Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 27 серпня 2015 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Подяка
акція
Жертводавці
Раннее бронирование горящие туры из донецка vk.com/farfall_travel.
лічилка
Новини сайту

Українська Кубань

У перший день 1920 року на Кубані в Єкатринодарі тамтешня крайова Рада (вищий державний орган у регіоні) розірвала стосунки з конаючою білою Росією, з червоними кубанці порвали ще в лютому 1918-го і негайно стали воювати з ними. Власне, і те січневе рішення Ради означало війну, — але вже з білою Росією, і її Добровольчою армією. Втім , білим уже було не до кубанських «самостійників»... Одне слово, на самому початку того бурхливого року виникає суверенна українська держава на Кубані, яка налічувала кілька мільйонів жителів, здебільшого — вправних бійців і анітрохи не менш вправних господарників.

На схилі XVIII ст. Російська імперія завалює систему українського козацтва, і Січ іде в еміграцію. І все ж залишається певний значний її рудимент між Дністром і Бугом — «Чорноморське військо». Ось імперія, від гріха подалі, і десантувала його на Кубань. На неосвоєні , фактично те нічийні землі. Та ще й прикордонні: неподалік жили черкеські молодці, які лише символічно підлягали Стамбулу. Старіюча Катерина геніально прорахувала ситуацію. Виникла нова Запорізька Січ, яка цілком повторила структуру попередньої. От нехай вона і повоює з мусульманами, а заодно й освоїть ту землю. А за новими отаманами доглядатиме піший українець — генерал, граф Гудович. син останнього міністра фінансів останнього гетьманату. Ось так і почалася майже столітня війна «чорноморців», яка закінчилася страшним розгромом черкесів і не менш страшною їхньою еміграцією в єдиновірну Туреччину.

Кубанська Україна вчасно виправила відомий дефект Запоріжжя — його безшлюбність і женоненависництво. Нова Січ поруч із козаком поставила козачку. І інститут сім'ї забезпечив тій останній Січі господарське і культурне цвітіння. Імперська адміністрація, яка не терпіла української мови, туг зовсім не перешкоджала її вживанню у побуті. Так вона назавжди і залишилася на Кубані як певний лінгві­стичний сигнал історичного походження місцевої спільноти. І ми бачимо тут українську етнографічну стихію, що перебуває в тіні сили, яка колись передислокувала цей багатоколірний світ, — світ, котрий унікальне зберіг пасіонарність своїх запорізьких предків. У лютому 1917-го згадана сила (тобто царська Росія. — Ред.) і зовсім зникла, а в квітні того ж року у столиці краю. Єкатеринодарі, виникає спочатку підкреслено козацька Військова Рада, яка потім - в умовах повсюдного демократичного бума, перетворилася на Раду Крайову.

Справа в тому, то на початку XX століття Кубань остаточно розкололася на «корінних» і «прибулих». Десь із царювання Олександра II, який лібералізував порядки на цих землях, сюди переселилися в пошуках кращої долі (особливо земельної) сотні тисяч українців. Величезна кількість їх залишилася взагалі без земельного наділу. А втім, і тут не минулося без інтриг петербурзького уряду, — нехай, мовляв, нова Січ розділиться на «патриціїв» і «плебеїв»,.. Ось так етнічне ядро Новоукраїни було навмисно розколоте. І при першому же гуркоті революції «іногородня» більшість іде до більшовиків...

На кубанській і суміжній тереторіях виникають дві антагоністичні українські держави: відмежована від більшовицької Москви Кубанська Народна Республіка (за ухваленою восени 1918-го Конституцією — цілком демократична, підкреслено парламентська) та Кубано-Чорноморська Радянська Республіка, яка також (але вже через крайню свою лівизну) порвала з більшовиками.

На початку 1918-го на кубанському полі з'являється новий гравець — Добровольча армія, яка відкочується сюди під ударами червоних із ворожої їй області Війська Донського з його притаєними столітніми козацькими образами на Москву . Денікінська армія одразу ж — і успішно — спробувала заволодіти багатою Кубанською областю, яка поступово і перетворюється на головний оперативний простір усе російської битви білих і червоних. Кубанська Рада починає розуміти, чим може закінчитися «союзництво» із Денікіним. Вона наважується на остаточний розрив і з червоною, і -в білою Роси ю і планує союз із вільним козацьким Доном, із небільшовицькою Горською Республікою і Грузією . На Версальській конференції кубанські українці домовляються про федерацію з кавказькими горцями. Відповідно ухвалюється нова кубанська Конституція. Вона закріплює незалежність молодої держави, яка відтепер об'єднує і козаків, і мусульман.

Ось тут білі не витримали. Генерал Покровський , "білий ландскнехт" на кубанській службі, заарештовує найбільше «украинствующих» депутатів Ради і відправляє Їх на ешафот. Розлютовані переворотом кубанці масово залишають позиції. Залишившись без союзників, денікінці були змушені відступати по всьому фронту — від України до тієї ж Кубані, яка проголосила повну незалежність і міркувала про конфедерацію з майбутньою незалежною Україною...

Але історичний час уже втрачено ... Спочатку Кубанська Рада залишає свою столицю, У травні 1920-го в Адлері , перед евакуацією, вона заявляє про збереження у вигнанні "кубанських інституцій " ... А що було на самій Кубані? Після тієї епопеї зникає сама назва "Кубанська область." За помахом руки вождя вона була розділена на Краснодраський край та край Ордженікідзенський. У 1920-х на Кубані ще рятувалися від голоду на Півночі (тобто на Кубані, прибували голодуючі з Півночі ) .

А вже у 1932 р. сама Кубань у колгоспних лошатах починає помирати від голоду...

За В.Скуратівським , "Народний оглядач"




Київський путівник
Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Серед плеяди сподвижників Богдана Хмельницького помітне місце належить відомому державному діячу Антону Микитовичу Ждановичу (точні дати народження і смерті А. Ждановича в джерелах виявити не вдалося – прим. авт.), апогей політичної діяльності якого припадає на кінець 40-х — початок 60-х рр. XVII ст. З перших років Визвольної війни українського народу спостерігається його стрімкий злет до вершин державної влади в Україні. У 1649 р. А. Жданович — сотник реєстрового Чигиринського полку — був призначений київським полковником (за Реєстром 1649 р. до складу Київського полку входило 17 сотень та 1792 козаки). Протягом 1656 р. джерела засвідчили його перебування на посаді генерального судді (останню він обійняв, ймовірно, десь наприкінці 1654 або ж у 1655 році), а в кінці 1656 р. А. Жданович уже як наказний гетьман вирушає у походи на чолі козацьких військ.

Дружні ресурси
Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-видання
Школа Бойового Гопака 'ХОРС', м.Павлоград
Ідея та створення сайту - Haidamaka