О.Коваленко, к.іст.н
Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети \ Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с.

Мартин Небаба з’явився на історичній арені 1648 р. як то кажуть, нізвідки — його довоєнна біографія являє собою майже суцільну білу пляму. Його сучасник, польський історик Я. Рудавський з погордою назвав Небабу «людиною без роду, без ймення», очевидно, натякаючи у такий спосіб на його посполите походження (якщо, звичайно, це не банальна риторична фігура). Невідомий польський автор кінця 60-х, працю якого на початку 70-х рр. XVII ст. видав К. Вуйціцький, стверджував, шо Небаба був «родом з Коростишева», що на Житомирщині (Щоправда, він навів інше ім'я — Антон, і це згодом плутанину і численні непорозуміння. Відтак, ше й досі на історичних досліджень співіснують два Небаби Мартин і Антон. поділяємо думку В. Липинського, який вважав, що анонімний хроніст ( видавець?) схибив і помилково назвав Мартина Небабу Антоном. ). Принагідно зауважимо, що в «Актовій книзі Житомирського гродського уряду 1609 р.» згадуються піддані панів Проскура Юська та Мишка Небабичів з містечка Корнина, розташованого неподалік від Коростишева. Приналежність Мартина Небаби до міщанського стану або міської спільноти опосередковано підтверджує зображення на його гербовій печатці (1649) поруч з полковницьким перначем жезла Меркурія символу торгівлі, який міг бути запозичений з так званого міщанського гмерка — своєрідного аналога шляхетської геральдичної, емблеми.

Як відомо, початковий етап Визвольної війни вкрай схематично й фрагментарне відображено в історичних документах, і достеменно відстежити перебіг подій, діяльність окремих підрозділів козацького війська та їх керманичів досить важко, а часом просто неможливо. На цей аспект проблеми на прикладі життєпису героя своєї відомої праці* звернув увагу В. Липинський: «Де знаходився в тому першому періоді боротьби Кричевський? Тогочасні джерела, на жаль, не дають нам повної відповіді на це питання. І не треба цьому дивуватися. Це ж була доба, коли навіть найбільш героїчні подвиги сучасників в першій мірі приковували до себе не постаті керівників, але титанічні рухи мас, які вони за собою вели». Тим часом, поодинокі й часом суперечливі згадки про Небабу (здебільшого у наративних джерелах) дають підстави гадати, що він належав до числа тих ватажків, яких Б. Хмельницький влітку 1648 р. «розослав... на всі сторони: на Білую Русь, на Сіверщину, на Поліссє, на руську Подолію, на Волинь з козаками, до которих навенцей хлопства вязалося». Загін Небаби разом з іншими підрозділами, очевидно, діяв під загальною орудою П. Гловацького, а потім М. Гладкого терені Полісся, від Стародуба на сході до Пінська на заході. Тамтешня українська і білоруська людність також повстала проти шляхетського панування й допомогла козакам оволодіти Гомелем, Лоєвом, Брагином, Мозирем та іншими містами і містечками. Згодом, ймовірно, Небабу звідки було відкликано, і у вересні він брав участь у Пилявецькій битві а потім за наказом Б. Хмельницького вирушив навздогін за невеликим загоном польських вояків. Не виключено, що в цих боях його було поранено — принаймні тоді кружляли чутки буцімто «Небабу порубан». За даними Г. Грабянки, він був присутній на старшинській раді, щ0 зібралася в другій половині вересня під Старокостянтиновом й ухвалила рішення про похід на Львів. Після цього гетьман одразу ж направив козацькі загони на Волинь і Галичину, аби підготувати ґрунт для просування головних сил. Д. Бантиш-Каменський стверджує, що Небаба вирушив у напрямку на Дубно. Але загальна ситуація на півночі України серйозно ускладнилась — у вересні виступило в похід литовське військо, що мало на меті приборкати повстання в Білорусі й витіснити звідти козацькі загони. З «легкої руки» М. Костомарова, який сприйняв на віру і довільно скомпонував непевні відомості з джерел польсько-литовського походження, в історичній літературі набула значного поширення версія про загибель Небаби під час оборони бунтівного Пінська на початку жовтня.

Гіпотетичне він міг знову опинитися в цьому регіоні, щоб з іншими козацькими ватажками зупинити або хоча б затримати переможний наступ литовської армії. Однак невідомий автор докладної реляції про «пінську катастрофу» (за деякими даними, тут загинуло близько 14 тис. чоловік) взагалі не наводить імен козацьких керманичів, а добре поінформований А. Коялович згадує лише одного з них — М. Гладкого. Наприкінці жовтня загони, що вели боротьбу на українсько-литовському порубіжжі, приєдналися до війська Б. Хмельницького, який з-під Львова прямував до Замостя. Взятий у полон козак Ясько виказав на допиті, що гетьман «Небабу вперед послав, а з ним Тугай-бея з татарами». Бачили його, як, доречі, і П. Гловацького, і М. Гладкого й під мурами Замостя.

Подейкували, що Небаба «наполягав, аби Хмельницький як скоріше оволодів Замостям і довів ворогу, що значать козаки». Втім, перемогла інша точка зору. Невдовзі гетьман припинив облогу, розпочав переговори, а після укладення перемир'я повернув до Києва.

Під час нетривалого мирного перепочинку прискореними темпами зводилися підвалини Української держави, що постала в полум’ї Визвольної війни. На звільнених теренах поволі стабілізувався новий адміністративно-територіальний устрій. На думку В. Сергійчука, одним з перших на Лівобережжі було створено Борзенський (Борзнянський) полк, який очолив Небаба. Привертає увагу той факт, що в документах першої половини 1649 р. його називають не тільки борзенським, а й батуринським та почепським полковником. На відміну від Борзенського Батуринський і Почепський полки являли собою не військово-адмінстративні, а суто військові (можливо, тимчасові) формування, що перебували, під орудою Небаби.

Тим часом, литовський гетьман Я. Радзівілл продовжував каральні акції на півдні Білорусі, маневруючи в небезпечній близькості від умовного українського кордону. З огляду на це у березні вздовж лівого берега Дніпра до гирла Сожу було підтягнуто значні сили на чолі з Небабою та А. Гаркушею. Було вжито також запобіжних заходів, аби унеможливити ймовірний обхідний маневр литовського війська через порубіжні російські території. Того ж таки березня за дорученням Небаби сотник К. Прокопович звернувся до брянського воєводи з проханням «коло границі под Рославлем заставу поставити». Наприкінці квітня «з 2500 козаків і з великим числом досвідченої піхоти» Небаба зайняв Гомель. Обійшлося навіть без збройної сутички. Як засвідчував сучасник, козаків до Гомеля запросили тамтешні міщани, відмовившись постачати проовольство литовському війську. Однак невдовзі гомельську залогу довелося евакуювати, бо в травні — червні Я. Радзивіл помітно активізував свої дії в Білорусі. Козаки І. Голоти та Гловацького зазнали відчутних поразок під Загаллям і Річицею. Можливо, на цьому ж фронті перебував і Небаба — у всякому разі «Історія русів» містить розповідь про те, як його загін під час форсування Прип'яті литовською армією потопив велику кількість обозів з припасами.

У цей відповідальний момент Б. Хмельницький зробив несподівану рокіровку. Наприкінці червня Небабу було відкликано під Збараж, а його місце заступив київський полковник М. Кричевський, якому асистував чернігівський полковник С. Пободайло. За даними М. Костомарова, під час тривалої облоги Збаража Небаба здійснив рейд на Волинь, де козаки оволоділи Острогом і Заславлем. Напевне, він брав участь і в Зборівській битві, після якої гетьман «одпустив татар...і проводжати їх послав двох полковників... Небабу та Нечая». Тим часом ціною значних втрат і власного життя М. Кричевський ще наприкінці липня зупинив подальше просування Я. Радзивілла, який здобув у битві під Лоєвом справді піррову перемогу і відмовився від наступу вглиб України.

Після укладення Зборівського миру гетьманська адміністрація заходилася навколо складання 40-тисячного козацького реєстру. Водночас сталися зміни в адміністративно-територіальному устрої, відбулися нові кадрові призначення. Як гадає В. Сергійчук, саме тоді Борзенський полк було приєднано до Чернігівського, який очолив Небаба. (Цікаво, шо С. Пободайло зберіг особливий статус — його прізвище стоїть другим у полковому реєстрі 1649 р.) Власне, саме з цього моменту і розпочинається «історичний», тобто засвідчений автентичними джерелами, період у біографії Небаби. Треба зазначити, що він виявив неабиякі організаторські здібності. Особливого значення він надавав фінансовій справі, поповненню військової скарбниці. У Чернігівському полку було запроваджено уряд полкового підскарбія, який у 1649 обіймав Я. Федоренко (до речі, уродженець Борзни). Небаба, зокрема, стимулював виробництво і продаж поташу. Полковник знайшов спільну мову і з чернігівськими міщанами. Приклад у цьому відношенні подав Б. Хмельницький, який у листопаді 1649 р. закріпив своїм універсалом за міським урядом кілька навколишніх сіл. У березні 1650 р. Небаба, в свою чергу, «ведлуг упадку мішан чернігівских» надав «на порятунок усему місту» кілька млинів на річках Стрижні та Білорусі.

Оприлюднення умов Зборівського мирного договору і, зокрема, 40-тисячного козацького реєстру спричинило загострення соціальних суперечностей, погіршення внутрішньополітичного становиша в Україні. Серед старшини існувало досить впливове угруповання (Д. Нечай, М. Гладкий, П. Шумейко, Л. Мозиря, С. Пободайло та ін.), яке тією чи іншою мірою поділяло й підтримувало вимоги виписаних з реєстру козаків, селян і мішан. Вірогідно, до нього належав і Небаба. Очевидно, це йому був адресований грізний лист Б. Хмельницького від 27 травня 1650 р. з приводу млявої реакції на скупчення «множества своевольних людей» у Любечі: «якщо того не учинеш оберігать и з ними заодно случасть, і ти і сам із ними той же кари годен будеш». Але цієї нагінки виявилося недостатньо, і у вересні гетьман змушений був ще раз нагадати чернігівському та київському полковникам, що вони «пильно мают постерегати, жеби бунти ніякії не всчинялися, а бунтовников теж на горло карати». Чернігівський полк був розташований на північно-східному кордоні козацької держави і безпосередньо межував з Великим князівством Литовським та Московським царством. Відтак, тамтешньому полковникові доводилося бути не тільки вояком і адміністратором, а й дипломатом. Факти свідчать, зокрема, що Небаба підтримував контакти з Я. Радзівіллом та іншими литовськими можновладцями і, очевидно, мав задля цього належні повноваження від гетьмана. Загалом на литовському напрямі зовнішньої політики тривала складна й суперечлива гра . Уникнути безнадійної війни на два фронти і знейтралізувати військову потугу Литви можна було двома шляхами: гарантувати їй спокій або — навпаки — змусити зосередитися власних проблемах, спровокувавши масштабні заворушення на соціальному ґрунті. Остаточного вибору Б. Хмельницький і не зробив і в залежності від військово-політичної кон'юнктури волів комбінувати обидва варіанти розвитку подій — дипломатичний і мілітаристський. Заручило цієї політики, зрештою, виявився саме Небаба.

Уважно стежили за ситуацією в Україні й прикордонні російські воєводи, які постачали розвідувальну інформацію московському урядові. Становище на українсько-московському кордоні було досить стабільним, але й тут час від часу траплялися інциденти — здебільшого на соціально-економічному ґрунті. Про один з таких конфліктів відомо з листа Хмельницького до Небаби у вересні 1649 року, де Гетьман наказував віддячити Москві за завдану шкоду.

За кілька тижнів змушений був узятися за перо й Небаба. Цього разу йшлося вже про пограбування козаків «московськими людьми деревень Волковшина й Бехов». «Ми мешкаємо з вами в братерстві, тілко якось ви починаєте до непокою,— писав він до брянського воєводи. Ціла переписка зав’язалася між севським з воєводою і глухівським сотником Чернігівського полку С. Вейчиком щодо подальшої долі російської селянки, яка знайшла собі притулок в Україні. Зрештою, сотник категорично віл вився силоміць повернути втікачку до Московщини. Цікаво, що С. Вейчик дорікав воєводі за те, що він адресував свою скаргу не Б. Хмельницькому чи М. Небабі а... польській адміністрації.

Зборівський мир не задовільнив жодної із сторін. По обидва боки барикад тривала інтенсивна підготовка до військове дій. Восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід до Молдови. Очевидно, до участі в ньому було залучено і Небабу — в серпні під Гоголевим спотерегли його 15-тисячний загін, який прямував «обозом й з нарядом до Гетмана Хмельницького в схід». Але головне завдання чернігівського полковника полягало у захисті північного кордону козацької держави, звідки їй повсякчас загрожувала армія Великого князівства Литовського. Згідно зі стратегічним задумом Б. Хмельницького, Чернігівський полк у взаємодії з Київським та Ніжинським мав прийняти на себе ймовірний удар Я. Радзивілла, зупинити його на дніпровському рубежі й унебезпечити в такий спосіб козацьке військо на Правобережжі від прориву на фланзі й удару з тилу. Ситуація різко загострилася після того, як на початку 1651 р. польські вояки атакували козацькі залоги на Поділлі. У середині лютого назустріч їм виступив Б. Хмельницький. Водночас на Чернігово-Сіверщині під проводом Небаби було зосереджено майже 20-тисячне військо, що базувалося в укріпленому таборі поблизу Ріпок. Передові частини пильнували переправи на Дніпрі та Сожу, а наказний полковник С. Окша, «висланий од його милості пана полковника Мартина Небаби», отаборився у Стародубі. Водночас було здійснено рейд козацького загону вирушив через московські землі на територію Білорусі аж до Могильова і Смоленська. Нервова, напружена атмосфера на кордоні час від часу призводила до збройних сутичок. Так, і травні 1651 р. козацька сотня була розбита під Яриловичами а литовський загін зазнав поразки поблизу Сожу. На початку червня козаки Небаби оточили Гомель. Сам полковник згодом у листі до Я. Радзівілла провину за порушення спокою у регіоні перекладав на гомельську залогу, яка, мовляв, спровокувала інцидент. Проте, як слушно зауважив М. Грушевський, «розміри» виправи на Гомель виходять далеко за рамки такої пограничної карної експедиції. Очевидно, йшлося про інше — зірвати похід литовської армії в Україну, а в разі успіху здійснити рейд у напрямі на Бихів. У всякому разі подейкували, що Небаба дав козакам саме таке напуття «Йдіть, молодці, ...і всіх у Гомелі під корінь рубіть, місто спаліть, а потім до Бихова йдіть». Докладна реляція про облогу Гомеля дозволяє відтворити її перебіг. Вранці 4 червня до міста наблизився кількатисячний загін козаків, які впродовж наступної доби копали шанці й дісталися під самісіньку стіну. Як засвідчив Я. Радзівілл, «серед міщан виявилася зрада. Семеро з них спустилися зі стіни до ворога. Тому наші всіх міщан вирізали». Але це не допомогло, і 6 червня «гомельський міщанин привів козаків з іншого боку, де паркан підгнив». Втім, змусити тамтешній гарнізон на чолі з досвідченим найманцем капітаном Монтгомері до капітуляції не поталанило. 9 червня наказний полковник П. Забіла одержав лист від Небаби з вимогою негайно «вдень і вночі повертатися назад». Чи то в Україну дійшли відомості про виступ литовської армії, чи то ватажки просто вирішили далі не дратувати Я. Радзивілла, але Небаба відкликав своїх вояків з-під Гомеля і 13 червня відправив до литовського гетьмана посольство на чолі з С. Пободайлом. «Старший сотник полку Чернігівського», як його пойменовано у тогочасному документі, повіз листи від Б. Хмельницького та М. Небаби із закликом до припинення військових дій. Напевне, вони розраховували шляхом переговорів відтягнути наступ литовської потуги або хоча б з’ясувати плани її командування. Але Я. Радзівілл ухвалив принципове рішення про початок кампанії й використав козацьких послів у своїх інтересах, їх було затримано на два тижні та ще й дезінформовано: на очах С. Пободайла литовське військо начебто вирушило на Смоленшину...

Насправді ж, 20 червня Я. Радзівілл остаточно погоди план операції на терені Чернігово-Сівершини з королем Яном Казимиром. Г. Мирський мав форсувати Дніпро і Сож, знешкодити козацьку залогу в гирлі Сожу й забезпечити переправу головним силам під Лоєвом. Сам Я. Радзівілл відправив з Річиці артилерію та піхоту човнами вниз по Дніпру, а кіннота пушила суходолом. Вранці 26 червня 3-тисячний загін Г. Мирського зненацька напав на залогу, що складалася з 300 козаків. Іншим кільком з них пощастило врятуватися в нерівному бою, і вони повідомили Небабу, що на лівий берег Дніпра «прийшли ляхи, але їх небагато». Ця інформація мимохіть ввела чернігівського полковника в оману щодо чисельності та дійсних планів супротивника. Без належної рекогностировки Небаба, за словами Самовидця, «порвавшись несправне, скочив противко тому войску справному». Відтак, у сучасників і нащадків могло дійсно скластися враження про легковажність та самовпевненість полковника, який став жертвою прикрих обставин.

Так або інакше 12-15-тисячне військо Небаби негайно виступило з табору під Ріпками і невдовзі розпочало бій із загоном Г. Мирського. Тепер кількісна перевага була на боці козаків, і Я. Радзівілл, який розпочав форсувати Дніпро, міг потрапити у критичну ситуацію. За цих обставин він обрав єдино правильний вихід: скориставшись з фактора раптовості, вдарити у фланг війську Небаби тими силами, які вже форсували річку. Мемуарист С. Освенцім, який залишив докладний опис битви поблизу гирла Сожу, засвідчив, що цей маневр литовського гетьмана виявився вдалим. Я. Радзівілл відрізав частину козацького війська на чолі із старшиною, і М. Небабі Довелося битися в оточенні. У бою полягло близько 3-4 тис. козаків, дехто потрапив у полон і після допиту був страчений. Сам Небаба, «бачачи тяжке становище, почав відходити пішо, є його наздогнав товариш з хоругви п. старости мозирського. Небаба довго боронився від нього в рукопашному бою, і той зіскочити з коня, бо не міг збити його конем. В той час наспів на допомогу ще другий товариш, і вони вдвох почали перемагати. Але Небаба ніяк не здавався в полон і, коли був поранений у праву руку, боронився лівою, аж поки був забитий». Загиблий був одягнутий у «жупан атласовий зелений, коштовний панцир, поверху лосина шкіра з золотим ґудзями й таким же шнурком», мав «шаблю в оправі, перстень на пальцю і хрест золотий». V жупані знайшли «7 тисяч золотом», які дісталися переможцю. Звитязі М. Небаби віддали належне навіть вороги — шляхетний Я. Радзівілл «велів поховати Небабу і висипати велику могилу».

Існує ще одна версія цієї битви, яку репрезентують П. Шевальє та німецький «літучий листок», опублікований Ю. Мициком. Згідно з нею, Я. Радзівілл та Г. Мирський водночас напали на залогу в гирлі Сожу з двох сторін, але козаки боронилися аж півтори години. Після цього Я. Радзівілл, стверджує П. Шевальє, — «хоч Мирський не перейшов ще ріки, яка к розділяла, і не приєднався до нього, невпинно рухався вперед, щоб чинити опір козакам» Небаби, які підоспіли на поле бою. Втім, незважаючи на загибель своїх керманичів, близько 10 тис. козаків вчасно відступили до табору під Ріпками, а потім до Чернігова. Щоправда, литовським воякам дісталися численні трофеї і, зокрема, 14 хоругов-прапорів. Автентичні малюнки на деяких з них збереглися у Відділі рукописів Російської публічної бібліотеки у Санкт-Петербурзі й були оприлюднені Я. Ісаєвичем.

Поразка і загибель Небаби гучно й болісно відгукнулися в Україні. Литовське військо таки вийшло в тил армії Б. Хмельницького, який програв битву під Берестечком. Під реальною загрозою опинилися всі здобутки повсталого українського народу. Тим часом Я. Радзівілл рушив до Чернігова, де порядкував соратник і наступник М. Небаби — С. Пободайло. Штурмувати добре укріплене місто Я. Радзівілл не наважився і, повернув назад на Любеч», звідки після перепочинку попрямував на Київ. Війна тривала...

Долю родини М. Небаби простежив В. Модзалевський якому також належить чи не перша біограма полковника вміщена в «Русском биографическом словаре». Вдова Небаби яка мусила сама опікуватися його синами Андрієм та Охрімом згодом удруге вийшла заміж за шаповалівського сотника С. Курбацького. Але й цей шлюб, як виявилося, не гарантував їй спокійного життя. С. Курбацький опинився в таборі гетьмана І. Виговського, і в травні 1659 р. його дружину з дітьми було заарештовано й вивезено росіянами з Борзни до Путивля. За кілька місяців її відпустили, але бідолашній жінці, яка невдовзі овдовіла вдруге, жилося, либонь, важко. Слід віддати належне гетьманові І. Брюховецькому, який зглянувся на її поневіряння й видав два охоронні універсали. Згодом Андрій Небаба став шаповалівським сотником, а Охрім Небаба — «знатним військовим товаришем».

Як стверджують краєзнавці, ще чверть століття тому неподалік від Любича, поблизу села Малинівка (колишня Духівщина) височіли два кургани, які тамтешні мешканці пов'язували з Хмельниччиною Однак згодом їх було знесено за вказівкою колгоспного керівника. Шкода, адже тут, цілком вірогідно, міг спочивати прах Мартина Небаби та його козаків...