Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

По той бік... - завжди актуальне інтерв'ю про українців Підляшшя

Як у краплі води відбивається ціле море, так у долі кожної, хоч невеликої частинки українського народу можна простежити наше воістину драматичне минуле. По той бік українсько-польського кордону, на теренах Холмщини й Підляшшя, живуть десятки тисяч етнічних українців, свідомість яких формувалась протягом століть дуже й дуже непростої історії стосунків iз сусідами-поляками. І зараз цим людям не так просто (особливо без активної підтримки українського уряду) зберегти своє національне коріння, свою українську ідентичність...

Які проблеми розв’язували протягом останніх віків українці на цих землях і які — розв’язують зараз? Своєрідну «презентацію» українців Холмщини та Підляшшя провели гості «Дня»: відомий український журналіст, який працює в Польщі, у місті Більськ-Підляський, постійний автор «Дня», громадський діяч та історик Юрій ГАВРИЛЮК, та його колеги — викладач Київського національного університету, етнолог Валентина БОРИСЕНКО та співробітник Інституту української мови НАНУ мовознавець Юрій БІДНОШИЯ.

«НАШІ МІСЦЯ З ДАВНІХ ДАВЕН БУЛИ «ВІКНОМ ДЛЯ КИЄВА НА ЗАХІД»

— Почнемо, шановні гості, з простого та найбільш загального запитання: хто ж, власне, вони такі — українці Холмщини та Підляшшя?

Юрій ГАВРИЛЮК: Сьогодні в наших краях, на території сучасної Польської держави, умовно кажучи, «над Бугом і Нарвою» (саме так називається журнал, який я редагую), за вельми приблизними даними, живе понад 100 тисяч українців-підлящуків. Щоправда, слід мати на увазі, що чітко ідентифікують себе з українською нацією значно менша кількість людей — лише 1400. На то існує певний комплекс причин — і політичних, і соціально- психологічних (навіть конфесійних), й історичних. З останніх і почнемо.

Можна з впевненістю стверджувати, що східнослов’янське населення живе на цих землях, як мінімум, з середини VI ст. н. е. (це той рубіж, який можна підтвердити більш-менш достовірними археологічними джерелами). Наші предки селились на берегах Буга, поблизу Дорогичина, обживали ці місця, котрі були пізніше, якщо висловитись образно, «вікном для Києва на Захід». Зокрема, історики свідчать, що тут за часів Києво-Руської держави існувала митна контора; дослідниками знайдено не менше 5 тис. свинцевих пломб — знаків київських та чернігівських князів. Пізніше, з другої третини XII ст., тут владарювали ті нащадки Володимира Мономаха, які згодом утворили міцну та шановану сусідами державу — Галицько-Волинське князівство (назву лише два імена: князя Романа Мстиславича та його сина, Данила Романовича Галицького). Як знаємо, останній у 1253 році прийняв у підляському Дорогичині корону короля Русі. Це тривало до середини XIV ст.

Пізніше Холмщиною заволоділа Польща, а сучасні Підляшшя та Берестейщина увійшли до складу Литовської держави (конкретніше — Трокського князівства), свій слід в історії краю залишили й такі відомі правителі, як князі Кейстут та Вітовт (до речі, саме за часів Вітовта, у 1413 році, тут було ліквідоване удільне князівство). Натомість було організоване окреме Підляське воєводство, яке проіснувало до 1566 року, а потім було розділене внаслідок своєрідної «адміністративної реформи», при старій назві залишилася західна частина, а східна, об’єднана з Пинщиною отримала назву Берестейського воєводства.

— Очевидно, історичним рубежем тут стала відома Люблінська унія 1569 року?

Ю.Г.: Так. Саме тоді відбулося приєднання Підляшшя до Корони Польської, а тим самим відділення його політичним кордоном від Берестейської та Кобринської земель (це — теперішня Білорусь). Проти цього протестувала руська шляхта Берестейщини, яка того ж таки 1569 року відправляючи послів на Сойм, наказувала цим своїм послам, щоб вони вимагали приєднання Берестейщини до корони Польської, аби не розривати зв’язків із Волинню, аби не були якоїсь «стіни» між цими землями. Саме це гарантувала довершена у липні 1569 року Люблинська унія внаслідок якої виникла конфедеративна Річ Посполита, тому Берестейщина залишилася при Великому князівстві, що має свої наслідки й сьогодні, адже сучасний українсько-білоруський кордон — це у загальному кордон поміж колишньою «литовською» Берестейщиною і «польською» Волинню.

Наступна історична віха — це 1795 рік, коли відбувається черговий поділ Підляшшя. Ті території, які були розташовані на лівому березі Буга — були приєднані до Австрії. Натомість північна частина Дорогичинської та Мельницької землі і вся Більська земля, відійшли до Прусії, яка отримала також шматок Гродненської землі (в останньому випадку йдеться про етнографічно білоруські землі, які зараз входять до складу Польщі). Прусаки зорганізували тут Білостоцький департамент, який у 1807 р. внаслідок Тільзитського миру між Наполеоном та Олександром I перейшов до Росії, а потім його було взагалі ліквідовано й приєднано цю територію до Гродненської губернії. Південна ж забужанська частина Підляшшя у 1815 році, згідно з рішеннями відомого Віденського конгресу, який перекроював політичну карту Європи після перемоги над Наполеоном, була введена до складу автономного Королівства Польського; згодом розпочалася більш-менш інтенсивна полонізація цього краю. Характерно, що на цій території довше збереглася церковна унія. Власне кажучи, аж до революції 1905 року ми практично не спостерігаємо тут активного українського національного руху, а й згодом був він дуже кволий.

Після ж початку Першої світової війни на Підляшшя та Холмщину, інші землі прийшли німецькі та австрійські війська, і тоді переважна більшість місцевого православного населення подалася на Схід (за деякими підрахунками, їх було до 1,5 мільйона!) — частково на Наддніпрянську Україну, частково і в Центральну Росію..

. Юрій ГАВРИЛЮК: Так. І коли, після березневої революції 1917 року у Києві виникла Центральна Рада і почалося зародження УНР, то, зрозуміла річ, керівники нової національної влади акцентували увагу на тому, що території Підляшшя і Берестейсько-Пінського Полісся, так само як і Холмщина, є невід’ємною складовою цієї української держави (між іншим, не забуваймо про те, що Холм — то батьківщина Грушевського!). І це мало бути відображено у підсумкових документах мирних переговорів, які представники Центральної Ради вели з Німеччиною у грудні 1917 — лютому 1918 року. І хоч там залишалася ще німецька окупація, проте вже з весни 1918 р., після підписання Берестейського миру, на цих землях почали закладатись основи нової української адміністрації, центром якої став Бересть. Цікавий факт: збереглися карти надруковані 1918 року з польсько-українським кордоном, проведеним на захід від Бугу! А ще більша особливість цих карт, що Більськ і Дорогичин бачимо на них в межах литовської держави, якої кордон мав досягати Бугу. Просто німці хотіли зберегти за собою можливість експлуатації Біловезької пущі й тому надумали віддати цю територію Литовській Республіці, над якою надіялися мати повний контроль.

— Але відомо, що ця ситуація швидко змінилася...

Ю.Г.: Саме так. У листопаді 1918 року Німеччина програє війну, зобов’язується звільнити всі окуповані території (якщо говорити конкретно про наші, то тут німці залишались аж до початку 1919 року). Коли ж німецькі війська пішли, то тут практично не було українських збройних сил, та й взагалі дуже мало було українського населення, яке ще влітку 1915 року подалося у біженство... Це багато в чому і визначило перебіг подальших подій.

5 лютого 1919 року польські частини увійшли до Берестя, була ліквідована українська адміністрація, розігнана «Просвіта», згодом відбувся територіальний поділ підляських та холмських земель між двома польськими воєводствами, Білостоцьким та Люблінським, Берестейщина увійшла натомість в склад Поліського воєводства. І звичайно, що наступна наполеглива кампанія полонізації зачепила як українців Підляшшя та Холмщини, так і українців Берестейщини. Не забуваймо, що на цій території у 20-х роках відродилася «Просвіта», діяли українські школи, кооперативи та банки, великий вплив мали ліві українські селянські партії — Сельсоюз та Сельроб, як з Поліського так і Люблінського воєводств обиралися у 1922 і 1928 роках українські посли та сенатори. Але вже у 30-х роках, під тиском державної адміністрації більшість українських здобутків ліквідовано.

Наступні ж події 1939—1947 років, винятково катастрофічні, тільки зараз постають перед нами в усьому своєму трагізмі: нацистська окупація, поділ II Речі Посполитої між Гітлером і Сталіним, братовбивча війна і страшне кровопролиття між українцями і поляками, депортації сотень i сотень тисяч людей по обидва боки кордону... Що ж до Холмщини і Підляшшя, то згідно з остаточно проведеним у 1944 році кордоном ці землі увійшли до складу «народної Польщі», що тоді утворювалася і на місті якої 1989 року постала сучасна Республіка Польща. Північній частині Підляшшя при тому «пощастило», адже як польська так і совєтська влада місцеве населення визнавала білоруським й обминули його депортації 1944—1947 років, які очистили вiд українців землі на південь від Бугу — південну частину Підляшшя, Холмщину, Надсяння і Лемківщину. Саме тому в південно-східній частині Підляського воєводства Республіки Польща, яка притулилася до Біловезької пущі (Більський, Гайнівський і Сім’ятицький повіти) і сьогодні існує суцільний український етнічний масив.

«НАМ УСІМ ТРЕБА СПІЛКУВАТИСЯ, ЩОБ У ЛУГАНСЬКУ ТЕЖ УСІ ЧУДОВО ЗНАЛИ, ЩО НА ПІДЛЯШШІ ЖИВУТЬ УКРАЇНЦІ» — Ось тут більш ніж доречним є перейти до сучасності. Яка ваша думка, шановні гості, чи перебуває зараз українська держава у такому стані, щоб запропонувати нову, осмислену політику щодо діаспори (зокрема, і на території Польщі)? Адже ми вправі поставити питання й так: пора вже повертати борги, був час, коли діаспора багато в чому допомагала нам, а тепер настала черга «материковій» Україні допомогти українцям за межами своїх кордонів, чи не так?

Валентина БОРИСЕНКО : Судіть самі — й тоді зрозумілою буде відповідь на це запитання. Ось ми чуємо, що — вже за нової влади, зауважте! — у багатьох вузах активно замінюють курс історії України на так звану політичну історію ХХ століття. А як потрібне знання української національної історії нашим побратимам у Польщі, про яких ми зараз ведемо мову! Та хіба тільки їм? А українцям в самій Україні? Даруйте за різкість, але, якщо вже називати речі своїми іменами, то те, що нас відлучають від нашої книги, від справді українських телепрограм — це, по суті, є свідомий теракт великої руйнівної сили.

— Це питання національної безпеки, без перебільшення. І глибина проблеми вже йде на стратосферу. Але є ще одна, дуже важлива проблема, яка не може не хвилювати: чому поляки свого часу спромоглися об’єднатись навколо Пілсудського, а ми, начебто визнаючи на словах, що історія — це могутній засіб національної консолідації, вже при новому керівництві знову скорочуємо курс історії у вузах?

В.Б.: Можливо, справа в тому, що поляки не втратили своєї еліти — і це визначило багато чого. Польська еліта, на відміну від української, майже ніколи не думала, як би видати польську книжку — з цим не було проблем, тут i криється трагічна різниця між ними і нами...

І ось що іще є важливим. Відчувається активний вплив Росії в культурно-інформаційній сфері, в тому числі й на теренах діаспори. І нам треба, не шкодуючи сил, працювати, треба спілкуватися, щоб, приміром, у Луганську теж усі чудово знали, що на Підляшші живуть українці.

Юрій БІДНОШИЯ: Поза нашими державними кордонами лишилася значна частина етнічної України. Тому співвітчизників, які живуть на українських етномовних територіях, називати діаспорою навряд чи правильно. Діаспора є на Далекому Сході, в Америці, а тут ми маємо продовження етнічних українських земель. На жаль, по той бік майже всіх наших кордонів є тенденція заперечувати українськість відповідних теренів. Наприклад, на Кубані насаджується ідея, що там побутують кубанські говірки російської мови, хоча вони за всіма ознаками українські. Говірки у Ростовській, Воронезькій, Курській областях російські дослідники раніше трактували як українські, а тепер як російські на українській основі — але ж це не зовсім науковий підхід. Про Берестейщину у нас, мабуть, знають найбільше — знають, що там автохтонне українське населення, рідною мовою якого є українська. А офіційна білоруська наука продовжує стверджувати: говірки південної частини Брестської області — це «особливі» білоруські говірки; при цьому подають їхні характерні риси, які збігаються з визначальними рисами не тільки діалектної, а й літературної української мови (окання, відсутність дзекання, цекання та ін.). Поруч iз Берестейщиною, на Підляшші, яке нині є останнім ареалом компактного проживання українців на території Польщі, «проблему» українців розв’язали так: їх назвали білорусами, запровадили там білоруські школи. Така національна «мімікрія» мала свій позитив, оскільки завдяки їй українці Північного Підляшшя (межиріччя Бугу і Нарви) в 1947 р. уникнули депортації під час операції «Вісла». Але як один із наслідків — низький рівень національної самосвідомості... На Лемківщині намагаються створити окрему літературну мову, пишуть граматики, дехто заперечує належність лемків до української нації...

Нині, коли відбувається «притирання» до умов об’єднаної демократичної Європи, коли змінюється саме поняття кордону на європейському напрямку, зокрема на польському, вже не так принципово, що Підляшшя є за межами нашої держави. Україна повинна просто забезпечити свою більшу культурну присутність на цих теренах. Наші дипломати мають сприяти тому, щоб українці Підляшшя могли читати українські газети та журнали, дивитися українські телепрограми, слухати українське радіо, брати в бібліотеках українські книги... На мою думку, сучасна Україна дуже заборгувала Підляшшю. Зокрема, наша держава мала б допомагати науковим установам організовувати експедиції для комплексного дослідження цього надзвичайно цікавого з погляду мови й етнографії регіону — і треба поспішати, поки ще не відійшли найстарші носії традиції.

— Це, безперечно, так. Але хотілося б додати, що в часи iнтернету і конкуренції мало повторювати: ми українці і маємо право на існування. Це вже, відверто кажучи, скидається на якісь мантри. Треба бути передовсім конкурентним. І в гуманітарній політиці — насамперед.

Ю.Г.: І це, до речі, є дуже важливим для українців між Бугом і Нарвою. Це якісним чином зміцнить їхню національну самосвідомість, підсилить відчуття того, що велика Україна не забуває про них, що вона спроможна їх підтримати.

В.Б.: Хотілось би зауважити, що наші (а здебільшого — не наші) політтехнологи активно вживають термін «політична українська нація». А, між іншим, вироблений цей термін далеко за межами України, і, на мою особисту думку, він є дуже, м’яко кажучи, сумнівним: недарма ще в 30 ті роки минулого століття проти нього виступала такамудра людина, як Рабіндранат Тагор. Я вважаю, що нам слід виходити з того, що є українці — просто українці, є народ, який є автохтонним на своїй рідній землі, одвіку тут жив, нізвідки сюди не мігрував. Оце і є головним.

Ось пан Юрій Гаврилюк каже, що пам’ятки історії доводять: слов’яни жили на східних теренах сучасної Польщі ще з V—VI століття нашої ери. А я хочу додати, що дослідження сучасних вчених-археологів (назву Валер’яна Даниловича Барана) дозволяють «відсунути» у ще більш сиву давнину час достовірних даних про слов’янські поселення — йдеться принаймні про І століття нашої ери. От звідки у кожного народу народжується винятково, життєво важливе розуміння: ми не сьогодні народилися, за нами — безмежно багата історія. Проте що можна сказати про наше спотворене знання історії?! Ви спитайте людей — ні, не про Підляшшя — спитайте людей, де в Києві є вулиця академіка Кримського (а це, хоч етнічно він не був українцем, вчений-гуманітарій всесвітнього масштабу, який зробив для України незмірно багато)? А «вулиця» академіка Кримського — це просто маленький провулок, по суті, тупик у Святошинському районі... Я називаю дітям — учням старших класів, десять імен славетних, відомих у світі українців (приміром, Авраменко, Лисенко, той же Кримський) і запитую: чи знаєте ви, що вони зробили для країни? Не знають... Отже, це свідчить про одне: як і раніше, вивчають війну і революцію — більше нічого. Коли дівчина 18-ти років шукає Батурин в Іспанії — про що це говорить?

«ЗІ СТОРОНИ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЯКИХОСЬ УПЕРЕДЖЕНЬ ДО НАС НЕМАЄ»

— І знову повернемось до сучасності. Як почуваються зараз українці Підляшшя та Холмщини, якою мірою польська держава задовольняє їх національні, духовні потреби?

Юрій ГАВРИЛЮК: Можу сказати, що зараз вже немає якоїсь свідомої антиукраїнської політики польського уряду, яка проводилася до 1898 року. Союз українців Підляшшя, який активно діє на наших теренах (зрозуміло, що колосальний поштовх в роботі ми здобули на зламі серпня й вересня 1991 року) отримує від польської держави дотації на свої видання. Ми маємо 60 хвилин у тижні на радіо (це регіональний осередок польського державного радіо — «Радіо Білосток»). Iз 1995 року маємо свої щонедільні передачі на телебаченні. Регулярно проводиться фестиваль української культури на Підляшші — «Підляська осінь» та інші культурні заходи, діють українські фольклорні ансамблі, зокрема молодіжний «Ранок» та сільська «Родина», які виступали і в Києві.

— Чи є у вас українські школи?

— Якщо є семеро дітей-українців у одному класі, то можна організувати факультативне навчання української мови. У Більську навчання української мови у дитячому садочку та початковій школі і гімназії відбувається з половини 1990-х років, з минулого року є українська група в ліцеї. В дещо меншому масштабі відбувається навчання української мови у Білостоці та двох інших місцевостях. Рік тому польський Сейм прийняв Закон «Про національні меншини», отже підтримка, хай порівняно невелика, є. Отже, повторюсь: зі сторони польської держави якихось упереджень до нас немає. Проблемою є інше. Треба подолати оце внутрішнє «хохлацтво», оту шароварщину, яка принижує і примітивізує нас! І треба подолати байдужість владних інстанцій у Києві, адже протягом кільканадцяти років лунали лише слова. Щойно у грудні минулого року ми отримали від українського МЗС гроші на публікацію в журналі «Над Бугом і Нарвою» матеріалів про Україну та її історію... Зрозуміло, що тут потрiбна і наша постійна активність, але буде вона більшою, коли український уряд зуміє ділом довести свою стабільну й ефективну політику підтримки закордонного українства, ніхто ж бо не хоче бути «вопіющим на...».

Валентина БОРИСЕНКО: І все ж таки ми єдині. Розповім коротко одну історію. Нещодавно я якраз перебувала з науковою експедицією в тих самих місцях Холмщини та Підляшшя, вивчала особливості мови тамтешніх українців. Приїхала у мальовниче містечко Гайнівка. Зустріла там жінку, ми почали розмову. Запитую в неї: «Як ви скажете, яка мова є вашою рідною мовою спілкування?» Вона й відповідає: «А хороба її знає, мабуть, білоруська...». І оце: «хороба її знає» пролунало так по-українськи, що одразу відчуваєш: ти знаходишся серед своїх, рідних, братів і сестер...

джерело газета "День"
№43, п'ятниця, 17 березня 2006




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Непокоїт єднак, же сут такы « праведны лемкы », якы не признают тым, што хцут быти патріотами зарівно регіону, як і великой Батьківщины (Україны), права називатися лемками.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka