Розділ з книги:Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. - 800 с.

До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збереглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Документально свідчення про цю акцію зафіксовано у відповіді останнього від 19 грудня, надісланій до Бахчисарая: «Також писав нам в своєму ярлику, що наші люди канівці і черкасці, прийшовши Дніпром, під Тягинею човен твій розбили, чоловіка одного і багато статків та грошей побрали, а потім цього твого чоловіка забрали і кілька волів з ним взяли, а після того під Тягинею черкасці взяли десяток коней і трьох чоловік забрали з собою. Про те нам невідомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли - передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити» [360]. Безперечно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України.

Менглі-Гірей був добре обізнаний зі становищем на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її територію. Однак він був зацікавлений, щоб литовські власті суворо покарали конкретних винуватців козацької експедиції, щоб запобігти ЇЇ повторенню в майбутньому. І, як свідчить лист Олександра Казимировича, урядники південноукраїнських староста зобов'язувалися вжити відповідних заходів. Майже аналогічний інцидент стався за три роки до цієї події (1489) на Таванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави вояків на чолі з ватажками Богданом, Голубцем і Васьком Жилою власне «козаками» не названо. Цілком можливо, що у Московії цей термін був ще маловідомим. У цьому разі йшлося про вчинки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте в тогочасній епістолярній спадщині козацтво виступало під різними назвами: загальною - «черкаси», від імені урядовця або ж ватажка громади - «князя Дмитрія козаки», «козаки Щурової роти» тощо [361].

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Струся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та інших, стали основою для проголошення їх в історіографії ХУІІ-ХУШ ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами тощо [362]. Насправді ж, виконуючи обов'язки з охорони кордону, старости замовчували факт спільних дій із козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою власним коштом збитків, заподіяних козаками. Зокрема, у листі турецького султана Сулеймана II (1520-1566) до польського короля Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про набіг козаків, очолюваних князем Дмитром Вишневецьким, на татарські улуси поблизу Акермана, а також містилася вимога повернути «що кому належало» і покарати учасників експедиції. На старост покладалися також обов'язки контролювати козаків, щоб не допускати їх збору і самостійних походів проти татар. У люстрації Кременецької волості 1563 р. було зазначено: «Козаків, або ж людей неосілих, прихожих не утримувати ніде в селах більше З днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких людей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу (властям. - Авт.) і тримав його більше трьох днів, а відпустивши не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов'язаний виплатити три рублі згідно статуту земсь-3 кого» [363]. Контроль над козаками поширювався навіть на воєводські міста. Через брак свідчень важко зробити висновок, наскільки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і вчиняли сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя.

Для боротьби з татарами влада активно залучала і місцеве населення. Наприклад, у привілеї, наданому місту Лисянка, підкреслювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний міщанин повинен запастися рушницею, двома фунтами пороху і копою куль. Отже, не лише військова людність, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навички і могло брати участь у козакуванні.

Чимало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема, турецького султана та кримського хана. На початку 1540-х років хан Сагиб-Гірей писав з Бахчисарая польському королю Сигізмунду І, що канівські та черкаські козаки чинять шкоду татарам. У разі продовження таких дій хан загрожував послати ординців на українські міста. Майже аналогічним був лист турецького султана Сулеймана II до короля від 1546 р., в якому зазначалося, що минулого року козаки з Переяслава, Черкас, Брацлава і Києва, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю [364].

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, що козакували власне міщани - ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди становили більший відсоток населення насамперед прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Наприклад, у Черкасах (1552) проживало 223 міщанина; бояр, панів і князів - 9 чоловік; слуг міських - 25; пушкарів - 2; почет старости - 66; драбів- 160; козаків - 250 [365]. Аналогічним було співвідношення населення в той час у Брацлаві та Вінниці. Зауважимо: щоб вважатися повноправним громадянином, тобто перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема, правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум - власним будинком. Цим пояснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж «людей прихожих».

Разом із тим, у більшості міст та містечок України проживали й селяни. Було б недоречно цілком виключити можливість їх участі у козакуванні, як і сільських мешканців, насамперед тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок - городники, халупники, комірники, підсусідки - не були тісно пов'язані із землеробством і мали змогу займатися допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням. Однак конкретних документальних свідчень про причетність селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено. Наведену Дмитром Наливайком тезу з латиномовного «Трактату про дві Сарматії» (1518) польського гуманіста Мацея Меховіти, де українського козака названо «хлопом, підданим, бродягою, пішим або І кінним» [366], досить легко пояснити. У Польщі хлопом вважали кожного негербованого. Навіть боярина, який ішов козакувати, літописці часто записували в свої хроніки хлопом зі слів розгніваного господаря.

Із середини XVI ст. розпочинається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І. Крип'якевича, на цей час: «в степах виробився оригінальний тип господарки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеї господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова козацька суспільність, з своїм окремим побутом і окремим світоглядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста по своїм ідеалам. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом» [367]. Перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з притаманним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.

Консолідація панівних верств Великого князівства Литовського супроводжувалася ліквідацією різноманітних ступенів Ієрархії та ревізією прав на шляхетство. Підставою визнання останніх було не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Якщо для магнатів, князів і зем'ян ця обставина не створювала особливих проблем, то з усією гостротою вона постала перед боярами. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом вдалося довести своє «благородне» походження шляхом надання жалуваних грамот на землеволодіння. Всіх інших представників цього стану було переведено до розряду державних селян. Аналогічну політику проводила на українських землях після Люблінської унії 1569 р. і польська влада. Вже наступного року було організовано люстрації Брацлавського і Київського воєводств. Під час їх проведення ревізори вимагали від усіх землевласників надання жалуваних грамот на маєтності, оскільки, за їх словами, при українських замках було багато таких зем'ян і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди. Наприклад, бояри Заушани показали ревізорам копію королівської грамоти - виписку з київських земських книг - і були залишені при шляхетських вольностях. За володіння землею вони мали поряд з іншими шляхтичами Київського воєводства нести земську службу. Бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не надали, а лише голослівне сказали, що їх звільнено від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм [368]. Однак ці аргументи до уваги не брали, оскільки за великої небезпеки для київського замку, на думку ревізорів, уже нікого було посилати оглянути татарські шляхи, та відправити листи до найближчих замків. Отже, перед південноукраїнським боярством стала проблема пошуку свого місця в суспільстві. Умов для заняття землеробством не було, тож бояри намагалися іншими шляхами обстояти свій попередній статус. Цьому ж об'єктивно сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави. Найбільш підготовленими, безперечно, були бояри і слуги. Вони й стали основою створення козацьких загонів, які перетворювалися на вагому силу при кварцяному війську. Отже, бояри та слуги становили нову хвилю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного порубіжжя кінця XVI -початку XVII ст. трапляються лише окремі згадки про бояр. При цьому обов'язково підкреслювалося їхнє «нешляхетське» походження, належність до «хлопства». У Північній Київщині та на Волині українському боярству під назвою «околична шляхта» вдалося утриматись аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст.

На еволюцію козацтва помітно вплинули заходи, вжиті урядом Речі Посполитої, з колонізації Подніпров'я та Лівобережжя. Землі у власність з метою їх заселення роздавали ще за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою надала конституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. «Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,- зазначалося в цьому документі, - не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому» [369].

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безмаєтних і дрібних шляхтичів із Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров'ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можливості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси - поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих «королев'ят» -Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких тощо. Серед прибулих на Подніпров'я було чимало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. Вже за Стефана Баторія (1576-1586) шляхта становила верхівку козацького реєстру. Зі зростанням престижу козаччини до королівської служби залучались нові представники привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верещинського зі створення козацького князівства за Дніпром, вочевидь, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу, зокрема, шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик Папи Римського Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалася ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, для чого призначалися значні кошти. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. Папа Римський вислав свого нунція - хорватського священика Алессандро Комуловича -до українських козаків із метою залучити їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в Кам'янці, Каневі, Черкасах. У листі Климента VIII до козаків відзначалася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу [370]. Вагомим додатком до послання понтифіка із закликом боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцяли виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького.

Мабуть, через конфлікт Януша Острозького з Криштофом Косинським папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим урядовцем Миколою Язловецьким. Колишній старший реєстру і надалі підтримував тісні контакти з козаками. Тому, вочевидь, не без ініціативи Язловецького в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста. У складі козацького війська перебувала значна частина подільської шляхти.

Брак детального опису реєстрового війська на межі XVI-XVII ст. не дає змоги ґрунтовно проаналізувати його структуру та національний склад. Однак відомо, що наступний розвиток подій, зокрема війна з Московією, Цецорська та Хотинська битви, сприяв поповненню реєстру представниками української шляхти, до якої, зокрема, належали Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Судима, Богдан Хмельницький.

Реалізація сеймової конституції 1590 р. в Україні супроводжувалася також посиленням соціальних суперечностей. Кожний прибулий шляхтич набув право будувати у своєму маєтку замок для захисту від татар, залучаючи поселенців з інших районів. Часто власники виділених їм урядом земель утворювали нове поселення за рахунок селян, захоплених у сусідніх феодалів. Актові матеріали кінця XVI - першої половини XVII ст. містять величезну кількість свідчень про шляхетські міжусобиці. Внаслідок грабіжницьких нападів шляхтичі ставали власниками нових маєтків та підданих, а згодом одержували документальні підтвердження від властей на право володіння ними. У пошуках нових джерел прибутків магнати реєстрували свої володіння у статусі міста чи містечка. В такому разі до рук землевласника переходило і право верховного суду над підданими, регулювання податків та повинностей.

Для залучення нових поселенців феодали спочатку встановлювали пільги - звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачуючи натуральних чи грошових податків, і вважати себе порівняно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигідне феодалам, оскіль ки пізніше вони могли використати їх для розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, попри окреслені умови, все ж залучали «слобожан» до виконання деяких робіт. Наприклад, у Курилівцях на Київщині в 1616 р. двадцятьох «свобідних», які не мали ніяких повинностей, змушували робити зажинки, обжинки, закоси, обкоси, допомагати в толоці. В люстрації остерського староства за 1636 р. зазначалося, що завдяки людям, які оселяються на слободах, оренда медів, млинів, мит пішла за значно вищу ціну, тому зріс і прибуток [371]. Отже, шляхта використовувала можливі засоби для збору всіляких опосередкованих поборів із мешканців слобід. За надмірних утисків або ж наближення завершення строку «слобод» останні відходили на нове місце проживання в південні та південно-східні райони. Оцінюючи причини козацького повстання, польський магнат Микола Потоцький наприкінці 1637 р. зауважив, що осередки «свавільників» містилися саме в слободах [372].

Значна частина населення осідала в «слободах», але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало право козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у донесеннях королівських комісарів під назвою «непослушних». Уже восени 1593 р. коронний гетьман Станіслав Жолкевський писав із Поділля до канцлера Яна Замойського, що вони не сплачують повинностей і присяглися не допустити жовнірських постоїв.

Про широкі масштаби покозачення населення Подніпров'я свідчать люстрації королівщин 1616 р. У Білій Церкві було «міщанських домів послушних 300», а таких, що не хотіли бути «послушними» - понад 300, Трилісах - відповідно 170 і ЗО, Богуславі - 200 і 400, Кацеві - 160 і 1346, Корсуні - 200 і 1300, Стеблеві -100 і 400, Переяславі - 300 і 700, Гельмязові - 40 і 100, Бикові - ЗО і 25, Черкасах - 150 і 800, Боровиці - 50 і 100, Ірклієві - 20 і 300, Говтві - ЗО і 700, Кропивні - ЗО і 60, Чигирині - 50 і 500, Крилові - 50 і 400 [373]. Отже, в багатьох містах і містечках кількість тих, що вважали себе козаками, була значно більшою, ніж населення, яке відбувало феодальні повинності. На південному порубіжжі фактично ігнорувалися феодально-кріпосницькі порядки, а в разі спроб їх запроваджувати населення масово втікало на Запорожжя. У королівській інструкції на сейм 1615 р., зокрема, зазначалося: «...пішли до них (запорожців.- Авт.) неосілі, пішли засудженці, пішли втікачі, повтікали, покинувши поля, повтікала челядь, так, що мало хто і до плуга має людей на Поділлю» [374]. До слова, у вищезгаданих містах існували козацькі громади.

Очолювали їх отамани, як і в січовому товаристві. Можна гадати, що в житті міста їх вплив був значним, якщо в урядовому листі отаман зазначений перед війтом. До компетенції отамана, очевидно, належали управлінські функції в громаді та її відносинах з міською владою.

Цікаві дані про джерела формування козацтва знаходимо і в деклараціях королівських комісарів до реєстровців під час Вільшанської комісії 1617 р. Поряд з обмежен ням кількості тих, хто перебував на державній службі, однією тисячею і погрозою смертної кари для неслухняних наказувалося: «Ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різників, кравців та інших неприкаяних від себе відігнати і виключити з реєстру, а також усіх тих новоприбулих міщан, які протягом останніх двох років, вийшовши з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська,- аби вже більше козаками не називалися, і на майбутнє без волі короля і пана гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо» [375]. Отже, навіть серед реєстрових було чимало ремісників, торговців, колишніх представників міської адміністрації.

На наступний рік припадає нове піднесення козацького руху на Київщині. З'явилися десятки загонів як у королівщинах, так і в панських маєтках, на чолі з Топигою, Старинським, Шульжиним, Мировицьким та ін. У скарзі шляхтянки Гальшки Лозчиної до житомирського гродського суду від 25 серпня 1618 р. йшлося про напад на її маєтність Рожів загону Яроша Суми і зазначалося, що серед козаків були вихідці з «людей люзних, свавільних». До складу двотисячного загону Миська Фастовця також входили «свавільні люди» (селяни та міщани) з Котельні, Коростишева, Паволочі, Ходоркова, Брусилова, Фастова, Корнина, Лещина, багатьох інших сіл та міст Київського воєводства.

Неодноразові спроби учасників Хотинської війни 1621 р. домогтися від уряду визнання за ними козацьких прав були безрезультатними. Закономірною відповіддю на це стала хвиля покозачення, про що свідчать результати люстрації Київського воєводства за 1622 р. Зокрема, на території Канівського староства було чимало сіл, якими володіли козаки: Пекарське, Решітки, Біркозова, Виргани, Чабаиівка, Костянець, Тростянець, Кришин, Райтків, Селище. Села та хутори Богуславського староства Біївці, Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Михай-лівка, Ісайки, Щербанівка, Пуники, Вулля, Семерхів також належали козакам. Із 25 сіл та хуторів Переяславського староства лише 280 сімей відбували феодальні повинності, а решту становили козаки, «які мають землі і всяке майно, від них немає ніякого прибутку і послушності, їх є понад 1000». Подібну картину зафіксували ревізори і в Черкаському старостві. Про масове покозачення населення писав у 30-х роках XVII ст. і Гійом Левассер де Боплан, зазначаючи, що серед козаків перебували «люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці... Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати м'ясні страви, варити пиво, мед, горілку, брагу тощо» [376].

Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Уходництво й оборона південного прикордоння до середини XVI ст. були головними чинниками поповнення козакуючої людності, серед якої переважали вихідці з українських міст та містечок. Соціально-економічні та політичні зміни в Україні після Люблінської унії зумовили поповнення козацтва з числа колишніх бояр, шляхти і, особливо, селян та міщан.