Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Реєстрові козаки на державній службі

В.Щербак
Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Розкрити еволюцію козацтва значною мірою допоможе з'ясування витоків та механізму творення основних елементів його станових ознак. В історії українського козацтва вони безпосередньо пов'язані з державною службою. Характер останньої вплинув на зміст козацьких прав і привілеїв, які визначали місце козацтва в системі соціально-економічних та політичних відносин. Хоча в умовах іноземного панування реалізація основних засад «вольностей» наштовхувалася на рішучий опір шляхти і місцевих властей.

Скарги турецьких і татарських правителів змусили уряд Великого князівства Литовського вже наприкінці XV ст. звернути увагу на діяльність українського козацтва. Південноукраїнські адміністратори, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби, стверджували, що саме козацькі експедиції стримували агресивні дії ординців. Київські воєводи Дмитро Путятич (1492-1505), Костянтин Острозький (1559-1608), старости черкаські та канівські Остафій Дашкович, Андрій Пронський, Василь Тишкевич, Іван Пенько, Оникій Горностай, Федір Сангушко підтримували тісні контакти з козаками, постачали їм коней, зброю, провіант, отримуючи за таке покровительство частину здобичі, захопленої вояками під час походів. З іншого боку, зв'язок між представниками місцевих властей і козаками зміцнювався в процесі служби останніх у конвойних командах, які використовувались для охорони воєводських чи старостинських осіб під час поїздок або ж відсічі нападів татар на замок.

Південноукраїнські старости вважали козаків єдиною реальною силою в боротьбі проти татарської агресії, про що неодноразово доповідали уряду. З їх ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського (1524) розглядалося питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби. На ці потреби передбачалося виділення з казни кількох сотень кіп грошей. Втілити в життя цей задум доручили київським державцям Семенові Полозовичу та Криштофу Кмітичу. Брак коштів став основною причиною провалу урядового проекту. Однак від ідеї охорони південного прикордоння силами козаків не відмовилися. На Піотрковському сеймі (1533) черкаський староста Остафій Дашкович знову порушив це питання. Він доводив, що для безпеки кордону необхідно постійно тримати на Дніпрі 2 тисячі чоловік, які б захищали перевози від татар, і декілька сот кінноти, щоб постачати для залоги провіант. Крім того, на дніпровських островах пропонувалося побудувати замки, а поблизу них заснувати міста. Як і раніше, вербування козаків зумовлювалося необхідністю протидії татарській агресії. Проте уряд не мав наміру витрачати кошти на будівництво укріплень за сотні верст від населених пунктів або ж волостей. В обох випадках безпосередньо про організацію козацтва не йшлося, але об'єктивно вони були тісно пов'язані з цим процесом. Уряд прагнув не стільки залучити козаків на державну службу, скільки встановити контроль над групою населення, що дедалі зростала й не бажала визнавати жодної влади. Чергова спроба здійснити перепис козацтва припадає на 1541 р. - період активних походів запорожців на татарські улуси. 21 липня 1541 р. Сигізмунд І надіслав черкаському старості князю Андрієві Пронському грамоту, в якій містилося суворе застереження попереджати козацькі походи на татарські улуси [377]. А згодом до Черкас прибув представник великого князя Стрет Солтанович для складання реєстру. Свідчень про результати цієї місії у джерелах не збереглося. Важливим є самий факт, що уряд вбачав у козаках силу, яку прагнув використати у власних інтересах.

За слабкої виконавчої влади в країні відвернути козаків від степових промислів і здійснення морських походів, які супроводжувалися сутичками з татарами, шляхом встановлення заборон ставало дедалі важче. Тому уряд і надалі планував вживати заходів для вирішення «козацького питання». Зокрема, з початком Лівонської війни (1558-1583) виникла потреба поповнити збройні сили. Київський воєвода Костянтин Острозький і черкаський староста Олександр Вишневецький запрошували козаків на службу «за даток і живність», тобто це був традиційний на той час найм війська за грошову плату та стацію. Цілком природно, що для обліку козаків У другій половині 60-х років ХVІ ст. уряд повернувся до старих планів організації козацьких сил. Грамота Сигізмунда II Августа, передана на Запорожжя (1568), містить пропозиції козакам вступати на королівську службу. В цьому випадку уже не йшлося про проведення військової експедиції за межами України та відбування постійної державної служби у замках. Не збереглося королівської грамоти, яка конституювала створення постійного козацького реєстрового війська, і згадки про точну дату цієї події, її можна реконструювати лише ретроспективно, шляхом аналізу пізніших документів. Грамотою від 5 червня 1572 р. Сигізмунд II Август підтвердив розпорядження коронного гетьмана Юрія Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Однією з найважливіших її положень стало призначення шляхтича Яна Бадовського старшим і суддею над низовими козаками. «Мает Ян Ба-довский, - зазначалося в королівській грамоті, - не отступаючи ни в чем постановеня пана воеводы рус-кого коронного гетмана, зо всих козаков низових кождому справед-ливость неодвлочную водлуг права посполитого чинити й в том слушне й пристойне справовати, не будучи повинен с того уряду судейского й из домов бЪлоцерковских перед воєводами, старостами й врадами нашими й ни перед ким иншим (окром кгвалту й речей крвавых) усправедлив-ляти, толко перед нами государем, або перед паном воєводою руским й по нем будучими гетманами нашими до свосто живота» [379]. Відповідно адміністративну владу і козацьке судочинство було вилучено з підпорядкування місцевих властей. Про самий процес проведення реформи та характер взаємин запорожців із королівськими комісарами свідчень немає. Лише у рахунках коронної казни наступних років вказуються асигнування для полку «низових козаків» чисельністю 300 осіб. Разом із тим, попри невелику кількість реєстрових, реформа Сигізмунда II Августа на початку 70-х років XVI ст. сприяла організації козацтва, виокремленню його з інших верств населення. Фактично нею було започатковано конституювання українського козацтва як соціального стану. Встановлення особливого адміністративного і судового підпорядкування для реєстрових мало на меті організацію всього козацтва для здійснення над ним контролю. Зокрема, Ян Бадовський за допомогою прийнятих на службу повинен був стримувати решту козаків від дій, які б суперечили державним інтересам. Водночас навіть залучені на тимчасову королівську службу користувалися «козацькими вольностями», санкціонованими Сигізмундом II Августом.

Новий етап у визнанні українського козацтва як окремої соціальної верстви припадає на епоху войовничого короля Речі Посполитої Сте-фана Баторія. Вже наприкінці травня 1576 р. до Кракова прибуло козацьке посольство у складі Івана Сіверного, Федора Захвостого, Семена Поховського і Марка Вінницького. Під час їх аудієнції у короля, вочевидь, ішлося про новий набір запорожців на державну службу. Баторій наказав видати коленому послові по 15 флоринів і по 6 аршинів ліонського сукна. Разом із тим, одержуючи інформацію переважно з Туреччини та Криму, король не довіряв цілком запорожцям. Брак даних про існування реєстрового загону і наступного року дає підставу стверджувати про безрезультатність його перших переговорів з козаками.

Наступні події ще більше переконали Стефана Баторія у шкідливості для держави козацьких походів. У листопаді того ж року він отримав листа від кримського хана Девлет-Гірея, в якому, зокрема, зазначалося, що козаки переходять Дніпро і в межах ханства захоплюють худобу й майно татарських скотарів. Ще більших клопотів завдало Баторію втручання козаків у молдавські справи, зокрема, походи Якова Шаха, Івана Підкови та Олександра Вишневецького в 1577-1578 рр.

Під тиском турецького султана та його васалів Стефан Баторій вжив навесні 1578 р. низку заходів, спрямованих проти «козацького свавілля». 4 квітня було видано одразу 4 універсали, що безпосередньо стосувалися запорожців. В одному з них король звернувся до всіх місцевих урядовців - воєвод, каштелянів, старост, підстарост, бурмистрів, райців, війтів тощо - з приводу козацьких походів на Молдавію і Волощину, що знаменували собою порушення умов договорів між Річчю Посполитою і згаданими країнами. Баторій наказував всіляко сприяти шляхтичу Янові Тарлу, посланому в Україну для пошуку ініціаторів походів та їх покровителів. З цією метою Тарло дістав особливі повноваження для проведення слідства і покарання винних [380]. Стефан Баторій ще раз попередив прикордонних старост про неприпустимість переховування козаків у шляхетських маєтностях І постачання їм пороху, олова та живності, а тим більше споряджання загонів для нападів на татарські улуси. Каральну експедицію проти «свавільних» запорожців король наказав провести київському воєводі Костянтинові Острозькому. Допомогу князю мали надати Хмельницький, барський, брацлавський, вінницький, білоцерківський, київський, черкаський і канівський старости.

Четвертий універсал містив інструкцію послу Марціну Броневському до кримського хана. В пій є згадка про важливість спільних дій Костянтина Острозького і татар у боротьбі проти запорожців. Разом із тим, король не відкидав можливості іншого варіанта вирішення козацького питання - прийняття козаків на держави)' службу.

Улітку 1578 р. ставлення короля Речі Посполитої до запорожців через потребу держави у військовій силі суттєво змінилося. У спеціальному універсалі від 27 липня Баторій називає їх «молодцями запорозькими» і пропонує воювати проти Московії, що принесло б козакам більше слави і кращі «пожитки», ніж походи до Молдавії та Волощини. Реалізацію свого задуму він доручив шляхтичеві угорського походження Янчі Бегеру. Поїздка останнього на Запорожжя увінчалася успіхом. Разом з Бегером до Львова 15 вересня прибули козацькі посланці, очолювані Андрієм Лиханським. На прийомі у короля вони запропонували свої послуги, згодившись набрати 500 козаків з платнею по 15 флоринів на рік кожному. Формальним старшим реєстрових було призначено канівського і черкаського старосту князя Михайла Вишневецького, а його помічником, тобто безпосереднім керівником (поручником або ж гетьманом)-шляхтича Яна Оришовського.

16 вересня 1578 р. з'явилася «Постанова щодо низовців», в якій конкретизувалися умови королівської служби: «...перед тим же паном старостою мають скласти присягу на вірність і йому бути послушними... тобто не мають воювати землі Волоської, не чинити в ній жодних шкод і розрух, а якщо хтось би те чинив, мали б гамувати, хапати і бити як нашого коронного неприятеля. Так само мають триматися щодо Білгорода, Очакова, Тягині, сіл і степів їхніх, аби там шкод жодних не чинили, ані не позволяли чинити; цареві кримському, його землям, людям, улусам, степам щодо челяді, худоби і всілякої річі не мають чинити шкоди, бо цар з татарами зобов'язався служити нам проти неприятелів коронних, однак мають давати нам знати про царських людей; взагалі будуть поступати відповідно до наших наказів» [381]. Підпорядкування козаків Михайлу Вишневецькому, безперечно, означало, порівняно з попередньою реформою, обмеження їх адміністративних прав. Навіть присягати запорожці мали перед черкаським і канівським старостою. Водночас у постанові містилося суттєве застереження, що умови королівської служби поширювалися лише на час війни. Це свідчило про недовіру Баторія до реєстрових козаків і намір зменшити їх чисельність після завершення експедиції проти московитів. Як символ належності до державного війська козаки одержали від короля прапор, їх резиденцією оголошувався Трахтемирів, де розташовувався і козацький шпиталь. Плату за службу запорожцям мав видавати писар на день св. Миколая в Черкасах. Ця посада дісталася шляхтичеві Янчі Бегеру. Через брак аналогічного документа часів Сигізмунда II Августа «Постанова щодо низовців» від 16 вересня 1578 р. стала надалі основою при посиланні на походження козацьких прав і вольностей. Надання прав лише реєстровим не могло забезпечувати потреб у військовій силі, що дедалі зростали, тому привілеї фактично поширювалися на все козацтво. Вже під час війни з Московською державою, крім загону реєстрових, у боях брали участь близько 4 тис. козаків. Серед їх ватажків відзначалися Іван Новельський, Корній Перевальський, Гаврило Біруля, Федір Кишевич, Григорій Челуня, Костянтин Величко, Борис Жаба. Після завершення експедиції до Пскова в 1581 р. козаки отримали платню. Разом із тим вони скаржилися на порушення їхніх прав старостами і воєводами.

Декларовані права козаків часто зводилися нанівець практикою тогочасного життя. Через брак грошей у казні платню за службу не лише затримували, а й часто не сплачували. Це спонукало запорожців до організації нових походів проти татар, що загострювало відносини між Річчю Посполитою і Кримським ханством. З Бахчисарая лунали погрози розпочати похід в Україну за підтримки турецького султана, оскільки поодинокі напади ординців, як правило, зазнавали невдач. Козаки також і далі втручалися у боротьбу претендентів на молдавський престол. Серед ватажків запорожців, що перебували на королівській службі, особливо відзначалися Михайло Ружинський, Богдан Микошинський та Захар Кулага. У порядку денному чергового варшавського сейму 1590 р. стояло питання про набір нового козацького загону в зв'язку із загрозою нападу турків, тож є сумніви щодо його постійного існування в попередні роки.

Сеймова конституція під назвою «Порядок щодо низовців і України» 1590 р. надавала широкі повноваження коронному гетьманові, конкретизуючи заходи з підтримання порядку серед реєстрових козаків: «...відносно тих людей, які перебувають на Низу в Запорожжі: нехай коронний гетьман, зібравши сам особисто або через уповноважених відомості про військо у тих місцях і на тому пограниччі, так впорядкує територію, на якій мешкають ці люди, щоб вони (ті самі або якісь інші, туди приведені) підлягали владі призначеного їм начальника осілого шляхтича, а також ротмістрів чи сотників з числа шляхти. Усі згадані начальники, старшина і сотники, і, нарешті, кожний рядовий повинні скласти присягу нам і Речі Посполитій, обіцяючи, зокрема, що вони: ніколи поза волею гетьмана та його уповноважених не переходитимуть кордонів Корони ні водою, ні сушею з метою грабунку і війни з сусідніми державами... не прийматимуть нікого до свого товариства поза волею старшин, а старшина - без дозволу гетьмана. У гетьмана ж завжди має бути їх реєстр, і якби котрийсь пішов зі служби, а на його місце прийняли іншого, старший повинен повідомити про це гетьманові, щоб той мав про них і про їх імена точні відомості. Присуджених же до смертної кари або до безчестя приймати сюди не дозволяється» [382].

Помічниками князя Миколи Яз-ловецького було призначено комісарів Якуба Претвича і Яна Оришовського. Вони мали постійно перебувати в Україні, стежити за настроями серед козаків і спільно зі старостами своєчасно притягати до суду «свавільних людей». Місцева адміністрація зобов'язувалася не допускати втеч селян і міщан на Запорожжя, а реєст рових - пропускати на Січ лише з паспортом від сотника. Тобто урядникам і шляхті під загрозою кримінальної відповідальності заборонено було постачати козаків харчами і зброєю та стежити за їх пересуванням на волостях. Навіть шляхтичі, які без дозволу коронного гетьмана організовували походи проти татар, оголошувалися «бунтівниками».

Згідно з королівським універсалом від 25 липня 1590 р. на службу приймався тисячний козацький загін «для погамування свавілля українського» - утримання козаків від походів проти татар і виконання по-ліційних функцій в Україні. Набір здійснювався на невизначений період з оплатою від 5 до 12 злотих за квартал кожному козакові. Місцем постійного перебування реєстрових визначалося Запорожжя.

Намірам уряду Речі Посполитої цього разу не судилося здійснитися. Виплату грошей затримували, а чисельність нереєстрового, або ж «свавільного», козацтва набагато перевищувала кількість тих, хто перебував на державній службі. Постало питання козацьких «леж» за аналогією до кварцяного війська, що призводило до сутичок з місцевою владою та окремими шляхтичами. У проекті конституції для сейму 1592 р. йшлося про «свавільства» козаків в Україні та їх вторгнення на території сусідніх держав, з якими Річ Посполита підтримувала дружні стосунки [383]. Спроби вести переговори із запорожцями через Якуба Претвича, Олександра Вишневецького, Єжи Струся, Яна і Станіслава Тульських були безрезультатними. Тому пропонувалося утримувати козаків на Запорожжі без права виходу звідти. Урядникам та шляхті заборонялося постачати їх харчами і зброєю. Залишається загадкою, чому проект не було затверджено 1592 р. Цілком імовірно, що король сподівався досягти компромісу із запорожцями. Проте повстання 1591-1596 рр. спричинили ліквідацію згідно з сеймовою постановою реєстрового війська. Разом із тим, Сигізмунд III не наважився вживати суворих заходів проти козаків, окрім їхніх ватажків, адже запорожці фактично охороняли все південне прикордоння Речі Посполитої. Відповідно й козаки виправдовували свою боротьбу проти татар, у тому числі й далекі морські та сухопутні походи, «служінням польському королю».

Навесні 1600 р. постало питання про підтримку молдавського господаря Ієремії Могили. Нестачу військових сил Сигізмунд III намагався компенсувати за рахунок українського козацтва. Листа до запорожців надіслав і канцлер Ян Замойський, обіцяючи добру платню. Проте на Запорожжі не одразу відгукнулися на заклики з Варшави. Після тривалих нарад лише 1 липня гетьман Самійло Кішка надіслав лист королю, в якому погодився взяти участь у молдавській експедиції за умови виконання низки вимог запорожців, насамперед, скасувати банацію, накладену на козаків, повернути «козацькі вольності», надані запорожцям Стефаном Баторієм, заборонити завдавати кривди козакам. Традиційно звучала вимога визначити платню за службу. І, нарешті, козаки просили надати їм «знаку», або ж хоругву [384].

Через місяць прийшла відповідь Сигізмунда III з подякою козакам за готовність до походу та обіцянками виконати їхні умови. Королівське послання, вочевидь, остаточно не переконало запорожців. Перебуваючи в Молдавії, вони направили до Варшави нове посольство у складі Якова Осовського, Ждана Серафимовича і Петра Одинця. В універсалі від 26 вересня 1600 р., підписаному старшим реєстру Гаврилом Крутневичем, було акцентовано на необхідності надіслання охоронних листів до української адміністрації, щоб вона не чинила кривд козакам та їхнім сім'ям і після завершення експедиції. Про виділення коштів на оплату війська та зняття баніції рішення міг прийняти лише вальний сейм, а восени 1600 р. уряд розпочав підготовку до війни зі Швецією. Як і раніше, козаки не відмовлялися від служби, але в листі, доставленому до Варшави Іваном Радкевичем, Андрієм Комишем та Іваном Макаровичем, Самійло Кішка нагадав свої попередні вимоги. У лютому 1601 р. сейм задовольнив більшість із них для учасників походу: звільнення від відумерщин, гарантія від утисків козацьких сімей [385]. Однак юрисдикція над козаками залишалася в руках місцевої адміністрації, а платня видавалася без декларацій королівськими комісарами, тобто попередні права козацтва відновлювалися лише частково.

У Лівонській кампанії брали участь близько чотирьох тисяч козаків. Служба була надзвичайно тяжкою, особливо в зимовий період. У таких умовах багато козаків загинуло, в тому числі й Самійло Кішка у битві під Феліном. Повернувшись в Україну навесні 1603 р., Військо Запорозьке стало на лежах у королівщинах, нагадуючи урядовцям про своє право користатися «старожитними вольностями». За словами старшого реєстру Івана Кучковича, «за свої заслуги заслуговуємо не лише того, щоб були заховані в цілості та спокою наші убогі хати й маєтності, часто і густо облиті кров'ю нашою і поганською, а й того, щоб були ми в слушних вольностях і пошануванню від кожного стану. Його королівська милість, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, маючи в ласкавій увазі державу і сердечні послуги наші мусив би нас усім тим упривілеювати і обдарувати: признавши нас синами коронними» [386]. Вкотре, покликаючись на заслуги перед урядом, козацтво домагалося визнання не лише власне рицарських доблестей і «вольностей», а й зрівняння себе з «синами корони», тобто зі шляхетством.

Проте внутрішня конфронтація в країні - «рокош» - шляхетський виступ проти короля (1606-1608) та проведення експансіоністської політики не сприяли вирішенню козацького питання. Тисячі козаків було залучено Лжедмитріями і урядом Речі Посполитої до московської авантюри, тому нові їх контингенти рушили за здобуттям прав і привілеїв у буревій військових кампаній. Відповідно знову з'явилися шляхетські скарги на «козацькі свавілля» в рішеннях різних повітових сеймиків, а також пропозиції підпорядкувати козаків юрисдикції старост. На сеймі 1607 р. останнє положення було узаконено, хоча реалізувати його ставало дедалі тяжче. В ширшому й об'ємнішому варіанті його зафіксовано в постанові вального сейму від 26 лютого 1609 р. Сувора ухвала супроти козацтва звучала вперше після накладення на нього баніції в 1596 р. Проти козаків спрямовувалося відразу дві сили: королівські комісари і місцеві старости, що мало на меті взяти під повний контроль «свавільників», як на волостях, так і на Запорожжі. До того ж комісари отримували надзвичайні повноваження аж до винесення смертного вироку. За потреби передбачалося навіть використати кварцяне військо. Комісарські декрети приписувалося проводити в дію київському воєводі Станіславу Жолкевському. Брак даних щодо реалізації урядової конституції пояснюється досить прозаїчно, адже на тому ж сеймі фактично було вирішено питання війни з Московією й ухвалено виділити кошти для цієї кампанії. Відповідно знову виникла потреба набору на службу українського козацтва. Його мобілізація розпочалася вже навесні 1609 р., чим були стурбовані місцеві урядовці. Спроби упорядкувати цей процес зазнали невдачі. У листі до Сигізмунда III від 6 вересня князь Януш Острозький визнавав безсилля перед козацькою стихією [387]. Основні козацькі сили було спрямовано на Сіверщину та Стародубщину, і лише невелика частина прибула на облогу Смоленська.

На сеймі 1611 р. знову постало козацьке питання. Деякі магнати виступили проти прийому на державну службу козаків, оскільки, на їхню думку, «українська сваволя зростала під приводом королівської служби і чинить великі і незносні шкоди і кривди шляхетському стану в його володіннях на королівщинах». Зі свого боку, король запропонував мати справу лише із представниками місцевої шляхти, чиї б маєтки слугували гарантом поведінки їхніх козаків. Проте потреба у війську не зменшувалась, а на вербування іноземних найманців бракувало коштів.

Настійні вимоги турецького султана «знищити запорожців», підкріплені загрозою агресії, змусили уряд надіслати до них комісію, очолювану білоцерківським старостою Янушем Острозьким. Королівські комісари прибули в жовтні 1614 р. до Житомира з наміром набрати на службу тисячу козаків, тим самим обмежити реєстр тих, хто мав би користуватися козацькими правами. У поданні урядової комісії від 15 жовтня козацьким послам, зокрема, зазначалося, що основним завданням Війська Запорозького має бути охорона кордону Речі Посполитої. Мешкати реєстровці разом з сім'ями могли в королівських і приватних маєтностях лише за дозволом володарів. Трахтемирівський монастир призначався суто як шпиталь для старих, хворих, поранених, скалічених і тих козаків, які доживали свого віку. Суворо заборонялися там будь-які козацькі зібрання, без відома короля не дозволялося приймати на Запорозькій Січі «свавільних людей» і організовувати експедиції проти сусідніх держав. Отже, надаючи козацькі права лише одній тисячі чоловік, власті робили цілу низку застережень, фактично перетворюючи реєстровців на військовий контингент Речі Посполитої. В декларації також не було підтверджено права на власне судочинство і землеволодіння.

Сподіваючись на мирне вирішення конфлікту, в петиції до короля запорожці просили не виконувати умов, запропонованих комісарами. Однак із Варшави відповіді не надійшло, а на чергових переговорах за участю коронного гетьмана Станіслава Жолкевського реєстровці змушені були поступитися. Сейм підтвердив комісарську ухвалу і рекомендував козакам дотримуватися її, але про платню за службу у постанові навіть не згадувалося. Тому й не випадково, що козаки не зважали на рішення сейму, і вже навесні 1615 р. козацькі чайки підійшли до Стамбула. Морські експедиції на чолі з Петром Сагайдачним викликали занепокоєння при султанському дворі, а також впливали на зростання козацьких лав. У королівській інструкції від 20 січня 1616 р. наведено загальну чисельність козаків-до 40 тис. [388]. Там само йшлося про продовження «козацького свавілля», яке не припинили комісії та сеймові ухвали.

Унаслідок ускладнення зовнішньополітичної ситуації восени 1617р. король доручив Станіславу Жолкевському створити реєстровий полк. З-під Вільшани коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, що забороняла походи на турецькі володіння і містила вимогу очистити козацькі лави від тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки. Плату за службу отримували і, відповідно, користувалися козацькими правами лише 1 тис. чоловік. Основні пункти Вільшанської угоди фактично повторювали аналогічні 1614 р. Заперечення козаків викликав лише артикул урядового проекту про призначення старшого Війська Запорозького. Ті, хто перебував на державній службі, бажали обрати ватажка зі свого середовища шляхом голосування, якого б лише затвердив король. Гетьман Петро Сагайдачний від імені всього війська запевнив уряд Речі Посполитої в лояльності козаків, а також просив підтвердити права і привілеї.

Проведення жорсткої політики щодо запорожців цього разу унеможливлювалося також потребою військової сили для допомоги королевичу Владиславу. Претендуючи на московську корону, він опинився у скрутному становищі під Вязьмою. Тому зрозуміло, чому настанови Сигізмунда III комісії у козацьких справах мали компромісний характер. У його універсалі містилася настанова якомога швидше упорядкувати реєстр для виконання козаками служби на благо Речі Посполитої. Для короля важливим також було бачити на посаді старшого людину, насамперед лояльну до уряду, яка б мала оперативно виступати на допомогу коронному війську і придушувати прояви «свавілля» в Україні.

Вільшанську угоду не було затверджено черговим вальним сеймом. Уряд виділив лише 6 тис. злотих на плату за службу і заборонив втручання у справи сусідніх держав. Одночасно для мобілізації козацького війська в Україну призначалося 20 тис. злотих. Остаточне вирішення питання про реєстр було відкладено на майбутнє. Улітку 1618 р. понад 20 тис. козаків «вибраного війська» вирушили у похід до Москви на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним і 28 липня об'єдналися з королевичем. Козаки захопили багато російських міст, а 1 жовтня взяли участь у штурмі столичного кремля. Здобути добре укріплену фортецю не вдалося, однак царський уряд став податливішим до переговорів. Таким чином, з допомогою козацтва Річ Посполита підписала 1 грудня 1618 р. з Московською державою вигідне для себе Деулінське перемир'я. Москва втратила Смоленщину, Стародубщину і Чернігово-Сіверщину. Королівська грамота від 23 липня наступного року свідчила, що Сигізмунд III залишився задоволений діями козаків, за що висловлював подяку Петру Сагайдачному, але нагадувала, що старший реєстру має забороняти запорожцям ходити на море і карати «свавільних». Однак через два місяці король видав черговий універсал, в якому пояснював причину непослуху запорожців і призначав нову комісію для упорядкування відносин з козаками.

Королівські комісари Томаш Шклінський, Тиберій Злотніцький, Ян Білецький, які прибули на Роставицю у супроводі коронного війська, пропонували покласти в основу нової домовленості з реєстровими проект попередньої, проте під час переговорів змушені були поступитися. До реєстру вписали вже 3 тис. козаків, місця проживання яких обмежувалися королівщинами. Всі, хто залишався в панських маєтках, підлягали присуду свого господаря. Козацькі човни на Січі знищувалися під контролем реєстрових, а про морські експедиції запорожці мали заздалегідь попереджати. У листі до короля від 21 листопада 1619 р. Станіслав Жолкевський скаржився на складність переговорів, що проходили над Роставицею. Разом із тим, наявність коронного війська в Київському воєводстві, яке кількісно переважало козацьке, «призвело до корисного 9 для держави повороту справи» [389].

Після поразки коронного війська під Цецорою (1620) уряд Речі Посполитої мав намір розширити козацький реєстр. У проекті організації оборони, винесеному на засідання сейму в листопаді того ж року, фігурувала цифра 20 тис. козаків з річною платою в 100 тис. злотих. Щоб узгодити такі умови служби, напередодні відкриття сейму король направив до козаків свого посланця. Разом із тим, аби заохотити запорожців до державної служби, Сигізмунд III прагнув використати посередництво єрусалимського патріарха Феофана, який перебував на той час в Україні. Ознайомившись зі змістом листа короля, патріарх видав спеціальну грамоту до козаків, у якій містився заклик послужити Речі Посполитій, здобути своєму війську славу в боротьбі з ненависними «бусурманами».

З 15 по 17 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва відбувалася козацька рада, на якій вирішувалося питання про участь у поході проти турецької армії. На ній були присутні митрополит Іов Борецький, королівський посол Бартоломей Обалковський і ксьондз Оборницький. Козацьким гетьманом на той час був Яків Бородавка, діяльність якого непокоїла польських урядовців. Митрополит виступив на раді з великою промовою, охарактеризувавши становище православ'я в Україні, від чого, за словами сучасника, «гнівом сповнилися козацькі серця». Після цього Петро Сагайдачний зачитав грамоту патріарха Феофана. На раді козаки погодилися послужити королю, поставивши умову - затвердити на митрополії та владицтвах ієрархів, висвячених Феофаном.

Загроза, що нависла над Річчю Посполитою, змушувала владу зважати на козацькі прохання. З 20 по 31 липня у Варшаві йшли переговори, під час яких козацьку депутацію на чолі з Петром Сагайдачним прийняв король. Результати аудієнції невідомі, оскільки письмового рішення козацькі посли не отримали, окрім усних обіцянок задовольнити означені вимоги по завершенні кампанії. На початку серпня Петро Сагайдачний вирушив з Варшави під Хотин. Водночас Сигізмунд III надіслав листа керівникові урядових військ Карлові Ходкевичу, в якому наполягав усунути від гетьманства Якова Бородавку. Зміст цього послання наводить на думку, що козацького гетьмана під Хотином було змінено не без втручання польської сторони. Офіційною ж причиною обрання нового старшого Війська Запорозького визнавалося небажання Бородавки об'єднуватися з коронним військом. Відігравши вирішальну роль у перемозі над армією Османа II, українське козацтво сприяло ліквідації турецької загрози не лише для Речі Посполитої, а й для інших європейських країн.

Після переможної Хотинської битви козаки знову надіслали петицію Сигізмундові III. В цьому документі, доставленому до Варшави послами Марком Жмайлом, Павлом з Десни, Супруном і Богушем, викладено своєрідну програму козацтва, оцінено його місце і роль у житті тогочасного суспільства. Відзначаючи свої заслуги перед державою, козаки відмовлялися «воювати державу цісаря турецького ані землею, ані на Чорному морі», за що просили зберегти «вольності старожитні і данини кров'ю заслужені», розширити реєстрове військо, збільшивши платню з 40 до 100 тис. злотих, яка б, до того ж, вчасно виплачувалася. Важливе значення приділялося місцю проживання козаків. Вони прагнули мешкати і користуватися козацькими правами як у королівщинах, так і в панських маєтках. Козаки домагалися вільного найму на службу (з відома короля) до сусідніх християнських монархів. Ввійшли до петиції вимоги ліквідації унії й легалізації православної церкви в Україні, а також заборона розташування жовнірських «леж» на території Київського воєводства 1 [390]. Отже, ця програма передбачала визнання урядом Речі Посполитої за козацтвом як окремою верствою населення специфічних прав і привілеїв без його утисків на означеній території з боку місцевих властей..

Відповідь надійшла досить оперативно разом із королівськими комісарами, які прибули для переговорів з козаками на початку листопада 1621 р. Урядові посланці подякували запорожцям за участь у Хотинській кампанії, але гроші пообіцяли виплатити після зведення реєстрового війська до 3 тис. чоловік з 40 тис., які захищали Річ Посполиту від турецької агресії. Всі інші мали повертатися до попередніх господарів, причому комісари повинні були стежити, щоб козаки «не йшли полками і по волостях не бавилися». Водночас вводився чіткий облік записаних на королівську службу із вказівкою імені, прізвища, місця постійного проживання і навіть координат розташування будинку. Реєстр підписував старший Війська Запорозького і передавав до коронного скарбу, а звідти копії розсилалися по містах урядникам. Кожний реєстровець присягав на вірність королю Сигізмундові III, його нащадкам і Речі Посполитій. Місця козацьких уходів і ловів узгоджувалися зі старостами. Урядовці запевняли також про недопущення релігійних утисків щодо козаків, залишивши без відповіді питання про унію. Отже, фактично козацькі військові заслуги перед державою не було поціновано. Навпаки, комісари намагалися зберегти реєстр у попередніх рамках і закріпити за козаками, котрі перебували на королівській службі, поліційні функції. Тому в наступні роки спостерігалося помітне напруження у відносинах реєстрових з урядом. Козацькі посольства до Варшави були безрезультатними, а їх загони, розташовані в Київському воєводстві, завдавали чимало клопоту місцевій шляхті та урядовцям. Не допомагали і звернення короля до козацьких полковників з наказом заборонити «жодні зібрання, до яких прилучалися свавільні люди» [391].

Фактично козаки підпорядковувалися лише власній адміністрації.

Під час чергової ради (1622) на Росаві під Кагарликом без узгодження з польськими властями замість Петра Сагайдачного старшим реєстру козаки обрали Оліфера Голуба, а писарем - Лаврентія Пашковського. Князь Єжи Збаразький дуже нарікав на цей вибір, пророкуючи всілякі нові біди. Затримка платні за службу загрожувала козацькими походами проти татар, чого остерігалися в Варшаві. Не випадково на сеймі 1623 р. окремі урядовці пропонували віднайти потрібні кошти і навіть збільшити козацький реєстр до 5 тисяч. Зі свого боку, козаки надіслали петицію, подібну до підготовленої після Хотинської битви. На першому місці стояло конфесійне питання із «заспокоєння грецької віри». Однак Сигізмунд III цього разу рішуче відмовив домаганням запорожців, пообіцявши згодом вислати нову комісію. Передбачалося також одночасно розквартирувати на Подніпров'ї кварцяне військо. Королівське рішення підтримали представники козацької старшини, які уникали конфлікту з урядом. Вочевидь, цим пояснюється і зміна старшого реєстру - ним став полковник Війська Запорозького Михайло Дорошенко, що мав авторитет як серед козаків, так і в польських урядових колах. Пославши коронне військо на Подніпров'я восени 1625 р., Сигізмунд III зробив спробу приборкати «козацьку сваволю». Після кількох жорстоких битв в урочищі Ведмежі Лози між королівськими комісарами і козаками було підписано так звану Куруківську угоду, згідно з якою на державну службу брали 6 тис. козаків. Вони мали проживати у королівщинах і збиратися для допомоги кварцяному війську в разі потреби.

Провести відбір до нового реєстру виявилося нелегкою справою, адже козаків налічувалося понад 40 тис. Лише через два місяці було сформовано шість полків за територіальним принципом: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Переяславський. Однак українське козацтво залишилося незадоволеним умовами Куруківської угоди. У січні 1626 р. Михайло Дорошенко послав Івана Зборовського, Григорія Лихопола і Кіндрата Неука з реляцією до коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Доповідаючи про сформування реєстру, він звернув увагу на прикрості й незгоди, яких зазнавало Військо Запорозьке. Доро шенко просив підвищити козакам платню грошима і сукном, дозволити розквартирувати артилерію ближче до південного прикордоння, а також скаржився на утиски шляхти, яка ви ганяла козаків зі своїх маєтностей.

Разом із тим під різноманітними приводами уряд відмовлявся задовольнити прохання козаків, тому не випадково невдалою виявилася спроба комісара в козацьких справах Томаша Шклінського завербувати на війну зі Швецією двотисячний загін, крім реєстрових. У листі гетьмана Михайла Дорошенка до Томаша Шклінського, надісланому 18 лютого 1627 р. з Канева, зазначалося: «Не можемо того зрозуміти, звідки б узяти ті дві тисячі найліпших чи з них відлучених від нас (хто не ввійшов до реєстру згідно з Куруківською угодою.- Авт.), що своїми панами, у яких вони в підданстві, так часто пошарпані і понищені, що ледве з душами лишилися; бо тих, що лишилися на службі королівській, шкода до цього залучати, є для нас і тут досить роботи з ворогом святого Христа і то вже тяжко видолати, бо не маємо з чим. Мали ми надію, що король його милості ласкою своєю І додатком за утрати наші (тобто втрати під час Хотинської війни.- Авт.) зводить нагородити наші теперішні криваві заслуги (про які йому добре відомо), але ніякої ласки ми не дістали, навіть шматка хліба не дістали, щоб по тих трудах і працях з'їсти могли, і що вбогий чоловік мав, то проїсти мусів, а щоб чим тіло покрити, про те й не згадувати, зовсім нас 2 голод і холод присіли» [392]. Зі змісту листа можна зрозуміти, що становище реєстрових залишалося складним. Путивльський боярин Григорій Гладкий, який з розвідувальною метою перебував у цей час в Україні, розповідав у Москві, що Михайло Дорошенко, зібравши козацьку раду в Каневі, відмовив королівському посланцеві у направленні реєстрових па війну зі Швецією. Натомість він відрядив до короля посольство з проханням збільшити реєстр до 10 тис. козаків. У зв'язку з кількісним зростанням козацтва характерним явищем стали його вимоги до уряду визнати козацькі права за тими, хто з різних причин опинився поза межами реєстру і яких шляхта намагалася покріпачити. В окремих випадках козаки намагалися здобути права і привілеї навіть з допомогою зброї. Про позитивний результат таких спроб свідчать статті Переяславської угоди (1630), зокрема, збільшення реєстрового війська на 2 тисячі козаків. Цьому сприяв, безперечно, сплив терміну дії Деулінського перемир'я Речі Посполитої з Московською державою. Вже наступного року король надіслав до Канева старшому реєстру Івану Кулазі нові клейноди і наказ записувати всіх, хто бажає, до козацького війська. У петиції козацького посольства на конвокаційний сейм (1632) висловлювалася надія, що після обрання нового короля козаки стануть повноправними членами суспільства. Крім того, наголошувалося в документі, «певні ми, що колись таки дочекаємось тієї щасливої години, дістанемо "поправу" наших прав і вольностей лицарських і доручаємо просити пильно, аби сейм зволив ласкаво вложити до майбутнього короля, аби нас обдаровано вольностями, які належать людям лицарським» [393]. Проте у . відповіді, надісланій їм, вказувалося лише на обов'язковість «послушності» козацького війська і неприпустимість самовільних морських походів. Наприкінці 1632р. з українського козацтва знову формуються значні воєнні контингенти для війни з Московією.

Після завершення війни варшавський сейм прийняв нову постанову про козацтво (1635). Як і в попередніх конституціях, місцева адміністрація зобов'язувалася запобігати втечам на Запорожжя. Під загрозою позбавлення всіх прав і привілеїв козакам наказувалося не давати приводу для порушення миру з Туреччиною. Зважаючи на участь козаків у черговому народному повстанні, Станіслав Конецпольський подав пропозицію на вальний сейм про щорічне призначення замість старшого реєстру королівського комісара -«людину шляхетного стану, досвідчену у лицарській справі», який би стримував козацьке військо від бунтів. Полковники та осавули також мали бути зі шляхти, досвідчені в рицарському ремеслі. Вищий законодавчий орган держави врахував побажання коронного гетьмана і в березні 1638 р. прийняв постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої», чим ліквідовувалися привілеї реєстровців [394]. Скасовувалися на «вічні часи всі їх давні юрисдикції, прерогативи, прибутки та інші блага, якими вони користувалися в нагороду за послуги, надані нашим предкам, і яких нині позбавляються внаслідок свого бунту». На посаду старшого Війська Запорозького назавжди заборонялося обирати людину з козацького середовища. Замість нього призначався за рекомендацією гетьманів коронного і польного королівський комісар, затверджений на вальному сеймі. Він мав принести присягу за спеціальною формою і потім підтримувати порядок у війську та запобігати «всіляким заколотам». Інші старшини реєстру, до полковників включно, мали бути лише шляхтичами. Сотники й отамани обиралися із козаків заслужених і відданих Речі Посполитій. Резиденцією комісара визначався Трахтемирів, а полковники мали проживати в своїх полках і не виїздити нікуди без дозволу коронного гетьмана. Суворо регламентувалася і діяльність реєстрових козаків. Для проживання і володіння нерухомим майном козакам відводилися лише прикордонні міста, де їх присутність була необхідна для захисту від татарських набігів. Таємні статті «Ординації», які у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення особливого загону при королівському комісарі, реєстру з підвищеною платнею. Його завданням було попередження «свавілля». Отже, «Ординація» мала перетворити Військо Запорозьке на слухняний військовий контингент для виконання поліційних функцій в Україні та оборони південного порубіжжя Речі Посполитої. Про хиткість урядових задумів свідчить навіть той факт, що через продовження козацького повстання не було можливості втілити постанову в життя протягом майже року. Остаточну угоду між реєстровими та урядом затвердила лише заключна комісія на Масловому Ставу 4 грудня 1638 р.

Наступний період, аж до 1648 р., витлумачений польською історіографією як «ера повернення миру в Україну», або ж «десятиріччя золотого спокою», не змінив статусу реєстрового козацтва. Іншого характеру набули відносини реєстрових козаків з урядом Речі Посполитої з початком Національно-визвольної війни. Вже в битві під Жовтими Водами вони перейшли на бік повстанців і почали боротьбу проти коронного війська. Влітку 1648 р. реєстровці становили основу армії Богдана Хмельницького. У Зборівській угоді 1649 р., яка визначила реєстр у 40 тис. козаків, декларувалося визнання козацької території (фактично Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств), де реальна влада перебувала в руках козацької старшини. Тут само утверджувалося і козацьке судочинство, а коронне військо позбавлялося права на лежі. Продовження війни перешкодило затвердженню Зборівського договору польським сеймом, а Богдан Хмельницький суттєво змінив політичні орієнтири. В гетьманських деклараціях зникають навіть згадки про службу королю Речі Посполитої. Лише Переяславська угода 1654 р. започаткувала новий період в історії українського козацтва.

Отже, залучення козаків на державну службу сприяло виробленню правових основ функціонування козацтва. Згодом «козацькі вольності» набули чітких рис, наповнилися конкретним змістом: звільнення від податків та повинностей, крім військової служби, особливе адміністративне підпорядкування та судочинство, свобода вибору місця проживання та заняття промислами, право на землеволодіння.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka