Джерело: Сайт Юрія Гаврилюка

Збірку світлин присвячених родово місту Сопіг - Кодню, можна побачити тут...

Історія це передусім розповідь про минуле, колись записувана у літописах поточних подій і навпіл літературних компіляціях вчених монахів, а зараз тиражована у шкільних підручниках. Але це минуле постає перед нашими очима також матерільно – стінами багатосотрічних храмів чи написами на каменях, в яких на віки засічено пам’ять про предків. Зрозуміло, Підляшшю далеко до Києва, з його тисячолітніми вже пам’ятками, але і в підляському краєвиді можна знайти сліди українського, чи, як казали в давнину – руського минулого. Одним із таких місць є містечко Кодень, розташоване на самому березі Бугу (зараз це Білопідляський повіт Люблинського воєводства Польщі).

Коли затримаємося на коденському ринку відшукаймо невеличку вуличку, яка починається при римокатолицькому костелі св. Анни. Зійшовши нею в сторону ріки, потрапимо на територію колишньої магнатської резиденції Сопігів. Саме тут, посеред старих дерев червоніють цегляні стіни храму, якому вже майже пів тисячі років. На перший погляд це костел в типовому для середньовіччя готичному стилі. Але насправді це колишня замкова церква Святого Духа, в якій, у присутності вельможних руських фундаторів храму, священики поминали у молитвах як Константинопольських патріархів так і Київських митрополитів та Володимирсько-Берестейських єпископів. Хоч з дугої сторони це зараз справді костел, бо сьогодні розпоряджаються нею римокатолики, а нечисленна громада православних українців, яким всупереч “репатріації” до СРСР (1944-1946 рр.) та Акції “Вісла” (1947 р.) вдалося втриматися на рідній землі, мусила протягом десятиріч тиснутися у провізоричній церковці і щойно останніми роками вдалося їм побудувати пристойний храм. Можна сказати, що зараз єдиним видимим знаком приналежності Святодухівської церкви до нашої історії є кам’яна плита з написом давньоукраїнською книжною мовою, присвячена пам’яті першого підляського воєводи Івана Сопіги, вмурована внутрі церкви, над головним входом.

Підляшшя не стало “колискою” жодного визначного магнатського роду. В’язалися вони з цим регіоном, отримуючі тут земельні маєтки, будучі винагородою за успіхи у державній службі, тобто на дворі великих князів литовських і руських. Саме так на початку XVI ст. з Підляшшям зв’язалися й Сопіги, а властиво іхня гілка, яку в історичній літературі звуть коденською, або, зрідка, підляською.

Перший відомий представник цього роду це Семен Сопіга, який у 40-их роках XV сторіччя був писарем великого князя литовського, а водночас польського короля, Казимира Ягайлончика. Рід Сопігів виводився зі Смоленщини. Коли однак на початку XVI сторіччя земля ця була Великим князівством Литовським втрачена на користь Москви, Сопіги, які зберегли вірність “великим князям литовським і руським”, отримали замінні маєтки. Найстраший з синів Семена, Богдан, отримав маєтки на Білорусі, над Двиною і Німаном, започаткувавши більш записану в історії черейсько-ружанську лінію роду, до якої належав м.ін. відомий канцлер Лев Сопіга, котрий керував укладанням ІІІ редакції Литовського статуту. Натомість Іван отримав два маєтки на теперішньому Підляшші – Ботьки у Більській землі та Кодень, який тоді належав до Берестейської землі.

Як Більська так і Берестейська землі, які у княжу добу належали спочатку до Київського а пізніше Волинського князівств, після завоювання їх Гедиміном у 30-тих роках XІV ст., отже ще при житті останнього володаря Галицько-Волинської Русі Юрія ІІ, належали до Трокського князівства, яким правив Кейстут Гедиминовч, а згодом його син Витовт. Можна сказати, що Трокське князівство було свого роду мініятюрою цілого Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтського, адже його південь заселяли українці – землі навколо Берестя, Дорогичина і Більська, центр – гродненські білоруси, а північ – литовці (саме там розташовувались стольні Троки). У 1413 році, коли Витовт був вже великим князем литовським, князівство перетворено у звичайну адміністраційну одиницю – Трокське воєводство. Однак адміністрування з Трок віддаленими та відділеними натуральними перешкодами територіями над Бугом було невигідне, тому у 1513 році великий князь литовський Жиґімонт І вирішив утворити окрему адміністраційну одиницю, яку названо Підляським воєводством. Його основою були території довкола старих руських городів часів Київської і Галицько-Волинської Русі – Дорогичин, Більськ, Мельник, Кам’янець і Бересть. Сама назва Підляшшя, яка почала з’являтися у документах щойно наприкінці XIV ст., виникла на означення “литовської” території при межі з Польщею, тобто як тоді казали – “під ляхами”.

Першим підляським воєводою став саме Іван Сопіга, який вже на добре “засидівся” на цій території, будуючи у Кодні свою резиденцію з мурованим замком, якого невеликий фрагмент залишився досьогодні, а у 1511 році обдарував тутешніх мешканців міським магдебурським правом. Другою частиною підляських володінь Івана була маєтність з міською осадою Ботьки. Саме тут він у 1517 році помер та був похований у місцевій церкві.

Аналізуючи події кінця XV ст. можна виснувати здогад, що Іван Сопіга, який як один із найвищих великокнязівських урядників часто мусив перебувати на краківському дворі Казимира Ягайлончика, міг бути у колі осіб, які фінансували діяльність першої друкарні, котра “тиснула” у Кракові кириличні друки (до речі, Українська пошта присвятила їй свою марку). Друкарня ця, якою керував Швайполь Фіоль, існувала у тодішній польській столиці від приблизно 1485 до 1491 року. За цей час надруковані були чотири богослужбові книги церковносло’янською мовою – датовані 1491 роком “Часословець” і “Осмогласник або Октоїх”, а також “Тріодь пісна” і “Тріодь цвітна”, мабуть раніші, які випущено без вказування року.

Саме ці чотири літургійні книги можна рахувати першими українськими друками. Добірна церковнослов’янська мова, якою були надруковані, засвідчує, що ініціатором цих видань не міг бути Фіоль, який був вихідцем із Німеччини й перш за все виступав як організатор друкарського підприємства та його технічного обладнання. Натомість роль видавничих редакторів на думку вчених взяли на себе особи, найпевніше духовного сану, із Галичини, мабуть із Перемишля, який в тому часі був не лише єпископською столицею, але й визначним центром української культури (щойно згодом на перше місце висунувся тут Львів). Про українське походження редакторів краківських друків засвідчує присутність численних українізми в текстах, а також свят і святих характерних передусім для України. Поіменно знаємо однак лише зецерів, тобто працівників друкарні, які набирали тексти – Гаврила, Богуша та Івана. Також поміщена у “Тріоді” гравюра із зображенням Розп’яття взорована на іконі типу характерного для Прикарпаття.

Існування у Кракові друкарні випускаючої православні, отже “єретичні” чи “схізтатичні” книги, мусило в тамтому, далекому від толерантності і політичної коректності, часі зустріти спротив Римокатолицької церкви й тому друкарня не могла існувати без підтримки зі сторони руських вельмож, які належали до оточення Казимра Ягайлончика. Не мігши виступити безпосередньо проти вельможних покровителів друкарні, римокатолицька єрархія звинуватила в єресі самого Фіоля, якого ув’язнено. Як легко здогадатися, оскарження показалися безпідставними й Фіоль швидко повернув на волю. Не вернув однак до друкарської справи і взагалі виїхав із Кракова, а заснована ним друкарня перестала існувати.

Слідом зв’язку Івана Сопіги з краківською друкарнею є згадка в одному із полемічних трактатів першої половини XVII сторіччя. Отже, православний монах-письменник Захарій Копистенський у свому творі “Палінодія ілі книга оборони”, написаному у 1619-1631 роках, стверджує, що “Тріоді” з краківської друкарні зберігалися в багатьох церквах і монастирях у Львівській землі, в Дорогобужі, в маєтностях Печерської лаври, на Волині, а також “на Подляшу, в землі Більской, в Ботьках, маєтності єго милости пана Богдана Сапіги” (Іванового онука). Факт цей можна інтерпретувати як доказ цього, що Іван Сопіга, бувши покровителем краківської друкарні і маючи участь у її фінансуванні, став власником більшої кількості надрукованих в ній книг. Згодом “украшав” він ними церкви у своїх маєтностях, в тому і в Ботьках, яких власником став майже 20 років після закриття друкарні Фіоля.

Отже, коли докладніше вглянемося в історію, малюється перед нами зовсім інший образ ніж наше уявлення про релігійно окатоличених і культурно ополячених магнатів Великого князівства Литовського та Корони Польської, якими бачимо їх у XVII-XVIII сторіччях. В тому зрештою часі нащадки Івана назагал відомі вже під прізвищем Сапєга. Однак у руськомовних документах з XVI сторіччя найчастіше виступає етимологічний запис “СопЪга” – українці букву –Ъ (ЯТЬ)- читали як “і”, білоруси як “є”. Інколи зустрічаємо також запис чисто фонетичний тобто “Сопига” або “Сопєга”, що вказує на українську або білоруську рідну мову писарів. Натомість у латиномовних документах, в яких згадується особа першого підляського воєводи, маємо запис, який вказує все ж таки на домінування в тодішніх урядових сферах Великого князівства Литовського саме української мови – Ioane Sopihа та Iwano Sopiha. Щойно згодом, в польськомовних вже документах кінця XVI ст. прийнялася версія Sapieha (Cапєга), яка разом з полонізацією загалу магнатської верхівки стала загальноприйнятою.

Згідно з родинною історією Іван Сопіга первісно спочив у церкві в Ботьках. Саме там його син Павло мав у 1520 році покласти на могилі кам’яну плиту з насиченим українізмами написом у тодішній книжній руській мові та символічними барельєфами. Напис починається від слів: “Іоанові Симеоновичови Сопіга, наперед писареви, потом канцлірови, к тому гетманові сил Великаго князства Литовскаго и Витопскому, в конец Подляскому воєводі і маршалкови, а к тому найвышшому Великаго князства Литовскаго секретарови, Браславскому старостє. Дідичови на Кодню, з великих литовских господарей урожоному потомку...”

Далі йде заплутаний генеалогічний вивід, який мав доказати, що Сопіги є князівського роду й ведуться від Сунігайла, визначного литовського вельможи часів Витовта, який мав бути нащадком великого князя литовського Гедиміна. А як знаємо, онуком Гедиміна був Ягайло, отже Іван Сопіга мав би бути, хоч і далеким, то все ж таки родичем династії Ягайлонів володіючої до другої половини XVI ст. у Великому князівстві Литовському і Короні Польській. Ілюстрацією цієї нібито спорідненості були вирізані знизу герби Ягайлонів (Стовпи Гедиміна і Погоня) ті Сопігів (Крини і Лисиця), увінчані князівськими митрами і поєднані стрічкою. В самому написі бачимо також спробу облагороднити походження прізвища магнатського роду, адже мало б воно взятися від прізвиська одного з приписуваних йому антенатів – Пуніґайла Наримунтовича “Сопгія от премудрости реченнаго”. Насправді прізвище Сопіга пішло мабуть від захворювання дихальних шляхів котрогось з Іванових предків, котрий просто голосно сопів.

Отже плита не може слугувати за генеалогічне джерело. Можна сказати, що був це елемент піар кампанії, яка мала піднести престиж роду, котрий почав рости в значення і багатство. Була це зрештою кампанія успішна, хоч принесла наслідки щойно у другій половині XVIII сторіччя, коли Сопіги отримали на сеймі князівський титул – саме на основі фальсифікатів із 1512-1572 років. Однак плита, прикрашена символічними зображеннями смерті (череп), вічності яка обіймає швидко проминаючий час (поглинаючий свій хвіст вуж уроборос і крилата клепсидра) та мудрості (сова на книзі і сувої пергаменту), є дуже цікавою пам’яткою мистецтва. Цікава вона також для мовознавців, адже дуже багато в ній слідів живої української мови. Завданням для дослідників є також окреслення реального часу виникнення цієї пам’ятки, яка зараз зберігається в церкві Святого Духа в Кодні.

Також сама коденська церква ця, фундована біля 1530 року Павлом Сопігою, є дуже цікавою пам’яткою церковної архітектури. Адже зведено її в майже класичному готичному стилі. На приналежність храму східній православній церкві вказують лише нечисленні елементи, такі як півкруглі арки над входом та на фронтовій стіні, на якій первісно були також розміщені керамічні ікони із зображеннями святих. Натомість по-мистецьки оформлений кам’янний портал вхідних дверей, який оздоблено щитами із гербами Крини і Лисиця, має вже ренесансний характер.

На життя Павла Сопіги, який у 1557-1558 роках був підляським воєводою та помер у 1579 році, випали великі історичні зміни. У 1566 році відбувся поділ Підляського воєводства, від якого відділено східну частину, з Берестям і Кам’янцем, та приєднавши до неї Пинську землю створено нове воєводство, яке отримало назву Берестейського. Незабаром, на унійному сеймі в Люблині, у 1569 році, Підляське воєводство, а згодом також Волинське, Київське і Брацлавське приєднано до Корони Польської. Берестейське воєводство, як єдина територія з українським населенням, залишилася при Великому князівстві Литовському. Таким способом маєтки Павла Сопіги опинилися в різних воєводствах, а навіть різних державах. Але на цьому ж люблинському сеймі Корону Польську і Велике князівство Литовське об’єднано у одну конфедеративну Річ Посполиту Обох Націй. Разом із стрімким культурним зростом у Польщі, для якої саме XVI сторіччя було “золотим віком”, сприяло це швидкій полонізації руської магнатської верхівки, яка з часом почала також відрикатися й Православної церкви.

Все ж таки ще сини Павла Сопіги зберігали вірність батьківській вірі. Найбільш позитивно в історії записався Богдан Сопіга, дідич Ботьків, який у 1585 році був автором листа до короля Стефана Баторія, щоб цей відступив від спроб насильного примушування православних користуватися грегоріянським календарем. Підтримував він також братський рух, зокрема у Вильні, в якому часто перебував оскільки займав державні пости саме в “литовських” воєводствах – був берестейським, а згодом смоленським каштеляном, пізніше мінським воєводою. Мав Богдан також живі контакти із львіським ставропігійним братством, яке на його прохання у 1591 році відправило до віленської братської школи двох своїх найкращих викладачів – Кирила Транквіліона-Ставровецького та Степана Зизанія. Про підтримку Богданом Сопігою церковних братвств в обох містах та його приналежність до гурту їх членів львів’яни повідомляли у 1592 році константинопільського патріярха. Рік пізніше львіське братсвтво просило Сопігу про домомогу в конфлікті з львівським єпископом Гедеоном Болобаном, який хотів лишити його патріарших привілеїв та піпорядкувати своїй владі. Не відомо чи Богдан зміг включитися в розв’язку конфлікту, адже саме 1593 року він помер.

У 1599 році помер другий із синів Павла – Микола, якому належав Кодень. Його син Микола (б. 1581-1640) був вже ревним католиком і вславився викраденням із Риму рахованого чудотворним образу Матері Божої з Гваделюпи, який після різних перипетій, отримавши папське прощення, помістив у 1636 році в коденському костелі св. Анни, якого був фундатором. “Перехристив” він також своїх предків, перенісси до костела тіло Івана Сопіги, його батьком перепоховане у коденській Святодухівській церкві. Таким символічним способом зірвано з традицією перших дідичів Кодня. Римокатоликами стали також сини Богдана.

Все ж таки, хоч фінал невтішний, показана тут у загальному нарисі історія трьох поколінь підляської гілки роду Сопігів, додає чергові барвисті камінці, з яких будуємо своє минуле. Отже варто про першого підляського воєводу Івана та його синів і онуків згадувати не лише над Бугом та Нарвою, але й над Дніпром.

Юрій ГАВРИЛЮК

Більськ, серпень 2006