Наталя Кляшторна

Понад 32 тис. українців з західної Бойківщини в 1951 р. депортували на південь України. Від початку останньої депортації цими днями збігає півстоліття. Бойків з 42 сіл розкидали по степах. Скородне – на Одещину, Чорну – на Донеччину, Літовищі – на Херсонщину. Свідоміші села – Бандрів, Корестенко, Ліскувате – розсіювали по трьох-чотирьох населених пунктах. Людей поселяли якнайдалі від міст. В глушину потрапили всі, окрім мешканців розташованих вздовж Сяну сіл Вільхівці, Панищів, Соколє і Хревт. Тепер вони живуть фактично на околиці Миколаєва, обласного центру на півдні України. Частина бойків працювали і працюють на підприємствах міста. Близькість до нього пояснює те, що живуть тут люди дещо заможніше від своїх побратимів з віддалених сіл. Інші відмінності не такі вже й суттєві.

Страшна посуха на Миколаївщині була в кінці 40–х – на початку 50–х років. 47–ий був останнім врожайним роком, але тоді з колгоспних комор все вивезли і люди пухли з голоду. Пізніше зерно не вивозили, та й вивозити вже не було чого. Земля родила скупо, бо за весну і літо не було жодного рясного дощу. Про корови селяни забули – кози якби протримати. А тут ще сказали, що привезуть українців з-під польського кордону. По 200 родин у кожне село. Без ентузіазму зустріли люди цю звістку. Відверто заявляли на колгоспних зборах, що нема чого поселяти на цю землю чужих, бо й своїх їй тяжко годувати. Хто там тих людей слухав.

            І як почали прибувати ці чужі, сталося диво. За кожною партією переселенців йшов у селах дощ. Та такий гарний! Мають люди своє пояснення цій Божій милості.

– Поздихали б ми тут усі, якби їх в 51–му сюди не привезли. Богомольні були вони, придержувалися всяких старих звичаїв, у неділю для них робота – це гріх страшний. Ось і послав нам Боженько дощу, бо такі люди до нас приїхали, – згадувала старенька Клава Панасенко з села Пересадовка.

Два українських світи зустрілися тоді в 1951 році. Всі згадують про ту зустріч, як про особливе відкриття у своєму житті.

– Тут у Пересадівці бесараби жили, вони колись степами кочували. Невибагливі були ні до одягу, ні до їжі. Тримали баранів, бринзу робили і варили суп «кандьор». Ліжок не знали, вітатися не віталися, – згадує Ганна Файчак, котру направили сюди на будівництво житла для односельців. Молоду дівчину злякав інший світ і вона дременула з Миколаївщини, куди очі бачили. Та втікачку знайшли і повернули. Каже, що й досі їй болить, як згадує, які колючки тоді були у миколаївських степах і як вони впиналися в ноги.

            Місцевим важко було збагнути розпачу молодих бойків.

– Коли привезли їхніх молодих сюди хати для них будувати, вони заговорять – ми добре їх не розуміли. Одіті по народному, у дівчат коси, як руки. Хлопці їхні не вміли горілку глушить гранчаками (250 грамові склянки – примітка автора), мата не знали. Такі чудні були, а тоді ми привикли, – згадувала Галина Мазур з села Калинівці.

***

           Справжнім відкриттям був приїзд сімейних переселенців. Небагато лишилося з тих, що бачили їх вперше, перебуваючи у зрілому віці. Інколи враження глибше закарбовуються саме в дитячій пам'яті.

– Ми їх як побачили – усі на двір вибігли. Це було як в кіно: чоловіки усі в капелюхах таких, усе вишите, сорочки і штани такі льняні, світлі. Дід їхній один був з волоссям сивим по плечі. Жінки в платках квітчастих, намиста на шиї, дзеркальце на грудях було у багатьох. Корів великих білих вели, прямо як слонів. Пішли ми купатися, а їхні діти побачили і собі до нас. Кажуть: вуда, а не вода, як ми. А ще трусиків не було у їхніх хлопчиків. Сміялися ми з них, і в перший день з ними побилися. А тоді вже дружили...»

Проблеми були не тільки в дітей. Як привезли у степи корів, від раптової спеки напали їм на очі більма. Хтось думав: може, то місцеві «врекли» наших корів. Але страшніше від вроків було те, що не було де тих корів випасати.

«Хати стояли для всіх, але не хати, а самі коробки – не мазані, без вікон, без дверей. Груб не було, одні димарі стирчали. А тут зима близько, треба думати, щоб діти не померзли і де корову поставити. Як згадаємо свої хижі, шопи і стодоли, не раз сльозами заллємося», оповідає Павлина Сомар, яку тут усі називають Пашею. Було їй 12 років, як пішла на ферму. Батько загинув на фронті, лишилася мати сама з чотирма малими дітьми. «Може, я б ще і в 4–ий клас пішла, зізнається пані Паша, – тільки тут сміялися з наших дітей, ми ж говорили і вдягалися по-другому. Вчителі не переводили мене в 4-ий, як треба, а знову хотіли оставить в 3-тьому. Казали, що нас вдома погано вчили. А я думаю: скільки це мені треба ще в школу ходить, як будуть з року в рік залишати. Не видержала я такої школи і в колхоз пішла».

– Прийняли Вас у 12 років?

– А чого ж. Ще й похвалили. Головне, щоб робила добре.

***

            Працювала пані Паша, як і всі, за трудодні. Посвідчення особи, необхідні для поїздки до міста, зберігалися в сільській раді. «Документи ніяк не могли дати, як робив у колгоспі. Тільки як заявив, що хочеш кудись завербуватися, паспорт видавали. Тоді відказувався від вербовки. І влаштовувався на роботу у місті, – ділилася досвідом Марія Мулик.

            Вираховували із заробленого за хати, які збудували на новому місці. За ці, що залишили вдома, теж заплатили. Але оцінили їх так, що хата з усіма господарчими прибудовами в середньому коштувала удвічі менше, аніж стулена нашвидкуруч коробка на новій землі. Якість будівництва відверто ілюструє фотокартка. Старі колоди, привезені, за переказами з Люблінського воєводства, оббили т.зв. дранкою і замазали глиною. Тоді побілили. Старенька Катерина Магац з Воскресенівки показувала мені документи, які свідчили, що гроші за хату з неї вираховували аж до 60-их років. Наприкінці, щоб поквитатися з колгоспом, довелося здати годувальницю – корову.

            «Та хата слова доброго не коштувала, а вони її оцінили в 10 тисяч рублів. Знижку зробили, як для переселенців, за 5 тисяч давали. Наша хата підтікала, а куму таку дали, що коти з–під неї залазили», – розповідає Федір Мазур з Калинівки. Одружившись з місцевою дівчиною, він вирішив будувати хату власноруч. В принципі це було вигідніше, аніж платити 5 тисяч за те, що завалювалося на очах.

            «В нас газда як будував дім, то було і дітям, і внукам, і правнукам. Наші хати і досі стояли б, якби поляки не залили село. У нас же такі чоловіки, що в руки не візьмуть, то все вміють зробити. У кожній хаті в нас – тесля, будівельник. А тут в степах один чоловік на все село вмів будувати, а вікна їздили робити на друге село, бо не було майстра», – розповідає Анеля Кучманич.

            Вчителька Ніна Нос з Калинівки, що заснувала у школі етнографічний музей, зізнається, що більшість експонатів в музеї – від переселенців. «Ці люди більше вміли робити все своїми руками», – зізнається вона.

            Тамара Белевят, з місцевих, з якимось невимовним жалем згадує про старих бойків, з якими вона запізналася у своєму селі. Дивується, як вміли ці люди зберігати свій звичай: «Моя свекруха з переселенців дружила з одною жінкою, теж з переселенкою. Дружили страшно, дня без зустрічі прожить не могли. А одна одну до смерті «на Ви» називали. Я кажу: мамо, та ви ж, як сестри, то чого «на Ви»? А вона мені: я юж стара, жеби на чужу моду переходити».

***

            Колись у Пересадівці була церква. Можливо, стояла би вона донині, якби не одна загадкова подія. В радянські часи наказали зробити з церкви клуб. Винесли з неї все, що не вписувалося в інтер'єр будівника комунізму. Повисіли на споруді вивіску. Привезли устаткування для кіномеханіка. Але сталося чудо: втратило приміщення акустичні можливості. Як хто вийшов на змонтовану сцену, в залі його не чули. Збудували тоді клуб в іншому місці, а церкву використовували як амбар. Потім все розваляли і тепер на місці старої церкви – школа. Церкву збудували нову, належить вона до Московського патріархату.

            Український священик правив в Пересадівці біля церкви під акацією. Показували мені люди те місце. Московський патріархат – в церкві, Київський – під акацією. Акація ще стоїть, та люди вже там не збираються. Ходять «до своєї» церкви в сусіднє село, розташоване на іншому березі Інгулу. Катерина Демитр з Пересадівки розповідає: «72 роки маю, а щонеділі йду за 5 км. в Михайло-Ларине, бо там українська церква. Син каже мені: яка Ви слаба, як стільки до церкви йдете. А я йому кажу: слаба, але не глупа, знаю, в яку маю йти. Я до моста лечу, а звідти пішки йду».

            Стара церква збереглася тільки в Калинівці. Як належала вона за радянських часів до Москви, так і належить. Ходять туди й переселенці. «Привезли ми з Панищова з церкви процесії. Сказав тодішній православний священик, що вони тут не підходять. Десь так і погнили вони у церкві, нікому їх назад не віддавали», – згадує Марія Мулик. Кажуть, що хоч церква московська, зате священик український: вітається «Слава Йсусу Христу», править українською.

            У Воскресенівці ситуація трохи інакша. Церкву збудували нову за власний кошт. Парафія належить до Київського патріархату. Священиком, який родом з Турківського району Львівщини, теж всі вдоволені. Але українською тут почуєш лише проповідь. Все решта – старослов'янською. Жінки, що співають у хорі кажуть, що не мають книжок українською мовою. Як тільки придбають, так все і зміниться. Тільки ця причина здається вигаданою, бо як знайшлися гроші на велику будову, то й знайшлися б і на дві книжки. Хтось «дуже секретно» шептав мені на вухо, що українською тут не правиться тому, що хочуть привабити до церкви й місцевих людей, переважно російськомовних. Російською у церкві Київського патріархату не заспіваєш, то ж вибрали старослов'янську. Але стратегія «мова як об'єднуючий чинник» виявилася не ефективною. Нещодавно місцеві почали у селі будувати ще одну церкву – вже Московського патріархату. Тільки молодь не побачиш ні в одній, ні біля другої.

Короткий епізод з бесіди біля церкви.
– Ви тут – учасники конфлікту між православними церквами. А самі Ви православні?
– Ні, ми – греко-католики.
– То Ви перейшли на православ'я?
– Не перейшли, тільки тут нам не дозволяли греко-католицьку.
– Зараз греко-католицька церква не заборонена.
– Так, але нас би за неї заїли.
– То Ви вирішили боротися за Київський патріархат, а не за свою церкву?
– Нашу церкву нам би все одно не дозволили, бо це – католицька церква. Папі Римському вона підпорядкована, а вони кажуть – заграниці. Якби ми за неї стояли до кінця, була би тут одна тільки церква – Московська. А так думаємо, хай буде українська церква, вже хоч і православна. За неї теж ми натерпілися...

Греко–католицька церква на Сході сприймається гірше, як окультні секти. Ніхто не може пояснити чому. Знають лише, що вона – їхній ворог. Навіть ті, які не вміють пальці скласти до хрещення.

***

Натерпілися, мабуть, не так за церкву, як за свою релігійність. «Ниськи неділя, а мене женуть в степ обробляти соняшник. Не хотів я йти. А бригадір: я навчу вас празновать! І віддав мої ділянки іншим людям. Щоб ми на рік без олії лишилися». Це епізод з життя Павла Мазура, уродженця села Вільхівці.

Є подібні плями і в біографії молодшого покоління. Похрестила вже в середині 70–х Люба Лінкевич свою доньку. Таємно, щоб ніхто не знав. Але якимось чином дійшла інформація про це хрещення в педагогічний інститут, де закінчувала навчання. Не на жарт обурив цей вчинок її однокурсників. Влаштовували вони молодій мамі справжні сцени з глумом і приниженнями. Не пішла пані Люба на випускний вечір. Диплом про освіту їй потім таки віддали. Тітка Катерина досі не може змиритися з образами своєї племінниці: «То ж не тільки комуністи таке робили, а ми дітей вчили жити по-нашому, хоч і крилися».

Діти пані Люби вже не бояться кликати людей на хрестини. Вже не затуляють всі шпарини в вікнах, коли засвічують Різдвяну свічку. Не оглядаються на всі боки, як пишуть Великодню писанку. Але старші все одно їм співчувають: вони ніколи не підуть на Кальварію біля Добромиля чи на Кальварію Царинську. Або хоча б на відпуст до Літовищ. Вони ніколи не почують, як музика церковного дзвону розганяє хмари. «Бідні наші діти! Можете здобути світ, а нашого села вже не побачите!» – здіймає руки до неба Михайло Федишин, тато пані Люби. Знає, що його рідне Соколє – на дні Солинського озера.

***

            У Михайла Ковальчика мати – українка, а тато – поляк. Та їхню родину переселили також. «Казали, якби дозволили полякам лишитися, то всі українці записалися би поляками – щоб тільки не переселяли. Обіцяли, що полякам потім дозволять повернутися. Через кілька років дозволили. Тільки наша сім'я не вернулася, хоч вуйко двічі з Польщі нас кликав», – розповідає пан Михайло. Запевняє, що не мав на Миколаївщині клопотів зі своїм польським походженням. Ні з людьми, ні з владою. В Польщу вертати на старість не збирається.

            Взагалі бойки сміються, що найгірша національність – це переселенець. В жодному довіднику не знайдете такої національності, але фактично її визнають у кожному селі, де є такі люди. Мілена Дудик працювала в кафе. Вдягнула якось квітчасту хустину японського виробництва, що її надіслали родичі з Канади. «Як тобі не стидно! Тут люди приходять, а ти в переселенському платочку», – сварила її наставниця. Така хустка дратувала відвідувачів більше, аніж муха в борщі.

            Переселенськими піснями називають коломийки, переселенською музикою – скрипку і бубен, переселенською мовою – бойківську говірку. «А як хто з наших вже родився тут, то кажуть так: мєсний, но кров переселенська», – поінформувала Марія Гучко з смт. Воскресенського.

***

            Тяжко дістатися до хати Федора Демитра у Михайло-Ларине. Жахливі там вибоїни на дорогах. Казав цей чоловік, що треба було приїхати до нього у гості 50 років тому, коли жив він у справжнісінькому раю. Привезла я йому фотокартку з того раю. Думала, обірвуть мені люди за неї руки.

            «Наша хата била четверта од Берда Горішного. Там били такі ялиці красні. На Купала собітку все си зробили. Як си згадам... А тут не мализмо ані деревцяти, ані ничого. Мерзлизмо взимі, як псята. Курайом палили, соломов. Знаєте, чим хліб чути, як пец палити кізяком?» – питав мене пан Федір.

            Бойки з Вільхівців на Івана Купала знову роблять собі собітку, але вже в степу, а не на Берді. І їхній хліб вже не пахне кізяком. Правда, хати тут ще пахнуть чимось таким, що я називаю «бойківським духом»: трохи бульми (картоплею), трохи молоком, трохи сухим сіном. Цей дух зникає разом зі старими людьми, народженими в горах.

– Бойківський духу, кілько тобі ту жити? – запитала би я, якби вміла ворожити так, як мої предки. Але я не вмію.

***

            Вмію тільки доводити людей до сліз. Ганя Файчак плакала від одного слова: «блюзочка». Зупинилася я в Пересадівці в родині Файчаків. Вранці було прохолодно, збиралося на дощ. Я йшла до людей, а тоді згадала, що може змерзнути і вернулася за одягом.

– Пані Ганю, візьму си тутка блюзочку, – як заходила до хати, кричала я до пані Гані, котра сиділа на ганку.

Як вертала з хати з "блюзочков», бачила: груба сльоза котилася долі її щокою. Пан Іван сказав, що його дружина завжди плаче, коли чує "такі слова, як бісідували вдома».

          ...Коли ці люди приїздять на Захід України, там їх називають москалями.