Використані джерела:
- М.Ф.Котляр. Галицько-Волинська Русь\
Київ, Вид.дім „Альтернативи”, 1998.-336 стор.
- Włodarski B. Polityka ruska Leszka Białego. Lwów, 1925. S.268
- B. Włodarski, Polska i Ruś 1194-1340, Warszawa 1966
У міру підсилення Данила і Василька й оволодіння ними дедалі
більшою територією Волинської землі в 20-х роках
XIII ст. Лешко Білий став віддавати їм перевагу над іншими князями,
насамперед — своїм давнім спільником Олександром белзьким. Приблизно 1224 р.
під'юджений Олександром Мстислав Удатний пішов війною на... власного зятя! Але
на той час Данило був у союзних стосунках з Лешком, про що свідчить такий
фрагмент Галицько-Волинського літопису. "Данило поїхав до Польщі і привів
князя Лешка і пішов проти нього" (Мстислава). Мстислав не витримав сильного
удару об'єднаного волинсько-польського війська, а "Данило князь воював з
поляками землю Галицьку".
Але вже 1227 р., коли збирання Романовичами волинської "напівотчини"
наближалось до завершення, краківський князь почав остерігатися їх надмірного
(на його погляд) посилення і вирішив допомогти королю Андрієві захопити Галич,
який захищали Мстислав Удатний і Данило Романович, котрі помирилися перед тим.
Судячи з наступного повідомлення галицького літописця, Данило й далі вважав
Лешка своїм союзником: "Лешко в той час ішов йому (королю — авт.) на
допомогу. Хоча Данило заважав йому помагати королю, Лешко ще сильніше прагнув
йому допомогти. Данило й Василько послали своїх людей до Буга й не дали йому
(польському князеві— авт.) пройти". Війна завершилась поразкою угорського
війська.
Серед численних русько-польських угод, підписаних після
виснажливих для обох сторін воєнних дій, можна виділити таку, що має всі ознаки
договірного акта: "Присягнулись одне одному руські й поляки: якщо після
цього станеться між ними усобиця, то не брати полякам руських рабів, а руським
— польських". В.Т. Пашуто висловив з цього приводу слушне припущення, що
галицький книжник вписав у літопис лише одну зі статей докладного договору 1230
р. Союзна угода з Краковом зберігалась, отже, й після смерті Лешка Білого (1227
р.). Під час боротьби з тамтешнім боярством за повернення Галицької землі 1235
р. "пішов Василько до Галича, взявши поляків". У той же час Данило
Романович був також у союзницьких відносинах з іншим польським князем,
Святополком II поморським, якому наш літописець приписав убивство Лешка. 1228 р.
Данило видав за нього свою сестру Саломею.
Починаючи з 20-х років, особливо близькими були договірні
стосунки між Галицько-Волинською Руссю і Мазовією. Князі останньої зазвичай
намагалися спертися на Романовичів у суперництві з государями інших польських
земель, насамперед Малопольщі. Добрі відносини між Руссю й Мазовією беруть
початок із часів мазовецького князя Конрада І й багато в чому ґрунтувалися на
династичних зв'язках. Сам Конрад одружився з Агафією, донькою Святослава
Ігоревича, котрий певний час (1206-1208, 1210-1211 рр.) княжив у Володимирі
Волинському. Сини Конрада І взяли в дружини дівчат із родини Романовичів.
Здогадно Земовит Конрадович одружився з донькою Данила Переяславою.
Галицьке-Волинський літопис ставить початки
русько-мазовецького союзу в прямий зв'язок із боротьбою за краківський престол,
що розгорнулася після кончини Лешка Білого: "Після смерті брата свого (Лешка
— авт.) Конрад прийняв Данила й Василька у велику любов і просив їх, щоб Ішли
йому на поміч. І пішли вони йому на допомогу на Володислава..." (майбутнього
краківського князя). Будучи братом покійного Лешка, Конрад І вважав свої права
на краківський престол вищими від прав і Генріха Бородатого, і Володислава
Ласконогого. Тому мазовецький князь після того, як 1229 р. Володислав сів на
престол у Кракові, вирішив укласти воєнний союз із Романовичами, що княжили тоді
на Волині. У перебігу спільних дій мазовецько-волинських військ було здобуто
місто Каліш, сплюндровані околиці Вроцлава, а Конрадові І дісталась частина
Сандомирщини. Він не зміг оволодіти Краковом, де незабаром по тому вокняжився
син Лешка Болеслав Соромливий. Напевне, той підхід закінчився 1230 р., і після
цього було підписано велику русько-польську угоду, про яку йшлося вище.
Однак скоро Конрад І змінив політичну орієнтацію й почав
підтримувати ворога Романовичів, чернігівського князя Михайла Всеволодича,
котрий зазіхав на Галицьку землю. Восени 1236 р. Михайло і його васал,
новгород-сіверський князь Ізяслав Володимирович, навели на Данила "поляків і
русь і безліч половців", як пише галицький літописець. Однак ворожа Романовичам
коаліція розладналась, і Конрадові довелося рятуватися втечею.
Стосунки між Конрадом І і Романовичами ненадовго погіршились
після того, як 1237 р. він самочинно віддав добжинським лицарям волинське місто
Дорогичин. Втім, у березні 1238 р. Данило вибив добжиньців з того міста.
По якімсь часі добрі відносини між волинськими і мазовецьким князями
відновилися, про що свідчить наведена нижче розповідь Галицьке-Волинського
літопису.
З огляду на наближення орд Батия взимку 1240/41 р. Данило
подався до Угорщини, звідкіля перебрався до польського міста Сандомир, в якому
й дізнався про підкорення татарами Південної Русі. "Данило ж мовив так:
"Недобре нам залишатися тут, поблизу від воюючих проти нас іноплеменників. Він
пішов до землі Мазовецької, до Болеслава, сина Конрада. І дав йому князь
Болеслав місто Вишгород". Так приймають лише союзника, котрий до того ж
утратив власне князівство і, отже, підупав як політик. А коли Конрад І 1247 р.
помер, Данило взяв участь у полагодженні суперечок між його синами. Після того,
як скоро по тому помер старший серед них Болеслав, він перед смертю передав
престол брату Земовиту, "послухавши князя Данила". Все це стало відомо з
Галицько-Волинського літопису.
Так хоч би якими приязними й активними були стосунки
Галицько-Волинської Русі з Мазовією, в 20-х - 50-х роках перше місце серед її
дипломатичних партнерів міцно посідала Угорщина, яка аж до 1245 р. не полишала
спроб загарбати Галицьку землю. Короля підтримувала ворожа "отчичеві" Данилу
боярська партія в самому Галичі. Бояри крутили на всі боки слабохарактерним
Мстиславом Удатним і схилили його до династичного союзу з Угорщиною, щоб тільки
не допустити повернення Данила на галицький стіл і неминучої централізації
Галицько-Волинської Русі, яка призвела б до обмеження прав, а то й придушення
боярської опозиції.
У розповіді про події 1225 р. галицький книжник відзначив:
"Мстислав за порадою лукавих бояр галицьких віддав свою меншу доньку за
королевича Андрія і дав йому Перемишль". Літописцю залишився невідомим
укладений ще 1221 р. договір між королем і Мстиславом, за яким донька галицького
князя заручувалась із королевичем, а після смерті Удатного Галич діставався
його угорському зятеві. Під тиском бояр, що керували ним, Мстислав незабаром по
тому зробив ще один нерозумний і зрадливий з огляду на руські інтереси крок.
1227 р., згідно з Галицько-Волинським літописом, верхівка
ворожого Данилові й проугорськи настроєного боярства цинічно заявила Мстиславу:
"Княже! Віддай свою заручену доньку за королевича і дай йому Галич —
ти сам не можеш у ньому княжити, бояри тебе не хотять". Далі бояри приступно
пояснили князю, якого скидали, логіку свого рішення: "Якщо віддаси
королевичу, то коли захочеш, зможеш забрати у нього. Даси ж Данилові, ніколи не
буде вже твоїм Галич". Старіючий і притиснутий до землі боярством Мстислав
уклав ганебну й невигідну для себе угоду з Угорщиною: "Віддав Галич
королевичу Андрію, а собі взяв Пониззя. Звідти він пішов до Торчеська". З
літописів відомо, що Мстислав мав уділ -"часть" — у південній Руській землі, на
самому півдні Київщини.
Через це в кінці 20-х — у більшій частині 30-х років у Галичі
сидів із сильною залогою угорський королевич. Але Данило поступово оволодів
ініціативою в суперництві за галицьке княжіння з Угорщиною й чернігівськими
князями Михайлом Всеволодичем і його сином Ростиславом, прагнучи відновити
Галицьке-Волинське князівство. Воєнні дії з Угорщиною в ті часи велись
неодноразово, так само, як і дипломатичні переговори.
1232 р. угорський король Андрій
II обложив стольний град Волині Володимир. Воєвода Романовичів Мирослав
"підписав мир з королем без згоди князя Данила і брата його Василька. За
угодою Мирослав віддав Белз і Червен Олександру (белзькому — авт.), а
король знову посадив сина свого Андрія в Галичі за згодою з підступними
галицькими боярами". У цьому фрагменті Галицько-Волинського літопису
відчувається існування письмового тексту русько-угорського договору. Однак
Романовичі не затвердили підписаної під військовим тиском Угорщини угоди,
закинувши Мирославу: "Навіщо ти уклав договір, маючи велике військо?"
Вирішальні зміни в русько-угорських стосунках від війни до
миру настали лише 1245 р., коли Данило спочатку розгромив угорське військо,
приведене його суперником Ростиславом Михайловичем, а відтак щасливо повернувся
з Орди, діставши від Батия ярлик на Галицько-Волинське князівство. 1246 р.
"прислав король угорський посла, кажучи: "Візьми мою дочку за сина твого Лева".
Галицький літописець просто пояснив несподівану приязнь Бели
IV: "Він боявся Данила тому, що той був у
татар, переміг побідою Ростислава і його угрів". Це визнав і сам король у
листі до папи Інокентія IV. До всього, Бела
IV розпочав саме тоді війну з Австрією й
сподівався спертися на Романовичів.
Однак Данило Романович не поспішав приймати пропозицію Бели
IV: "Данило з братом подумали і словам
його не повірили". Тоді Бела скористався з перебування в Угорщині галицького
митрополита Кирила і всіляко переконував його сприяти в укладенні миру з
Данилом. Митрополит зажадав від короля присягнути на хресті, що той не змінить
свого слова. Одержавши присягу, Кирило умовив Данила погодитися на шлюб сина з
королівською донькою, після чого галицько-волинський князь "уклав мирну угоду
з ним" (Белою IV).
Подальші русько-угорські відносини розвивалися значною мірою
під знаком втручання обох держав до австрійських справ. У кінці 1248 - на
початку 1249 рр. "прислав король угорський до Данила, прохаючи у нього
допомоги, тому що в той час він вів війну з німцями" (Австрією). Данило
погодився укласти з Белою IV
військово-політичний союз, метою якого було оволодіння Австрією, її герцог
Фрідріх II Бабенсберг загинув у війні з
Угорщиною влітку 1246 р. Оскільки в герцога не залишилось нащадків чоловічої
статі, то Австрія мала відійти як виморочний лен до сюзерена Бабенсберга —
германського імператора Фрідріха II
Гогенштауфена. Цього не хотіла більша частина австрійських баронів, які
виступили проти віддання Австрії імператорові, їх підтримав угорський король.
Однак на зустрічі Данила й Бели IV з послами
імператора в Пресбургу конфлікт було тимчасово полагоджено.
Тим не менше Данило Романович не облишив планів суперництва
за австрійський трон. 1252 р. "король угорський став шукати допомоги,
бажаючи захопити Німецьку землю. Він послав сказати Данилові: "Пошли мені сина
свого Романа, і я віддам за нього сестру герцога й передам йому Німецьку
землю" (Галицько-Волинський літопис). Як випливає з наступних подій, була
підписана відповідна угода між Данилом і Белою IV.
Йшлося про небогу покійного Фрідріха II
Бабенсберга Гертруду. Права Гертруди на австрійський престол були начебто менш
вагомими, ніж старшої сестри Бабенсберга Маргарити, котра до всього була ще й
удовою недавно померлого Фрідріха Гогенштауфена. Але за імперським правом жінка
з правлячого дому, вийшовши заміж, вибувала з ряду претендентів на престол.
Тому права Гертруди були безсумнівними, чого не можна сказати про Маргариту.
Однак сталося інакше. Політика і сила взяли гору над імперськими законами. В
кінці 1251 р. Маргарита одружилась із чеським королевичем Оттокаром-Пшемислом,
котрий став вважати себе першим претендентом на австрійську корону.
Можливо, пропонуючи Данилові зробити його сина австрійським
герцогом, Бела IV твердо розраховував цим
хитрим ходом у наступному взяти Австрію собі. Данило пішов на рішучі дії зі
збільшення власних володінь, незважаючи що втримати Австрію, яка не мала
кордонів з його країною, буде дуже важко.
Данило Романович був тонким і обачливим політиком, але
водночас і рішучим політиком та державним діячем. Виходить, що він почувався
тоді настільки сильним, що розраховував дійово підтримувати Романа у Відні. Хто
знає, чи не мріяв князь про об'єднану Русько-Австрійську державу?! Як зазначає
польський істориком Б.Влодарський цей крок Галицько-волинського государя високо
підніс становище Романовичів серед руських князів, не зважаючи на той факт
спроба заволодіти Австрією вийшла не зовсім вдалою.
Одружившись із Гертрудою в першій половині 1252 р., Роман
скоро після того був обложений більш численним військом Оттокара-Пшемисла в
розташованому недалеко від Відня замку Гімберг. Данило з Романом сподівалися на
обіцяну королем допомогу, та Бела IV "дав
обіцянку велику Роману, але не виконав її. Залишив його у місті Неперці (Гімбергу
— авт.) і пішов геть, дав обіцянку, але не допоміг йому. Він обманював
Романа, бажаючи мати міста його" (Галиць-ко-Волинський літопис).
Переконавшись у тому, що справа Романа скоріше за все не матиме тріумфального
завершення, Бела IV став претендувати на ті
австрійські землі, що залишилися під владою Гертруди, дружини галицького
княжича.
Галицько-Волинський літопис свідчить, що Оттокар-Пшемисл
неодноразово намагався заволодіти Гімбергом, але Роман з успіхом відбивав спроби
штурму. Тоді чеський королевич вдався до іншого підходу.
запропонувавши супернику: "Залиш короля угорського...
Німецька земля буде розділена між нами. Король угорський багато обіцяє,
але не виконує. А я кажу правду і поставлю свідком отця мого папу й
дванадцять єпископів і віддам собі половину Німецької землі". Немає сумнівів
у тому, що літопис переказав зміст договірного акта, який запропонував чеський
королевич. Про це свідчить, зокрема, конкретність його змісту і згадка про
свідків, без участі яких у середньовіччі не підписувались міжнародні угоди.
Однак Роман відмовився від спокусливого і явно нещирого запрошення
Оттокара-Пшемисла, заявивши йому, що дав слово угорському королю й що "гріх
не виконати обітницю".
Благородний і прямодушний Роман Данилович не обмежився
відмовою, а "передав королю всі слова, якими спокутував його герцог
(чеський королевич — авт.) і просив у нього допомоги". Бела
IV, що засвідчує галицький літописець, не
оцінив належним чином щирого вчинку Романа. Напроти того, "він не послав
допомоги йому, а вимагав у нього міст в особливе володіння, обіцяючи дати
йому інші міста в Угорській землі" (Галицько-Волинський літопис).
На думку М.С.Грушевського, в проекті запропонованого Белою
IV Романові договору було зазначено щоб
галицький княжич передав йому належні Гертруді замки й міста, а натомість
одержав би міста в Угорщині. Не слід забувати, що в давньоруських джерелах
термін „міста” звичайно підміняв поняття "землі", в якій ті міста стояли.
Під кінець 1253 р. Романові довелося поспішно залишити
Австрію. Він одержав від батькового союзника — литовського князя Войшелка —
Новогрудок і Слонім із землями в Чорній Русі, перетворившись із австрійського
герцога на литовського удільного князя. Після цього Бела
IV розділив Австрію з Оттокаром-Пшемислом.
Як і в попередньому, XII
ст., відносини галицьких і волинських князів із Чехією не часто проглядаються на
сторінках джерел. Це можна зрозуміти, адже Русь у ті часи не мала спільних
кордонів з цією країною. Можливо Оттокар-Пшемисл потрапив у поле зору галицького
літописця лише тому, що виявився суперником Романа Даниловича в змаганнях за
австрійську корону.
Лише на останній сторінці Галицько-Волинського літопису
зустрічаємо конкретний запис про русько-чеську угоду близько 1290 р.: "Тоді ж
Лев (Данилович — авт.) поїхав до Чеської землі на зустріч з королем
(Вацлавом II — авт.), тому що мав із ним
велику любов. І уклали вони мир до самої своєї смерті". Напевне, зустріч
государів сталася в Опаві, чеському місті. Цей союз був спрямований проти
Генріха IV вроцлавського й пояснювався
втручанням Льва в суперництво за краківський престол. Русько-чеський союз діяв,
мабуть, і пізніше: з однієї германської хроніки відомо, що 1299 р. Лев знову
зустрівся з Вацлавом II. Але на початку
XIV ст. галицький князь відійшов від
чеського короля і став союзником короля польського — Володислава Локетка.
Після відновлення 1245 р. Данилом Романовичем
Галицько-Волинського великого князівства його стосунки з Польщею були переважно
дружніми. Данило виступав арбітром у суперечках польських князів за Краків,
проте не забував і про власні інтереси: в кінці 40-х років він приєднав до своїх
земель Люблінську землю. Однак договірні відносини руських князів з польськими
40-х - початку 60-х років слабко відбиті в руських і польських джерелах.
Серед нечисленних відомостей про русько-польські угоди цього
часу наведемо розповідь Галицько-Волинського літопису про те, що 1262 р. "був
сейм князів руських з польським князем Болеславом, і зустрілися вони в
Тернаві... І вони уклали договір між собою про землю Руську і Польську і
затвердили його хресним цілуванням і так роз'їхались кожний до себе". Цей
з'їзд у волинському порубіжному місті, ймовірно, мав на меті об'єднати сили двох
держав проти литовського князя Миндовга, котрий воював проти кожної з них, а
також для відбиття набігів ятвягів, що почастішали. |