Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 27 лютого 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Коврик резиновый http://mix-auto.com.ua/kovriki-avto-salon/rezinovye/opelr/ для Opel. . реставрация зубов киев в Киеве
лічилка
Новини сайту

Від партикулярних привілеїв до правничої системи: Литовські Статути й реформи

Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. Н.Яковенко \ Київ, Вид-тво. „Критика”, 2005.,- 584 с.

Середньовічна правосвідомість була тісно пов'язана зі становою приналежністю людини: не існувало загальних для всього населення законів, їх замінником служили окремі для кожної соціальної групи норми, що визначали характер та обсяг правоздатності ,тип підсудності, різновиди покарань за правопорушення тощо. Як проголошувало «Саксонське Зерцало», один із найавторитетніших правових кодексів зрілого Середньовіччя, «ніхто не може привласнити собі іншого права, окрім того, яке йому властиве від народження».

На цих засадах функціонували й правові норми, що фіксували права та обов'язки мешканців Великого князівства Литовського. Крім згаданої соціальної строкатості, їм був властивий ще й регіональний партикуляризм. Це проявлялося у тому, що ті чи ті землі Великого Князівства отримували від володаря так звані уставні грамоти - з підтвердженням специфічних особливостей внутрішнього устрою й судочинства під традиційним гаслом урядової політики Вільна: «Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо». Зокрема, за власними законами, що закріплювалися в уставних грамотах, жили землі, розташовані на околицях держави: Жемайтійська, Полоцька, Вітебська, Смоленська, Дорогичинська, Київська, Волинська. Вважають, що оскільки їхнє географічне положення створювало умови для потенційного виходу зі складу князівства, це змушувало центральну владу рахуватися з традиційними порядками та звичаями, аби уникнути невдоволення місцевих еліт.

Уставні грамоти Київської і Волинської земель дослідники пов'язують із правлінням Вітовта (хоча збереглися вони лише в пізніших текстових редакціях першої третини XVI ст.). Ці акти, що їх дехто з учених уважає відлунням усних договорів-рядів домонгольських часів між князем та верхівкою конкретної землі, фіксували права й пільги приєднаних територій, адресуючись територіальним боярським спільнотам в обмін на визнання себе васалами нового сюзерена. Основними сюжетами уставних грамот є підтвердження землевласницьких прав тутешніх бояр та їхньої монополії на здійснення місцевого врядування, як ось тут: А городки й волості києвскиї кияном держати, а нікому іному... А киянина как й литвина во чті держати й во всіх врядах ні в чом не понизити.

Паралельно впродовж XV ст. у Великому князівстві Литовському, як і в кожному державному організмі, поступово нагромаджувалися спільні правничі норми, що їх окреслювали привілеї великого князя, видавані принагідне до тих чи тих політичних обставин, починаючи від 1387 року. Найпомітнішим законодавчим актом такого типу став «загальноземський», тобто адресований людям шляхетсько-боярського стану всіх земель держави, привілей Казимира Ягайловича 1447 року. Цей акт уперше сформулював основні права людей «рицарського» стану незалежно від місця їхнього проживання: недоторканність особи від арешту й ув'язнення без вироку суду, непорушність спадкових володінь, визнання судової юрисдикції над власними підданими, право на вільний в'їзд і виїзд із країни, ґарантії ненадання урядів іноземцям. Прошляхетські законотворчі тенденції відбито й у ще одному привілеї - Олександра Казимировича 1492 р. про піднесення політичної ролі великокняжої ради, яка віднині отримувала право контролю над дипломатичними зносинами та наданням урядів і земельних пожалувань. Проте вже в першій третині XVI ст. стало ясно, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: шляхетська спільнота потребувала не привілеїв, надаваних від випадку до випадку «з щодробливої ласки» великого князя, а регулярного зводу законів, який би закріпив норми юридичного побуту. Підсумок поступовому об'єднанню у єдиний правовий простір усіх земель Великого князівства Литовського підбив Перший Литовський Статут 1529 р. - юридичний кодекс, що унормував як засади державне го устрою, так і положення цивільного т карного права. Дослідники справедливо вважають Статут 1529 р. унікальною пам'яткою правничої думки свого часу. Його кодифікаторам (Статут опрацьовувала спеціальна комісія фахівців правників під керівництвом канцлера Ольбрахта Ґаштольда) внаслідок цілеспрямованого добору й осмислення вдалося виробити юридичну систему, котра стала однаково прийнятною для всіх регіонів величезної і в правничому сенсі строкатої держави. Статут органічно поєднав строгі юридичні поняття римського права, елементи Руської Правди, деякі норми звичаєвого «руського» (тобто білоруського та українського) і литовського права, низку приписів чеських, польських та німецьких судебників, зокрема - «Саксонського Зерцала», котре мало особливий вплив на формування правничих систем у країнах Центрально-Східної Європи.

Як відносно пізня пам'ятка правничої думки тогочасної Європи, Статут увібрав у себе й дещо з ренесансних політико-правових ідей, як-от: поняття однакової відповідальності перед законом володаря, підданих та уряду; інститут присяги всіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя; законодавче регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп. Вирізняється Статут із-поміж інших правничих пам'яток свого часу і тим, що він уперше, на відміну від партикулярних привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові суспільства, а всьому загалові, визначивши тим самим поняття «усього поспольства», себто народу. У вступі до Статуту, зокрема проголошувалося, що він надається

"прелатом, князем, паном, шляхті й всему поспольству й іх подданим, а тубилцьом земль Великого Князства нашого Литовского, которого би колве стадла й стану билі."

Аналогічний пасаж міститься і в першому розділі (артикул 9):

"Теж хочем й вставляєм й вічними часи маєт бити ховано, іж всі подданне наши, так убогіє яко й богатиє, которого роду колве або стану билі би, ровно а одностайним тим писаним правом мают сужони бити." Ці декларації закріплювалися кодифікаційне: численні приписи Статуту стосуються нарівно як привілейованих, так і непривілейованих груп населення: шляхти, міщан, селян, навіть невільників. Розмірковуючи над причинами, завдяки яким Велике князівство Литовське - країна, що не могла похвалитися інтелектуальними досягненнями Ренесансу, спромоглася на кодифікацію права на такому рівні, котрий випередив європейську юридично-правову думку, знавець русько-литовського права Юліуш Бардах зазначає, що в основі цього феномена лежала внутрішня нестабільність князівства і потреба адекватної реакції на ЇЇ коливання. Конгломерат литовських, білоруських, українських, а частково і російських земель, що входили до складу держави, міг бути приведений у взаємодію і політичну єдність лише завдяки гнучкій спільній системі права, яку запропонував Статут 1529 року.

Проте одне з найдражливіших питань внутрішнього життя шляхетської спільноти - взаємини рядових бояр-шляхти з магнатсько-князівською верхівкою - цей кодекс залишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не зліквідував різниці в правах політичне всевладних магнатів та їхньої «молодшої братії», позбавленої доступу до владних важелів. Влада й надалі зосереджувалася в руках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які «з обичаю стародавнього й старожитнього дому своєго», тобто з діда-прадіда були членами ради великого князя. Ті й другі по-різному судилися: спори магнатів розглядав особисто великий князь, а шляхта підлягала юрисдикції його намісників. Ті й другі по-різному ходили на війну: магнати на чолі власних загонів, а шляхта — в повітових ополченнях під проводом великокняжих намісників. Нерозвинутість корпоративних прав русько-литовської шляхти особливо невигідно відтінювалася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму та самоврядування у Польському королівстві, про що згадувалося вище. Тож із 1540-х рр. починається вперта боротьба рядової шляхти Великого Князівства зі своєю «старшою братією», яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 роками. «Поправа Статуту» виступала тут головним пунктом шляхетських вимог, охоплюючи різноманітні сюжети, за якими простежується спільна мета - домогтися емансипації від маґнатів. Ця «тиха війна» скінчилася перемогою шляхти: у 1564-1565 рр. було проведено серію так званих «земських реформ», а з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, що містив законодавче забезпечення цих реформ.

Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіяльного поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивіла Чорного, є «republica bene ordinata» [«добре впорядкована держава»].




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Наприкінці XV ст. українські землі, передусім та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років у досить специфічному становищі через постійну небезпеку нападу з боку Кримського ханату та Оттоманської Порти. Причому не йшлося про якісь поодинокі вторгнення - це була системна стратегія, спрямована на спустошення якомога ширшого ареалу територій степу та лісостепу задля розширення зони кочів’їв. Причина цього полягала в тому, що Крим не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійні гарнізонів. До того ж ця стратегія живилася ще й економічним фактором - захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні тією чи іншою мірою матеріально залежала від здобичі. Отже, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був неможливий. Тогочасне становище найточніше характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти про те, що є мир з татарами чи немає, вони все одно на коні.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka