Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 квітня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Холмська Атлантида
Про історичну долю українців Холмщини та Підляшшя (ХIХ–ХХ ст.)

Юрій Гаврилюк, газета "День", №173, п'ятниця, 23 вересня 2005

Протягом столiть Холмщина роздiляла iсторичну долю західноукраїнських земель i попри всі лиха та бурі жила спільним з ними культурним і релігійним життям. Ситуація змінилася пiсля остаточного розподiлу Речi Посполитої, який вiдбувся у 1795 р. Тоді спершу по річці Буг проведений був кордон поміж Австрією, під владу якої відійшло на деякий час Забужжя (Холмщина та Південне Підляшшя з клаптиком Берестейщини), Росією, що захопила Волинь та Берестейщину, і Прусією, в межах якої опинилося правобережне Північне Підляшшя. Згодом, у 1809 році Забужжя було приєднане до Варшавського князівства, а з 1815 р. увійшло до складу Королівства Польського.

Політичні зміни мали також безпосередній вплив на межi Холмської єпархiї — як тоді казали «греко-уніятської» (православну церкву звали тут «греко-російською»). Вона втратила частину територiї, розташованої на схiд вiд Бугу, зате приєднано до неї частини Перемиської, Володимирсько- Берестейської (частина Пiдляшшя) й митрополичої Київської єпархiй (бiлоруськi парафiї в пiзнiшiй Сувалкськiй губернiї), якi були на землях Варшавського князiвства, а згодом Королiвства Польського.

Перебування в ХIХ ст. Холмської єпархiї в межах Королiвства Польського, яке хоча входило до складу Росiйської iмперiї, мало широку внутрiшню автономiю, лiквiдовану щойно пiсля Сiчневого повстання 1863 р., сприяло посиленню процесiв як полонiзацiї українського населення, так i латинiзацiї церковного обряду. Вiдбувалася також втрата частини вiруючих, яких перехоплювало римокатолицьке духовенство, що часто приводило до лiквiдацiї цiлих унiятських парафiй. Досить сказати, що в 1819—1875 роках частка унiятiв в Королiвствi Польському зменшилася з 8% до 4% загалу населення (за цей час їх число зросло з 228 тис. до 260 тис.).

Ситуація ця була тим більше некорисною, оскiльки в тому часi серед українського населення Холмської єпархiї не вiдбулися такi суспiльно-культурнi й полiтичнi зрушення, якi в сусiднiй Галичинi заклали фундамент пiд українське нацiональне вiдродження. У великій мірі виникало це з відмінності політично-правового характеру поміж Австрією та Росією, самодержавно-бюрократична система якої не дозволяла вільного розвитку будь-яких національних ініціатив. Можна це визнати парадоксом, але в цій ситуації єдиною реальною силою, яка могла протидiяти полонiзацiї, стала саме росiйська бюрократія. Однак характер проведених нею дiй, якi, часто при допомозi фiзичного насильства, мали лiквiдувати польсько-латинський вплив на «русскоє» населення Холмщини (Люблинська губернія) й Південного Пiдляшшя (Сідлецька губ.), а згодом привести до їх повного «обрусєнiя», призвiв радше до прискорення некорисних процесiв. В надрукованiй у 1872 р. на сторiнках львiвського тижневика «Правда» статтi «Мандрiвка на Українське Пiдляшшя» Iван Нечуй-Левицький, тодi учитель Сiдлецької гiмназiї, так характеризував нацiональну ситуацiю та безглуздя росiйської полiтики на Пiдляшшi: «Пiд'їжджаючи пiд город Межирiччя, я побачив себе серед українського племенi. Коло двiрця [вокзалу], коло магазинiв залiзної дороги, на дорогах iк городу — скрiзь ходили i їздили нашi українськi мужики в високих чорних шапках, у свитах i навiть в постолах. Була лiтня пора i для того багато людей носило капелюхи такi самi, як на Українi. (...) В'їхав я в Межирiччя i побачив, що Польща добре хазяйнувала в наших городах! В Межирiччi доволi жидiв, як скрiзь на Пiдляшшi, двi унiатськi церкви i одна католицька. Українського племенi бiльше в городi, нiж польського. (...)

Словом сказати, тут вже пахне Україною, та горе, що в городi i слова українського не почуєш вiд унiатiв! Тiльки жиди вмiють говорити по-українськи! Пiдеш в унiатськi церкви: здається, все по-нашому, — i читають, i спiвають, як у наших церквах, а ступиш за церковний порiг, почуєш одну польщину... (...)

Те саме я знайшов i в городi Бiлiй... в городi тхне польщиною: унiати i говорять по- польськи, i ходять до костелу, i з того часу як росiйський уряд почав страхати унiатiв за їх польщину, вони ще бiльше вiдвернулися вiд унiатства. (...) В Бiлiй є класична гiмназiя, в котрiй половина ученикiв українцiв-унiатiв; є педагогiчнi курси, де вчаться на сiльських учителiв дiти виємно наших селян. (...) Наука в тих школах тепер на великоруськiй мовi, котрою задумано виперти з того краю польську мову. Що ж з того для нашої нацiональностi i язика?

Щоб пiдняти дух нашого народу на Пiдляшшi, щоб перевернути бiльських i межирiцьких мiщан з полякiв, треба розбудити в їх завмершiй душi їх нацiональнiсть українську, треба завести для народу i мiщан українськi школи, дати їм у руки Шевченка, Основ'яненка, Кулiша, Марка Вовчка. Шевченко в один рiк зробив би те, чого московськi школи i за сто лiт не зроблять! Бо коли ж тi споляченi українцi та стануть великоруськими патрiотами?! Коли ж стане таке диво, щоб з споляченого українця та зробити не те що українця, а великоруса!! Диво дивне хоче зробити уряд, але час чуда вже давно минув. А що ми кажемо правду, прикладом тому Галичина, де споляченi русини встають iз гробiв, бо їх воскресив Шевченко, але не Гоголь i Пушкiн, i не великоруська школа. Насмiло кажемо, що великоруська праця на Пiдляшшi без українщини — то даремна праця. Вона не розворушить великоруським язиком i солдатами нацiонального духу, при котрому тiльки мiщани i нарiд i попи вiдрiзнилися б вiд Польщi i польщини, побачивши у всьому тому свого ворога, а не приятеля».

Очевидно, на врахування українського фактора в своїй полiтицi на Холмщинi й Пiдляшшi росiйська бюрократiя не була спроможна, бо це перечило самим основам нацiональної полiтики царського режиму в Росiйськiй iмперiї, яка в тому часi базувалася на документах типу Валуєвського циркуляра, закону про значну доплату «за обрусєнiє» чиновникам усiх вiдомств та Емського указу.

Здiйснене 1875 р. скасування церковної унiї та заведення православ'я в росiйськiй мовно-культурнiй оболонцi призвело до остаточного розколу українського населення на Холмсько-підляському Забужжі. Коли бо у 1905 р. виданий був т.зв. «толеранцiйний указ», велика кiлькiсть формально православних колишніх унiатiв перейшла, iнколи примушена польськими власниками маєткiв, в ряди вiрних римокатолицького костела (60% на Пiвденному Пiдляшшi i 20% на Холмщинi). I хоч ще досьогоднi в багатьох, зокрема пiдляських, селах старiше поколiння селян-католикiв говорить українською мовою, то релiгiйно-полiтичний фактор взяв гору над етнiчним i базою для українського нацiонального руху, першi паростки якого почали пробиватися пiсля 1905 р., стало майже виключно православне населення. Його чисельнiсть на той час обраховується на трохи бiльше як 300 тис. (бiля 80 тис. на Південному Пiдляшшi i 230 тис. на Холмщинi).

Чергового удару завдала свiтова вiйна i евакуацiя православного населення у 1915 р. вглиб Росiї та дiяльнiсть католицького костела й польської державної влади, якi переймали холмськi i пiдляськi церкви. Якщо до 1915 р. на цiй територiї було 416 дiючих церков, то наприкiнцi 1929 р. залишилося їх всього 76. Iншi були знищенi пiд час воєнних дiй (35), висвяченi на костели (164), розiбранi (30), призначенi на iншi потреби (19), або просто стояли закритi (92). В 1938 р. церкви, на iснування яких у ролi парафiяльних або фiлiяльних храмiв не було адмiнiстрацiйного дозволу, як i будинки, адаптованi населенням до церковних вiдправ, були з наказу державної адмiнiстрацiї розiбранi.

Долю краю та його українського населення розділяв і собор Різдва Пречистої Богородиці на Холмській горі. Пiсля лiквiдацiї в 1875 р. церковної унiї був він переобладнаний згiдно з канонами Схiдної церкви — на фотографiях цього перiоду бачимо, між іншим, багатоповерховий iконостас та настiннi розписи. Водночас зовнiшнiй фасад собору був перебудований з метою його наближення до форм, типових для церковної архiтектури, поширеної в т.зв. Захiднiй Росiї, а поруч нього в 1878 р. побудовано дзвiницю. У 1915 р. австрiйськi вiйська перейняли собор на свої потреби й влаштували в ньому склади зброї та амунiцiї. В 1919 р. польська влада передала собор як пiсляунiятське, отже католицьке, майно римокатолицькому костеловi — привернуто йому тодi давнiшу барокову зовнiшнiсть.

Цiлий мiжвоєнний перiод – це боротьба свiдомих українцiв Холмщини й Пiвденного Пiдляшшя за свої нацiональнi права. Першi паростки українського вiдродження бачимо тут ще за росiйської влади, коли деяка лiбералiзацiя суспiльно-полiтичного життя в Росiйськiй iмперiї внаслiдок революцiї 1905 р. i тут створила сприятливiшi умови для нацiонального самовираження. В 1907 р. в Грубешевi й Сiдльцях заснованi були «Просвiти», а в Кобилянах Надбужних Просвiтно-Економiчне Товариство iм. Тараса Шевченка. Грубешiвська «Просвiта» почала навiть випускати популярнi брошури українською мовою та органiзовувати редакцiю часопису «Буг», однак його появi перешкодила iнтервенцiя росiйської полiцiї, яка знищила готовий уже набiр першого числа, а головного редактора заслала «прогулюватися» до Сибiру.

Тодi бiльше помiркованi дiячi згуртувалися в толерованому владою Народно-Просвiтному товариствi Холмської Русi, головою якого став холмський учитель Михайло Кобрин. Товариство це випускало тижневик «Братская Беседа», в якому крiм росiйськомовних текстiв друкували твори мiсцевих авторiв українською мовою, з яких найбiльше вiдомим був Васько Ткач (народний учитель Василь Остапчук). Переважно українськомовнi вiршi складали видану 1907 р. у Холмi цим товариством збiрку «Заветы родной старины».

Зрозумiло, що всi цi публiкацiї з огляду на цензуру мусили бути витриманi в дусi «малоросiйської» лояльностi до «царя-батюшкi». Свої «крамольнi» думки холмщани могли, однак, висказати в Галичинi. Саме так зробив Антiн Лютницький, автор книжечки «Русини-українцi на Холмщинi й Пiдляшшi», виданої 1909 р. у Львовi редакцiєю «Громадського Голосу». Зокрема, варто тут зацитувати помiщену в нiй оцiнку тодiшньої росiйської освiтньої полiтики: «Школа на Холмщинi, як i скрiзь по Українi, не є школою українською, нацiональною, а є школою московської полiтики обмосковлювання.

Дуже ще гальмували i гальмують справу справжньої народної освiти шкiльнi iнспектори, котрi найзначнiйшу частину своєї працi покладали на те, щоб не допустити в школу нiчого українського. Є багато фактiв, що учителiв прогнали єдине за те, що знаходили в них одобренi цензурою книжки, писанi українською мовою...

Чи не диво, що нарiд десятками тисячiв горнувся на сторону полякiв! В силу обставин холмщаниновi бiльш знайома польська мова, нiж московська, отжеж зрозумiло, що вiн до неї бiльше горнувся.

Так. Ми смiливо кидаємо в вiчi росiйському урядовi докiр, що вiн найбiльше допомiг полякам зiбрати такi багатi врожаї, як вони зiбрали в останнiх кiлька лiт в українськiй Холмщинi. Допомiг тим, що на кожному мiсцi переслiдував нашу питому українську мову. Єдине, що можна признати за росiйською школою, так се те, що вона багатьох навчила читати. I коли б по трохи прояснилося на нашому, затягненому чорними хмарами полiтичному краєвидi, маючи грамотних, можна б скоро при допомозi книжок i газет прогнати цю нiч, що досi тримає в своїх хижацьких обiймах нашу безталанну Холмщину.

Попит на книжку, на газету, взагалi на всяке друковане слово за останнiй час значно поширився. Часто-густо по селах ви надибаєте гуртки людей, що в складчину передплачують газету. До речi сказати: українськi газети, книжки, журнали дуже охочо приймаються холмщаками».

Як писав у своїх спогадах Михайло Панас, випускник Холмської учительської семiнарiї: «Найбiльше улюбленою i найбiльш читаною книжечкою були «Гайдамаки» Шевченка. Не менше улюбленими були також «Заветы родной старины» з українськими вiршами... i «Збiрка» вiршiв Васька Ткача i його «Очерки Холмщины и Подляшья».

Крiм книжкових публiкацiї, зокрема класикiв, доходили сюди й українськi часописи, як «Лiтературно-Науковий Вiсник», «Громадська Думка», «Промiнь», «Рiдний Край», «Молода Україна», «Село», «Слово». Отже, хоч росiйська адмiнiстрацiя в Холмi боролася з «мазепинством» по сутi не менш завзято, анiж у Києвi, то й тут в цьому часi вирiс свiдомий український гурт.

Пiд час Першої свiтової вiйни переважна бiльшiсть православного населення евакуйована на схiд (т.зв. бєженство), а австрiйська окупацiйна влада, яка контролювала Холмщину, з огляду на польське питання в Галичинi, вела пропольську полiтику. Натомiсть сприятлива атмосфера створилася пiсля падіння царського режиму для холмщан-бiженцiв, якi протягом 1917 р. в численних заявах висловлювали своє бажання приєднання Холмщини до України. Таку ж постанову прийняв київський з'їзд холмщан у серпнi 1917 р.:

1. Народ холмський визнає себе народом українським.

2. Доля його повинна бути спiльною з долею всього українського народу.

3. Через те губернiя Холмська нi в якому разi не може прилучитися до королiвства Польського, а повинна бути прилучена до автономної України...

Приєднання Холмщини до Української Народної Республiки передбачав мировий договiр з центральними державами (9 II. 1918 p.). Однак з огляду на те, що Австро-Угорщина пiд тиском галицьких полякiв не ратифiкувала трактату аж до свого розвалу, практичної реалiзацiї ця постанова не дочекалася. Тому умови до будь-якої органiзованої української дiяльностi на Холмщинi виникли щойно з початком 20-х рокiв, коли повернулася бiльшiсть бiженцiв.

Уже в червнi 1920 р. вийшло у Холмi перше число тижневика «Наше Життя». Пiсля арешту редакцiї польською полiцiєю у серпнi 1920 р. тижневик був вiдновлений у вереснi 1922 р., коли тривала виборча кампанiя до сейму. Проведені тодi вибори дали українським кандидатам з тодiшнього Люблинського воєводства чотири посольськi мандати — три з Холмщини й один з Пiвденного Пiдляшшя. В Холмi був також центр культурно-освiтнього товариства «Рiдна Хата», яке мало близько 70 теренових вiддiлiв. Сильним на Холмщинi й Пiвденному Пiдляшшi був також український селянський рух, який тут репрезентував «Сель-Союз», а згодом «Сельроб». Здобувало своїх прихильникiв також Українськe нацiонально-демократичне об'єднання. Однак на зламi 20-х i 30-х рокiв вся легальна українська дiяльнiсть на цій території була адмiнiстративними заходами лiквiдована. Щоб могла вона вiдродитися треба було чекати до поразки Польщi у вiйнi з фашистською Нiмеччиною.

Восени 1939 р. Холмщина й Пiвденне Пiдляшшя, як i Лемкiвщина та Надсяння, перебували в межах створеного Гітлером Генерального Губернаторства. Українськi прагнення, очевидно пiд умовою, що обмежуватимуться питаннями культури, освiти, церковного життя та кооперативного руху, не були для німецької окупацiйної влади загрозою. Навiть навпаки — цi нiчого не коштуючi поступки мали нейтралiзувати антинiмецькi настрої серед кiлькохсоттисячного українського населення та схиляти його на нiмецьку сторону на випадок вiйни з Совєтським Союзом. З iншого боку навiть мiзернi українськi здобутки сприяли загостренню вигiдних для окупацiйної влади антагонiзмiв помiж обома пiдкореними нацiями (i справдi — досить швидко дiйшло тут до пролиття кровi).

У травнi 1940 р. нiмцi наказали католицькому духовенству залишити Пречистенський собор у Холмi й передали його Православнiй церквi. В жовтнi 1940 р. вiн знов став єпископською кафедрою для православних українцiв Холмщини й Південного Пiдляшшя, архипастирем яких обрано владику Iларiона (професора Iвана Огiєнка, вiдомого мовознавця й iсторика Церкви, перекладача Бiблiї українською мовою). Завдяки його особi Свята Данилова Гора, як її тодi почали звати в українських публiкацiях, стала центром українського релiгiйного й нацiонального духу.

Зараз уже в Холмi можна знайти небагатьох українцiв, якi пам’ятають цей перiод. Однiєю з них є Вiра Вибач, родина якої в 30-х роках переселилася до Холма з Кривоверби у Володавському повiтi. Тут провела вона також бiльшiсть нiмецької окупацiї (два роки вчилася в українськiй Торгiвельнiй школi у Володавi).

— В соборi було дуже гарно, — згадує панi Вiра. — Все обладнання церкви було в українському стилi. Огiєнко був дуже розумною i доброю людиною, дбав про шкiльництво, дбав про освiту, про українську мову, видавав книжки. Був чудовий хор, в якому i я спiвала. Пречиста то було дуже велике свято, з’їжджалися тисячi-тисячi людей — набагато бiльше, нiж тепер полякiв. Висiв синьо- жовтий прапор на дзвiницi вiд самої гори до самого низу. Пiд собором працювала нижня церква.

В 1939—1944 роках в Холмi дiяв Український допомоговий комiтет, який був одним iз теренових вiддiлiв Українського Центрального Комiтету, керованого проф. Володимиром Кубiйовичем (крiм цього УДК iснували також в Тарногородi, Грубешевi, Замостi, Радиминi й Красноставi). Його старанням у Холмi зорганiзовано декiлька шкiл з українською мовою навчання — 8-класну гiмназiю, технiчно-ремiсничу школу та однорiчну школу домогосподарства, працювала православна духовна семiнарiя. Розвивався також кооперативний рух.

Швидке пiднесення українського культурно-освiтного життя на Холмщинi можливе було передусiм завдяки багатотисячнiй громадi української iнтелiгенцiї з Волинi та Галичини, яка залишала свої рiднi сторони, побоюючись совєтських репресiй. Серед втiкачiв, якi поселилися в Холмi, був Пилип Пилипчук, активний учасник українських визвольних змагань, член уряду УНР, а в 1921—1922 рр. його прем’єр- мiнiстр, який до вiйни проживав у Луцьку. Помер вiн у 1940 р. i був похоронений на православному цвинтарi на Гiрцi, поряд iз собором.

Перед 1915 р. хороненi там були передусiм росiйськi чиновники. Зараз вiн представляє дуже жахливий вид — порозбиванi пам’ятники, вiдкритi могильнi склепи, пляшки... Частину могил знищено бульдозером пiд час робiт при влаштуваннi на частинi гiрки «Парку 30-рiччя ПНР», частину засипано смiттям пiд час ремонту будинкiв бiля собору. У 1992 р. старанням Комiсiї охорони пам’яток церковного мистецтва, в якій головує українець з Варшави Богдан Мартинюк, цвинтар був дещо упорядкований, але швидко повернувся до «нормального» стану й зараз в мiру пристойний вигляд має лише декiлька могил.

При цьому треба сказати, що православний цвинтар при вул. Львiвськiй існує, але він «сколонiзований» похованнями з сусiднього католицького цвинтаря. Зараз нечисленнi пам’ятники з кириличними написами гинуть серед сучасних польських. Саме тут вдалося вiдшукати могилу архипресвiтера Iвана Левчука (3.IV.1869— 29.Х.1947). Був вiн членом Тимчасової церковної ради, яку було створено в Холмi в листопадi 1939 р. з iнiцiативи українських дiячiв та патрiотично налаштованих священикiв, й очолив покликану нею Церковну управу (згодом митрополит Дiонiзiй призначив його адмiнiстратором Православної церкви на Холмщинi i Пiдляшшi, цю функцію він виконував до покликання владики Iларіона).

Саме о. Iван Левчук пiдтримував вогник церковного життя в пiслявоєнному Холмi, який в липні 1944 р. залишив як митрополит Iларiон, так i загал українського активу перед загрозою репресiй польської влади. Цей вогник ставав щораз кволiшим, бо однi втекли рятуючi життя, iнших виселяли «добровiльно-примусово» на схiд, а решту повезли в 1947 р. на захiд.

— Якогось українського життя в пiслявоєннi роки не було, не було з ким органiзувати, — продовжує свої спогади панi Вiра Вибач. — З тих старих українцiв, яких я пам’ятаю то була наша родина, були ще Галицькi, нiби православнi, але не знали, хто вони за нацiональнiстю, не дуже свiдомi того, i бiльше нiкого. Парафiя iснувала цiлий час, був такий старий священик Левчук, його теж страшно турбували. Зараз пiсля виселення вiн помер.

Пiсля вiйни тут повилазили банди всілякi. Моїй матерi відчитали вирок смертi, i коли б я не пiшла до комендантури мiста i не прислали менi якогось солдатика, то не знаю чи б нас не позабивали. Страшне пережили в цей перiод пiсля вiйни.

Українського пiдпiлля не було тут видно. То значить пiд час окупацiї були, але пiсля вiйни не було. Вилапали їх тут i розстрiляли. Є такий лiс «Борок», коло комунального кладовища, там розстрiляли багато. Бо сестра моя сидiла в тюрмi, i вони з нею сидiли, тi пiдпiльники. Всiх вилапали, навiть таких, що нiчого не мали спiльного з пiдпiллям.

Тодi дуже багато людей поїхало на схiд, а тi рештки, що осталися, небагато родин, то розкидала акцiя «Вiсла». У 1945 р. чотири мої сестри виїхали в Україну, а я i ще молодша сестра Людмила осталися з мамою в Холмi. Нас тоже виселили. Були 10 рокiв в Бранєвi на Мазурах, а в 1957 р. повернулися. З великим трудом вiдбили наш город, багато наїздилася я по всяких установах, мiнiстерствах, щоб це повернути.

В мiжчасi я раз тiльки приїжджала до Холма, бо мали наказ не появлятися тут. Навiть мала таке письмо, що не вiльно нам появлятися. Я раз приїжджала з великим страхом. Мала тут такi двi знайомi сестри. Вони втекли до Холма з села в Грубешiвському. Батька їхнього вбили, осталась мати й двi дiвчини. Не було їх через те в тих списках чи що, як то не мешканцiв Холма, i їх не виселили. А з решти не було нiкого. Пiзнiше приїхало трохи людей, трохи повернулося на околичнi села.

Нiхто не признавався, що вiн українець. Просто не можна було, бо тодi не було б анi роботи, анi школи. Як в Бранєвi була я в комiсiї, квалiфiкуючiй учнiв до вищих шкiл, то сказали «Жодного українця». Не можна було до протоколу записати про це, але голова комiсiї сказав: «Жодного українця! Середню школу закінчив, нехай іде працювати. Навіщо вони нам — маємо своїх». Молодi, щоб вчитися, щоб десь працювати, то не признавалися».

Оскiльки самих холмщан- українців розганяли протягом декiлькох рокiв, то Пречистенський собор, духовний символ їхньої тут присутностi, разом з будинками колишнього Василiянського монастиря (з початку ХVII ст.), єпископського палацу (поч. ХVIII ст.) та церковного братства (кiнець ХIХ ст.), вже в серпнi 1944 р. знов перейшов у володiння римокатоликiв, а всi слiди з часу, коли собор був в українських руках, старанно усунено. Єдиним холмським храмом, який приймав у свої стіни невелику громаду місцевих українців, стала церква св. Iоана Богослова. I хоч частина переселенцiв з акцiї «Вiсла» почала вiд 1956 р. повертати до своїх осель, релiгiйне життя на цiй територiї, яка належала до Варшавсько- Бiльської єпархiї, представлялося дуже скромно.

В такiй ситуацiї 1 березня 1989 р. Синод Православної церкви прийняв рiшення про покликання окремої єпархiї для Холмщини й Пiвденного Пiдляшшя, яка отримала назву Люблинсько-Холмської. В її склад увiйшли два тодiшнi деканати — Бiлопiдляський та Люблинський. Її ординарiєм став владика Авель, до цього часу архимандрит Яблочинського монастиря (тут була перша його резиденцiя, в 1990 р. перенесена до Люблина).

— Є приказка «Чоловiк гадає, а Бог розпоряджає», — говорив владика у вересні 1999 року, коли виповнилося перше 10-річчя існування відновленої єпархії. — Вже зла думка людська прагнула, щоб на цьому мiсцi проспiвати «Вiчная пам’ять» для мiсцевих православних українцiв, а в планi Божому було по-iншому. I на сьогоднiшнiй час багато людей, якi не є з нашої Церкви, якi були очевидцями жахливої iсторiї сперед 50— 60 ти рокiв на цiй землi, вiдчиняють очi i не можуть нiчого зрозумiти.

Як здається, чисельний стан єпархiї не зменшується. Звичайно, це не є структура в розумiннi Пiвнiчного Пiдляшшя чи Бiлосточчини, де одна парафiя нараховує i декiлька тисяч душ. У нас в цiлiй єпархiї немає навiть 10 тис. людей. Статистик нiяких не ведемо, тому, що це трудно, це дiаспора. Але тiшить мене, що такi найменшi парафiї як Грубешiв, Носiв, Замостя мають стабiльну кiлькiсть вiруючих. Не зважаючи на те, що кожного року буває значно бiльше похоронiв, чим хрещень дiтей, їх чисельний стан утримується й постiйно прибувають новi вiруючi до прафiяльної громади.

Зараз найбiльший осередок, де може бути пожвавлене православне релiгiйне життя, це Бiла Пiдляська. В її околицi, зокрема понад Бугом, збереглося найбiльше парафiй, i коли цi парафiї люди залишають, то багато поселяється саме в Бiлiй. Свої перспективи має також Люблин, тому що це iнтелектуальний центр з вищими навчальними закладами, який гуртує молодь також з Бiлосточчини i Прикарпаття. Знаходять вони тут зв’язок з церквою, дiє братство православної молодi, яке щомiсяця видає своїми силами власну газету.

Важливою подiєю було вiддання єпархiї пiд покровительство преподобномученика Афанасiя Берестейського, iгумена монастиря св. Симеона в Берестi, невтомного борця за права Православної церкви, який у 1648 р. був обвинувачений в зв’язках iз Хмельницьким i розстрiляний з наказу мiсцевого шляхетського суду. У 1996 р. вiдбулось урочисте принесення частини мощей св. преп. Афанасiя до храму в Бiлiй Пiдляськiй. У 1999 році роцi почало дiяти Православне братство iменi св. преп. Афанасiя Берестейського, яке намагається стати iдейним спадкоємцем традицiй православних братств, якi дiяли на цьому теренi вiд ХVI столiття.

— Це по-моєму було натуральним, — коментує цей факт владика Авель. — Адже коли святий преподобномученик Афанасiй iшов з Берестя на сойм до Варшави, вiн цю частину Пiдляської землi якби своїми ногами освящав, а i сусiдство самого Тересполя (центр одного з чотирьох деканатів єпархії) з Берестям нагадує постiйно про його особу. I коли ми ставили запитання вибору покровителя для нашої єпархiї, не було сумнiву, що це повинен бути святий преподобномученик Афанасiй Берестейський. Це для людей добрий приклад — як опора, символ нашої православної вiри. Особливо в тому часi потрiбно для нас показати героїчну поставу св. преподобномученика, коли сильнiша тут сторона — Римокатолицька церква експонує назовнi свою мартирологiю».

Вiдродження окремої єпархiальної структури для Холмщини й Пiвденного Пiдляшшя випало на час дуже складний. З однiєї ж бо сторони, завдяки змiнi полiтичної системи Православна церква вийшла з-пiд обмежуючого її розвиток контролю комунiстичної держави. З другого однак боку показалося, що нова ситуацiя не досить сприяюча для духовної сторони суспiльного життя i що попри велике заангажування одних, наростає байдужiсть iнших, яким цiкавіший нововiдкритий кольоровий свiт, анiж традицiйнi духовнi та нацiональнi вартостi. Мабуть, тому в самому Холмi i так невеликий останнiм часом острiвець українства стає все меншим. Свiдком цього є Марiюш Кавецький, який належить до поколiння, народженого в початках 1960-х рокiв:

— Як я був школярем, то на правослaвну релiгiю в моїй вiковiй групi ходило близько 30—35 осiб. Тепер з цiєї тридцятки до церкви приходить не бiльше як двi-три особи. А зараз же набагато краще, нiж колись було. I єпархiя є, вже можна говорити по-своєму, не треба боятися нiчого — є свобода, а немає українства. Не було свободи, а українство було. Це такий жарт iсторiї.

Спочатку, коли я був дитиною, ми зустрiчалися в церквi. Тодi нiхто не казав, що вiн українець чи руський — просто зустрiчалися в своєму середовищi. Коли вже старшi почали спiвати, ходити на мандрiвнi табори — набирали якби такої нацiональної перспективи. Почали говорити про iсторiю Холмщини, про її давню спадщину, пiзнiше ще про найновiшу iсторiю, яка була дуже важка. А зараз цього немає. Тепер молодi люди, якi йдуть до церкви, просто службу Божу вiдстоять, iдуть додому i вже. Якогось спiльного життя взагалi немає, час вiд часу хтось продає «Наше слово» в церквi i все. Немає навiть з ким поговорити. Багато людей з Холма виїхало. З мого поколiння лишилося може 5—10 осiб. Iншi десь там до Канади, до Австралiї, до Америки, до Варшави поїхали...».

Сторiччя, протягом якого українцi на Холмщинi жили в станi постiйного тиску й загрозу репресiями, iнколи навiть не за дiло, а за саму думку, за голосне висловлювання своїх нацiональних прагнень, вже завершилося. Сьогоднi цiєї загрози немає, хоч би й тому, що невеличка громада православних, а в нiй ще менша група людей з викристалiзованим українським нацiональним свiтоглядом, жодної реальної загрози не складає. Крiм цього, неминучий процес змiни поколiнь ясно показав, що старi зразки «стояння при своєму» в новiй ситуацiї вже не оправдуються. Поколiння батькiв показалося прiрвою помiж поколiннями бабусь i онукiв, якi говорять iншими мовами, не лише в сенсi фiлологiї — однi по-українськи, другi по-польськи, але й змiсту, який ховається за словами. Протягом столiть перебування Холмщини пiд польським полiтичним пануванням захисною стiною перед асимiляцiєю була руська вiра — тoбто як православ’я, так i унiя. Зараз, однак, кволiсть демографiчного потенцiялу православ’я на Холмщинi та розiрвання традицiйного зв’язку помiж церквою й культурою настiльки понiвечили цю стiну, що дає вона дуже слабкий захист. Можна б сказати, що зараз українська Холмщина стала свого роду затопленою Атлантидою, про недавнє ще існування якої нагадують лише поодинокі острівці.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Через 7 років після Ліського повстання до бойків з Берегів, Лодини і Нанови приходить нова влада. Через 15 років всіх заганяють до колгоспу і забирають худобу, реманент, а людей змушують безплатно працювати щодня. Бойки згадують, як ще недавно були героями. Тепер за героями приїздять вночі і вивозять їх без сліду.

Восени 1939 р. почали складатися списки “неблагонадійних”. Молодь не бачила іншого виходу як втікати до німців, за Сян, який був тоді прикордонною рікою. Нелегально переходили кордон масово і поодинці.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka