Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Спеціальні збройні формування в системі охоронного апарату Гетьмана П. Скоропадського (квітень-грудень, 1918р.)

Тимощук О.В., Вісник Запорізького юридичного інституту, 1999 рік, №1(6),стор.238-255

Нелегітимний шлях приходу до влади генерала Скоропадського 29 квітня 1918 р. спонукав його з перших днів існування проголошеної Української Держави потурбуватися про швидку розбудову ефективного охоронного апарату. Гетьман намірювався досягти цій мети, діючи в кількох напрямках. По-перше, відкинувши загалом військову доктрину Центральної Ради про міліційну систему побудови збройних сил, П.Скоропадський певні розрахунки у справі забезпечення підвалин своєї влади пов'язував з українським козацтвом і місцевими добровольчими формуваннями. По-друге, головна увага приділялася відновленню військових і воєнізованих установ колишньої Російської імперії. По-третє, утворювалися спеціальні збройні підрозділи з особливими функціями, що підпорядковувались безпосередньо голові держави.

2 червня 1918 р. гетьман наказав військовому міністру до вироблення загального статуту козацтва скасувати всі приватні і вільно-козачі організації, відібрати в них печатки і оголосити недійсними всі їх посвідчення. Але Генеральна Козацька Рада, заснована на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині 6-7 жовтня 1917 р., продовжувала діяти. 10 жовтня 1918 р. було затверджено закон про відновлення українського козацтва. Нащадки колишніх українських козаків мали право "записуватися в козацькі громади по свойому козацькому стані. Крім тих, кого гетьман або Рада визнає згубившими це право через осібності життя їх або окремі події". Відредагований статут Генеральної Козацької Ради окреслював її головне завдання - поновлення, згідно із традиціями української державності, історичного козацтва на чолі з гетьманом. Організаційна побудова українського козацтва передбачала добровільні формування за адміністративно-територіальним принципом на чолі з виборними отаманами: волость - сотня, повіт - полк,губернія- кіш.Згідно із Статутом козацтво мало стати "твердою опорою для проведення в життя і свідомість українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного моменту та маючих на меті добро всього народу взагалі і козацтва зокрема"[1]. Крім того, 26 серпня 1918 р. П.Скоропадський затвердив положення про Чорноморський козацький кіш. Це спеціальне військове формування утворювалось для боротьби з ворогами Української Держави і формувалося в Бердичеві. В подальшому планувалося направити його на допомогу кубанським козакам. Кіш також комплектувався старшинами і козаками добровольцями, але за "круговою порукою й по рекомендації старших муштрових начальників". Особовий склад був на повному державному утриманні, а за злочинства козаки були підсудні військовим судам. Командир кошу мав військове звання генерального хорунжого. Організаційна структура кошу також була військовою - штаб, 3 курені, які складались з 4 пластунських сотен кожний, і окремі підрозділи: кулеметна сотня, учебна сотня (тут і далі зберігаємо правопис оригіналу- авт.), півсотня піших розвідників, кінна півсотня, гірська батарея, сотня зв'язку, саперна чота, команда оркестрових сурмачів і немуштрова сотня. Особовий склад кошу повинен був нараховувати 109 старшин, 8 урядовців, священника, 2448 муштрових і 389 немуштрових козаків. Озброєння і технічна частина складалися з 6 гірських гармат, 4 легкових і 4 вантажних автомобілів, 4 мотоциклів, 2128 гвинтівок, 106 шабель, 359 револьверів, 24 кулеметів. У коші нараховувалось - 589 коней [2]. Повністю сформуватися кіш не встиг. Загітовані Директорією в листопаді 1918 р. чорноморці виступили проти гетьмана.

За часів гетьманату існували добровольчі збройні формування не козацького походження. В сільській місцевості після поновлення гетьманом приватної власності на землю виникали "хліборобські" загони. їх діяльність спочатку не мала нормативно-правових засад і здебільшого викликала вороже ставлення не тільки у селян, що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так звані "каральні загони", які керувалися відчуттям помсти, "здатні лише без мети дратувати населення", - доповідав 10 серпня гетьману міністр внутрішніх справ І.Кістяківський [3]. Гетьманський уряд намагався покласти край свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та запобіганням антивладним виступам. У циркулярі за підписом директора департаменту Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських старостів і міських отаманів, посилаючись на наказ товариша МВС, приписувалося "з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні команди і загони; 2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони утримаються; 4) яке їх відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи бажано їх подальше існування" [4]. Після відповідних доповідей із місць з'явився циркуляр І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати хліборобські загони самоохорони [5]. Вони утримувалися і озброювалися на кошти самих землевласників. Наприклад, землевласники Київського повіту внесли на їх утримання 33970 крб., [6] а Олександрівського- 100000 крб. [7]. З жовтня 1918 р. на допомогу Державній Варті почали формуватися добровольчі дружини в містах. На відміну від сільських вони перебували на повному казенному утриманні, на що авансом асигнувалося відразу 5 млн. крб. [8].

Серед гетьманських охоронних установ другого напрямку варто назвати, насамперед, Державну Варту, яка безпосередньо виконувала поліцейські функції і складалася з освідомчих, карно-розшукових, залізничних і загальних підрозділів. Департамент Державної Варти у складі міністерства внутрішніх справ було утворено 18 травня, тобто відразу після приходу до влади П.Скоропадського. Його діяльність і штати окреслював Статут від 13 серпня того ж року [9]. На допомогу варті у розпорядженні губернських і повітових старост, міських отаманів знаходились вартові кінні дивізіони або сотні.

У складі міністерства судових справ (з 15 липня міністерства юстиції) функціонувало Головне управління місцями замкнення з Головною інспекцією пересилання в'язнів, яким керував В.Рейнбот (з 15 липня А.В'язлов). В Україні на той час існувало 23855 людських місць для в'язнів [10], нагляд за якими, згідно з штатним розкладом, повинні були забезпечувати 4537 збройних дозорців. Фактично чисельність тюремної сторожі складала близько 4000 чол. [11].

Своє збройне об'єднання мав міністр фінансів. Йому підлягав Окремий корпус кордонної охорони (командир - полковник В.Желиховський, з липня- генеральний хорунжий М.Савеліїв). Кордонну сторожу було встановлено в березні 1918 р. з "метою запобігання безмитного проникання з-за кордону в середину Республіки іноземних товарів, для захисту української промисловості і збереження інтересів скарбниці" [12]. За гетьманату кордонна сторожа набула чіткої військової організації. Вартовики об'єднувались у загони, які входили до складу відділів. Останні були підрозділами кордонних бригад. Весь кордон Української Держави розподілявся на 8 районів, кожний з яких пильнувала окрема бригада. Загальна чисельність кордонних військ становила близько 17 тис. чол. [13].

У підпорядкуванні міністра шляхів знаходився Окремий корпус залізнично-технічних військ під командуванням генерал-майора О.Осецького. Ця військова структура була створена у квітні 1918 р. з особового складу залізничної охорони і міліції. Підрозділи військових залізничників повинні були відбудовувати і охороняти залізничні споруди, супроводжувати вантажі і залізничних кур'єрів [14].

Армія Української Держави за законом від 24 липня 1918 р. про загальний військовий обов'язок утворювалася переважно для боротьби із зовнішнім ворогом. Проте не виключалася можливість її використання і в межах держави. У кожній губернії, за винятком найменшої Таврійської, розташовувався армійський корпус кадру. Рівномірною на території країни була й дислокація окремих з'єднань, підпорядкованих безпосередньо Генеральному штабу [15]. Начальники українських військових залог отримали спеціальну інструкцію оперативного відділу Генерального штабу "Про взаємовідносини української військової влади до австро-угорської і німецької"'. У цьому документі зазначалося, що "всі українські сили, які ведуть боротьбу з більшовиками, в оперативному відношенні, підкоряються німецькому вищому командуванню і від нього одержують завдання" [16]. По всій Україні діяло 108 військових повітових комендатур [17]. У підлеглості комендантів також знаходились резервні сотні, які в разі потреби мали протидіяти антивладним виступам [18]. Крім того, у складі української армії було з'єднання, яке повинно було вести боротьбу безпосередньо з більшовиками (під цим терміном ототожнювали всю опозицію режиму П.Скоропадського).

Ще в грудні 1917 р. отаман О.Натієв зібрав озброєне угруповання, яке брало участь у січневих боях в Києві на боці Центральної Ради. Наказом військового міністра УНР за №1 від 12 березня 1918 р. військо Натієва було визначене як Запорізька дивізія Осібної армії. А наказ військової офіції УНР за №28 від 8 квітня затвердив переформування її в окрему кінну бригаду [19], яка надсилалася в Катеринославську і Таврійську губернії для боротьби з більшовиками. Після квітневого перевороту, завдяки клопотанню П.Скоропадського, бригада стала єдиним українським з'єднанням, яке німці не розформували [20].

Головним мотивом збереження бригади стала її антибільшовицька спрямованість. Про це в листі від 8 травня український Генеральний штаб запевняв генерала фон Тренера. В оперативному відношенні з'єднання підлягало німецькому командуванню. Але український уряд за узгодженням із ним міг направити ці частини туди, "куди по політичним міркуванням буде потрібно їх направити" [21]. Ці доводи остаточно переконали німців і за наказом №177 від 25 травня 1918 р., який підписав виконуючий обов'язки військового міністра отаман О.Лігнау, бригада набула офіційного статусу [22]. Але її особовий склад неоднозначно сприйняв зміну форми державного правління.

10 травня до Головного управління Генерального штабу прибув полковник Міськевич. Він доповів, що в бригаді діє таємна рада, яка надіслала отаману Натієву ультимативного листа з вимогами виконувати її постанови. Серед козаків, яких, насамперед, хвилює питання національне і земельне, існує "теча, щоб вирізати всіх старшин і розійтись". А деякі старшини самі "не зовсім погоджуються з курсом уряду". Незадоволені посилались на те, що "вони йшли на захист Української Народної Республіки від більшовиків, які тепер вигнані за межі України". Крім того, вони обурювались відсутністю твердої української влади в Донбасі і ставленням німців до голодних робітників. Враховуючи такі настрої, до 4 червня Мелітопольську залогу бригади було перекинуто з району Мелітополь-Сокологорна на Харківщину, до Ізюмського повіту. Слов'янська залога залишилася на місці в районі ст. Колппково-Микитівка. Завдання бригади полягало у знищенні збройних загонів комуністичного ґатунку, що намагалися перетинати українсько-радянський кордон [23].

Генеральний штаб намагався поправити політичний клімат у бригаді. Багатьох старшин було замінено на більш надійних. Гетьман навіть усунув від посади отамана Натієва і призначив командиром генерала Б.Бочковського, якого добре знав по спільній службі [24]. Після довгих вагань бригаду все ж таки переформували в дивізію. До її складу входили три піхотних, Гайдамацький, кінний ім. Гордієнка, гарматний і інженерний полки, автопанцирний і кінногарматний дивізіони, авіаційна ескадрилій [25]. Але ця грізна сила не стала опорою гетьманської влади. Нові старшини не змогли змінити антигетьманської спрямованості більшості особового складу дивізії. Генерал Бочковський прохав німецьке командування про допомогу в налагодженні порядку в частинах. У вересні "цілі батальйони німців були примушені нести службу кругом Дивізії” [26]. Проте все було марним. Під час листопадового повстання більшість особового складу дивізії перейшла на бік Директорії.

Отже, 6 із 15 міністерств гетьманського уряду (враховуючи військовий флот) мали власні збройні формування. Більшість з них були призначені для виконання спеціальних завдань по охороні громадського порядку, державного ладу, економічної безпеки країни і боротьбі з антивладними виступами.

Крім озброєнь добровольчих і міністерської підлеглості, існували й формування центрального підпорядкування. Особливе місце в охоронному апараті гетьмана мали зайняти гвардійські частини, на які б не могли вплинути революційні настрої. Тому певні надії у цьому питанні П.Скоропадський пов'язував із заможними верствами населення. Він розраховував, "що це єдиний засоб убезпечити себе від більшовизму" [27]. 24 липня 1918 р. було затверджено закон "Про обов'язковість військової повинності і про заклик 5000 чоловіків для комплектування Сердюцької дивізії". Військова повинність оголошувалась загальною, а громадяни Української Держави змушені були її "обов'язково виконувати в свій час". Комплектування починалося з 31 липня у м.Києві. Призов новобранців проводився на підставі особливої інструкції, виробленої 30 червня міністерствами військових і внутрішніх справ. По-перше, головна увага приділялася соціальному походженню призовників. Зазначалося, що "козаки для укомплектування Сердюцької Гетьманської дивізії вибираються при близькій співучасті і контролю повітових організацій хліборобів, виключно з семейств землевласників-хліборобів, маючих більшу кількість землі". Списки обраних затверджувались губернськими організаціями Союзу хліборобів. Насамперед до призову обирались молоді люди від 18 до 25 років. Норма набору від повіту становила 125 чол., кожний з яких повинен був мати персональне посвідчення від відповідальної організації хліборобів. Перевага віддавалася добровольцям. Якщо таких не вистачало, решта обиралася жеребком. О 8 годині 6 липня новобранці повинні були з'явитися до своєї повітової управи для перевірки і медичного огляду. Про кількість молоді, прийнятої на службу, повітові комісії змушені були негайно доповісти по телефону в Головну управу військової повинності [28].

Набір до Сердюцької дивізії здійснювався ще до затвердження закону. Вже 18 червня 1918 р. гетьман видав наказ про початок дострокового призову, в якому встановив термін служби: в піхотних і артилерійських частинах (крім кінної артилерії) - 2 роки, в інших - З роки. Зверталась увага на те, щоб набір робили "з таких семей, відсутність в яких одного робітника в жнива не відзначиться на їх добробуті" [29]. Незважаючи на організовану роботу, призов до дивізії здійснювався з великими перешкодами. У відомостях мобілізаційного відділу Головного управління Генштабу за 27 липня відзначалося, що в Київській і Волинській округах "бажаючих служити в Сердюцької дивізії дуже мало.В повітах: Звенигородському, Таращанському (Київської губ.) союзи хліборобів зовсім не організовані. Бувші солдати пропагандують, що не для того вони покинули фронт, щоб знову поступати до війська. В прикордонних повітах на Волині мешканці майже цілком більшовицьких переконань. Прокид національного обов'язку громадянина, повинного захищати рідний край від ворогів, відсутній, на військову службу дивляться взагалі незичливо". Повіти Чернігівської округи не представили призовників, бо деякі з них були зайняті більшовицькими загонами. Лише Полтавська округа 3 липня направила до Києва 80 новобранців 130]. Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах країни. Справа ускладнювалася ще й тим, що серед відібраних кандидатів багато було непридатних до служби в гвардії. 16 вересня начальник Генштабу сповіщав МВС, що через це "у дивізії зробився вельми значний некомплект". Щоб довести чисельність сердюків до 5000, військовий міністр призначив на 30 вересня призов другої черги новобранців [31].

Не кращим було становище із комплектуванням дивізії надстроковцями. їх посади планувалося поповнювати спочатку військовослужбовцями колишньої армії Російської імперії, а вже потім усіма тими військовослужбовцями, які закінчили навчальні команди у військових частинах дивізії [32]. 10 вересня командир дивізії генеральний хорунжий В.Клименко доповів рапортом 1-му товаришу військового міністра, що "частина з прибувших на поновлення дивізії старослужачих, бувших козаків Російської армії, відправлена за повною невідповідноспо їх, виказавши себе поганим елементом; частина добровільно пішла за власним бажанням" [33].

Архівні документи свідчать, що, незважаючи на сурові накази, не вдалося довести чисельність дивізії до встановленої і повністю заповнити передбачені штатні посади. Згідно із штатним розкладом з'єднання, затвердженого гетьманом 27 вересня 1918 р., до складу окремої Сердюцької дивізії входили: управління - 16 старшин, 9 урядовців, 62 муштрових і 89 немуштрових козаків; 2-х курінний Сердюцький піший полк (32 рядного складу) - 70 старшин, 5 урядовців, піп, 967 муштрових і 362 немуштрових козаки; 3-х сотенний Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк - 32 старшини, 4 урядовці, піп, 608 муштрових і 169 немуштрових козаків; 3-х батарейний легкий Сердюцький гарматний полк - 28 старшин, 3 урядовці, 603 муштрових і 144 немуштрових козаки; окрема інженерна сотня - 17 старшин, 2 урядовці, 228 муштрових і 89 немуштрових козаків [34]. Загалом особовий склад дивізії за цими штатами нараховував не 5000, як вимагав закон від 24 липня 1918 р., а 3509 осіб. Але й цієї кількості Сердюцька дивізія не досягла. Людей хронічно не вистачало навіть для добового чергування. 11 травня командир Сердюцької кінної сотні доповідав 1-му Отаману-квартирмейстеру Генштабу, що не має можливості збільшити черговий наряд, який складався на той час з 56 чоловік. З них: у гетьманському палаці - 21 чол. вартових, 4 кінних і 4 піших ординарці; біля грошової скрині у військовому міністерстві - 4 козаки; на обслуговування гаража - 4 козаки, 1 піший і 2 кінних ординарці; у Генеральному штабі - 5 піших і 2 кінних ординарці; внутрішній наряд - 4 днювальних по конюшні, 4 днювальних по казармі і черговий по дивізіону. Крім того траплялися випадкові наряди (у Полтаву - за бензином, в Одесу - за зброєю тощо). При кількості особового складу сотні в 114 муштрових козаків, людей не вистачало на 3 повних зміни. Через те 2, 10, 11 травня траплялися випадки втрати свідомості на постах у гетьманському палаці. 16 травня старший лікар Сердюцького дивізіону доповідав командиру, що щоденне збільшення хворих спричинене "сильним перевтомленням, пов'язаним з виконанням тієї важкої служби, котру несуть козаки на варті".

Порушення військових статутів, інструкції вартової служби негативно впливали на стан дисципліни сердюків. Серед особового складу поширеним було дезертирство. Протягом травня-червня 1918 р. щотижня з Сердюцької кінної сотні дезертирувало декілька козаків, які з собою забирали казенне обмундирування. А Ілько Відринський і Кузьма Барабані втекли з шаблями [35]. Іншою причиною дезертирства серед сердюків було вороже ставлення селянства до родини призовників. 28 жовтня Новомосковський повітовий військовий комендант доповідав у Харків, що негативне ставлення до призову виявлене навіть серед "землевласників, котрі мешкають під постійними погрозами решти селянства - забивати, палити". Серед населення розповсюджувалися чутки про вивіз новобранців до Німеччини для надсилання на фронт [36].

Загалом боєздатність Сердюцької дивізії була невисокою. Надії гетьмана на свою гвардію не виправдалися. 18 листопада в бою під Мотовиловкою Січові Стрільці (до 640 багнетів) задали нищівної поразки гетьманським військам (600 багнетів російських офіцерів, 1000 багнетів і 200 шабель сердюків). Після цього сердюки почали переходити на сторону Директорії. Першим зрадив гетьмана Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк під командуванням полковника Ю.Отмарштайна [37].

Крім власних гвардійських частин, гетьман мав ще й особисту охорону. Згідно з положенням "Про головну квартиру Гетьмана", ухваленого Радою міністрів 1 травня 1918 р., до складу штабу гетьмана входило управління гетьманського коменданта і особливий відділ. Комендант підкорявся начальнику штабу гетьмана, і призначався на посаду за поданням останнього особистим наказом гетьмана по штабу, а також по армії і флоту. В обов'язки коменданта входило "загальне спостереження за безпекою резиденції і нагляд за безпекою шляхів під час гетьманських мандрівок; організація охорони Пана Гетьмана як в місці постійного знаходження, так і в дорозі; завідування у всіх відношеннях Конвоєм, Особливою охоронною Командою та іншими частинами, призначеннями для охорони Пана Гетьмана; гаражем і конюшнею".

Всі урядові установи були зобов'язані надавати комендантові відомості стосовно охорони гетьманської безпеки. Його вимоги для прийняття заходів на захист гетьмана повинні були негайно виконуватися всіма відомствами і організаціями України. Військовослужбовці і цивільні урядовці, які відряджалися у розпорядження коменданта, знаходилися у повній його підлеглості, за ними зберігалися посада і грошове утримання. У своїй діяльності гетьманський комендант керувався спеціальною інструкцією штабу, затвердженою гетьманом, і приписами начальника штабу. Він користувався правами головноуправляючого з правами товариша міністра. Безпосередньо комендантові підпорядковувались старшини для доручень, канцелярія, помічник, самохідний відділ, конвой, особиста охоронна команда і гетьманська конюшня. Начальники цих підрозділів користувалися вищими правами на декілька рангів, ніж у звичайних структурах. Помічник коменданта і командир конвою - командира бригади, старший старшина для доручень і начальник самохідного відділу - командира окремої частини, начальник конюшні - командира батальйону, а канцелярії - начальника відділу міністерства.

У положенні "Про Головну квартиру гетьмана" конвой визначався як "військова частина, призначена для охорони Пана Гетьмана і Його родини" і прирівнювався до кавалерійського полку. Особовий склад конвою рахувався на дійсній військовій службі. Загальні права і обов'язки конвойних визначалися військовими законами і статутами, а спеціальні охоронні - статутом гарнізонної служби і особливою інструкцією коменданта, затвердженою начальником штабу гетьмана. Умови комплектування конвою козаками визначалися за взаємною згодою начальника штабу і військового міністра [38]. 21 серпня 1918 р. Мала рада міністрів звернула увагу на необхідність ретельного підбору конвойних, встановлення для них збільшених посадових окладів і військових звань. 7 вересня Рада міністрів затвердила штати власного конвою гетьмана. До його складу увійшли штаб і 3 сотні: офіцерська, яка комплектувалася виключно старшинами, кінно-кулеметна і козача. Так, командир конвою в ранзі генерального хорунжого мав річне утримання 10800 крб., його помічники з муштрової і господарської частини (полковник або військовий старшина) - 9600 крб., осаул (сотник) - 7200 крб., сотенні командири (військові старшини або полковники) - 8400 крб., півсотенні (сотники або військові старшини) - 7200 крб., чотові командири, начальник зв'язку і вартові старшини в палаці гетьмана (сотники, значкові або хорунжі) - 6000 крб. Рядові посади другої і третьої сотні комплектувалися "з козаків, або найманих людей від хліборобів по вибору і за відповідальністю командира конвою". Крім грошового утримання (2500-3500 крб. на рік), вони одер;, вали повне харчове постачання і помешкання. Спільний склад конвою нараховував 53 старшини (з них 30 вартових), попа, дяка, капельмейстера, 8 урядовців, 614 муштрових і 203 немуштрових козаків. Вартові озброювались гвинтівками і шаблями, старшина мала револьвери. На озброєнні кінно-кулеметної сотні стояли 6 кулеметів системи "Максима" і 12 кулеметів "Льюіса" [39].

Окремою військовою частиною, яка прирівнювалась до полку, вважалася й особиста охоронна команда гетьмана, яка також підлягала коменданту. Вона комплектувалася "виборними надійними особами для охорони Пана Гетьмана як при знаходженні в місці постійної резиденції, так і під час мандрівок по залізничним, шосейним і водяним шляхам". Для виконання своїх завдань у складі охорони встановлювалися постійні нерухомі і перепускні пости у палаці гетьмана; розроблявся бойовий розрахунок із використанням особистого конвою гетьмана й інших охоронних установ; відпрацьовувалася система засобів по нагляду за місцевістю і спорудами, що безпосередньо прилягали до палацу, і за шляхами постійного проїзду гетьмана і його родини; встановлювався зв'язок з центральними і місцевими розшуковими установами для визначення засобів охорони в непередбачених випадках.

Для безпосереднього керівництва охоронною командою начальник штабу гетьмана за поданням коменданта призначав старшину, який виконував обов'язки завідуючого. Завідуючий командою користувався правами командира окремої частини, його старший помічник - командира батальйону, молодші помічники і старшини для доручень - командирів рот, старші вартові - молодших офіцерів, а вартові - унтер-офіцерів. Члени особистої охорони зараховувалися на державну службу і отримували платню з особливого фонду гетьмана. При необхідності збільшення кількості охоронців начальники розшукових установ повинні були відряджати своїх співробітників додатково. До того ж начальник, що відряджав підлеглих, ніс за них повну відповідальність.

Особиста охорона у місті постійного перебування гетьмана і його родини, а також під час їх мандрівок діяла за загальним, планом, затвердженим начальником штабу. Керівними документами для неї, крім військових статутів, були особливі інструкції коменданта. Не-збільшений штат особистої охорони складався з завідуючого, його старшого і молодшого помічників, 4 старшин для доручень, 2 старших вартових, діловода, писаря, розсильного при канцелярії, 55 постійних постових в районі резиденції, 46 наглядачів, 7 наказних і 2 шоферів. Формений одяг носили тільки постові в районі постійної резиденції гетьмана.

Завідуючий охороною складав щоденний наряд чергових і представляв їх гетьманському коменданту. У разі зміни обставин він розробляв новий план охорони і табель постам, який подавався коменданту на затвердження. В його обов'язки входило ведення повного обліку персоналу, який служив у палаці, включно конвойних гетьмана. У разі виникнення підозри до особи, завідуючий охоронною командою приймав заходи до її затримання, про що доповідав коменданту. При необхідності він міг викликати власний конвой гетьмана. Охорона щоденно оглядала всі приміщення, що безпосередньо прилягали до власних покоїв гетьмана, про що складалась поіменна відомість. На шляхах постійного проїзду гетьмана огляду підлягали споруди водопостачання і каналізації. Для цього залучалися також урядовці Київського градоначальства. У місцях найчастішого перебування гетьмана проводилася реєстрація і перевірка постійних мешканців, встановлювалися секретні наглядові пости. Завідуючий охоронною командою повинен був мати "таємних освідомачів для висвітлення життя і зносин не тільки підлеглої йому охорони, але й всіх, що стоять на обліку і службі при будинку Гетьмана".

Особиста охорона діяла у взаємозв'язку з Особливим відділом штабу гетьмана. Вона виконувала доручення по нагляду за окремими особами в районі резиденції гетьмана, а Особливий відділ проводив розробку відомостей, одержаних від охорони. їх спільні заходи впроваджувалися до виконання за погодженням із начальником штабу гетьмана, крім екстрених випадків, які виникали у разі гострої потреби.

Для забезпечення порядку в місцях перебування гетьмана використовувався загін окремого призначення, який також був підпорядкований начальнику гетьманського штабу і прирівнювався до окремого батальйону [40].

При створенні особливого відділу свого штабу гетьман використав російську традицію. 10 квітня 1915 р. при Управлінні палацового коменданту, за погодженням із міністром імператорського двору, було засновано Особливий відділ, який відав всіми відносинами у справах таємно-політичного характеру [41]. Подібний орган було запроваджено і в Українській Державі. На Особливий відділ покладалося висвітлення різних політичних і національних течій в суспільстві стосовно особи гетьмана на території Української Держави; інформування в галузі боротьби урядових установ з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій і окремих осіб; інформування про діяльність політичних партій і суспільних рухів України, яка могла шкідливо відобразитись на внутрішньому спокою і міжнародних відносинах держави; виконання окремих доручень начальника штабу гетьмана у галузі діяльності особливого відділу [42]. Очолював відділ державний ранговий Бусло, колишній товариш прокурора окружного суду.

Таким чином, у країні існували дві установи з паралельними функціями- Освідомчий відділ департаменту Державної Варти у складі МВС і Особливий відділ Головної квартири гетьмана. Сам П.Скоропадський у розмові з Ф.Лизогубом пояснював це так: "Я Вам довіряю, і Ви можете чудово упоратися зі справою в Вашому департаменті Державної Варти, але я наполягаю на утворенні особливого відділу тому що час перемінчевий. Ви, може статися, у подальшому, не будете міністром внутрішніх справ, і я рішуче не хочу бути освідомленим лише однією людиною" [43].

Крім начальника, Особливий відділ складався з його помічників - осіб для спеціальних доручень; штаб-офіцерів, які відали секретною частиною, і районних офіцерів, що призначалися за кількістю губерній; юридичного і інформаційного відділень; канцелярії і екзекутора, який відав господарчими справами. Помічники, штаб-офіцери і районні офіцери займалися організацією оперативно-розшукової і слідчої діяльності відділу в столиці і регіонах України.

До складу юридичного відділення входили: начальник - особа зі спеціальною юридичною освітою, класні урядовці і допоміжний персонал. Начальник відділення, його помічник і урядовці ІУ-УІП класів наділялися правами провадження попереднього слідства на основі відповідних статей Статуту Карного Суду Російської імперії. Для проведення слідчих дій і дізнання до відділення могли відряджатися й інші особи. Урядовці юридичного відділення перевіряли оперативні матеріали і після з'ясування обставин справи через начальника Особливого відділу пересупроводжували всю переписку по ній для подальшого провадження розслідування старшому прокурору Апеляційного суду або прокурорам Військового чи Морського суду за належністю. У випадках, вказаних у 1 і 2 пунктах ст. 16 Ст. Кар. Суду при відсутності складу злочину, при не виявленні чи не розшуку винного, при недостатності зібраних проти обвинувачуваного доказів переписка з цієї справи направлялася особам, вказаних у пункті 8, від яких залежало припинення перевірки чи збудження по справі попереднього слідства.

До складу інформаційного відділення, окрім його начальника, входили 4 штаб-офіцери для розробки і класифікації оперативних матеріалів, агенти зовнішнього нагляду (за окремим штатом), спеціальний діловод і друкарка з дозволом роботи із секретними документами. Для керівництва зовнішнім наглядом призначався завідуючий, якому безпосередньо підлягали агенти Києва і відряджені до регіонів країни. Агенти розподілялися на 3 категорії залежно від платні: вищого, середнього і молодшого розрядів. Вони комплектувалися з осіб, які залишилися на надстроковій службі, закінчили курси навчальних команд мирного часу і отримали відповідні атестації. При зарахуванні агентами зовнішнього нагляду вони поновлювалися у військовому званні надстроковця і зобов'язувалися особистою підпискою прослужити не менше року. Протягом цього часу їх могли звільнити тільки в дисциплінарному порядку. Про прийняття агентів на надстрокову службу оголошувалося в наказі по Особливому відділу, про що робився запис в їх послужному листі. Агенти користувалися всіма правами і пільгами надстроковців, а за проступки і недогляди по службі до них застосовувалися стягнення дисциплінарного статуту, передбачені для надстроковців військових муштровнх підрозділів. На таких же підставах вони притягалися до суду.

Канцелярія відділу займалася реєстрацією і збереженням таємних документів та речових доказів. Вона складалася з начальника, його помічника, трьох діловодів, перекладача, архіваріуса і журналіста. Екзекутор завідував приміщеннями, майном і коштами відділу. У його розпорядженні були: помічник, 2 старших і 2 молодших шофери, 2 телефоністи. Шофери і телефоністи відбиралися з числа унтер-офіцерів інженерних військ і користувалися правами і пільгами надстроковців.

Повноваження Особливого відділу були практично необмеженими. Класні урядовці за розпорядженням начальника або його помічника мали право робити арешти за порядком, вказаним у розпорядженні МВС від 30 травня 1918 р., яке базувалося на законі Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. їм також надавалися права військових цензорів.

Усі державні і цивільні установи, посадові особи, а також військові частини і військовослужбовці повинні були надавати допомогу і виконувати вимоги службовців Особливого відділу, пов'язані з виконанням ними своїх обов'язків. Невідкладно і точно всі розпорядження особистів гетьмана повинні були виконувати урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні і лісові охоронці, а в разі вбачання будь-яких антидержавних діянь терміново їм про це доповідати.

Урядовці дипломатичних установ повинні були також сприяти діяльності Особливого відділу і беззаперечно приймати пакети для відправки зі своїми кур'єрами, не вдаючись ні в які роз'яснення. Крім того, їм належало пересилати до Особливого відділу газетні статті, які висвітлювали "відношення урядових, суспільних і парламентських кіл до Ясновельможного Пана Гетьмана всієї Української Держави і її Уряду".

Банківські і кредитні установи на вимогу начальника Особливого відділу повинні були надавати необхідні йому довідки. Урядовці відділу мали право "відвідувати всі місця замкнення в Україні і робити допити в'язнів, а також викликати для допитів до себе всіх заарештованих, за кім би такий не рахувався."

Справи і витрати Особливого відділу складали державну таємницю. Перевірити їх мав право лише начальник штабу гетьмана або особа за його дорученням. Кошти на утримання Особливого відділу відпускалися за кошторисом штабу гетьмана з Державної скарбниці щомісячно наперед до 5 числа кожного місяця. Відділ мав свою гербову печатку і печатку для пакетів. Для майна, яке відбиралося при обшуках і конфіскаціях, була спеціальна сургучна печатка. Урядовці відділу, крім наглядових агентів, носили формений одяг, встановлений для штабу гетьмана. Приміщення відділу охоронялися окремою вартою, яка входила до складу загальної гарнізонної варти.

На противагу вищезазначеним силовим структурам, робота Особливого відділу була досить плідною. В архівах збереглися справи про вдалі агентурні розробки, доповіді секретних агентів, слідчі справи. Так, у вересні 1918р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О.Сухарєва, В.Дємиртаєва, Г.Дудмера, Ф.Садовського, І.Олександрова, Ф.Денисенка, М.Дєргаманщика, В.Курпатова, М.Курпатова, М.Усаєва, Б.Дем'янюка, П.Білоусова, Д.Грицаря, що у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих [45].

Серед контингенту, з яким вів боротьбу Особливий відділ, визначалися три основні категорії: агенти російського радянського уряду, що відряджалися на територію Української Держави для антиурядової і антинімецької агітації; українські революційні діячі, що очолювали антигетьманських рух; єврейські агітатори, що сіяли розбрат серед населення. Для того, щоб запобігати їх діяльності, 25 червня начальник Особливого відділу у рапорті до начальника штабу пропонував перенести мирні переговори з радянською делегацією у невеличке прикордонне містечко, або поселити її членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією; у всіх поїздах, що прямують з Росії, проводити перевірку документів, а в разі підозри - багажу і речей; у поїздах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної варти; ввести обов'язкову прописку на мешкання протягом 24 години, за порушення якої притягати до високої грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній Варті [46]. Деякі з цих пропозицій було втілено у життя. Так, 30 липня 1918 р. Рада міністрів ухвалила Статут про облік населення в містах і міських оселях Української Держави [47]. 30 серпня гетьман затвердив Статут про кордонні пункти і їх штати [48]. 18 жовтня міністр внутрішніх справ І.Кістяківський видав таємну інструкцію, в якій приписав урядовцям варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт [49].

На потреби Особливого відділу гетьман коштів не жалів. Зі 184 тис. крб., які було отримано наприкінці червня, 50 тис. витратили на придбання таємної агентури серед російських підпільних організацій, 40 тис. на заохочення особистів, 30 тис. на додаткову платню за працю у вечірні й нічні години, 10 тис. на непередбачені витрати агентів і наглядачів, 24 тис. - урядовців відділу, 30 тис. на покриття витрат у зв'язку з дорожнечою [50].

Таким чином, у своє гетьманування П.Скоропадському у стислі терміни вдалося створити розгалужений і досить потужний охоронний апарат. За умови знаходження на території України союзних австро-німецьких військ він поступово набував оберти у діяльності, але під час серйозних випробувань у листопаді-грудні 1918 р. загалом виявився неспроможним захистити гетьмана. У лічені дні державні надбання в охоронній галузі було зруйновано.

Серед сучасних дослідників немає одностайності у викритті причин усунення П.Скоропадського від влади і загалом щодо оцінки його державної діяльності. Багато з них роковою помилкою гетьмана називають грамоту від 14 листопада 1918 р. про федерацію з майбутньої небільшовицькою Росією і вказують на національний мотив як основний у повстанні Директорії. Але, на наш погляд, досить слушними є висновки канадського історика В.Вериги, який вважає, що "Назовні першопричиною повстання був національний, але насправді суто соціальний мотив, грамота про федерацію не була причиною повстання, а лише інструментом, який соціалісти використали, мобілізуючи протигетьманське повстання", вони мали успіх, "бо бунтувати народ легше, ніж його заспокоїти" [51]. Безумовно, внутрішня політика П. Скоропадського на той час не могла подобатися більшості населення України. Після повалення Миколи II розбурхане револющйною хвилею селянське море при , деякий спробі повернутись до старих засобів правління вбачало загрозу до своїх надій на краще життя. Повернення землевласників, ще й за допомогою німців, образ яких як ворогів був міцно втілений царською пропагандою і православною вірою у суспільну свідомість громадян Російської імперії, було незрозумілим і небезпечним для більшої біднішої частини населення. "Наш прихід поклав край пануванню чорноти, - згадував німецький офіцер Ганс Типтур, - вже не можна було безкарно грабувати і красти в садибах, на фабриках, у магазинах і квартирах; вже не можна було виступати в ролі соціалізуючі її сили проти заможних; вже не можна було грабувати німецьких колоністів, чи взагалі вимішувати злість, а, навпаки, треба було заставити себе підкорятися законному порядку і іншим скасованим речам, що після цієї райської необмеженості було досить неприємною справою" [52]. Тому з виведенням із України союзного військового контингенту українська соціалістична і російська комуністична агітація впали на плідний грунт. Замість національної злагоди і утворення єдиного антибільшовицького фронту, чим, до речі, і займався гетьман у листопаді 1918 р., Директорія зорганізувала всеукраїнське повстання, а насправді забезпечила найсприятливіші умови для російського вторгнення і знищення української державності.

1.Див.: Останній гетьман. Ювілейний збірник.- К., 1993.- С.228-229, 236; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України.- Ф.1064,- Оп.1.- Спр.13.- Арк.83, 87.
2.ЦДАВО України - Ф.1077.- Оп.1.- Спр.40.- Арк.46-пакет.
3.Центральнийдержавний архів громадських об'єднань України.- Ф.5.- Оп.1.- Спр.86 - Арк.204.
4.ЦДАВО України,- Ф.1216 - Оп.1. - Спр.22 -Арк.2.
5.Там же.- Спр.31.- Арк.34.
6.Там же.- Ф.5.- Оп.1.- Спр.88.- Арк.39-40.
7.Там же.- Ф, 1216 - Оп.1.- Спр.31.- Арк.9.
8.Мироненко О. Державна Варта // Історико-політичні уроки української державності.- К.-Донецьк, 1988.- С.76.
9.Тимощук О. Державна Варта Української Держави.- К., 1998.- С.13.
10.ЦДАВО України,- Ф.1064,- Оп.1. - Спр.218,-Арк.З.
11.Там же.- Спр.149.- Арк.25.
12.Там же.- Ф.2199 - Оп.1- Спр.430 -Арк.9.
13.Там же.- Спр.118,- Арк.181, 289-290.
14.Там же.- Ф. 1216 - Оп. 1.- Спр.56,- Арк.69.
15.Там же.-Ф.1077.-Оп.5.-Спр.12.-Арк.ЗЗ.
16.Там же.- Арк.74.
17.Історія українського війська.- Львів, 1992.- С.426.
18.ЦДАВО України,- Ф.2586,- Оп.1.- Спр.40.- Арк.76.
19.Там же.-Арк.72.
20.Скоропадський П. Спогади.- К.-Філадельфія, 1995.- С.188-189.
21.ЦДАВО України - Ф.1077,- Оп.1.- Спр.35,- Арк.41,
22.Там же.- Оп.5.- Спр.12 - Арк.32.
23.Там же - Ф.2586 - Оп.1.- Спр.40.- Арк.60, 67, 86.
24.Скоропадський П. Вказ. пр.- С. 270.
25.Історія українського війська.- С. 428.
26.ЦДАВО України -Ф.1077.-Оп.1.-Спр.40 -Арк.163.
27.Скоропадський П.- Вказ. праця.- С.186.
28.ЦДАВО України.-Ф.1064.-Оп.1.- Спр.270 - Арк.1-3зв.
29.Там же.- Ф.1077.- Оп.1.- Спр.34.- Арк.8а-8а зв.
30.Там же.- Оп.З.- Спр.17.- Арк.1 -1 зв.
31.Там же.- Спр.42.- Арк.5.
32.Горєлов В. Роль гетьмана Павла Скоропадського в створенні Окремої Сердюцької дивізії як основи українських гвардійських частин // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: Наук, збірник.- К., 1998.- С.56.
33.ЦДАВО України.- Ф.1077.- Оп.З.- Спр.43.- Арк.2.
34.Там же.- Оп.1.- Спр.40.- Арк.46 пакет.
35.Там же.- Спр.33.- Арк.6, 21, 22.
36.Там же.- Оп.3.- Спр.43 - Арк.12.
37.Див.: Скоропадський П. Вказ. праця.- С.377; Історія українського війська.- С.455.
38.ЦДАВО України.- Ф.2469.- Оп.1.- Спр.1.- Арк.16,34 зв.-35,38-39.
39.Там же - Ф.1064.- Оп.1.- Спр.179.-Арк.1-7.12-15.
40.Там же,- Ф.2469.- Оп.1.- Спр.1.- Арк.39-41.55-59.
41.Ярмыш А.Н. Карательний аппарат самодержавия на Украине (1895-1917 гг.): Дисс... докт. юр. наук.- К., 1991.- С.211-212
42.ЦДАВО України.- Ф.2469.- Оп.1.- Спр.1.-Арк.44-45.
43.Скоропадський П. Вказ. пр.- С. 207.
44.ЦДАВО України.- Ф. 2469, оп. 1, спр. 1, арк. 45 зв. - 54.
45.Там же.- Ф. 5.- Оп.1.- Спр.87.- Арк.12-25,38-46.
46.Там же.- Ф.2469.- Оп.1.- Спр.4,- Арк.4,6.
47.Там же.- Ф.1064.- Оп.1.- Спр.294.-Арк.1-4.
48.Там же.- Спр.181.- Арк.1-4.
49.Там же.- Ф.57.- Оп.2.- Спр.246.- Арк.17-18.
50.Там же.- Ф.2469.- Оп.1.- Спр.4.- Арк.7.
51.Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр.: У 2-х т.- Львів, 1998.-Т.1.-С.389.
52.ЦДАВО України,- Ф.57.- Оп.2.- Спр.257.- Арк.З.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Року Божого 1565-го в родині не дуже заможного подільського боярина Наливайка наро-дився син, якого нарекли Семерієм. У пізнішій традиції це старовинне ім'я змінилося на Северин. Йому судилося стати видатним гетьманом Війська Запорозького, якого в народі називали не інакше як «наш цар Наливай». Після смерті чоловіка мати Наливайка разом з меншим сином оселилася в Острозі, де проживав і вчився її другий син Дем'ян. Старший брат майбутнього полководця на переломі XVI і XVII століть став відомим церковним і культурним діячем України-Русі. В Острозькому колегіумі здобував освіту і молодший з Наливайків. Однак, як виявилося, на відміну від брата-інтелектуала, Семерія привабила не книжна вченість, а нестримна козацька стихія війни.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka