Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Псков і Орден в першій третині ХІІІ ст.

Белецкий С. В., Сатырева Д. Н. Псков и Орден в первой трети XIII в. // Князь Александр Невский и его эпоха. СПб., 1995.

Другою зоною були землі, заселені литовськими племенами жемайтійців, аукшатів та власне литовців. Реконструйована литовськими колегами картина розвитку суспільних відносин в середовищі цих племен дозволяє зробити висновок, що процес розпаду родових відносин протікав тут з тою ж інтенсивністю, що й в західно-балтійських племен. До ХІІ ст. в межах Східної Литви фіксуються передумови переходу до державності, що виражались в появі внутрішнього ринку, заснованого на товарно-грошових відносинах і власній грошовій системі. Вторгнення хрестоносців фактично підштовхнуло литовські племена до оформлення державності, що виразилось в об’єднанні литовських земель князем Міндовгом в середині ХІІІ ст. Важливим сприятливим для об’єднання литовських земель в єдину державу фактором було їх вигідне розташування. І від морського побережжя і від західних сусідів землі відокремлювали теренами заселеними західно-балтійськими племенами. Вони і відчули на собі перші удари хрестоносців. З сходу і півдня Литва межувала з руськими князівствами, що в ХІІ і початку XIII ст. переймались переважно міжусобицями. Третя зона - землі, заселені латвійськими племенами латгалів, земгалів та селів, а також території розселення есто-лівських племен. До межі XII-XIII ст. ці племена помітно відставали у розвитку суспільних відносин від своїх сусідів, завершуючи процес консолідації в умовах вторгнення в Східну Прибалтику хрестоносців і за постійного військово-політичного тиску з боку руських князівств.

На сказане не можна не зважати на при поясненні вибірковості у діях хрестоносців. Але підкреслимо і одну важливу особливість початкового етапу вторгнення: відомостей про народи, котрі заселяли Східну Прибалтику, лицарі Ісуса практично не мали. За влучним визначенням Дж. К. Райта, "за доби хрестових походів Східна і Півчнічно-Східна Європа здавалася жителям Заходу таким же туманним краєм, як Центральна Азія чи серце Африки". Простори Східної Прибалтики являли собою великі лісові масиви, серед яких землі, освоєні господарською діяльністю, були окремими острівцями.

Ліси й болота роз'єднували не тільки племена, що відрізнялись за мовою й особливостям матеріальної культури, але навіть групи населення, що розмовляло на діалектах однієї мови і відправляло однакові язичницькі культові обряди, зокрема похоронний ритуал. Основні віхи історії держави мечоносців традиційно визначаються так: Орден було засновано 1202 р. ризьким єпископом Альбертом; в 1207 р. лицарі Ісуса отримали третину володінь Альберта, тоді ж частину своїх володінь на правобережжі Даугави Ордену передали інші єпископи; протягом усього другого і третього десятиліть XIII ст. хрестоносці завойовують землі, заселені есто-лівськими племенами, періодично вторгаючись в сусідні землі Псковщини; в 1236 р. в битві біля Саулі (Шауляї) литовці вщент розбивають військо Ордена, і як наслідок, в 1237 р. Орден мечоносців припиняє самостійне існування, злившись з Тевтонським Орденом, покликаним в 1226 р. Конрадом Мазовецьким для завоювання земель прусаків. Усі перелічені події справді відбувались, однак в другому й третьому десятиліттях XIII ст. Орден не становив жодної серйозної небезпеки для руських князівств, що межували з землями есто-лівських племен. Відомості про військові операції, що проводились братами-лицарями, містяться у Хроніці Лівонії, написаної 1225-1227 рр. одним зі свити єпископа Альберта Генріхом. Аналізуючи ці дані, слід зазначити, що формування території першої Орденської держави у Східній Прибалтиці тривало понад десятиліття. Перші походи в райони Саккали і Унгавнії з закріпленням території мережею опорних фортець припадають лише на початок другого десятиліття XIII ст.: в 1213-1216 рр. основні зусилля лицарів були спрямовані на придушення опору Унгавнії, і лише походи 1217- 1222 рр. можна вважати не власне захопленням території, а каральними операціями на землях, вже включених до складу території Ордену. У 1223-1224 рр. провідні сили Ордену було кинуто на придушення потужного повстання, що спалахнуло на території розселення естів, котра склала основну частину адміністративно-політичних кордонів Орденської держави.

Вважати, що в подібних умовах недостатньої внутрішньополітичної стабільності новоствореної держави лицарі Ісуса могли всерйоз розраховувати на успіх в експансії в Псковсько-Новгородські землі, як видається, годі й говорити. Найближчим східним сусідом першої Орденської держави Східної Прибалтики є Псков. Наприкінці XII-першій половині XIII в. це було велике місто, що складалося з кам'яної фортеці, що займала майже неприступний скелястий мис при злитті Пскови і Великої, і великого (понад 50 га) неукріпленого посаду, що розлягався на обидва береги Пскови. У першій половині XII ст. Псков був начебто передмістям Новгорода, проте вже у в останній третині цього століття тут безумовно існував самостійний князівський стіл. Територія, що була під контролем псковських князів, наприкінці XII-початку XIII в. охоплювала Нижнє Повеличчя з прилеглим узбережжям Псковського озера, і навіть округу Ізборська, другого за величиною міста Псковської землі.

На момент першої появи в пониззі Даугави лицарів хреста Псковське князівство було реальністю на політичній мапі північного заходу Східної Європи, і з цим доводилося рахуватися. Псковський князівський стіл протягом досить тривалого часу займали представники смоленської гілки Рюриковичів - нащадки Ростислава Мстиславича (Мстислав Старий, його син Всеволод, син Мстислава Хороброго Володимир, Ярослав Володимирович) . У той самий час на новгородському княжому столі у перші десятиріччя XIII ст. відбувалося чергування представників суздальського княжого дому (нажадки Всеволода Велике Гніздо) і смоленських Ростиславичів. Протистояння цих двох княжих родів, особливо яскраво проявилося в подіях весни 1216 р., що завершились Липецькою битвою і поразкою Всеволодичів, перетворило Псков у 20-ті і 30-ті роки XIII в. на опору сил, опозиційних суздальскому князівському домові.

З урахуванням того, що Псков орієнтувався на мирні, дружні відносини з молодою Орденською державою (брат єпископа Альберта був одружений з дочкою псковського князя Володимира Мстиславича, загони псковських волонтерів брали участь у військових операціях братів-лицарів проти естів), Орден мечоносців став, можна вважати, природним союзником і для новгородських опозиціонерів Суздалю. Не випадковим видається участь Пскова в конфлікті князя Ярослава Всеволодовича з "Борисовими чадами" і подальший від'їзд "Борисових чад" разом із князем Ярославом Володимировичем у володіння Ордену. А так звані "захоплення" військами Ордену Ізборська і Пскова в 1233 і 1240 рр. можна у світлі сказаного розглядати як тимчасове введення обмеженого контингенту орденських військ у межі Псковського князівства, здійсненого на прохання законного правителя Пскова, князя Ярослава Володимировича.

У 1228 р., коли Ярослав Всеволодович Переяславський готував похід на Орден, псковичі і новгородці відмовили князю в допомозі. Дії переяславського князя на той час видаються спробою позбавити смоленських Ростиславичів їхнього політичного союзника. Ні про яку серйозну загрозу для Русі з боку мечоносців в той час не йшлося: основним противником для лицарів Ісуса після приєднання до своєї території островів Моонзундського архіпелагу залишалася Литва, що швидко зростала в силі.

При цьому дуже показово, що Орден мечоносців залишався військовим і політичним союзником Пскова і Новгорода аж до кінця своєї самостійної політичної історії: в битві при Саулі 1236 р. загін псковичів (і, можливо, новгородців ) виступав за хрестоносців.

Інша ситуація склалася до 1240 р. Після злиття Ордену мечоносців з Тевтонським Орденом, сильнішим і краще організованим військово-політичним утворенням, Орденська держава Східної Прибалтики стала серйозним політичним суперником Русі у особі низовських князів.

Олександр Ярославович Невський, як відомо, орієнтувався у зовнішній політиці на блок з Сходом проти Заходу. Політика Пскова, традиційно зорієнтована на блок з Заходом, розцінювалася князем Олександром як зрада. Проте зауважимо, що правове поняття "зрада Русі" і "зрада великокняжому столу" були для Олександра Ярославовича синонімічними. Невипадково у вуста князю літописець вклав слова, що однозначно вказують те що, що псковичі в очах князя Олександра зрадили передусім особисто його і його рід.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Чим далі віддаляємося від пам’ятної події, то більше всіляких неточностей, перекручень та відвертих домислів. Не будемо заглиблюватися в подробиці бою. Зазначимо лише, що збереглися спогади його учасників: Івана Шарого, Ігоря Лоського та інших, а також командира бою сотника Гончаренка, як і свідчення начальника штабу Армії УНР сотника (згодом генерала) Олександра Удовиченка, якому в присутності Петлюри було надано докладний звіт одразу ж після бою.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka