Щербак В.О.,
Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

При підготовці даного нарису було використано матеріали канд..іст.наук Т.В. Чухліба

Після придушення козацького повстання в Україні Січ було відновлено досить швидко, оскільки у зведенні укріплених городців за дніпровими порогами козацтво вже мало значний досвід. Великий Луг був добре освоєний, і тому не випадково новим місцем для облаштування Січі став Базавлуцький острів. Локалізацію останнього гранично чітко визначив у своєму щоденнику посол німецького імператора Рудольфа II в Україні (1594 р.) Еріх Лясота, що прибув з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреччини і залишив нащадкам цінні свідчення з історії Базавлуцької Січі. Лясота зазначив, що острів лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільна.

Дослідники, як правило, обходили увагою ці рядки твору спостережливого іноземця. Причини такого «легковажного» ставлення до унікального джерела пояснити досить просто. По-перше, брак докладних історичних свідчень про Базавлуцьку Січ не стимулював учених до обрання її за об'єкт спеціальних студій. По-друге, наявні джерела проливали небагато світла для того, аби можна було остаточно вирішити цю проблему. Зокрема, в листах запорозьких ватажків Самійла Кішки і Левка Івановича вказано місце їх написання - «Чортомлик», саме тому історики ототожнювали назви дніпровської протоки-річища з однойменною річкою. Тим більше, що відстань між островом Базавлук і місцем розташування на материковій частині Чортомлицької Січі є зовсім незначною, можливо, лише 100 метрів. За традицією, що склалася у XVIII ст., цю Січ називали „Старою”. І це не випадково, бо вже наприкінці 30-х років XVII ст. Гійом Левассер де Боплан, пропливаючи повз острів Базавлук, застав там лише руїни Січі За його спостереженнями, острів був досить великим порівняно з тисячами «інших островів та острівців» розкиданих уздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і нерівномірно, «одні з них сухі, інші - болотисті, до того ж усі вкриті великим як списи очеретом, який заважає бачити про токи, що їх розділяють. Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою скарбницею», тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни залишається сухим».

Першою спробою ідентифікації «Старої» Січі з Чортомлицькою в історичній літературі була стаття нікопольського протоієрея І. Кареліна про запорозькі городища. Автор подав не лише їх опис, а й схеми. Прагнучи пояснити острівне розташування «Старої» Січі, І. Карелін наводить легенду, за якою під час наступу російських полчищ навесні 1709 р. запорожці викопали навколо Січі рів, по якому пішла вода з Чортомлика. Нереальність такої операції є цілком очевидною, і не лише тому, що в джерелах вона не простежується. Гирло р. Чортомлик лежало значно далі на північ від Базавлуцького острова. Услід за Кареліним тезу про штучний характер острова повторив Д. Яворницький, викладаючи детальний його опис і називаючи Чортомликом. Отже, Базавлуцький острів, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла р. Підпільна, вищезгадані дослідники пов'язували з історією Чортомлицької Січі. Початки ж останньої досить чітко фіксуються в джерелах лише 1652 р., тобто через 58 років після відвідин Еріхом Лясотою січової громади на Базавлуці.

Будівництво укріплення на о. Базавлук розпочалося, вочевидь, восени 1593 р. і йшло швидкими темпами. Перед дерев'яною палісадою було насипано земляні вали, на бійницях вартових веж встановлено гармати. Через брак прямих документальних свідчень важко визначити площу власне Січі на острові, який мав вигляд трикутника, видовженого униз по течії річища. Ймовірно, що її територія охоплювала північну, підвищену частину, де розташовувалися укріплення і відкривався широкий краєвид навколишніх просторів. Дальші підступи до твердині охороняли вартові вежі, виставлені у степу.

Оглядаючи територію Базавлуцької Січі на початку XX ст., історик і письменник Андрій Кащенко зробив припущення, що про наявність на острові січових споруд свідчить тільки яма зі шматками битої цегли, яка лишилася від підмурків січової Церкви. Можна погодитися з думкою дослідника, адже в умовах жорстокого конфесійного протистояння в Україні після Берестейської унії (1596 р.) ймовірність існування православного храму Покрови Пресвятої Богородиці в козацькій твердині є цілком закономірною, інша річ - її архітектурне вирішення.

Зрілість кошової організації на Базавлуці підтверджує такий елемент її функціонування, як міжнародні відносини. Формальне підпорядкування запорозького козацтва урядові Речі Посполитої передбачало координацію дій у цій важливій справі з Варшавою, на службі якої перебували реєстровці. Однак останні становили незначний відсоток запорожців, тому несанкціоновані походи козаків до Криму і Молдавії були непоодинокими. Зрештою, наприкінці XVI ст. міжнародні контакти Запорожжя набули якісно нового змісту. В цей час європейський світ постав перед реальною загрозою чергової османської агресії. Під егідою Ватикану було створено «Лігу християнської міліції», головною військовою силою якої мало стати запорозьке козацтво.

Восени 1593 р. Папа Климент VIII вислав свого нунція - хорватського священика Алессандро Комуловича - до українських козаків з дорученням залучити їх до цієї ліги. Відповідно до інструкції папський легат задля конспірації своїх дій мав вести переговори на «кресах» Речі Посполитої: у Кам'янці, Каневі, Корсуні або Черкасах. У листі Климента VIII до козаків від 8 листопада того ж року відзначається поінформованість Риму про «хоробрість і військову відвагу козаків». Вагомим додатком до послання понтифіка із закликом до боротьби з неприятелем святого Хреста мали стати 12 тис. дукатів як аванс для початку кампаній. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Проте маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому радили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Мабуть, через конфлікт Януша Острозького з козацьким гетьманом Криштофом Косинським папський посланець не знайшов шляху до Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким, колишнім старшим козацького реєстру, що підтримував тісні контакти із запорожцями. Тому, вочевидь, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід козаків на турецькі придунайські міста, зокрема, з Січі вирушили реєстрові на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Експедиція завершилася взяттям Білгорода та Джурджі, і, як вказує Лясота, запорожці повернулися з великою здобиччю. У контексті тогочасної політики Витикану відбувався й згадуваний уже візит до України посланця німецького імператора. Е. Лясота докладно зафіксував церемоніал прийняття іноземних посольств на Січі. За його свідченням, при наближенні до Базавлука послів зустріла делегація у складі кількох заслужених і авторитетних запорожців, які привітали прибулих від імені всього січового товариства. Вступ іноземців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Повернувшись із походу, кошовий отаман Богдан Микошинський разом зі старшинами прийняв Лясоту і вислухав його пропозиції. Наступним етапом переговорів мав бути виступ імператорського посла на козацькій раді, проте сценарій дещо порушили запорожці. Річ у тім, що одночасно з Лясотою на Січ прибув посланець московського царя Василь Никифорович. Старшина знала, що він згадуватиме у «своїй промові цісарську величність». Тому Микошинський завбачливо попередив Лясоту, щоб надання першості у виступі на козацькій раді посланцеві з Москви не послужило приводом до непорозуміння, оскільки добре відомо, «що його цісарська величність є найважливішим серед усіх інших християнських володарів, і тому його послів треба вислуховувати першими». З цього незначного епізоду можна зробити висновок про чітку орієнтацію запорожців у тонкощі європейської політики.

Запрошений на раду Еріх Лясота передав письмове імператорське послання, після чого його попросили залишити козацьке зібрання учасники якого детально обговорювали умови майбутньої служби. По завершенні палких дискусій козацька депутація у складі 20 осіб знову запросила Лясоту на раду. Імператорський посол, усівшись на землі серед козацького кола, вислухав аргументи січової громади. Запорожці загалом погоджувались на похід до Молдавії і навіть за Дунай для боротьби з турецькими силами, водночас висунули низку умов, головними серед яких були надання надійних гарантій від Рудольфа II щодо фінансування експедиції та узгодженість її з урядом Речі Посполитої. Зрештою, Лясота вручив козакам хоругви, тулумбаси і 8 тис. дукатів, як завдаток за службу, а для подальшої деталізації умов її проходження до імператора вирушили обрані на раді запорозькі посли Нечипор і Сасько Федорович. Вірчі грамоти козаків було скріплено військовою печаткою та підписом писаря Левка Вороновича. Проводжали імператорське посольство також під звуки литавр і гарматних пострілів.

В останній день перебування на Базавлуцькій Січі, 1 липня 1594 р., Лясота записав у своєму «Щоденнику» про прибуття туди двох посланців від Семерія Наливайка. Вони повідомили про успішний похід проти татар, під час якого наливайківці захопили близько 4 тис. коней. Дізнавшися, що запорожці мають у них потребу, гості запропонували у подарунок від 1500 до 1600 голів на знак примирення і подальших спільних дій проти татар-Конфлікт, що його намагався залагодити у такий спосіб Наливайко, було зумовлено попередньою його службою у київського воєводи князя Костянтина Острозького під час придушення останнім козацького повстання під проводом Криштофа Косинського. «Але оскільки у чесного лицарства є підозра, що він їхній недруг,- занотував Лясота промову посланців Наливайка,- він хотів би особисто з'явитися у колі, покласти свою шаблю на середину і очистити себе від усіх закидів і порозумітися. Якщо ж лицарське коло і надалі вважатиме все це кривдою, він сам може віддати свою голову, щоб вони відтяли її його власною шаблею. Але сподівається, що вони вдовольняться його законним виправданням і вважатимуть його надалі своїм добрим 43 приятелем і братом». Сподівання Наливайка справдилися: вже восени 1594 р. запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою вирушили у спільний похід проти турків.

Перехід Молдавії під фактичний протекторат Речі Посполитої та укладення мирної угоди останньої з Туреччиною істотно змінили політичну ситуацію в регіоні. Пошуки «козацького хліба» було перенесено на волості, де вже господарювали наливайківці. Запорожці неодноразово з'являлися там під проводом Лободи, Шаули, Федоровича, Шостака, Кремпського. На початку 1596 р. вони приєдналися до Наливайка і спільно з ним боролися проти шляхетського війська, дійшовши аж до Солоницького табору на Полтавщині.

За участь у козацьких виступах 1591-1596 рр. уряд скасував права і привілеї реєстрових. Поновлювалася також постанова 1590 р. про заборону відходу на Січ із волостей. Становище запорожців ускладнювалося і тим, що урядові репресії проти них збіглися з внутрішніми чварами двох козацьких угруповань, очолюваних Федором Полоусом і Тихоном Байбузою. Консолідації в середовищі січового товариства було досягнуто з обранням кошовим отаманом славнозвісного Самійла Кішки. Останній у своєму листі до Сигізмунда III від 1 липня 1600 р. переконував у великих можливостях і користі для держави Війська Запорозького, а також висловив надію, що король скасує баніцію з козаків і поверне їм «старожитні вольності». Реакція з Варшави була позитивною, щоправда, лише в усній формі. Стурбований спробами валаського воєводи Михайла скинути з молдавського престолу Ієремію Могилу, польський уряд послав до Молдавії коронне військо на чолі зі Станіславом Жолкевським, але цих сил виявилося замало. Тому канцлер Речі Посполитої Ян Замойський доручив Самійлові Кішці набрати на Січі «охочих» козаків і йти на допомогу коронному гетьманові. Особливу зацікавленість у Війську Запорозькому польський уряд виявив у період Лівонського походу (1602 р.). У записці про виплату «жолду» запорожцям міститься схема війська, що перебуває на державній службі. Цей документ є надзвичайно важливим для з'ясування специфіки життя козацької громади на Базавлуцькій Січі, де певний час фактично співіснували два козацькі устрої - кошовий та реєстровий. Зокрема, в записці перелічено такі посади: гетьман, обозний, писар, 4 полковники, 8 осавулів, 20 сотників, 152 десятники, 16 прапорників, 12 пушкарів, 20 фурманів і 1799 рядових. Отже, реєстрове військо складалося з 4 полків по 500 козаків у кожному. Увагу дослідника не може не привернути слово «гетьман» у значенні посади провідника військового підрозділу.

Водночас офіційно керівник реєстру йменується «старший», в окремих випадках - «поручник». Традиційно ж запорожці обирали гетьманом когось із числа кошової старшини. Відповідним був і устрій козацького війська: більші підрозділи очолювали курінні, дрібніші, як правило десятки, - отамани.

Січ на Базавлуці стала справжньою військовою базою, де готувалися морські та сухопутні походи, а козацтво - могутньою організацією з власним флотом та артилерією. Запорозька флотилія складалася з кількох десятків човнів, або ж чайок, основні параметри яких зафіксував Гійом Боплан: «близько 60 стіп завдовжки, 10-12 стіп завширшки і 12 - завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа - це човен з верби і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і однієї стопи завширшки, які прибиті дерев'яними цвяхами... Середину виробляють, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. З кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони напинають вітрило, використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати» . Гармати козаки здобували в боях, а зберігали їх до потреби як дорогоцінний скарб у дніпровських плавнях.

Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова, Кілії, Ізмаїла, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор'ї. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Сінопа і Трапезунда. Часто козаки практикували й піші експедиції в степ та сусідні країни. При цьому запорожці застосовували свок рідну тактику бою, яка давала пере. вагу на рівнинній місцевості. Польський військовий комісар Якуб Собеський зазначав, що козаки везли на возах гармати, а «кожний, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури і все інше потрібне для того, щоб сипати вали або пов'язувати вози, коли доводиться йти цілим військом оружною рукою. Вони називають таке розташування возів табором, спереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховаються за вози і звідти бороняться немов з-за укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповнюють вози землею і роблять з них міцніший вал. Такий спосіб козацької війни». Оборона табором давала запорожцям можливість стримувати сили противника, що мав перевагу, протягом тривалого часу.

Актові матеріали зберігають велику кількість листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставлених осіб, в яких вони скаржилися польському уряду на запорожців, намагалися використати походи останніх як підставу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати козаків, оскільки запорожці їм не підпорядковувалися. Лише перед реальною загрозою турецької агресії в 1590 р. сейм прийняв постанову «Порядок щодо низовців і України». Вона передбачала, зокрема, вивід «людей свавільних» із Січі й зміцнення там реєстрової залоги представниками шляхти. Однак анало гічні постанови зумовили зворотну реакцію і не перешкоджали зростаймо запорозького товариства.

Наступні події, пов'язані з козацькими повстаннями, перекреслили плани уряду Речі Посполитої. Козацька енергія на Січі, що дедалі зростала, змусила його відмовитися від тиску на запорожців і перейти до пошуків компромісів. За участь у війні проти турків та їхніх васалів козаки висунули свої вимоги: відміну баніції, повернення вольностей, наданих Стефаном Баторієм, заборону старостам кривдити козаків на волості. Початок XVII ст. ознаменувався цілою серією гучних походів на Чорне море під проводом Петра Сагайдачного. Гетьманування останнього збіглося з масовим приходом на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Острозький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, «лише б хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали».

Еріх Лясота застав на Базавлуці близько 3 тис. запорожців. Унаслідок масового покозачення селян та Міщан у першій половині XVII ст. значна їх частина вливалася в лави січового товариства. Це зовсім не означає, що в пошуках кращої долі вони прибували власне на Січ.

Своєрідною ойкуменою людності, яка не бажала миритися з кріпосницькими порядками на волості, став Великий Луг. Цим можна пояснити наявність залишків матеріальної культури козацтва на численних островах за дніпровськими порогами. Саме тому, вочевидь, не виникало проблем з організацією 40-тисячного війська влітку 1621 р. для походу проти полчищ турецького султана Османа II. Питання, пов'язані з підготовкою до експедиції, вирішувалися на козацькій раді в урочищі Суха Діброва, куди з Базавлуцької Січі прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Яковом Бородавкою. У складі козацького війська, яке з благословення православного митрополита Іова Борецького вирушило на боротьбу з «бусурманами», було й З тис. реєстровців. Під час Хотинської битви українське козацтво відіграло вирішальну роль у розгромі турецько-татарської армії, проте уряд Речі Посполитої не оцінив його заслуги належним чином. Тому в наступні роки козацтво стає могутньою опозиційною силою колоніальному режимові в Україні.

З 1625 р. Запорозька Січ перетворюється на центр організації повстанських загонів для боротьби проти соціального і національного гноблення. Найбільш організовану і боєздатну силу репрезентує нереєстрове козацтво, яке, на відміну від козаків, що перебували на державній службі, рішуче виступало проти урядових сил. У його середовищі зростають талановиті полководці й проводирі національно-визвольного руху в Україні. На Базавлуцькій Січі з'являються перші письмові звернення у формі листів, грамот та універсалів козацтва до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких соціальних верств. Зокрема, в універсалі гетьмана Якова Острянина від 10 березня 1638 р. розкривалася мета виступу повстанського війська із Запорожжя - «скинути при Божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство, щоб помститися за вчинені образи, розор і катівські ґвалти». На Січі конкретизувалися методи і завдання національно-визвольного руху. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було «опорою всіх змовників проти існуючого порядку». В процесі еволюції запорозької общини формуються елементи нової української державності.

Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла також їх участь у Тридцятирічній війні. Про це яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густава-Адольфа (1611-1632) від 25 червня 1631 р., підготовлений його радником Жаком Русселем. «Благородні і вільні лицарі, - зазначалося у зверненні до запорожців, - мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці...». Далі містилася пропозиція перейти на службу до шведського монарха.

Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ припадають на весну 1638 р. Постанова варшавського сейму «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» передбачала не тільки скасування привілеїв для реєстрових козаків, а й встановлення блокади між Запорожжям і волостями, де розгорталося велике народне повстання. Два реєстрові, полки мали постійно перебувати » Запорожжі, аби не допустити там, збору збіглих селян і міщан, про що, постійно доповідали у Варшаву місцеві власті. Урядову постанову реалізували дуже оперативно. На Січ виступило каральне військо, очолюване ротмістром Казимиром Мелецьким, до складу якого, крім шляхти входили й чотири полки реєстрових козаків під проводом Ілляша Караїмовича. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський вручив Мелецькому спеціальну інструкцію, щ0 зобов'язувала його негайно повернути до своїх панів кожного, хто не був записаний до реєстру, а також спалити всі запорозькі чайки. В разі опору Січ підлягала знищенню.

Вагомих причин до проведення аналогічних акцій у попередній період не виникало, хоча покінчити із запорозьким козацтвом прагнули не лише польські магнати та шляхта. Неодноразово такі вимоги ставили перед королем Речі Посполитої турецький султан та кримський хан, які вбачали в запорожцях поважну військову силу, що стала на перешкоді їхнім агресивним устремлінням. Разом із тим тривала боротьба з Московською державою та Туреччиною змушувала шляхетський уряд не вдаватися до радикальних заходів проти запорожців. Підписання Поляновського миру (1634 р.) з царським урядом і відповідної угоди з Османською Портою внесло корективи в політику Варшави щодо козацтва. Зокрема, перший пункт польсько-турецького договору зобов'язував сторони не допускати козаків на Чорне море, а татар - в український степ. Далися взнаки й виступ запорожців під проводом гетьмана Івана Сулими (1635 р.) та розмах народного руху в Україні восени 1637 р.

Завдання перед Мелецьким було не з простих, тому він відрядив на Січ делегацію з пропозицією скласти «новий» реєстр на базі наявних шести полків. Провести такий захід після Смоленської війни, у якій брало участь понад 10 тис. козаків, означало поповнити лави виписаних з реєстру («випищиків»), кількість яких дедалі збільшувалася, і внести розкол у середовище запорожців. Отож шляхетське посольство повернулося з відповіддю про недоцільність таких переговорів. Спроба штурмом взяти Січ на Базавлуці не дала бажаних результатів, при цьому значна кількість реєстрових перейшла на бік запорожців. Казимир Мелецький пояснював свою невдачу небажанням козаків вести міжусобну різню. У листі до С. Потоцького він скаржився: «З допомогою козаків трудно воювати проти їх же народу - як вовком орати». Реляція реєстрових - учасників походу до брацлавського воєводи також містить цікаві свідчення про причини невдачі експедиції. Зокрема, в документі йдеться про спробу взяти Січ приступом силами кінноти, що Мала добиратися туди по воді. Це, звичайно, було пов'язано з великими труднощами, тому важко було без човнів щось заподіяти запорожцям. Отже, острівне розташування Базавлуцької Січі серед Великого Лугу ускладнювало її здобуття ворогом, як татарами, так і польським кварцяним військом.

Битва запорожців із військом Мелецького стала останньою героїчною Сторінкою в історії Базавлуцької Січі. Капітуляція повстанців на Старці в серпні 1638 р. дала можливість польському гетьманові Миколі Потоцькому розправитися з окремими загонами народних месників на Наддніпрянщині та Лівобережжі. Частина кварцяного війська з аналогічною місією відправилась на Запорожжя. У другій половині серпня карателі підійшли до Базавлука і штурмом здобули Січ.

На сьогодні в джерелах не збереглося прямих свідчень про зруйнування Базавлуцької Січі, однак її залишки, зафіксовані сучасником тих подій Гійомом Левассером де Бопланом, дають підставу для таких тверджень. Частина запорожців залишила Січ і прибула на Дон. Натомість Запорожжя опинилося під жорстким контролем властей, хоча через потреби оборони південного прикордоння усе ж було збережено козацьку залогу. Місцем її розташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитин Ріг, де здавна існував перевіз через Дніпро.

За народними переказами, заснував цю переправу ще на початку XVI ст. якийсь Микита. Одна з легенд стверджує, що це був простий козак, інша - що заможний український купець. У будь-якому разі Микита влаштував перевіз у дуже зручному з погляду географічного розташування місці. Перевіз на Микитиному Розі відігравав важливу роль у торгово-економічних зв'язках між Україною та володіннями кримських ханів. Поступово поблизу перевозу виникло селище, яке з початку XVII ст. відоме в джерелах під назвою Микитине.

Можемо припустити, що за часів Базавлуцької Січі на Микитиному Розі перебувала козацька залога, яка не лише виконувала роль своєрідної прикордонної сторожі, а й здійснювала митний контроль, прибуток з якого надходив до кошової скарбниці. Пропускну спроможність Микитиного перевозу можна оцінити на прикладі переправи за два дні листопада 1628 р. 6 тис. козацької та 8 тис. татарської кінноти.

Через десять років козацький гетьман Павло Бут (Павлюк) захопив дислоковану в Черкасах артилерію Війська Запорозького. Виправдовуючись перед старшим реєстру В. Томиленком, він писав, що вважає за ганьбу тримати козацьку гармату в іншому, ніж Запорожжя, місці, а тому перевіз її на Микитин Ріг. Насправді здобуття артилерії стало важливим аспектом підготовки могутнього козацького повстання в Україні 1637-1638 рр.

Будівництво фортифікаційних споруд на Микитиному Розі розпочалося навесні, майже одночасно з побудовою Кодацького замку, і було завершено восени 1639 р. Саме з цього часу починає свій відлік історія Микитинської Січі. За словами польського літописця С.Дзєвовича, її заснували козаки на чолі з Федором Линчаєм, який і став першим кошовим отаманом. Тогочасних запорожців на його честь називали линчаїнцями.

На жаль, про перші роки існування Микитинської Січі залишилося небагато відомостей. Вітчизняний історик М. Маркевич в «Історії Малоросії» згадує про військову діяльність кошового отамана Івана Полежаєнка. Під час так званого «Азовського сидіння» 1640 р., коли над фортецею нависла нова загроза штурму турецьких військ, туди на підмогу прибули кілька сотень козаків з Микитинської Січі. Про їх винахідливість і мужність писав турецький літописець Евлія-Ефенді - очевидець боротьби за Азов. У 1643 р. запорожці напали на турецьке посольство, яке поверталося з Москви. Схоплений невдовзі один із низових козаків п0 повів на допиті, що намовив їх цієї справи якийсь святогорський чернець. За твердженням московських послів у Стамбулі, запорожці Микитинської Січі здійснили цей «злочин», щоб посварити турецького султана і московського царя.

Восени 1644 р. чигиринський сотник Б. Хмельницький у Варшаві зустрічався з французьким послом графом де Брежі, ведучи з ним переговори про найм козаків до французької армії. А на початку наступного року до них долучився один із отаманів Микитинського Коша, внаслідок чого було досягнуто домовленості про найм 1600 козаків. У жовтні їх разом із двома з половиною тисячами реєстровців було перевезено морем з Гданська до Кале (Франція). Невдовзі українські козаки взяли участь у облозі та здобутті фортеці Дюнкерк.

Наприкінці 1647 р. комендант Кодацької фортеці Гродзицький отримав відомості про таємні приготування на Низу, про що відразу доповів М. Потоцькому. Коронний гетьман особисто прибув з Крилова до Кодака для спостереження за Микитинською Січчю. За даними розвідки, чигиринський сотник Б. Хмельницький почав бунтувати козаків. Встановивши зв'язок із запорожцями та козаками реєстрового Черкаського полку, що перебували на Січі як залога польських властей, він зумів схилити їх на свій бік. Згодом на козацькій раді Хмельницького було обрано гетьманом.

Здобуття прибічниками Б. Хмельницького Микитинської Січі ознаменувало початок Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Хоча спершу повстанці не розголошували своїх намірів, щоб про них не дізналися польські урядовці. На Запорожжі побоювалися чутки, що козаки збираються лише послати до короля депутацію з проханням підтвердити їх стародавні «вольності і права».

у січні-лютому на Микитинській Січі проводилися наради, де вирішувалися актуальні для повстанців питання. До кримського хана Іспам-Гірея вирушило посольство для створення військового союзу з Кримом, в складі якого був старший син Б. Хмельницького Тиміш. Через польських послів до Варшави було передано прохання про скасування «Ординації Війська Запорозького» 1638 р., а також про визнання окремого статусу для Запорожжя. Дізнавшись про це, коронний гетьман М. Потоцький намагався перекрити шлях з волостей на Січ. Однак ці заходи не перешкодили козакам, селянам та міщанам долучитися до повстанського війська. Наприкінці березня до нього почали прибувати і татарські загони під керівництвом перекопського мурзи Тугай-бея.

У середині квітня 1648 р. Б. Хмельницький виступив із Микитинської Січі на волості. Підрозділ повстанців, очолюваних запорозьким отаманом Півторакожухом, відзначився вже в першій битві в урочищі Жовті Води вмінням швидко зводити земляні укріплення та навичками ведення артилерійської стрільби. Після успішної битви під Корсунем Хмельницький надіслав на Січ листа, якому висловлював вдячність Війську Низовому, а також триста талярів на січову церкву. Згодом до Табору повстанського війська під Білою Церквою прибуло ще близько 2 тис. запорожців.

Підтримка Січчю Б. Хмельницького в ході Національно-визвольної війни не була постійною, що зумовлювалося окремими поважними обставинами. За Зборівським договором 1649 р. до реєстру ввійшло лише 40 тис. козаків, чим була незадоволена частина запорожців, головним чином так звана «голота». Остання у лютому наступного року підняла повстання проти Б. Хмельницького, котре очолив козак Я. Худолій, обраний гетьманом Війська Запорозького на Микитинській Січі. Хмельницький змушений був послати на Запорожжя каральну експедицію. Худолія було заарештовано, привезено до Чигирина і страчено. Київський воєвода А. Кисіль писав, що такі дії підривали авторитет гетьмана серед черні. Однак подібні репресивні заходи щодо свавільних елементів були необхідні з огляду на здійснення головної мети - утвердження української державності. Щоб запобігти таким виступам у майбутньому, Б.Хмельницький узяв Січ під повний контроль, розмістивши там реєстрову залогу і звівши її функції до ролі прикордонного форпосту.

Нового напруження у стосунках Січі з гетьманом додала Білоцерківська угода 1651 р., згідно з якою реєстр Війська Запорозького обмежувався 20 тисячами. Частина козаків змушена була обстоювати свій попередній статус енергійною діяльністю в середовищі січової громади. У зв'язку з цим із невдало розташованого Микитиного Рогу навесні 1652 р. Запорозька Січ переміщується в напрямі дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлик. Будівничим нового січового гнізда став «давній приятель Хмельницького» Федір Лютай.