Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 січня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Купить справку для бассейна за 200 рублей с доставкой справки в бассейн купить с доставкой.
лічилка
Новини сайту

Підвіски французької королеви в українському прочитанні, або запорізьке козацтво в ролі королівських мушкетерів

Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба \В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, «Наукова думка», 2004р.- 310 с

Завдячуючи непересічному таланту французького романіста, українському читачеві добре знайомі сюжети французької історії, пов'язані з ім'ям королеви Франції Анни Австрійської та вірних слуг її чоловіка Людовіка XIII королівських мушкетерів, котрі серед іншого, за інформацією Олександра Дюма-молодшого, уславились і подвигом повернення діамантових підвісок королеви, необачно подарованих нею своєму коханцеві, фавориту англійських монархів Якова І та Карла І герцогу Джорджу Бекінґему.

Численні ж народні перекази про славні звитяги українського козацтва на крайньому сході тогочасної Європи, причому в ті самі часи, коли в західній її частині жили та діяли славнозвісні мушкетери Людовіка XIII та його сина і наступника Людовіка XIV, переконують у тому, що лише через брак уваги талановитих майстрів слова до пригод наших далеких предків Європа не має змоги порівняти їх подвиги з діяннями д'Артаньяна та його товаришів. Приклади ж численних, часом, здавалось би, зовсім неймовірних пригод українського козацтва заповнюють аннали буремної історії Європейського континенту. Містяться в них згадки і про спільні ратні подвиги запорожців і королівських мушкетерів під Дюнкерком, і про плани широкого залучення перших на службу до француженки-королеви, до речі, сучасниці Анни Австрійської — Марії-Луїзи Гонзаґи.

Проте перш ніж розповідати про ці масштабні плани, вочевидь, варто згадати про саму королеву. Тим паче, що її бурхливе особисте життя та придворне інтриганство заслуговують не меншої уваги, аніж, скажімо, барвисто описані Дюма пригоди королеви Анни.

Марія-Луїза Гонзаґа де Наварра народилась у 1611 р. в сім'ї правителя Мантуї князя Карла І. Рано залишившись без батька, принцеса вже замолоду продемонструвала неабияке честолюбство та здатність до холодного, м'яко кажучи, далеко не вельми морального розрахунку. Аби отримати у своє розпорядження весь батьківський спадок, Марія-Луїза віддала двох своїх неповнолітніх сестер на виховання до монастиря, плекаючи надію залишити їх у монастирських стінах назавжди. Сама ж тим часом перебралася до Парижа до свого родинного палацу, розташованого безпосередньо поблизу Лувру, аби мати можливість відігравати при дворі французького короля Людовіка XIII поважну роль.

Молода принцеса мала вроджений талант до придворних інтриг, у розкручуванні яких вдало маніпулювала більш чи менш впливовими вельможами з оточення короля. Бурхливі романи з герцогом Гас-тоном Орлеанським, маркізом де Гешвер, графом Ланґероном змінювали один одного, змушуючи двір раз по раз згадувати Ма-рію-Луїзу в світських новинах. Однак, безперечно, найбільшого розголосу набув її любовний роман з фаворитом короля, молодим красунчиком Анрі де Сен-Маром, сином маршала Еффіа. Сен-Мар виконував найконфіденційніші доручення Людовіка XIII, користувався майже повною довірою кардинала Рішельє і відтак видавався Марії-Луїзі найвигіднішою партією для одруження. Чи не єдиним недоліком претендента було його низьке походження — він був лише дворянином короля і не мав гучних титулів. Однак Марія-Луїза, враховуючи наближеність обранця до монарха, сподівалась швидко поправити становище. Перед Сен-Маром було поставлено умову: одруження відбудеться лише в тому разі, коли він отримає титул герцога чи конетабля.

Окрилений такою перспективою юнак (Сен-Мару на той час ледве виповнилось двадцять, а Марії-Луїзі тридцять) звернувся по допомогу до свого покровителя Рішельє. Проте у відповідь почув таке, що виявилось для нього справжнім шоком: «Не забувайте, що Ви лише простий дворянин, звеличений милістю короля, і мені не зрозуміло, як Ви могли розраховувати на такий шлюб. Якщо герцогиня Марія дійсно думає про таке заміжжя, то вона ще більш безумна, аніж Ви!» — гнівно відчитав кардинал свого протеже.

Завдана Рішельє сердечна рана підштовхнула Сен-Мара до участі в заколоті проти всесильного кардинала, до якого долучилися також герцог Гастон Орлеанський та герцог Булонський. Змовники розраховували на воєнну підтримку Іспанії. А платою за мужність Сен-Мара мала стати не лише рука Марії Гонзаґи, а й місце, яке посідав при дворі кардинал Рішельє. Насправді ж 12 вересня 1642 Р. 22-літній претендент зайняв місце не на вершині політичного Олімпу Франції як перший міністр короля, а на ешафоті.

Трагічний кінець свого коханця не відбив у Марії Ґонзаґи потяг до романтичних пригод і придворних інтриг, які, втім, у її виконанні вельми тісно переплітались. Наступною гучною пригодою родовитої дами став бурхливий зв'язок з молодим герцогом Енґієнським принцом Людовіком Конде, визнаним після перемоги над іспанцями при Рокруа в Арденах 1643 р. одним з найкращих на той час європейських полководців. Принц Конде не йшов у будь-яке порівняння з Сен-Маром. Він був першим після Орлеанської лінії князем королівського дому. Зважаючи на малолітство Людовика XIV, будь-яке посилення впливів Конде надзвичайно болісно сприймалося тогочасним керівництвом Франції. А тому наступник кардинала Рішельє, перший міністр, а по суті, повноправний правитель Франції кардинал Мазаріні з великим полегшенням сприйняв звістку про сватання до Марії-Луїзи польського короля Владислава IV Вази, сподіваючись у такий спосіб звільнити себе хоч би від інтриг принцеси з Наварри.

5 листопада 1645 р. у Парижі відбулося сватання Владислава IV та Марії-Луїзи. Невдовзі наречена прибула до Варшави. Проте подружнє життя з уже доволі зрілим королем (19 квітня 1645 р. йому вже виповнилося 50 років) для французької принцеси розпочалося з великих проблем. Навздогін за нею з французької столиці на береги Вісли долетіли чутки про неймовірні амурні витівки майбутньої дружини одного зі стовпів християнства в Європі. До вух побожного і до того ж вельми ревнивого нареченого долинув не лише довгий перелік її коханців, пліткували й про народження в Марії-Луїзи доньки, на батьківство котрої претендувало щонайменше декілька французьких вельмож.

Під впливом цих розмов Владислав висловив твердий намір розірвати шлюбну угоду, але тут у справу втрутилися агенти Мазаріні, й врешті-решт 8 квітня 1646 р. у Варшаві таки відбулося вінчання польського короля з нареченою з Франції. Важко, звичайно, повірити в те, що Владислав вибачив їй чи вирішив не звертати уваги на пліткування поза його спиною. Проте польський король на той час виношував задум організації широкомасштабного хрестового походу проти Османів і підтримка його задуму Францією була більш ніж доречною. За таких умов інтереси державні переважили мотиви особисті...

Не допущена до серця вінценосного чоловіка, Марія-Луїза знайшла собі відраду в тому, на чому також непогано розумілася, — у придворних інтригах, намагаючись підкупом чи якимись послугами переманити на свій бік впливових вельмож Владислава IV. До речі, з переїздом до Варшави вона була змушена більшою мірою послуговуватися своїм другим ім'ям — Луїза, оскільки богобоязливий король Владислав відмовив її від використання імені Марія, котре, на його думку, мало залишитися для вшанування «Найсвятішої Пані», тобто Пречистої Діви Марії. Отож, з 1646 р. наваррська принцеса, а нині королева Речі Посполитої стала Людвікою Ґонзаґою, лише час від часу підписуючи свої листи подвійним іменем Людвіки-Марії.

Перші вагомі плоди цілеспрямованої придворної гри, скерованої на формування при дворі власної партії, королева зібрала вже через два роки після свого прибуття до Варшави. 20 травня 1648 р. несподівано помирає король Владислав IV. Животіти до кінця своїх днів у Польщі, сподіваючись на мізерні подачки з геть уже занедбаної королівської скарбниці Речі Посполитої, або ні з чим повернутися на батьківщину під нагляд агентів Мазаріні, котрий в цей час доволі впевнено керував країною за малолітнього Людовика XIV, — ось ті найбільш реальні перспективи, що їх вималювала перед королевою-вдовою кончина польського короля. Однак у тій неймовірній круговерті подій і важких потрясінь, що випали на долю нової батьківщини Людвіки-Марії у середині XVII ст., їй поталанило відшукати прийнятнішу альтернативу, що відкривала шлях на вершину влади.

Через своїх приятелів і протеже королева-вдова при обранні наступника Владислава IV зуміла провести через сейм і сенат ухвалу про свій шлюб з новообраним королем, котрим став молодший брат покійного чоловіка Ян II Казимир. Доброзичливці королеви подали справу таким чином, що, власне, земським послам і сенаторам більше нічого не залишалося, як погодитися на це: «Оскільки ж різні випадки трапляються, і королівська скарбниця вичерпана, а коли б в явилася нова королева, то Річ Посполита мусила б подбати про видатки на посольство і її посаг, тож додано численні обставини за тим, аби вдова, дружина брата, наново коронована, вступила в подружні стосунки».

Отож, як бачимо, головним і вельми переконливим аргументом для шляхти та магнатерії виступали міркування фінансові — аби одруженням монарха не завдавати шкоди власним гаманцям. Стосовно ж реакції широких суспільних верств на цю небачену раніше ухвалу, то тут вчувався острах і засудження. Більшість сприймала одруження новообраного короля з братовою як кровозмішення. Найрішучіше з числа тих, хто мав право суспільного голосу, виступив перемиський католицький біскуп Павел Пясецький, думка котрого, однак, не отримала належної підтримки інших авторитетів Речі Посполитої. А тому, коли для формального заспокоєння власного сумління бракувало вагомих аргументів і прецедентів, то кожен з успіхом міг би підписатися під заявою канцлера Радзивілла: «Я, правду кажучи, завжди був проти цього [одруження], та коли вже не міг йому перешкодити, кинув таких кілька слів: «оскільки бачу, що й духовні керівники нашого сумління, погоджуються на королівську пропозицію, гадаю, що й мені, мирянину, випадає облишити сумніви...»

Шлюбний союз Людвіки-Марії Ґонзаґи та Яна II Казимира було укладено 1 березня 1649 р., і його гарантом виступив не хто інший, як французький король Людовік XIV Бурбон. Та чи міг прославлений Король-Сонце (як його згодом величали не лише у Франції, ай у цілій Європі) гарантувати своїй одноплемінниці сімейне щастя з Яном II Казимиром?

За відгуками сучасників, новий король мав досить приємну вроду, був не настільки зашорений у своїх поглядах на життя, як його суперник у боротьбі за королівську корону рідний брат Кароль-Фер-динанд. Проте натомість мав характер дуже неврівноважений і був вельми ласим до чужих жінок. Та й загалом Ян II Казимир — одна з найтрагічніших постатей на польському престолі. Уже сучасники тлумачили його вибиті на монетах-тинфах ініціали «І.С.R», тобто «Ян Казимир Король», як «Initim Calamitatis Regni», що перекладається як «Початок нещастя Королівства».

Насправді ж початок занепаду однієї з найпотужніших держав Європи кінця XVI — початку XVII ст. було покладено козацьким повстанням в Україні, яке очолив гетьман Богдан Хмельницький, до речі, завербований ще 1646 р. королем Владиславом IV до участі в поході на турків. Наступна хвиля нещасть Речі Посполитої розпочалась уже із залучення Хмельницьким до війни з поляками Московської держави в січні 1654 р. Під враженням успіхів московських та козацьких військ на території Великого князівства Литовського в другій половині 1654 — початку 1655 р., коли перед царем капітулювала більша частина литовських міст, у тому числі й сама столиця Вільно, війну Яну-Казимиру оголошує войовничий представник шведської гілки династії Вазів Карл X Густав. Відомий українському читачеві передовсім з історичної прози Генріха Сєнкевіча, екранізованої режисером Єжи Гофманом, так званий шведський Потоп став одним із найтрагічніших потрясінь Польської держави, яке тільки-но випадало на її долю. Лише за декілька місяців шведська армія окупувала майже всі польські землі. Шляхта і магнати зрікалися влади Яна II Казимира та добровільно складали присягу Карлу X. Польський король і королева та їх двір змушені були рятуватися втечею з країни.

Саме в часи цієї втечі, коли Ян-Казимир неймовірно занепав духом і виношував плани добровільної абдукащі, тобто зречення королівської корони, неймовірно зростає вплив на державні справи його амбітної й доволі вольової дружини, котра не втрачала тверезості думки навіть у найзагрозливіші моменти свого життя.

Аби не бути заручницею волі свого неврівноваженого чоловіка й не втратити у разі його зречення влади (надій на одруження з черговим королем Речі Посполитої Людвіка Ґонзаґа уже, вочевидь, не плекала), в голові у королеви зароджується геніальний план щодо зведення на польський престол свого протеже, котрий став би для неї гарантом збереження реального владного впливу. За задумом королеви наступним польським монархом обов'язково мав стати зять однієї з її молодших сестер, котра, незважаючи на старання Марії-Луї-зи, все ж покинула стіни монастиря і вийшла заміж за надреинського палатина Едварда. Саме вона, вибачивши польській королеві її інтриги, пов'язані із запроторенням своїх молодших сестер за монастирські мури, на початку 1655 р., у найтяжчі часи поневірянь вінценосного подружжя поза межами своєї країни, надіслала Людвіці-Марії таку необхідну їй матеріальну допомогу. Розчулена королева, котра в той час якраз гарячково обдумувала плани гарантування собі спокою на майбутнє, і вирішила звести чоловіка своєї племінниці палатинки Анни-Анрієти-Джулії на польський престол.

Щоправда, на той час Анна була неодружена. Проте ця перешкода, вочевидь, сприймалася Людвікою Ґонзаґою як одна з тих, які було найлегше подолати. Була б наречена, на чоловіка якої очікував трон, а нареченого для неї завжди можна відшукати. Спершу вибір королеви припав на представника австрійського правлячого дому Кароля-Иосифа. Великою перевагою того була його належність до Габсбургів. А саме вони виступали посередниками в процесі замирення польського короля зі Швецією. Австрійкою була й мати Яна-Казимира. Щоправда, її невістка Людвіка-Марія у Відні все ж сприймалася як чужачка. Значно ближчим останній був Париж. І саме на спорідненому з представниками правлячої династії Бурбонів — принцові Анрі-Жюльєну (синові свого колишнього коханця Великого Конде) — й зупинила свій вибір польська королева як на претендентові на руку і серце Анни-Анрієти-Джулії та, що не менш важливо, кандидатові на польську корону.

Знаючи мінливість придворного життя та не бажаючи бути обманутою після смерті чи зречення Яном II Казимиром трону, королева Людвіка та її оточення задумали безпрограшний варіант, суть якого зводилася до впровадження в державне життя Речі Посполитої принципу vivente rege, тобто обрання наступника престолу за життя та правління його попередника. Ясна річ, що це надавало великі можливості королівській партії домогтися зведення на престол не особи, яка б стала розмінною монетою в переделекційних змаганнях шляхти, а того претендента, котрий би найбільше влаштовував існуючу владу.

Зрозуміло, що впровадження vivente rege означало б кардинальну реформу державного устрою Польсько-Литовської республіки. До того ж реформу, яка істотно посилювала королівську владу та, натомість, серйозно обмежувала «золоті шляхетські вольності» — поняття, що у другій половині XVI—XVIII ст. у Польщі та поза її межами стало прозивним. А тому починати таку серйозну справу можна було лише за належної підтримки як усередині країни, так і поза її межами.

На зовнішньополітичній арені на роль вагомого союзника претендувала, зрозуміло, Франція. Це й не дивно, з огляду на те, що зведення на польський престол Анрі-Жюльєна принца Конде відірвало б Річ Посполиту від союзу з одвічним суперником Бурбонів — австрійськими Габсбургами. Значно важче було знайти потужного союзника всередині країни, серед шляхти, котра над усе боялась втратити хоч би частину своїх виняткових прав. І тоді в королівському палаці визрів геніальний за простотою і масштабністю план — перетягання на свій бік українського козацтва.

У Варшаві ще добре пам'ятали, що взимку 1648 р. в Україні повстання вибухнуло саме під лозунгами захисту сильної королівської влади в республіці та обмеження всевладдя «королев'ят» — свавільних і непідконтрольних у своїх діях магнатів і великих шляхтичів. Те, що за роки розгортання визвольної боротьби лозунги значно трансформувалися, і для Богдана Хмельницького та його оточення вже з першої половини 1649 р. йшлося про утвердження в Україні свого «козацького панства», тобто власної держави, трохи міняло ситуацію, але загалом у прийнятних для короля та королеви межах. Адже в умовах впровадження нового устрою Речі Посполитої козацтво було їм потрібне не лише як військова сила, а й потужний політичний союзник. Зробити ж з Війська Запорозького такого союзника можна було лише допустивши козацтво до участі у сеймах та виборах короля.

Як сніг серед літньої спеки впало навесні 1658 р. на голови лідерів антикоролівської шляхетської опозиції та представника австрійських Габсбургів у Варшаві барона фон Лізоллі повідомлення про наміри королівського двору допустити козацтво до повноцінного політичного життя республіки. Проте, відчувши в собі після визначних воєнних звитяг і плідної політичної праці з побудови «власного панства» неабияку силу, українське керівництво на переговорах, що завершилися у вересні 1658 р. під Гадячем укладенням українсько-польської унії, поставило вимогу про закріплення за козацькою Україною широких прав федеративної частини Речі Посполитої — Великого князівства Руського, яке постало б поруч з Королівством Польським і Великим князівством Литовським.

Гостро потребуючи підтримки української сторони, двір не лише не заперечував цьому, а й щедро обдаровував земельними пожалуваннями в Україні та Білорусі козацьких лідерів — Івана Виговського, Павла Тетерю, Івана Нечая, Івана Грушу, Григорія Гуляницького, Данила Виговського, Григорія Лесницького та інших впливових козаків. Досить важливу роль у стосунках з козацтвом у цей час відіграє й королева Людвіка. Український гетьман Іван Виговський, друга по ньому особа в Гетьманаті Юрій Немирич та інші старшини адресують свої послання до Варшави не лише королю чи канцлеру великому коронному, а й обов'язково королеві. Вельми показовим щодо цього є те, що інформацію про остаточну готовність керівництва Війська Запорозького перейти під зверхність польської корони та розпочати війну з Москвою спершу, 28 липня 1658 р., гетьман Виговський надсилає королеві Людвіці, а вже наступного дня Яну II Казимиру.

Француз за походженням, П'єр де Нуайє, котрий виконував обов'язки особистого секретаря польської королеви і через котрого велося все її листування, в тому числі й таємне, восени 1658 р. з дивовижною послідовністю, можна сказати, навіть систематичністю, занотовував до свого щоденника факти зносин Людвіки з українським козацтвом. Особливу активність з українського боку в цей час, крім гетьмана Виговського, виявляв також білоруський полковник Іван Нечай — молодший брат легендарного полковника Данила Нечая та зять гетьмана Богдана Хмельницького. Саме Нечай у листопаді 1658 р. обіцяв королеві виставити в поле проти будь-якого не-приятеля, на якого вона вкаже, не менше 20 тисяч вояків. Як інформує далі де Нуайє, характер особистих контактів Людвіки-Марії з Виговським та Нечаєм з якихось каналів стали відомими королівській опозиції і «..ті запобігання одного й другого занепокоїли наших республіканців, котрі усвідомлювали, що королева задумує якісь замахи на їх свободу». Цілком імовірно, що опозиціонери здогадувалися, що за певних обставин тими «неприятелями королеви» можуть бути вони самі, й українські козаки таки виконують свою обіцянку, дану Людвіці.

Вона ж, вірна своїм звичкам і принципам ведення придворної боротьби, ще на початку вересня 1658 р. уступила Виговському, Тетері та Нечаю маєтності, відписані на її ім'я в Україні, які перед війною приносили їй щорічного прибутку в розмірі 40 тисяч ліврів.

Однак маневри королеви та Яна II Казимира, котрий дедалі більше підпадав під вплив своєї амбітної дружини, спрямовані на перетягання на свій бік українського козацтва, опозиція швидко розгадала, вчинивши неймовірний спротив ратифікації Гадяцької угоди на Вальному сеймі у Варшаві навесні 1659 р. Аби переконати шляхетських послів у своєчасності завершення однієї з найбільших і найтрагічніших в польській історії «козацької війни», королівська партія погодилася на перегляд засад угоди з метою нівелювання негативних наслідків для шляхетського загалу республіки, певна річ, на шкоду козацьким інтересам. Врешті-решт, саме спроби ревізувати гадяцькі постанови шляхом обмеження козацьких прав, вчинені шляхтою, у поєднанні з неприйняттям унійних положень радикально налаштованими козацькими лідерами й позбавили Європу можливості поспостерігати за народженням нової федерації центральносхідних народів. Крах гадяцької системи, а відтак й ідеї залучення українського козацтва до політичного життя Речі Посполитої як важливого союз ника королівського двору не означав відмову королеви від задуму щодо зведення на польський престол свого протеже, причому ще за правління Яна II Казимира. Ареною найбільш жорсткого політичного протистояння прибічників і противників запровадження vivente rege стали засідання сеймів 1661 та 1662 рр. Причому після того, як восени 1660 р. Військо Запорозьке, очолюване гетьманом Юрієм Хмельницьким, повернулось у підданство польському королеві, боротьба за проведення реформи державного устрою Речі Посполитої знову тісно пов'язувалася із допущенням українського козацтва до активного політичного життя республіки.

Напередодні та в часи проведення сейму 1661 р. на голови козацької старшини вилився цілий шквал королівської щедрості. Універсали на володіння в Україні містами, містечками, хуторами та ґрунтами одержали Ю. Хмельницький, І. Креховецький, С. Опара, Г. Лесницький, брати Петриківські, В. Виговський, брати Глосінські, П. Тетеря, Г. Гуляницький, Олена Хмельницька-Виговська та багато інших. Королівські універсали, відправлені в Україну представникам адміністрації Речі Посполитої та шляхті, рекомендували їм поводитись із козацтвом якомога толерантніше, не провокуючи конфліктних ситуацій та не намагаючись відібрати у них ґрунти й угіддя, які раніше їм належали.

На сеймі король виступив із запальною промовою, серед іншого схиляючи шляхту до ратифікації мирної угоди з Військом Запорозьким 1660 р. як запоруки процвітання спільної вітчизни. Проте досвідчених сеймових депутатів годі було обманути словами про добробут Речі Посполитої. Кожна зі сторін вкладала у них власний зміст. Для шляхти символом процвітання республіки були непорушні шляхетські права і вольності. Король же у промові 4 липня 1661 р. переконував присутніх у тому, що відмова від державних реформ і запровадження vivente rege спричинить не лише подальший занепад вітчизни, а й призведе до поділу її земель сусідніми державами. Врешті королівська партія в ході сеймових дебатів зазнала поразки. Такою ж безуспішною виявилася й наступна спроба, вчинена на екстраординарному сеймі 1662 р.

Ще більше ускладнилося становище вінценосного подружжя Речі Посполитої після того, як після сейму 1661 р. по країні стали створюватися так звані військові конфедерації, що виступали за негайне погашення королівською казною заборгованості воякам за попередні роки війни зі Швецією та Московщиною. Для того, аби обезголовити опозицію, королівський двір викликав на суд маршалка сейму, а заодно й гетьмана польного коронного Єжи Любомирського, котрий фактично очолював антикоролівські сили у коронному війську та користувався неабиякою підтримкою шляхти. Після того, як Любомирський знехтував викликом на суд, підтиском Яна-Казимира сеймовий суд, визнавши гетьмана винним в образі королівського маєстату, намірі детронізувати монарха та державній зраді, засудив його до позбавлення посад і майна, втрати честі та смертної кари.

Бажана для королівського двору постанова сеймового суду не принесла королеві Людвіці такого жаданого спокою. Навпаки, вона розколола польське суспільство на прибічників і противників короля. Країна потрапила в смугу жорсткої громадянської боротьби. Двір вельми гостро потребував військової допомоги. Адже антикоролів-ський рокош Любомирського підтримували урядові кола Австрії та Бранденбургу. Імператор Леопольд І та маркграф Фрідріх Віль-гельм надали опальному польському вельможі грошову допомогу, на яку він найняв іноземне військо та мобілізував власних прибічників у коронній армії. За таких умов король і королева знову згадали про українських козаків. Навесні 1663 р. правобережний Гетьманат очолював колишній королівський секретар, стольник полоцький Павло Тетеря. Саме йому було й відправлено наказ негайно мобілізувати вірні королеві козацькі полки (яких мало бути не менше 10 тисяч) та привести їх у Польщу для бойових дій проти конфедератів.

Цікаво, що ця вкрай важлива і делікатна місія була покладена на тогочасного покойового польського короля — молодого шляхтича з України, а ч майбутньому її гетьмана Івана Мазепу. Посланцеві було наказано після запевнень у зичливості короля та всієї Речі Посполитої до свого вірного Війська Запорозького передати монарший наказ скупчити найпізніше на початку травня козацькі полки під Тернополем, аби, об'єднавшись там з татарськими ордами кримського хана Мегмеда IV Гірея, бути готовим вступити на польські землі. Врешті, коли татари з якихось причин не будуть готовими до виступу, Військо Запорозьке повинне було виконувати покладену на нього місію власними силами.

Ян II Казимир наказував українському гетьману військо виставити «на вибір», на добрих конях і з добрим риштунком, а крім того, при «вірній і зичливій королю» старшині, під командою самого гетьмана Тетері чи полковника Григорія Гуляницького (інструкція особливо наголошувала на участі останнього в поході, але причини бажаності його залучення королівська адміністрація не довірила паперу — Мазепа їх мав переповісти Тетері усно).

Королівський посланець отримав також доручення зав'язати контакти і з поки що вороже налаштованими до Яна II Казимира лівобережним козацтвом під орудою Я. Сомка та запорожцями, переконуючи їх розірвати з Москвою та повернутися в підданство королю. З королівської канцелярії Мазепі було надано універсали Яна II Казимира, звернуті до лівобережного та запорозького козацтва як до своїх вірних підданих. Щоправда, доцільність своєї подорожі за Дніпровські пороги та на Лівобережжя посланець мав узгодити з гетьманом Тетерею.

Пояснюючи причини, які спонукали двір звернутися по допомогу до українського козацтва, монарх найперше звертав увагу на аспекти політичні: «а чиниться то для слави посполитої, аби то світ польський бачив і неприятелі Мого Королівської Милості переконалися в тому, що він має такого гетьмана і таких вірних собі підданих з козаків, що кожного часу при достоїнстві Його Королівської Милості голови свої покласти готові». Щоправда, розвиток подій переконливо вказував на те, що одним лише політичним тиском справа не обмежилася б — вишколене козацьке військо та при добрих конях і належному озброєнні двір міг використати й для значно вагоміших справ...

Таким чином, перед українським козацтвом вимальовувалася унікальна перспектива власного збройного втручання у внутрішні справи Польщі. Однак скористатися з нагоди Тетері не випало. На той час проти нього в Україні вибухнуло повстання, й гетьман усілякими способами відмовлявся від відправки своїх козаків на коронні землі.

Тим часом громадянська війна в Польщі тривала й надалі, множачи жертви з обох сторін. Лише в серпні 1667 р., після кровопролитної битви прибічників і противників короля поблизу села Монтви, сторони погодилися піти на компроміс. В його основі лежала відмова Яна II Казимира від елекції vivente rege, проголошення ним повної амністії всім учасникам антикоролівського рокошу та виплати коронним і литовським воякам заборгованої платні. Є. Любомирський, зі свого боку, перепросив короля за завдані образи, склав йому присягу вірності й за це отримав прощення всіх провин і гарантії повернення честі та маєтків. Після підписання угоди Любомирський негайно виїхав за межі Речі Посполитої — до Сілезії, де наприкінці січня 1667 р. відійшов на вічний спочинок. Дізнавшись про смерть свого головного політичного опонента, Ян II Казимир, незважаючи на хворі ноги, всю ніч провів на балу в безперервних танцях. А ось Людвіці-Марії насолодитися життям, позбавленим критики та небезпеки з боку Любомирського, доля часу не відвела.

Взагалі складається враження, що життя без серйозного подразника втратило для королеви сенс, і вже з лютого 1667 р. у неї розпочалася важка, як виявилося згодом, смертельна хвороба. Майже щоночі у королеви траплявся напад задухи, або «задушливого катару», як називали її хворобу іноземні дипломати у своїх інформаціях з Варшави. Тогочасна медицина з цією хворобою боролась кровопусканням. Зважаючи на прогресуючу частоту атак хвороби, дедалі частішими ставали й подібного роду виснажливі «лікувальні сеанси». Як повідомляв уряд французького короля Людовіка XIV у таємному донесенні з польської столиці один з його агентів, «кожне пускання крові наближує королеву до могили...»

Однак політичне життя Речі Посполитої залишку зими і початку весни 1667 р. не було позбавлене активного втручання амбітної Лю-двіки Ґонзаґи. Щойно оговтавшись від чергового нападу хвороби, королева планувала черговий напад на своїх політичних супротивників, не полишаючи надій все ж провести реформу державного устрою республіки. Найголовнішим її завданням у цей час було зірвати проведення чергового Вального сейму, до проведення якого королівський двір був ще не вповні готовий.

Стосунки з вінценосним чоловіком розвивалися у вже звичному руслі. Щоправда, чим важчим ставало самопочуття королеви, тим частішими були напади веселощів і розпусти в неврівноваженого Яна-Казимира. Наприкінці квітня 1667 р. на балу в сина підскарбія коронного Яна-Бонавентури Красінського, коли королеві в черговий раз зробилося зле і вона відбула до своїх королівських покоїв, Ян-Казимир, котрий на той час вже був добряче напідпитку, не без задоволення весело повідомив своєму почту: «Скоро її вже не буде!» Коли ж через певний час до нього прибув покойовий королеви й повідомив, що Людвіка-Марія помирає, король відреагував такими словами: «Не говори мені дурниць, коли я веселий...»

Померла Людвіка-Марія Гонзаґа 10 травня 1667 р. Причому останні години її земного життя були присвячені надзвичайно гострій полеміці з канцлером великим литовським Кшиштофом Пацом щодо, зрозуміло, все тієї ж реформи королівської елекції. Пац був як ніколи жорсткий у своєму неприйнятті ідей королеви і, за свідченням очевидців, це й спричинило серцевий напад у королеви.

Агонія Марії-Людвіки проходила в оточенні її вірних підданих і вдячних протеже. Яна II Казимира серед них не було. Коли до вмираючої королеви звернулися з пропозицією покликати короля, вона заборонила відривати того від державних справ. Король також не поспішав від них відриватися. Сімейні узи, зав'язані з політичного розрахунку, такими залишилися й після майже двадцяти літ спільного життя...

Справжня ж роль Людвіки-Марії в державному житті Польсь-ко-Литовської республіки стала очевидною трохи згодом. Менше ніж через рік після її кончини, 9 березня 1668 р., Ян II Казимир підписав акт про добровільне зречення трону на користь можливої французької кандидатури. Щоправда, навіть за таку ціну реалізувати пожиттєву ідею-фікс Людвіки-Марії не вдалося. Після Яна II Казимира на трон зійшов «пяст» (тобто поляк, але поляк українського походження — син сумнозвісного Яреми Вишневецького) Мі-хал Вишневецький, кандидатуру котрого підтримали запеклі вороги французьких Бурбонів — австрійські Габсбурги. Однак що поробиш — «таке життя...», як полюбляють філософськи зауважувати все ті ж французи.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Наступний відрізок війни з Москвою - кампанії 1579-1581 рр. - козаки розпочали вже як піддані короля Речі Посполитої, утвореної з Польщі та Литви згідно з Люблінською унією 1569 р. До всього у 1578 р. король Стефан Баторій провів свою знамениту реформу, запровадивши тепер уже постійний козацький реєстр - 500 душ. Реєстровці вважалися особами, що перебували на службі у короля й за це користувалися привілеями, які підносили їхнє правове й суспільне становище над рештою козаків, не кажучи вже про міщан та селян. Відтоді головною метою козацтва стає боротьба за поширення реєстру на всіх козаків. Паралельно розвиватиметься культ короля як покровителя й заступника козацтва від зазіхань шляхти. Пізніше цей культ виявиться надійним щепленням від усіляких промосковських агітацій.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka