Матеріал взято з: Княжа доба на Русі: портрети еліти. Войтович Л.В. – Біла Церква: Вид. О.В. Пшонківський, 2006. – 784 с. ISBN 966-4585-52-4
Бібліографію можна знайти там же.

Народився не пізніше 963 р., бо близько 978-79 рр. у нього уже була дружина Олова. Походження його матері Малуші, дочки Марка Любечанина і ключниці княгині Ольги неясне. Версія О. Шахматова про тотожність Марка Любечанина з древлянським князем Малом не витримала перевірки часом і сьогодні немає прихильників. Так само мало ймовірно, що Малуша була дочкою місцевого любецького династа, взятою в заложниці Ольгою. Ключники, як і інші княжі дворяни, незважаючи на свій майновий стан, юридично належали до рядовичів або холопів. Тому виглядає, що Володимир був бастардом, права якого були визнані його батьком Святославом.

Діяльності Володимира Святославича присвячена величезна література, але багато питань залишаються дискусійними. У 970 р. Володимир був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня. Останньому вдалося швидко порозумітись місцевою знаттю і, навіть, розширити вплив Новгорода, поклавши початок завоювання естонських територій. Як свідчить "Хеймскрінгла" Сноррі Стурлусона, вікінг Сігурд Ейріксон, який був на службі у новгородського князя Володимира, збирав для нього данину в землі естів.

Але повідомлення про загибель Олега і ліквідацію Древлянського князівства застало Добриню зненацька. Він втік з Володимиром у Швецію. Там він домовився про підтримку з одним з варязьких вождів і скріпив цю угоду шлюбом його доньки Олови з Володимиром. У кінці 979 р. Володимир повернувся до Новгороду. Розпочалася підготовка до війни з київським князем. Зимою 980 р. після невдалих переговорів про союз з полоцьким князем, котрий мав бути скріплений шлюбом Володимира з Рогнедою Добриня виступив проти Полоцького князівства. Полоцьк було взято. Сім'я князя Рогволода була знищена, а нещасна Рогнеда стала дружиною Володимира. В такій спосіб було "узаконено" приєднання Полоцького князівства.

Схоже, що Добриня зумів використати невдоволення язичеської опозиції релігійною політикою Ярополка, а крім того переманив на свою сторону головного Ярополкового воєводу Блуда. Ярополк покинув Київ і зачинився в Родні. По дорозі на переговори з братом його було підступно вбито. Володимир залишився єдиним претендентом на київський престол. Варязька дружина хотіла поступити з Києвом як із завойованим містом, але Київ визнав Володимира і відчинив ворота. Тоді варяги зажадали викупу "по 2 гривни з чоловіка". Добриня спочатку спробував зібрати гроші за рахунок податку, а потім, розрахувавшись з старшою дружиною роздачею бенефіцій, найбільш буйні ватаги відіслав у Візантію на службу до імператора Василя II. Останнє означало, що нова київська влада продовжувала орієнтацію попереднього уряду на союз з Візантією.

Першими заходами Володимира і Добрині була спроба консолідувати племінні князівства навколо Києва. Спираючись на антихристиянську партію, яка сприяла їх перемозі, вони пробували зібрати в Києві пантеон головних язичеських племінних богів— Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокош, Велеса. Звичайно, головне місце зайняв Перун-Один, покровитель династії, боярства і дружини. Йому було встановлено величну статую зі срібною головою та золотими вусами. Подібне капище зводив у Новгороді Добриня. Приносилися і людські жертви, в першу чергу християни. У 983 р. загинули християни-варяги Іоанн та Федір.

Рівночасно йшла розбудова міст, в першу чергу Києва та Новгорода. У Києві "град Володимира" зайняв площу майже 10 гектарів, тоді як старий "град Аскольда" мав площу бл. З га. Це будівництво продовжувалось до самої смерті Володимира досить інтенсивно. У 981 р. "йде Володимер на Ляхи и взя грады их Перемишль, Червен и иныа грады иже єсть под Русью". Очевидно зібрані для боротьби з Ярополком потужні військові сили потребували примінення їх у дії. Крім того переможці спішили продемонструвати своїм прихильникам у Києві відродження завойовницької політики Святослава, яку підтримувала язичеська партія.

Польський князь Мєшко І, якому, напевно, вдалося зробити своїми васалами у хорватських та волинських племінних князівств, на той час в союзі з чеським королем Болеславом, баварським герцогом Генріхом, маркграфом Північної марки королем І датським конунгом Гаральдом Синьозубим повів війну проти германського кайзера Оттона ІІ. Рівночасно польський князь воював проти лютичів. Володимир вступив в порозуміння з противниками поляків, або принаймні з одним із них, і розпочав наступ на Волинь і Сян.

В Іоакимовому літописі: "Владимир имея с Месчем, князем ляхов и ленчан, войну и воєводи Владимири двократ победиша их, но он не престая воюя землю даже до Горыни. Сего ради Владимир шед сам и при реце Висе (мню Висле) тако победи, что Месч есе воинство погуби, едва сам спасеся, а преднии его мужи все плененьї быша, и Владимир вся гради ляцкия заят. Месч же испроси мир у Владимира отдая ему пять градов, Владимир же даде ему мир и дань погодну на ляхи возложи."

Польська наука свого часу шалено атакувала фрагменти ПВЛ та повідомлення Длугоша про цю війну. Була навіть спроба довести, що Перемишль сплутаний з Перемилем на Стирі, але розкопки О. Ратича у 1963—64 рр. спростували цю версію: Перемиль виник не раніше XI ст. . Доводиться констатувати, що кампанія 981р. закінчилась приєднанням до Києва земель в Побужжі, включаючи т. з. "Червенські гради", та Посанні, тобто племінних волинських князівств і хорватського Перемишльського князівства, а також, може, і хорватських князівств у Верхньому Придністров'ї, столиця одного з яких Стольсько була зруйнована київськими військами. Західний кордон у цьому регіоні співпав з малозаселеною смугою лісів, яка служила розділом між лехітськими і волинськими та хорватськими племенами.

Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з місцевих племінних князів. Про це свідчить поява серед його дружин двох "чехонь": Малфріди та Аделі. Для закріплення Волині тут була закладена фортеця Володимир, яка у 988 р. згадана як новий центр краю.

У 981-82 рр. Володимир повернув до залежності землі вятичів, які, напевно, скористались ослабленням Києва та знову стали незалежними.

У 983 р. київський князь почав війну з ятвягами. Окраїнна пруська земля Ятвягія (Судовія) займала простір між середньою течією р. Німан і верхів'ям р. Нарев. У X ст. її південні межі доходили до витоків Прип'яті і Берестейського Побужжя, де перехрещувались з слов'янською колонізацією. Ятвягія в Хет. була торговельним партнером Русі і, напевно, через Прип'ять пов'язувалась з дніпровською торгівлею.

В 944 р. у складі посольства Русі був Ятвяг — посол Гуннара, одного з ленних володарі,, Війна Володимира з ятвягами була війною за закріплення у Бузько-Німанськом межиріччі і витоках Нареви. Ятвяги були розбиті і частина їх була змушена до сплати данини. Результатом цієї війни була поява фортеці Берестя, яка вже у XI ст. стала містом і центром волості. Перемога над ятвягами була пишно відсвяткована в Києві і закінчилась язичеською оргією з людськими жертвами. Війна з ятвягами була також одним з ключових епізодів нової політики київської влади— розширення західну кордонів і закріплення на нових землях.

Досягнувши певних успіхів на Заході, київський уряд (який, після того, як Добрищ залишився намісником у Новгороді, фактично очолював сам великий князь) зосередився на східних проблемах. У 984 р. Володимир послав військо проти радимичів. На р. Піщані воєвода Вовчий Хвіст розбив військо радимичів. Племінне князівство радимичів було ліквідоване. У подальшому земля радимичів як окрема політична одиниця вже не виступає.

У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Це була потужна держава, через яку проходили основні торговельні шляхи з мусульманським світом та Далеким Сходом. Схоже, що Володимир пробував справити помилку батька. який не скористався нагодою закріпитися у ключових пунктах, які контролювали східну торгівлю. Добриня привів новгородсько-ростовську рать. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що "тогда не буди межди нами мира, егіда камень начнет по воде плавати, а хмель погрузнути". Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом Володимира Святославича. Волзька Булгарія, для якої транзитна торгівля між Сходом та Заходом була одним з найважливіших компонентів економіки, старалася ці стосунки укріпляти. Через рік з Булгара прибуло посольство з пропозицією обговорити можливість прийняття Київською Руссю мусульманства . Однак певні непорозуміння. очевидно торговельні, між обома сторонами продовжували існувати, про що свідчать, збережені Никонівським літописом, повідомлення про військові походи у 994 та 997 рр., а також інформація В. Татищева про укладення у 1006 р. нової угоди, яка регламентувала булгарсько-руську торгівлю, захищаючи від конкуренції інтереси руських купців та забороняючи болгарським купцям роздрібну торгівлю на селах безпосередньо з тіунами, вірниками, огнищанами та смердами. При цьому, як практикувалося у Візантії, купці обох сторін повинні були мати особливі грамоти з печатками, де були вказані міста, в яких їм дозволялося торгувати.

Після завершення війни з болгарами у 985 р., спустившись вниз по Волзі, Володимир довершив розгром залишків Хазарського каганату. Але у гирлі Волги розпоряджався вже намісник хорезмшаха Абу Абдаллах Мухаммад, поволзькі хазари перейшли в мусульманство. Союзники Володимира огузи розорили частину хорезмійських факторій. Ітіль було повністю зруйновано, Семендер та інші міста спалено. Позиції хазарів на Доні перейшли до Тмутаракані, але у гирлі Волги та на берегах Каспія закріпитись не вдалося.

Завершуючи політичне об'єднання східнослов'янських племен, Володимир Святославич не міг не бачити невдачі спроби створення загально руського пантеону язичеських богів, який був покликаний служити ідеї духовного об'єднання. Культ Перуна-Одина, нав'язаний військовою партією як верховне божество пантеону, напевно, скоріше нагадував приєднаним до Києва племенам про поразку їх божеств. Тому київський князь все більше схилявся до прийняття однієї з світових релігій. Християнство з часів Аскольда пустило глибокі корені у різних верствах київського населення.

Хорватські князівства, які раніше перебували в сфері впливу Великої Моравії, а також, можливо, частина волинських племен, були вже частково або повністю християнізовані. Верхівка Древлянського князівства теж була прихильною до християнства. Прийняттям християнства Володимир вводив Київську Русь в орбіту цивілізованих країн і вирішував проблеми стратегічно важливого союзу з Візантією. Підготовка до цієї реформи тривала у 986-987 рр. Володимир сподівався мирним шляхом добитись рівноправних відносин з Візантією. Скріплення такого союзу шлюбом з візантійською принцесою піднімало престиж київського князя і значно укріпляло його програму проведення релігійної реформи.

Язичники у Києві зберігали сильні позиції. Свого часу спроби запровадження християнства закінчились втратою влади для Аскольда, Ольги і Ярополка. Жорстокі репресії проти християн у перші роки правління Володимира тільки укріпили язичеську партію. Це теж мусив враховувати Володимир. Йому потрібен був вагомий зовнішньополітичний успіх— рівноправний союз з Візантією, якого так добивалися його попередники. Він послав на допомогу імператору Василю II 6-тисячний корпус, котрий в 988 р. у битві під Хрисополем допоміг розбити узурпатора Варда Фоку. Зволікання імперії у виконанні домовленості змусили Володимира до походу проти Херсонеса — головного опорного пункту Візантії у Криму. Здобуття сильно укріпленого Херсонеса влітку 988 р. при допомозі священика Анастаса (який, можливо брав участь у попередніх переговорах, де йшла мова про прийняття християнства), котрий пустив стрілу із запискою, у якій вказувалося розташування міського водогону, завершилось союзною угодою, шлюбом Володимира з Анною, сестрою імператорів Василя II та Костянтина VIII.

За новою мирною угодою стосунки між обома сторонами стали не тільки рівноправними, але й союзними. З того часу взаємини між обома землями, особливо в культурній та духовній сферах, були тісними аж до падіння самої Візантії. Можна стверджувати, що Русь з цього часу стала частиною Візантійської православну цивілізації. Візантія отримала постійний 6-тисячний руський корпус, котрий у 991-995 рр. супроводжував Василя II у всіх походах. У 999 р. корпус особливо відзначився при взятті Шейзара, Рафанеї і Едесси, що було відмічено арабським хроністом з Антіохії ібн Яхья. Відзначився корпус і при завершенні завоювання Болгарії.

Головним же результатом Херсонеської війни було прийняття християнства на Русі.

Досі триває дискусія щодо першого митрополита Русі. На мій погляд найбільш аргументованою виглядає версія М. Брайчевського, що митрополити Михайло Сірін та Леон, які відкривають всі відомі списки, були поставлені за часів Аскольда. З того періоду Візантія постійно висвячувала київських митрополитів. В часи Ярополка цей престол займав Феофілакт Севастійський. Десь близько 990-992 р. митрополитом був поставлений Іоанн, при якому і був введений Церковний устав Володимира. Схоже, що у 988-989 рр. Феофілакта вже не було і київська кафедра залишалась пустою. Інакше митрополит неминуче брав би участь у хрещенні країни. Здається, що тоді управляв справами церкви пресвітер Анастас Корсунянин, якому було довірено і Богородичну (Десятинну) церкву. Можна погодитися і з іншою здогадкою М. Брайчевського щодо існування на Русі до реформи Володимира кількох єпископських кафедр, зокрема у столиці (чи Переяславі), Новгороді, Ростові, а також, можливо, і у Білгороді, Чернігові та Володимирі-Волинському. Щодо реальності існування новгородського єпископа Іоакима (Якима Корсунянина), який згадується у списках новгородських єпископів і смерть якого ці літописи датують 1030 р., сумнівів немає. Він міг бути і автором літопису, частина якого збереглася у пізнішому фальсифікаті. Фрагмент розповіді писаний від першої особи ("Мы же стояхом на Торговом спране, подихом по торжисчам и улицам, учахом люди, елико можахом...") , яка містить живі і детальні подробиці насильного хрещення Новгороду намісником Добринею та київським тисяцьким Путятою, який привів ростовську дружину, очевидно, після попереднього походу в цю землю (про що також зберігся відгомін у пізніших джерелах), з іменами посадника Воробея Стояновича, Угоняя та інших досить образний ("Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем") і вірогідний. Якщо ця розповідь не належала самому єпископу Іоакиму, то її автором був священик з його оточення. Певною мірою підтверджує її і Никонівське зведення в розповіді про дві спроби хрещення новгородців. Під час першої спроби, напевно, було поставлено церкву Преображення, яку новгородці знищили. Поза сумнівами: утвердження християнства, особливо серед різноетнічного населення окраїн Київської Русі, відбувалося не без насильства.

Разом з трофеями з Херсонесу були вивезені мощі св. Климента і св. Фіва. Климент І був третім римським єпископом (88-97), якого заслали до Херсонесу, де він закінчив свої дні бл. 103 р. (нібито був прив'язаний до якоря і втоплений у морі). УIV ст. на його могилі була поставлена церква, яка в міру наступу моря опинилась на невеликому острові. З часом церква виявилась покинутою, а ім'я одного з перших римських пап забулося. Лише приїзд св. Кирила-Костянтина у 861 р. привів до урочистого перенесення останків св. Климента в головний храм. Процесію очолювали херсонітський архієпископ Георгій і стратиг Никифор. Саме завдяки творцю слов'янського алфавіту св. Кирилу і св. Климент став одним з найбільш шанованих святих у Києві. Його мощі загинули під час розгрому Десятинної церкви в 1240 р. (легенда про перенесення св. Кирилом останків Климента до Риму неправдоподібна). Св. Фів був учнем св. Климента і одним з подвижників раннього християнства, який помер у Херсонесі. Деякі вчені сумніваються, що мощі св. Климента, які зберігалися у Десятинній церкві, справді належали одному з перших римських пап. Вони вказують на можливість заслання св. Климента у Херсонес Фракійський. Мені здається, що у більшості випадків, коли відсутні джерела, варто віддавати перевагу традиції.

Повернувшись з Криму, Володимир провів і реформу місцевого управління. Замість племінних князів в більшості земель були посаджені намісниками його сини. Із значних центрів князів-намісників не було тільки у Чернігові та Перемишлі. Можливо там на той час ще залишались князі з місцевих племінних династій. Ця реформа Володимира була спрямована на ліквідацію місцевих династій і перетворення Київської Русі на Централізовану державу, очолену імператором з династії Рюриковичів. Тому нові адміністративні одиниці мали би не співпадати з кордонами колишніх племінних князівств, але в кінцевому результаті саме в цьому вона виявилася нерадикальною і по суті започаткувала роздроблення країни на удільні князівства на чолі з Рюриковичами .

Прийняття християнства прискорило процес будівництва. Візантійські майстри принесли найсучаснішу для того часу техніку кам'яного зодчества, мистецтво мозаїки і Фрески. Пішов широкий культурний обмін з Візантією, яка залишалась спадкоємницею античних традицій. Значення цього обміну важко переоцінити. Крім будівництва Десятинної церкви, кам'яного княжого терему, установлення на Подолі квадриги коней і Двох мідних статуй, вивезених з Херсонесу, зводились десятки храмів і новобудов, про які потім згадував Тітмар Мерзебурзький.

Рівночасно почалося широке будівництво укріплень, перш за все для захисту столиці з півдня, де її могли загрожувати кочовики. Почала будуватися Стугненська лінія оборони, за нею — Пороська. Київ прикрила сітка укріплених міст. У 989 р. було Укладено Василів (назване на честь християнського патрона князя Володимира), в 990 р. Білгород. Для оборони південних кордонів була організована система застав.

Зберігся цілий епос про героїзм цих богатирських застав. В їх числі билини про ь Муромця, Олексія Поповича, Добриню Микитича (за яким можна бачити реального Добриню Марковича, дядька князя Володимира). В числі таких богатирів і Ян Усмошвець, який прославився при обороні Переяслава від печенігів у 992 р. За Никонівським літописом Ян Усмошвець за свій подвиг разом з Олексієм Попович були взяті в княжу дружину. У 1001 та 1004 рр. Ян двічі розбив печенігів. Не виключено, що знамениті Змієві вали, загадка яких не розкрита, почали споруджуватись при Володимирі.

Володимир почав довгий і складний процес заміни віча, як органу верховної влади на Думу, схожу на візантійський синкліт. Дума, як і синкліт, включала вищих сановників держави і була дорадчим органом: "думала" разом з князем "о строй земельным и о ратех, и о устави земелным". За візантійським прикладом Володимир включив в цей орган "старців градських", добиваючись злиття земельної і військової знаті. Але інститут віча, особливо в містах, залишився існувати і перетворити Київську Русь у монархію візантійського зразку не вдалося. Рудименти військової демократії тут збереглися надовго.

Утвердження християнства як офіційної релігії також стимулювало розвиток освіти приток книг, появу скрипторіїв, а далі і письменства.

Лише у зовнішній політиці після утвердження християнства не відбулося суттєвих змін. У 992 р. Володимир виступив проти хорватів. Схоже, це були хорватські князівства на лівому березі Дністра з центром в Теребовлі та на Верхньому Пруті. Ці території не хотіли визнавати зверхність Києва і, як свідчать археологічні дослідження Б. Тимощука, більшість їх градів загинуло. Польські вчені висували версію ніби мова йшла про повторний похід на Перемишль. Але цій версії суперечить заповіт королеви Оди (992-996), де сказано, що Польща межує з землею Прусів, "usque in locum dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Cracoa et eb ipsa Cracoa usque od flumen Oddere" ("до місця, яке зветься Русь, і по кордоні Русі, що простягається до Кракова, і від самого Кракова до ріки Одри"). Так само малоймовірні версії стосовно походу Володимира у Закарпаття. Під час походу прийшло повідомлення про напад печенігів на Київщину і князь повернув військо назад. Із Закарпаття це було би нереально. Крім того напад печенігів могли організувати дністровські хорвати і дружні їм тиверці.

Для економіки Київської Русі, після встановлення тісних зв'язків з Візантією, величезне значення мав транзитний шлях з Булгару через Київ на Перемишль-Краків- Прагу-Регенсбург. Князь Володимир кинув великі сили, щоб забезпечити безпеку цього шляху від розбійників. Проти них діяв навіть билинний Ілля Муромець, який знищив отамана розбійників, які, напевно, грабували купецькі каравани у муромських лісах ("Соловей Розбійник"). Як свідчать джерела, ватаги розбійників були розсіяні, а частин з них страчена.

Довго і вперто велась боротьба проти печенігів. 3 990 р. печеніги почали активно шарпати руські границі. У 992 р. під Переяславом на Трубежі руська рать завдала печенігам поразки. Але у 996 р. сам князь Володимир мало не потрапив в полон печенігів і не розділив долю батька. У 997 р. печеніги облягали Білгород. У 1000 р. Олексій Попович розбив печенігів, помилково названих Никонівським літописом половцями. У 1001 р. військо, яке очолювали Олексій Попович і Ян Усмошвець, розбило печенізького хана Радмана і взяло в полон трьох його синів. У 1004 р. княжа дружина прийшла на допомогу Білгороду. Печеніги відступили, у їх таборі почалась усобиця, хан Темір був вбитий родичами. У 1008 р. посланий польським королем Болеславом Хоробрим монах-місіонер Бруно рішився на проповідь християнства серед печенігів. Щоб забезпечити його безпеку був здійснений обмін заручниками, причому з київської сторони головним заложником був князь Святополк Володимирович. Однак вирішити печенізьку проблему до кінця Володимир так і не зміг.

У 995 р. в Норвегії після загибелі ярла Хакона до влади прийшов Олаф Трюггвасон, нащадок Харальда Прекрасноволосого, якого пов'язують з князем Володимиром "Сага про Олафа Трюггвасона" монаха Одда сина Сноррі з Тінгейрарського монастиря в Ісландії (поч. XIII ст.), "Огляд саг про конунгів Норвегії" невідомого клірика з Тронхейма (бл. 1190), "Красивий пергамен" (бл. 1220). Саги розповідають романтичну історію як юний принц був проданий в рабство розбійниками, які захопили його лодь. Потім він потрапив на Русь, був викуплений своїм дядьком Сігурдом, який служив при дворі Володимира, коли той був ще новгородським князем. Коли хлопчик на торзі напав на свого мучителя і відкрилося його походження, Володимир взяв його до свого двору. Олаф довго служив у київському війську, а потім брав участь у походах вікінгів у Данію, Грецію, Ірландію, Уельс і Шотландію, не раз вертав на Русь, де його приймали як дома. Ставши норвезьким конунгом, Олаф І здійснив спробу запровадити християнство. При ньому християнство прийняли і в Ісландії. Діяльність короля Олафа Трюгвасона (995— 999), якому при допомозі бондів Треннелагу скинути узурпатора ярла Хакона, знайшла відбиток і у інших норвезьких джерелах.

Союз Володимира з Олафом отримав протидію у Швеції. Син ярла Хакона Ейрік знайшов притулок при шведському дворі. При підтримці шведів Ейрік здійснив наскок на Ладогу, котру йому вдалося взяти і спалити "і робив він це з помсти і ненависті до Олафа". Стривожений Володимир виступив з військом до Новгорода, але Ейрік відплив до о. Саарема, а далі поплив у напрямку до Данії. Союз датчан з шведами, який сформувався після шлюбу Свейна Роздвоєна Борода з шведською королевою Сігрід Гордячкою, був спрямований проти союзу Норвегії і Київської імперії.

Можливо у Швеції була особлива підстава для конфронтації з Володимиром. Збереглась легенда про шведського принца, який допоміг Володимиру здобути столицю волинян — Волинь. Під 1002 р. Никонівський літопис повідомляє про смерть Малфріда (Манфреда) Сильного. Чому він потрапив в літописи? Може це був саме цей шведський претендент, який служив у київському війську? Датсько-шведський союз вирішив долю Олафа І. Він загинув у 1000 р. і ярли заволоділи Норвегією до 1016 р.

На початку XI ст. стали нормалізуватись відносини з Польщею. Сприяла цьому і місія проповідника Бруно (бл. 970- 1009), який у 1008 р. пробував навертати у Християнство печенігів. Схоже, що тоді вдалося добитися угоди, скріпленої шлюбом Святополка Володимировича з донькою Болеслава Хороброго. Цікаво, що саме Святополк Володимирович був заложником у печенігів на час місії Бруно. З польською принцесою у Турів до двору Святополка прибув і колобжегський єпископ Рейберн. Деякі дослідники відносять цей шлюб до пізнішого часу, однак не пізніше 1012 р.

У 1013 р. Болеслав здійснив невдалий похід на Русь. Можливо, що це була реакція польського князя на переміни політики Володимира і його зближення з Германською імперією після 1012 р., що загрожувало Польщі. Болеслав став підтримувати сепаратистські настрої свого зятя. Тоді Володимир заарештував і ув'язнив Рейберна я Святополка перевів у Вишгород, поближче до себе і подалі від Польщі. Після цього Болеслав вдався до союзу з конунгом Кнудом Сильним, який об'єднав під своєю владою Данію, Англію і Норвегію. В свою чергу Володимир вступив у союз з чеським князем Олдріхом (1012-1033, 1034). У 1014 р. Олдріх рішуче відмовив Болеславу Хороброму в допомозі проти німців і навіть затримав главу його посольства наслідного принца Мєшка. Дружні відносини склались у Володимира і з угорським королем Стефаном (1000-1038). Никонівський літопис повідомляє про угорське посольство в Київ у 1000 р. Цей союз був скріплений шлюбом дочки Володимира з двоюрідним братом короля герцогом Ласло Саром.

Проповідник Бруно, який прибув до Києва у 1008 р., був близьким ще й до двору германського імператора. Окрім місії польського короля він мав доручення і від Оттона Ш, чиїм духівником був довший час. З того часу і почалося зближення у відносинах Володимира з Германською імперією. У 1012 р. овдовілий Володимир Святославич одружився з дочкою графа Куно фон Енінген. її мати Рошліта (Рихлінт) була дочкою кайзера Оттона І. Остання дружина Володимира померла після 14.08.1018 р. Мовчання літописів про цей шлюб можна пояснити пізнішою правкою у візантійському православному дусі. Крім того літописне Зведення Володимира за сам кінець X- початок XI ст. залишилося незакінченим. Зближення Володимира з Германською імперією і стало, напевно, причиною загострення стосунків з Польщею. Ця версія була вперше висунена М. Баумгартеном і підтримана В. Королюком , В. Пашуто, М. Свердловим та Л. Войтовичем. О. Назаренко пробував спростувати цю версію, вважаючи, що дочка графа Куно, ототожненого зі швабським герцогом Конрадом, мала стати дружиною Ярополка Святославича.

Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Платник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотній стороні було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою "Володимир на столі— а се його срібло". Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб .

Значні проблеми мав Володимир з своїми синами. Виховані різними матерями вони рідко бачили і не любили батька. Розіслані по своїх уділах ще дітьми, вони потрапляли під вплив місцевих кіл і не дуже оглядались на Київ. Святополк під впливом тестя готовий був з польською допомогою виступити проти батька. Ярослав у Новгороді відмовлявся сплачувати данину на Київ. "Требите путь и мости мостите"- наказав Володимир, але хвороба змусила його відмовитись від походу на Новгород. Зібрані війська з ростовським князем Борисом, якого батько викликав до Києва, були послані проти печенігів.

Можливо, що Володимир відчуваючи близьку смерть, хотів призначити своїм наступником Бориса і сподівався, що той перемогою над печенігами завоює авторитет у дружини. 15 липня 1015 р. великий князь Володимир-Василь Святославич помер у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві. Саркофаг, за свідченням інформатора Тітмара Мерзебургського, який перебував у Києві в 1018 р., було встановлено поруч з саркофагом княгині Анни. Гробниці Володимира і Анни були зруйновані у 1240 р. разом з цим храмом. Канонізація св. Володимира відбулася не пізніше XIII ст.

До прийняття християнства Володимир утримував численні гареми. 300 наложниць У нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але дітей від них у розрахунок не брали. Літописці фіксували лише "законні шлюби" князя і нащадків від них. Навколо цих численних шлюбів тривають дискусії.

Першою дружиною, за свідченням джерел, була дочка одного з вождів шведських вікінгів Олова, цей перший "шлюб" можна датувати зимою 978/979 рр. Від цього шлюбу народився найстарший син Володимира— Вишеслав. "Сага про Олафа Трюгвассона" згадує Аллогію чи Аурлогію, язичницю, яка була дружиною конунга Вальдамара-Володимира, тримала половину княжої дружини, а пізніше стала християнкою і схилила до цього мужа . Дослідники саг вважали, що Аллогіє — це поетичне поєднання образів св. Ольги та Рогнеди, найбільш відомої з дружин Володимира дохристиянського періоду. М. Баумгартен вважав, що Аллогія це Олова , з чим, напевно, можна погодитися. Г. Глазиріна на підставі "Саги про Інгвара Мандрівника" висунула гіпнозу, що першою дружиною Володимира була дочка шведського конунга Еріка Переможця, батька Олафа Еріксона і діда Інгігерди, дружини Ярослава Володимировича. Згідно розповіді саги дочка конунга Еріка була видана за "конунга фолька зі сходу з Гардаріки” що умовно можна датувати періодом між 975-995 рр. і загалом добре вписується історію шлюбу з Оловою .

Зимою 980 р. після здобуття Полоцька Володимир взяв Рогнеду, дочку страчено полоцького князя Рогволода, "узаконивши" в такий спосіб приєднання Полоцького князівства. Етимологія імен "Рогволод— Rongvaldr" та "Рогнеда— Ragnheidr" без сумніву скандинавська. Подібні імена зустрічаються у оркнейських ярлів та норвезьких Інглінгів, нащадків Гаральда Прекрасноволосого. Епічна розповідь про гордовиту Рогнеду, яка відкинула Володимира як бастарда, також може свідчити про знатність роду Рогволода. Свідченням зв'язку Рогволода з оркнейськими ярлами також може бути його порозуміння з Блудом, котрий, напевно походив з "англійських" вікінгів ("Blood" — англ. "кров"). Невідомо як і коли з'явилася у Полоцьку ця династія. Скоріше всього двинським (даугавським) відтинком шляху "з варяг у греки" і за умов схожих на появу Рюрика у Ладозі. Спроби видати Рогволода за слов'янина безпорадні. Володимир дав Рогнеді слов'янське ім'я Горислава. Зміст цього імені зовсім не відбиває гіркої долі княгині, його значення: "гори (палай) славна". Від неї у нього було кілька дітей (Ізяслав, Ярослав, Предслава, Всеволод, Прямислава, і, можливо, ще одна незнана з імені дочка), що досить незвично для жонолюбивого Володимира. Очевидно, що Володимир любив її більше за інших. Після прийняття християнства Рогнеда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона жила під Києвом з дочкою Предславою у с. Предславині на Либеді, а потім виїхала з старшим сином Ізяславом в родинну Полоцьку землю, яку йому було надано, і стала там черницею під іменем Анастасії. Померла Рогнеда-Горислава-Анастасія у 1000 р.

З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка Святославича. Причини цього зв'язку неясні. Чи бастард Володимир у такий спосіб прагнув ще більше закріпити свої права, які після визнання його батьком і так були вагомими, чи просто переможець не міг втриматися від спокуси, чи вдова Ярополка справді була такою красивою? Коли від цього зв'язку народився Святополк, супротивники Володимира говорили, що він "от двою отцю, от Ярополка и от Володимера". Подальша доля "грекині" невідома. В. Татищев подав її ім'я як Предслава. Джерело цієї інформації незнане і не відомо наскільки можна йому довіряти.

В ході кампанії 981 р. серед жінок Володимира з'явились дві "чехині": Малфріда і Аделя Успіх в такий короткий термін такої грандіозної кампанії був би неможливим без союзів з місцевими племінними князями. Не тільки хорватські, але й волинські князівства перебували під впливом Великоморавської держави. У Перемишлі, можливо, і правила династія чеського походження. Малфріда, судячи з її скандинавського імені, кула дочкою турівського князя, нащадком легендарного Тура. Сином Малфріди був, схоже, Святослав. Малфріда померла у 1002 р. Аделя, можливо, була донькою перемишльського князя. Найсильніше з хорватських князівств з центром у Стольську в 981 р.- було розгромлене, про що свідчить руйнування і занепад цього центру. А землі на Середньому Дністрі та Пруті були завойовані тільки у 993 р. Вірогідним союзником Володимира у поході 981 р. міг бути найскоріше перемишльський князь. Ім'я Адель досить ймовірне для перемишльської княжни, яка дійсно могла бути моравського чи чеського походження. Синами Аделі були Мстислав, Станіслав та Судислав. Назаренко пробував доводити можливість одруження Володимира з чеською княжною в кінці 970-х років, пов'язуючи такий шлюб пошуком протидії Ярополку, який шукав союзу з німцями. Йому справедливо заперечив Ю. Карпов, вказуючи на неприродність династичного зв'язку чеського князя-християнина з князем-язичником. Володимир був бастардом, який тримав віддалену від Чехії області Русі, а його можливий успіх у боротьбі за Київ виглядав надто примарно.

У 985 р. Володимир Святославич черговий мир скріпив "шлюбом" з болгарською княжною. Від неї народилися Борис та Гліб.

Союз з Візантією у 989 р. було скріплено шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (959-963). Анна народилася у 1063 р. і померла у 1011р. Правдоподібно від Анни народилася Марія-Добронега.

Останній ймовірний шлюб Володимира Святославича відбувся у 1012 р. з родичкою кайзера Оттона І, дочкою графа Куно фон Енінген.

Відомості про інших можливих дітей Святослава, які нібито виступали противниками Володимира у боротьбі за київський престол у 1000 р. (Володар— за Никонівським літописом) чи у 1008 р. (Кальдимар— за "Сагою про Бйорна") надто легендарні.