Відскановано за: Юрій Хорунжий, Юрій Якимів. Сага про Ярославових доньок. – К.: Видавництво „Бібліотека українця”,2004. – 40 с.

ЄЛИЗАВЕТА

Історія Норвегії X—XI століття — то суцільний калейдоскоп подій у політичному житті країни. Після смерті короля Гаральда Харфагра почалися міжусобиці поміж королівськими синами. Поки вони воювали один з одним за владу, на престол зійшов їхній родич — Ейрік Кривава Сокира. Проте, пропарювавши всього п'ять років, у бою з військом синів Гаральда він зазнав поразки і втік до Англії. Корона перейшла до Хакона, що мав прізвисько Добрий (933—960 роки).

960 року Хакон Добрий загинув під час вторгнення до Норвегії його небожа Гаральда Сірого Плаща. Проголосивши себе королем, завойовник правив країною чотирнадцять років. Обклав бондів — вільних людей, що володіли землею за правом спадковості — великими податками, у декого відібрав маєтки. За найменшу провину жорстоко карав підданих. Войовничий король нападав на північні землі, без жалю розправляючись із тамтешніми мешканцями. Про це розповідають скандинавські саги...

Пізніше серед норвезьких правителів були і датський король Гаральд Синьозубий і його ставленики Хакон та Ейрік.

Саме в ті неспокійні часи вдова одного з норвезьких конунгів (військових племінних ватажків) Аста й народила сина Олафа, якому судилося стати королем Норвегії. Згодом жінка вийшла заміж за могутнього ярла (представника родової знаті) Сігурда Свиню. Маленький Олаф виховувався в сім'ї вітчима. Від Сігурда ж Аста мала сина, майбутнього чоловіка героїні нашої оповіді — київської князівни Єлизавети — Гаральда Гертрада, зведеного брата Олафа.

Сігурд Свиня, як і ярли, котрі підтримували його, не міг змиритися з тим, що Норвегією правлять ставленики датського короля. Престол, вважав він, повинен належати нащадкові норвезького конунга, його пасинкові Олафу Гаральдсону. 1013 року на великому тінгу (зборах) конунги, ярли і бонди проголосили королем Норвегії молодого Олафа, який пообіцяв беззастережно дотримуватися законів і звичаїв своєї країни. Однак через певний радикалізм в релігійній реформі Олаф викликав невдоволення народу.

Саме тоді, коли одна з доньок шведського короля Олафа Інгігерда вийшла заміж за руського князя Ярослава, норвезький Олаф вирішив і собі одружитися і взяв шлюб із другою донькою свого коронованого тезки — Астрізесою, розрахову ючи дістати поміч від Олафа шведського в боротьбі проти своїх противників.

Тим часом у країні утворилася спілка невдоволених, яких під'юджував датський король Кнуд Могутній, що претендував на норвезький престол. Олаф змушений був залишити Норвегію і разом з дружиною, малим сином Магнусом та зведеним братом Гаральдом Гертрадою переїхати до свого тестя. Але й тут вигнанець не зустрів співчуття, тому 1027 року вся родина й рушила до Києва. Олаф сподівався від князя Ярослава і Інгігерди — сестри своєї дружини Астрізеси — прихисту й допомоги в біді. Так воно й сталося. З власного досвіду Ярослав знав, що це таке — інтриги знаті...

Близько двох років прожили норвежці в Києві, а по тому виступили в похід на Норвегію, де 1030 року неподалік міста Стікластіре здибалися з об'єднаними датсько-норвезькими дружинами. Саги розповідають, що Олаф стояв на чолі свого війська. Норвежці не використовували в боях коней, більше того, вони навіть не вміли їздити верхи. Олаф же, як і Гаральд, навчилися цьому в Києві...

Поряд із дорослими бився і п'ятнадцятирічний Гаральд Гертрада. Бойовий меч був заважкий для хлопця, і, щоб добре діяти ним, юнак попросив прив'язати до руків'я обидві долоні. Січа була жорстокою. З обох боків загинуло декілька тисяч воїнів. Олафа поранило сокирою в ногу, списом — у живіт, мечем — у шию. Ці рани й спричинилися до його смерті, й битва закінчилася перемогою датсько-норвезьких загонів.

Після цих подій правителем Норвегії датський король призначив свого родича ярла Свейна. То був дуже важкий період в історії країни. І тепер навіть люті вороги небіжчика Олафа почали доходити думки, що він був саме тим, на кого чекала Норвегія, бо намагався зміцнити владу короля на противагу феодальній міжусобиці, котрою користувалися зайди. 1035 року норвежці відправили до Києва посольство — просити Магнуса, сина Олафа, очолити державу. Магнус погодився за умови, що ярл Свейн залишить країну. Так воно й сталося, і Магнус Добрий володів троном із 1035 по 1047 рік.

1031 року після битви під Стікластіре Гаральд повернувся до Києва, маючи за плечима, попри свій ще зовсім юний вік, добрячий життєвий гарт. Не вперше бачив Гаральд київські горби, але вже не милувався ними, бо його несподівано полонила дванадцятирічна Ярославова донька. Молодий вікінг не міг відірвати погляду від Єлизавети, зачарований красою — ще дівчачою, мінливою, не сформованою... Намагався бути ближче до неї скрізь, де тільки це дозволяв придворний етикет.

Разом з Єлизаветою та її меншими сестрами й братами ходив до Лаврських печер, до Печерського чоловічого монастиря, де існувала одна з перших на Київській Русі бібліотек. Почесне місце в монастирі належало Іларіону, навчителеві княжих дітей. Відомостей про нього лишилося небагато. Літописи повідомляють, що Іларіон родом "русин", "муж благ, і книжен, і постник", і що був він священиком церкви святих апостолів у селі Берестовому під Києвом, де стояв літній палац князів. На кручі, вкритій лісом, "іскопа... печерку малу", звідки спускався молитися до Дніпра.

Іларіон написав твори "Слово о законі і благодаті", "Молитва", "Сповідування віри", разом з князем Ярославом Мудрим склав церковний статут-судебник. Крім згаданих, налічують ще одинадцять творів, які могли належати Іларіону. Всьому, що знав сам, навчав мудрий муж дітей Ярослава. Не лише слово боже тлумачив їм, а й філософію, історію... Князенко Всеволод опанував із його допомогою п'ять мов. Напевно, і Єлизавета разом з братами та сестрами захоплено слухала Іларіона. Пізніше, 1051 року, Ярослав Мудрий, зібравши священиків, зробить Іларіона митрополитом. До речі, доти київськими митрополитами були греки, що приїздили з Візантії і відповідно намагалися підпорядкувати політику Київської Русі своїм інтересам.

У Печерському монастирі ченці самі виготовляли книжки. Чернець Никон оправляв їх, ігумен Феодосій пряв нитки, необхідні для скріплення аркушів. Усі шанували ченця Микиту, котрий напам'ять знав увесь "Старий завіт", а Даміан уславився тим, що ночами замість спати — читав. Чернець Григорій скуповував книжки, де і в кого тільки міг. Частину їх він подарував Ярославові, ще частину продав, коли забракло для них місця в келії, а гроші роздав бідному людові. Про Григорієві скарби дізналися злодії, почали красти книжки, тому келію-бібліотеку стали зачиняти й охороняти...

Все помічало гостре око юного вікінга, але найбільше — красу Єлизавети-Єлісіф — її блакитні очі, золотаву пишну косу. Високий, стрункий юнак також привернув увагу дівчини. Якщо середульша Ярославна, Анна, була рішуча й смілива, то Єлизавета мала сором'язливу вдачу. Вона мріяла про любов, тишком, щоб ніхто не помічав, поглядала у бік Гаральда... Але ж серце юнака чуло.

Та сказати князеві про своє кохання й просити в нього руки Єлизавети норвежець не наважувався, бо добре усвідомлював, яка вона ще юна. Життя в Києві поряд з нею перетворилося для нього на муку, і мужній юнак вирішив поїхати з міста далеко-далеко і згідно з лицарським кодексом того часу присвятити життя й військові подвиги чарівній Єлісіф, своїй дамі. Прощаючись, він сказав про це князівні й просив, щоб вона чекала на нього, а коли ворожа стріла обірве нитку його життя, нехай хоч зрідка згадує про Гаральда. Єлизавета пообіцяла...

Імператор Візантії Роман III прийняв Гаральда з військовою дружиною охоче. Норвежцям уже доводилося служити візантійським імператорам, за певну винагороду вони брали участь у походах візантійського війська. Становище колись могутньої держави на той час було не з легких. Двірцеві перевороти, часта зміна правителів, підупале господарство... Це вже була не та імперія, що за часів Юстиніана чи Лева Ісавра. Територія її зменшилась і обмежувалася лише Малою Азією, частиною Фракії, Болгарії, Македонії та деякими островами Егейського моря.

Недовго Гаральд із дружинниками гостював у Константинополі. За вказівкою імператора загін увійшов до складу візантійських полків, якими командував відомий полководець Георгій Маніяк. Військо рушило до Сіцілії, щоб звільнити ці землі від арабів, вихідців з Північної Африки.

1034 року Гаральд з військом протоскафарія (генерала) Текісі подався до Єгипту. Розгромивши єгиптян, візантійці захопили Александрію й велику кількість військових трофеїв та полонених. Криваві битви не завадили Гаральдові знайти час для паломництва до Єрусалима... Пізніше найманець Гаральд Гартрад із військовою дружиною б'ється з болгарами, які виступили проти візантійського імператора. Свідчать про ті події рунічні написи на пірейській (венеціанській) статуї лева, розшифровані датським дослідником Рафном: "Хакон разом з Ульфом, Асмун-дом і Ерном завоювали цю гавань. Ці люди і Гаральд Високий наклали на жителів цієї країни — болгар — значний податок за підбурення народу грецького". Напис на другому боці статуї лева, написаний також рунами, прочитано так: "Асмунд викарбував ці руни разом з Асгейром, Торлейфом, Гордом та Іваром за повелінням Гаральда Високого, незважаючи на заборону греків".

В 1040 році Гаральд із військом Маніяка ще раз побував у Сіцілії, вкотре переміппи арабів. Та не лавровий вінок чекав на норвежця, коли він повернувся до Константинополя. Мати нового імператора Михайла V Зоя закохалась у молодого вродливого вікінга, проте Гаральд відкинув залицяння пристаркуватої імператриці, й обурена Зоя звинуватила його в надуманих злочинах. Михайло V, щоб догодити матері, наказав ув'язнити норманна... Повсталий народ скинув імператора, його осліпили, а Гаральд вийшов із в'язниці. На престолі всівся новий імператор Константин X Мономах, та виринула й інтриганка Зоя. Знову в неласці полководець Маніяк і його бойовий товариш Гаральд. Але літа 1043-го військові проголошують імператором візантійським Георгія Маніяка. Новий імператор на чолі війська вирушає на Константинополь, та в дорозі несподівано помирає. Візантійські хроністи натякають, що тут не обійшлося, певно, без злої руки Зої — мабуть, Маніяка було отруєно.

Гаральд залишає цю облудну країну, перепливає на човнах море і підіймається Дніпром до Києва. Він не певен, чекає на нього Єлизавета чи, може, віддалася вже за іншого. Під час подорожі Гаральд, сміливий, нещадний у бою, а в коханні — лірик і мрійник, складає пісню з 16 строф на честь золотокосої київської князівни. Відомий російський поет Костянтин Батюшков переклав уривок з цієї пісні:

Ми, друзі, летіли
крутими морями, Від любих фіордів
летіли далеко, На суші, на морі ми
бились жорстоко, І море, і суша
підкорені нами!
О друзі, як серце в сміливих кипіло,
Коли ми, з'єднавши
у мур кораблі, Як птахи, помчали,
кермуючи вміло,
Навколо родючої греків землі!
А діва руськая Гаральда зневажає...

Остання фраза дуже промовиста, вона і за розміром і за настроєм відмінна од попередніх. У ній вилилося сум'яття й розпач людини, яку доля понад десять років носила світами і яка й досі не спромоглася з'явитись перед очі коханої, щоб освідчитися в своїх почуттях. Молодий вікінг потерпає... Він не знає, як зустріне його Єлизавета, й острах править за дійсність у пісні...

Багато подій відбулося за роки блукань Гаральда в житті Київської Русі. 1036 року після смерті брата Мстислава Ярослав нарешті прибрав титул "самовладця" всіх руських земель. Об'єднання держави збіглося ще з однією важливою подією — переможним закінченням стодвадцятирічної печенізької війни. На честь цього за наказом великого князя споруджуються Золоті ворота, закладається Софійський собор, інші церкви та монастирі, засновується митрополія (хоча дехто з дослідників вважає, що митрополія існувала ще за Володимирових часів). До Києва з Візантії прибуває перший митрополит Феопемт.

Отже, 1044 рік. Старокиївська гора над Дніпром. Зі сторожових веж сигналізують про появу варязьких кораблів. Ярослав, Інгігерда, Єлизавета з сестрами й братами, дружинники, бояри поспішають із князівського палацу й домівок до міського муру і на синіх хвилях бачать човни з червоними чотирикутними вітрилами. Ще година чекання, й сходять на берег воїни в кольчугах і з бойовими сокирами. Попереду — Гаральд. Привітно зустрів князь старого знайомця, про доблесні походи котрого ширилися перекази, складалися саги. А Єлизавета? Вона вірно чекала...

Незабаром двадцятидворічна князівна погодилася стати дружиною Гаральда, і Ярослав благословив цей шлюб.

Відшуміли весільні бенкети, і, розпрощавшись назавжди із Києвом, молоде подружжя рушило до Норвегії, де замешкало в старовинному похмурому замкові на березі холодного Північного моря. Радісно зустрів їх небіж Гаральда Магнус, який на той час вважався правителем Данії та Норвегії, хоча фактично Данією керував його ставленик — датський ярл Свен Естрідсен. Відчувши силу, ярл зажадав самостійності й проголосив себе королем Данії, повставши проти Магнуса. Саме тому й зрадів Магнус приїздові дядька, відомого вояка. Вдвох вони й почали боротьбу проти непокірного Свена, та в одній з битв Магнус загинув, і королем Норвегії став Гаральд Високий, або, як його ще називали, — Суворий.

Гаральд Суворий 1047 року заснував нову столицю Норвегії — місто Осло, де й оселився зі своєю коханою дружиною, яка народила йому двійко дівчаток. Як їх звали і яка була їхня доля, не відомо.

Затятий Гаральд сімнадцять років марно намагався одібрати датський престол у Свена Естрідсена, й нарешті 1064 року супротивники уклали між собою угоду, за якою кожен лишився правити своєю країною.

Між тим, цікаві події відбувалися на британських островах. Рідний брат англійського короля, позбавлений командування армією за жорстокість до воїнів, гайнув до континентальної Європи шукати собі помочі супроти брата і знайшов ту поміч у особі нормандського герцога Вільгельма, до якого приєднався і войовничий Гаральд Суворий. 1066 року загони висаджуються в Англії, і в битві під Йорком Гаральд гине. Саги розповідають, що перед початком бою Гаральд Суворий обходив вояків і співав їм власні поезії: "Підемо навіть без кольчуг під синюваті клинки ворожого заліза. Шоломи наші блищать на сонці, досить і цього хороброму людові".

Єлизавета вдовіла рік, а потім вийшла заміж за колишнього чоловікового супротивника — датського короля Свена Естрідсена.

Що спонукало її до того? Певно, не відомі нам тепер обставини суто політичного характеру, чи, можливо, Єлизаветі набрид бурхливий, авантюрний спосіб життя першого чоловіка і захотілося супокійного пристановища під рукою поміркованого й справедливого Свена? Справді, той був протилежністю Гаральдові. Коли започатковувалася англійська авантюра і вигнанець звернувся до нього, намагаючись нацькувати на англійського короля, датський володар категорично відмовився підтримати ворохобника.

Свен Естрідсен зменшив податки у Данії й поділив її на вісім християнських приходів, тим самим зміцнивши свою владу і економічне становище країни. За його правління вперше на чолі датської церкви постав вітчизняний архієпископ — згоди на це Свен домігся в римського папи Олександра II.

Чи були в Єлизавети й Свена спільні діти — не відомо. Збереглися свідчення, за якими Свен мав чотирнадцятеро синів і п'ятеро з них послідовно ставали королями Данії. Ймовірніше, то були діти від першого шлюбу. На жаль, німецький хроніст XI століття Адам Бременський, котрий писав і про Данію, згадав Єлизавету в своїй хроніці всього кількома словами.

Померла Єлизавета Ярославна 1076 року в Скандинавії.

АННА

Князівна Анна народилася в Новгороді. Точної дати її народження встановити не вдалося. Вважають, що це мали бути 1023—1024 роки. Саме тоді батько її вів жорстоку боротьбу за владу із своїм братом Мстиславом, і тільки підписання миру між ними дало змогу родині Ярослава переїхати до Києва, де він і поселився із сім'єю у палаці-теремі, рештки підвалин якого збереглися й донині на південному заході від Десятинної церкви.

Дитинство Анни здебільшого пов'язане з Вишгородом — літньою резиденцією батька. Там було велике господарство — житниці, медуші, голубниці, льохи, а за дерев'яними стінами будинку ген-ген зеленіли садки та городи. Коли князівна підросла, брати почали брати її на полювання; якщо старша Ярославна—Єлизавета любила усамітнюватися, читати книжки, вести доброчинні бесіди з іноком Іларіоном, то середульша; кохалася в конях, оволоділа тонкощами їзди верхи та стрільбою з лука ... Сонячного березневого ранку з міської брами Парижа в далеку дорогу вирушала валка — королівські посли — єпископи Роже і Готьє Савейєр їхали по дружину для свого короля. Послів супроводжували вершники. Поминувши кордони Франції, поїхали битим торговим шляхом, яким здавна східні купці везли з Херсонеса і Києва до Регенсбурга і Майн-ца, а звідтіля на відомі ярмарки в Сен-Дені й Парижі перець, прянощі, хутра, а назад вертали з франкськими мечами й винами, срібними виробами, фландрським крамом.

І ось нарешті посольство побачило місто.

Київ виднівся здалеку, на високій кручі серед пишної зелені садків, високо над якими здіймалися бані святої Софії й Десятинної церкви. Через Золоті ворота подорожні в'їхали до міста. Кияни байдуже дивилися на стомлених далекою дорогою, вкритих порохом чужинців, бо вже не раз бачили латинських попів у чорних сутанах, у барвистих одежах послів із Німеччини й Візантії, арабських купців, моравів, тощо... Із труднощами прокладаючи собі шлях до князівського палацу, французькі посли з легкою усмішкою людей, що бували в бувальцях, споглядали велелюдний натовп на Бабиному торжку. Ярослав уже знав і про гостей, і про їхню мету. Тривожно забилося князеве серце від думи, що й Анна слідом за Єлизаветою залишить домівку, І що на неї може чекати така ж доля... А чи ж випаде іще зустрітися? Старим уже став. Слугам наказав, аби покликали послів до великої гридниці через кілька днів, нині ж нехай спочивають у "гостевому домі".

А уява юної Анни вже вимальовувала образ короля Генріха, її майбутнього мужа. Це, звичайно ж, був високий, вродливий юнак, сміливий воїн. Дівчина відгонила думку, що її шлюб — лише політичний крок мудрого батька, крок в ім'я дружби і миру між двома державами. Князівна насамперед хотіла кохати, хотіла бути люблячою і вірною дружиною.

За три дні Ярослав наказав запросити прибулих. До зали, низько вклоняючись, увійшли посли. За ними слуги несли дарунки: срібну скриньку, мечі роботи франкських зброярів, сувої шовку, а в срібному футлярі дивину — дві виделки з трьома зубцями — винахід флорентійського майстра. Цей столовий атрибут саме почав розповсюджуватися серед європейської знаті. До Києва виделки потрапили вперше, і Ярослав з цікавістю оглядав їх.

Великий князь після нетривалої бесіди з єпископами, подякувавши за дарунки, дав згоду на шлюб доньки з королем Франції. Очі в послів засяяли від вдово лення, й вони, вже не криючись, почали розглядати свою майбутню королеву. Стрункою, гордою, вродливою була молода князівна, — о, Генріхові сподобається дружина, і, звичайно, він щедро винагородить своїх посланців.

... Уже кілька місяців, минаючи міста і села Європи, кортеж Ярославни в дорозі. Позаду польські й чеські землі, Фран-конські гори, плескіт синіх вод Дунаю, і от якогось сонячного, а може, й похмурого дня перед очима постала чужа, незнайома, загадкова Франція. По країні вже луною котилося, що їде майбутня королева, і люди виходили на шлях зарані. Побачивши кортеж, скидали широкі кольорові шапки, з гідністю вклонялися Яросла-вовій доньці, з цікавістю позирали на князівну. Обдивляла їх і Анна — брунатні домоткані сорочки, вузькі полотняні штани, вовняні панчохи, на ногах — черевики на дерев'яній підошві...

Його королівська величність Генріх І Капет, володар і святійший король Франції, в супроводі лицарів, слуг, духівництва виїхав назустріч майбутній дружині. Жениха брала нетерпляча: яка ж та руська князівна? Палкий за вдачею, непосидющий був це чоловік. Майже тридцять років свого царювання (1031-1060 рр.) провів у боротьбі з непокірними феодалами. За прикладом свого далекого предка Карла Великого називав себе божою милістю государем, мав гучні титули, куди увіходили назви земель, власники яких й не збиралися визнавати його за короля, бо були сильніші й могутніші...

Генріх по-справжньому володів лише невеличким доменом Іль де Франс, який межував із Бургундією, Аквітанією, Фландрією, Анжу, Шампанню, що були в декілька разів більші за королівську землю. Король до сусідів і не потикався, аби не потрапити в неприємне, принизливе становище. Крім свого домену, іншими землями володів суто формально.

Юність майбутнього чоловіка Анни минула в міжусобній війні. Батько Генріха король Роберт заповів престол йому як старшому синові од першої дружини — італійської принцеси. Від третьої — Констанції, доньки могутнього феодала графа Арльського — у Роберта був іще один син, якого звали, як і батька. Після смерті чоловіка енергійна Констанція вирішила будь-що посадити на престол свою дитину й обійти Генріха. Для цього вона перетягла на свій бік могутніх васалів — графа де Блуа і сеньйора де Гюїза. За Генріха ж виступили герцог Нормандський, граф Анжу, граф Фландрський. Війська Констанції захопили королівський домен.

Генріхові довелося тікати до Нормандії. Герцог Роберт Нормандський, на прізвисько Диявол, настачив утікача рицарями, зброєю, чималою сумою грошей для ведення війни, а за це одержав од нього багату провінцію Венсен. Перевага у міжусобній боротьбі тепер була на боці Генріха. Його успіхові сприяло й те, що раптово померла Констанція, а молодший брат Генріха Роберт, одержавши бургундські землі, вирішив припинити змагання за формальне королівське звання.

... Радісний вигук вирвався у королівських слуг. До них попереду обозу, що рипів колесами, у супроводі єпископів і служників верхи наближалася Анна Ярославна. У дівчини також схвильоване обличчя — нарешті вона побачить змальованого в уяві красеня-короля...

Розчарування князівни важко описати: їй вклонився невисокий на зріст сорокарічний похмурий чоловік з ріденькою борідкою, котрий за мить до того жадібно припадав поглядом до неї — молодої, вродливої... Не опустивши долу очей, дівчина спогорда дивилася на свого майбутнього повелителя... Кавалькада вершників, супроводжуючи воза, до якого пересіла Анна із служницею, повільно рушила до Реймса. Не один день і ніч минули, поки нарешті валка під'їхала до стін міста, де за традицією мав відбутися шлюбний церемоніал і коронація Анни.

Правителі Реймса пишалися, що саме їм випала честь проголосити шлюб короля з прекрасною чужинкою. Анна була першою русинкою, котра переступила поріг собору святого Хреста. Це сталося в травні 1049 року.

З перших хвилин коронації присутні відчули твердий характер руської князівни, — вона рішуче відмовилася присягти на вірність Франції на латинській Біблії і заявила, що зробить це, поклавши руку на слов'янське Євангеліє — книжку, яку привезла з Києва як дарунок батька. Зачарований її красою, молодечим запалом, Генріх дав згоду, викликавши тим невдоволення архієпископа Гі, котрий під тиском короля все ж змушений був опустити королівську корону на голову русинки. Поклавши на олтар книгу, написану церковнослов'янською мовою, Анна присяглася на вірність країні, на вірність своєму чоловікові — королю Франції.

Рукопис цей увійшовши в історію культури як "Реймське євангеліє", став національною святинею Франції, символом дружби руського і французького народів. Книга зберігається у Реймській національній бібліотеці і має сорок сім пергаментних аркушів; усі вони, крім останніх двох, списані з обох боків. Оправлено книгу в дві дубові дошки, обтягнуті темно-рожевим сап'яном. Текст Євангелія складається з двох частин. Першу, яку привезла князівна до Франції, написано кирилицею на шістнадцяти аркушах, другу — тридцять один аркуш - написано в XIV столітті глаголицею. Коли і як другу частину "Реймського євангелія" було приєднано до першої, дослідникам невідомо. На жаль, невідомо, й який вигляд мала вся книга в ті часи, як її власницею була Анна Ярославна. Невідомо також, коли робилися назви розділів та початкові великі літери.

... Після коронації Анни в залі архієпископського палацу відбувся банкет на п'ятсот персон, який тривав цілий тиждень. Заздалегідь реймським громадянам наказали доставити на архієпископське подвір'я вісімдесят биків, двісті сорок баранів, чотириста двадцять п'ять телят, сімдесят свиней, вісімсот зайців і кролів, вісімсот каплунів, тисячу вісімсот гусей, понад десять тисяч курей і сорок тисяч яєць. А ще ж були діжки з осетриною, привезеш з півдня країни, чотири тисячі раків, сотні кілець сиру... Правителі міста замовили триста бочок вина. З ранку до вечора десятки кондитерів споруджували солодкі фортеці з мигдального тіста, розмальованого барвниками в національні кольори Франції. Як делікатес, на столи подали тридцять одне сетьє гірчиці (сетьє дорівнює півлітрові). Перед бенкетом білошвейки, не розгинаючи спин, підрублювали скатертини, на які пішло близько двох тисяч шестисот ліктів полотна...

Смілива, розумна королева поступово стає співправителькою Генріха, проти чого король не заперечує. На сьогодні в архівах Франції маємо документи, які підписувала Анна. Так 1059 року вона підтвердила королівську грамоту, що уповноважувала гвардійця Гугона віддати церкву святої Марії ченцям абатства, 1060 — скріпила печаткою права монастиря святого Мартина на даровані королем землі.

Французькі хроністи стверджують: саме за розпорядженням русинки при великих французьких монастирях були утворені школи, де діти навчалися грамоти.

Анна, котра володіла кількома іноземними мовами, перейняла від батька любов до книжок. Вона зібрала непогану бібліотеку, в основному з творів давньогрецьких і римських авторів, письменників і поетів раннього середньовіччя.

Мріяла королева й про добре виховання своїх дітей і докладала до цього чималих зусиль. (Анна ощасливила Генріха трьома синами: старший, Філіпп, став пізніше королем, середній, Роберт, рано помер, а менший, Гуго, заснував із часом королівський рід Вермандуа). Але хлопців не дуже цікавило навчання, книжки. Полювання, а пізніше розбещеність і вино посіли чільне місце в їхньому житті. На певно, на вдачах королевичів позначилися запальність і жорстокість батька й діда.

Значною подією для Генріха й Анни був день 29 травня 1059 року, коли в Реймсі ще за життя батька — а такий звичай у країні існував — коронували наступника престолу — Філіппа. 1060 року Генріх І помер. Короля, як і його батька, поховали в королівській усипальні в абатстві Сен-Дені. В перші роки свого вдовства Анна серцем розуміла, що все менше й менше потрібна старшому синові, який виріс і перестав прислухатися до материних порад. Тож 1063 року королева залишила Париж і виїхала в свій улюблений замок Санліс, що знаходився неподалік столиці. У французьких архівах зберігається грамота, згідно з якою Анна збудувала у Вітелі — передмісті замку Санліс — абатство і церкву святого Вікентія. Абатство, споруджене за наказом Ярославни, простояло до XVIII століття. Щороку ченці ордену святого Августина святкували день своєї покровительки і засновниці монастиря.

Зберігся і власноручний королевий підпис кирилицею, який поки що вважається єдиним. Зроблений він на дипломі за 1063 рік, що містить і дарчу на два будинки у містах Пернані й Коломбі для абатства святого Кріспіна Великого у Суассоні. Написано два слова: "Аннарегіна", тобто королева.

Чи принесло радість Анні життя в Санлісі? На це запитання важко відповісти однозначно. По сусідству з Санлісом знаходився замок могутнього феодала графа Рауля Крепі де Валуа, нащадка грізного Карла Великого і пізніше одного із засновників династії Валуа, що почала правити країною в 1328 році. Граф жив із другою дружиною Леонорою, мав двох синів і двох доньок від першої, яка померла 1053 року. Побачивши свою королеву під час одного з королівських бенкетів, вельможа закохався в Ярославну. За життя кузена, короля Генріха І, Крепі, граф Валуа, стримував свої почуття. Після смерті Генріха він перший розділив з Анною її горе. Не проминав жодної нагоди, аби якомога частіше бувати в королеви, часом давав ділові поради, допомагаючи в управлінні країною. В основному поради зводилися до того, що треба ослабити позиції непокірних підлеглих, які, користуючись малолітством короля, намагалися провадити свою політику: не платити в державну скарбницю податків, не поставляти солдатів для служби в королівському війську, не з'являтися на королівські ради, де вирішувалися державні справи. Герцог Аквітанський, наприклад, заявив графові Фландрії Бодуену V, який після від'їзду Анни до Санлісу виконував обов'язки регента, що не хоче бути васалом підліткові-королю, нехай підросте, мовляв, тоді побачимо. Хтозна, чи не так само поводився б Рауль Крепі де Валуа, якби не кохання до Анни?

У Санлісі граф усе настирливіше упадав біля молодої вдови і в один із візитів освідчився. А що ж Анна, яка добре знала: сусід офіційно не розлучений?.. Можливо, вона також кохала — чим же іще пояснити її згоду на шлюб? А може, страшний привид самотності лякав королеву своїм холодом, який вона з кожним роком відчувала все дужче? Старший син відійшов од неї, середульший помер, восьмирічний Гуго як міг зарадити матері? Хотіла була забрати його з собою до Санлісу, але за наказом Філіппа Гуго не пустили з нею: Філіпп заявив матері, що буде краще, коли брат знаходитиметься біля нього. Отже, попереду самотність, бо рідні брати і сестри, сонячний Київ ой як далеко...

Напередодні весілля граф надав колишній дружині Елеонорі, яку вигнав з дому, запідозривши зраду, невеликий маєток на півдні Франції, а слугам наказав не пускати її до замку...

З великими труднощами Елеонора дісталася Рима, щоб поскаржитися папі на колишнього чоловіка. За наказом папи Олександра II (це коштувало жінці чи ж одну сотню дукатів?) через архієпископа Реймського графові де Валуа було направлено листа. З цим посланням архієпископ прибув до замку Крепі і чекав кілька днів, поки господар повернеться з полювання.

Де Валуа був здивований, побачивши таких гостей, а прочитавши листа від папи, ошаленів і розтоптав пергамент чоботиськами. В посланні папа писав: "Ваша поведінка, сеньйоре, стосовно вашої цнотливої дружини не гідна не лише високого звання графа Крепі де Валуа, а й християнина. Людські й церковні закони засуджують вас! Бійтеся порушити їх. Я наказую підкоритися вищим наказам моїм як першосвященика, в противному випадкові ми змушені будемо вжити проти вас церковні канони і відлучити вас від Христової святої церкви". Граф відказав архієпископу, що Рим не має права втручатися в його особисте життя, відповіді на листа не буде, а посланець папи нехай забирається геть...

Граф Рауль Крепі де Валуа був проклятий і відлучений від церкви, хоча це мало його турбувало. Бенкети, полювання, розваги, урочисті обіди цікавили сеньйора більше за кару божу. За великі гроші священик церкви святого Вікентія обвінчав його з Анною. Через деякий час папа римський, що відчував нестачу грошей, а їх багато таки мав відлучений граф, простив Раулю його вчинок і зняв покарання. Проте Анні, яку київський інок Іларіон виховав у дусі християнського благочестя, велося не так легко. До того ж королівське оточення було обурене другим шлюбом королеви, але засуджувати офіційно вчинок матері юний король не наважувався. Отож, мабуть, шлюб із могутнім феодалом не приніс Ярославні бажаного спокою і щастя...

Осінньої ночі 1074 року граф Рауль Крепі де Валу а помер. Анна овдовіла вдруге. Вона стояла на колінах біля домовини чоловіка, молячись за упокій його душі, а на серці було тяжко ще й від новин, котрі докочувалися до неї з батьківщини.

1054 року не стало великого князя Київського Ярослава Володимировича, прозваного у народі Мудрим. На три роки раніше пішла з життя його дружина Ірина (Інгігерда). Перед смертю Ярослав, звертаючись до синів, закликав їх жити в мирі й любові. Старшого поставив замість себе в Києві й вимагав, аби брати слухались Ізяслава. Та не так сталося, як гадалося...

Боротьба за владу між братами вийшла за межі Руської держави. Ізяслав шукає допомоги в польського короля Болеслава, з військом якого вже колись приборкував повсталих киян. Але цього разу Ізяслав прорахувався. У Польщі в нього відібрали всі коштовності, а самого прогнали. Тоді вигнанець звертається по допомогу до німецького імператора Генріха IV, обіцяючи визнати себе васалом імперії, якщо німці допоможуть повернути йому київський престол, але Генріх IV, зайнятий у той час чварами з римським папою І Григорієм VII, не хотів розпорошувати свої сили. Тож Ізяслав просить підтримки у папи Григорія VII. Той же, замість конкретної помочі, вручає князю буллу, де від імені святого Петра віддає Ізяславу Київ і радить польському королеві почати боротьбу за Київ... Що ж до Болеслава, то він і не думає розв'язувати війну проти київського князя Святослава, який 1076 року надасть допомогу полякам у боротьбі з Генріхом IV, пославши військову дружину на чолі з сином Олегом Святославичем.

Ізяслав продовжує оббивати пороги європейських можновладців, терплячи приниження і доходячи до обіцянок віддати багатства своєї країни за військову допомогу... У вересні 1074 року Анна із замку Крепі повернулася до Парижа. Король Філіпп зустрів її з усіма почестями, які належали згідно з церемоніалом королеві-матері, але зустріч була офіційною, з холодком. Анна вже не мала на сина того впливу, як до свого другого одруження. В розпорядження її надали праве крило королівського палацу, спеціальний штат прислуги — колишні ж бо служниці Ярославни, дівчата з Києва, повиходили заміж — хто за рицаря, хто за купця — і з київських городянок перетворилися на балакучих французьких господинь.

1075 рік. Остання згадка про Анну... Очевидно, вона виїхала з Парижа. На той час їй виповнилося п'ятдесят два. Напевно, Ярославна часто думала про батьківщину, мріяла хоча б краєм ока побачити любі серцю київські гори, ліси, Вишгород...

У XIX столітті французькі історики висловлювали припущення, що Анна все ж повернулася до Києва. Але немає жодного факту на користь цієї версії.

До дніпрових берегів Анна послала гінця, який привіз невтішні новини. Розповів і про повстання киян, і про поразку синів Ярослава від половців, і про вигнання Ізяслава. Дізналася Анна й про візит Ізяслава до імператора та папи, про спроби брата торгувати батьківщиною, аби лише повернути собі великокнязівський престол.

Довідавшись, що вигнанець знаходиться зараз у Майнці, Анна послала до нього листа. Минали дні, а відповіді не було. Королева вирішує сама поїхати до Майн-ца. Але, діставшись туди, почула: Ізяслав недавно подався до Вормса. Провівши безсонну ніч у холодній келії місцевого монастиря, Анна вранці рушила до Вормса. Дорогою захворіла, та найбільше її засмутило, що брата не було й у Вормсі. Куди він подівся — ніхто не знав.

Сумніви, обурення, сором наповнювали її душу. Ізяслав, якого вона любила більше за інших братів і який у юнацькі роки вславився своїм розумом та освіченістю, дожив до того, що, наче злидень, із простягнутою рукою випрошував милостиню у першого-ліпшого могутнього володаря, а ті насміхалися й про людське око торгувалися з ним... Тож не дивно, що Ізяслав уникав зустрічі з сестрою, знаючи її твердий характер і принциповість... Так і не знайшла Ярославна брата. Хвора, виснажена, злягла і вже більше не підвелася. Померла Анна в господі ворм-ського єпископа Оттона.

Місце поховання Анни Ярославни не встановлене й досі. Історики відкидають Крепі й Санліс, де жила королева з другим чоловіком. Син Рауля Крепі де Валуа священик Сімон навряд чи стерпів би, аби мачуху поховали поряд з батьком (згадаймо прокляття папи римського). В середині XVII століття єзуїт, французький історик Менестріє вирішив, що могила Анни знаходиться в церкві абатства Віллієр, неподалік містечка Д'естамп. Історику вдалося знайти поховання, де на могильній плиті була вибита постать жінки з королівською короною на голові. Напис говорив, що тут лежить Агнесса — дружина Генріха.

Довгий час ніхто не сумнівався у відкритті Менестріє. Аж раптом у 70-х роках XVIII століття французькі історики оголосили єзуїта фальсифікатором. Виявилося, абатство Віллієр засноване лише 1220 року, і, ясна річ, Анна не могла бути там похована. Інші дослідники стверджували, що вона не могла також поміняти ім'я й стати Агнессою, хоча ця думка не вельми переконлива, в історії ж бо відомі факти, коли доньки великих князів, виходячи заміж за іноземних володарів, прибирали нове ім'я.

Французький історик Анрі де Клерк, який жив у XIX столітті й багато часу приділив дослідженню могили в абатстві Віллієр, у листі до Сент-Емура, автора розвідки "Анна Русинка, королева Франції і графиня Валуа" (перекладена на українську Іваном Франком), доводить, що це поховання першої абатиси монастиря Агнесси, і навряд чи треба приставати на думку, нібито Анна Ярославна змінила ім'я , — бо ж на усіх відомих, підписаних нею документах тих часів стоїть ім'я "Анна".

1884 року журнал "Кіевская старина" видрукував портрет Анни Ярославни. Для редакції зображення передав полковник Рєзвий, який, у свою чергу, отримав його від академіка Бассена, а тому портрет дістався від батька, професора Петербурзької академії мистецтв. На гравюрі напис російською мовою: "Анна Ярославна — королева Франции, родилась в Києве скончалась вблизи Парижа". Літографію, напевне, було зроблено в Парижі на замовлення російського вельможі. Можливо, то копія з видання XVII століття "Життя французьких королев" історика Мезере. На жаль, пошуки цієї книжки закінчилися невдачею, жодного примірника на 80-ті роки XIX століття не було знайдено, хоча книжку й перевидавали 1825 року.

На літографії Анна має зачіску й вбрання за модою XVII століття, а корону на голові — XI століття. Зображення Ярославни обрамлено вінком з троянд — символом жіночої досконалості. На дузі королівського герба напис: "Оплакую його смерть і своє життя". На гербі зображено зів'яле дерево, перед ним — горлицю, що символізує сум, з другого боку — кущ лілій, символ чистоти. За ким журилася Ярославна — за Генріхом І, за сином, за графом Валуа чи за рідним батьком?

А може, за батьківщиною?