Відскановано з: О.В.Русина. Україна під татарами та Литвою. Україна крізь віки. Т.6., Київ., 1998.

Початок Казимирового правління став зоряним часом для Олександра (Олелька) Володимировича — старшого сина Володимира Ольгердовича Київського, котрий у 1394 р. втратив свій уділ, отримавши замість нього Копил. Після цього до сере­дини 30-х рр. XV ст. Київ перебував у руках князів Гольшанських. З дочкою Андрія Івановича Гольшанського взяв шлюб молодший брат Олелька — Іван Володимирович. Можливо, це вторувало йому шлях до київського княжіння — принаймні, в літописних повідомленнях про Вилькомирську битву (1435 р.) зазначається, що серед інших прихиль­ників Свидригайла до рук великого князя литовського Сигізмунда потрапив князь Іван Володимирович Київський. Водночас було ув'язне­но й Олелька з родиною: дружиною Анастасією (дочка великого князя московського Василія І Дмитровича, звана "московкою", з якою він узяв шлюб у 1417 р.) і синами Семеном та Михайлом. Олелька тримали в Кернові, а його рідних — в Утяні.

Ув'язнення тривало до 1440 р., коли було вбито Сигізмунда Кейстутовича і великокняжий стіл посів юний Казимир Ягеллончик. Йому й бив чолом Олелько "об отчизну свою, о Киев", яку, на клопотання панів-ради, отримав "со всими пригородки киевскими".

Правління Олелька Володимировича тривало майже 15 літ — до 1455 р. На жаль, брак відповідних джерел стає на перешкоді з'ясуванню характеру його внутрішньої політики й навіть міри її самостійності. Тож не дивно, що ця проблема востаннє дискутувалася на зламі XIX-XX ст. Більшість тогочасних вчених схилялася до думки, що за волода­рювання нащадків Володимира Ольгердовича Київське князівство кори­стувалося автономією, яка межувала з екстериторіальністю. Протилеж­ну позицію зайняв у цьому питанні М.Грушевський, твердячи, що "дотеперішній погляд на київських князів Володимировичів як на вповні самостійних володарів — хибний: самостійними володарями вони не були, у внутрішніх справах своєї землі вони підлягали вели­кому князеві і його власть обмежувала дуже значно їх власть".

На підтвердження своєї думки він видрукував два акти Казимира, які стосувалися боярина Івашка Юршича, що його батько Юрша вислужив у Свидригайла маєтності на Київщині. З невідомих причин ці землі були конфісковані в Івашка Олельком. У1453 р., за скаргою боярина, до спра­ви втрутився Казимир, спочатку усно наказавши київському князю повер­нути згадані землі їх законному спадкоємцеві, потім звернувшись до ньо­го листовно й, нарешті, підтвердивши це надання привілеєм, згідно з яким Івашко отримав свою "отчину у Киевском повете", "што по нашему (Ка­зимира — авт.) приказанию князь Александр Володимерович вернул".

На думку Грушевського, "цей категоричний, нецеремонний наказ великого князя київському князеві в місцевих київських справах і ко­ролівське надання маєтностей у Київщині з поминенням київського князя" виразно вказують на обмеженість прерогатив останнього.

Висловлений науковцем погляд практично не здобув підтримки фахівців — передусім, тому, що йшлося про поодинокий факт. І досі обійдено увагою надрукований майже століття тому декрет Сигізмунда III (1613 р.), де згадуються два "листи" Казимира: перший, "писаний до князя Александра Володимеровича, абы земли у воеводстве Киевском над рекою Ушею лежачие Гриню Пашиничу и Макару Волковичу привернул (передав — авт.)", і другий, з підтвердженням цього надання. Характерно, що дати видачі цих "листів" (19 травня і 24 вересня 1453 р.) і документів зі справи Івашка Юршича (19 травня і 21 вересня 1453 р.) практично збігаються. Відтак, є підстави говорити про колективне звер­нення до Казимира кількох київських бояр, покривджених Олельком. Організація такої "депутації" вказує на те, що йшлося, найвірогідніше, про одиничний випадок, і втручання великого князя литовського у київсь­кі справи не мало регулярного характеру. До того ж, Олелько лише з дру­гого разу виконав Казимирову волю; тож, очевидно, на теренах свого князівства він почувався як цілком самостійний правитель.

Найпомітнішою подією перших років Олелькового князювання став приїзд до Києва митрополита Ісидора, котрий перед тим брав участь у роботі Флорентійського собору, на якому було укладено унію православної та католицької Церков (1439 р.). По дорозі з Італії до Москви він завітав до Києва, де князь Олелько, не здаючи собі справи з того, на яких засадах "сталось одиначество с латиною", у лютому 1441 р. під­твердив "господину и отцу своему Сидору" права, якими користувалися на території митрополичої єпархії його попередники.

"Государь отчич киевский" разом зі своїми "князьми и с паны, и со всею полною своею радою", декларувавши принцип недоторканності митрополичих маєтностей, передав Ісидору те, що "издавна", ще за часів його "великих прародителей" — "великих благоверных и благородных князей и княгинь"[1] — належало митрополії. Він також підтвердив надання приватних осіб — те, що "великие господья бояре и боярыни, и все именитые народы ... давали ... у поминок себе и за спасение своей души и своему роду всему: села и волости с данями и со всеми доходы, также земли, и воды, з бортямы и со всеми пошлинами, с людми и с озеры" Княжим воеводам і тіунам заборонялося "вступати" в "церковные земли и воды, и в люди, и во все доходы, и во все пошлины", що збира­лися на користь митрополита; до останніх Олелько додав "мыто коньское" (грошовий збір з продажу коней). За відсутності Сидора (коли він "отъедет далее в свою митрополию, оправляя церковь Божию") маєтності й доходи митрополичої кафедри переходили під контроль його намісника.

Робилися застереження щодо митрополичих людей: вони мали допо­магати при будівництві міських укріплень; натомість їм "по старине" допомагали підводами. Якщо ж між ними й підданими князя виникали конфлікти, вони підлягали компетенції "смесного" суда, що його процедура також описана в Олельковій грамоті.

Митрополиту призначалась і половина "осмьничего"; під цим можна розуміти як половину всіх грошових зборів князівського "осмьника" (урядника, котрий відав збором рибного мита, розбирав дрібні крадіжки й бійки тощо), так і лише ті, що були пов'язані зі злочинами проти моралі. На останнє припущення наштовхує норма, зафіксована в устав­ній грамоті великого князя Олександра київським міщанам (1499 р.): "Коли которого христианина купца або мещанина, або казака застанет осмьник непочестные речи делаючи с белыми головами (жінками — авт.), тогда на том наместнику митрополичему хоживала урочная вина (різновид штрафу — авт.)".

Факт видачі цієї грамоти митрополиту Ісидору виразно засвідчує тенденційність пізнішої літописної звістки про те, що "Исидор, митрополит киевский, пришел во одежде кардинальской в Киев, но оттуду изгнаша его". Навіть на зламі ХV-ХVІ ст. ім'я Ісидора фігурувало в пом'янику Києво-Печерського монастиря — і тільки згодом цей запис було знищено.

На відміну від Олелька, його шурин, великий князь московський Василій II, рішуче виступив митро­полита — Іону, котрий незабаром звернувся до київського князя, праг­нучи пояснити, чому це було зроблено без санкції Константинополя. Іона покликався на спричинене Флорентійською унією "церковное нестрое­ние во Цариграде" — "царь (візантійський проти укладеної у Флоренції унії та її речника Ісидора; у 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив нового імператор — авт.) не таков, а ни патриарх не таков, иномудрствующий и к латинам приближающийся "; паралельно він згадував, що й раніше, через "негладость (незгоду — авт.) русских господарей со цариградскими царями" бувало несанкціоноване патріархом "поставлєньє митрополитам … на Киеве", маючи на увазі прецеденти 1051 і 1147 рр.

Вартий уваги компліментарний тон цього послання. Звертаючись до Олелька, Іона писав: "От многих про тебя, про великого человека, слышу, яко же еси ... заступник всему православному христианству и тоя державы, Литовской земли, всем христианам тутошним и похвала, и поможение...; во всяко время ты еси началник всему добру". Нині, за браком джерел, важко судити, наскільки ці слова відповідали дійснос­ті[2], однак митрополитове звернення до Олелька не минуло без сліду: князь, очевидно, доклав певних зусиль до того, щоб Іоні були підпоряд­ковані й литовські єпархії. Він же, разом зі Свидригайлом і низкою литовсько-руських вельмож, засвідчив акт, яким Казимир передав Іоні "столец митрополич киевский и всея Руси" (31 січня 1451 р.).

Отже, як бачимо, сучасники високо ставили політичний авторитет і християнські чесноти Олелька. На схилі віку він постригся в ченці під ім'ям Олексій і скінчив своє життя в Києво-Печерському монастирі, де й був похований.

Важко судити, наскільки відповідає дійсності епітафія з його над­гробку, відтворена в "Тератургимі" Афанасія Кальнофойського (1638 р.), за якою Олелько зрікся князівської влади, переконавшись у суєтності всього сущого — "коли побачив, як б'ється народ з народом, коро­лівство з королівством, сходять зі сцени цезарі, падають тирани".

Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років (збереглися відомості про його охрещення митрополитом Фотієм у 1420 р.). У родинній традиції це тлумачилось як наслідок розподілу ("дела") батьківських володінь між Олельковими синами: "князь Семен и князь Михайло Александровичи промежи себе дел имели, [и] князь Семен взял Киев со всеми пригородки и волостьми Киевского повета". Інакше оповідає про ці події літо­пис: "Преставися князь Александро Володимерович Киевский, прорекомый Олелько, и зоставит по соби двух сынов, князя Семена и князя Михайла. И король по смерти отца их не дал в дел межи них Киева, але даст [его] от себе держати князю Семену, и князь Михайло сел на от­чизне своей, на Копыли". Отже, Казимир не визнавав "отчизных" (спадкових) прав Олельковичів на Київ, які начебто "пробегал" їхній дід Володимир Ольгердович, подавшись у 1394 р. до Москви.

Втім, і за цих умов Казимир практично не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе "князем великого князства своего Киевского", а його сусід, молдавсь­кий воєвода Стефан III, котрий у 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть називав його "київським царем" (з таким титулом він згадується в місцевих літописах). Це й не дивно — з огляду на масштаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорно­морського узбережжя на півдні. Намісник Семена Олельковича Свири­дов, "который от него Черкасы держал", так окреслив цей південний кордон: річкою Мурафа до Дністра, потім униз Дністром, повз Тягиню (сучасні Бендери), "аж где Днестр упал в море; а оттоль, с устья Днестрова, лиманом пошла граница мимо Очакова аж до устья Днепрова... а от устья Днепрова до Таваня" — перевозу на нижньому Дніпрі, який становив спільну власність володарів Литви та Криму; далі кордон з Кримським ханством пролягав по річках Овеча Вода, Самара, Сіверський Донець і Тиха Сосна.

Завдяки географічному положенню свого князівства Семен Олелькович контролював значну частину Дніпровського торговельного шляху, що з'єднував Північно-Східну Русь із Кримом та країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв'язків. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні, "сюди з'їжджається чимало купців із хутрами з Верхньої (Північно-Східної — авт.) Русі; об'єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи (щоправда, часто, наче вівці, потрапляють у дорозі до рук татар)". Київський князь охоче користувався вигодами цієї транзитної торгівлі, й навіть через два десятиліття після його смерті московські купці згадували про збільшення ним митних зборів у Києві.

Однак не цим запам'ятався Семен Олелькович нащадкам, а тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, "разоренную и в запустении вывшую от нашествия злочестиваго Батыя"; обдару­вав її "златом, и сребром, и сосуды церковными" та "в ней же и сам погребен бысть в гробнице, юже сам созда". Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу — останньому київському князю, після смерті якого в 1470 р. "на Киеве князи престаша быти, а вместо князей воеводы насташа".

Так сталося з волі Казимира, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника — Мартіна Гаштольда, швагра (брата дружини) покійного князя. Однак Семен мав прямих на­щадків — сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новго­роді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі відмо­вилися прийняти до себе Гаштольда як іновірця і, головне, не князя з по­ходження. За словами Длугоша, кияни двічі не впустили Гаштольда до міста, "кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (коли Ка­зимир не поставить у них князем Михайла Олельковича — авт.) іншого собі князя добудуть", якщо не "грецької, то латинської віри". Така завзятість красномовно свідчить про безперервність традиції князівського правління на Київщині в XV ст. Однак у 1471 р. їй було покладено край, коли кияни під загрозою воєнної виправи проти свого міста таки визна­ли владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і "цар­ственный град Киев и княжение его в воеводство перемени".

Такий перебіг подій не задовольняв нащадків Володимира Ольгердовича, переконаних у своїх правах на Київ. Недарма ж Семен Олелькович перед смертю "вінував" (тобто фактично забезпечив) свою дружину "киевскими пригородки и волостьми", що було б неможливо, якби він не почував себе господарем у власному князівстві. Тож навряд чи відпо­відає дійсності версія Длугоша, за якою в останні дні життя князь Семен, надіславши в дар Казимирові свого білого коня та лук (чим нагадував про власну звитягу в боротьбі з татарами), передав під його опіку свою родину і свої володіння, фактично зрікшись останніх на користь волода­ря Литви. Адже й через три десятиліття після цих подій небіж Семена Олельковича, Семен Михайлович, судячись із його вдовою Марією за свій Копильсько-Слуцький уділ, дивувався, "которым обычаем Киев, удел князя твоего, после живота (смерті — авт.) его от тебе и от тво­их детей отошел" і чому "король его милость граничную землю Киев на себе взял", надавши в "хлебокормление" родині покійного князя Пінськ (з правом повернути його "опять к своей руце").

Не могли змиритися нащадки Володимира Ольгердовича і з тим, що їх, попри високий родинний авторитет і знатність походження, від­тиснуто від широкої політичної влади. Не слід забувати, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кан­дидатами на великокняжий стіл, адже вони походили зі старшої лінії Ольгердовичів і формально мали більші права на престол, аніж нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу.

Кривди, заподіяні київським князям, болісно переживали й далекі нащадки Володимира Ольгердовича. Один із них, князь Іван Бєльський, у 1567 р., майже через 200 років після приходу до влади Ягайла, докоряв у листі, надісланому з Московщини в Литву, його правнукові, великому князю литовському Сигізмунду-Августу: "Наша была отчиз­на Великое княжество Литовское, заньже (оскільки — авт.) прапрадед наш, князь Володимер — великого князя сын Олгердов, и как князь ве­ликий Олгерд понял (узяв за себе — авт.) другую жену, тверянку (Юліану, дочку князя Олександра Тверського — авт.), и для тое дру­гой своей жены прадеда нашего отставил, а дал тот столец, Великое княжество Литовское, другой своей жены детем, сыну Ягайлу".

Втрата обох князівських "отчизн" — Києва й Вільна — спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану "змову князів" 1481 р. її організаторами були Михайло Олель­кович і Федір Іванович Бєльський (обидва — онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Воло­димира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Змову викрили (як гадають, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. За браком відповідних даних важко судити про наміри організаторів змови. Очевидно, й для більшості сучасників вони залишилися таємницею. Принаймні, на таке припу­щення наштовхує літописний запис під 1481 р.: "Месяца августа 30 ко­роль польский и литовский Казимир повелел стяти (стратити — авт.) князя Михаила Олельковича и князя Ивана Юрьевича; вина их Богу единому сведуща".

За свідченнями деяких джерел, змовники хотіли детронізувати (а можливо, й убити) Казимира Ягайловича і посадити на великокняжий стіл Михайла Олельковича. Для цього начебто передбачалося використа­ти весілля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. За іншою версією, вбивство мало статися під час полювання — на кня­зівських "ловах". У будь-якому випадку лише щасливий збіг обставин нібито врятував Казимира від смерті. Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою організатори змови намислили собі відірвати від Литви землі по р.Березина й піддатися з ними Москві. Втім, не виключе­но, що змовники сподівалися на підтримку великого князя московського, з домом якого Олельковичів пов'язувала родинна традиція[3]. Та жоден з усіх цих намірів не здійснився. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у Києво-Печерському пом'янику: "Помяни, Господи, убиенных: князя Миханла Александровича, князя Иоанна Юрьевича".

Родині Михайла Олельковича не довелося спокутувати його гріхи: Казимир залишив удові князя Ганні та синові Семену "отчизне" Копильсько-Слуцьке князівство, котре існувало як окремий уділ до початку XVII ст., а після смерті Софії Юріївни Слуцької (1612 р.) увійшло до складу володінь Радзивіллів. Втім, як засвідчують епітафії князів Слуцьких, у XVI ст. їх усе ще вважали "спадковими панами землі Київської". Це певною мірою відбивало й сталість уявлень про Київ як носія власної князівської традиції, що пов'язувалася з іменами Олелька та Олельковичів. І хоч у 1471 р. вона назавжди перервалась, у суспільній свідомості Київ залишився "столицею славетного колись князівства Київського" (так, зокрема, характеризував його наприкінці XVI ст. місцевий бискуп Иосиф Верещинський).

Збереження традиційних життєвих засад забезпечив киянам привілей Казимира, відомий нам у підтвердженнях його наступників. Цим документом великий князь литовський визнав принцип недотор­канності церковних володінь і доходів, до яких він не мав права "вступатися". За київською шляхтою закріплювалися землі, вислужені від часів Вітовта ("с того их не рушаем и то все им потвержаем"), а також право на їх успадкування: "по животе (після смерті володаря — авт.) жоне и детем именья держати; а в кого детей не будет, ино Ближнему (родичу — авт.)"; лише за їх відсутності шляхетські землі спадали на великого князя литовського ("а будет пустый человек — ни детей, ни племени — ино на нас тое именье"). За згодою великого князя кияни (тобто жителі Київської землі) вільно розпоряджалися своїми маєтностями — могли їх "к церкви по душе дати, заменити, продати и отдати".

Крім визнання майнових прав, привілей містив і певні судові гарантії. Володар Литви зобов'язувався "без права (тут: самочинно — авт.) людей не казнити, ани губити, ани именей не отнимати " — обов'язковим був "явный суд хрестиянский"; покарання мало відповідати провині ("хто будет как заслужил, тот тое и втерпит"). Як найтяжчий злочин розглядалася державна зрада, яка каралася смертю: "хто имет (буде — авт.) на нас лихо мыслити або на землю нашу, того казнити шиею (тобто скарати на горло — авт.)"; саме за це й було страчено Михайла Олельковича та Івана Гольшанського. Втім, їхня рідня не зазнала жодних переслідувань, що також узгоджується з юридичними нормами, зафіксованими в київському привілеї: "А который будет какую вину заслужил, ино того самого казнити (тут: карати — авт.) по его вине, а жоны и детей в именьи не рушати: проступит отец, ино отца казнити, проступит сын, ино сына казнити, а отца сыннею виною не казнити, а сына отцовою виною не казнити, только самого того казнити хто будети виноват"; виняток становили лише ті випадки, коли родичі фактично перетворювались на співучасників злочину: "А тать (злодій — авт.) што в кого украдет.., а к жоне будет носил, а жона будет ведала а поживала (тут: користувалася вкраденим — авт.) з детьми, ино и жона винна з детьми". Жорстоко каралося наклепництво, однак лише тоді, коли наклепником був шляхтич; якщо ж це була особисто залежна людина, то справі просто не давали ходу ("с холопом и з рабою суда нет").

Мешканці церковних, князівських, панських та боярських сіл звільнялися від різноманітних робіт на користь володаря Литви: косіння сіна, ставлення єзів (рибальських споруд у вигляді частоколу, поставленого поперек течії ріки), ловлі бобрів, а також від забезпечення підводами послів і гінців великого князя та сплати йому прямого податку — "подимщини", який переходив у розпорядження їхніх безпосередніх господарів ("мают они паном своим давати, хто кому служит"). За шляхтою ж закріплювалися лише дві повинності: нести зі своїх маєтностей службу великому князю литовському й "делати город", тобто підтримувати в належному стані укріплення Києва та його "пригородків". Привілей захищав жителів Київської землі від зловживань місцевих воєвод і будь-яких їхніх новацій ("новин"): заборонялися довільні побори та створення нових митниць — "где бы здавна не бывали за предков наших ... тут и теперь не потребно воеводам нашим мыт новых уставляти, нижли старые звечные (віковічні — авт.) мыта мают браны быти по-давному". Щоб запобігти "грабежам безправным" київських воєвод, у привілеї застерігалося, що в шляхетських володіннях вони не можуть "по пасекам и по землям бортеным медов на себе брати, а по рекам не мают бобров гонити (тут: ловити — авт.) и озер их волочити (тобто ловити рибу волоком — авт.), ани по лукам их осетров брати, ни по ловом всякого зверу ловити, ни стреляти, ни птах не ловити, ани стрельцов своих не мают в их имения вслати… А на месте киевском и по иншим замкам нашим, што кольвек люди их на продажу привезут медов, жит и ярин и бобров, и куниц, и лисиц, и рыб свежих и в’ялених, того всего воеводы киевские, пенязи (гроші — авт.) не заплатив или силою не мают брати".

Цей офіційний за характером перелік місцевих природних багатств ми­моволі викликає в пам'яті рядки з цитованої вище праці Михалона Литви­на, за словами якого Київщина, "оточена з усіх боків полями й лісами, настільки родюча, що ниви, зорані один раз двома биками, дають бага­тий ужинок... Старі дуби та ясени, які мають дупла, багаті бджоли­ними роями й медом, приємним на колір та смак... На берегах річок жи­ве сила-силенна бобрів... Птахів навдивовижу багато... Собак годують дичиною та рибою, оскільки в річках неймовірна кількість мальків і розмаїття великої рибини". Як бачимо, цей опис, наведений нами скорочено, без гіперболічних елементів, традиційних для тогочасного пись­менства, багато в чому перегукується із привілеєм Київської землі.

Слід мати на увазі, що цей документ дбав, головно, про інтереси шляхти. Міщанам же був адресований інший привілей, також виданий Казимиром після запровадження на Київщині воєводського правління. Він містив у собі ті ж юридичні норми, що й загальноземський ("татя казнитипо его делом", "отца за сюннюю вину не казнити, а сына за отцову, а брата за братню вину", "холопу и робе не верити", "суда с неволным не надобе"), а також певні майнові гарантії ("которого мещанина заберет Бог з сего света, а останется жона а либо дети, а либо братья, а либо ближний, ино тое имение на ближнего спадет (буде успадковане родичами — авт.); а по души им вольно дати и записати к церкви свое власное; а всхотел ли бы хто землю пашную либо бортную записати к церкви, то нехай будет з нашим призволеньем"); було зафіксоване право міщан переселятися разом з усім своїм майном до інших міст Литовської держави ("который мещанин... всхочет пойти до иного города або места, а маючи што свое власное, ино ему вольно продати а либо пойти со всим своим (майном — авт.) у Великое князство Литовское, а не за границу"). Регламентувалися різноманітні податки та служби міщанства; йому також гарантувалася свобода торгівлі й звільнення від сплати мита на всій території Київської землі. Згодом до цього додалися й інші пільги. Відтак, попри зміни у політичному статусі Києва, життя в регіоні не вибивалося зі звичної колії.

Крім цього, навіть після утвердження на Київщині режиму воєво­дського правління скасування її удільності не розглядалось як остаточне. Вже по смерті Казимира, котрий на смертному одрі поділив Литовсько-Польську державу навпіл між синами Олександром і Яном-Альбрехтом, виник план передачі "Киева и иных городов" їхньому "обділеному долею" братові Сигізмунду з перетворенням його на співправителя Олександра в межах ВКЛ (1495-1496 рр.); по суті, йшлося про перспективу модифікації дуалістичної держави Ягеллонів у тріалістичну. Зрозуміло, що цей план так і не було реалізовано (Сигізмунд задовольнився грошовою компенсацією), однак дискусія навколо цього питання виразно засвідчує той неабиякий політичний потенціал, що його містила в собі ідея київського княжіння.

У фаховій літературі побутує думка, що князівський стіл у Києві прагнув поновити і Михайло Глинський — всесильний фаворит Олександра, несправедливо покривджений його наступником Сигізмундом (про підняте Ілинським у 1508 р. повстання див. нижче). Джерелом таких уявлень є "Хроніка" Стрийковського, де стверджується, що брат Михайла, Василь Глинський, закликав мешканців київських "пригород­ив" приєднуватися до повстанців під гаслом перенесення столиці ВКЛ на Русь і відтворення "Київської монархії", чим "звабив багатьох бояр київських, що з них деякі йому присягнули". Водночас сам Михайло Глинський нібито облягав Слуцьк, щоб примусити одружитися з ним удову Семена Михайловича Слуцького, княгиню Анастасію, і таким чином отримати спадкові права на Київ.

Втім, аналіз синхронних повстанню джерел, здійснений нещодавно М.Кромом, продемонстрував, що звістка Стрийковського про облогу Слуцька Ілинським є легендарною (можливо, вона запозичена з родин­них переказів Слуцьких, із якими був особисто знайомий хроніст). Водночас дослідник припускає, що у версії Стрийковського відбились і реальні події — намагання кримського хана Менглі-Гірея залучити Глинських до себе на службу обіцянкою "посадити на Киеве и на всех пригородках киевских и беречь их от короля". У будь-якому разі оповідь "Хроніки" фіксує не факти, а київські ремінісценції її автора, котрі, з огляду на їхній вплив на українське літописання XVII ст., становлять самостійний науковий інтерес.

Взагалі ж, оцінюючи наслідки Казимирових нововведень, не можна не зважати на харизматичний статус Києва як "найпершого з-поміж усіх інших міст" (Михалон Литвин). Бо хоча, наприклад, укладач Синопси­су мав рацію, твердячи, що наприкінці XV ст. "преславное самодержавие киевское ... в уничижение толико прийде, яко от царствия в княжение, а от княжения в воеводство пременися", саме історія Києва не може слу­жити ілюстрацією до відомого парафразу "Sic transit Gloria urbis". Навіть термін "Київське воєводство" не відразу прижився на місцевому ґрунті: за спостереженнями Г.Боряка, він уперше фіксується актами 1533 р.[4] Київщину, як і раніше, вважали князівством — а в тексті угоди між Іва­ном III і цесарем Максиміліаном (1490 р.), за якою останній мав підтримати Московщину в боротьбі за "повернення" південноруських земель, фігурує навіть "великое княжество Киевское, которое за собою держит Казимир, король польский, и его дети". Аналогічною була й фразеологія поляків — і, відповідно, у 1569 р. Київщину було приєднано до Корони як "землю й князівство Київське". Уявлення про князівський статус Києва збереглись і в наступному, XVII ст. — не випадково один із ченців Михайлівського Золотоверхого монастиря зауважив з приводу подій 1654 р.: "вручил Бог великому государю, царю и великому князю Алексею Михайловичу, всея Великия и Малыя и Белыя России самодержцу, Великое Киевское княжение; и по ево, государеву, указу пер­вые присылки на великое Киевское княжение бояр и воевод".

Безперечно, в цих фактах відбилась інертність суспільної думки, що призводила до тривалого збереження в ужитку анахронічних назв адмі­ністративно-територіальних одиниць, однак давалася взнаки й історична пам'ять про давньоруські часи і політичну практику ХІV-ХV ст., коли київська княжа традиція реалізовува­лася в різних масштабах і формах.

Примітки:

1. Таке гучне посилання Олелька на своїх прародителів (з них лише його батько, Во­лодимир Ольгердович, сидів на київському столі) можна розцінювати тільки як стилістич­ну фігуру. Однак, гадаємо, Олелько свідомо культивував уявлення про спадковість, "от­чинность", своїх володінь, як і підносив власний статус за допомогою титулатури; цікаво, що остання на зламі ХУ-ХУІ ст. вважалася дещо "надмірною" — принаймні, в тогочас­ній митрополичій канцелярії, зацікавившись грамотою Ісидору як зразком князівського по-жалування ("как дати грамоту князю на святительские (доходи — авт.)"), внесли її до збірки формулярів в "урізаному" вигляді — викресливши слова "от Бога даваный".
2. Наявні джерела засвідчують хіба що побожність Олелькової родини: "князь Олександро Володимерович ис своею княгинею московкою и своими детьми" пожалував десятину з маєтностей у Турці Лаврашівському монастирю в Новогрудку; в 1458/59 р. , вже після смерті Олелька, "княгиня Настасья Киевская" за згодою синів передала дві свої волості Троїце-Сергієвому монастирю, ігумен якого Васіан у той час перебував у Києві з місією "укрепления православного христианства".
3. Приводом до активізації контактів із Москвою напередодні "змови князів" могли стати розпочаті в 1480 р. переговори про укладення шлюбу між племінницею Михайла Олельковича Оленою (дочка Євдокії Олельківни й Стефана Молдавського) і сином Івана III Іваном Молодим.
4. Паралельно з ним аж до початку XVII ст. в документах використовувався термін "Київська земля".