Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Воєнна справа українського козацтва періоду Хмельниччини

Відскановано за: О.Г. Сокрирко. Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Після визнання прав на адміністративну, а згодом і політичну автономію козацтва Річчю Посполитою принципово нового статусу набуло й козацьке військо, ставши ядром збройних сил нової держави, кількісно найбільшою їх частиною. Окрім суто воєнного значення, реєстрове військо посідало центральне значення в системі ціннісних орієнтирів тогочасного суспільства, виступаючи репрезентантом самої держави - «Війська Запорозького». Ополчення рицарського стану - козаків - не тільки ходило в походи, воювало й ділило здобич, а й збиралося на «кола» - Генеральні ради - на яких ухвалювалися важливі політичні рішення (вибори гетьманів, укладення договірних статей тощо) [56].

З суто військового погляду військо становило типове станове ополчення. Обов'язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли описи війська вже не практикувалися,- хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров'ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним і адміністративним життям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що була традиційною рисою майже всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами [57]. Організаційну впорядкованість війська зберігало тільки під час воєнних дій, періодично розходячись по домівках, аби козаки мали можливість підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом їхнього існування.

За таких умов самий розвиток війська в інституційному плані був значною мірою стихійним, а рівень його боєздатності залежав від майнового стану козаків. Держава мала мінімум зобов'язань щодо його матеріального забезпечення, дбаючи лише про його використання й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціальне активним і економічно благополучним виявиться сам козацький стан.

В організаційному сенсі військо поділялося на окремі полки - вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці. Питання щодо кількості реєстрових полків, особливо ж утворених після 1648 р., й досі чекає на своє вирішення, зумовлюючи дискусії серед фахівців. Вагомою причиною такої невизначеності є брак джерел по окремих періодах або ж суперечливість їхніх відомостей. Наприклад, у Зборівському реєстрі вміщено списки козаків 16 полків, однак за інформацією, що походила з гетьманського оточення, відомо, що того самого року Хмельницький мав під Збаражем 23 полки, хоча й ця цифра може бути неточною, оскільки водночас ще декілька козацьких формувань перебували на Поліссі [58]. Вочевидь, розв'язання цих суперечностей слід шукати в неусталеності кордонів Війська Запорозького та його внутрішнього поділу, особливо часто змінюваного до кінця 60-х рр. XVII ст. Крім цього, значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а з повстанських загонів і покозачених. їхню основу становили, таким чином, не реєстрові козаки, що відбували службу «с войскового ґрунта», а випищики чи добровольці-«охотники». До таких, що їх іноді дослідники помилково ототожнюють зі звичайними реєстрово-козацькими, належать подільські полки - Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також полісько-сіверські - Мозирський, Брагинський та Овруцький.

Організаційну основу козацького війська до поділу Гетьманату на право- та лівобережну частини утворювали полки, зафіксовані Зборівським реєстром 1649 р.: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Чернігівський, Уманський, Черкаський та Чигиринський.

Якщо до війни кожен із 6 реєстрових полків мав фіксовану чисельність, то після 1648 р. вона була довільною й не регламентувалася жодними приписами, коливаючись залежно від територіального складу самого полку. Про чисельність кожного з полків свідчать дані Зборівського реєстру 1649 р.: Чигиринський - 3222; Черкаський - 2996; Канівський - 3167; Корсунський - 3472; Білоцерківський - 2990; Уманський -2976; Брацлавський - 2655; Кальницький - 2050; Київський - 2010; Переяславський - 2982; Кропивенський - 1992; Миргородський - 3009; Полтавський - 2970; Прилуцький -1996; Ніжинський - 991; Чернігівський - 997 осіб [59].

Слід зазначити, що Зборівський реєстр є на сьогодні чи не єдиним джерелом, що дає змогу з більшою чи меншою впевненістю говорити про чисельність діючого козацького війська. Як відомо, практика складам «генеральних» реєстрів у Гетьманаті не прижилася через соціально-політичні причини: щоновий реєстр мав супроводжуватися «виписом» зайвих козаків, а вписування нових проходило з численними зловживаннями, що в обох випадках спричиняло заворушення в середовищі «черні», загрожуючи втратою влади не тільки полковникам, а й гетьману. Інші джерела статистичного характеру, як-от присяжні книги 1654, 1676 та 1682 рр або переписні книги 1666 р., не дають повної картини чисельності козацького стану через погану збереженість чи неповноту охоплення.

Вочевидь, кількість козацького війська в 40 або 60 тис., встановлена відповідно Зборівською угодою та «Березневими статтями», була умовною, не завжди відповідаючи кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Вона значною мірою залежала від матеріального становища козаків, різко знижуючись під час посух, неврожаїв чи епідемій, а також через небажання козаків брати участь у походах, їхнє невдоволення гетьманською політикою тощо. Під час війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків і обозової челяді, яких приводи! з собою принаймні третина реєстровців [60]. Ця обставина тісно пов'язувалася з внутрішнім устроєм козацтва, що, відповідно до річпосполитської традиції, складалося з військового товариства - спільноти служилого рицарського люду, щаблем нижче від якого стояли інші допоміжні категорії вояків.

Як уже зазначено, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип. Полки, своєю чергою, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках або об'єднуючись під час походів у самостійні відділи, групи й корпуси. Як і полки, сотні й курені не мали сталої чисельності, налічуючи згідно з даними Зборівського реєстру, відповідно від 100 до 300 й від 10 до 40 чоловік. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь - вояцька корпорація, що зазвичай об'єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю підрозділів цього рівня було те, що вони водночас функціонували як господарські осередки військової частини: при них існував невеличкий обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка», а то й якийсь дрібний промисел. Як випливає з даних Реєстру 1649 р., полково-сотенна структура війська не мала достатньої уніфікації, оскільки, наприклад, у Чигиринському полку, який, вочевидь, мав статус «столичного», існував особливий Осавульський курінь, судячи з усього, підпорядкований вищій (гетьмана або генерального осавула), а не полковій владі; частина сотень і куренів іменувалася ( і можливо, формувалася) не за територіальним принципом, а за прізвищами командирів.

Уявлення про комплекс озброєння й спорядження козацького війська не дають писемні, речові, а віднедавна ще й археологічні пам'ятки, однак не можна вважати остаточно вирішеним питання про генезу й поєднання різних видів озброєнь в арсеналі козацтва в середини - другої половини XVII ст. Цілком очевидно, що рівень оснащеності окремих товаришів, що прямо залежав від їхніх матеріальних статків, був далеко не однаковим, так само мусили відрізнятися між собою й старі реєстрові полки та новосформовані. Очевидець перших років Хмельниччини єрусалимський патріарх Паїсій свідчив, що «черкасы, да земские пашенные люди, покиня домы свои все у нево (тобто гетьмана. - Авт.) в собранье, многие с рогатины й с топоры, у иных косы ввязаны в деревье» [61]. З іншого боку, описи майна козацької старшини й значного товариства містять переліки численної й різноманітної зброї, кінського спорядження, захисних обладунків.

Свою специфіку мало озброєння різних родів війська, основними з яких були піхота й кіннота. Як випливає з аналізу джерел, головну роль у них відігравала, звичайно ж, вогнепальна зброя - найбільш ефективна й динамічна в технічному сенсі. Саме вона вирішальним чином впливала на розвиток традиційних форм тактики війська ще в XVI ст.

У першій половині - середині XVII ст. ручниці були на озброєнні найрізноманітніших військ: реєстрових козаків, кварцяних козацьких і волоських рот, магнатських надвірних хоругов [62]. Той факт, що вони б поширилися передусім у кінноті, доводить, що тодішні ручниці являли собою різновид полегшеного аркебузу (піщалі) [63]. Порівняно невелика вага й розміри робили їх зручними в користуванні в першу чергу для кіннотника. В цьому плані практичність ручниць спричинилася до ще одного напряму в їх еволюції: паралельно із застосуванням на війні, з кінця XVI ст. вони стають мисливською зброєю. Звідси й ще одна їхня назва - «пташинка». Визнаним центром виготовлення мисливських ручниць в Європі була Прага.

На жаль, у нашому розпорядженні немає жодного опису цієї зброї в українських джерелах кінця XVII ст., котрі дали б змогу із відносною точністю ідентифікувати її в зразках музейних зібрань. Тому наразі при їхній реконструкції можна орієнтуватися лише на московські та польські ручні піщалі, ручниці середини - другої половини XVII ст. Стволи цих ручниць довжиною до 85 см, як правило, були вже не зварені, а розсвердлені, що підвищувало надійність і балістичні властивості зброї. Ствол і припасований до нього замок «осаджувалися» в ложі з багатопрофільним чи мушкетним прикладом. Калібр ручниці коливався в межах 18 мм, загальна довжина - 120 см, вага-2,5-3,2 кг.

Окрім ручниць, у козацьких полках використовувалися карабіни й бандолети. Знайдені на полі Берестецької битви карабіни мають калібр 10-12 мм, довжину ствола до 85 см, що свідчить про їхні невеликі розміри й вагу. За висновком І. Свєшнікова, ці зразки було виготовлено майстрами московської Оружейної палати, чия продукція потрапляла до України в XVII ст. у централізованих поставках або трофеях [64]. Російські карабіни конструктивно складалися з гранчастого ствола калібром 14-16 мм, вмонтованого до мушкетного ложа з французьким прикладом, зручним для прицільної стрільби. Карабіни здебільшого оснащувалися ударно-кремінними замками, їхня довжина становила 90-100 см, вага 1,8-2,3 кг. Істотно вкорочені карабіни, які за калібром (12 мм) і розмірами нагадували швидше великі пістолі, ніж рушниці, називали бандолетами.

Розвиток вогнепальної зброї поступово зменшував роль лука й стріл у бою, але не міг витіснити їх одразу. Принаймні до кінця XVII документи згадують про наявність у козаків «сагайдахов», себто луків у налуччях і сагайдаків зі стрілами. Лук, як шляхетна, рицарська зброя фігурує і в озброєнні старшини.

Основну холодну зброю козаків становили шаблі поширеного на той час угорсько-польського типу, а також «ординки» [65]. Визначальною їх рисою були довгі (до 90 см), плавно вигнуті клинки, як правило, з відкритими руків'ями. Окрім них, часто згадуються різноманітні види ножів: «ножі паристие», «ножі простие». Неодмінною складовою козацького арсеналу були також списи, сулиці й їхні саморобні різновиди.

Свої особливості в озброєнні мала й козацька піхота [66]. На відміну від кінноти, де головну роль відігравала легка вогнепальна зброя, тут ставка робилася на потужність і велику вбивчу силу. За повідомленнями писемних джерел, у війську Хмельницького використовувалися мушкети, піщалі й гаківниці. Мушкет, завдяки своєму довгому стволу І великому калібру (18-20 мм), був грізною й потужною зброєю. Випущена з нього куля влучала в ціль на відстані 250-300 метрів. Згідно з матеріалами археологічних досліджень, козаки застосовували поширені на той час в Європі мушкети полегшеного типу з ударно-кремінними замкам, котрі не вимагали опертя на спеціальну підставку (форкету), однак їхня вага лишалася значною – до 7 кг [67]. Зазвичай із мушкетів стріляли великими свинцевими кулями, іноді - з металевим осердям. Під час інтенсивних боїв або облог, коли запаси боєзарядів швидко витрачалися, мушкети заладовували дробом, цвяхами й шматками заліза. Ці заряди мали великий радіус розльоту й заподіювали, особливо з близької відстані, страшні рани й каліцтва. Вогневий бій з їх використанням був дуже ефективним проти навальних атак польської й татарської кінноти.

Уніфікованої амуніції в козацькому війську не існувало. Козаки носили вузенькі шкіряні паски (типу «кордибанів», знайдених під Берестечком) [68], до яких підвішували шаблю, ніж й іноді порохівницю. Набої, разом із рушничним начинням, зберігалися в спеціальній сумці, або маленькому патронташі - ладівниці, яку носили за спиною на вузькому ремінці або тасьмі. Якщо взяти до уваги, що заряджання набоями поширювалося в гетьманському війську досить повільно й навіть у XVIII ст. було рідкістю, козаки довгий час користувалися натрусками з пороховою м'якіттю, котрі носили на шиї чи при поясі. Специфічним елементом вершницького спорядження був шабельтас (з нім. Sabeltasche, sabretache) -пласка шкіряна сумка чотири- чи п’ятикутної форми, підвішувана на коротких ремінцях до поясу з лівого боку [69]. Шабельтаси, що прийшли, очевидно, з модою на угорські речі, були поширені у волоській, польській, литовській та українській кінноті, перетворившися вже у XVIII ст. на характерний елемент гусарського спорядження - ташку [70]. В них зберігали листи, гроші, хустки та інші дрібні речі. Згадувані українськими джерелами шабельтаси опоряджувалися чохлами з сукна й оксамиту, прикрашалися гаптуванням і перлами [71].

Протягом кінця ХVІІ-ХVІII ст. рушниці й карабіни, імовірно, носили на ремінних перевісях за плечима. Можливо, що в ранній період для носіння коротких ручниць і бандолетів використовували спеціальні кобури-ольстри, прив'язувані біля луки сідла чи за спиною на спеціальному пасі [72].

Спорядження козацького вершника доповнювалося кінською збруєю, шкіряними або полотняними саквами, ремінними путами, попонами, дерев'яним цеберком для напування коней. Більшість речей зазвичай перевозили в обозі, однак нерідко кінні ватаги, що виїжджали «в поле» на розвідку або на відсіч противника, не брали з собою возів, котрі уповільнювали пересування. В такому разі все необхідне для походу майно, у тому числі запаси продовольства й навіть артільні котли, нав'ючували на коней [73]. Піхотинці мали простіший набір амуніції, ніж комонники, а саме: ріг із порохом, сумки з рушничним начинням і набоями.

Військове мистецтво. Переходячи до характеристики військового мистецтва українського козацтва доби Хмельниччини, основні риси якого буде проілюстровано на прикладах деяких битв і операцій, мусимо зробити кілька зауважень. Визнаючи панівну тезу сучасної історіографії про те, що 1648 р. карколомне змінив статус, організацію та систему управління козацького війська, навряд чи можна сказати те саме про способи і форми збройної боротьби. Тактичне мистецтво козацтва було тісно споріднене, з одного боку, з річпосполитськими, а з іншого - зі східними, зокрема, татарськими традиціями. Цьому сприяв не тільки фактор «тісного сусідства», а й участь козацьких підрозділів і старшини в спільних бойових діях, як-от у складі коронного війська під час Лівонської війни 1558-1583 рр., виправах «Димитріади» 1610-1613рр., Хотинській війні 1621 р. чи, навпаки, в планованих протягом 1618-1620 рр. Персією походах проти Туреччини, міжусобних війнах у Криму. Планування кампанії, її забезпечення, пересування військ, розвідка й, нарешті, основні елементи бою козаків виразно відрізнялися від західноєвропейського військового мистецтва й надаються до порівняння з сусідами по Центрально-Східній Європі - Польщею, Трансільванією, Московською державою й Кримським ханатом, де є ближчі аналогії, наприклад, до таких форм бойових порядків, як «лава» або «гуф», використання рухомого табору, ведення оманливих відступів, використання засідок тощо. Цю прикметну рису військової практики «українних» земель загалом, безвідносно до місця в ній козацтва, проникливо спостеріг анонімний автор поеми «Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го», що вклав в уста свого героя князя Костянтина Острозького полемічну відповідь полякам, котрі обстоювали першість західноєвропейської військової «штуки»:

В полі шабля й сагайдак - це не те, що вдома. Волох, німець чи француз у військовій справі Зовсім інші, ніж турчин серед піль кривавих. Тут не німця, а татар подолати треба, В правім ділі хай Господь допоможе з неба.

Якщо для скільки-небудь помітних змін у тактиці було потрібне накопичення критичної маси новацій в озброєнні, засобах зв'язку, тактичних формах противника, то на рівнях стратегічному та оперативному початок Хмельниччини справді спричинився до важливих новацій. Переростання козацького повстання в масштабну війну, до якої залучилися практично всі верстви суспільства, зрештою, вихід «козацького питання» за традиційні межі внутрішньополітичної проблеми Речі Посполитої, піднесли козацьку старшину на якісно новий рівень військово-політичної еліти держави. Значно збільшився масштаб планованих нею операцій у їх реалізації щороку посилювалася роль міжнародних чинників. Повстанське військо, на відміну від попередніх часів, було не екстериторіальним формуванням із мінливим складом а армією, опертою на власний територіально-адміністративний устрій Саме в оперативно-стратегічній царині ми бачимо найбільше проявів нових тенденцій у розвитку військового мистецтва козацького війська, в якому з'являються нові елементи - частково вдосконалені прийоми з попереднього часу або ж ті, що виникли як наслідок перелічених вище суспільно-політичних і військово-організаційних змін.

Симптоматичним є те, що початок Української революції став певним рубежем і у розвитку військового мистецтва її головного супротивника - Речі Посполитої. У всебічно проаналізованих причинах поразок коронного війська польські історики воліють добачати переважно зміну оперативно-тактичного фактора - залучення Б. Хмельницьким союзної татарської кінноти, яка стала важливим підкріпленням для повстанського війська, репрезентованого це важкою піхотою. Це ліквідувало оперативно-тактичну перевагу поля у кавалерії, що згубно позначалася в усіх попередніх зіткненнях [74]. Зі свого боку зауважимо, що постульована в післявоєнній історіографії криза польського військового мистецтва середини XVII ст. серед тих факторів, що були безпосередньо пов’язані із Хмельниччиною, мала й інші причини, зокрема, невідомі до того типи маневрування козацького війська одразу кількома осібними групами, блокування комунікацій противника на значному просторі, зрештою, більш високий рівень управління й узгодження дій бойових порядків і окремих груп війська.

Уже перші перемоги повстанців улітку 1648р. заслуговують на увагу не лише через свої політичні наслідки, а й з погляду оприявнення тих факторів військового мистецтва, котрі, власне, й зробили їх можливими.

Початковою метою поляків був розгром козацького бунту на Запорожжі, хоч вже на весну 1648 р. були наявними всі свідчення на користь того, що хвилювання на Січі є чимось більшим за звичайний заколот. Командування корпусу польського війська, який стаціонував в Україні, мало надто приблизні уявлення про кількість повстанців, їхні плани. Загалом, погана організація розвідки стала однією з причин як першої, так і всіх наступних поразок поляків у перший рік війни. Зокрема, гетьман Потоцький не знав, що ще на початку березня до Хмельницького прибули загони татарської кінноти, послані ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, а трохи пізніше - 20 тис. осіб на чолі з перекопським беєм Тугаєм.

На думку І. Стороженка, за планами гетьмана, татарська кіннота, виділена з кількома козацькими ватагами й артилерією в передовий загін, мала прикривати висунення з Січі головних сил, рухаючись за вододілом РІЧОК Базавлук - Саксагань – Омельник – Жовті Води. Слідом за ними ішли основні сили повстанців (близько 8 тис. піхоти) з обозом і артилерією, чекаючи на виявлення авангардом сил противника й сприятливого моменту для розгортання й вступу в бій [75].

У першій декаді квітня великий коронний гетьман Миколай Потоцький виділив зі свого корпусу авангард, який частково суходолом (кіннота), частково ж Дніпром (піхота й драгуни) мав дістатися Микитинської Січі й там у зародку придушити бунт. Головним силам при цьому належала швидше роль спостерігача, оскільки можливості повстанців оцінювали як незначні [76]. Таким чином, зав'язка бою значною мірою залежала від сил авангардів, стану їхньої розвідки та бойової охорони. Подальші події засвідчили, що козацько-татарське військо мало в цьому вирішальну перевагу [77].

Перше зіткнення супротивників сталося 19 квітня біля р. Жовті Води, коли поляки намагалися вийти на Микитинський шлях, що вів безпосередньо на Січ. Як випливає з аналізу джерел і загальної оперативної обстановки, татарам одразу ж вдалося охопити польський загін,примусивши його зупинитися й розгорнути табір. Приховане наближення й охват були одним з основних способів ведення бою татарською та козацькою кіннотами, який базувався на діях рівновіддалених (до 3-6км) великих груп (5-6 тис. осіб),що просувалися, утворюючи трикутник, обернений вершиною в напрямі противника. Невеликі сили польського авангарду не мали жодних шансів самостійно витримати облогу переважаючих сил повстанців, тим більше, що друга частина авангарду, яка рухалася водою й складалася переважно з реєстрових козаків, підняла заколот і перейшла на бік Хмельницького [78].

Не покладаючись лише на свою кількісну перевагу, гетьман подбав не тільки про щільну блокаду табору, а й про захоплення всіх комунікацій регіону, завдяки яким головні сили коронного війська могли б подати допомогу обложеним. Наприкінці квітня він вислав у «під'їзд» кілька кінних підрозділів у чигиринському напрямку, звідки очікували підходу Потоцького, а на дніпрових переправах наказав знищити човни й байдаки, аби перешкодити форсуванню 6-тисячного надвірного війська князя Я. Вишневецького.

Ці заходи забезпечили ефективну облогу, під час якої противник потерпав від нестачі води, фуражу й боєприпасів. Протягом 4-5 травня поляки зробили спробу вирватися з оточення, але їх просування було зупинено козацькою піхотою в урочищі Княжі Байраки й закінчилося повною поразкою [79].

Остаточно переконавшися, що після поразки авангарду повстанці рухатимуться правим берегом Дніпра, великий коронний гетьман зі своєю групою вирішили не чекати на з'єднання з корпусом Вишневецького й відійти вглиб Правобережжя. Потоцький вирушив з Корсуня 16 травня, маючи при собі близько 5,5 тис. кінноти й 1600 піхоти [80]. Дезорієнтований присутністю у війську Хмельницького татарської кінноти, котра відіграла важливу роль при Жовтих Водах, коронний гетьман намірявся збільшити оборонні можливості свого війська й наказав частині кавалерії спішитися. Через це нерозважливе рішення його група остаточно втратила маневровість і можливості для ведення активних наступальних дій. Оперативно-тактичну перевагу повстанських військ у кінноті було утверджено остаточно.

Своєю чергою, Хмельницький квапився наздогнати противника, що відступав, пройшовши форсованим маршем маршрут Княжі Байраки - Крилів - Чигирин - Городище - Корсунь у супроводі розвідувального й кількох передових загонів кінноти, котрі пильнували рухи поляків. Головні сили гетьмана (близько 20 тис. вояків і 26 гармат) 15 травня форсували р. Рось між Корсунем і Стеблевом, тоді як передові загони вийшли на Корсунський шлях заступивши Потоцькому відступ на Богуслав [81]. Вишикуваний рухомий табір, по периметру захищений кінними шеренгами з артилерією й піхотою всередині, став зручною мішенню для козацьких мушкетів і артилерії. До того ж місцевість, по якій пролягав шлях відступу, була пересіченою, що утруднювало рух і постійно загрожувало розірванням табору [82].

Зазнаючи важких втрат від вогню козаків, група Потоцького увійшла до урочища Горохова Діброва - вузької заболоченої тісняви, утвореної, з одного боку, р. Виграївкою, а з іншого - урвистими кручами, й, наштовхнувшися на завчасно влаштований тут Перекоп, зупинилася. З фронту табір атакувала козацька піхота за підтримки артилерійського вогню, а з тилу - татари [83]. В паніці, яка зчинилася в коронному війську, повстанцям вдалося відірвати чоло й хвіст табору, котрі були найбільш боєздатними частинами шикування й прорватися всередину. За кілька годин польську армію було знищено, а обох гетьманів взято в полон.

Улітку 1648 р. Речі Посполитій шляхом відчайдушних зусиль вдалося відновити 30-тисячну армію, котра однак, своїми якостями істотно поступалася попередній. За відсутності гетьманів її очолили три виборні воєначальники - регіментарі, особисті якості яких, помножені на брак єдиноначальності, слабку дисципліну війська, значну частину якого становило погано кероване шляхетське ополчення, ставили під сумнів успішність подальшої кампанії. Водночас не справдилися очікування Хмельницького щодо залагодження козацько-польських суперечностей мирним шляхом, тож гетьман змушений був розширювати свої стратегічні плани, беручи до уваги кількісно значно сильнішого противника й масштабніший театр воєнних дій.

Ці фактори, на які також впливало істотне поширення повстанського руху, котрий повністю охопив Лівобережжя, Волинь і Поділля, загрожуючи перекинутися на західні землі, диктували Хмельницькому необхідність вироблення нової стратегії, котра дала б йому змогу виграти час для накопичення сил, впорядкування армії, залучення додаткової зовнішньої підтримки. Після розгрому кварцяного війська навесні 1648 р. гетьман до певного часу свідомо уникав лобових зіткнень із противником й особливо затяжних облог ключових фортець і опірних пунктів, для чого повстанці не мали достатньої ' артилерії й досвіду [84].

У концентрованому вигляді ця стратегія літа-осені 1648 р., реконструйована В. Маєвським та І.Стороженком, мала на меті використати Волинь і Поділля як район локальних сутичок, що вимотували б противника, поступово заслаблюючи його сили й позбавляючи оперативної ініціативи. Для цього використовувалися засоби - маневрове блокування основних комунікацій і опірних пунктів поляків та стимулювання тут повстанського руху. В першому випадку бойові групи власне козацького війська, котрі мали правильну організацію, озброєння й досвід, стримували й вимотували противника, в другому - повстанські «купи» й стихійно створені полки нападали на ворожі під'їзди, знищували переправи, продовольство, одночасно виконуючи роль розвідки гетьманської ставки. Ефективність стратегії продемонстрували бої між авангардом повстанського війська М. Кривоноса й групою Я. Вишневецького на Вінниччині - 6-8 липня під Махнівкою й 15-17 липня 1648 р. під Старокостянтиновом. Не вдаючись до детального аналізу цих боїв, зазначимо, що їх основним результатом стало опанування важливим стратегічним пунктом - Старокостянтиновом, блокування комунікацій противника й створення

сприятливих умов для виходу й розгортання в цьому районі головних сил козацького війська [85]. Наприкінці літа 1648 р. у розпорядженні Хмельницького було близько 23 тис. боєздатного війська й ще десь ЗО тис. у новосформованих полках і повстанських загонах. Утім, цього разу гетьман не мав підтримки кримського хана, який був зайнятий відбиттям нападів донських козаків. Враховуючи це, а також зважаючи, що в новосформованому війську поляки мали перевагу в кінноті, яка знов надавала їм оперативно-тактичну ініціативу, головні сили козацького війська залишили район Старокостянтинова, відійшовши до Пилявців [86]. Тут, очікуючи на зосередження своїх сил, Хмельницький розташував на узвишші правого берега р. Іква укріплений табір.

Ранком 11 вересня коронне військо в похідно-бойових порядках, поділених по фронту на три частини, вийшло на лівий берег Ікви й одразу зробило спробу захопити греблю. Атакування переправи було, як свідчать очевидці, неорганізованим й досить безладним, тож греблю поляки взяли тільки під вечір [87]. Водночас з'ясувалося, що лівобережна нерівна і болотиста місцина, обрана регіментарями для розгортання головних сил, є абсолютно непридатною для побудови табору, який мав слугувати тактичною базою майбутньої битви. Таким чином, перевагу польської кінноти було підважено, а після підходу 12 вересня до козацького табору 20-тисячної буджацької орди взагалі зведено нанівець [88]. Зміна співвідношення сил давала можливість Хмельницькому контратакувати противника. Ранком 13 вересня на греблю, на якій поляки міняли бойову охорону, вдарила козацька піхота, а татари охопили тил і фланги. В таборі зчинилася паніка, хоругви шляхетського ополчення розірвали ланцюг возів і почали тікати. Відсутність єдиного командування й суперечливі чутки про прибуття на допомогу Хмельницькому татар довершили безлад, внаслідок чого коронну армію було повністю розгромлено [89].

Одним із найяскравіших прикладів маневрування одразу кількома бойовими загонами, які складалися з різних родів військ, є битва під Батогом 22-23 травня 1652 р., котра стала свого роду підсумком у розвитку оперативно-тактичного військового мистецтва козацтва доби Хмельниччини. Безпосереднім прологом до битви була виправа польського війська на чолі з коронним гетьманом М. Калиновським до Молдавського князівства, що мала на меті унеможливити шлюб сина Б. Хмельницького Тимофія з донькою молдавського господаря В. Лупула, котрий погрожував Польщі переходом Молдавії до сфери впливу Гетьманату [90]. Підготовлений до походу 15-тисячний козацький корпус Т. Хмельницького, що складався переважно з піхоти, був зосереджений на Корсунщині й всередині травня вирушив у напрямі Городище - Звенигородка - Умань, готуючись форсувати Південний Буг. Втім, коли стало відомо, що корпус Калиновського вийшов до Бугу раніше, Богдан Хмельницький рушив на Уманщину з 35-тисячним підкріпленням. На допомогу гетьманському війську також прибув 20-тисячний загін кримської орди очолюваний нурадин-султаном.

Очікуючи на підхід козацького війська, Калиновський не сподівався що корпус Хмельниченка буде додатково посилено за рахунок головних сил і татарської кінноти. Польське командування загалом погано орієнтувалося в ситуації, практично не дбаючи про організацію бойової розвідки [91]. Попри це, прибувши в район бузьких переправ набагато раніше, Калиновський одразу ж перехопив до своїх рук тактичну ініціативу, маючи більше можливостей для активної оборони оперативного простору, й розбив на правому березі річки укріплений табір. Утім, своїми розмірами й розташуванням табір істотно перевищував можливості його оборони: фронт його був розтягнутим, через що у поляків бракувало сил для рівномірного забезпечення прикриття, виділення тактичної розвідки й резерву. Все це, разом із кількісною перевагою, створювало для Б. Хмельницького сприятливі можливості для завдання раптового удару одразу з кількох боків, розірвання табору й знищення противника по окремості [92].

З цією метою українсько-кримське військо було поділено на дві частини, кожна з яких мала власне завдання й напрям дій, що диктувалися загальним задумом операції. Головні сили гетьманського війська й корпус Т. Хмельницького від Гайсина рушили у південно-західному напрямі, готуючись форсувати Буг у декількох десятках кілометрів вище від табору Калиновського. Після переправи зранку 22 травня 15-тисячна група Т. Хмельницького, тримаючись спочатку на максимальній відстані на захід від розташування противника, у середині дня несподівано вийшла перед фронтом польського табору, розгорнувшись у бойові порядки. Одночасно з південного боку під табір підійшла друга група виділених військ, що складалася з татарської кінноти на чолі з Карач-беєм [93].

Приховане пересування головних сил і татарського загону прикривав авангард козацької й татарської кінноти, котрий незабаром після завершення переправи через Буг корпусу Т. Хмельницького атакував із півночі польський табір. Виманивши з нього польську кінноту, татари почали швидко відступати, заохочуючи таким чином противника до неорганізованого переслідування. У полі Калиновського несподівано атакували із заходу й півдня Т. Хмельницький і татари, яким вдалося прорвати кільце й без того слабко захищеного табору одразу в кількох місцях [94]. Коронний гетьман був змушений зупинити переслідування й за допомогою піхоти витіснити козаків з табору, одночасно намагаючись зменшити площу його оборони.

Невправні дії Калиновського, однак, викликали різке невдоволення в частини урядників, які підняли проти нього заколот, вимагаючи розпочати переговори з козаками й татарами. Оточений зусібіч табір, таким чином, поділився на два ворогуючих угруповання, поміж якими спочатку тривали сутички, а на світанку 23 травня розпочалася справжня війна. Перегородивши шлях до річкових переправ кільком хоругвам кінноти, котрі вирішили покинути табір і самостійно прориватися з оточення, Калиновський наказав піхоті й артилерії, що зберігали йому вірність, відкрити по них вогонь. Це стало сигналом Хмельницькому для початку загального штурму табору, який після відчайдушного спротиву впав під вогнем козацької піхоти й ударами татар. На бойовищі загинув сам коронний гетьман, генерал артилерії Ж. Пржиємський, чимало офіцерів, 8 тис. жовнірів було взято в полон.

Через своє стратегічне та моральне значення перемога під Батогом не тільки дала змогу Хмельницькому знову вимагати від Речі Посполитої відновлення умов Зборівської угоди, а й стала найприголомшливішою після Корсуня й Пилявців поразкою для коронного війська, яке вкотре було вщент знищено.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

1247 року угорський король Бейла IV надав своєму зятеві руському князю Ростиславу (син пізніше канонізованого за мученицьку смерть в Орді Михайла Чернігівського та сестри Данила Галицького) в управління землі Банату – територію між Дунаєм, Савою та Моравою. Після смерті Ростислава Михайловича банами Банату були його сини Михайло та Бейла.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka