Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

Поява половців у середині XI ст. у причорноморських степах на багато десятиліть загострила ситуацію в південноруському регіоні, проте поступово, починаючи з перших десятиліть XII ст., у стосунках Русі зі степовим світом створилися умови для співіснування і взаємодії. Цьому значно сприяли і заходи південноруських князів, спрямовані на зміцнення позицій Русі на півдні. Причому, крім широкомасштабних воєнних акцій у степах, побудови нових фортифікаційних укріплень на кордоні зі степом, важливе значення мало виникнення своєрідної прикордонної буферної зони. У цей час значно збільшилося населення прикордоння (ареал «Змійових валів») як за рахунок мігрантів з півночі, так і внаслідок запрошення сюди представників тюркських племен: торків, печенігів, берендеїв, турпеїв, коуїв, - котрі у XII ст. створили в басейні р. Росі політичне об'єднання «Чорноклобуцький союз». Це об'єднання мало особливий статус у рамках адміністративно-територіальної структури Давньоруської держави, підтримувало з населенням Русі тісні економічні, політичні та культурні зв'язки. Зокрема значних розмірів серед «чорних клобуків» набула місіонерська діяльність православної церкви. Є підстави думати, що значна чисельність тюркського неполовецького населення мешкала також у середній течії Дністра та в басейні Південного Бугу.

Наразі важко з'ясувати, яким був ступінь залежності в середині XII ст. згаданої вище Берладі від Галича, але є підстави вважати, що цей ареал у той час не входив до державної території Галицького князівства, хоча тоді спостерігалися (нехай і не дуже активні) спроби підкорення («окняжіння») краю з боку галицького князя. Активна участь берладників у згаданому вище конфлікті між Володимирком Володаревичем та Іваном Рости-славичем значною мірою свідчить про певну причетність берладників до політичного життя Галичини. Виступ галичан проти свого нового князя Володимирка є доказом того, що процес об'єднання галицьких земель не був безболісним, а в галицькому середовищі існували різні політичні табори. Один із них упродовж тривалого часу підтримував племінника Володимирка Івана Ростиславича, який із цього часу одержав прізвисько «Берладник».

Розглядаючи питання про берладників, М.Ф. Котляр припускає, що назва «берладники» мала відношення лише до насе-лення Подунав'я, котре приєдналося до Івана Ростиславича і було частиною слов'ян Півдня, а саме бродників. «Недарма згадки про берладників, - пише вчений, - тісно пов'язані, з діяльністю Івана у Причорномор'ї і зникають з його смертю (1162 р.)» Такий же погляд поділяє І.О. Князькій.

На нашу думку, таке твердження є дещо категоричним, бо стан джерел не дозволяє достатньою мірою чітко уявити картину виникнення назви, часу та обставин існування берладників. На наш погляд, назва «берладники» стосується конкретної місцевості - Берладі. її територія складалася із частини Правобережжя Нижнього Дунаю, а також частини Нижнього та Середнього Попруття. Хоча населення Берладі не мало чітко виражених етнічних ознак, можна думати, що головною складовою в ньому були колишні східні слов'яни - уличі та тиверці. Вірогідно, за суттю Берладь була своєрідною слов'янською «вольницею», тобто територією, куди переселялося слов'янське населення з півночі і яка не мала виразної державно-політичної структури.

Подунайське слов'янське населення мало й інші найменування. Коли 1190 р. «чорні клобуки» звернулися до князя Ростислава Рюриковича з пропозицією розпочати воєнні дії проти половців, вони порівнювали своє становище із життям слов'ян на Дунаї: «...сє Половци сее зимы воюють ны часто, а не вєдаємь, Подуйци ли єсм что ли» . Натяк «чорних клобуків» стосувався-незалежного становища подунайців, яких не підтримували князі Русі. Зазначимо, що інколи доля степових угруповань Причорномор'я, що мешкали за сотні кілометрів одне від одного, була тісно пов'язана. Так, у 1188 р. київські князі й «чорні клобуки» здійснили спільний похід проти зимовищ половців у Придніпров'ї, оскільки основні сили кочовиків у цей час були на Дунаї, можливо, брали участь у воєнних діях у Болгарії, про що йшлося вище. Інша назва подунайсько-подністровського населення - «выгонцы Галичькыя» - є доказом його незалежного від адміністративного князівського контролю існування і вказує, що значна частина цього населення переселилася сюди з Галицької землі.

Особливого розгляду заслуговує питання про місце подунайських міст в історії Русі та її сусідів. Уже в X ст. вони були предметом підвищеної уваги Святослава Ігоревича, який хотів перенести сюди столицю своєї величезної держави-імперії. На межі XI—XII ст. їм приділяв увагу теребовльський князь Василько Ростиславич, а згодом за ці міста воював з візантійцями Володимир Мономах, який послав сюди воєводу Фому Ратиборича. Володарі Галичини другої половини XII ст. продовжували традиційну політику просування на південь, що не могло не призвести до ускладнень відносин з Константинополем. Якщо князь Галичини Володимирко в середині XII ст. через політичну конфронтацію з Угорщиною підтримував приязні відносини з константинопольською адміністрацією, то з 60-х рр. XII ст., після вокняжіння в Галичі Ярослава Володимировича та встановлення приязних взаємин з угорським двором, політика Галицького князівства щодо Візантії ускладнилася. Ці зміни значною мірою були пов'язані з галицько-візантійським суперництвом на Нижньому Подунав'ї. Центром цих земель був Доростол (Дерестер, Дерестра, Сілістрія). Можна думати, що означений ареал у XII ст. періодично належав Візантії або руським князям, або частина земель перебувала під впливом Русі, а частина належала візантійцям, тобто тут спостерігалася система полівасалітету або кондомініуму. У 1162 р. візантійський василевс Мануїл Комнін дав князям Васильку та його братам (синам Юрія Довгорукого) чотири міста по Дунаю: «...и дасть цєсарь Василкови в Дунаи 4 городы» . Через три роки до Галича прибув двоюрідний брат Мануїла Андронік, якому Ярослав Володимирович теж надав для підтримки якісь міста. Є всі підстави думати, що це були також подунайські володіння. На наш погляд, зазначені дунайські міста були частиною Берладі, незалежної території в Дунайсько-Дністровському межиріччі, але рівень суспільно-політичного розвитку цих міст та їхньої округи був вищим, ніж інших берладських земель.

У другій чверті XII ст., на думку І.О. Князькія, спостерігався процес зменшення чисельності слов'янського населення у дністровсько-карпатському регіоні, що він пояснює посиленням активності кочовиків, зокрема пересуванням на початку 20-х рр. торків і берендеїв з Придніпров'я на Балкани. Але є підстави думати, що принаймні із середини XII ст. чисельність слов'янського населення у степовій зоні Причорномор'я знову почала зростати. Особливо чітко цей процес простежується на прикладі Середнього Подністров'я. Осіле населення Прутсько-Дунайського межиріччя відігравало помітну роль в історії не тільки Південної Русі, причорноморських степів, а й Болгарії. На початку XI ст. ця південнослов'янська країна була захоплена візантійцями, однак болгарський народ протягом десятиліть вів боротьбу за визволення. 1186 р. у вирішальних битвах з візантійськими військами, крім половецьких загонів, активну участь як союзники болгар брали якісь «тавроскіфи». Як установив Ф.І. Успенський, під останніми грецький історик Нікіта Хоніат розумів русів. Можна припускати, що цим фактом участь русів-подунайців у болгаро-візантійській війні повністю не вичерпувалася, проте інформація візантійських джерел не дає достатньо чіткої картини про етнічну характеристику союзників болгар в інших епізодах боротьби останніх з Візантійською імперією.

І в наступні часи східнослов'янське населення Подунав'я продовжувало активно впливати на перебіг подій у Болгарському царстві. Так, у 1207 р., за повідомленням Георгія Акрополіта, «на Русі» знайшов притулок племінник болгарського царя Калояна Іван-Асень, звідси він на чолі руського та половецького війська вирушив до Болгарії і, захопивши столицю країни, став болгарським царем. Деякі науковці вважають, що Іван-Асень перебував у Галицькому князівстві, однак у давньоруських джерелах ніякої інформації про це немає. До того ж, у той час у Галичині відбувалася запекла політична боротьба і про надання місцевими володарями допомоги болгарському царевичу не могло бути й мови. Тому, на наш погляд, більш вірогідно, що допомогу Івану-Асеню надали слов'яни-подунайці.

У болгарській історіографії поширена думка про входження території Дунайсько-Дністровського межиріччя до складу відновленого Болгарського царства аж до часів монгольської навали середини XIII ст., але, на нашу думку, участь половців у війнах болгар з візантійцями не є вагомим аргументом для викладеного вище погляду. Більш виваженим є погляд В. Типкової-Заїмової, яка вважає, що землі на північ від Дунаю не перебували під стабільним контролем Болгарської держави. Увагу істориків віддавна привертає проблема бродників. Більшість дослідників вважає, що цей термін охоплював населення переважно слов'янського походження, що мешкало в основному в степах. Іншу точку зору висловлює О.Б. Бубенок, який вважає, що головним елементом у складі бродників був алано-яський компонент.

Очевидно, це поняття бродників є ширшим, ніж поняття берладники, подунайці, «выгонцы Галичькыя» тощо. Усі згадані категорії населення, а також мешканці факторій, розташованих на берегах «Великого Дону» (Сіверського Дінця та Нижнього Дону), Дніпра, Дністра, у своїй переважній більшості входили до складу бродників. Щоправда, у літературі поширене твердження про те, що бродники - це лише населення Подунав'я та низин Карпат.1 нібито для такого погляду є підстави, оскільки в більшості джерел бродниками названо саме мешканців цього регіону. Але, на нашу думку, треба враховувати те, що автори візан-тійських, угорських і римських пам'яток, де йдеться про бродників, мали уявлення лише про найближче до кордонів їхніх держав населення причорноморських степів. Тим більше, що ці відомості були пов'язані з конкретними політичними подіями. (Відомості папських булл про бродників є вторинними, оскільки їхні автори спиралися на інформацію з документів угорської королівської канцелярії). Так, угорський король Андрій II надав у 1211 р. землі в Трансільванії рицарям Тевтонського ордену, володіння яких досягали земель «Продників». У 1227 та 1231 рр. римський папа Григорій IX доручив католицьким місіонерам проводити місіонерську діяльність «у землях половців і бродників» (in Cumania et Brodnia terra) , «в областях половців та бродників» ( in Cumanorum et Brodnicorum provinciis) .

Для з'ясування питання про район мешкання бродників важливо, на нашу думку, проаналізувати й нечисленні згадки про них у давньоруських літописах. Так, під 1147 р. розповідається, що під час міжусобних чвар, які призвели до воєнних дій у В'ятицькій землі, до чернігівського князя Святослава Ольговича прийшла допомога від бродників і половців: «Бродничи и Половци придоша к нєму мнози» . Під час Липицької битви 1216 р. між володимиро-суздальськими князями Юрієм і Ярославом Всеволодовичами та новгородським князем Мстиславом Мстиславичем Удатним підтримку двом першим надали «Муромъци, и Бродници, и Городчане, и вся сила Суздальськой зєлми» . І в першому і в другому випадках бродники - це не мешканці якоїсь землі чи міста. Можна припускати, що вони мешкали поза територіями, що складали державно-адміністративну структуру Русі. Ясна річ, як і в першому випадку, бродники й половці прийшли з півдня, хоча немає підстав робити висновок про появу їх з Подунав'я. Ще більшою мірою неможливість останнього стосується другого епізоду.

На користь думки про мешкання бродників на дуже широкому ареалі Східної Європи свідчить опис у літописах подій, пов'язаних з першою появою монгольських військ у Східній Європі. Вторгнення їх до причорноморських степів у 1223 р., безумовно, порушило традиційний перебіг життя Північного Причорномор'я, оскільки несло катастрофічну загрозу для цього регіону. Тому не випадково в давньоруських літописах збереглося два дуже важливих свідчення про слов'ян-степовиків. У Галицько-Волинському літописі розповідалося, що десь на початку 1223 р., після з'їзду південноруських князів у Києві, де було прийнято рішення про надання допомоги половцям у боротьбі з монголами, вниз по Дністру вирушили «выгонци Галичьскыя» , флотилія яких спустилася в Чорне море, а звідти по Дніпру піднялася до порогів. Літописець повідомляє, що «выгонци Галичьскыя» мали близько тисячі човнів. В.В. Мавродін припускає, що на них могло бути 35-40 тис. воїнів. Хоча, імовірно, джерело істотно перебільшило реальну чисельність цього війська, вказана цифра не тільки свідчить про значні мілі-тарні можливості слов'янської «вольниці» на Дніпрі та Дністрі, а є доказом значної кількості осілого населення Північного Причорномор'я.

Літописець не пише про долю цих воїнів після завершення битви на р. Калці, проте допоміжну інформацію дав арабський хроніст Ібн аль Асір, який розповів, що після битви якісь руські купці на човнах вийшли в Чорне море"0. Безумовно, основну частину цих людей складали «выгонцы Галичьскыя» , що традиційним шляхом поверталися додому.

Розповідь Суздальського літопису про степових слов'ян стосується також заключної фази подій на р. Калці. У ньому йдеться про перехід на бік монголів бродників, воєвода яких Плоскиня після завершення битви допоміг монголам захопити фортецю, побудовану на березі Дніпра воїнами київського князя Мстислава: «Ту же и Бродници кыша старые и воєвода их Плоскыня. И тъи окаянный целовав крест кы князю Мстиславу и обема князема [союзники Мстислава. - Авт.], яко их не избити и пустити их на искупе, и сългав окаянный, предаст их связав Татаром» .

Порівняння текстів Галицько-Волинського та Суздальського літописів дає підставу припускати, що під час подій 1223 р. різні частини слов'янського населення степу опинилися в різних воюючих таборах. Бродники, про яких згадує Суздальський літопис, мешкали в регіоні від Дону до Дніпра. їм безпосередньо загрожувала небезпека з боку монголів, особливо після розгрому східного об'єднання половців на чолі з Юрієм Кончаковичем. Тому на початку весни 1223 р. вони були вимушені перейти на бік ворогів. Населення ж Придністров'я та низин Дунаю - «выгонцы Галичьскыя», про яких, як вище зазначалось, повідомляє Галицько-Волинський літопис, підтримувало коаліцію південно-руських князів. Загалом, усі наведені факти дають підставу для висновку, що бродники, у широкому розумінні цього слова, - це переважно східнослов'янське населення, яке мешкало в Південно-Східній Європі й не підкорялося або підкорялося на якихось особливих умовах князівській адміністрації. Безперечно, слід вважати спрощенням думку про те, що бродники - це слов'яни, які перейшли до кочового способу життя". Незалежні й напівзалежні території бродників були не тільки у степах, а й на землях, що входили до регіонів компактного розселення східних слов'ян у межах Русі.