1247 року угорський король Бейла IV надав своєму зятеві руському князю Ростиславу (син пізніше канонізованого за мученицьку смерть в Орді Михайла Чернігівського та сестри Данила Галицького) в управління землі Банату – територію між Дунаєм, Савою та Моравою. Після смерті Ростислава Михайловича банами Банату були його сини Михайло та Бейла.

Масове заселення українцями Балкан розпочалася щойно у середині XVIII ст. У 1746 р. переселенці з Пряшівщини, Лемківщини та Закарпаття заснували першу українську колонію – Руський Керестур. У 1775-1813 роках на цих землях перебували після втечі із зруйнованої російськими військами Січі близько 8 тисяч січових козаків, які відтак переселилися у Добруджу (біля гирла Дунаю) та на Кубань. Перед Першою світовою війною українців-русинів у балканських володіннях Австро-Угорщини нараховувалося понад 30 тисяч чоловік, з того 10 тисяч у Боснії та 5 тисяч у Словеніїї.

Поселившись у Боснії українці вступили у контакт з різними народами. З корінного населення вони там зустріли православних сербів, греко-католиків хорватів та ісламізованих слов’ян-мусульман. З переселенців: римо-католиків поляків, мадярів, італійців, і євангеликів німців. З кожним з перелічених народів українці мали добрі стосунки, бо до цього їх примушувало життя, але,як свідчать документи, з сербами всі покоління українців мали труднощі встановити відносини засновані на довірі.

Каменем спотикання було перш за все те, що національні інтереси цих двох народів після Першої Світової Війни розійшлися. Серби намагалися обмежити права несербських народів та їх асимілювати. Вони себе ідентифікували з московитським шовінізмом та експансіонізмом. Серби не визнавали, і навіть в найновіші часи, їм важко було погодитися, що існує окремий східнослов’янський народ під назвою українці. Вони дуже радо використують для його означення назву «малоросіяни». Питання визволення українського народу було небезпечне для сербів, адже це могло бути прикладом для поневолених південнослов’янських народів під сербською домінацією. Тому, серби завжди намагалися позбутися небажаних сусідів.

Під час австро-угорського панування у Боснії було кілька негативних прикладів сербського ставлення до українців. Наведемо кілька фактів: «Odstranite od sela preko narodne volje naseljene Galicijane» («Віддаліть від села через волю народу поселених галичан»), – сказав сербський представник на засіданні Крайового собору у Сараєво 1910 року і факт, що 1914 року підпалено монастир монахів студитів у Камениці.

У «першій» Югославії (1918-1941рр.) домінуюча на той час сербська влада намагалась виселити українців (і поляків) з Боснії у Македонію або витуритити їх за кордони держави. Серби примусили до виселення майже всю українську інтелігенцію за звинуваченням у австрофільстві. В час Перших Визвольних Змагань (1917-1920-ті рр.) та розбудови відновленої Української Держави, у Королівстві Сербів-хорватів-словенців було заборонено ввіз української преси. Однак вже незабаром стало зрозуміло, що серби найменше з-поміж усіх південнослов’янських народів прихильні до національно-визвольних прагнень українців. Так, у 1919 році голова сербської Королівської Академії Наук Йован Жуйович ще заявив: «Ми, серби, адже вважаємо, що невиправдане є прагнення деяких малоросіян, щоб з України створити державу зовсім автономну, без будь-яких зв’язків з Росією ... Причиною головною є те, що находимо, по-перше, що це розлучення не було б в інтересах народу малоросійського, друге – що це було б проти інтересу найбільшої слов’янської держави Росії, і нашої сербо-хорватсько-словенської держави і всього слов’янства».

1920 року сербська влада починає кампанію переводження українців греко-католиків у православ'я, проганяє назавжди з держави монахів студитів з монастиря у Камениці...

На початку 1920-х років на Балкани переселяється нова хвиля українців-емігрантів з кількох тисяч кубанських козаків та українців-жителів переважно центральних та східних земель України. Утворюється велика громада українських студентів. Спочатку ці студенти, прибувши до щойно утвореного Королівства сербів, хорватів та словенців, оселялися переважно у Сербії.

Зважаючи на, м’яко кажучи, неприхильне ставлення сербської влади, центр організованого українського життя перемістився у Хорватію та Словенію, де були створені різноманітні культурницькі, просвітні, та релігійні організації українців, з яких особливо активними були «Просвіта» та студентські об’єднання. Проте часто на перешкоді ставала загальнодержавна великосербська політика. Сербська влада перешкоджала заснуванню українських культурних організацій по всій Югославії: українським студентам, що були національно свідомими, відбирали стипендії, ви проваджували їх за кордони держави. Українські діти в Югославії мусили ходити до російських шкіл, адже українських не можна було засновувати. Кубанські козаки, котрі опинилися у Сербії, коли сербський уряд прийняв приблизно 70000 емігрантів з колишньої Російської Імперії, переважно колишніх вояків з білих армій Денікіна і Врангеля, не сміли долучатись до українського національного життя, адже відразу втрачали матеріальну і соціальну підтримку. У Белграді проводилася агітація проти товариства «Просвіта», зрештою її було заборонено за звинуваченням у співпраці та отриманні фінансів від німців та більшовиків (!). Банська управа Вербаської Бановини 15 листопада 1937 року заборонила діяльність філій «Просвіти» на своїй території, де найбільше були зосереджені українці у Боснії. 14 квітня 1940 року, коли почалися переговори про встановлення дипломатичних відносин між Югославією та СССР, совєтська сторона, як можна дізнатись із сербської літератури, вимагала припинення антисовєтської діяльності на території Югославії. В результаті у квітні-травні сербська влада арештувала велику кількість провідних українських діячів та керівників українських організацій в Королівстві Югославія. Їх тримали під слідством кілька місяців у злославній белградській тюрмі Ґлавнячі.

1938 року голова белградської «Громади» писав: «З упевністю можна сказати, що ні в одній державі в Европі українська організація не наражається на такі перешкоди і прикрощі, як в Югославії».

В очах югославського уряду кожний українець виглядав німецьким шпигуном, а серед українців, у свою чергу, поширювалися радикально антисербські настрої. Тут навіть таємно створюється Українська Фашистська Партія, яку фінансово підтримує Фашистська Італія і що тісно співпрацює з хорватським націоналістичним підпіллям – усташами (Ustaše) та з Організацією Українських Націоналістів, під вплив якої згодом повністю підпадає. Варто зазначити що у 1930-их роках дуже тісно та плідно співпрацювали між собою ОУН та створена у квітні 1931 року УХРО – Усташі-Хорватська Революційна Організація, пізніше перейменована в УХРР – Усташі-Хорватський Революційний Рух (Ustaša - Hrvatski Revolucionarni Pokret). Зокрема, особисто дружили один з керівників Проводу ОУН Андрій Мельник та вождь усташів Анте Павелич. У березні 1939 року українська громада поповнилася біженцями з держави закарпатських українців Карпатської України. У цей же час посилюється тиск офіційних югославських чинників на організований український рух..

Через названі причини і під сильним впливом молодих українців-націоналістів з західноукраїнських земель, які з початку двадцятих років приїздили на навчання у Загреб, всі національносвідомі українці з полегшенням і захопленням дочекалися розпаду Королівства Югославія.

6 квітня 1941 року, коли на хорватську землю ступили разом з німецькими та італійськими військовими частинами перші підрозділи сформованої в Італії з усташів армії, на територіях Хорватії, Боснії та Герцеговини була проголошена Незалежна Держава Хорватія на чолі з Поґлавніком (вождем) Анте Павеличем. 10 квітня, у день вступу хорватських та союзницьких військ до Загребу, голова місцевої «Просвіти» та Тереновий Провідник ОУН в Югославії Василь Войтанівський привітав від імені українців через загребське радіо проголошення Незалежної Держави Хорватія.

Щодо особи самого Василя Войтанівського, то найкраще цього українського соціал-націоналіста, представника того залізного покоління фанатичних та відданих Українській Справі людей Духу і Чину характеризує уривок зі спогадів про діяльність ОУН в 1939-1941 рр. одного з провідних членів УВО-ОУН Зиновія Книша про його перебування в Загребі:

«…Василь Войтанівський – провідник ОУН на Хорватію. Високий, худий, в окулярах, людина освічена й культурна, хорвати його шанують. В Загребі відбував він військову службу за австрійських часів, після визвольних змагань 1917-1922 років вернувся туди назад, тут оженився і прийняв юґославське громадянство. Його дружина і двоє вже дорослих дітей дуже гарно говорять по-українськи, не пізнати, що виросли й виховалися в Юґославії, ніколи України на очі не бачили, ніхто б не повірив, що пані Войтанівська не українка, тільки хорватка з роду.

Незалежно від ОУН Войтанівський цікавився всім суспільним українським життям у Хорватії й Сербії. Українців там багато. В Банаті живуть виселенці з Карпатської України, що прийшли туди майже перед двома сотнями років, говорять старовинною і трохи чудернацькою мовою, але твердо тримаються свого народу. Видали з-поміж себе немало інтеліґенції, головно духовної, звідти походив відомий на Львівському ґрунті священик-філософ о. Гаврило Костельник, пізніший подвижник переходу греко-католицької Церкви на православ'я, згинув замордований на вулиці у Львові.

Є більші українські оселі в Боснії, це вже колоністи з новіших часів. Крім осілого, селянського елементу, наїхали туди українці до різної служби за австрійського володіння, потім еміґранти і студенти. Мають досить добре зорганізоване товариство «Просвіта», Войтанівський у ньому Голова.

В загребському університеті вчаться українські студенти. Войтанівський для них батьком, люблять його і шанують…»

З настанням змін у Европі, українці сподівалися та докладали щораз більших зусиль для відновлення української державності та повернення в Українську Самостійну Соборну Державу. Членами ОУН та активними прихильниками з числа активістів студентських організацій та «Просвіти» було створено Українське Представництво у НДХ, яке очолив Василь Войтанівський. Представництво вважалося свого роду українським. Діяли наступні його референтури: організаційна, культурно-освітня, пропаганди й преси, військова, скарбова (фінансова), суспільна та санітарно-допомогова. Українське Представництво, користуючись прихильним ставленням хорватського Поґлавніка Анте Павелича, розгорнуло широку діяльність з організації суспільно-політичного та культурно-освітнього життя балканських українців.

Український Легіон в Незалежній Державі Хорватія

Італійське військове командування спочатку планувало створити у складі своєї армії дивізію з балканських українців, але потім відмовилося від цих планів.

У 1941 р. Українське Представництво у НДХ вживає заходи щодо організації української добровольчої частини. Українські націоналісти (з обох фракцій ОУН) під керівництвом Василя Войтанівського разом формують у Загребі Студентський Військовий Відділ ім. Головінського на чолі з Антоном Іванюком.

З початком загальноєвропейського хрестового походу проти червоної більшовицької чуми на основі цього відділу був створений Український Легіон (1 Sat Ukrajinska Legionara, дослівно 1-ий Батальйон Українських Легіонерів), до якого записалося 505 українських добровольців – переважно переселенці з Боснії та загребські студенти. Передбачалося, що Український Легіон в НДХ разом з Козачою Дивізією (20000 козаків), з якими ОУН успішно вела переговори буде відправлено на Східний Фронт для боротьби проти більшовицької окупації України. Організацію добровільних українських військових формацій дуже підтримувала влада НДХ - хорватські націоналісти вірили, що коли постане незалежна Національна Українська Держава, то позиції Хорватії на Балканах стануть кращими щодо Сербії, адже в цьому випадку впливи Росії будуть слабшими.

Український Легіон вважався частиною Хорватської Національної Гвардії - Домобрані (хорв. Hrvatsko Domobranstvo або ж Domobrani) - Збройних Сил Незалежної Держави Хорватія, його вояки носили хорватську військову форму, що базувалась на німецьких зразках. Українські добровольці мали жовто-блакитні пов’язки та нарукавні нашивки у формі білого щита з чорним тризубом.

Українським легіонерам обіцяли, що їхню частину перекинуть в Україну, де вони одержать після війни землю, будинки, добрі посади у новій адміністрації. Проте, через події навколо проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Української Держави, німецька влада заборонила відправку українських добровольців до України. Український Легіон як окрему частину хорватського війська було відправлено до Боснії на боротьбу з сербськими комуністичними партизанами Йосипа Броз Тіто, що викликало різке невдоволення добровольців. Козача Дивізія відійшла у підпорядкування німецького військового командування та перекинута в район магістралі Загреб-Белград-Ніш-Сальонікі, де несла охоронну службу.

Тому Провідник ОУН(м) Андрій Мельник звернувся з листом до легіонерів 20 листопада 1941 р., в якому, зокрема, сказав: «... Сьогодні, коли рішається доля України на довгі роки, на кожному місці, де лиш не жили б українці, ми зобов’язані усюди доложити свою цеголку до Великої Спільної Справи. То тим більшої ваги набирає Ваша посвята, коли Ви свою жертву крови для Батьківщини готові зложити на чужині... Я знаю, що серця Ваші линуть на Україну. Боротьба, однак наша ще не скінчена, ворог ще не знищений. Будьте видержливі та терпеливі. Прийде слушний час і для Вас. Перед нами – великий ще змаг, тож кожний український патріот матиме нагоду сплатити довг супроти Батьківщини на Рідній Землі.» 30 листопада, після зачитання звернення полковника Андрія Мельника, Український Легіон присягнув на вірність Україні у селі Пискавиця біля Бані Луки. За спогадами сучасників, добровольці проявили хоробрість та високий бойовий дух у боях з комуністичними партизанами. Головнокомандувач збройних сил Незалежної Держави Хорватії, Поґлавнік Анте Павеліч відзначив Малою Срібною Медаллю наступних українських добровольців: сотника Дмитра Луценка, хорунжого Петра Бучка та стрільця Михайла Малярчука. Всі вони з першої сотні Українського Легіону. Бронзовою Медаллю за хоробрість у боях відзначено також: стрільця Петра Василика, булавного Олексу Микитишина, десятника Михайла Матвійківа й стрільця Михайла Мерловича. Проте незабаром хорватська контррозвідка викрила переговори однієї з сотень Легіону з тітовськими партизанами, що під впливом комуністичної пропаганди мала намір перейти на бік останніх. Всю сотню (150 чоловік) було заарештовано, а відтак і весь Український Легіон було розформовано у 1942 році як неблагонадійний.

Частина легіонерів повернулися додому, інші продовжили службу в різних частинах хорватської армії. Наприклад відомо про нагородження влітку 1942-го за хоробрість та відвагу у боях на Східному фронті колишнього легіонера Антона Тишковича (за іншими даними Тимкевича) Бронзовою Медаллю. Значна частина колишніх бійців Українського Легіону стала вояками усташівських боївок. Після війни усіх, хто належав до активу українських організацій, передусім членів ОУН та «Просвіти», вояків Українського Легіону, співробітників Українського Представництва у НДХ було репресовано у вже комуністичній Югославії. Зокрема, у 1945 р. стратили Василя Войтанівського, його дружину (хорватку за національністю) та сина. До речі, маловідомим фактом залишається перебування навесні 1945 року у Боснії та Словенії підрозділів 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина» (1-ї Української), спрямованих сюди для боротьби з комуністичними партизанами.

Хорватський Військово-морський Легіон

2 червня 1941 р. Поґлавнік Хорватської Держави Анте Павелич видав наказ про створення Хорватського Військово-морського Легіону (Hrvatska Pomorska Legija). Цей легіон, який очолив капітан Стефан Руменовіц, нараховував 23 офіцери, 100 підофіцерів та 220 моряків. Він використовував переобладнані торгівельні та рибальські судна та призначався для проведення розмінувальних робіт у Чорному морі. Базувалася хорватська флотилія на території України, основною базою був порт Генічеськ. Зважаючи на свої потреби, командування Хорватського Військово-морського Легіону набрало українських добровольців з числа місцевих моряків та рибалок, які охоче йшли до його лав з огляду на прихильне ставлення хорватів до місцевих українців. Чисельність Легіону сягнула 1000 осіб, з яких українці складали щонайменше 60%. Легіон мав низку боїв з совєтським флотом в Азовському морі, в яких українські волонтери заслужили високу оцінку за мужність та героїзм в боях з боку хорватського та німецького командування.

Наприкінці 1942 р. особовий склад Хорватського Військово-морського Легіону було відправлено до Хорватії на переформування, а у жовтні 1943 р. – переведено до Трієсту (Італія) та включено до складу Військово-морського флоту Німеччини. Про подальшу долю українських добровольців цього легіону не відомо.

На боці антифашистської коаліції

Друга світова війна розвела балканських українців по різних окопах: близько 1500 бачвансько-срінських українців воювали у партизанських загонах під проводом Йосипа Броз Тіто. Особливо відзначилися Іван Сеник – командир 12-ї славенської бригади та Володимир Чордан – командир ударної вуковарської групи. Окремих українських підрозділів у тітовській партизанці не створювали.

У серпні 1944 р. у Боснії було створено Польський батальйон, який, з огляду на його реальний етнічний склад, слід би було назвати «польсько-українським». Відомо також про низку листівок т.зв. «Український Комітет на Балканах». Швидше за все, такої інституції не існувало і це лише вдала вигадка тітовської комуністичної пропаганди. Перша з листівок датована 2 травням 1941 р. і закликає балканських українців до спротиву німецькій окупації та слов’янського братерства. Листівки від 2 липня 1941 р. та 10 січня 1942 р. спрямовані проти Українського Представництва та Легіону в НДХ. Листівка від 20 грудня звернена до вояків козачих відділів при Вермахті. Останні дві листівки підписані «отаманом українців-партизанів на Балканах Олексою Довбушем» та «референтом української визвольної акції Богданом Підкарпатським.»

Прихильне ставлення переважної більшості українців до НДХ, Створення українськими націоналістами добровольчого Українського Легіону в НДХ та загальна ненависть до національних несербських меншин сприяли в рівній мірі переслідуванням та вбивствам українців як сербськими монархістами-четникам так і комуністичними партизанами.

З численних прикладів наведемо тільки жахливі картини з околиць Прнявору: катованої, ґвалтованої та зарізаної четниками п'ятнадцятилітньої Розалії Мазурик; катованого і вбитого четниками 27 лютого 1942 року вісімнадцятилітнього Володимира Кулеби; катованої і вирізаної 10 березня 1942 року родини Петришинів з п’яти душ у Штрбцях поблизу Прнявору а між ними і тринадцятилітнього Володимира; вбитого 11 березня 1942 року вісімнадцятилітнього Прокопа Вовчука на Вучіяку;убитої вночі в хаті тридцяти восьмирічної Матильди Головко з Лепенеці; убитої 13 червня 1942 року шестидесятирічної Софії Ільчишин з Прнявору; ґвалтованої та убитої сорокачотирьохрічної Ірини Нагайовської (уродженої Заяць)у Лепениці;побитої до смерти 19 лютого 1943 року шістдесятилітньої Соломії Хміль у Ратковцу поблизу Прнявору; зарізаної 1 березня 1943 року сімнадцятилітньої Марії Глогович у Дервенті; кинутої живою в ріку 1 березня 1943 року четниками шестилітньої Ольги Мальона з Лепениці, яка топиться на очах батьків Петра і Стефанії Мальона і котрих, після тієї сцени, зарізали і також кинули в ріку Саву; зарізаної четниками 25 грудня 1944 року вісімнадцятирічної Софії Шімоник у Штрбцях поблизу Прнявору... та жахливі картини більше сотні інших жертв. Маємо також картини цілковитого спалення 13 травня 1942 року четниками польсько-українських сіл Раковац і Кунова.(У Раковцу за переписом населення 1921 р.жило 227 українців-русинів). Убито і спалено в хаті в Старій Дуброві Андрія Кудєрського і його жінку; там все було спалено, включно з худобою. Також у цьому самому селі попалені хати Івана Кагана у якій згорів живий Іван Семянчук і багато, багато інших українських хат в Дуброві і не тільки там.

У Федеративній Соціалістичній Республіці Югославія ніхто так не цікавився українцями як югославська таємна поліція. Вона найбільше тиснула на священиків та активних українських діячів. З духовних осіб у тюрмі сиділи: о. Григорій Біляк, о. Михайло Юриста, о. Михайло Камінецький,о. Фелікс Біленький, о. Петро Бабій, о. Василь Стрільчик. Зі світських - у тюрмі сиділи наприклад: Петро Шлапак, Микола Каган, Іван Сваток. Через великі труднощі та постійні «роз’яснювальні розмови» проходили майже всі українські діячі, яких вважали такими, що мають значення в культурному житті українців Боснії. Демократичні «зміни», від яких українці так багато сподівалися їм нічого доброго не принесли. Політика Сербської Демократичної Партії чітко показала ставлення сербських шовіністів до української етнічної меншини. Після багатопартійних виборів у 1990 році та приходу до влади у Боснійській Країні Сербської Демократичної Партії українців позбавили, гарантованих законодавством республіки, лекцій української мови у школах, які існували з 1975 року і передач на «Радіо Баня Лука», що виходили в прямий ефір з 1966 року.

У квітні 1992 року, коли розпочалася війна у Боснії та Хорватії, для малочисельних українців настали страшні часи. Їх не минула доля хорват. Уночі, 20 липня 1992 року спалено помічні будинки парафіяльного греко-католицького центру у Баня Луці. В серпні 1992 року вибухівкою знищено греко-католицьку церкву у Прняворі і запалено церкву у Старій Дуброві. У лютому-березні пошкоджено монастир сестер Служебниць у Баня Луці. 6 березня 1993 року вбито вночі у своїй хаті у Козарці Павла Бутинського, його жінку Славцю і тринадцятилітню дочку Анну... В ході війни пошкоджено і українську церкву у Дабраку. Все це ставалося далеко від місць проведення бойових дій, на території під абсолютною контролею Сербської Демократичної Партії. Українців не минула примусова праця, концентраційні табори (з с.Тернополя: Йосип Гарасим, Василь Тихоступ, Петро Щерба, Тома Щерба...), утиски і людські жертви. Навіть і тим українцям, що були мобілізовані до сербського війська життя не було легким. Багато українців було побито своїми «товаришами по зброї»-сербами, названо їх усташами, багато разів траплялись «випадків», коли в руках українців опинялася зіпсована зброя. Єдине , що на практиці було дозволено українцям, крім загибелі на фронті за «Велику Сербію», і що підтримували серби – групові подорожі на Україну, з яких українці завжди верталися до Боснії.

Ставлення сербів до української етнічної меншини та все те що сталося у Боснії призвело до того те, що українці наразі становлять там 1500 чоловік. Їхня доля незавидна, а перспективи безрадісні...

Додатки:

Тереновий Провідник ОУН в Югославії, голова «Просвіти» у Загребі Василь Войтанівський (ліворуч) та Йосип Коропей.

Однострій бійця Українського Легіону в НДХ

Вояки Українського Легіону в НДХ. Загреб. 1941 р.

Офіцер Українського Легіону в НДХ. Загреб. 1941 р.

Відзнака Хорватського Військово-морського Легіону

Однострій моряка ХВМЛ

Поґлавнік Анте Павеліч серед особового складу ХВМЛ

Кортик офіцера - українця Хорватського Військово-морського Легіону із зображення Володимирового тризуба та зірки короля Звоніміра

Використані джерела:

Українці у військових формуваннях Німеччини та її союзників
http://ukr-ww2.onestop.net/index.html

«В незнаний світ далекий: Загреб», уривок зі спогадів члена УВО-ОУН Зиновія Книша «Перед походом на Схід» про діяльність ОУН у 1939-1941 роках
http://knysh.uaweb.org/pochod-2/index.html

Воєнно-історичний форум «Military Ukraine»
http://forum.milua.org/index.php

Українські військові підрозділи на Балканах під час Другої Світової
http://joanerges.livejournal.com