Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Кіндрат Бурляй – воїн і дипломат козацьких часів

Відскановано за: Брехуненко В. Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети
Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с.

У численній генерації талановитих державних діячів та полководців, яких піднесла на гребінь суспільно-політичного життя в Україні Національно-визвольна війна середини ХУП ст., й які уособлювали собою її багатогранну і суперечливу сутність, особливе місце належить найближчим соратникам Богдана Хмельницького, що стояли біля джерел великої справи та вірою і правдою служили гетьманові на тернистому шляху розбудови української козацької державності. З часом первісна когорта, як це звичайно буває у подібних явищах, поступово дрібнішає й втрачає свої панівні позиції в оточенні гетьмана, але поза тим саме її діяльність по вмуровуванню підвалин будівлі визначила магістральний напрямок процесу. До діячів останньої категорії слід віднести і Кіндрата Бурляя, котрий від початку був одним з найдовіреніших прибічників Б. Хмельницького, призначався на високий уряд полковника та принаймні двічі виконував дуже відповідальні дипломатичні доручення.

Стосунки Б. Хмельницького з К. Бурляєм своїми коріннями сягають середини 30-х рр. XVII ст., а то й більш ранніх часів. Джерела не подають щодо цього докладних звісток. Але точно відомо, що з осені 1638 р. доля обох — на ієрархічно суміжних адміністративних посадах у Чигиринському козацькому полку, в зв'язку з чим логічно було б припустити походження К. Бурляя з Чигириншини -або найближчої до неї округи. Після ухвалення Ординації 1638 р. під час опису реєстровиків на козацькі уряди К. Бурляй отримує посаду отамана при одному із сотників полку. Ймовірно, враховуючи майбутню близькість К. Бурляя з Б. Хмельницьким, Кіндрат міг ста отаманом саме в нього. З іншого боку, невідомо, чи брав участь К. Бурляй, як, до речі, й сам Б. Хмельницький, у повстанні 1637-1638 рр. Не до кінця зрозуміло також, чи був К. Бурляй у реєстрі раніше. Можна лише зауважити вірогідність цього. Втім, стосовно життєдіяльності К. Бурляя до повстання введені до наукового вжитку джерела взагалі зберігають майже цілковиту мовчанку. Поодиноким свідченням, яке дещо проливає світло на проблему, є запис В. Коховського, що Бурляй — «славний на Чорному морі з турками бойовик». І тут-таки: «Цей, впавши до Азії через Чорне море, портове місто Сіноп здобув і багато там нашкодив туркам». Наведеним твердженням досить часто оперують дослідники, відзначаючи поважний «козацький стаж» К. Бурляя на момент Національно-визвольної війни та його військові таланти. О. Апанович припускає, що йдеться про козацький похід на Сіноп 1624 р. Водночас віднайдені останнім часом московські джерела, засвідчуючи участь К. Бурляя в морському поході після повстання 1637-1638 р., додають до його образу кілька рельєфних штрихів і підкріплюють загальну спрямованість відомостей В. Коховського.

Тяжкі наслідки останнього перед Національно-визвольною війною збройного протиборства з Польщею, як відомо, підштовхнули українське козацтво до масового переселення на простори майбутньої Слобожанщини, до остаточного перенесення акценту з традиційних морських походів через /Дніпро-вський лиман на військові операції з теренів Дону, а також до інтенсифікації розбійницького промислу на слабо залюднених землях поміж московським прикордонням та Доном. Саме діяльність на окреслених напрямах стає по суті єдиною віддушиною для пригнобленого вдома з усіх боків козацтва. Московські джерела переповнені звістками про розбійництво запорожців (1642-1647), їх міграцію (1638-1646). Водночас вони фіксують черговий спалах спільних бойових дій українських і донських козаків. За винятком двох, усі відомі на сьогодні походи запорожців на море за 1639-1647 рр. здійснювалися з території Дону й разом з донцями. Перебування Азова у козацьких руках з червня 1637 р. по травень 1642 р., до чого запорожці доклали неабияких зусиль, робило вихід до моря вільним. Українське козацтво, що вже із середини XVI ст. розглядає Дон як запасний шлях до моря, тепер повністю зосереджується на використанні сприятливої нагоди. Азов стає опорним пунктом для здійснення акцій проти му-сульманських сусідів.

В зв'язку зі спільними походами постає у джерелах і К. Бурляй. Власне, він іде протореним шляхом. З Доном були тісно пов'язані такі непересічні постаті як отаман Шило, І. Сулима, Т. Трясило. Безпосередньо перед К. Бурляєм морський похід донських козаків очолював один з ватажків повстання 1637-1638 рр. Д. Гуня (1640). V 1642 р. спільним походом керував колишній реєстровий полковник, учасник цього ж повстання Іван Боярин. Генерацію майбутніх соратників Б. Хмельницького, окрім самого К. Бурляя, репрезентував І. Богун. Розбійництвом на прикордонні займався й С. Забуський.

Коли К. Бурляй з'явився на Дону, достеменно невідомо. Але в липні 1640 р. він слідом за Д. Гунею очолив черговий морський похід донських козаків, що саме по собі аргументовано свідчить про визнання сучасниками його військових здібностей. Доволі детальні відомості про цю акцію повідомляли до Москви валуйський воєвода Федір Голенишев-Кутузов та його воронезький колега Мирон Вельямінов. У свою чергу вони спирались на свідчення вихідців з Азова — відповідно донського козака Андрія Федорова і сина боярського Тимолу Каширинова.

Похід розвивався за сценарієм, котрий нагадував перебіг походу, шо ним керував Д. Гуня. Двадцять шість чи сім козацьких човнів (з Д. Гунею було двадцять три) вибралися з Азова й безперешкодно дійшли до Керчі. А там на них чекала турецька флотилія, напевне, та сама, яка перед цим перегородила шлях Д. Гуні. Не в змозі пробитись до Чорного моря, а також через зрозуміле небажання братися до бою зі значно численнішим противником К. Бурляй вирішує відступити обхідним маршрутом «по черкесской стороне подед берег к черкесскому берегу к Темрюку». Але поблизу Темрюка козаків наздогнали тринадцять передових катарг. Розгорівся бій, котрий тривав з полудня до вечора. Опісля, в нічній темряві, козаки спробували непомітно зникнути. Проте на ранок виявилося, що слідом за ними прямувало п'ятдесят шість катарг. Перспектива нової сутички, звісно, не віщувала козакам нічого втішного, й К. Бурляй вдається до хитрого маневру, спрямовуючи козацьку флотилію до гирла річки Чорна Протока. Далі флотилія рухається цією річкою. Яничари відповідно припиняють погоню. Через два дні втікачі, залишивши човни, вирушають пішки ногайським степом до Азова. За дев'ять днів, 25 липня, вони дісталися фортеці.

У подальшому слід К. Бурляя губиться на довгих сім років. А в 1647 р. він разом з іншими найближчими однодумцями тоді ще чигиринського сотника Б. Хмельницького готує повстання, яке планувалося розпочати в листопаді під час походу О. Конєцпольського на татар. Але втілити цей задум у життя не вдалося. Невдовзі бачимо К. Бурляя в епізоді визволення Б. Хмельницького з-під арешту, котрий за наказом О. Конєцпольського був накладений С. Кричевським. Спільно з Ф. Вешняком і Токайчуком К. Бурляй доклав зусиль до того, щоб схилити С. Кричевського до відміни арешту. З того часу доля К. Бурляя остаточно поєднується зі справами майбутнього «володаря України». Слід погодитися з твердженнями Крип'якевича, що К. Бурляй входив до числа тих 300 чи 500 чоловік, які відправилися на Запоріжжя разом з Б. Хмельницьким. До такого висновку спонукають наступні міркування. По-перше, отаман так би Мовити «засвітився» перед польською адміністрацією у своїй нелояльності через безпосередню причетність до визволення Б. Хмельницького; тому перебувати на волості далі з огляду на тодішні вибухові обставини означало накликати на себе реальну небезпеку (млява реакція на цю акцію М. Потоцького, Я. Шемберка та О. Конєцпольського стала для козаків несподіваною). По-друге, зважаючи на кількість вихідців, навряд чи поза їх колом міг опинитися хто-небудь з найближчого оточення Б. Хмельницького: принаймні таких випадків джерела не фіксують.

Відтак К. Бурляй перебуває у вирі подій і входить до мозкового центру антипольського руху й, окрім всього, користуючись особливою довірою, належить до кола тих, на кого міг твердо обіпертися гетьман. Недарма ж останній використовує його в найвідповідальнішій акції — врегулюванні стосунків з татарами. Достатньою мірою орієнтуючись в особливостях внутрішніх відносин у Кримському ханстві, враховуючи практику вторгнень кримчаків на українські землі, автономність ногайської політики, зрештою показовий досвід першого козацько-татарського союзу 1624-1629 рр., Б. Хмельницький добре розумів необхідність підтримувати стосунки з татарами — властиво з Бахчисараєм та окремо з Ногайською ордою. В світлі пізніших заходів гетьмана на кримсько-ногайському напрямку скупа інформація щодо лютневих переговорів українських послів з перекопським мурзою Тугай-беєм виглядає переконливою для відповідних суджень. А К. Бурляй якраз очолював посольство до мурзи. Переговори закінчились успіхом. Тугай-бей у квітні вирушить в Україну.

Бурхливі події весни 1648 р. К. Бурляй зустрічає пліч-о пліч з Б. Хмельницьким й, активно долучаючись до розбудови козацької державності, дістає уряд гадяцького полковника. На цій посаді він заступає першого полковника Ярему Хмеленка, перебування котрого на чолі Гадяцького полку було непевним. Останній взагалі зникає з горизонту, очевидно, гине. Г. Грабянка називає К. Бурляя поміж полковниками, котрим найбільше довіряє Б. Хмельницький. На уряді у Гадячі К. Бурляй пробув, мабуть, впритул до ліквідації полку як військово-територіальної одиниці (приблизно осінь 1649 р.). Козацький реєстр 1649 р. вже не фіксує присутність колишнього полковника в місті.

Нахил К. Бурляя до військової справи, вміння тонко орієнтуватись в оперативно-тактичній обстановці та чітко виконувати накази командувача, а також особиста хоробрість повною мірою проявилися під час битви під Збаражем (1649). Як зазначає В. Коховський, у перший день штурму козаки К. Бурляя завдали удару по слабшій ланці оборони ворога. Вони зайшли від ставу, де фортифікаційні споруди ще не були завершені, й напали на угорську піхоту. Зім'ятий ворог відступив, і К. Бурляй, захопивши вал, мав розвинути успіх далі. Але ситуацію для польського війська врятувало свіже підкріплення, якому вдалося стримати козаків та завдати їм чималих втрат. Полковник С. Мрозовський, що підійшов на допомогу, застав підрозділ К. Бурляя вже відступаючим і не зумів виправити становище. Останній, за версією В. Коховського, був убитий. На загибелі гадяцького полковника, некритично сприйнявши свідчення наведеного автора, наголошував М. Максимович. У 70-ті рр. нашого століття помилковий погляд всупереч введеним до обігу джерелам та сталій історіографічній традиції відроджено Ю. Гаєцьким. Тим часом у Реєстрі 1649 р. К. Бурляй вписаний до Медведівської сотні Чигиринського полку, а в 1653 й 1655 рр. вирушає у складі посольств до Москви і Швеції. А відтак, очевидно, недалекою від істини є думка О. Апанович про те, що він відбувся під Збаражем тяжким пораненням.

Надалі К. Бурляй перебуває в Медведівській сотні. Через шість років знаходимо його там на уряді сотника. Водночас випадіння з лав полкової старшини у даному разі зовсім не означало відсторонення від найближчого оточення гетьмана. Бурляй залишається впливовим соратником Б. Хмельницького, про що свідчить залучення його до двох важливих дипломатичних місій.

23 березня 1653 р. з Чигирина вирушає посольство К. Бурляя й С. Мужиловського з подвійним завданням — встановити зв'язок зі Швецією та залагодити українську справу в Москві. Посольство споряджалося у нелегких обставинах. В Україні лавиноподібно наростала психологічна втома від тривалої, виснажливої війни і неясності подальшої перспективи. Глухе незадоволення погрожувало знову вилитися у відкритий спротив, що й станеться 10 червня у війську. Ускладнилася і зовнішньополітична ситуація. До традиційної хисткості у відносинах з Кримом додалася напруга на молдавсько-тран-сільванському фланзі, підсилена тактичними прорахунками гетьмана. Водночас Польща готувалася до вирішального удару. В таких умовах необхідність якнайшвидшого влиття свіжого морального струменя та отримання збройної допомоги від нового союзника наростала з особливою невблаганністю. І виходячи з тодішніх реалій, а надто з асоціацій, які викликали у широких верствах українського суспільства сусідні держави, перш за все найімовірніші протектори — Туреччина й Москва, саме відкрита підтримка останньої могла стати тим фактором, який би різко покращив морально-психологічний клімат в Україні, не кажучи вже про спричинення крутої зміни військово-політичної ситуації навколо Визвольної війни загалом. Відтак цілком виправдано, як тільки Польща поновлює бойові дії, Б. Хмельницький засилає чергове посольство до Москви, на яке покладалися великі надії.

З іншого боку, виразне в той час прагнення султана до втягнення України під своє крило та поголоски про перехоплення у Польщі шведського посольства, що рухалося до Чигирина, спонукають гетьмана використати ці чинники для захисту українських інтересів не тільки в Османській імперії та Швеції, а й Москві. Про це свідчить густе плетиво його зовнішньополітичних кроків і, зокрема, посольство К. Бурляя та С. Мужиловського. З усього видно: за задумом Б. Хмельницького, українсько-турецьке й українсько-шведське зближення, окрім впливовою самостійного значення, мали підштовхнути незацікавлену в ослабленні своїх позицій в Україні Москву до рішучих дій. І перед К. Бурляєм та С. Мужиловським ста-виться відповідне нелегке дипломатичне завдання. А той факт, що поруч з визначним дипломатом, освіченим шляхтичем вибір у такий відповідальний момент падає на К. Бурляя свідчить про певні інтелектуальні здібності, апробований під час посольства до Криму дипломатичний хист і, зрештою,особисту прихильність ідеї укладення військово-політичного союзу з Москвою. Щоправда, В. Липинський стверджує, що К. Бурляй був приставлений до С. Мужиловського з метою здійснення козацького «військового контролю». Проте навряд чи це так. Адже в практиці формування Б. Хмельницьким керівного складу посольств не спостерігається дотримування пропорції «шляхтич — козак» навіть у тенденції. До того ж саме С. Мужиловський не потребував контролю, бо розглядався в Чигирині як надійний дипломат, що неодноразово виконував доручення гетьмана (у Москві, Литві, Туреччині та Криму). Здійснював він загальне керівництво переговорним процесом також у випадку, що розглядається.

Посольство К. Бурляя і С. Мужиловського готувалося досить ретельно. Б. Хмельницький намагався створити в Москві атмосферу найбільшого сприяння. Збереглися його листи до ближніх бояр І. Морозова, І. Милославського, Г. Пушкіна. Він також підготував для послів оптимальні відповіді на можливі запитання. Так, засвідчуючи перед царем бажання гетьмана і Усього Війська Запорозького перейти під «високу царську Руку», посли підкреслюють необхідність надання з боку Москви негайної збройної допомоги проти Польщі. Водночас наголошують на прагненні Туреччини та Криму прийняти Україну У підданство, але не забувають при цьому додати, що козаки під турка чи татарина «итит не хотят». Аналогічну мету переслідувало прохання щодо вільного пропуску до Швеції, яке мусило, по-перше, насторожити Москву; по-друге, дати їй ясно зрозуміти про нові обрії гетьманської дипломатії. Сильним ходом було акцентування уваги на прагненні не завдавати в стосунках зі Стокгольмом шкоди інтересам Москви. Посли пропонували заслати з ними «в Свею от себя кого он, государь, зволит, чтоб тому посланному о тех делех... было известно». Разом з тим документальні джерела, шо відклалися внаслідок перебування посольства у Москві й супроводу К. Бурляєм та С. Мужиловським московських послів до Чигирина, не дають підстав для висновку про те, що «Бурляй як посол у Москві проявив себе палким прихильником возз'єднання України з Росією». Ніяких особистих реверансів у бік Москви ні за К. Бурляєм, ні за С. Мужиловським не спостерігається. Вони лише дотримувалися гетьманських інструкцій. Усі заяви були витримані в дипломатичному дусі. Не помітно з їх боку й спроб виконувати московські доручення. Принагідно тут зауважити також сумнівність віднесення К. Бурляя І. Крип'якевичем до промосковської партії в оточенні Б. Хмельницького.

Реакція Москви була стриманою, але переломною для української справи. Цар обмовився про поцінування «служби» гетьмана і його готовності визнати зверхність Москви. Прийняти ж Україну під свою протекцію й оголосити війну Польші не поспішив, традиційно покликавшись на Полянівське пере-мир'я. Однак вагомий тактичний успіх посольства полягав у тому, шо воно остаточно схилило Олексія Михайловича до здійснення тиску на Варшаву з метою добитися польсько-українського замирення на умовах Зборівського договору 24 квітня, а саме через два дні після офіційного прийому К. Бурляя і С. Мужиловського, споряджається з відповідний наказом посольство до Польші. Отже, Москва розпочала рух у бік відвертої підтримки України.

В цьому сенсі певний вплив мали вміло розіграні турецька та шведська карти. Московські дипломати вимушено говорила відкритим текстом про свою незацікавленість у шведсько-українському зближенні й можливому посередництві Стокгольма щодо відносин з Польшею. Відмова пропустити посольство до Швеції мотивувалася тим, що вже «посланы от государя к королю послы... и толко у государевых великих послов о миру згода будет, ино им в Свею не по что ехать» . Позитивне для України навантаження несла також наступна фраза: «А будет згоды не будет, ино в то время и в Свею перепустят». Москву насторожив і стан українсько-турецьких відносин, що вилилось у занепокоєння, яке чітко простежується за наказами послам до Польщі та України. Обидва посольства мали вивідувати «турецькі вісті» щонайретельніше. Власне, ухвала про відправлення до Чигирина чергових московських послів має бути теж віднесена до безсумнівних заслуг українських дипломатів.

Місія К. Бурляя й С. Мужиловського, таким чином, дістає продовження. Супроводжуючи царських послів А. Матвеева та І. Фоміна, вони не припиняють захищати українські інтереси. Зокрема, С. Мужиловський ущипливо звинуватив Москву у тому, що справжня причина відмови пропустити посольство до Швеції полягала в обізнаності царя про напругу, що саме виникла між Україною і придунайськими князівствами. Кількома днями пізніше він разом з К. Бурляєм, завуальовуючи справжній стан українсько-турецьких відносин, говорив про ймовірність війни, в якій союзником козаків виступатиме кримський хан, але основна надія покладається на царя. Ще раз К. Бурляй з'являється на дипломатичній ниві у 1655 р. й знову в зв'язку з шведською проблемою, котра тепер у нових військово-політичних умовах набуває для України першорядної ваги. Прикметно, що Б. Хмельницький саме Бурляю доручає бути своїм повноважним послом та супроводжувати до Швеції мандрівного абата Данила, який перейшов тоді на українську дипломатичну службу. Але на заваді знову стала Москва, вдруге не пропустивши українське посольство до Стокгольма. Вона відверто не бажала шведсько-українського зближення, слушно вбачаючи в ньому серйозну загрозу своїм анексіоністським планам щодо України. Цар закидає Б. Хмельницькому «непристойність» підтримування стосунків зі Швецією.

Спроба супроводу абата Данила — останній епізод, у якому відомі на сьогодні джерела згадують К. Бурляя. Подальша доля цього одного з найперших і найближчих соратників Б. Хмельницького невідома. Його слід зарахувати якщо не до когорти діячів першої величини, то, безперечно, до числа осіб, на яких випав основний тягар практичної організації національно-визвольного руху в Україні.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Павло Тетеря був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 року та Гадяцької угоди 1658 року. У першому договорі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а у другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої. Під час свого гетьманування на Правобережній Україні він ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до початку Української революції геополітичну рівновагу міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Але з часом, вже після втечі з України, Павло Тетеря все ж таки зрозумів свою помилку в тому, що повністю довірив польському королю вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар'єрою, але й власним життям.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka