Відскановано з: В.М. Матях. Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. - 800 с.

Мірилом розвитку суспільної свідомості, а також показником адаптованості як окремої соціальної страти, так і соціуму в цілому до існуючих соціально-політичних реалій є притаманна їм система цінностей, в якій концентрується весь спектр бажань і устремлінь, установок, цілей і проектів, нормативів поведінки, ідейних переконань тощо. Саме вона вирішальним чином впливає на усталення певної моделі світосприйняття на певному хронологічному відрізку часу.

Па сьогодні в історіографії досить міцно утвердилася думка щодо оформлення цінностей козацької громади в певну ментально-світоглядну систем десь у 60-70-x рр. XVI ст., тобто в часи конституювання козацтва як стану та інституювання його державно-політичної організації Запорозької Січі. Натомість оприлюднені нещодавно факти козацької активності на порубіжжі Литовсько-руської держави на зламі XV-XVI ст. як комплексу дій цілком свідомо орієнтованої спільноти [1] дають підстави переглянути усталений погляд на цю проблему. Принаймні вже щодо першої половини XVI ст. можна з великою долею вірогідності стверджувати, що на цей час українське козацтво в своєму побуті та /щільності цілком усвідомлено керувалося такими громадянськими цінностями, як свобода, рівність, братерство, боротьба з невірними, визволення християнських невільників, захист немічних тощо. Саме на їх основі відбувався процес подальшої самоорганізації козацького товариства та формувався його специфічний, ґрунтований на засадах глибокого демократизму світогляд, будувалися взаємини не лише з іншими суспільними станами та групами, а й владними структурами Речі Посполитої.

У притаманній Війську Запорозькому ієрархії цінностей пріоритетними, поряд із уже згаданими ціннісними орієнтаціями громадянського спрямування, вважалися такі політичні ціннісні категорії, як рицарська гідність, вшанування волі громади, козацьких прав і вольностей, любов до вітчизни, служіння спільному благу, боротьба проти ворогів православ'я тощо. У цій низці особливе місце відводилося таким цінностям, як розуміння козацького товариства як братерства воїнів; військове найманство; поняття «козацького хліба». Остання ціннісна орієнтація, на думку П. Caca, становила одну з наріжних засад соціальної свідомості українського козацтва, яка, завдяки особливому способу здобування засобів існування через військову службу, вивищувала цей стан у привілейований прошарок суспільства, монопольна зверхність в якому належала тогочасному рицарству - шляхті [2], а тим самим ніби урівнювала його з нею.

Починаючи з першої половини XVI ст., військовий промисел козацтва не лише не засуджувався населенням й урядовими колами Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої. Більше того, він набував у суспільній свідомості певного позитиву, завдячуючи тому, що в основі його, як правило, перебували захисні функції оборони державних територій. Далеко не другорядне значення він відігравав і в діяльності козацтва останньої третини XVI ст. Так, на думку науковців, поширення козацьких стацій на волості із 1590-х років свідчить не тільки про кількісні та якісні зміни, яких зазнавало козацтво, а й про глибоке укорінення в його ментальності уявлень про власне «рицарське» призначення й обов'язок суспільства, хай навіть не санкціонований офіційно, утримувати їх як військовий стан [3]. У політичній культурі козацтва «заробляння козацького хліба передбачало не лише індивідуальний і корпоративний доступ до специфічних засобів існування, а й приреченість репрезентантів козацької спільноти до місії служіння спільному благу» [4], під яким розумілася «служба польському королю, Речі Посполитій і всьому християнському світу» [5].

Ототожнення себе з європейським рицарством, тобто привілейованим суспільним прошарком, прерогативою якого була військова служба, не лише своєрідно відбилося на суспільній поведінці українського козацтва, а й культивувало в його середовищі такі цінності, як права, вольності [6], відвага, побратимство, демократизм, «високий соціальний статус свободи, мужності, війни, відданості товариству і, навпаки, низький соціальний статус мирної праці, спокійного життя, як і жит-тя взагалі» [7]. Водночас рицарська ідея, поняття рицарської гідності не обмежувалися у сприйнятті козаків вузько корпоративними інтересами. Такі ціннісні категорії, як свобода, рицарська служба, рицарське слово, патріотизм, служіння високим ідеалам, політична лояльність, здатність до самопожертви заради суспільних інтересів, служіння політичній вітчизні - Речі Посполитій, виступали чинниками формування в політичній культурі Війська Запорозького стійкого стереотипу своєї соціальної елітарності, на підставі чого визначалося його місце в політичній системі Речі Посполитої й відповідним чином вибудовувалися відносини з польськими урядовими структурами, а також відбувалося усвідомлення козацтвом себе в ролі репрезентанта інтересів всього руського народу. Саме з останнім пов'язується поява й закріплення в ціннісній системі козацького стану таких понять, як «почуття "руськості", належності до руського народу і його культурної орбіти, солідарності з ним і руський патріотизм, любов до рідної землі» [8], тобто на перший план у політичній практиці козацтва виходить захист вже не вузько станових, а загальнонаціональних прав і вольностей. Зокрема, утвердження політичного ідеалу свободи української спільноти виразно простежується в політичній документації Війська Запорозького, а також політичних проектах кінця XVI - першої половини XVII ст. Причому категорія свободи відзначається досить широкою варіативністю - від особистої свободи совісті до національної ідентичності, яка відтворювалася через конфесійну свободу всього руського народу. В такому розумінні остання виступала як політичне право [9]. Проміжними між цими граничними означеннями в свідомості козацької громади були такі поняття, як «вольність життя» та свобода в господарсько-майновій сфері. Найбільш рельєфно такі погляди запорожців зафіксовано в «Декларації» 1025 р., адресованій комісарам Куруківської комісії. Зокрема, в ній зазначалося: «Цінуємо те, що взяли від своїх предків за вірні послуги нашого Війська, які воно виявило на багатьох місцях, не шкодуючи здоров'я і майна, не озираючися на будь-які нагороди... Тому, подібно до наших предків хочемо і ми, [так само] як і за предків Його королівської милості, нашого милостивого пана користуватися свободами, [які стосуються] вольностей життя; користування своїми маєтностями і свободами, що належать рицарським людям, [а також] судів. Повсякчас дбаємо про те, щоб так само як ми отримали від своїх предків ті права і вольності, щоб і наші наступники приняли [їх] цілими й непорушними, [ще й] з примноженням слави. І щоб вони таким же способом - один після одного передавали їх в прийдешні часи...» [10].

Своєрідними похідними від поняття свободи в ціннісній системі козацтва виступали справедливість, непорушність королівського слова, активна громадянська й політична позиція Війська Запорозького як автономного суб'єкта в межах політичної системи Речі Посполитої. На думку П. Caca, «відповідна система цінностей відігравала роль інтегруючого чинника в житті запорозької громади і суттєво впливала на політичні позиції та орієнтації репрезентантів Війська Запорозького, їх політичну практику і форми вираження політичного, тобто па політичну культуру козацтва в цілому» [11]. Разом із тим висока громадянська наповненість сповідуваних козацтвом цінностей, реальні дії козаччини, спрямовані на їх практичну реалізацію, виявилися співзвучними найпотаємнішим прагненням української спільноти. Ціннісні орієнтації козацтва стали заповітним ідеалом для знедоле-ного селянства й міської голоти, здобули прихильників у колі українського духовенства, на їх основі відбувалося Становлення української інтелігенції раннього нового часу. Не випадково саме в лавах українських книжників у 20-х рр. XVII ст. зароджується міфологема українського козацтва, до ство-рення якої причетний такий цвіт тогочасного українського інтелекту, як Іов Борецький, Захарій Копистенський, Мелетій Смотрицький. Зі сторінок їх творів українське козацтво, наділене найвищими моральними і громадянськими чеснотами, постає як «новоявлене хрестоносне воїнство» Православної церкви, знаряддя Божої волі для захисту світового християнства, репрезентант великого європейського народу - русів (у сучасному прочитанні - українців). Свого довершення козацький міф набуває в 40-х роках XVII ст. з появою політичної концепції руського народу А. Кисіля, згідно з якою останній мав власні політичну, історичну та культурно-духовну традиції та з повним правом міг претендувати на третю (поряд з польським і литовським народами) рівноправну складову політичної системи Речі Посполитої.

Отже, вже на середину XVII ст. система вироблених Військом Запорозьким цінностей фактично почала визначати ціннісні орієнтації українців як нації, виступати своєрідним індикатором рівня розвитку їх політичної культури.

Складні суспільно-політичні умови середини - другої половини ХVII ст. не могли не позначитися на суспільній свідомості, полишити непорушними усталені в ній па цей час стереотипи та систему цінностей. Зрушення, які тут відбувалися, відзначалися справді революційним характером. Зокрема, з середини XVII ст. у свідомості українців особливої ваги набувають такі ціннісні політико-правові категорії, як свобода особистості, демократія, рівноправ'я, національна самоідентифікація, національна та державницька ідея, демократизм чи монархізм влади, право на працю та землеволодіння, право успадкування, поняття соборності, консерватизм і революційність, справедливість національно-визвольних рухів тощо, що зумовило становлення на українських теренах нових моделей світосприйняття, політичної культури та соціально-економічних відносин, а також дало змогу Україні, як стверджує італійський дослідник С. Граччоті, впродовж досить короткого історичного проміжку часу не лише продемонструвати світові своє «пан'європейське покликання», а й долучитися, через утворений тут культ свободи», до «універсального фонду Європи» [12].

Нагадаємо, що початки цього процесу було закладено ще у XVI ст. Зокрема, політичним наслідком Люблінської унії 1569 р. стало різке посилення на українських землях чужорідного латино-польського впливу, зворотним боком чого виявилося тісне злиття в свідомості українського суспільства ідеї християнської з ідеєю національною [13], що прискорило темпи становлення національної самосвідо-мості українці в, формування самобутності української культури, а в політичній сфері - ополячення та зради національним інтересам вищого українського панства - шляхти. Активізується просвітницька діяльність українських православних братств, зростає кількість друкованої продукції, поряд із широкою мережею початкових та середніх навчальних закладів в Україні засновуються вищі навчальні установи, за програмою і структурою наближені до західноєвропейських університетів. Таким чином починають формуватися національні кадри інтелігенції, діяльність яких, поряд із політичною активізацією українського суспільства, справляє помітний вплив на становлення українського національного ха-рактеру. Зміну світоглядної системи в свідомості українського суспільства зафіксували ренесансно-гуманістичні та реформаційні ідеї, які почали поширюватися в українських землях, набуваючи тут своєрідного національного забарвлення, спрямованого на «осмислення актуальних проблем українського суспільства» [14], зокрема, створення «ідеології визвольного руху» на основі орієнтації на візантійські та давньоруські культурні традиції [15]. В суспільну свідомість дедалі глибше вкорінюються стереотипи громадянських свобод, національного самовизначення, релігійної толе-рантності [16], ідеї соціальної справедливості, «обрання альтернативою експлуататорському суспільству ідеалу суспільного устрою, побудованого на принципах співжиття ранньохристиянської общини, обґрунтування природної рівності людей» [17], тобто тих свідомісних стереотипів, які незабаром стали лозунгом повсталого народу. На практиці це означало, що на ареалі етнічноукраїнських земель на зламі століть почалося становлення української нації [18]. З цього часу національна свідомість набуває суспільно-політичного значення [19]. Разом із тим, оцінюючи рівень національної свідомості української людності на момент завершення першої половини XVII ст., дослідники сходяться на тому, що на цей час ідея створення незалежної держави ще не опанувала українським громадянством внаслідок довготривалої перерваності процесу національного державотворення на ареалі етнічноукраїнських земель та деформування національної самосвідомості української еліти, а також домінанти в козацькому менталітеті соціальних і релігійних стереотипів [20].

Найвищим сплеском могутніх національних рухів в Україні в середині XVII ст., що супроводжувались, як правило, різноманітними формами соціального протесту, стала Національно-виз-вольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що вона (поряд з революційними змінами в політичній, соціальній та економічній сферах) вирішальним чином вплинула на духовність українського етносу, ставши своєрідним синтеза-тором усього попередньо набутого досвіду української спільноти в означеній сфері та каталізатором нових якісних зрушень в її суспільній свідомості, зачепивши при цьому всі її рівні - від побутового до теоретичного, та існуючі формовиявлення. Причому цей вплив можна спостерігати щонайменше в трьох площинах. По-перше, він виявляється в свідомості людей - сучасників і учасників подій; по-друге, обумовлює зміну стереотипу щодо сприйняття українця та України в ментальності сусідніх народів; по-третє, простежується в ціннісних орієнтаціях та оціночних критеріях кількох поколінь нащадків. Власне, в екстраполяції подій Визвольної війни на духовну сферу ми маємо справу зі своєрідним політичним феноменом, під дією якого перевага революційних, інноваційних цінностей у свідомості українського суспільства над їхнім традиціоналістським набором зумовила вартісну перебудову всіх галузей його життя, сприяла входженню молодої держави в цивілізаційну ауру євро-пейського континенту.

Акумулювавши весь попередній досвід національно-визвольних рухів та збагативши його дієвими здобутками в сфері соціальної боротьби, Національно-визвольна війна вже на першому етапі докорінно переорієнтовує погляди й устремління як самого гетьмана, так і частини наближеної до нього старшини й української шляхти. В їхній свідомості ідея козацького автономізму поступається «спрямуванню на досягнення незалежності національної держави та возз'єднання У й кордонах усіх українських земель» [21]. Втіленню цієї мети у практику надалі підпорядковуються всі політичні, соціально-економічні та воєнні заходи українського володаря. Однак, як цілком слушно зауважують дослідники, «для розвитку національної державної ідеї від автономії до незалежної соборної Української Держави мав відбутися складний процес переосмислення цілей боротьби, подолання існуючих політичних стереотипів, розвитку українського менталітету» [22]. Водночас певних змін зазнає і сама ідея соборності, яка значною мірою залежить від стану політичної та правової культури соціуму.

Утворення у середині XVII ст. незалежної держави, визнаної урядами інших країн, значною мірою стало можливим завдяки психологічному фактору. Не перебільшуючи його значення у низці інших факторів, зазначимо: політичні ідеї Б. Хмельницького впали на сприятливий психологічний ґрунт, вкорінений у свідомості українського суспільства ціннісними орієнтаціями його тодішньої провідної верстви козацтва, яке на середину XVII ст. перебрало на себе функції національної державотворчості. Одночасно з цим соціальні ідеали козацтва (як-то усвідомлення своєї особистості, власної людської гідності, демократичних принципів рівноправ'я і соціальної справедливості) поширилися у свідомості всього українського народу. Отже, на певний час у країні, за спостереженням М. Максимовича, утворюється «однодумне громадянське суспільство» [23]. В основі цього процесу лежало усвідомлення всіма його верствами загрози втрати своєї національної самобутності [24]. Інша річ, що цей етап, на жаль, був надто швидкоплинним. Така консолідація суспільних станів навколо національної ідеї, яка на середину XVII ст. ототожнюється в Україні з ідеєю державності, вже сама по собі стає найякіснішою інновацією у політичній культурі українського народу. В історіографії доведено, що вироблення її наріжних прин-ципів припадає на першу половину 1648 р. З початку 1649 р. вона починає домінувати в політичних планах гетьмана. Відповідно на цей момент набуває чинності трансформація в політичній свідомості суспільства таких імперативів, як національна самоідентифікація. уявлення про владу й авторитет та їхнє закріплення в правових нормах, «народний ідеал громадського, демократичного рівноправного ладу» [25], ставлення до псиних соціальних процесів і явищ, становлення державних інституцій, мовний аспект, просторово-територіальна орієнтація тощо.

Щодо свідомості соціальної, то тут вплив Національно-визвольної війни, яка одночасно була і селянською війною, передусім виявився в «матеріалізації козацького ідеал на величезній території українських земель», перетворенні його «на життєздатний матеріал» новоутвореної соціальної будови [26], а також у модифікації «віками культивованого стереотипу на корінне питання тогочасної епохи - питання про "землю та волю"» [27]. В масах селянства формується ідеал «справедливого вирішення земельного питання» [281, тяглість якого простежується протягом усього XVII ст., справляючи відповідний вплив на правосвідомість рядового козака і селянина. Як зазначають дослідники, у селянській правовій свідомості в досліджуваний період традиційно зберігалося уявлення про те, що кожне село володіло певними «власними угіддями» на основі традиційного звичаєвого права [29]. Одночасно з цим посилюється тенденція до усвідомлення селянством особистих свобод, проявом чого стає масове покозачення населення, вимоги знищення великого папського землеволодіння [30], привнесення в соціальну свідомість елементів світосприйняття нового часу (ідеал дрібної земельної власності, використання вільнонайманої робочої сили тощо) [31].

Під впливом Визвольної війни суспільній свідомості селян і козаків відбувається переосмислення соціальної політики як місцевої, та і урядової адміністрації [32]. Однак при цьому не слід забувати і про зворотний бік медалі, а саме: зміну ціннісних орієнтацій щодо соціальної сфери представників державної влади, насамперед гетьмана Богдана Хмельницького, який з перших кроків Національної революції взяв курс на збереження «соціальної рівноваги в громадянстві» [33], обмеження «надто широких прагнень окремих станів» [34]. Саме зважена соціальна політика гетьманського уряду, враху-вання соціальних ідеалів козацтва та сформованих на Запорожжі «зародків національної державності» зумовили усталення на середину XVII ст. повноцінного державного організму «з демократичними рисами національного устрою та соціально-економічних відносин» [35].

Винесення хвилею Національної революції в епіцентр політичних подій в Україні козацького стану та необхідність улегітимнення його ре-презентаційних функцій в очах світової громадськості не могли не позначитися позитивно на такому важливому зрізі суспільної свідомості, як свідомість історична. Переломлюючи крізь призму історичного пізнання панівні на певному часовому відрізку уявлення про навколишній світ та суспільство, вона, відповідно до концепції світосприйняття М. Барга, виступає як І «структуруючий елемент культури» [36], обумовлюючи «просторово-часову орієнтацію суспільства» [37], і тим самим становить «найвищу духовну і етичну цінність людини» [38]. За спостереженням учених, «в колективному інтелектуальному багажі» середньовічного суспільства саме історії належало одне з чільних місць [39], а метод відшукування в минулому пояснення президентам сучасності здавна увійшов до творчого арсеналу політиків і юристів [40]. Як відомо, широко користувався ним у своїй політичній практиці і гетьман України Б. Хмельницький. Зокрема, збереглися свідчення, що український володар неодноразово звертався до уроків минулого для обґрунтування територіальних претензій України на свої етнічні землі, - під час дипломатичних переговорів, при укладенні міждержавних договорів тощо [41]. Сприйняття місця історії в духовному житті суспільства сучасниками гетьмана засвідчив переписувач Густинського літопису ієромонах М. Лосицький. Без історичних знань, на його думку, «... и люде бы як у тмі будучи не відали що ся прошлых віков діяло» [42].

Започатковане в перші десятиліття XVII ст. формування в свідомості населення духу національного патріотизму через «вкорінення у ній "культу козацтва" і "культу пам'яті"» [43] набуває своєрідного апофеозу вже після перших блискучих перемог повстанської армії. Патріотичну спрямованість історичних праць, створених за часів Хмельниччини, відзначив відомий учений Д. Дорошенко [44]. Він підкреслив вплив на характер і структурну композицію козацьких літописів другої половини XVII ст. національної державної ідеї, Що опанувала на той час «умонастроями громадянства» [45]. «Важливим нюансом» літописів Самовидця, Г. Грабянки і С. Величка стало «вироблення їх авторами певної системи по глядів, тобто історичної концепції» І 6], в основу якої було покладено ствердження спільності походження слов'янських народів, обстоювання рівноправності української народності та єдності українських земель [47], що відповідало основним положенням політичної урядової програми. Новацією порівняно з попереднім часом стає вкорінення в свідомості українського народу через історичну пам'ять поколінь усвідомлення «тяглості руської історії на території України при відсутності пануючої династії» [481, а також «візії козацькою старшиною історичного процесу» як підстави для обґрунтування права на автономне і незалежне існування Української держави [49].

Певних змін протягом 1648-1676 рр. зазнала і правосвідомість українського суспільства. Визначаючи місце і роль права в Українській козацькій державі, дослідники звернули увагу на те, що «в ході Визвольної війни в праві, яке об'єктивувалося у свідомості кожного члена тогочасного суспільства як особлива і керуюча сила, відбувалася певна трансформація понять "справедливість", "моральність", "доброта" і т.д.» [50]. Однак цей процес відбувався не безболісно, оскільки нові стереотипи моралі й поведінки людини «часто-густо» вступали «в конфлікт із загальновизнаними до 1648 р.» [51]. Зокрема, під впливом соціальної революції докорінно змінюється суспільне уявлення про право власності на землю, право успадкування, право праці; трансформації зазнає усвідомлення «добра і зла» тощо. Традиційні норми моралі поступаються перед «новим розумінням гідності людини, її шляхів досягнення щастя на землі», визнанням величі людського розуму [52].

У роки Національно-визвольної війни суттєвої детермінованості в суспільній свідомості набуває християнська ідея, усвідомлення населенням ролі релігійного фактора, його значення в національно-визвольних рухах. Як «боротьбу за віру», коли релігійні вимоги поступалися лише вимогам боротьби за стародавні козацькі вольності, розглядав повстання 1648 р. І. Крип'якевич [53]. За спостереженням американського дослідника Ф. Сисина, на першому етапі війни утворився своєрідний «альянс релігії і нації» [54] . Разом із тим сьогодні цілком очевидно, що подібне трактування ролі релігійного фактора в формуванні суспільної ідеології в роки Національної революції XVII ст. є дещо спрощеним. Цілковиту рацію мають ті науковці, які вбачають у тогочасному православ'ї «концентрований вираз самобутнього державного духовного розвитку українського народу» [55], через призму віровчення якого переломлювався комплекс соціальних і національно-визвольних ідеалів та ідеологічних установок суспільства. Однак поступово, з часу постання Української держави, православ'я втрачає свою роль провідника національної самосвідомості, оскільки ототожнюється з імперськими ідеалами Російської держави [56]. В суспільній свідомості українців чимдалі більшої чинності набувають секуляризаційні тенденції, які поряд із духовною охоплюють і сферу політичного мислення. їхнє посилення найбільш рельєфно позначилося на філософській формі світосприйняття. На взаємопов'язаність переорієнтації національної свідомості й філософських теорій вказав свого часу Д. Чижевський. «Філософія, - писав він, - як усвідомлення людством своєї культурної творчості, відбиває в собі зміни в усіх сферах культури» [57]. Ці зміни позначаються насамперед на порядку і становищі в тогочасній філософській системі теоретичних, етичних, естетичних та релігійних цінностей [58]. У роки революції відбувається переорієнтація філософської та суспільно-політичної думки на практичні земні цінності, на контакт із природознавством, прикладною наукою. На зламі середньовіччя і нового часу започатковується процес розмежування філософії з теологією: «царство Бога» поступалося місцем «царству людини» [59], якій надавався пріоритету загальній системі світобачення. Відповідно посилюються (на противагу трансцендентним) світські тенденції в культурі. Нові світоглядні поняття і принципи, покликані до життя змінами в соціально-економічній сфері, утвердили у філософсько-етичних кодексах другої половини XVII ст. «примат наукового знання» [60]. У філософських трактатах розкривається супе-речність між аскетичним теологічним світобаченням та гуманістичними й раціоналістичними традиціями [61]. Значний внесок у підрив системи середньовічного світогляду, яка існувала в Україні до Національно-визвольної війни, зробили професори Києво-Могилянського колегіуму, ідеї і концепції яких формувалися під впливом прогресивних течій західноєвропейських філософських учень [62].

Чільне місце у філософії доби посідають ідеї громадянського гуманізму та суспільного прогресу, спрямовані на утвердження «зміни на краще» багатьох аспектів суспільного життя: пізнання і підкорення людиною природи для загального добра, розвиток науки й освіти, повна свобода особистості, утворення сильної централізованої держави [63]. В уявленні людності закріплюється три-ступенева схема світобудови: перший рівень - Божественне провидіння; другий рівень - володар як символ держави; третій рівень - колективна сила - народ [64]. Відповідно до цієї схеми формується і харизматичність постаті Б. Хмельницького. Протистояння світського і релігійного мислення досить рельєфно відбилося в літературі. В роки Національно-визвольної війни посилюється започаткований письмен-пиками-полемістами першої половини XVII ст. процес усвідомлення літераторами своєї функції глашатаїв новітніх ідеалів і ідей, покликаних до життя глобальним перетворенням суспільно-адміністративної структури українських земель [65]. Громадянська функція літературних творів проявляється в оспівуванні сюжетів реальної історичної дійсності [66], у «генетичному зв'язку з давньоруською художньою традицією» [67]. Найбільш яскравого вираження ці тенденції знайшли у поезії, думах, історичних піснях та переказах про Національно-визвольну війну. Ці твори відзначає високий пафос боротьби, життєствердна сила піднесення духу самоусвідомлення нації, усвідомлення Б. Хмельницького національним героєм. Характерною їхньою рисою стає надання переваги політичним, соціальним подіям над релігійними проблемами [68]. В піснях і віршах оспівується військова майстерність і міжнародна політика гетьмана, «сприйняття й оцінка людських взаємин керівника держави кращими представниками його найближчого оточення» [69], розуміння його державотворчих заходів.

Загалом у другій половині XVII ст. в Україні спостерігається тенденція наближення літератури до потреб народних мас. Виведення в епіцентр твору образу «маленької людини» з притаманними їй рисами «стоїцизму, вірності християнським ідеалам... Свідчило про поступове становлення ментальності української нації... з її самобутнім та своєрідним поглядом па світ» [70]. Водночас відповідні зрушення відбуваються і на рівні елітарної літератури. Нового звучання набува-ють полемічні твори, спрямовані на піднесення авторитету православного віросповідання. Поряд із тра-диційною тематикою в ораторській прозі починають звучати соціальні мотиви, які відображають світогляд нової української аристократії - козацької старшини, теми історичної спільності слов'янських народів. Гуманістична насиченість літературних творів підсилюється застосуванням їхніми авторами секуляризаційних сюжетів з античності, виведенням в образі літературних героїв видатних історичних осіб. «Найважливішою гуманістичною ідеєю» тут, як і в філософії, стає ідея «про свободу волі або "самовладдя" людини» [71].

Важливою структуруючою частиною суспільної свідомості поряд із філософією та літературою є мистецтво, яке, вириваючись за межі повсякдення, за допомогою засобів образного відображення дійсності та «сутності подій історії» має здатність скеровувати духовний прогрес певного соціального соціуму шляхом привнесення у його світосприйняття «нових, більш широких соціальних, моральних критеріїв» [72], сприяти «піднесенню духовної активності народу... демократизації суспільства» [73]. На зламі середньовіччя та нового часу в різноманітних жанрах українського мистецтва знайшло втілення не тільки сприйняття тогочасним суспільством подій Національно-визвольної війни, а й основних суспільних тогочасних ідей, зокрема ідеї державотворчості, боротьби за державну незалежність, соціальне рівноправ'я. В монументальних творах, архітектурі, книжковій графіці, пор-третному живописі відбивається боротьба теологічного та світського рівнів свідомості, почуття любові до Батьківщини, патріотизм); зростання самосвідомості нації, ствердження ідеї спадковості від Давньоруської держави. Водночас мистецькі твори віддзеркалюють і реакцію на соціально-політичні зміни доби представників протилежного табору - української та польської аристократії. Зразком такого світосприйняття може слугувати третій варіант гравюри В. Гондіуса, в якому образ українського володаря персоніфікується з образом темної диявольської сили [74], карикатурні портрети соратників Б. Хмельницького Кривоноса та Півторакожуха, медаль у пам'ять окупації Києва військами литовського князя Я. Радзивілла у 1651 р. та ін.

У мистецьких творах, особливо в портретному живописі, досить рельєфно відбились і соціальні уяв-лення різних етапів та прошарків українського суспільства. Зокрема, демократичні ідеали козацтва, які поділялися збіднілим духовенством, міщанами та селянами, дістали втілення в скромному невеликому портреті, тоді як аристократичні тенденції української шляхти і козацької старшини потребували пишніших і і динамічніших форм [75]. Підготувавши на попередньому етапі свого розвитку на базі ідей гуманістичного та ренесансного світогляду «ідеологічні основи визвольної епопеї» середини XVII ст. [76], українське мистецтво другої половини XVII - початку XVIII ст. відобразило у своїх творах струнку та своєрідну систему суспільних, моральних, релігійних та філософських поглядів, що утвердилися в тогочасній свідомості [77], розробивши самобутні оригінальні форми стилістичного відтворення історичної дійсності. Порівняна соціальна стабільність спостерігалась в українському суспільстві лише на першому етапі Національно-визвольної війни, хоча вже в цей час між- та внутрішньо-станова ієрархія створювала реальні передумови для розвитку диференціаційних процесів, що позначались і на установках та нормах поведінки різних суспільних прошарків. Уже по смерті гетьмана в системі ціннісних орієнтацій української спільноти відбувається черговий крен, на цей раз із негативним зарядом, що значною мірою пояснюється змінами в соціально-політичній структурі, поглибленням майнового розмежування в козацькому стані. В національному самовизначенні етносу чимдалі більшої ваги набувають деструктивні настрої, що поступово переходять у «загальний ціннісно-установочний характер» [78]. Під їх впливом відбувається зростання соціального егоїзму та альтруїзму козацької старшини, при-власнення нею величезних земельних володінь із загальновійськового (власне, державного) скарбу, ігнорування на місцях інтересів трудового люду [79]. Свою негативну роль у цьому процесі відіграла й Московська держава. Фактично, починаючи з гетьманування І. Виговського і до 1676 р. включно, соціальні настрої і свідомість суспільства зумовлювались умовами громадянської війни. Крім того, в значно ширших хронологічних межах (починаючи з 1654 р. і майже до кінця XVIII ст.) ці процеси проходили в Гетьманщині в умовах інтенсивного фокусування на них традицій та імперативів поведінки іноетнічного політичного і культурного середовища. Започаткований одразу після Переяслава, а відверто оприлюднений 1656 р. (вперше в практиці українсько-російських міждержавних відносин українську офіційну делегацію було усунуто від участі в обговоренні умов Віленського перемир'я) процес обмеження політичних привілеїв українського суспільства, насамперед його правлячої еліти, невпинно набирав обертів протягом найближчих ста років, набуваючи різного забарвлення, але не змінюючи своєї сутності зі зміною політичних доктрин російського уряду. Тим самим закладалося підґрунтя подальшої орієнтації українських гетьманів у своїй боротьбі з російським централізмом на різні політичні сили за межами власної держави [80]. Своєю чергою, як зазначають сучасні дослідники, політика загравання І. Мазепи (а згодом і деяких інших українських гетьманів) із російським урядом, спрямована спочатку на збереження автономних прав України, «таїла у собі серйозну небезпеку» «тихої» інтеграції Української держави до складу Російської монархії, перетворення її на провінцію останньої [81]. Вже на зламі XVII-XVIII ст. в українсько-російських стосунках чітко окреслилися тенденції уніфікації національних «державних норм і порядків за російським зразком та насильницької інтеграції українських земель до складу імперії» [82]. Власне, вже в цей час було поставлено «під сумнів дальше існування Української державності» [83]. Разом із тим «роздвоєннє між політичними змаганнями старшини й соціальними вимогами народних мас підривало сили народу» [84], що в сукупності з перемогою в кінці XVIII ст. набору цінностей охлократичного Характеру, притаманних російському абсолютизму, над традиційним українським козацьким демократизмом у політичній сфері привело в кінцевому підсумку Україну до трагічної розв'язки.

Задамося питанням: якою мірою політичні та геополітичні фактори впливали на тогочасну суспільну свідомість, яким саме чином під їхньою дією відбувалася трансформація усталених на попередньому етапі стереотипів поведінки та ідейних переконань як представників різних соціальних прошарків, так і суспільства в цілому? Коригування системи цінностей української людності під дією згаданих факторів у другій половині ХVII-XVIII. передусім позначилося на сфері ідей та тогочасній суспільній ідеології. Протягом означеного періоду своєрідною домінантою в шкалі цінностей, яка існувала в Гетьманщині, стала ідея національного державотворення. Саме вона в умовах інкорпораційного наступу російського царату продовжувала залишатися тією політичною та ідеологічною орієнтацією, яка одна була спроможна об'єднати в єдиному руслі патріотичні почуття найширших верств суспільства - від рядо-вого козака до найвищого урядовця, від неписьменного селянина до рафінованого інтелігента. Саме вона виступала «потужним імпульсом для розвитку здеформованої і придавленої національної самосвідомості українського суспільства...» [85]. Однак орієнтація на державну ідею зазнавала певних коректив на окремих етапах політичної історії Гетьманщини через цілий комплекс факторів, не останнім серед яких був вузькогруповий егоїзм частини політичної еліти держави [86]. У зв'язку з цим помітно актуалізується проблема збалансування у суспільній свідомості державотворчої ідеї та козацького автономізму. Зокрема, якщо в роки Національно-визвольної війни ідея козацького автономізму поступається «спрямуванню на досягнення незалежності національної держави та возз'єднання у її кордонах усіх українських земель» [87], то вже на кінець XVII ст. ситуація докорінно змінюється. Під впливом деструктивних настроїв, що чимраз глибше оволодівали суспільством, домінанта цінностей у свідомості національної еліти починає переважати на користь відцентрових орієнтацій, через що на кінець 50-х - першу половину 60-х рр. державна ідея відійшла на другий план [88]. У свідомості козацької старшини цього часу успішно співіснують три різні концепції політичного устрою Гетьманщини: «січове народоправство, старшинсь-ка олігархія та гетьманська монархія» [89], набувають поширення ідеї повернення до Польщі, співзвучні з ідеєю «козацького маневрування» Д. Вишневенького [90]. Сучасна політологія схильна пояснювати такий стан речей несумісністю «менталітету українства» з пройнятим «духом вірнопідданства і сліпої покори політичним ладом Росії» [91].

Досить виразно рівень тогочасної свідомості козацької старшини охарактеризував у своїй праці І. Крип'якевич. «Це була,- писав учений,- освічена, провідна верства, що розуміла значення незалежності і автономії, бачила в ній забезпечення своїх класових інтересів і вміла ставати в обороні незалежності. Але хибою старшини було те, що свою користь вона ідентифікувала з добром держави і в егоїстичному засліпленні намагалася підкорити собі інші класи - козацтво, селянство, міщанство, не добачаючи, що таким способом руйнує основи державної сили» [92]. Водночас, як стверджує В. Панашенко, «в перші десятиріччя після об'єднання України з Росією козацька старшина не сприймала особливостей внутрішнього устрою Росії, її не приваблював соціальний стан російського дворянства, з його пожиттєвою військовою службою, обов'язки якої, особливо з часів Петра І, значно зростали...» [93].

В умовах наступу Російської імперії прогресивна частина козацької еліти продовжувала зберігати вірність традиціям, започаткованим епохою Хмельниччини. У її політичній свідомості протягом XVIII ст. поступово виробляється стереотип усвідомлення себе репрезентантом суспільно-політичних цінностей Гетьманщини. Основними імперативами її поведінки стали повага до козацького минулого, шляхетський соціально-політичний світогляд і підтримка договірних відносин із царем [94]. В епіцентрі політичної орієнтації українців опинилася боротьба за «малоросійські права і вольності», які, однак, з цілком прозорих причин по-різному розумілися різними прошарками суспільства. Та, «незважаючи на внутрішню суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей,- підкреслював, зокрема, американський дослідник 3. Когут, - українці визнавали їх колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією». Історик наголосив на тому, що «ці права та привілеї сформували досить міцну систему, яка глибоко вкорінилася в колективній свідомості» [95]. Саме в посяганні на них він убачав головну причину українсько-російськоі конфронтації протягом майже 150 років.

Поряд із цим важливе місце в своєрідній класифікації політико-культурних цінностей, які набувають поширення в суспільній свідомості українців у другій половині XVIII ст, посідають перемога республіканських орієнтацій над монархічними (що пояснюється питанням «про характер легітимації влади гетьмана та про порядок формування вищих державних органів»), обґрунтування ідеї розподілу законодавчої і судової влади та старшинської нобілітації; намагання встановити рівновагу між центральними та місцевими владними структурами; сприйняття місця і ролі законів у житті суспільства; зверненість у майбутнє через культ минулого; культивування знань; віра в можливість перетворення життя на засадах розуму; патріотизм; пожертвування особистими інтересами на користь суспільних [96].

В історіографії неодноразово підкреслювалися особливості соціальної структури та системи правління Гетьманщини. Не зупиняючись докладно на цьому питанні, все ж нагадаємо, що, попри поступову їх наближеність до «характеру соціальних взаємовідносин у тодішній Східній Європі, зокре-ма в Росії», через вертикальну соціальну ієрархію, майже до кінця XVIII ст. зберігалися суттєві відмінності в соціальному устроєві та політичних орієнтаціях двох сусідніх держав [97]. Не в останню чергу саме через ці відмінності в національній свідомості українців заперечувалося сприйняття Гетьманщини як невід'ємної частини Російської імперії. З іншого боку, і я російської монархії «існування автономної козацької України було... аномальним явищем» [98]. Саме цим можна пояснити той факт, що важливою запорукою інкорпораційного наступу російського царизму, поряд із заміною самобутніх інституцій Гетьманщини імперською адміністративною системою, практикуванням політики внутрішньої диверсії [99] та знищенням пам'яті нації, було «поступове злиття української і російської соціальних структур» [100], що ставало можливим через інтеграцію в суспільну свідомість українців (насамперед нової української шляхти як основної сили, спроможної протистояти чи прискорити проведення інкорпораційних заходів) притаманних російській ментальності цінностей, а саме службового кар'єризму, переваги наближеності до імперського двору, підпорядкованості внутрішньому закону, аристократизації суспільства тощо. Говорячи про систему ціннісних орієнтацій козацької старшини як провідної верстви українського суспільства (після розмежування з рядовим козацтвом) у його соціальній стратифікації кінця XVII-XVIII ст., не можна не враховувати кілька важливих моментів. По-перше, йдеться про ступінь збереженості або ж нівелювання в ній таких громадянських цінностей, як козацький демократизм, особиста свобода, політична рівність, можливість утримання політичної влади, поняття національного, патріотизм, служіння вітчизні, рицарська гідність, козацькі та шляхетські вольності тощо. Яким чином усі ці ціннісні категорії пов'язуються з елітарною концепцією політичного устрою, що набуває поширення у суспільстві вже з кінця XVIII ст. питання далеко не риторичне. Розв'язати його можливо лише за умови зрозуміння провідних мотивів трансформації суспільної свідомості українців з урахуванням впливу на них як зматеріалізованих, так і духовних, психологічних чинників. Не останню роль серед них відіграють і типологічні риси українського національного характеру. Зокрема, П. Феденко свого часу наголошував на тому, що національний характер в Україні сформувався під впливом козацького рицарського ідеалу, який зберігся в історичній пам'яті українців практично до кінця XVIII ст. [101]. Однак, на його думку, породжене цим ідеалом огалігаристичне розуміння свободи й державної влади містило в собі загрозу піддання української людності під деспотію московського царя заради врятування від панування власної аристократії [102]. З іншого боку, притаманні українському національному характеру риси свободолюбства і рівноправності в поєднанні з усвідомленням персональної гідності виступали активно діючим стимулом боротьби української еліти проти імперської інкорпораційної політики. «В цій боротьбі, - стверджує, зокрема, З. Когут, - проявилися два підходи української шляхти» - асиміляторський і традиціоналістський. «Це були не системні політичні ідеології, - підкреслює далі автор,- а протилежні погляди на цінності і спадщину Гетьманщини» [103 |. Важливим важелем коригування ціннісної системи Гетьманщини у XVIII ст. став поступовий вихід на провідна позиції в ідеологічній сфері козацької інтелігенції. «Учителі, літера тори, друкарі, видавці, - зазначав І. Крип'якевич, - скупчилися в міцні пі провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас» [104]. Висловлене стосовно більш раннього історичного періоду зауваження є цілком слушним і щодо XVIII ст. Зокрема, в цей час інтенсивно триває започаткований у роки Національної революції процес секуляризації суспільного життя, який найсильніше і позначився на таких його виявах, як політична культура, історична думка література, наука, мистецтво [105] Визначну роль у руйнації «усталеної» системи середньовічного світогляду впродовж майже всього XVIII ст.. продовжували відігравати філософські курси та твори професури Києво-Могилянської академії, що насамперед спрямовувалися на гуманістичне сприйняття світу, розуміння людини частиною навколишньої природи [106], визнання її прав «на задоволення земних потреб» [107].

Отже, у другій половині XVII-XVIII ст. у вітчизняній філософській науці відбувалося становлення нових пізнавальних орієнтацій, ідеологічно спрямованих на утвердження в свідомості громадян прогресивних суспільних ідеалів [108].

Їх виявом можна вважати пам'ятки тогочасної української етичної думки, які спрямовувалися насам-перед на редукування в свідомості української людності «суспільних політичних чеснот» та правомірності сповідування земних цінностей [109]. Водночас в етичних ученнях XVIII ст. утверджується розуміння національної належності громадян. Дієвим виразником світоглядних і ціннісних установок свого час виступала козацька історіографія. Вона, як ніяка інша тогочасна суспільна наука, виконувала важливу функцію вкорінення у суспільну свідомість сучасників нових стереотипів поведінки і світосприйняття, обґрунтовуючи їх прикладами минулого. Саме в історичних творах доби найвиразніше відбились опозиційні настрої українського суспільства, насамперед автономістичні змагання його соціальної еліти. Оцінюючи історичні твори другої половини XVII-XVIII ст. як яскраві зразки тогочасної суспільно-політичної думки, М. Грушевський підкреслював, що вони яскраво продемонстрували вкорінення в суспільну свідомість «панегіристичного» сприйняття історії Гетьманщини [110]. Разом з іншими зразками політичної культури ці твори, відбиваючи візію козацькою старшиною історичного національного процесу та відображення в її свідомості загальної картини світобудови, слугують взірцем формування «нового державницького світогляду, роль котрого мала б виконувати станова ідеологія української шляхетсько-козацької верстви» [111]. Разом з тим на кінець XVIII ст. чітко вималювався процес деформації суспільної свідомості українців у бік домінування в ній цінностей негативного характеру, зокрема посилення депресивних настроїв та підпорядкування зовнішнім впливам, що відіграло не останню роль у реалізації політичної зорієнтованості Російської держави щодо перетворення України на свою провінцію.

Розмістити допоміг Андрей Довбенко юрист