Олександр Головко (Київ)
Український історичний журнал. – 2009. – №4. – С.24-48.

1205 р. увагу князя Романа Мстиславича в черговий раз привернула Польща. В червні цього року галицько-волинський князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Але під час виправи князь Роман загинув на березі ріки Вісла біля місту Завихост.

Історія останнього походу князя Романа Мстиславича вже давно цікавить вчених, проте і досі з питань мети і причин походу, його перебігу, обставин загибелі князя в науці точиться дискусія. Саме ця обставина, а також поява в останній час нових праць з цієї теми[1] спонукали автора цих рядків, який раніше висловлював своє бачення перебігу походу князя Романа в червні 1205 р.[2], знову звернутися до розгляду однієї з найбільш цікавих подій міжнародного життя Центрально-Східної Європи початку ХІІІ ст.

Основне джерело з історії Польщі цих часів – хроніка Вінцентія Кадлубка – не зберегло відомостей про похід Романа Мстиславича під Завихост, хоча дослідники вважають, що краківський єпископ, безумовно, знав про нього і на його трактування взаємин Русі і Польщі, його ставлення до князя Романа Мстиславича істотно вплинули саме події літа 1205 р.[3].

В свій час А.Бельовській, відомий дослідник і видавець польських середньовічних джерел, висловився на користь того, що докладне повідомлення про загибель Романа під Завихостом у 1205 р. у «Рочніку капітульному краківському належить перу саме Вінцентія Кадлубка[4]. У пам’ятці повідомляється: «Romanus fortissimus princeps Ruthenorum elevatur in superbiam et exaltans se in infinita multitudine sui exercitus numerosi a Lezstcone et Cunrado filiis ducis Kazimiri, cooperante оmnipotentis auxilio, qui propria virtute sublimium colla calcat, qui forcia frangit et elisa erigit, in Zauichost est in prelio interfectus. Tunc enim adeo superni opitulamnis fortitudo affuit quamquam paucissimis, qui residui de paucis exercibus dictotum ducum iam ad propria redeuntibus pro sui lassitudine remancerant, ut cum retroversi infinitas phalanges prefati Romani, dolosi et fraudulenter excidium Polomiae procurantis, audaci congressu impeterent, unus mille et duo decem milia fugaverunt. Insuper cedis valitudinem inauditam fuit protestata et exundans cruoris effusio in flumine Vizla, tunc unda ibidem nativo colore in rubrum commutante et innumerosa cadaverum ibidem in Polonorum victrici dextera cadencim multitudo (Романа, наймогутнішого князя Рутенів, який піднявся у своїй гордині і похвалявся безмежно великим за чисельністю військом, синами князя Казимира Лешком та Конрадом за допомогою Всевишнього, який своїми чеснотами підтримує тих, хто стоїть високо, могутніх трощить, а повалених піднімає, у битві біля Завихоста було вбито. Тоді ж за допомогою Всевишнього навіть у небагатьох, які залишились у війську означених князів, яке через величезну втому та рани поверталося додому, хоробрість настільки збільшилася, що, коли вони сміливо напали на незліченні фаланги Романа, який підступно вирішив погубити Польщу, то примусили на втечу двадцять одну тисячу воїнів. Після нечуваної різанини ріка Вісла переповнилася кров’ю і вийшла з берегів, вода в ній стала червоною і було в ній велика кількість трупів воїнів, які пали від руки переможців – поляків)»[5].

В хроніці Дзежви, фрагмент якої, де вміщено інформацію про події під Завихостом, зберігся в «Рочнику францисканському краківському», йдеться: «Illo quoque in tempore Romanus potentissimus princeps Ruthenorum, congregato magne numerositatis exercitu, duci Lestkoni tributo denegat, audacter se opponit, potenti manu Polonie metas aggreditur insperate. Quod cum auribus Lestkonis insonuit, illico cum paucis sibi occurrit in Zawichost, occupat, irruit et trucidat. Quod Rutheni cernentes, qui primum pompatice venerant, vulneratis occisisque quam plurimis, confusi reliqui fuge presidium ininiere (В цей же час, Роман могутніший князь Рутенів, зібрав величезне військо і князю Лешкові відмовляється платити данину, нахабно виступає проти його влади і несподівано вступає в польські землі. Коли про це почув Лешко, він з невеликим загоном воїнів прямує під Завихост, де захоплює, розбиває і перемагає. Рутени, що спочатку вели себе самонадіяно, були ранені та вбиті, інші знайшли спасіння у втечі)»[6]. В цьому повідомлені конкретно у порівнянні з першою пам’яткою додана інформація про небажання галицько-волинського князя Романа платити нащадкам Казимира ІІ Справедливого данину.

Аналогічне повідомлення є у більш пізній «Великопольській хроніці», в якій додається про те, що чимало «рутенів» під час зіткнення з поляками потонуло в Віслі та про загибель Романа на полі битви: «Illo quoque in tempore Romanus potentissimus princeps Ruthenorum seperdictus duci Lestkoni tributo denegat audaciterque suo imperio se opponit ac congregato mango numerositatis exercitu manu potenti metas Polonie aggreditur insperate. Quod dum auribus Lestkonis perstrepuit, illico paucorum paucis armatorum congregacione facta in Zawichost sibi occurrit, in eumque irruit, occupant et prosternit. Quod Rutheni cernentes qui primo pompatice venerant, vulnerati et occisi quam plurimi cum duce suo Romano mortui ceciderunt, reliqui fuge presidium inire in qua fuga multi in Wysla fluvio vitam miserabiliter terminarunt. Sic Romanus qui oblitus beneficius per Kazimirum et Lestkonem filium eius sibi quam pluries impensis, fraters suos impugnare presumpsit, a gladio corruens in loco certaminis expiriravit. Et hoc anno Domini M?CC?V? (В цей час Роман, могутніший князь рутенів, відмовився сплачувати данину князю Лешку, сміливо виступає проти його влади і, зібравши велике військо, з сильним загоном вступає до польських земель. Коли про це довідався Лешко, він зібрав невеликий загін воїнів та поспішив на зустріч (Роману – авт.), де нападає на нього, захоплює і перемагає. Чимало рутенів, які самонадіяно прийшли сюди, були ранені, дуже багато з них разом з Романом були вбиті, а інші, побачивши все це, стали шукати спасіння у втечі, причому більшість з них закінчили життя у річці Віслі. Отже, роман, забувши про чисельні благодіяння, які йому зробили Казимир і його син Лешко, насмілився напасти на своїх братів, але, отримавши удару мечем, випустив дух на полі битви. І це був рік від Народження Христа 1205»[7].

Більшість польських анналів (рочників) обмежилися досить короткими повідомленнями про смерть Романа. Так, наприклад, в «Рочнику короткому» повідомляється: «Romanus fortissimus princeps Ruthenorum cum exercitibus suis a Lestcone et Conrado fratribus filiis Kazimiri in Zauichost interemptus est (Роман, найхоробріший князь рутенів, із своїм військом від рук братів Лешка і Конрада, синів Казимира, загинув під Завихостом)»[8]. Близький за змістом текст вміщено в «Рочнику краківському»: «Romanus dux Ruthenotum occisus est cum exercitu suo in Zavichost (Роман, князь Рутенів загинув разом зі своїм військом під Завихостом)»[9] .

Відомості «Рочнику Траскі», «Календаря краківського» та «Рочнику малопольського», де також розповідається про події під Завихостом, дають змогу встановити день загибелі Романа, який припав на свято католицьких святих Гервасія і Протасія (19 червня). «Romanus Ruthenorum princeps, – повідомляє перше з джерел, – cum exercitu suo in Zavichost in festo Gervasii et Prothasii martirum (Роман, князь Рутенів з своїм військом загинув під Завихостом на свято мучеників Гервасія та Протасія)»[10]. В «Рочнику малопольському» записано: «1205. Romanus fortissimos princeps Ruthenorum cum exercitibus suis a Leskone occiditur in Zawichost in festo Gervasii et Prothasii (1205. Роман, могутніший князь Рутенів з своїм військом був знищений Лешком під Завихостом в свято Гервасія и Протасія)»[11]. В «Календарі краківському» йдеться: «XIII Kal. Gervasii et Prothesii martyrum, M? ducentesimo quinto Lestco et Cunradus Polonorum duces vicunt Romanum et maximum exercitum Ruthenorum circa Zavichost (В тринадцяти календи (липня, в свято. – авт.) мучеників Гервасія та Протасія, 1205 (рік. – авт.) Лешко і Конрад, князі Поляків, перемогли Романа та велике військо Рутенів біля Завихосту)»[12]. 13 календи липня відповідають 19 червню[13].

В «Каталозі краківських єпископів» ( він був написаний у першій половині ХV cт. і зберігся в рукопису ХVІ ст.) після розповіді про зіткнення війська «князя рутенів» Романа з «князями краківськими та сандомирськими» Лешком та Конрадом на річці Вісла повідомляється: «Іdem Romanus dux tredecimo Kalendas Iulii occisus, decima Iunii Sandomirie sepelitur et exhumatus Ruthenis pro captiuis omnibus redditur (Той же князь Роман в тринадцяти календи липня був убитий, в десяті календи червня похований в Сандомирі та після викупу був викопаний і переданий Рутенам)»[14]. Отже, в цьому джерелі повідомляється не тільки про час смерті галицько-волинського князя, а і наводиться дата поховання Романа в Сандомирі, а також про ексгумацію тіла князя і передачу його після викупу русинам. Вказівка «decima Iunii» є однозначно опискою авторів каталогу, оскільки має бути «decima Iulii», тобто 22 червня. На цю обставину справедливо звернув увагу видавець пам’ятки Й. Шиманьський[15].

В деяких джерелах дата загибелі Романа вказана помилково (в «Рочнику гурношльонському» – 1196 р., а в «Рочнику куявському» – 1202 р.)[16]. В останньому «рочнику» помилково записано, що Роман загинув внаслідок зіткнення з якимсь князем Мешком (замість Лешка)[17]. Зазначимо, що польські аннали дають досить мало конкретної інформації про червневі події 1205 р. біля м. Завихост.

До згаданого слід додати, що під 1205 р. у синодику бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурте повідомляється про смерть неназваного «короля Русі Романа»: «XIII Kal. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hic dedit nobis XXX marcas (В 13 календи липня (тобто 19 червня. – авт.) Роман, король Руси, дав нам 30 марок)»[18]. Співпадіння точної дати смерті в синодику і у зазначених польських джерелах незаперечно свідчить, що у першему джерелі також мова йде про галицько-волинського князя Романа Мстиславича.

Про виправу Романа можна прочитати в повідомленні французької хроніки цистерціанського монаха Альбріка[19], яку автор почав писати в 1232 р. в абатстві Тріумфонтіум («Трьох джерел») у провінції Шалон на річці Марні. В хроніці події всесвітньої історії викладенні від утворення світу до 1241 р. У творі є інформація про подорож 1246 р. Плано де-Карпіні до монголів, що дає підставу думати про знайомство французького цистерціанця з мандрівником. Інформацію про Східну Європу для своєї праці Альбрік одержав у значній мірі від папського легата кардинала Якова з Пренеста, який в 40-х роках ХІІІ ст. відвідував Угорщину. Помер хроніст після 1252 г.

Під 1205 р. Альбрік розповідає про похід Романа: «Rex Russie, Romanus nomine, a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens Saxoniam, et ecclesias destruere volens sicut falsus christianus, a duobus fratribus Poloniae ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur, et omnes quos secum aggregaverat aut disperguntur aut interficiuntur (Король Русі за ім’ям Роман від своїх земель вирушив, через Польщу прямував до Саксонії і, як удаваний християнин, прагнув зруйнувати храми, але два брати Лешко і Конрад над рікою Віслою за повелінням Господа його поразили та вбили і всіх, хто до нього приєднався, або були розігнані, або їх знищили)»[20].

Розповідаючи про смерть Лешка Бялого, яка сталася через двадцять два роки після цього (1227 р.), французький хроніст знову згадує про перемогу краківського князя і його брата над Романом, але, що дуже важливо, обставин цієї перемоги не повідомляє: «Qui Listet cum fratre suo Conrado de rege Russie, Romane nomine, quondam nobiliter triumphaverat (Колись Лешко разом з своїм братом короля Русії, на ім’я Роман, блискуче переміг)»[21].

Повертаючись до першої інформації Альбріка, треба відзначити, що загалом вона несе досить тенденційне навантаження. Давньоруський князь зображується в ній як «удаваний християнин», якому приписується прагнення здійснити найтяжчий злочин – руйнацію християнських храмів. Створюється враження, що матеріал про конфлікт Романа з польськими князями у хроніці вторинний, що він виник під сильним впливом якогось протографа, вірогідно, польського походження. І тут слід відзначити, що в хроніці трапляються ще повідомлення з польської історії ХІІІ ст.[22], що є аргументом на користь можливого використання Альбріком сучасних йому польських середньовічних пам’яток, зокрема «рочників».

Про обставини походу 1205 р. інформує Суздальський літопис: «Иде Роман Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская и ставше же нему на Вислою рекою и отъеха сам в мале дружине от полку своего. Ляхове же наехавше убиша и, дружину около его избиша, приехавше Галичане, взяша князя своего мртва, несоша в Галичь»[23]. Приблизно узимку 1206 – 1207 р. під час зустрічі з вдовою Романа Анною князь Лешко Бялий, як про це розповідає Галицько-Волинського літопис, заявив, що він не знає причин, що призвели до його війни з Романом і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, які призвели до виникнення конфлікту з галицько-волинським князем («Лестко не помяну вражды, но с великою честью прия ятровь свою и детяте, сожаливъси и рече: «Яко дьявол есть вовергл вражду сию межи нами, бе бо Володислав лестя межи има и зазор имея любви его»[24]).

Загибель Романа Мстиславича неоднаково сприймалася на Русі і в Польщі. Для півдня Русі вона стала справжньою катастрофою, початком нового витка численних і тривалих суспільних катаклізмів та конфліктів, посилення кризи у державно-політичному житті східнослов’янських князівств. Найбільш драматичним було те, що ця полоса негараздів у суспільному житті Русі продовжувалася декілька десятиліть, а головне мала місце напередодні події загальносвітового значення – масштабного вторгнення полчищ монгольських ханів у Східну та Центральну Європу. Останній похід галицько-волинського князя викликав справжній шок у верствах польського суспільства. М.Грушевський з цього приводу відзначав: «Роман вибрався був на Польщу з дуже серйозними замірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху, відти таке сильне вражіннє від смерті сього руського в Польщі»[25]. Тут раптова кончина князя Романа сприймалася як справжнє чудо для поляків. Тому не випадково саме в Польщі ці події зразу ж стали обростати різного роду епічними розповідями, що ми перш за все спостерігаємо в текстах рочників та хронік (Дзежви і Великопольській). Під впливом фольклорних пам’яток з легендарними описами Романа все більше і більше подробиць про «славну битву» під Завихостом з’являлося в епістолярних творах середньовічних хроністів [26].

Докладно розповів про похід Романа Мстиславича видатний польський хроніст ХV ст. Ян Длугош. Хроніст вважає, що причини загострення стосунків Романа з Лешком пов’язані з претензіями руського князя на Люблінську землю, яку перший хотів отримати як відшкодування за втрати, що він поніс під час походу на Мозгаву в 1195 р. За свідоцтвом Яна Длугоша, напередодні походу у Романа Мстиславича виник конфлікт з володимирським єпископом, у якого князь хотів отримати благословення на здійснення виправи проти поляків. Ян Длугош пише про місячну облогу Романом міста Любліна, збирання війська краківськими князями Лешком і Конрадом біля Сандомиру проти руських полків і про розгром останніх під Завихостом[27].

В основу розповіді Яна Длугоша покладено більш ранні свідоцтва польських хронік і рочніків, які в хроніці Яна Длугоша часом набули фантастичного і різко тенденційного щодо Русі характеру, а також якихось руських літописів. A.Семкович – авторитетний дослідник хроніки Яна Длугоша – вважав, що середньовічний історик мав можливість черпати додаткову інформацію з джерел, які не збереглися. Тому цілком вірогідним виглядає історія про конфлікт Романа з володимирським єпископом, розповідь про територіальні претензії галицького князя на польські землі. Проте польський дослідник визнає, що дуже важко зрозуміти, що Ян Длугош взяв з попередніх джерел, а що вигадав сам[28]. Хроніст згадував, крім докладного опису «битви», ще тричі про смерть Романа[29].

Аналогічно до праці Яна Длугоша висвітлюються події 1205 р. і в хроніці Мацея Стрийковського, який присвятив цілу оду «перемозі» поляків[30]. Інші пізньосередньовічні історіографи Польщі та Східної Європи також розповідали про виправу Романа Мстиславича в Польщу під впливом хроніки Яна Длугоша[31].

Обставини походу галицьких та волинських полків на чолі з Романом у Польщу викликали чимало запитань у дослідників. Перш за все в польській історіографії, яка розглядає польсько-руські відносини початку ХІІІ ст. під впливом польських середньовічних хронік і рочників (особливо хронік Яна Длугоша і Мацея Стрийковського), часто ставиться запитання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими у нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їх батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини[32]. Однак діяльність князя Романа Мстиславича слід розглядати не у контексті розвитку його родинних династичних зв’язків, а виходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави, поширити вплив на сусідні країни.

Безпосередні обставини походу галицько-волинського війська на Польщу, загибелі Романа Мстиславича 19 червня 1205 р. залишаються у певній мірі малоз’ясованими. Так в літературі поширені версії походу, які у значній мірі побудовані на недостовірних або неперевірених свідченнях пізньосередньовічних пам’яток, перш за все хронік Яна Длугоша та М.Стрийковського, де наводяться легендарні «подробиці» останньої виправи галицько-волинського володаря.

Так, російський історик XVIII ст. В.М. Татіщев пише про захоплення військом Романа Мстиславича польських міст біля Любліна, перехід русичів до Сандомиру, де почалися переговори з послами Лешка. Після цих переговорів Роман у свою чергу відправив своїх посланців до польського князя. Через тиждень Роман, який чекав повернення свої послів, відправився з невеликим загоном на полювання. Коли князь з наближеними їхав з невеликою дружиною по полю, на нього з лісу напали поляки, з якими Роман довго бився. Основне руське військо прийшло на допомогу князю, але було пізно – Романа було важко поранено списом, тому він через декілька годин помер. Говорячи про саме зіткнення з поляками, історик звертає увагу, що після підходу основного руського війська, поляки не могли чинити опір, невелика частина їх втекла, а більшість загинула[33].

Класик російської історіографії ХІХ ст. М.М.Карамзін писав про те, що Роман захопив у Сандомирській землі два міста, потім вступив у переговори з Лешком, який став краківським князем. В ході петрактацій Роман вимагав від поляків Люблінську землю, вступив у переговори з папою Інокентієм ІІІ, а згодом, відновивши війну з поляками, загинув у нерівній битві на Віслі, коли, від’їхавши від свого війська, зустрівся з суперником. У коментарі російський вчений зазначає, що в основу його викладу історії походу Романа взято дані Яна Длугоша[34].

Російський історик середини ХІХ ст. С.М.Соловйов та український історик першої половини ХХ ст. М.Кордуба повторюють фактично версію В.М.Татіщева: Роман в ході виправи дійшов з військом до Завихосту, де уклав перемир’я з Лешком, після чого вирішив зайнятися полюванням, під час якого і загинув, зіткнувшись із загоном польського війська[35]. Аналогічне трактування походу можна зустріти і в праці російського вченого другої половини ХХ ст. Б.О.Рибакова, який пише, що князь Роман загинув під час полювання, коли, відірвавшись від своєї дружини, натрапив на загін поляків, які в сутичці його вбили [36].

В такому ж плані перебіг подій червня 1205 р. передає автор великої статті про Романа Мстиславича І.О.Гуржій, проте цей вчений вважає, що Роман під час походу до Польщі не воював з Лешком, а виступав на його боці[37]. Цікавою є реконструкція подій червня 1205 р. Л.В.Войтовича, яку дослідник робить на підставі комплексного аналізу розповіді Лаврентіївського та Іпатіївського зводів, твору В.Н.Татіщева, даних польських хронік Вінцентія Кадлубка і Яна Длугоша: Роман йшов через Польщу до Саксонії як через союзну державу (на «саксонській» версії походу ми зупинимо трохи нижче), але неузгодженість дій з польськими князями призвела до конфлікту галицько-волинського князя з Лешком та його братом Конрадом. Біля Завихоста почалися переговори, під час яких Роман поїхав на полювання і загинув, попавши в засідку[38].

Значно більш поширене інше уявлення про те, що князь загинув під час великої битви між малопольськими та галицько-волинськими полками, що відбулася на березі Вісли неподалік польського міста Завихост. Австрійський історик Й.Енгель писав, що польські війська переслідували після перемоги під Завихостом рештки полків Романа аж до воріт Галича, проте ця версія, як безпідставна, була спростована ще Л.Дробою[39]. Правда, останній, як і більшість інших представників польської історіографії, все ж таки вважає, що 19 червня 1205 р. між військами Романа та Лешка відбулася велика битва[40]. Про жорстоку поразку Романа у масштабному зіткненні з поляками можна прочитати також у працях представників інших історичних шкіл, починаючи від твору М.М.Карамзіна і завершуючи монографією з історії Русі ХІІІ ст. відомого англійського історика ХХ ст. Дж.Феннелам[41].

З кінця ХІХ ст. у науці поступово запанувала думка, згідно якої князь Роман в ході виправи у червні 1205 р. переслідував далекосяжну мету: прагнув втрутитися у конфлікт між двома германськими угрупованнями – Гогенштауфенів та Вельфів. Галицький князь, згідно цієї версії, хотів підтримати короля Філіпа Швабського проти герцога Оттона Брауншвейгського, сина саксонського герцога Генріха Льва (1209 р. Оттон стане імператором Германської імперії Оттоном ІV), союзником якого і був Лешко Бялий. Так німецький автор Э.Вінкельман звернув увагу на те, що в конфлікті Філіппа Швабського і Оттона Брауншвейгського брали участь сусідні країни. Такий висновок було зроблено на підставі аналізу повідомлення під 1203 р. «Діянь єпископів хальберштадських», де серед учасників конфлікту у Центральній Європі згадуються, разом з чехами, якісь «barbaris nacioni (варварські народи)»[42].

Пізніше польський історик церкви В.Абрахам відзначив, що інформація германських джерел вказує на те, що «завихостська трагедія розігралася на ґрунті не прикордонних спорів між Польщею і Руссю за Люблін, а на більш широкому ґрунті – суперечки за імператорську корону в Германії» і посилається звістку Альбріка, де йдеться про похід Романа «per Poloniam (через Польщу)». Польський вчений також вважав за можливе використати як додатковий аргумент зазначеного вище свідоцтва «Діянь єпископів хальберштадських» і ув’язував західну політику Романа з переговорами князя з папою Інокентієм ІІІ[43]. Невдовзі «саксонську» версію, розроблену В.Абрахамом, повністю підтримали українські дослідники С.Томашівський та М.Чубатий[44]. Останній припустив, що князь Роман належав до табору Гогенштауфенів, у зв’язку з чим папські посли, які були союзниками Вельфів, під час переговорів з князем Романом Мстиславичем не добилися від галицько-волинського володаря позитивної відповіді на свої пропозиції під час переговорів.

Щоб не повертатись до цієї теми, слід зазначити, що найбільш слабким елементом побудови В.Абрахама було використання «Діянь єпископів хальберштатських», оскільки вони не мають якихось чітких свідоцтв, що можна було б коректно використати для доказу якихось контактів галицько-волинського князя з германськими володарями: абсолютно не може бути доведено, що інформація джерела під 1203 р. про якісь «barbaris nacioni (варварські народи)», має обов’язково стосунок до русів [45].

Не дивлячись на те, що версія про похід Романа до Саксонії не була сприйнята авторитетними істориками першої половини ХХ ст. М.С.Грушевським, С.Захоровським та Б.Влодарським[46], у подальшій історіографії вона продовжувала користуватися популярністю[47]. Зокрема, такої точки зору про участь Романа в конфлікті Вельфів та Гогенштауфенів активно дотримувався відомий фахівець з історії зовнішньої політики Русі В.Т.Пашуто[48]. Зокрема, в монографії «Нариси з історії Галицько-Волинської Русі» історик висловлює думку (без посилань на джерела), що польський князь Лешко Бялий тоді був союзником Вельфів. В книзі «Зовнішня політика Древньої Русі» вчений не наводячи аргументів пише про якійсь план Романа, пов'язаний із захистом традиційних інтересів Русі в Помор’ї. Розвиваючи цю думку, Н.І.Щавелева пише, що князь Роман Мстиславич в 1205 р. хотів включитися у боротьбу за імперську корону в Германії, налагодити русько-поморські та русько-германські зв’язки. В цей час в Помор’є здійснили похід датський король Вальдемар ІІ та великопольський князь Владислав Лясконогий. Владиславу вдалося розсварити союзних Романа та Лешка, останній був суперником великопольського князя у боротьбі за Краків. Владислав за допомогою Лешка не допустив Романа у Германію, щоб останній не надав допомогу супернику Вальдемара германському імператору Філіпу Швабському[49] . Прихильник цієї ж концепції О.В.Назаренко вважає, що однієї наявності згадки про Саксонію в хроніці Альбріка є вже достатньо для того, щоб не сумніватися в можливій спрямованості походу Романа Мстиславича саме в Германію в 1205 р.[50]. Д.Харді, докладно розглянувши обставини виправи галицько-волинського князя, висловлює погляд, що Роман можливо не прагнув йти в далеку Саксонію, проте хотів допомогти вирішенню германського питання в Польщі, напавши тут на противника Фрідріха Гогенштауфена князя Лешка[51].

Більш ґрунтовно цю тему розглядає О.В.Майоров, який присвятив її вивченню велике дослідження. Як вважає дослідник, монах Альбрік добре знав про мотиви виступу Романа на захід, ця акція галицько-волинського володаря була вмотивована його тісними зв’язками з потужними політичними силами в Германії та ситуацією в Центральній Європі, французький хроніст мав у своєму розпорядженні інформацію про обставини походу, які не були поширені, а може, навіть, і були секретними на початку ХІІІ ст.[52].

Таким чином, з означеного бачення істориками подій червня 1205 р. складається враження про величезні масштаби європейської політики Романа Мстиславича (особливо якщо до них додати її візантійські, балканські та причорноморські компоненти[53]), хоча зразу відзначимо, що конкретна політична ситуація в Центрально-Східний Європі на початку ХІІІ ст. дозволяє думати, що такі уявлення про діяльність князя не є реальними. В.Нагірний, розглянувши історію походу Романа в контексті міжнародного життя Європи перших років ХІІІ ст., навів низку вагомих аргументів щодо відсутності якоїсь мотивації для здійснення галицько-волинським володарем віддаленого від Русі походу до Центральної Європи[54]. Проте концепція про прагнення Романа здійснити похід до Саксонії, враховуючи її особливою поширеність серед істориків, потребує на більш детальний розгляд.

На нашу думку, великий інтерес істориків до свідоцтва французького хроніста про Романа Мстиславича викликаний багато в чому «екзотичністю» для Русі джерела подібного походження. Порівняння ж відомостей польських рочників із вищезгаданою звісткою Альбріка показує їх схожість і за духом, і за змістом, хоча деякі польські повідомлення більші за обсягом. Єдине, що в останніх відсутня інформація про Саксонію. Це порівняння дає всі підстави зробити висновок, що текст французького хроніста було написано на підставі саме цих джерел. Поява ж самих відомостей в праці Альбріка про Саксонію могли з’явитися в його творі під впливом сучасних подій, а саме активних зовнішньополітичних акцій сина Романа Данила в Центральній Європі в середині ХІІІ ст.[55].

Ознайомлення з текстом хроніки свідчить, що інформація про похід Романа є вставкою у вже підготовлений текст про події 1205 р. Розпочинається стаття інформацією про якогось віце-графа (віконта) Емеріка та його стосунки з королем Філіппом, потім розповідь про події у Західній Європі переривається доволі невеликим записом про виправу Романа (його наведено вище), а потім вміщено докладний опис подій на Балканах після захоплення Константинополя хрестоносцями[56]. Текст про Романа Мстиславича, як нам здається, був написаний і вставлений до хроніки Альбріком вірогідно в середині або у другій половині 40-х років ХІІІ ст. Причому таких вставок до пам’ятки Альбріком тоді було зроблено багато. До цього слід додати, що французький монах під час написання хроніки жваво цікавився тодішніми подіями на сході, приділяє особливу увагу війнам, які вели народи Азії та Східної Європи з монгольськими військами («татарами»), на чолі яких, на думку хроніста, стояв міфічний пресвітер Іоанн[57].

В.П.Пшик відзначає, що в історіографії існують три головні версії щодо обставин походу Романа Мстиславича в червні 1205 р. Перша з них зводиться до того, що князь Роман хотів здійснити далекосяжну акцію в Германію. Згідно другої, галицько-волинський князь був одним з учасників конфлікту між польськими князями. Третя визначає головною метою виправи Романа бажання князя захопити польське місто Люблін[58]. Саме останньої версії і дотримується В.П.Пшик, який для своєї аргументації вважає за можливе використання свідоцтв Яна Длугоша[59]. Не заперечуючи такий напрям наукового пошуку, необхідно відзначити важливість при цьому відпрацювання механізму жорсткого критичного аналізу тексту пізньої пам’ятки. Більш незаперечливою є конструкція дослідника, побудована на співставленні політики Романа, Данила та Лева Даниловича по відношенню до Сандомирської та Люблінської землі протягом майже 100 років.

Про можливість систематизації думок вчених щодо виправи Романа Мстиславича та їх поділу на три частини пише також В.Нагірний[60], а М.Бартніцький думки вчених з історії останнього походу поділяє на чотири групи, додавши версію про можливий вплив на події ситуації у Візантії[61].

Як здається, друга і третя версії походу не суперечать, а доповнюють одна іншу. В ході походу Роман хотів посилити свій контроль на найближчі до Волині польські землі, для чого і втрутився у конфлікт польських князів у Малій Польщі. Крім цього, історики, які дотримуються «саксонської» версії виправи Романа, нерідко також не заперечують наявність конфлікту Романа з польськими князями та визнають вірогідність бажання галицько-волинського князя захопити землі в Сандомирсько-Люблінському регіоні.

Конфлікт між Казимировичами та Романом виник, як можна припускати з контексту джерел, з ініціативи галицького князя, про що говорять слова Лешка Бялого під час зустрічі з вдовою Романа Ганною про те, що він не знає причин, які призвели до війни і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава («...бе бо Володислав лестя межи има»[62]). Більшість дослідників поділяє точку зору, що цим «Володиславом»» був великопольський князь Владислав Лясконогий, син князя Мешка ІІІ Старого[63], який тоді прагнув на підставі засад сеньйорату як старший у польській князівській родині контролювати Малу Польщу і Краків. І.П.Крип’якевич та О.Прицак вважали, що згаданим у літопису Владиславом був галицький боярин Владислав Кормильчич, відомий з джерел початку ХІІІ ст. як ворог Данила Романовича, проте така версія здається штучною[64].

Г.Лябуда, розглядаючи проблему міжкнязівської боротьби у Польщі на початку ХІІІ століття, відзначає, що джерела дають суперечливу інформацію щодо спадкоємця Мешка ІІІ Старого (помер в 1202 р.) на краківському столі. О.Бальцер вважав, що цей стіл рік нетривалий час займав Владислав, а потім до Кракова прийшов Лешко Бялий[65]. Г.Лябуда доводить, що Владислав князював у Кракові до зими 1205 – 1206 рр.[66].

Нам остання версія представляється також більш вірогідною. На користь позиції Г.Лябуди, на нашу думку, свідчить у якійсь мірі і той факт, що після загибелі 19 червня тіло Романа було поховано 22 червня в Сандомирі (де воно знаходилося до моменту більш пізнього перечення труни до Русі)[67], тобто в столиці тодішніх володінь Лешка, під час зіткнення з воїнами якого руський князь загинув. З концепції Г.Лябуди випливає, що з приходом до влади у Кракові Владислава Лясконогого, сина Мешка ІІІ Старого, представника великопольської гілки Пястів, у Романа продовжувалися розвиватися нормальні добросусідські відносини з краківською адміністрацією.

На початку 1205 р. сандомирський князь Лешко та його брат мазовецький князь Конрад розпочали війну проти Владислава, щоб завоювати краківський стіл. Ситуація для Владислава виявилася, вірогідно, складною, а тому той попросив допомоги у Романа. Галицько-волинський князь оперативно відкликнувся на заклик Владислава, тим більше, що, вірогідно, війна з Лешком та Конрадом була добрим приводом для реалізації намірів посилення позицій у Забужжі, при доброму розкладі давала шанс приєднати до своїх володінь Люблінщину. Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється також тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні як противаги Лешку і Конраду Владислава Лясконогого, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі.

Загибель Романа призвела до посилення позицій Лешка та Конрада Казимировичів, а Лешко, вірогідно, вже на початку 1206 р. зайняв Краків[68]. Припущення, що руський князь був ініціатором війни з Казимировичами, підтверджує факт відсутності дій у відповідь малопольських військ проти Південно-Західної Русі у перші місяці після смерті Романа Мстиславича.

Походу у Польщу передувала активна дипломатична діяльність володимирського двору. Відомо, що у боротьбі між нащадками Бели ІІІ Емеріком І (помер 30 листопада 1204 р.) та Андрієм останньому допомогу надавав Роман Мстиславич. З Андрієм ІІ, як володарем Королівства Угорщина, князем Романом була підписана угода про взаємну допомогу та патронат над дітьми на випадку смерті когось з володарів[69]. Оскільки попередник Андрія ІІ на королівському троні Арпадів син Емеріка Ласло (Владислав) ІІІ Дитя помер 7 травня 1205 р.[70], то можна припускати, що у другій половині травня – на початку червня 1205 р. і була підписана згадана угорсько-волинська угода, тобто коли Андрій ІІ став легітимним володарем Королівства Угорщина.

Розгляд латиномовних джерел дає підставу вважати слушною думку українського дослідника М.С.Грушевського та польської дослідниці А.Вількевіч-Вавжиньчикової, які відзначають тенденційність і декларативність відомостей про події 1205 р. в хроніці Альбріка і в польських пам’ятках і наголосили на необхідності при розгляді цього сюжету зосередити головну увагу на аналізі повідомлень давньоруських літописів[71].

Отже, для правильного розуміння подій під Завихостом необхідно звернутися до розповіді Суздальського літопису про обставини походу 1205 р.: «Иде Роман Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская и ставше же нему на Вислою рекою и отъеха сам в мале дружине от полку своего. Ляхове же наехавше убиша и, дружину около его избиша, приехавше Галичане, взяша князя своего мртва, несоша в Галичь»[72]. Текст літопису прямо свідчить, що ніякої битви між головними силами галицько-волинського та малопольського військ не було, а сам князь загинув внаслідок зіткнення його невеликої дружини з польським військом[73].

Б.Влодарський з цього приводу пише: «Переможець інших руських князів недооцінив суперника. Він віддалився з малим загоном від своїх, на нього напали Лешко і Конрад, і у сутичці князь загинув»[74]. Дещо суперечливо подію трактує А.Вількевіч-Вавжиньчикова, яка, з одного боку, традиційно для польських істориків пише про битву під Завихостом та перемогу Лешка, а, з іншого боку, відзначає, що «смерть, яка трапилася внаслідок легковажного відходу Романа без достатньої охорони від табору, вимусила Русь повернутися. Але військо не було розбите»[75].

Розгляд більш пізніх свідоцтв джерел про походи східноєвропейських володарів до Польщі в другій половині ХІІІ – ХIV ст. дозволяє пролити певне світло на причини появи Романа саме під Завихостом, що дозволяє дещо по іншому, ніж це вважають прихильники думок про легковажний відхід Романа від війська, нападу поляків із засідки на невеликий загін князя, його полювання під час походу тощо, представити обставини останніх годин життя князя. Під 1245 р. у Галицько-Волинському літопису повідомляється, що під час походу до Польщі князь Василько Романович в районі Завихоста прагнув форсувати Віслу, проте через повінь не зумів реалізувати свій намір: «Не могоша бо переехати си реки, понеже наводнилася бяше, возвратистася вземше полону много»[76]. Пізніше, в 1261 р. під Завихостом опинилося військо могутнього монгольського темника Бурундая, який «изнайдоша собе брод у Висле, и поидоша на ону страну реки»[77]. Взимку 1287 р. тут переправу через льодостав не зміг здійснити хан Телебуга: «И тако придоша ко Завихосту и придоша к реце ко Висле, река же стала бяшеть и не могоша ее перейти, и поидоша во верх еи к Судомиру (Сандомиру. – авт.), и переидоша Сан реку по леду»[78].

В польській хроніці Янка з Чарнкова згадується про перехід Вісли біля Завихоста литовських князів Кейстута і Любарта восени 1376 р.[79]. Існування бродів і мілин на Віслі біля Завихоста фіксує Ян Длугош, який, між іншим, зазначає, що в момент прибуття Романа Вісла біля Завихосту через посуху мала декілька мілин («Ad fluvium quoque Vislam (русини. – авт.) perveniens partim illum navibus et lembis, partim vadis in aliquot locis repertis, siccitate estatis aquis (у річці. – авт.) illius diminutis, superat et ad oppidum Zawichost stativa ponit (Дійшли (русини. – авт.) до ріки Вісли, переправилися через неї на плотах і човнах, а частково бродом – через літню посуху зменшилася кількість води ( у річці. – авт.), що призвело до виникнення мілин – і розбили табір біля міста Завихост»)[80]. У коментарі до польськомовного видання хроніки Яна Длугоша відзначається, що хроніст однозначно тут вдався до вимислу, оскільки не має підстав думати, що князь Роман з військом форсував Віслу[81].

Неодноразово в районі Завихосту переправлялися через Віслу війська і в більш пізній час. Зокрема, у вересні 1499 р. таку операцію здійснив зі своєю ордою перекопський хан Ахмат-Гірей[82], а квітні 1657 р. під час відомого рейду до Центральної Європи тут переправився козацький корпус київського полковника Антона Ждановича[83].

Український козацький корпус військо полковника Антона Ждановича форсує Віслу в районі Завихосту 11 (21) квітня 1657 р. Малюнок Еріка Йонсона Дальберга. 1657 р., червень

Наведені ж вище фрагменти різних джерел дають всі підстави вважати, що Роман Мстиславич міг загинути під час пошуку зручної переправи через Віслу, коли він та його невеличкий загін несподівано натрапили на польське військо. Ця версія уточнює близьку до неї точку зору про загибель князя під час рекогносцирування місцевості[84].

Отже, нападом на Малу Польщу, Роман Мстиславич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов’янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині частину території Польщі. Є підстави думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, на що наводить нас Галицько-Волинський літопис, збереглися і після смерті галицького володаря. До них, зокрема, належав, могутній малопольський воєвода Пакослав Cтарий, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для останніх часи[85].

На окремий розгляд заслуговує тема про місце поховання князя Романа Мстиславича. Зазначимо, що вона стала предметом цікавої дискусії під час круглого столу науковців, який було проведено у Володимирі-Волинському в липні 2005 р. з нагоди вшанування 800-річчя смерті волинського, а потім галицько-волинського князя Романа Мстиславича. В ході обговорення питання учасники обговорення відзначали, що здавалось пряме свідоцтво сучасного подіям Суздальського літопису («Галичане взяша князя свого мертва и несоша в Галичь и положиша и в церкви святыя Богородица»)[86], яке давало підстави багатьом науковцям довгий час робити здавалось незаперечний висновок про місце погребіння Романа[87], не може розглядатися як незаперечне джерело, а сама ця проблема потребує всебічного розгляду з урахуванням політичних, ідеологічних та суто побутових обставин, які могли вплинути на місце поховання князя.

Як відомо, в 1937 р. Я.Пастернак відкрив під спаленою підлогою західного притвору Успенського собору в Галичі саркофаг з останками чоловіка. Тоді ж вченим було зроблено висновок про належність його князю Ярославу Осмомислу[88]. М.Ф.Котляр з цього приводу пише: «Давно знайдене археологом Я.Пастернаком князівське поховання в залишках Успенського собору стародавнього Галича й приписане ним і чи не всіма дослідниками пізніших часів князеві Ярославу Володимировичу (1152 – 1187) може належати Роману Мстиславичу»[89].

Здавалось, що виходячи з позиції вказівки сучасного подіям Суздальського літопису таке припущення може мати право на існування. Але щодо саркофагу, знайденого Ярославом Пастернаком, необхідно зазначити, що без всякого сумніву саме Ярослав Осмомисл як засновник Успенського собору і довголітній володар Галицького князівства скоріше за все був похований у храмі. До цього слід додати результати антропологічних досліджень кістяка, знайденого у саркофазі, які провів С.О.Горбенко. Він довів, що останки належали людині, яка мала спадкову хворобу Леві-Кальве-Пертеса, що не дозволяло її носію вести активну рухливу діяльність, їздити на коні та брати участь у військових діях[90]. З Київського літопису відомо, що Ярослав був «славен полкъ?, где бо бяшеть ему обида, сам не ходяшеть полкы своими» [91].

Отже, знайдені Я.Пастернаком останки людини не могли мати відношення до князя Романа Мстиславича, який вів активну, рухливу життєву діяльність, брав участь у багатьох походах і битвах. Вказане, на перший погляд, зовсім не виключає можливості того, що в стінах Успенського собору не було інших поховань. Проте самому припущенню про вірогідність погребіння князя Романа в цьому храмі суперечить той факт, що Успенський собор у Галичі, який мав відношення до князів з династії Ростиславичів, в релігійно-ідеологічному плані навряд чи міг бути усипальницею для представника іншої князівської династії.

Тому слід варто розглянути інші можливі версії поховання князя Романа Мстиславича. Як вище вже йшлося, в п’ятій домініканській редакції Каталогу краківських єпископів під помилковою датою «decima Iunii (10 календи червня)» повідомляється про поховання Романа в Сандомирі. Видавець каталогу Й.Шиманський у примітках справедливо відзначає, що ця дата є опискою, а правильною є «decima Iulii (10 календи липня)», тобто 22 червня[92].

Як відомо, польський середньовічний хроніст Ян Длугош записав у своєму творі, що спочатку тіло Романа було поховано у Сандомирі, потім галичани за тисячу фунтів срібла викупили у поляків тіло свого володаря і перевезли його до Володимира[93]. Такий перебіг подій є в чомусь більш реальним, ніж викладений в Суздальському літопису, оскільки перевезення тіла Романа Мстиславича після загибелі князя зразу ж у віддалений від Польщі Галич було зовсім не простою справою, тим більше в умовах літа.

Наприкінці 30-х років ХХ ст. український дослідник Т.Коструба висловився на користь свідчень Яна Длугоша про поховання Романа Мстиславича в стольному граді Волинської землі. Історик вважав, що князь мав бути похований серед родичів в Успенському соборі Володимира[94]. Пізніше І.П.Крип’якевич на підставі того ж Яна Длугоша також записав, що Роман був похований у Володимирі[95]. Останнім часом таку ж думку висловили Л.В.Войтович, Б.П.Томенчук та Д.Домбровський[96]. Два останні дослідники на відміну від Т.Коструби вважають, що Роман був похований не в Успенському соборі, а в невідомому зараз монастирі у Володимирі, де пізніше була похована його дружина і де у 1289 р. її внук Мстислав Данилович збудував на честь княгині каплицю[97]. На користь припущення про володимирське поховання Володимира, здавалось, говорить цікава інформація хроніста ХVІ ст. Мартіна Кромера, який не тільки повторює всю розповідь Яна Длугоша про те, що тіло Романа його наближені привезли з польського міста Сандомира до Володимира, а доповнює її твердженням, що польський князь Лешко дозволив, щоб його труна «ut Vuladimirae in sepulchro maiorum suorum sepelictur (у Володимирі на кладовищі разом з своїми предками була похована)»[98]. Проте це доповнення у творі Мартіна Кромера, як нам здається, було зроблено скоріше за все самим автором як логічне роз’яснення дії, а не було наслідком використання якогось давнього протографу. Саме таким чином описував подію сучасник Мартіна Кромера Мартін Бельський, який повідомляє, що спочатку тіло Романа поховали у Сандомирі, згодом русини викупили його тіло за тисячу марок, проте на відміну від Яна Длугоша та Мартіна Кромера висловлює абсолютно легендарне твердження, що князя Романа Мстиславича «pochowali miedzy Bohatyry swe w Kijowie (поховали серед своїх богатирів у Києві»[99].

Проте версії про поховання Романа Мстиславича у Володимирі суперечить тому, що не Володимир, а Галич був столицею його держави, держави, яку він без сумніву хотів залишити після себе у спадщину своїм синам. Родина Романовичів залишалася в Галичі до, по крайній мірі, осені 1206 р., тому логічним було б поховання володаря його спадкоємцями саме в Галицькій землі. Отже, на наш погляд, набагато більш вірогідним є інше бачення питання про місце поховання Романа Мстиславича.

На високому березі Дністра в місці впадіння в нього річки Лімниці (7 км на північ від дитинця літописного Галича) стоїть церква св. Пантелеймона. В письмових джерелах цей храм вперше як костьол св. Станіслава згадується з середини ХІV ст. З кінця ХVІ ст. він входив до комплексу монастиря католицького ордену францисканців. Протягом своєї історії храм неодноразово перебудовувався і реконструювався. В ХІХ ст. він постраждав від пожежі, а в 1915 р. під час Першої світової війни від артобстрілу. Першим пам’ятник архітектури досліджував на початку ХХ ст. Й.Пеленський, який прийшов до висновку, що храм побудовано біля 1200 р.[100].

Оскільки в церкві збереглися графіті[101], де зокрема вона згадується як церква св. Пантелеймона – «Ц[Е]Р[К]О[В] С[В¤]Т[ОГ]О ПАНТЕЛИМОН[А]», вчені прийшли до висновку, що церква побудована з ініціативи галицько-волинського князя Романа Мстиславича і названа на честь св. Пантелеймона – духовного патрона його діда київського князя Ізяслава Мстиславича. Відомо, що дружина київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха Гіта підтримувала тісні контакти з кельнським монастирем св. Пантелеймона, в некролозі якого є запис про смерть Гіди. Широке шанування в князівській родині Мономаховичів культу св. Пантелеймона пояснює чому внук Володимира та Гіти Ізяслав отримав в хрещенні ім’я Пантелеймон. Пізніше Ізяслав на честь духовного патрона заснував у Новгороді монастир св. Пантелеймона, а прибічник Ізяслава під час його князювання у Києві Климент Смолятич був освячений у митрополити Русі 27 липня 1147 р., тобто в день пам’яті св. Пантелеймона[102].

Важливими є записи в храмі – «ВЪ КН[¤]ЖНIЕ МЬСТИСЛАВА», тобто галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного, який правив Галицькою землею в 1219 – 1227 р.[103], та «СЛУСИ КОЛАМАНА», тобто слуги Коломана, угорського короля Галичини, який сидів у Галичі в 1215 –1219 рр.[104].

Сучасні дослідження засвідчують, що біля церкви Пантелеймона (сучасне село Шевченкове Галицького району Івано-Франківської області) була побудована і резиденція Романа Мстиславича, коли він став в 1199 р. володарем Галицько-Волинського князівства[105]. Під час археологічних розкопок неподалік храму св. Пантелеймона, який зберігся до наших днів, були виявлені потужні оборонні споруди, що свідчить про існування тут княжого двору у вигляді фортеці або замку. Знаково, що біля храму було також виявлено кладовище з багатими похованнями, що також свідчить на користь існування тут князівської резиденції і мешкання тут князівської родини і їх наближених[106]. Нещодавно тут між укріпленнями і храмом св. Пантелеймона дослідниками були знайдені сліди фундаментів будівлі палацового типу[107]. До речі, в середині ХІІ ст. неподалік від цієї резиденції біля церкви св. Спаса знаходився княжий двір батька Ярослава Осмомисла засновника об’єднаного Галицького князівства Володимирка Володаревича[108].

Церква св. Пантелеймона (сучасне село Шевченкове)

На наш погляд, враховуючи прагнення Романа Мстиславича передати Галицьку землю своїм нащадкам[109], побудову ним біля Галича князівської резиденції з родинним церковним храмом Романовичів вірогідним було б припускати, що тіло могутнього володаря Галицько-Волинської держави було перенесено після загибелі до його князівської резиденції біля Галича і поховано у храмі св. Пантелеймона. Суздальський хроніст, який писав про перевезення тіла Романа до Галича, міг не знати про конкретне місце поховання князя, а тому записав, що його було поховано у головному храмі Галицької землі – галицькому Успенському соборі. Цікавим є те, що дослідники висловлюють погляд про близькість архітектурного стилю церкви св. Пантелеймона з культовими спорудами Центральної Європи, і тут варто нагадати знову на тісні зв’язки Романа з монахами бенедиктинського монастиря cв. Петра в Ерфурті.

Зразу ж після поховання Романа Мстиславича відбулася інтронізація його сина Данила на князівському столі в Галичі, а галичани принесли присягу вірності маленькому князю, проте невдовзі родині малолітнього княжича прийшлося вирішувати вкрай складні проблеми збереження, а потім повернення спадщини загиблого володаря Галицько-Волинського князівства.

19 червня 1205 р. з життя пішла яскрава політична постать, діяльність якої протягом багатьох років впливала не тільки на розвиток давньоруських земель, а й багатьох інших країн та народів Східної та Центральної Європи. Проявом цього впливу стала велика увага до діяльності князя Романа володаря не тільки з боку давньоруських, а і західноєвропейських та візантійських авторів[110].

Резюме

Розглядаються джерела та аналізується література з історії останнього походу Романа Мстиславича у червні 1205 р. під польське місто Завихост. Автор висловлює сумнів щодо популярної в історіографії версії, що тоді галицько-волинський князь планував здійснити виправу до Саксонії, вважає, що Роман Мстиславич вступив в конфлікт між польськими князями Владиславом Лясконогим та Лешком Бялим. В статті доводиться, що Роман Мстиславич загинув під час пошуку зручної переправи через Віслу у зіткненні його дружини з якимсь польським військом. Наводяться аргументи щодо вірогідного поховання тіла галицько-волинського володаря на території князівської резиденції в князівській родинній церкві св. Пантелеймона біля Галича.

1. Харди Ђура. Наследници Кијева: Између краљевска круне и татарског јарма. Студија о државно-правном положаји Галичке и Галичко-Волинска княжевина до 1264. година. – Нови Сад, 2002. – С.90-103; Прицак О. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». – К., 2008. – С.150; Майоров А.В. Из истории внешней политики Галицко-Волынской Руси времен Романа Мстиславича // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – Москва, 2008. – № 4 (34). – С.78-96; його ж. Поход Романа Мстиславича 1205 года: в Саксонию или в Польшу? // Вопросы истории. – 2008. – № 11. – С.36-48; його ж. Международное положение Галицко-Волынского княжества в начале ХIII в. Роман Мстиславич и Штауфены // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С.120-127; його ж. Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого хрестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею // Ruthenicа. – К., 2008. – Вип.7. – С. 105-129, та ін.
2. Головко О.Б. Давньорусько-польські відносини на початку ХІІІ ст. (про обставини загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича) // Міжнародні зв’язки України. Наукові пошуки і знахідки. – К., 1991. – Вип. 1. – С. 7-10; його ж. Роман Мстиславич та його доба: Нариси історії політичного життя Південної Русі ХІІ – початку ХІІІ ст. – К., 2001. – С.173-177; його ж. Русь і руські князівства на сторінках польських наративних джерел // Terra Cossacorum. Студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. – К., 2007. – С.374-376; та ін.
3. Kurbis B. Komentarz // Mistrza Wicentego Kronika Polska. – Krakow, 1974. – S. 225; Щавелева Н.И. Польские средневековые латиноязычные источники. – Москва, 1990. – С.139,151; Головко О.Б. Київська Русь на сторінках хроніки В.Кадлубека // Український історичний журнал. – 1993. – №4-6. – С.36-37; його ж. Русь і руські князівства на сторінках польських наративних джерел. – С.374-375.
4. Bielowski A. Komentarz // // Monumenta Poloniae Historica (далі – MPH). – Lwow,1872. – T.2. – P.800. Аналоргічний погляд пізніше висловили: Kurbis В. Dziejopisarstwo XIII і XIV wieku. Warszawa, 1959. – S.194; Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники. – С.151.
5. Rocznik kapitulny krakowski // MPH. – T.2. – P.800-801.
6. Rocznik franciszkanski krakowski // MPH. – T.3. – Lwow,1878.– P.46.
7. Сhronica Poloniae Maiores, rec. et annot. B.Kurbis // MPH. Series nova. – Warszawa,1970. – T.VIII. – P.79.
8. Rocznik krotki // MPH. – T.2. – P.800.
9. Rocznik krakowski // MPH – T.2. – P.836; пор. Rocznik kapitulny // MPH – T.2. – S.800-801; Rocznik swietokrzyski // MPH – T.2. – P.70. Аналогічна інформація зберіглася: Catalogi Episcoporum Cracoviensium. Rec. et annot. J. Szymanski // MPH. Series nova. – Warszawa, 1974. – T.X, f.2. – S.90.
10. Rocznik Traski // MPH – T.2. – P.836.
11. Rocznik malopolski // MPH. – T.3. – P.162.
12. Kalendarz krakowski // MPH. – T.2. – P.923.
13. Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников. – Москва,1999. – С.264.
14. Catalogi Episcoporum Cracoviensium. – S.90.
15. Ibid. – P.30 (pr.119).
16. Rocznik gornoslaski // MPH. – T.3. – P.715; Rocznik kujawski // MPH. – T.3. – P.206; et al.
17. Norbert М. Mieszko, syn Wladyslawa Wygnanca, ksiaze raciborski i pan Krakowa – dzielnicowy wladca Polski. – Raciborz, 2006. – S.152.
18. Цит. по: Карамзин Н.М. История государства Российского.– Т.ІІ-ІІІ. – Москва,1991. – С.560.
19. Ім'я французького каноніка «Альбрік (Albricus)» в історичній літературі дуже часто подається як «Альберік».
20. Chronica Albrici monachi Trium fontium, a monacho Novi monasterii hoiensis interpolata. Ed. Paulus Scheffer-Boichorst // Monumenta Germaniae Historica, Scriptores (далі – MGH SS). –Hannoverae,1874. – T.23. – P.885.
21. Ibid. – P.921.
22. Ibid; Labuda G. Zaginiona kronika z pierwszej polowy XIII wieku w Rocznikach Krolestwa Polskiego Jana Dlugosza. Proba rekonstrukcyi. – Poznan,1983. – S.71,82.
23. Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Москва, 1926-28. – Т.1. Лаврентьевская и Суздальская летопись по Академическому списку. Изд. второе. Вып.1-3. – Стб.425.
24. ПСРЛ. – Москва, 1908. – Т.2. Ипатьевская летопись. Изд. второе. – Стб.719.
25. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.3. – С.14.
26. Rocznik kapitulny krakowski // MPH. – T.2. – P.800-801; Rocznik krotki // MPH – T.2. – P.800; Rocznik krakowski // MPH – T.2. – P.836; Rocznik Traski // MPH – T.2. – P.836; Kalendarz krakowski // MPH. – T.2. – P.923; Rocznik malopolski // MPH. – T.3. – P.162; Rocznik swietokrzycki nowy // MPH. – T.3. – P.59-118; Сhronica Poloniae Maiores. – P.79; et al.
27. Dlugossii Ioannis Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsavae, 1973. – L.5-6. – P.191-197; Dlugosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. –Warszawa,1973. – Кs.5-6. – S.238-245.
28. Semkowicz A. Krytyczny rozbior dziejow polskich Jana Dlugosza. – Krakow,1887. – S.176.
29. Dlugossii Ioannis Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – L.5-6. – P.199,204,226; Dlugosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego krolestwa Polskiego. – Кs.5-6. – S. 247,254,281; про інформацію Яна Длугоша під 1205 р. див.:Labuda G. Zaginiona kronika z pierwszej polowy XIII wieku w Rocznikach Krolestwa Polskiego Jana Dlugosza. Proba rekonstrukcyi. – S.31-36.
30. Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, zmudzka i wszystskiej Rusi.– Warszawa, 1846. – T.1. – S.214.
31. Cromeri Martini De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Сolonia Agrippinae, 1589. – P.125-126; Bielski M. Kronika Polska. – W Warszawіе, 1830. – S.71-74; Густынская летопись // ПСРЛ. – Санкт-Петербург,1843. – Т.2. – С.326-329; Сафонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К.,1992. – С.127.
32. Grodecki R., Zachorowski S., Dabrowski J. Dzieje Polski sredniowiecznej.– Krakow, 1926. – T.1. – S.213 (автор – С.Захоровський); Wlodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego. – We Lwowie,1925. – S.19.
33. Татищев В.Н. История Российская. В семи томах. – М., Л.,1964. – Т.3. – С.174; аналогічно в першій редакції праці: Татищев В.Н. История Российская. В семи томах. – М., Л.,1964. – Т.4. – С.332.
34. Карамзин Н.М. История государства Российского. – Т.ІІ-ІІІ. – С.415-416,559-560.
35. Cоловьев С.М. Сочинения. – Кн.1. История России с древнейших времен, т.1-2. – Москва, 1988. – С.562; Кордуба М. Історія Холмщини і Підляшшя. – Краків,1941. – С.53.
36. Рыбаков Б.А. Древняя Русь и русские княжества ХІІ – ХІІІ вв. – Москва,1982. – С.493.
37. Гуржій І.O. Об’єднувач галицько-волинських земель // Україна в Центрально-Східній Європи: з найдавніших часів до ХVІІІ ст. – К., 2002. – Вип.2. – С.409-410 (стаття написана в 40-х роках ХХ ст.).
38. Войтович Л. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С. 27; його ж. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С.488.
39. Engel J. Geschichte von Halitsch und des Vlodimir. – Wien, 1792. – S.512; пор. Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami. – W Krakowie, 1881. – S.16.
40. Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami. – S.15-16; Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityka polska na Rusi na przelomie XII – XIII w. // Ateneum Wilenskie. –Wilno, 1937. – T.3. – S.20; Slupecki L.P. Bitwa pod Zawichostem, 19 czerwca 1205. – Sandomierz, 1999. – S. 91-103, et al.
41. Карамзин Н.М. История государства Российского. – Т.ІІ-ІІІ. – С.415-416; Феннел Дж. Кризис средневековой Руси. 1200-1304. – Москва, 1989. – С.65-66.
42. Gesta episcoporum Halberstadensium // MGH SS. – Hannoverae,1874. – T.23. – P.116; Winkelmann, Eduard August. Philipp von Schwaben und Otto IV von Braunschweig. – Bd.1. – Leipzig, 1873. – P.327 (Jahrbucher der Deutschen Geschichte).
43. Abracham W. Powstanie organizacji kosciola lacinskiego na Rusi.– Lwow,1904. – T.1. – S.98-99.
44. Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів,1919. – С.88; Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганях до церковної унії // Записки наукового товариства імені Шевченка. – Т.123/124. – Львів,1917. – С.10.
45. Gesta episcoporum Halberstadensium. – P.116.
46. Грушевський М.С. Історія України-Руси.– У Львові, 1905. – Т3. – С.507; Wlodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego. – Lwow,1925. – S.23-24; Grodecki R., Zachorowski S., Dabrowski J. Dzieje Polski sredniowiecznej. – Т.1. – С.213 (автор розділу – С.Захоровський).
47. Korduba M. Stosunki polsko-ukrainskie // Sprawy Narodowe. – R.7. – 1933. – S.755-759; Дорошенко Д. Нарис історії України. Друге видання. – Т.1. – Мюнхен, 1966. – С.84; Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityka polska na Rusi na przelomie XII – XIII w. – Wilno,1937.– S.20.
48. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – Москва,1950. – С.193; його ж. Внешняя политика Древней Руси. – Москва,1968. – С.165-166,221; див. також: Rhode G. Die Ostgrenze Polens. Politische Entwiclung, kulturelle Bedeutung und geistige Auswirkung. – Koln, Graz,1955. – Bd.1. – S.102; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Т.1 ( до р.1353). – Рим, Нью-Йорк, 1965. – С.553-556; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в Х – ХІІІ ст. – К.,1983. – С.78; Гумилев А.Н. Древняя Русь и Великая степь. – Москва, 1989. – С.493; Феннел Дж. Кризис средневековой Руси. 1200-1304. – С.65; Котляр М.Ф. Дипломатія Південно-Західної Русі. – К., 2001. – С.103; Прицак О. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». – С.150; та ін.
49. Щавелева Н.И. Древнерусские известия Великопольской хроники // Летописи и хроники. 1976 г. – Москва,1976. – С.61-62; її ж. Польские латиноязычные средневековые источники. – С. 151-152.
50. Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени (ІХ – середина ХІІІ вв.): состояние проблемы и перспективы дальнейших исследований // Славяно-германские исследования. – Т.1-2. – Москва, 2000. – С.25.
51. Харди Ђура. Наследници Кијева: Између краљевска круне и татарског јарма. – С.91-95.
52. Майоров А.В. Из истории внешней политики Галицко-Волынской Руси времен Романа Мстиславича – С.78-96; його ж. Поход Романа Мстиславича 1205 года: в Саксонию или в Польшу? – С.36-48; його ж. Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого хрестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею. – С. 105-129.
53. Мова тут перш за все має йти про посольство князя Романа до Царгороду 1200 р., два походи Романа Мстиславича проти половців 1202 та 1204 рр., допомогу Русі болгарам у відстоюванні незалежності Болгарської держави.
54. Нагірний В. До питання про напрям і характер походу галицько-волинського князя Романа Мстиславича в 1205 р. // Християнська спадщина Галицько-Волинської держави. – Івано-Франківськ, Галич, 2005. – С.98-99.
55. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.53; Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Вид.2. – Львів,1999. – С.127-129.
56. Chronica Albrici monachi Trium fontium. – P.885.
57. Ibid. – P.842. Про поширення уявлень про державу пресвітера Іоанна в Західній Європі ХІІ – ХІІІ ст. див.: Райт Дж. К. Географические представления в эпоху крестовых походов: исследование средневековой науки и традиции в Западной Европе. Москва, 1988. – С. 235-242.
58. Пшик В. Про похід Романа Мстиславича на Польщу 1205 р. // Галицько-Волинська держава: виникнення, історія, культура, традиції. – Львів, 1993. – С.97-98.
59. Пшик В. Трагедія під Завихостом 1205 року // Республіканець. – 1993. – №3. – С.22-28.
60. Нагірний В. До питання про напрям і характер походу галицько-волинського князя Романа Мстиславича в 1205 р. – С.98-99.
61. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217–1264. – Lublin, 2005. – S.65-66.
62. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.719.
63. Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami. – S.16; Wlodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego. – Lwow, 1925. – S.27; Bieniak J. Roman // Slownik starozytnosci slowianskich. –Warszawa, 1970. – T.4. – S.535; та ін.
64. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – С. 86; Прицак О. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім? – С.150.
65. Balzer O. Walka o tron krakowski w latach 1202 i 1210-1211 // Rozprawy Akademii Umiejetnosci. Wydzial historyczno-filozoficzny. – Seria 2, t. 5 (30). – 1894. – S. 296-331.
66. Labuda G. Dwa zamachy stanu w Polsce (1177-1179, 1202-1206) // Sprawozdania Poznanskiego Towarzystwa Przyjaciol Nauk. – 1971. – T. 82. – S. 103-104; Historia dyplomacji polskiej.– Warszawa, 1982. – T.1. – S.144-145 (автор – Г.Лябуда); Labuda G. Zaginiona kronika z pierwszej polowy XIII wieku w Rocznikach Krolestwa Polskiego Jana Dlugosza. Proba rekonstrukcyi. – S.37-41.
67. Dabrowski D. Rodowod ksiazat halicko-wolynskich. – Poznan, Wroclaw, 2002. – S.27-28.
68. Historia dyplomacji polskiej. – T.1. – Warszawa,1982.– S.151 (автор – Г.Лябуда).
69. Wlodarski B. Polska i Rus: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.25.
70. Войтович Л.В., Целуйко О.П. Правлячі династії Європи. – Біла Церква, 2008. – С. 15.
71. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.3. – С.507; Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityka polska na Rusi na przelomie XII – XIII w. – S.20.
72. ПСРЛ. – Т.1. – Стб.425.
73. О.В.Майоров у своїй статті про зовнішню політику Галицько-Волинського князівства на початку ХІІІ ст.. пише: «Деякі історики свідомо відхиляють можливість саксонського походу Романа, віддаючи перевагу повідомленням польських джерел (у тому числі і пізніших) при вивченні подій у 1205 р.» (див. Майоров А.В. Из истории внешней политики Галицко-Волынской Руси времен Романа Мстиславича. – С.83, див. також: його ж. Поход Романа Мстиславича 1205 года: в Саксонию или в Польшу? – С. 39; його ж. Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого хрестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею. – С.114), але посилається при цьому лише на праці автора цих рядків. Необхідно зазначити, що уважне ознайомлення з названими роботами мало б все ж О.В.Майорова переконати, що головну перевагу в наших працях зроблено інформації не тільки польських, а перш за все давньоруських джерел.
74. Wlodarski B. Polska i Rus: 1194 – 1340. – S.25; такі ж погляди поділяє: Bieniak J. Roman. – S.525-526.
75. Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityka polska na Rusi na przelomie XII – XIII w. – S.20-21.
76. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.855
77. Там же. – Стб.893.
78. Там же. – Стб.903.
79. Joannis de Czarnkow. Chronicon Polonorum // MPH. – T.2. – P.674-675. Про історичні обставини походу литовських князів Любарта та Кейстута в 1376 р. див.: Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. – Москва, 1975. – С.71.
80. Dlugossii Ioannis Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsavae, 1973. – L.5-6. – P.194; пор. Szambelan Z. Najazdy ruskie na ziemie Sandomierskie w XIII w. // Acta universitatis Lodziensis. – Lodz,1989. – T.36. – S.13.
81. Dlugosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego krolestwa Polskiego. – Warszawa,1973. – Ks.5-6. – S. 242.
82. Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. Упор. та перекл. Ю.Мицика. – К., 2007. – С.352.
83. Гурбик А. Українсько-російські військово-політичні відносини в період Раднотської системи (1656-1657 pp.) // «Істину встановлює суд історії». Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. – К.,2006. – Т.2. Наукові студії. – С.218.
84. Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до ХIV столетия. – К.,1887. – С.154; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХІІІ вв. – К.,1988. – С. 88; Гуржій І. Об’єднувач галицько-волинських земель. – С. 410.
85. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731. Про Пакослава див.: Bieniak J. Pakoslaw Stary // Polski slownik biograficzny. – Wroclaw,Warszawa, Rzeszow,Gdansk,1980. – T.25. – S.38-42.
86. ПСРЛ. – Т.1. – Стб. 425.
87. Grala H. Drugie malzenstwo Romana Mscislawowicza // Slavia Orientalis. – Rocz. XXXI. – №3-4. – Warszawa, 1982. – S.116; Котляр М.Ф. Коментар до літопису // Галицько-Волинський літопис / Під ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С. С.162.
88. Пастернак Я. Старий Галич. – Львів, Краків, 1944. – С.132-144; Коваль І.М., Миронюк І.Ф. Ярослав Пастернак – дослідник старожитностей України. – Івано-Франківськ, 2006. – С.72-73.
89. Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. – К., 2002. – С.54.
90. Горбенко С.О. Ярослав Осмомисл: Реконструкція антропологічна і історична. – Львів, Вінники, 1996. – С.130-132.
91. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 656.
92. Catalogi Episcoporum Cracoviensium, Rec. et annot. J. Szymanski. – S.90.
93. Dlugosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego krolestwa Polskiego. – Warszawa,1973. – T.5-6. – S. 242.
94. Коструба Т. Де поховано кн. Романа Мстиславича? // Літопис Червоної Калини. – 1938. – C.11-12. Інформацію про цю працю наводимо за книгою: Dabrowski D. Genealogia Mscislawowiczow. Pierwsze pokolenia (do poczatku XIV wieku). – Krakow, 2008. – S.261.
95. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – С.113.
96. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – С.488; Томенчук Б. Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення, християнізація. – Івано-Франківськ, 2006. – С.46; Dabrowski D. Rodowod Romanowiczow ksiazat halicko-wolynskich. – Poznan, Wroclaw, 2002. – С.28; ejusd. Genealogia Mscislawowiczow. Pierwsze pokolenia (do poczatku XIV wieku). – S.260-261.
97. Dabrowski D. Genealogia Mscislawowiczow. Pierwsze pokolenia ( do poczatku XIV wieku). – S.261.
98. Cromeri Martini De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – P.126.
99. Bielski M. Kronika Polska. – W Warszawіе, 1830. – S.74.
100. Pelenski J. Halicz w dziejach sztuki sredniowiecznej. Na podstawie badan archeologicznych i zrodel archiwalnych. – Krakow, 1914. – S.32,193. Про життя та діяльність Йозефа Пеленського див.: Лукомський Ю., Романюк Т. Сторінки життя і діяльності Йосипа Пеленського // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Праці Археологічної комісії. – Т.244 (ССXLIV). – Львів, 2002. – C.312-319.
101. Вуйцик В. Графіті ХІІ – ХV століть церкви Святого Пантелеймона в Галичі // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Праці Комісії допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін. – Т.231 (ССХХXI). – Львів, 1996. – C.189-194.
102. Назаренко А.В. Западноевропейские источники. – С.262, 370-371.
103. Вуйцик В. Графіті ХІІ – ХV століть церкви Святого Пантелеймона в Галичі. – С.190; Раппопорт П.А. Русская архитектура Х – ХІІІ вв. – Ленинград, 1982. – С.109-110. Про правління князя Мстислава Мстиславича Удатного в Галичі див.: Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – К., 2007. – Вип.7. – С.71-93.
104. Вуйцик В. Графіті ХІІ – ХV століть церкви Святого Пантелеймона в Галичі. – С.194.
105. Баран В.Д. Княжий Галич в історії України // Український історичний журнал. – 2001. – №4. – C.70-71; Томенчук Б., Баран В. Археологія дерев’яних палацових комплексів княжого Галича // Вісник Інституту археології. – 2007. – Вип.3. – С.39-40.
106. Томенчук Б. Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення, християнізація. – Івано-Франківськ, 2006. – С.44-46.
107. Томенчук Б., Мельничук О. Результати археологічних досліджень давнього Галича у 2003-2007 роках // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Галич, 10-11 жовтня 2008 року. – Галич, 2008. – С.52-53.
108. Pelenski J. Halicz w dziejach sztuki sredniowiecznej. – S.109; Баран В.Д. Княжий Галич в історії України – C.69. Про галицького князя Володимирка Володаревича див.: Головко О.Б. Князь Володимирко Володаревич – перший володар об'єднаного Галицького князівства // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.15) . – Львів, 2006-2007. – С.90-97.
109. Головко О.Б. Роман Мстиславич та його доба. – С.166-171.
110. Про місце образу князя Романа Мстиславича в ідеологічному житті Русі див.: Котляр М.Ф. Роман і Романовичі в історії та поезії // Український історичний журнал. – 2001 – №4. – С.57-67; Плахонин А. Историческая память и почитание предка княжеской династии Волынской и Галицкой земель ХІІІ в. // А се его сребро. Збірник праць на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. – К.,2002. – С.157-160; Головко О.Б. Парадигма Романа в ідеологічному житті Волині та Галичини ХІІІ ст. // Княжа доба. Історія і культура. – Вип.1. – Львів, 2007. – С.59-66; та ін.