Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Року Божого 1582-го в родині українського шляхтича Конона на Перемишлянщині народився син, якого охрестили Петром. Його дід та батько мали свій герб «Побог». Невдовзі юного шляхтича віддали навчатися до однієї з православних шкіл старовинного міста Самбора. Потому Петро здобував освіту в знаменитій Острозькій академії. Наприкінці 1590-х років розпочав службу у Війську Запорозькому, де отримав від козаків прізвисько Сагайдачний. Незважаючи на своє перебування у Війську Запорозькому, молодий козак одружився зі шляхтянкою Анастасією Повченською. У вільний від військових справ час сім'я Конашевичів-Сагайдачних проживала у Києві, на Подолі. Петро й Анастасія мали сина Лукаша, який навчався у Замойській академії й дуже гордився своїм батьком. Адже той брав участь у багатьох військових походах і кровопролитних січах з ворогами України-Русі. А однією з найяскравіших сторінок біографії Петра Конашевича-Сагайдачного стала участь у знаменитій Хотинській війні 1621 року, коли об'єднане польсько-литовсько-українське військо перемогло багатотисячну армію Османської імперії.

Участь нашого героя у битвах розпочалася з виснажливого походу до Молдавського та Волоського князівств, що відбувся восени 1600 року. Тоді кілька тисяч козаків на чолі з Гаврилом Крутневичем допомагали великому гетьману Корони Польської Яну Замойському воювати з протурецьким молдавським господарем Михайлом Хоробрим. 20 жовтня поблизу села Буків на Волощині вони перемогли турецько-молдавське військо.

Протягом 1601-1603 років Петро Конашевич-Сагайдачний брав участь у Лівонській кампанії Речі Посполитої та разом зі своїми побратимами на чолі з гетьманом Самійлом Кішкою воював із шведами на берегах Балтійського моря. Після цього Петро відзначився у морському поході 1606 року до завойованої турками Варни, в 1608 році штурмував у лавах запорозького козацтва Перекоп, а в 1615 році — Білгород (Акерман). Військові звитяги, природна вправність та неабиякі особисті амбіції козака Сагайдачного не пройшли повз увагу січового товариства і в 1616 році, під час чергового походу на османську фортецю Кафа (суч. Феодосія в Криму), йому вперше довірили гетьманську булаву.

Перші два десятиліття XVII століття відзначалися бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги Війська Запорозького. Його керівники не визнавали постанов сеймів Речі Посполитої 1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 років щодо обмеження власного внутрішньополітичного статусу. У цей час почала проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже, незважаючи на універсали Сигізмунда III, що забороняли козацтву «свавільничати» в східних воєводствах Польсько-Литовської держави й на міжнародній арені, воно продовжувало здійснювати самочинні походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон. У зв'язку з цим король наказав у 1613 році скликати комісію для ведення переговорів з непокірними козаками й тим самим започаткував новий етап у відносинах між польським та козацьким урядами.

Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом Станіславом Жолкевським та «усім Військом Запорозьким» відбулися в жовтні 1617 року в урочищі Стара Ольшанка, поблизу села Ольшаниця на Київщині, й завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції із запорозькими козаками» і був актом королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої.

«Далі ми (С. Жолкевський та інші коронні урядовці) їм, козакам, оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною і турецьким султаном...; щоб на певних місцях лишаючись, служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про появу ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки... Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік...». Отже, йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько-Литовської держави з отриманням за неї певної платні. Однак цю службу мала нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько сорока тисяч чоловік.

Згідно з положеннями цього акта, козаками мав управляти «старший», який призначався королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», щоб «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам були покірні». Зі свого боку Петро Конашевич-Сагайдачний разом із старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду III в «Листі від запорозьких козаків» на ім'я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші права, надані нам Його Милістю Королем». Українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акта милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже, Військо Запорозьке погоджувалося служити королеві на таких умовах: по-перше, не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; по-друге, не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; по-третє, мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; по-четверте, не виходити із своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля; по-п'яте, відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому.

Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге (гадаємо, це положення було найголовнішим серед усіх названих), «...щодо наших вольностей, які нам святої пам'яті їх Милостями Королями надані, а його Королівською Милістю, Паном Нашим Милостивим, тепер правлячим, підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед Його Милістю Королем і всією Річчю Посполитою залишаємо... ». Таким чином, започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом ІІ і С. Баторієм.

Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 року з огляду на різні обставини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 році, між ними відбулися другі переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка у багатьох положеннях повторювала попередні домовленості. Як і раніше, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю».

Влітку — восени 1618 року українські козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним взяли участь у спробі завоювання Річчю Посполитою Московського царства. Під час цього походу, як свідчив сучасник, багато «московських міст, замків та поселень здобуті, спалені, висічені Сагайдачним», зокрема Рильськ, Курськ та Лівни. Також 20 липня козаками після багатьох штурмів було здобуто місто Єлець, а потім декілька інших російських містечок. 6 жовтня українські полки підійшли до села Котел неподалік Донського монастиря, що поблизу Москви. Українсько-польське та московське війська вишикувалися одне проти одного й до герцю стали їхні командувачі.

Тоді гетьман Конашевич-Сагайдачний зійшовся сам на сам з царським воєводою В. Бутурліним і переміг його — спочатку вибив з його рук списа, потім вдарив його перначем по голові так, що той звалився з коня. Після того як московити відійшли, військо Сагайдачного підступило до мурів Москви й почало готуватися до штурму в районі Арбатських воріт. При цьому ворота готувалися підірвати козацькі саперні майстри — французи Ю. Безсон та Я. Без. У ніч з 10 на 11 жовтня відбувся штурм Арбатських воріт, all жовтня козаки взяли участь у великому штурмі Москви поблизу Тверських воріт. Однак у результаті прорахунків головного командувача армії Речі Посполитої здобути столицю Росії так і не вдалося й козаки повернулися додому. По дорозі до України вони взяли в облогу Калугу, однак її також не вдалося захопити.

Більшість із положень Ольшанської та Роставицької угод Війська Запорозького з королівськими представниками не були виконані. Хоча у листі від козацької старшини до великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського запевнювалося: «...У володіннях же Його Королівської Милості, де домівки свої маємо і мати будемо, будемо виявляти належну пошану їх милостям старостам, підстаростам і їх помічникам. А якщо вторгнеться ворог Святого Хреста, ми не відмовимося під керівництвом пана старости і підстарости або з отаманом своїм виступити, і що на нас покладено, будемо виконувати...». І справді, протягом 1619 року близько шести тисяч козаків за згодою королівського уряду допомагали австрійському імператору Фердинанду II проти Трансільванського князівства.

Після повернення з чергового походу козаки традиційно зібралися на Масловому Ставі поблизу Білої Церкви, щоб підтвердити гетьманські повноваження Петра Конашевича-Сагайдачного або ж переобрати його. Ось як відбувалася та рада за свідченням київського намісника Павла Пячинського: «Новини звідси тільки про козаків. Зібралися на Масловому Ставі і після взаємних суперечок затихли. Сагайдачний на гетьманстві підтвердився, забив того, хто хоругву схопив, є і кілька десятків поранених. Піймав злочинця Бородавку, випросили його потім козаки. Зараз у якійсь сварці вдарив його булавою в чоло аж до мозку і той, подібно, вже здох». Отже, як бачимо, козацькі ради відбувалися досить бурхливо, а нашому герою потрібно було проявляти крутий норов та неабияку фізичну вправність, щоб утримати гетьманську булаву. На початку серпня у Києві відбулася нова рада, на якій близько 250 козаків присягнули на вірність Війську Запорозькому та гетьману поблизу Замкової гори. Ще за тиждень таку ж присягу здійснили ще 700 козаків. Вони присягали «на голій шаблі, покладеній на столі, що не мають відбігати від купи, йти всюди, куди піде гетьман, і чинити все, що він накаже — чи добре, чи зле».

У лютому 1620 року гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний відіслав своїх послів до московського царя. Очевидно, головною причиною такого кроку Сагайдачного була неспроможність польського уряду матеріально забезпечити таку велику кількість українського козацтва. Адже король хоча й видавав платню для однієї тисячі людей, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобувати традиційний «козацький хліб» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке у бік північного монарха. Крім того, така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда III Вазу до більшої поступливості стосовно відновлення козацьких «вольностей». Зважаючи на загрозу вторгнення османської армії до Польщі, сеймова шляхта у 1620 р. ухвалює постанову, в якій зазначалося, що «зараз ми військо Козацьке за стипендії ухвали сейму, плата їм призначена, з того аби під началом гетьмана нашого були».

Оцінюючи позицію Петра Конашевича-Сагайдачного у 1621 році, відзначимо, що з цього часу вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів Семерія Наливайка та Йосифа Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує й пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд III Ваза зрештою був змушений задовольнити це прохання, що й засвідчила активна участь численних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618—1648 років. Хоча сейм 1621 року вислав спеціальних комісарів до Війська Запорозького з вимогою скоротити кількість козацтва з 42 до 2 (!?) тисяч осіб. Як стверджував у той час український магнат X. Збаразький, «при внутрішніх негараздах Польщі, козаки є для нас грізнішими від усіх зовнішніх ворогів».

Однак стрімкий розвиток міжнародних подій знову призводить до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних козацьких полків. Влітку 1621 року вони на запрошення польського уряду прибувають до Хотина для участі у війні проти армії турецького султана Османа II. Тоді під Хотином зібралося трохи більше 40 тисяч козаків, а також 35 тисяч поляків і 25 тисяч литовців. До українського війська на чолі з Конашевичем-Сагайдачним входило тринадцять полків, а саме: гетьманський полк, що налічував 3000 козаків; полк Івана Гардзеї — 2000; полк Івана Зишкаря — 2300; полк Богдана Конші — 1600; полк Тимоша Федоровича — 4000; полк Мусія Писаренка — 2500; полк Федора Білобородька — 3200; полк Данила Довгеня — 3000; полк Адама Підгорського — 3700; полк Сидора Семаковича — 3500; полк Василя Лучковича — 4100; полк Яцька Гордієнка — 2700; полк Семена Чечуги — 3200 осіб. На початку вересня надійшли ще додаткові козацькі сотні, які не були внесені до реєстру, але брали активну участь у військових діях.

Хотинська битва розпочалася 2 вересня наступом головних сил турецької армії по всьому фронту і концентрованим ударом на позиції козацьких полків Сагайдачного, у результаті чого українці втратили близько сорока чоловік вбитими і пораненими й змушені були за наказом свого гетьмана у ніч з 2 на 3 вересня зміцнювати пошкоджені гарматним вогнем турків земляні укріплення — вали, рови та шанці.

Талант українського гетьмана як полководця в усій повноті проявив себе вже 3 вересня при перегрупуванні козацького війська під час бою з метою переходу від оборони до контратаки. Згідно з дослідженнями істориків, того дня, щоб уникнути втрат від щільного гарматного і рушничного вогню противника, П. Конашевич-Сагайдачний зосередив сили на правому і лівому флангах, при цьому оголивши позицію в центрі. Збільшення чисельності військ на флангах посилювало запланований удар на основних напрямках контратаки. Турки, опинившись у вогняному «кільці» між двома угрупованнями козацької армії і не витримуючи інтенсивногго рушничного вогню запорозьких піхотинців, почали спішно відступати. У результаті таких дій українських козаків турецький султан Осман II втратив близько десяти тисяч добірного війська. «Не буду ні їсти, ні пити, доки того Сагайдачного не приведете», — гніваючись, віддав наказ султан Османської імперії. Але цей наказ так і не був виконаний турецькими воєначальниками — гетьман Сагайдачний на чолі елітних підрозділів Війська Запорозького несподівано увірвався до ворожого табору. «Після раптового вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в несказанній тривозі, сам Осман, який ще недавно гадав, що немає нікого у світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища...», — засвідчував очевидець тих подій.

Окрім уміло організованих наступальних операцій, Петро Конашевич-Сагайдачний багато уваги приділяв оборонній тактиці й особливо — тогочасній воєнній інженерії. За досить короткий термін козаками були збудовані незвичні, як на той час, споруди «бліндажного» типу, що витримували більш ніж п'ятигодинний гарматний обстріл. Це сталося 4 вересня. Ефективною була й система оборонного рушничного вогню, яку чи не вперше у таких масштабах запропонував козацький гетьман під Хотином. Вона полягала у застосуванні масового залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані. Так було 8 вересня, коли відбірні яничари атакували козацький табір. Коли турки подолали оборонний рів, козаки одночасно по команді підвелися по всій лінії оборони і впритул розстріляли атакуючих з мушкетів. Внаслідок цього в рову залишилося лежати близько трьох тисяч «бусурман».

Також Сагайдачним використовувалася традиційна козацька тактика нічних атак. Вони були здійснені ночами з 6 на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній вилазці брали участь три тисячі козаків, які знищили турецькі намети, вбили декілька сот турків (серед них — відомого турецького воєноначальника Черкес-башу), захопили багато зброї та цінностей. Такі дії козацького війська примушували турків до постійної бойової готовності і не давали можливостей для повноцінного відпочинку.

Битва під Хотином, яка стала заключним етапом польсько-турецької війни 1621 року, про-довжувалася до кінця вересня і набувала затяжного позиційного характеру. 28 вересня султан Осман II наважився дати вирішальний бій об'єднаним козацько-польсько-литовським силам. Один з основних напрямів атаки був націлений на козацький табір. Однак туркам так і не вдалося прорвати оборону. Натомість Сагайдачний наказав перейти своїм полкам у контратаку, внаслідок чого противник почав відступати. Після цього турецький султан змушений був підписати мирний договір з польським королем і відмовитися від намагань захопити Україну та Польщу. Це стало можливим завдяки самовідданій боротьбі українського війська, військовому мистецтву та полководницькому хисту гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Кипчацька хроніка так засвідчила величезну роль козацтва у Хотинській війні 1621 року: «...Ці козаки кожного благословенного дня зустрічалися з невірними і давали їм битву, перемагали їх і не давали, щоб поляки були знищені; якщо не було б козаків, Бог один знає, поляки залишилися б переможені протягом 3-4 днів...».

У нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею Петро Конашевич-Сагайдачний з рук королевича Владислава отримав нагородний меч, який був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою: «Владислав Конашевичу — кошовому під Хотином проти Османа». Таким чином, один з найповажніших на той час монарших дворів Центрально-Східної Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України-Русі, Речі Посполитої та інших країн від турецької загрози. Вручення Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі згідно з тогочасними звичаями означало не що інше, як визнання високого суспільно-правового становища козацького гетьмана та очолюваного ним Війська Запорозького. Тепер за останнім визнавалися права рицарського люду українських воєводств Речі Посполитої. Вручена зброя як найголовніший рицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Нагадаємо, що польськими урядовими колами починаючи з кінця XVI століття козацтво трактувалося не інакше як «свавільне » збіговисько розбійників. А тепер золотий меч Сагайдачного відкрив шлях для поновлення Київської православної митрополії, посилення Київського братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні — Києво-Могилянської академії.

Якщо ви колись побуваєте в одному з найкращих польських міст — Кракові, то відвідайте музейний комплекс королівського замку на Вавелі. Саме тут у Державній колекції мистецтв під інвентарним номером і назвою «Меч гоноровий П. К. Сагайдачного, гетьмана козацького» зберігається знаменита зброя українського полководця. Очевидно, що після смерті гетьмана його меч якимось чином потрапив до Скарбу Коронного у Варшаві, а вже звідти перейшов у власність королівської родини Вазів й опинився у Вавельському замку.

Після дієвої участі в Хотинській битві Петро Конашевич-Сагайдачний відразу ж відіслав до короля посольство, що мало таку інструкцію для переговорів з верховною владою: 1) козакам і надалі визнавати владу короля і готуватися до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря не виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) добиватися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити належність козакам «шпиталю» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська. Королем було погоджено лише частину(пп.1,2,4, 5) цих вимог, а отже, протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким наростали.

Однак після отриманих у бойових сутичках ран Петро Конашевич-Сагайдачний помер у квітні 1622 року. Невдовзі була видана книга «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного». У ній ректор Київської братської школи Касіян Сакович відзначив військові заслуги гетьмана: ...І Петро Конашевич гетьманив на славу, Його рицарство знають усюди по праву. Запорозькеє військо — належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців — татарин гуляє...

Професор Матвій Кизимович писав про участь Петра Конашевича-Сагайдачного у віднов-ленні Київської православної митрополії:

...Патріарха отоді саме зустрічали, Із землі святої був, із Єрусалима, Де з'явилася у світ православна віра. Патріарха наш гетьман з військом привітавши В Києві, поклон йому доземний поклавши, З православними почав раду учиняти, Щоби пастирів могли православних мати...

А Лукаш Беринда підвів такий підсумок земному життю видатного гетьмана Війська Запорозького:

...І щасливого в бою славить Помпеуса, Сагайдачний на Русі хай дістане славу, В вічну пам'ять те ім'я занесуть по праву, Щоб воєннії його подвиги всі знали, Щоб народи те ім'я завжди шанували. А щоб знали, що його тіло там покрито, На надгробкові слова отакі прорито: «Конашевич тут Петро, гетьман запорозький, свої кості положив», згинувши геройськи За вітчизни волю. Як турки налягали, Кілька пострілів йому навпрямки послали. Ними зранений гетьман і життя скінчив, Вірі, Богу й королю, війську догодив І упав — мир боронив для вітчизни свято...

За часів гетьманування Петра Сагайдачного покозачилася майже вся Україна-Русь. У 1622 році королівською владою був проведений перепис (люстрація) українських сіл і містечок, де зазначалося: «Місто Черкаси. В тому місті міщан послушних 120. Податків жодних не платять, окрім військової служби, котру кожний з них кінно із зброєю при пані старості своєму або його підстарості повинен відправляти; буває їх 120 коней. Дворів козацьких непослушних у місті і по хуторах понад 1000...; містечко Іркліїв. У ньому дворів послушних 50, а непослушних козацьких понад 400...; містечко Голтва. В ньому дворів послушних 50, а непослушних козацьких 230...». Після перепису господарств у Канівському старостві було відзначено, що там дуже залюднені села, але скрізь проживає козацтво. Під час огляду Переяславського староства у спеціальних книгах було зроблено запис, що поміж простими селянами у селах живуть козаки, яких більше тисячі і які користуються землями. Богуславське староство — « ...Села або хутори, належні до того староства: Біївці, Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Мисайлівка, Ісайки, Щербанівка, Туники, Вулля, Семерхів. Втих селах підданих послушних немає, крім кількох. Всі козаки...».

Український церковний і культурний діяч Іоаникій Галятовський через півстоліття після смерті гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, в 1676 році, так оцінив його діяльність: «Я ж при своїх недостойних молитвах зичу твоїй вельможності такого щасливого прогресу на війні, як щасливого прогресу дізнавав на війні козак Петро Сагайдачний, який під Хотином потужно громив турецькі й татарські війська, коли під Хотин притягнув Осман, турецький цесар, із великими військами. Коли б Сагайдачний із запорозькими військами не загамував там турецької потуги, певно б, турки-магометани почали в Росії із християнських церков свої магометанські мечеті чинити або ж стайні для своїх магометанських коней. Той-таки Сагайдачний славне місто Кафу в товаристві із запорозьким рицарством узяв, туди човном приїхавши, і всіх турок і татар, бусурман, постинав, а численних християн-невільників визволив із поганської неволі і повернувся звідти до Росії, вітчизни своєї, із великими скарбами».

Російський історик XVIII століття Олександр Рігельман так писав про українського гетьмана: «Петр Конашевич-Сагайдачный из шляхетства. Сей возведен и поставлен от польской стороны над козаками гетманом. Он собрал оставших козаков и умножил их званием, и учредил между ими реестровых выборных козаков с порядочным устройством 6000 человек. Во время ж турецкого султана нашествия с войском, в 1621 году, на Польшу, Конашевич для сего с козаками королем призван был к армии польской, которой более 40 000 привел с собою войска своего, и тем числом над турками немалую победу сделал, через что и к миру султан склонился. После чего в 1622 году Конашевич скончался, а имение свое на училище в Киево-Братский монастырь отдал».

Напередодні своєї смерті гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний не тільки заповідав частину свого майна на Києво-Братський монастир, але й подарував напрестольний хрест із срібла і золота, оздоблений гірським кришталем до церкви Святого Богоявлення цього ж монастиря з написом «Року 1622 надав цей хрест раб Божий Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Війська ЙКМ Запорозького до церкви Святого Богоявлення Господня в дім братський на відпущення гріхів своїх». До поминального запису в синодику Михайлівського Золотоверхого собору в Києві було внесено імена найближчих родичів гетьмана: Конон, Єлисей Казновський, Яків Бородавка- Неродич, Мокрина, Феодосій, Стефан, Михайло, Гаврило, Пелагія, Наум, Іоанн, Євдокія, Марія, Анастасія, Феодор, Параскева та Михайло. * * *

У столичному Києві, містечку Хотині на Чернівеччині та селі Кульчицях на Львівщині встановлено пам'ятники видатному козацькому гетьману початку XVII століття Петру Конашевичу-Сагайдачному. Безперечно, що ця непересічна історична особа заслуговує на таке вшанування, як ніхто інший серед тогочасних українських діячів. Адже це він водив козаків у переможні морські походи до берегів Криму й Туреччини, це під його керівництвом Військо Запорозьке у складі польської армії ледве не захопило Москву, це його разом з козаками запрошували до європейської Ліги Християнської міліції у 1618 році, це його талант полководця вберіг Європу від вторгнення багатотисячної турецької армії у 1621 році, це його геній передбачив об'єднання козацтва і Православної церкви задля майбутнього утвердження державності в Україні-Русі.