Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 27 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Деньги в долг в Ростове на Дону . бассейн Триумф-Палас
лічилка
Новини сайту

Ватажок козацьких повстань Павло Павлюк (1596-1638 pp.)

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1596-го, у переддень святих Петра і Павла, у родині українського шляхтича Михна з містечка Чигирина народився син, якого охрестили Павлом. Очевидно, ще з дитячих років Павло був добре знайомий з Богданом Хмельницьким, адже той також народився і зростав на Чигиринщині у той самий час. У 20-х роках XVII століття Павло Михнович подався на Січ, де брав участь у багатьох походах запорожців до Османської імперії і Кримського ханства. Січовики дали молодому козакові прізвисько Бут (з тюркських мов — «перекладач», «товмач») за його здібність до опанування чужоземних мов, зокрема татарської. Згодом, коли козака Бута обрали гетьманом Війська Запорозького і він очолив одне з найбільших антиурядових повстань, до нього пристало більш зрозуміле серед простого люду прізвисько — Павлюк.

* * * Відомо, що у 1628 році чигиринський козак Павло Бут під проводом гетьмана Михайла Дорошенка відправився до Кримського ханства. Тут українці допомагали хану у боротьбі з непокірною Буджацькою ордою на чолі з мурзою Кантеміром. В одній із сутичок молодий козак потрапив у полон, але влітку 1630 року втік з-під Ізмаїла. Після цього він повертається до Чигиринського реєстрового полку, де невдовзі стає сотником.

У 1635 році бачимо його у лавах козацького війська, яке на чолі з гетьманом Іваном Сули-мою захопило польську фортецю Кодак. Після поразки повстання Бут разом з іншою старшиною був засуджений до смертної кари. Однак один із знайомих польських шляхтичів зумів його викупити з неволі і вберегти від четвертування у Варшаві. Влітку 1636 року Павло Бут був призначений полковником реєстрового Чигиринського полку, який знаходився на утриманні польського уряду. Однак вже у серпні того ж року він відмовився підпорядковуватися королівському комісару у козацьких справах Станіславу Жолкевському і, очоливши частину чигиринських козаків, рушив з ними на Січ. У 1637 році він бере участь у поході до Кримського ханства, але на початку весни повертається на Запорожжя.

У травні 1637 року Павло Бут разом зі своїми побратимами вирішує виступити проти влади українських урядовців Корони Польської. Він очолює похід козаків-січовиків до Черкас, де вони відбирають артилерію у гетьмана реєстрового козацтва Василя Томиленка (згодом, під час повстання, він перейшов на бік повстанців), адже той виконував накази влади Корони Польської. Це виходило за рамки попередніх козацько-польських домовленостей і фактично ознаменувало початок нової війни в Україні-Русі. Відразу після цього, на козацькій раді Павла Бута обирають гетьманом тієї частини Війська Запорозького, яка включала нереєстрове козацтво, запорожців та реєстровців, що відмовилися визнавати владу Польщі. Саме тоді серед козаків його починають називати Павлюком. 16 червня новообраний ватажок повстання пише листа із Запорозької Січі до очільника реєстровиків В. Томиленка, що «козаків ображало безчестя, яке нанесли козацькій гарматі», а він зі своїми побратимами по милості Божій, не вчинивши нікому ніяких прикростей, переніс гармати до достойного їх місця, у Запорожжя, де предки їх прославилися своїми подвигами. Притому, перебування козацької артилерії на волостях вимагає її утримання, яке падає на бідних людей, і без того вже обтяжених постоєм кварцяного війська, на противагу Куруківській комісії, тому що польським жовнірам не слід займати квартири далі Білої Церкви.

Гетьман Павло Павлюк звернувся з універсалами до всього козацтва та селянства України із закликом збиратися на Черкащині і воювати під його прапорами. З огляду на розуміння тих військових і політичних завдань, які ставив перед собою Павлюк, наведемо текст одного з його універсалів: «...Вдень і вночі поспішайте до Мошен, до зброї, бо ми сьогодні вирушили з гарматою, але раніше, ніж туди прибули, жовніри хотіли наших товаришів звідти вигнати, та безуспішно, кілька десятків їх полягло на місці. Почувши про гармату, повернули назад. З настанням ночі важко нам було їх переслідувати, але, дасть бог, на світанні підемо за ними ». Попередник гетьмана Богдана Хмельницького визначив основну мету збройного повстання — «хто зветься нашим товаришем, хай стане за християнську віру й золоті вольності наші, які ми заслужили нашою кров'ю». «Скільки ж у тих містах (тобто в Корсуні та інших) спустошено церков, а в семи вирізано жінок і дітей! Ще раз просимо вас і наказуємо, щоб застали нас у Мошнах», — проголошував у грудні 1637 року гетьман повсталого Війська Запорозького. Щоб залучити на свій бік підвладних польському урядові реєстрових козаків, гетьман звертається до них з проникливими словами: «У вас і в нас одна рідна земля, і краще нам жити разом у братерстві».

На заклики гетьмана відгукнулося близько 10 тисяч козаків, а також селян, що на той час становило велику військову силу. Згідно зі старовинними традиціями, козацьке військо було поділено на полки та сотні, які у свою чергу складалися з кінних та піших підрозділів. Воєначальниками у повстанському війську Павлюка були відомі й загартовані у багатьох боях полковники — Карпо Скидан, Семен Биховець, Дмитро Гуня, Григорій Лихий, Філоненко, Сачок та інші. Вони також видавали власні розпорядження, що розкривали процес тогочасного військового устрою збройних сил українського народу. «Наготувавши коні, легуміни й зброю, мужньо виступайте проти супротивника нашої грецької віри... За розпорядження старшого, як колись предки наші чинили... одностайно кінно й пішо стати», — звертався Павлюк до українських козаків. У цей же час гетьман висилає своїх представників до Кримського ханства та Війська Донського, які, згідно із стратегічними задумами козацького полководця, мали забезпечити кількісну перевагу його війська під час тактичних боїв з поляками. Однак, внаслідок різних причин, цей військовий союз не відбувся.

12 серпня 1637 року, перебуваючи в Крилові, Павло Павлюк видає такий універсал: «Пану отаману переяславському і всьому товариству, черні, тобто поспольству і всій братії нашій, назавжди бажаємо від Бога доброго здоров'я. Милостиво оголошую своїм вірним і благоприхильним товаришам, що я з дозволу і за наказом війська, незважаючи на великі утруднення військові, посилаю до вас у Переяслав двох полковників: пана Карпа Павловича Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Його Королівської Милості Запорозького кілька тисяч. Про що, Ваші Милості, як вірні товариші наші, не турбуйтеся, але пожалійте себе і приставайте до цих полковників, а що ж стосується тих зрадників війську, скільки б їх не виявилося у вас, яким давалися обіди, вечері і банкети у пана Жолкевського і які за то видали йому наших товаришів, так що багатьом з них відрізали вуха, а самих відправили в Гадяч будувати вали, — цих зрадників не забороняйте ловити і препроводжувати до військової гармати, де вони мають дати необхідні пояснення...».

Основна битва між козацьким військом Павла Павлюка та 15-тисячною армією польського гетьмана Миколая Потоцького відбулася 6 грудня 1637 року біля села Кумейки, що на Черкащині. За день до того, 5 грудня, до села Мошни, поблизу якого отаборилися козаки, прибули чотири роти польського війська й відразу вступили в бій з повстанцями. Після невеликого бою, з якого переможцями вийшли українські козаки, поляки відступили до Кумейок, що знаходилися в семи милях від Мошен. Павло Павлюк наказав козакам вишикуватися у рухомий табір й атакувати ворога поблизу цього села наступного дня.

Ось як описував початок цієї грандіозної битви учасник тих подій шляхтич Шимон Окольський: «Козаки і селяни справно йшли табором у шість рядів, на чолі з чотирма гарматами, двома в середині і двома ззаду... людей возами, поділених на полки і сотні... вони сміливо, охоче і справно виступили проти короля й Речі Посполитої». Згідно з традицією, перед основними військовими діями відбулися бої окремих козаків зі шляхтичами (так звані герці). Під час них було поранено декілька воїнів з обох сторін. Після цього козацький наступальний табір почав тіснити головні коронні підрозділи. «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись з табором, вийшла звідти цілою... Дісталося там і самому гетьману польському, під котрим пострілено двох коней», — засвідчував очевидець бою. Однак польське командування зуміло підсилити свої позиції, утворивши з частин іноземної (німецької) піхоти другий фронт.

Битва набула затяжного характеру, а тому гетьман Павлюк з настанням темряви наказав відходити і будувати оборонний табір із земляними укріпленнями. Це було зроблено протягом двох годин — з першої до третьої години ночі. Але, незважаючи на те, що табір прострілювався з гармат, основні козацькі сили тієї ж ночі відступили окремими загонами до міста Боровиці. У місті Павлюку не вдалося організувати належної оборони, а тому після декількох штурмів Потоцький змусив капітулювати повстанців і видати своїх керівників. Як свідчив згодом сам польський головнокомандувач, козаки билися з надзвичайним завзяттям: «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів «миру!» кричати, навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати — і так дійсно їм приходило, а коли довелося впасти з коня котромусь із наших, то збігалися, як заїлі пси, і на куски трупа рубали, хоч ми їх зверху били і на тім однім трупі кілька їх падало; котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями і дишлями». Ось так колись воювали українці...

Незважаючи на такий спротив, у козацькому таборі загинуло близько п'яти тисяч козаків, селян, у тому числі старих людей, жінок та дітей. 11 грудня 1637 року Павла Павлюка, Василя Томиленка та декількох інших полковників було заарештовано й відіслано до Варшави, де їх незабаром стратили. Ця трагічна подія відбилася в одній з українських народних пісень:

Ой, у вівторок рано
нашого Павлюка займано.
Ой, бідна ж...
Ледво пришли Робовниці,
не стало нас і половиці.
Ой, бідна ж...
П'ять тисяч застало,
да і гетих дужо мало.
Ой, бідна ж, бідна ж доля козацькая,
січе нас рука ляцькая.
Ой, бідна ж...

Аналізуючи поразку козацьких сил у війні 1637 року, необхідно вказати на те, що гетьман Павлюк не надав великого значення такому елементу воєнного мистецтва, як розвідка. Адже лише його необізнаність з реальним співвідношенням сил призвела до прийняття рішення атакувати 15-тисячну польську армію під Кумейками. Зазнали краху й плани гетьмана залучити на свій бік татар і донських козаків. Окрім того, декілька тисяч козаків і селян, що підійшли на допомогу Павлюку, не змогли переправитися через Дніпро й приєднатися до повсталих. Також треба вказати на невміння гетьмана та його оточення організувати належну оборону міста.

Разом з тим необхідно відзначити вміння козацького командування у короткий проміжок часу зібрати боєздатне військо, організувати його згідно з традиційним полковосотенним поділом та підтримувати високу військову дисципліну серед повстанців. «Прекрасні, відважні люди... ніколи не бували в такому тривалому й сильному вогні», — описували мистецтво ведення бою козаками їхні противники — польські шляхтичі. Вони відзначали, що у бою під Кумейками відстріляли близько п'ятдесяти тисяч куль з мушкетів.

Попри поразку у війні 1637 року, козацьке військо набуло великого досвіду. Адже у тих подіях, поряд з Павлом Павлюком, брали участь багато козацьких старшин (серед них і Б. Хмельницький), які зробили висновки зі своїх невдач, модернізували стратегію і тактику й через десять років змогли перемогти одну з найкращих армій Східної Європи та створити Українську козацьку державу.

Невідомий автор «Історії Русів» на початку XIX століття так описав повстання Павлюка: «Обрали від козаків та чинів їхніх гетьманом хорунжого генерального Павлюгу. Та коли він, невдовзі після обрання, став збирати і примножувати війська для підкріплення прав своїх і народних, то коронний гетьман Конєцпольський з численними військами польськими, напавши заздалегідь на Павлюгу і на військо його під селом Кумейками, розбив їх і вигнав з табору, котрий дістався полякам, яко здобич; а козаки з гетьманом ішли оборонно пішки до містечка Боровиці, де, укріпившись у замку, очікували підмоги од розсіяних військ своїх. Та гетьман Конєцпольський запропонував козакам мир з підтвердженням колишніх прав та привілеїв військових і всієї нації і з умовою прийняти в гетьмани раніше вибраного Перев'язку, а Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку. Мир був підписаний і присягами затверджений, але тривав він доти, поки козаки були в фортеці; а як скоро вийшли вони із замку і, розладнавшись, стали розходитися своїми дорогами, то поляки відразу явили звичайну свою підступність і, напавши на роз'єднаних козаків, багатьох із них посікли та перестріляли без оборони, а в інших пограбували всю їхню зброю та пообтинали вуса й чуприни. Гетьмана ж Павлюгу, обозного Гремича та осавулів Побідила, Летягу, Шкурая і Путила забрали під варту і, закувавши залізом, вирядили до Варшави з повідомленням, що вони полонені під час бою...

Слід відзначити дивовижну подібність діяльності штабу гетьмана Павла Павлюка, спрямованої на організацію повстання влітку 1637 року, до заходів Богдана Хмельницького взимку 1648 року. Через десять років він зумів врахувати не лише бойові здобутки і тактичні перемоги Павлюка, але й не допустив повторення помилок цього гетьмана, насамперед у стратегії ведення бойових дій. Після невдалої війни 1637 року Богдан Хмельницький разом зі своїми сподвижниками вів активну підготовку до антиурядового збройного повстання. Таким чином, політична та військова діяльність гетьмана Павла Павлюка і його сподвижників мала великий вплив на революційні події, які відбулися в Україні-Русі у середині XVII століття і завершилися утворенням козацької держави. Саме тому висвітлення місця і ролі цього гетьмана в українській історії набуває неабиякого значення.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Описуючи похід Аттіли в Італію, Йордан зауважує, що по завершенні його король гунів повернув своє військо і рушив на північ - “за Данубій” (Дунай). Куди ж пішов Аттіла з Італії і де ж був центр його земель?

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka