Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1641-го у сім'ї чигиринського козацького сотника Богдана Хмельницького та переяславської міщанки Ганни Сомко народився син, якого назвали Юрієм. Через шістнадцять років він вже був проголошений наступником на посаді правителя Українського гетьманату. Юрій Хмельницький найбільше разів (тричі) з усіх володарів владної булави ставав гетьманом Війська Запорозького, а також визнавався султаном Османської імперії як князь України-Русі. Окрім того, молодший син Богдана Хмельницького протягом багатьох років перебував у польському і турецькому полоні. У1663 році він подався у ченці та висвячувався в православні архімандрити під іменем Гедеона.

Після смерті у 1653 році свого старшого брата Тимоша, Юрій був єдиним сином Богдана Хмельницького і з цього часу став його реальним наступником на посаді правителя України-Русі. Батько віддає його навчатися до Києво-Могилянського колегіуму. З огляду на воєнні дії, у Києві молодий хлопець навчався недовго, а освіту здобував у Чигирині під наглядом домашніх вчителів — ченців Києво-Печерської лаври. У 1657 році його призначають наказним гетьманом, що мав керувати козацькими полками у поході на Ташлик. У червні того ж року на козацькій раді у Чигирині Богдан Хмельницький урочисто передає булаву своєму синові. Однак після смерті засновника козацької держави гетьманська посада переходить до генерального писаря Івана Виговського, який зумів зорганізувати навколо себе старшину. Однак інша частина козаків на чолі з Іваном Брюховецьким продовжувала підтримувати Юрія Хмельницького і восени 1659 року домоглася обрання його гетьманом на раді поблизу села Германівка на Обухівщині.

Юрій Хмельницький вирішив удосконалити договір з Московським царством, який був укладений у 1654 році його батьком з царем Олексієм Михайловичем. Зокрема, уточнювався пункт щодо міжнародних переговорів Москви — якби на них обговорювалися питання щодо України, то на переговорах мали б бути присутні українські посли. Російський військовий гарнізон повинен був стояти лише в Києві й підпорядковуватися у разі військової небезпеки гетьманові. Київська митрополія мала залишатися підвладною Константинопольському патріархатові. Однак цар перехитрив гетьмана — він запросив його до Переяслава, де стояли численні російські війська, а тому під таким тиском Юрій Хмельницький та його уряд змушений був погодитися на підписання нових 14 статей щодо підпорядкування Українського гетьманату Московському царству. По суті, вони перетворювали країну на політичну автономію.

Українське козацьке військо разом з російськими підрозділами вирушило у напрямку Західної України, щоб витіснити війська Речі Посполитої. Під час протистояння українсько-російської коаліції з поляками під Чудновим на Житомирщині, Юрій Хмельницький під тиском опозиційно налаштованої старшини переходить на бік колишнього зверхника і у жовтні 1660 року підписує Чуднівську угоду з представниками польського короля. Однак частина козацтва залишилася на боці московського царя. Україна поділилася на два гетьманства, хоча на козацькій раді 1661 року сина Хмельницького затвердили на гетьманській посаді як правителя двох частин України — Правобережної та Лівобережної.

Спроби об'єднати Право- і Лівобережну частини Українського гетьманату розпочалися відразу ж після політичного розколу унітарної козацької держави на початку 60-х років XVII століття. Це питання було головним під час проведення Генеральної ради в липні 1660 року. Підписання урядом Юрія Хмельницького Чуднівського трактату в жовтні того ж року та визнання ним протекції польського короля Яна II Казимира викликали невдоволення значної частини козацтва Лівобережної України, яке невдовзі оформилося в неприйняття нею влади молодшого сина Богдана Хмельницького та започаткування наказного гетьманства над полками Задніпров'я переяславського полковника Я. Сомка. Очевидно, що такий поліцентризм колись єдиної державної структури не був до вподоби законно обраному ще на загальноукраїнській Генеральній раді Юрію Хмельницькому.

«Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, рівно як і та сторона без нас...» — відзначав ще на початку свого гетьманства Юрій Хмельницький. У середині травня 1662 року гетьман також висловлював переконання, що польський король буде «...на батьківському лоні своєму, спостерігати за цілістю України...». Відразу ж після укладення Чуднівської угоди гетьман вислав до полковника Т. Цюцюри (він на той час очолював більшість лівобережних полків і підтримував російського воєводу В. Шереметева) універсал, в якому повідомляв, що цей договір передбачає збереження усіх «прав і вольностей» Війська Запорозького як на Правобережжі, так і Лівобережжі. Саме тому молодший Хмельницький радив «задніпровським» козакам перейти на бік польського короля й гарантував їм збереження життя та козацьких привілеїв. Однак лівобережна старшина на чолі з наказним гетьманом Я. Сомком бажала залишитися у підданстві московському цареві. Сомко навіть закликав у «черкаські міста» білгородського воєводу Г. Ромодановського зі своїми військами.

Тому невдовзі Юрій Хмельницький обрав військові засоби як найефективніші в справі повернення під свою владу бунтівливого Лівобережжя. Вже в листопаді 1660 року за його наказом на чолі п'ятитисячного козацького корпусу туди вирушив полковник П. Дорошенко, який до січня наступного року оволодів містами Зіньковим, Ромнами та Гадячем. Внаслідок цієї військової акції під булаву Хмельницького перейшли Полтавський, Гадяцький, Лубенський та Миргородський полки, а також Охтирський полк Слобідської України. Джерела засвідчують, що поруч з підрозділами Дорошенка на Лівобережжі воювали також польські й татарські війська, які були запрошені сюди гетьманом. У результаті таких дій «мало вже чого цілого залишилося» з міст і селищ Прилуцького полку.

Однак і цих сил виявилося замало для того, щоб опанувати великою територією з «лівого берега» Дніпра, а тому Хмельницький на початку грудня висилає до Яна II Казимира посольство на чолі з колишнім генеральним писарем С. Голуховським. Воно мало добиватися від польського короля відновлення дії Гадяцької угоди 1658 року. Окрім того українці пропонували «...деякі нові пункти, необхідні для Війська Його Королівської Милості Запорозького, в заміну тих, котрих Військо Запорозьке з комісії Гадяцької не отримує...». Також наголошувалося на питанні щодо повернення православним відібраних уніатами церков на території Корони Польської та Великого князівства Литовського. Серед іншого посли мали вимагати від польської влади, щоб жовніри, які проходили службу на Правобережній Україні, « не були тягарем для української людності». Цікаво, що під час цих переговорів козацькі дипломати виступали з пропозицією взяти під королівську протекцію скинутого з господарства волоського воєводу Костянтина Щербана.

Продовжуючи зовнішню політику свого батька, Юрій Хмельницький одночасно з переговорами у столиці Речі Посполитої намагається налагодити стосунки з московським царем. Для цього ще в кінці листопада 1660 року він пише листи до російських воєвод Ю. Барятинського та І. Чаадаева. У них він переконує московських урядовців у тому, що Чуднівська угода була не добровільною, а стала наслідком «примусу і ситуації безвиході». Тому, засвідчував гетьман, він готовий повернутися до царської протекції, але за умови надання йому певних гарантій з боку Москви. Також Ю. Хмельницький просив надіслати на Лівобережжя значну кількість царських військ, яку потім можна було б переправити на Правобережжя. Невдовзі у Чигирині відбулися таємні переговори з представником Барятинського і Чаадаева, які, однак, завершилися безрезультатно.

У зв'язку із загостренням внутрішньополітичної ситуації, вже через два тижні після посольства Голуховського до Варшави відправляється дипломатична місія на чолі із сотником С. Опарою. Поряд з розв'язанням інших питань, це посольство мало намір прохати в короля військової допомоги. Однак вона так і не була надана польським монархом, а тому П. Дорошенко в січні 1661 р. повертається на Правобережжя. Відразу після його повернення гетьманський уряд планує новий похід у район Чернігівщини на чолі з новопризначеним наказним гетьманом Г. Гуляницьким. У лютому разом з полками польського воєводи С. Чарнецького й татарами Каммамет-мурзи він виступив проти військ лівобережного наказного гетьмана Я. Сомка й російськогоо воєводи Г. Ромодановського. Численні бої й сутички між ними тривали з перемінним успіхом на землях Чернігівського, Ніжинського, а потім Переяславського й Полтавського полків до середини квітня. Зрештою українсько-польсько-татарські війська змушені були відступити, зважаючи на більш успішні дії лівобережно-українських та російських підрозділів.

На початку 1661 року Український гетьманат укладає певні домовленості з Кримським ханатом. Про це у січні Юрій Хмельницький повідомляв Яна II Казимира, говорячи про «вічну приязнь» із Мегмедом IV Гіреєм. Зав'язування українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу Війська Запорозького до налагодження стосунків з Османською імперією. Про такі наміри Чигирина повідомляв представник Папи Римського у Варшаві нунцій А. Пігнателлі, який відзначав, що український гетьман «на шкоду Польщі» спілкується із Стамбулом. У вересні того ж року січневі домовленості між Хмельницьким і Гіреєм трансформуються у Ставищанський договір, який передбачав військову взаємодію між Чигирином і Бахчисараєм та забороняв примусовий татарський «ясир» на Правобережжі.

Одночасно з відпрацюванням турецько-татарського напрямку зовнішньої політики Юрій Хмельницький знову кидає свій погляд на Москву. Це сталося після того, як на варшавському сеймі у травні українським послам було відмовлено у багатьох вимогах, серед яких найголовнішою була вимога щодо скасування унії. Очевидно, саме тому гетьман звертається з листом до Олексія Михайловича, у якому висловлює бажання відновити своє підданство та скаржиться на лівобережну козацьку старшину, яка «не допускає до того бажання».

Не полишаючи своїх намірів оволодіти Лівобережною Україною, Юрій Хмельницький у жовтні, з метою завоювати тимчасову «тогобічну» столицю Переяслав (вона була резиденцією Я. Сомка), на чолі Уманського, Подільського, Кальницького й Корсунського полків знову переходить Дніпро. Але ця військова операція, як і попередні, закінчилася невдачею — у січні 1662 р. молодий гетьман повертається в Чигирин. Не допомогли йому й ханські війська, які, всупереч Чуднівським домовленостям, жорстоко поводилися з місцевим населенням і тим самим налаштовували українців проти їхнього центрального уряду.

Чергова спроба приборкати «розкольників» відбулася в першій половині березня 1662 року, коли війська наказного гетьмана І. Богуна за дорученням Юрія Хмельницького захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та інші придніпровські козацькі міста й селища. Проте вже в середині березня вони знову були витіснені за Дніпро Я. Сомком, якому допомагали московські частини І. Чаадаева. Це не зупинило Хмельницького — вже в травні того ж року він, зібравши 15-тисячне військо, до якого приєдналися півтори тисячі поляків, одна тисяча татар і одна тисяча німецьких найманців, знову атакує Переяслав. Довготривала облога міста не вдалася, а 16 липня гетьманська армія зазнала відчутної поразки від супротивників поблизу Канева. І хоча на початку серпня Хмельницький одержав сатисфакцію в результаті перемоги поблизу Бужина, де на поміч йому прийшла татарська орда, він вже вкотре змушений був відійти на Правобережжя. Востаннє Юрій Хмельницький здійснив спробу закріпитися на лівому березі Дніпра восени 1662 року, але й вона не мала успіху, оскільки не надійшла очікувана допомога від Яна II Казимира. Цими подіями, по суті, закінчилися намагання Юрія Хмельницького об'єднати Правобережну Україну з Лівобережною.

Таким чином, протягом 1660-1662 років уряд Хмельницького здійснив п'ять військових походів з метою завоювання Лівобережжя, однак вони не принесли бажаного результату. Одночасно з діями воєнного характеру гетьманський уряд проводить також і велику дипломатичну роботу. Якщо посольство сотника С. Опари в 1660 році було першим, яке просило допомогу у свого протектора, то протягом наступних трьох років свого правління Ю. Хмельницький відправляє дванадцять козацьких посольств до Яна II Казимира, які запрошували польського монарха втрутитися в перебіг подій в Україні з метою її об'єднання. Крім того, Український гетьманат бере активну участь у відновленні, а потім і підтримує постійні «братерсько-дружні» стосунки з Кримським ханством. Лише протягом квітня-червня 1662 року до Бахчисарая було відправлено сім козацьких посольств. Головним пунктом інструкцій для них усіх була вимога-прохання до хана надавати боєздатне військо для участі в операціях з метою підкорення Лівобережжя. Неспроможність добитися об'єднання України за допомогою польської протекції знову підштовхувала Юрія Хмельницького до прийняття зверхності московського царя — у лютому 1662 року він посилає до Константинопольського патріарха ченця Шафронського з метою, щоб той «звільнив його від присяги Чуднівської». Він також веде переговори навіть з політичними опонентами короля — литовськими конфедератами. У дипломатичній інструкції послам Великого князівства Литовського відзначалося, що «...після повернення свого посла, відрядженого до війська Його Королівської Милості Запорозького, про чесноту, вірність і відвагу до Його Королівської Милості і Речі Посполитої і Його Милості пана Юрія Хмельницького, гетьмана Запорозького, і війська, яке перебуває під його регіментом, які для підняття вітчизни з військами Його Королівської Милості військовий і духовний прийняли союз...» .

Поряд з військовими й дипломатичними заходами, Ю. Хмельницький користувався таким, спочатку досить ефективним, засобом прихилення до себе невдоволених (або досить часто — непоінформованих чи просто заляканих) лівобережців, як розсилання власних універсалів, які мали закликати «тогобічних» українців до покори законно обраному гетьману та його «природному сюзерену» — королю Речі Посполитої. Ці універсали розсилалися, як правило, перед походом гетьманських військ на Лівобережну Україну. Крім того, Юрій Хмельницький та його старшина зверталися з листами до окремих лівобережних полковників й особливо — наказного гетьмана Я. Сомка. З останнім гетьман, зважаючи на родинні зв'язки (Сомко був його дядьком), неодноразово зустрічався і вмовляв його визнати свою владу. Але ні воєнні операції та дипломатичні заходи, ні розсилання універсалів і листів, ні зустрічі з лівобережною старшиною не допомогли уряду Юрія Хмельницького об'єднати всю Україну під єдиною булавою. Хоча такі заходи все-таки невдовзі вплинули на політичну позицію Я. Сомка — у першій половині 1663 р. він налагоджує стосунки задля можливого возз'єднання двох частин Українського гетьманату не лише з гетьманським урядом, але і з Варшавою.

Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині XVII століття переживала нелегкі часи. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалася надати нового поштовху ідеї «священної війни з невірними», призупинивши тим самим кризові явища всередині країни. Серед провідних монарших дворів Європи не без активної участі Апостольської столиці викристалізовувалася думка про відновлення антитурецької «Священної ліги», яка існувала на переломі XVI-XVII століть. Проти Османської імперії було направлене й Андрусівське перемир'я 1667 року між Річчю Посполитою та Московською державою, що започаткувало перегрупування сил у Центрально-Східній Європі і стало небезпечним для геополітичних планів турецького султанату і залежного від нього Кримського ханства.

У двох війнах з Польщею 1667-1672,1673-1676 років та однією — з Московською державою і Лівобережною Україною 1676-1681 років турецький султан Мегмед IV здобув право поширення своєї протекції на Правобережжя. Слід відзначити, що одним з головних ідеологічних принципів зовнішньої політики мусульманських володарів від часу заснування імперії було положення — «те, що меч ісламу здобув від гяурів, вже ніколи не може бути добровільно віддане». Саме тому Висока Порта протягом останньої чверті XVII століття робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини Українського гетьманату під владу польського чи московського монархів.

Турецький уряд, опираючись на багатовікову практику підкорення завойованих територій та досвід, набутий у відносинах з козацькою Україною (починаючи від Б. Хмельницького й до кінця гетьманування П. Дорошенка), використав щодо Правобережжя два різних підходи у політичних засадах, які утверджували владу султана на цій території України. У першому випадку Порта намагалася відродити призабуту від часу Гадяча ідею утворення васального Українського князівства, яке б базувалося на основі владних інститутів гетьманату, що зберігалися після самозречення П. Дорошенка на території Київщини і Брацлавщини. Другий різновид османської політики щодо підкорення правобережних земель опирався на введення прямого султанського управління у вигляді традиційної адміністративної одиниці імперії — веялету, яка була впроваджена на Західному Поділлі у результаті Бучацького миру 1672 року між Туреччиною і Польщею.

Зовсім інша ситуація склалася на землях Київщини і Брацлавщини, після того як 9 вересня 1676 року гетьман Правобережної України П. Дорошенко склав присягу на вірність представнику московського царя стольнику Г. Косачову. Через десять днів Дорошенко разом із двохтисячним козацьким підрозділом прибув до табору І. Самойловича і боярина Г. Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, прислані колись до нього султаном. Коли звістка про зраду Дорошенка дійшла до Стамбула, то викликала у панівних колах Османської імперії досить сильне обурення. Один із турецьких літописців писав, що «цей пройдисвіт, що леліяв у своєму серці безстидність і зраду, віддався у підданство москалям, і віддав у їх руки Чигирин, столицю козацької землі». Але султан не думав зрікатися своїх претензій на Правобережну Україну, міжнародно-політичний статус якої мав визначатися Журавницьким договором 1676 року між Туреччиною і Польщею. Ще влітку 1676 року Мегмед IV звільнив з в'язниці Ю. Хмельницького, а після офіційного зречення П. Дорошенка проголосив його князем і почав готуватися до походу на Україну, щоб утвердити там владу новопроголошеного володаря.

Очевидно, саме хтось із оточення молодшого сина Б. Хмельницького (серед нього — полковники-хмельничани П. Яненко-Хмельницький, Є. Астаматій та ін.), яке перебувало у турецькій столиці, запропонував реанімувати ідею створення Українського князівства на підвладних султанові теренах. Нагадаємо, що вона була започаткована ще наприкінці XVI століття у теоретичних розробках С. Наливайка та Й. Верещинського. З перших днів революційного вибуху 1648 року серед українського населення ходили чутки про започаткування Б. Хмельницьким окремого Руського князівства. Досить близько до втілення цього задуму підійшов у 1658-1659 роках гетьман І. Виговський, який уклав з представниками польського короля угоду про утворення в межах козацької України Великого Руського князівства, яке було б автономним державним організмом у структурі Речі Посполитої тепер вже «трьох народів». Однак практичного завершення Гадяцькі домовленості так і не набули. Лише Юрію Хмельницькому протягом короткого періоду часу — від початку 1676 року й до половини 1681 року — на руїнах колись єдиного Українського гетьманату та за допомогою турецького султана вдалося започаткувати князівську форму управління.

Отже, після відмови від гетьманської булави у 1663 році, Ю. Хмельницький був висвячений у ченці під іменем Гедеона і через деякий час одержав сан архімандрита. Але в лоні православної церкви він перебував недовго. У січні 1668 року архімандрит Гедеон разом з митрополитом Й. Тукальським брав участь у Генеральній раді Українського гетьманату, де мало вирішитися питання про прийняття османського протекторату. У своєму виступі перед козаками він підтримав політику П. Дорошенка і, зокрема, сказав, «що він батьківські всі скарби відкопає і татарам плату дасть, тільки б під рукою великого государя і королівської величності не бути». Тоді ж Хмельниченко-Гедеон висловив бажання зняти «чернецьке плаття» і повернутися до великої політики. В березні російський воєвода П. Шереметев повідомляв до Москви з Києва, що «найбільше Юраско Хмельницький Дорошенка намовляє... в підданстві у турського царя і в послушанні кримського хана». Отже, з цього часу можна говорити про відновлення активної «світської» діяльності колишнього гетьмана.

Через декілька місяців Юрій Хмельницький порвав з Дорошенком і перейшов на бік його противника М. Ханенка. Тепер він вже «налаштовував Ханенка проти Дорошенка, який прийняв бусурманську протекцію начебто з-за прихильності до короля польського...». У середині жовтня 1668 року Хмельницький був захоплений у полон підрозділом турецького чауша, що допомагав Дорошенку у битві з військами Ханенка під Стеблевим. Деякий час він перебував у Кальницькій в'язниці під охороною татар, після чого його, очевидно, відвезли спочатку до Криму, а потім до Туреччини.

Саме до цього часу, очевидно, відноситься бувальщина про спробу сміливої втечі Хмельниченка із турецького замку-фортеці, який знаходився у Стамбулі і мав назву «Сім Веж»: «Побачивши в порту декілька французьких кораблів, Юрій Хмельницький хотів уплав добратися до них і з цією метою виліз через вікно фортеці. Мотузка обірвалася, він упав, але встав і переліз через високий мур, після чого знову впав. Залитий кров'ю й виснажений, він був схоплений, караний киями, прикутий до стіни в'язниці й кілька років перебував у такому стані...». Отже, якщо вірити цьому свідченню, то не таким вже безвільним і слабохарактерним був молодший син гетьмана Богдана Великого. Адже не кожен міг зважитися на таку сміливу втечу з полону.

А ось як описував сміливу спробу втечі з турецького полону французький посол у Стамбулі де ла Круа: «Гільдезій, або Юрій Хмельницький, після прибуття до Константинополя став державним в'язнем і був поміщений до Семи Веж, де провів кілька тяжких років... страждаючи від суворих умов життя і нудьгуючи від самотності більш суворої, ніж самотність звичайного ченця. Він намагався скористатися з присутності військових кораблів найхристияннішого короля Людовіка XIV, які привезли сеньйора де Нуантеля, його посла. Ці кораблі, які очікували на відправлення назад його попередника, обрали для своєї якірної стоянки місце поблизу Семи Веж, щоб посприяти поверненню додому багатьох нещасних рабів з найрізноманітніших націй, які постійно прибували сюди. Між іншим, і шевальє де Божо, який сидів в ув'язненні у замку разом з Хмельницьким. Втеча цього шевальє була більш щасливою, ніж втеча згаданого козака, оскільки була полегшена багатьма корабельними човнами, що чекали на нього поблизу фортечного муру.

Потреба вчить розуму. Гільдезій не бачив жодної іншої нагоди для визволення, як втеча. Дізнавшись із чуток, що ці кораблі, які він бачив зі своєї в'язниці, є відкритим прихистком і доступні для всіх нещасних, оскільки турки не наважуються їх оглядати, як більшість інших, що вони ретельно обстежують... він цілковито поринув у пошуки засобів, придатних для втечі. Він не придумав нічого іншого, як перетнути мури. Але водночас він розумів, що його намір може зруйнуватися через брак інструментів, які б допомогли йому втекти.

Оскільки він вже давно перебував в ув'язненні, його не охороняли дуже пильно. Він мав свободу прогулюватися вдень у невеличкому дворику перед вежею, у якій його зачиняли на ніч. Цей дворик був відділений від моря лише високою стіною, побудованою на скелях, яка оточувала фортецю і захищала від ударів водної стихії. Він розмірковував про засоби, які б дозволили довести до кінця його намір, коли випадок дозволив йому знайти позаду дерев'яної будівлі шматок заліза, який каменярі, котрі незадовго перед цим працювали тут над укріпленням муру, залишили в цьому місці без нагляду. Прикинувшись сплячим, він дочекався часу, коли його ніхто не бачив, і схопив цю залізяку, яку сховав у матрац, набитий сіном. За її допомогою він зміг виламати два залізних прути з ґрат, що стояли на вікні його в'язниці.

Коли він робив свою справу, він не мав ні мотузки, щоб спуститися вниз, ні помічника, який би міг допомогти йому, як це було у шевальє де Божо в його біді. Він здогадався розрізати свій солом'яний матрац на стрічки, переплітаючи їх із соломою. Таким чином вийшла своєрідна мотузка, яку він прив'язав до одного з прутів ґрат, перекинув через вікно й почав спускатися вниз. Однак мотузка виявилася занадто короткою, він зістрибнув так невдало, що шум від його падіння розбудив охорону-бостанджі, кімната якої виходила на цей двір. Його втечу було виявлено садівником, який, однак, не виявив такої спритності, як в'язень, котрий не розгубився і, не маючи часу, щоб перелізти через стіну, він стрибнув прямо на скелі, сильно вдарившись головою.

Біль від удару, страх, темрява і шум, що доносився з іншого боку, не дозволяли йому продовжувати свій шлях, і він сховався у морі поміж двох скель. В цей час садівник повідомив про його втечу каштеляну. Той наказав відчинити невеличку браму, що виходила до моря, й відправив охорону на берег, щоб відрізати йому шлях, а інших відрядив на його пошуки. Вони даремно шукали його всю ніч з ліхтарями. Його знайшли лише на світанку напівмертвого від поранень, з понівеченими руками, побитого морськими хвилями і змерзлого від холоду. В такому стані його було доставлено у фортецю, управитель якої наказав дати йому багато ударів батогом, а потім закувати в залізо й відправити до іншої камери, закутого в ланцюги від шиї до ніг. Тут він і перебував з кінця 1670-го до 1677 року».

Петро Дорошенко намагався викупити Хмельниченка за посередництвом татар, але ті не погодилися це зробити з огляду на султанські плани щодо кандидатури правителя України. І справді — весною-влітку 1670 року до походу на українські землі готувалися війська Буджацької і Ногайської орд під керівництвом силістрійського паші, щоб «змістити Дорошенка і поставити Хмельниченка; бо Юрась просив цезаря Турецького про гетьманство, обіцяючи йому якнайшвидше припровадити всіх козаків, як ребеліянтів, так і вірних з цілою Україною». Одночасно турки продовжували тримати у почесному полоні не тільки Ю. Хмельниченка, але, як стверджував великий коронний гетьман Я. Собеський, ще «кільканадцять від козаків витребували претендентів». Припускаємо, що поряд з кандидатурою сина Б. Хмельницького, основними претендентами на гетьманську посаду були й інші родичі Богдана — Павло та Іван Яненки-Хмельницькі, а також, можливо, Павло Тетеря (він теж мав родинні зв'язки з Хмельницькими), який недарма у цей час втік із Варшави до Стамбула і, мабуть, домагався права на булаву.

Вже восени 1670 року в Україні ходила чутка щодо призначення Юрія Хмельницького гетьманом від імені турецького султана. Про це, зокрема, писав священик з Переволочної Г. Мужиловський. Такий поголос, на нашу думку, був спричинений тим, що майже 60-тисячне татарське військо разом з 10-тисячним яничарським підрозділом у вересні увійшло до України і розпочало боротьбу з Дорошенком задля його зміщення з гетьманської посади і «по садження» на неї Хмельниченка, який перебував в обозі турецько-татарської армії. На початку наступного року ця кампанія закінчилася поразкою, а тому екс-гетьман і невдалий претендент повертається до Стамбула, де й перебуває до кінця 1675 р.

На початку 1676 року, відразу ж після отримання звістки про бажання П. Дорошенка прийняти царську протекцію, султан Мегмед IV присвоїв Юрію Хмельницькому титул «князя Малоруської України і вождя Війська Запорозького» (в інших документах він також виступав як «князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького», «князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького», «князь України», «князь Руський» та «князь Малої Русі». Як засвідчує турецька хроніка Рашид-Ефенді, Хмельницький «був запрошений до великого візира, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями». Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України. Слід відзначити, що печатка Ю. Хмельницького значно відрізнялася від клейнодів попередніх гетьманів. На ній зображувалася постать кінного вершника з булавою у піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір'ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак з мушкетом і надпис навколо — «Печать князівства Малоруського». Згідно з повідомленнями польського резидента у Стамбулі С. Процького, там був трохи інший напис: «Юрій Хмельницький, князь удільний Руський». Згодом вона невідомим чином перейшла до І. Самойловича, а той її «при собі затримав, не відсилаючи до Великого Государя, на якій погоня і князівство Малоруське зображено».

13 лютого 1676 року Ю. Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універсал, в якому закликав усі стани українського суспільства підкоритися його владі. Цей документ на Правобережну Україну мав відвезти призначений Хмельницьким колишній соратник Б. Хмельницького — наказний гетьман Є. Астаматій (Євстафій Гиковський, Остаматенко, Стоматенко).

Прибувши на Правобережжя, Астаматій розпочинає організаційну підготовку до приїзду князя у свої володіння. Він також видає універсали від свого імені, де «по Горинь і Димер Україну описав обидва Костантинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув». Весною 1677 року Хмельницький призначив свого писаря Григорія (?) полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком був назначений Коваленко. У цей час польські урядовці намагалися не допустити наказного гетьмана Астаматія у Немирів, який він хотів зробити резиденцією для Ю. Хмельницького і столицею Українського князівства.

На початку квітня того ж року Ю. Хмельницький, пояснюючи свій перехід на бік турецького султана, пише до кошового отамана Івана Сірка та запорозького товариства: «...Благодатію и человеколюбієм того ж Спаса нашого Ісуса Христа, Сму ж возможна, нищего посадити со князя, смиренного ж вознести, а силнего низложити. Ведомо милостям вашим, как славния памяти отец наш (Богдан Хмельницький) не за иное что ревнуя к милой отчизне нашей, толко за права, за волности, Божіим повеленіем на брань поволил, и коль многие монархи склоняясь искали дружбы; равно и аз тем путем шествуя и радея крепко о святом покое, о целости милой отчизны нашей, дабы цвела в Божыих церквах и вере святой... Удоволил (Мегмед) меня своею милостию и княжеством нашим Малоросійским укрепил, в чем, как склонитеся, узнаете». Окрім того князь від імені турецького султана пропонував Сіркові разом з усіма запорожцями перейти до нього та визнати зверхність монарха Османської імперії.

Одним з перших дипломатичних кроків «Великого» посольства Речі Посполитої на поль- сько-турецьких переговорах 1677-1678 років у Стамбулі було вручення Я. Гнінським ноти протесту на призначення сина Б. Хмельницького «Dux Cosacorum». У квітні 1677 року у новинах з російської столиці повідомляли: «Хмельницький піддався султану, який дав йому титул Dux в Україні». А наступного місяця коронний підканцлер Вармінський у секретній інструкції до польського посла в Москві наказував, щоб він у разі звернення Хмельницького до царя вимагав, аби той «не вживав титулу princeps Sarmatiae».

Незабаром, 29 Червня 1677 року, Юрій Хмельницький з невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. Турецьке керівництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем, розсилає від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, що населення повинно підкорятися султану і його наміснику, а також «жити спокійно, не побоюючись татарських набігів». На початку серпня турецьке військо підійшло і стало табором під стінами Чигирина. Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи приймали козаки Хмельницького участь в облозі, невідомо — знаємо лише, що український князь у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном.

Військовий похід 1677 року закінчився невдало для Ібрагім-паші і, особливо, Юрія Хмельницького. «Три дірки має в грудях, з яких іде кров... Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскера, хіба я винен, що козаки не дотримують слова» — так описували відступ Хмельницького та його нечисленних прибічників з України очевидці тих подій. Крім того, повідомлялось, що «турецький» гетьман знаходиться під постійним наглядом у своїх господарів і не може приймати самостійних рішень. Немирівський староста С. Куницький, згідно з повідомленнями своїх розвідників в оточенні Юрія Хмельницького, свідчив про те, що останній у цей час говорив: «Краще мені в неволі сидіти, ніж у пустелі жити, тому що вся Україна розорена».

Більш вдалим для Османської імперії був другий чигиринський похід (червен» — серпень 1678 року), під час якого і розгорнулася основна діяльність правителя Українського князівства. У червні Ю. Хмельницький у листі до Яна III Собеського з табору турецької армії поблизу Бендер писав: «Мій найясніший і найсильніший Король Польський! Вітаю з багаторічним пануванням на королівстві польськім... Притому з волі і наказу н.і.н. (найвищого і найяснішого) Цезаря Турецького присилаємо через нашого пана полковника Брацлавського Губаря наші прохання до Вашого маєстату, бо з волі Бога Всемогутнього і Трійці Святої були постановлені пакти під Журавном між поляками і турками, тому і посилаю, щоб виконували... Щоб з Кальника і Немирова і інших міст війська вивели. Полк Кальницький нам належить... крім Паволочі і Білої Церкви. Ще раз прошу дотримуватись пактів, які воєвода хелмінський підписав». До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бершадський, який перед тим отримав призначення у Брацлавський полк. Представником Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського князя і гетьмана, але був дуже незадоволений, отримавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків, Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка, Апостола» з декількома сотнями людей.

1 липня полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. У кінці липня загін Юрія Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є. Астаматія й І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто (Чигирин) і замок запалили». Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візиром Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати із столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Юрія Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя. 23 серпня в універсалі до жителів Канева «руський» князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку-Хмельницькому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська. Такий же універсал був відправлений 12 вересня з Ладижина до жителів Черкас і всього населеня «задніпровської» України. «...Освідчуєм, як сьогобічним, так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства Руського і владу... пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність» — звертався Юрій Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши за допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі підкорилися Черкаси, Корсунь, Мошни і Жаботин.

Активізує свою діяльність на землях Східного Поділля й інший наказний гетьман від імені українського князя — Є. Астаматій, який перед тим виконував дипломатичні завдання свого зверхника у Стамбулі. Відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він, згідно з окремими даними, відмовився визнавати протекцію турецького султана. У зв'язку з цим, у жовтні 1678 року його було власноручно страчено Хмельницьким у Немирові («...Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»). У цей же час стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальницький полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав тільки І. Яненко-Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя лише було «оковано» на деякий час. Хмельниченку радив карати і страчувати своїх найближчих соратників не хто інший, як сам великий візир Османської імперії Кара-Мустафа.

Перебуваючи у Немирові, Хмельницький весь час нагадував польському уряду про його зобов'язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всієї Брацлавщини. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління князя-гетьмана. Головним аргументом такої затримки, з точки зору короля, було неправильне титулування Ю. Хмельницького («...до Короля Його Милості Польського незвичайні листи пише... щоб таких неучтивих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем, гетьманом, братом...). Зважаючи на протест Яна III Собеського, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля», а також, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-польська комісія по розподілу території.

У листопаді 1678 року Юрій Хмельницький ще перебував у Немирові разом з невеликою кількістю козаків (близько 1500 чол.) та однією тисячею татар. За його наказом невеликий загін на чолі з Яненком намагався відвоювати у лівобережного гетьмана Іркліїв з навколишніми селами, але місцеві козаки зуміли відстояти своє місто й захопити у полон декілька татар, що перебували на службі у Хмельницького. На допиті полонені свідчили, що Юрась збирається зимувати у Немирові, хоча, можливо, що наприкінці року Хмельницький на деякий час буде відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв з турецької столиці, що у даний період українському гетьману «дуже погано тут, навіть житла не має».

На початку 1679 року Хмельницький знову видає універсали до жителів українських міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «...не зичивши руїни місту вашому... нагадуєм, щоб взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які за рішенням своїм, у протекції нашій і ласці батьківській залишаються...». Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги-солтана: «...і нашим словом направляю до прихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичеві й батькові цієї держави...». У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі і Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе» — вже в котрий раз скаржився Ян III Собеський у Стамбул. Разом з тим восени 1678 року Юрій Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономних прав для України у випадку, коли б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої. Але гетьман ще довго пам'ятав участь поляків у його «самовідреченні» від гетьманської посади в 1663 році та часи ув'язнення з наказу короля у Марієнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке», — говорив він із цього приводу. І залишався вірним султанові.

Одержавши значну військову допомогу від татар, Юрій Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були «зігнані» І. Самойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня війська Хмельницького разом із загонами Білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Підрозділи І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, але на початку лютого вони були розбиті під Лубнами.

Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід українського князя і правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом 1679 року з Немирова на Лівобережжя ним висилалися лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок». Під час однієї такої операції до польського короля втікає I. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи образу від Ю. Хмельницького, коли той без важливих підстав прикував його у кайданах до гармати. У липні гетьман вже вкотре відсилає до монарха Речі Посполитої посольство з вимогами дотримуватися Журавненського договору.

Відомо, що у квітні 1680 року він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною. Польський дослідник К. Малішевський віднайшов в архівосховищі міста Торуня три листи князя Хмельницького до Яна III Собеського, один з яких датується 20 лютого 1680 року і був відправлений з Немирова. В ньому, зокрема, відзначалося: «...як з Королем, Його Милостю Паном Милостивим, приятелем і сусідом стараюся і буду за Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє раду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся...». Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував (так як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої аж «за Віслу».

У червні 1680 року на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви, що перед тим знаходилися у підпорядкуванні гетьмана. Однак на допомогу йому поспішали Кримська та Білгородська орди, що йшли «на з луку з Хмельницьким до Чигирина». Очевидно, що протягом року (літо 1680 — літо 1681 pp.) Хмельниченко знаходився у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 року місцеві жителі повідомляли, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.

На початку червня 1681 року, внаслідок не дуже вдалого князювання, Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі до Стамбула він помер чи був страчений, хоча існує декілька версій його смерті. Свідчення Самійла Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 році не підтверджуються документальними джерелами. Після Юрія Хмельницького з політичної арени зникають й інститути Руського князівства. Хоча, по суті, вони були уособлені лише у титулуванні його правителя. Всі останні державно-політичні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.

Юрій Хмельницький з дитинства хворів на «царську» хворобу — епілепсію, й, очевидно, у зв'язку з цим не хотів одружуватися — все своє недовге сорокарічне життя він прожив холостяком і не мав дітей.

***

Гетьман Юрій Хмельницький був гідним нащадком свого батька, адже протягом 1659- 1663 років намагався втілити у життя його ідеї та плани. Поза тим Московська держава, Річ Посполита та Османська імперія почали змагання за право володіти Україною-Руссю. Турецькому султану Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, «помилившись» із Петром Дорошенком, звернулася до призабутої ідеї створення Українського князівства на чолі із сином Богдана Хмельницького Юрієм, яке було б у повній залежності від султана. Це збігалося із стремлінням частини козацької старшини, яка не бажала визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів та хотіла зберегти власні державні інтереси. Тому для неї залишався лише один шлях — визнати владу Османської імперії і Кримського ханства. Однак уже вкотре турецький напрямок зовнішньополітичної орієнтації козацької старшини не спрацював. А гетьману-князю Юрію Хмельницькому так і не вдалося втілити у життя основну мету свого видатного батька — зробити Україну вільною.