Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Правобережний гетьман Павло Тетеря (1620-1671 pp.)

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1620-го в родині українського шляхтича Івана Моржковського гербу «Радван» народився син, якого назвали Павлом. У молоді роки Павло здобував освіту в Мінській уніатській школі, а потім — у Києво-Могилянському колегіумі. З 1639 року служив секретарем у впливових магнатів Пражмовських. Разом з цією магнатською родиною подорожував країнами Західної Європи, зокрема побував в Італії. Перед 1648 роком молодий Моржковський займав посаду канцеляриста гродського суду міста Луцька, однак підтримав повсталих проти влади Корони Польської. Ось тоді козаки й дали йому прізвисько Тетеря. Спочатку був одружений із сестрою Івана Виговського, а потім мав за дружину доньку гетьмана Хмельницького Олену. А вже 1657 року правитель України-Русі Богдан Хмельницький називав його одним з можливих своїх наступників.

***

У буремному 1649 році Павло Тетеря перебуває на посаді військового писаря Переяславського полку. Того ж року він, очевидно, переходить на службу до військової канцелярії. На той час її вже очолював його близький товариш і родич Іван Виговський. Першим важливим завданням молодого канцеляриста стало керівництво посольством Українського гетьманату до Трансільванського князівства наприкінці 1649 року. Після вдало завершеної місії він неодноразово брав участь у різноманітних переговорах, що проводилися в Чигирині, й по суті став правою рукою генерального писаря. Він також виїжджав з дипломатичними дорученнями до Молдавського князівства. Невдовзі Богдан Хмельницький призначив його полковником Переяславського полку — це трапилося влітку 1653 року.

У січні 1654 року Павло Тетеря не тільки за наказом гетьмана організовував сумнозвісну Переяславську козацьку раду, але й разом з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним очолив посольство до Москви для остаточного затвердження українсько-російських домовленостей. Цікаво, що через чотири роки саме Тетеря був одним з головних авторів Гадяцької угоди 1658 року Українського гетьманату з Короною Польською. У 1660 році він також брав участь в укладенні українсько-польської Чуднівської угоди, але вже на боці дипломатів Корони Польської.

У травні 1659 року, після від'їзду української делегації з вального сейму, що ратифікував Гадяцьку угоду, полковник Тетеря залишився у Варшаві й вступив на службу при королівському дворі Яна II Казимира. Восени наступного року він за дорученням свого патрона прибув до України і, при безпосередній участі польського представника С. Бенєвського, був обраний в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради 1660 року, завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету, здобутому у попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя...» — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Богдана Хмельницького. У той же час Тетеря промовляв, що козацтво вже й так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті писарської не буде знати, але й всієї України».

У цей складний період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, але й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького». Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм батьком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших високопоставлених козацьких «колаборантів» чекали великі винагороди: король надає Тетері у володіння маєток у Сіраковщизні, а також підтверджує права на Демидів, Літурівку, Абрамівку, Рилівку, Воронків- ку. Крім цього, той отримує річпосполитські посади королівського секретаря, Хмельницького підчашого, а невдовзі — полоцького стольника.

У 1661 році Ян II Казимир за порадою Є. Любомирського запланував провести великий спільний з'їзд-нараду, де були б присутні найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьманату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько-українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але гетьман Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації». У зв'язку з цим, королівський уряд робить ставку на «персональне» прихилення до себе окремих старшин шляхом їхнього підкупу. Послам (а також іншій старшині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми грошей з королівської скарбниці. Вони одержували землі, маєтки, хутори, млини та іншу власність. Також підтверджувалися їхні права на ті маєтності, якими вони володіли, їм надавалося шляхетство тощо. Самому Хмель- ниченку було видано привілей на м. Гадяч разом з усіма прилеглими селами і хуторами та Суботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману, йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїжджали територією козацької України. Одночасно до польських воєвод і шляхти в Україні було вислано з десяток королівських універсалів з наказом виганяти козаків з «добр земських». Все це робилося задля того, щоб перетягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз із Кримським ханатом та використати козацтво в проектованих Яном II Казимиром і його дружиною виборах.

На початку 1662 року до України вже у статусі королівського секретаря приїжджає Павло Тетеря. Метою його повернення було отримане від Яна II Казимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельницького. Після прибуття до Чигирина, де його ще сприймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж почав насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконував гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей в Україні. Згідно з одержаним наказом, Тетеря постійно звітує до Варшави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлював думку щодо неспроможності володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначав, що коли «цей жереб (гетьманство) паде на мою голову і якщо воля Його Королівської Милості і Речі Посполитої будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю». Поступово Тетеря з королівського секретаря й номінального генерального писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 року польський монарх надав йому право на «вибирання індукти й евекти у воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім, на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться...». Вдячний підданий у вересні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утримання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвидша присилка сюди коронних військ.

Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання Павла Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між останнім і королівською канцелярією наприкінці 1662 року, а також інші джерела. Це все робилося заради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій з Росією. З огляду на це, Тетерю було обрано гетьманом Війська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1- 2 січня 1663 року. У березні до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний Іван Мазепа, який мав вручити Тетері монарші клейноди — привілей на гетьманство, булаву, хоругву, бубни, печатку, а також домовитися про час і місце прийняття від нього присяги, з умовою, «щоб той акт у церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець митрополит відправляв... ані під жодною протекцією бути неможливо народові слов'янському, як під Паном природнім». Однак Тетеря, зважаючи на низький статус Мазепи (той був всього-навсього королівським покойовим), відмовився приймати з його рук клейноди.

Перші кроки Павла Тетері на гетьманській посаді свідчили про певні зміни у його ставленні до зовнішньої політики українського уряду. Спочатку він намагався проводити політику лавірування між оточуючими гетьманат державами. Зокрема, він вислав посольства до Бахчисарая та Москви з пропозиціями про підписання міждержавних угод, які б гарантували невтручання у внутрішні справи України та визнавали його владу. Кримський хан не погодився виводити свої війська з території козацької держави й запропонував Тетері звертатися до нього лише через польського короля. У свою чергу московський цар поставив перед правителем Правобережної України жорстку вимогу прийняти його протекцію. З огляду на це, новообраний гетьман все ж таки вибрав перевірений шлях повного визнання «дідичного» сюзеренітету Речі Посполитої.

Хоча через деякий час, у липні 1663 року, Тетеря заявляв, що взагалі хоче скласти із себе гетьманські повноваження, й аргументував це ненадходженням від Польщі військової допомоги, а також «через розладнання мого здоров'я та з багатьох інших причин». Якби польський король надіслав війська, а також «прислав» (?) нового козацького зверхника, то, писав Тетеря до Варшави, він із задоволенням залишить Україну. У відповідь на повідомлення про відправлення необхідної допомоги, гетьман вислав до Польщі послів, які мали просити Яна II Казимира особисто прибути до Чигирина: «Ми, українські жителі князівства Руського і Військо Запорозьке, вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості побачити Й.К.М. (його королівську милість) у наших землях». Прибуття в Україну польського короля, очевидно, мало засвідчити високий авторитет гетьмана, а також убезпечити його від виступів опозиції, які вже назрівали. Окрім того Павло Тетеря висловлював надію, що присутність короля зможе швидше об'єднати розрізнені частини Українського гетьманату.

Восени, 22 жовтня, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном — королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя правобережної частини гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху. Її текст був таким: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому, у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ Й.К.М. [запорозьких], мені підлеглим, найяснішому Янові Казимирові, королеві польському і шведському, князю литовському, руському etc. і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Великого князівства Литовського, вірним, зичливим і слухняним буду, всіляких сторонніх протекцій і панів зрікаюся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля ЙМСці (його милості) і Речі Посполитої Польської....».

Козаки вручили своєму сюзеренові красивого турецького коня з коштовною збруєю й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна українсько-польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, вирішили, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржищева і там будуть переправлятися через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж будуть іти на Бориспіль, а потім уздовж Десни до Остра. За словами самого Яна II Казимира, цей похід здійснювався заради «визволення підданих наших з рук ворога (Москви) і для утримання цілої України... для впровадження прав, вольностей і свобод народу руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам».

Про велике бажання польського короля бачити на гетьманській посаді саме Павла Тетерю свідчать і такі дії. Відразу ж після прийняття гетьманом присяги він надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на м. Ольховець і брацлавське староство, яке гетьманові відступив С. Чарнецький. Коли в липні 1664 року Ян II Казимир на чолі польсько-татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь-яким способом Тетеря залишився », та відправив на допомогу своєму ставленику значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасної діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину».

Правобережний гетьман Павло Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об'єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника. 22 січня 1663 року він відправив до Варшави посольство полковника Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна II Казимира надати Тетері допомогу у від воюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд висував ряд політичних вимог: по-перше, збереження за козацтвом усіх старовинних «прав і вольностей» і не чинити йому ніяких кривд з боку польських урядовців та шляхти; по-друге, права на самостійні зовнішні відносини з Молдавією та Волощиною; по-третє, забезпечення об'єднання України; по-четверте, почати мирні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, Г. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бутенко та ін.; по-п'яте, гарантувати постійну допомогу з боку Кримського ханства.

Через місяць, 21 березня, новообраний гетьман вислав до лівобережних полків універсал, в якому закликав підкоритися своїй владі. Крім того, він намагався встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега» Дніпра. У результаті таких дій він ледве не схилив на свій бік «тогобічного» наказного гетьмана Я. Сомка. Досить велику надію покладав правобережний уряд і на успішне здійснення військових операцій проти «непокірних» лівобережців. Хоча, як відзначали історики, на відміну від Ю. Хмельницького, гетьман Тетеря спочатку відмовився від масштабних походів і віддавав перевагу тактиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами. Наприкінці зими 1662-го — весною 1663 року правобережні полки спільно з татарами оволоділи Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернутися на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полків, що були невдоволені як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана.

Розуміючи, що власними силами об'єднати Україну буде складно, Тетеря в серпні 1663 року закликав на допомогу кримських татар, а також нагадав польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Як вже відзначалося, правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663-го — зими 1664 року здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об'єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром (очевидно, його участь у поході була спричинена великим бажанням дістати реванш після поразок від Б. Хмельницького), нараховувала близько 100 тисяч чоловік. Так, наприклад, під час облоги Глухова, яка розпочалася 23 січня 1664 року, під керівництвом короля перебувало 20 000 польської кавалерії та 12 000 рейтарів, 20 000 татар, 20 000 правобережних козаків, 14 000 польських і німецьких піхотинців, 4000 німецьких драгунів та 2000 польських драгунів. Ця грандіозна як на той час кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам. Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторін щодо місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханства.

Тогочасна політика гетьмана Павла Тетері, суть якої полягала в тому, що «...ми повинні силою зброї Вашої Королівської Милості, Пана нашого милостивого і за допомогою орди, що прибула нещодавно з Селім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну», — зазнала краху. Атому поразка цієї військової кампанії означала остаточний провал намірів Тетері відновити єдність Українського гетьманату.

Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Ця акція здійснювалася за великого сприяння гетьмана Павла Тетері, який від початку 1663 року офіційно визнав зверхність над собою « королівської мил ості ». Наступного року він відправив українських послів на черговий вальний сейм Речі Посполитої і наказав їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підкорятися лише йому. Сама ж елекція гетьмана мала відбуватися за обов'язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків, і добровільне обмеження гетьманом своєї влади викликали незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва.

Визнаючи владу польського монарха, Павло Тетеря намагався добитися від свого сюзерена автономних владних повноважень задля збереження Українського гетьманату як державного утворення. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, але невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації. На основі віднайденої в польських архівах «Інструкції...» гетьмана Тетері та всього Війська Запорозького своїм представникам на вальний сейм у Варшаві 1664 року, можна прослідкувати характер політичних вимог тогочасної української еліти до «короля і станів Речі Посполитої». Важко погодитися з тим, що козацька старшина жертвувала політичною автономією заради станової. Переконані, що в даному випадку ідея станової автономії не могла підміняти ідею політичної. На нашу думку, вони (ідеї) висувалися одночасно й були ланками одного процесу, а саме спробами козацької еліти не лише легітимізувати себе як «політичний народ» України, але й дистанціюватися від шляхти як «народу політичного» Речі Посполитої. Найпереконливішим аргументом цьому є постійне піклування керівництва Українського гетьманату про «права і привілеї» всіх станів «руського» (українського) народу. Козацтво стало на захист свобод і вольностей всього українського народу та виконувало «функції протектора Православної церкви... національних, культурно-освітніх запитів всього православного населення Корони Польської та Великого князівства Литовського». Українська еліта не відмовлялася від своїх політичних прав (серед яких чи не найголовнішим було право захисту православних українців) на користь станових, адже якби вона це зробила, то відразу б втратила й набутий з такими великими труднощами у добу Б. Хмельницького соціальний статус.

На жаль, Павло Тетеря, за влучним висловом кримського хана, став «королівським гетьманом, а не козацьким», а потім і взагалі втратив найвищу в Україні посаду. Згідно зі спостереженням сучасника Веспасіана Коховського, наприкінці свого правління Тетеря «замкнувся в Чигирині під охороною, і якби король не повернувся з Лівобережжя, то там би й загинув».

З 1665 року Павло Тетеря знову проживає у Варшаві, але не забуває про свою батьківщину. У 1667 році він став членом Львівського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі святого Меркурія. Документи свідчать, що у 1669 році колишній гетьман виявляв бажання стати ченцем Києво-Печерського лаврського монастиря. Після оголошеної баніції у червні 1670 року, Тетері прийшлося втекти з Польщі на територію Молдавії, а згодом до Османської імперії. Очевидно, що там він розглядався турецьким султаном Мегмедом IV знову як один із претендентів на гетьманську посаду в Україні, і султан навіть вручив йому турецький прапор — санджак. Можливо, що саме з огляду на це, у квітні 1671 року Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі. Він був похований в одній із православних церков Адріанополя (сучасне місто Едірне, Туреччина).

Павло Тетеря мав двох братів (один з них був зведений) і двох сестер. Його перша дружина померла у жовтні 1657 року, а другою в 1660 році стала донька Богдана Хмельницького Олена. Вона була вдовою після загибелі Данила Виговського. Мати Павла Тетері, Анастасія, пережила свого сина й подалася у черниці.

***

Павло Тетеря був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 року та Гадяцької угоди 1658 року. У першому договорі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а у другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої. Під час свого гетьманування на Правобережній Україні він ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до початку Української революції геополітичну рівновагу міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Але з часом, вже після втечі з України, Павло Тетеря все ж таки зрозумів свою помилку в тому, що повністю довірив польському королю вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар'єрою, але й власним життям.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Добре відомо, що як в російській так і радянській історіографії домінувала ідея подніпровського походження "братніх народів", яка б обґрунтовувала великоруське “слов’янство” та погляд на Київську Русь як протовеликоруську державу. В основі цієї теорії лежить ствердження про масове і повне переселення русів (подніпровців) на Північний Схід (Залісся) до кінця 13 століття і спустіння Подніпров’я як наслідок цих міграцій та навал сусідів, зокрема татарського спустошення. Ця давно спростована даними антропології, культурології та лінгвістики теорія тим не менш існує по сьогодні і залишає своїм головним аргументом “великоруську билинну спадщину”. Виявляється, що давньоукраїнський (руський) старинний епос зберігся лише на території сучасної РФ, але відсутній в Україні...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka