Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
влажная химчистка диванов минск без посредников
лічилка
Новини сайту

Петро Дорошенко - гетьман обох берегів Дніпра

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1627-го, липня 2-го дня, у день святих Петра і Павла, в спадковій козацькій родині Дорофія народився син, якого охрестили як Петра. Це сталося у місті Чигирині на Черкащині. Батьком Петра був заслужений полковник місцевого реєстрового козацтва Дорофій, а мати походила з місцевого роду Тарасенків. Дідом Петра був відомий козацький гетьман Михайло Дорошенко. Наш герой мав чотирьох братів: старшого Григорія та молодших — Андрія, Степана й Антона, а також сестру (її ім'я не збереглося). Петро Дорошенко змолоду здобув добру освіту, досконало володів латинською та польською мовами, був гарним оратором. Можливо, що він навчався у відомому Києво-Могилянському колегіумі саме у той час, коли його очолював один з тогочасних просвітників православної Європи — київський митрополит Петро Могила.

Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського ко-зацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Посполитої. Саме у 30-х — першій половині 40-х років XVII століття на українських землях загострилися національні, релігійні, соціальні та економічні суперечності. Сучасники тих подій відзначали, що шляхтичі всіляку свободу у козаків відняли і людям благочестивим тяжкі, нечувані податки наклали. Заборонні постанови варшавських сеймів не могли зупинити розбурханої української стихії.

Вже у 15-16 років, як і всі однолітки, Петро прилучився до військової служби. Разом з досвідченим батьком він був учасником багатьох відчайдушних козацьких походів, під час яких познайомився з впливовим чигиринським сотником Б. Хмельницьким. Очевидно, що якийсь час він навіть був його джурою, тобто помічником у різних справах — допомагав своєму патронові носити зброю та доглядати за конем. Можливо, саме Хмельницький, поряд з батьком, вчили юнака військовій майстерності.

Доба численних козацьких повстань завершується у 1648 році вибухом грандіозної Національно-визвольної війни всіх верств українського суспільства на чолі з козацтвом за свою свободу. Імовірно, що 20-річний чигиринський козак міг бути обізнаний із планом підготовки визволення з-під влади Польщі. Адже він був серед тих небагатьох козаків і старшин, які разом з Богданом Хмельницьким ще наприкінці 1647 року подалися на Запорожжя, звідки наступного року й розпочали свою довголітню боротьбу за власні права та звільнення свого народу. Під час Національно-визвольної війни середини XVII століття, яка з часом переросла у справжню революцію, була створена Українська козацька держава, а сам Петро Дорошенко став одним з найближчих соратників великого Богдана.

Джерела засвідчують, що весною 1649 року Петро Дорошенко став сотником Чернігівського полку, але наприкінці того ж року вписався до Зборівського реєстру як гарматний писар Чигиринського полку. Очевидно, що він відзначився під час численних битв і військових операцій (під Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, Білою Церквою, Батогом та ін.), а тому був призначений у квітні 1655 року наказним полковником Прилуцького полку Війська Запорозького. За дорученням гетьмана Б. Хмельницького Дорошенко у складі українських посольств також проводив переговори з московськими, турецькими та шведськими дипломатами про військову допомогу для козацької держави. У травні 1657 року Дорошенка обрали полковником Прилуцького полку. На цій посаді він показав себе не тільки як вправний військовий діяч, але й здібний адміністратор.

У 1658 році серед інших старшин він підписав Гадяцьку угоду з подяками, а наступного року вже очолював українське посольство в Москві й домагався відміни окремих статей Переяславського договору 1659 року. Полковник Петро Дорошенко підтримав гетьмана Івана Виговського у його боротьбі з промосковськи налаштованою опозицією. Він також був одним з авторів так званих Жердівських статей, які передбачали укладення договору з Московською державою на основі невтручання останньої у внутрішні справи України. Однак ті так і не були затверджені царем.

Виконуючи обов'язки генерального осавула та обозного (в тому числі неодноразово призначався наказним гетьманом на час військових походів) в урядах Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Степана Опари, Дорошенко проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності та її захисту від іноземного втручання. У 1660 році Петра Дорошенка обрали полковником його рідного Чигиринського полку, що означало велику повагу та довіру до нього з боку місцевих жителів і заслужених козаків. Через п'ять років він також обійняв посаду полковника Черкаського полку Українського гетьманства.

Наприкінці літа 1665 року впливовий генеральний старшина Війська Запорозького Петро Дорошенко за допомогою татар силою відібрав булаву у свого попередника С. Опари, який, на думку багатьох сучасників, не вирізнявся особливими здібностями державного діяча. 18 серпня на старшинській козацькій раді поблизу Богуслава його обрали гетьманом. Саме під час проведення цієї ради вперше в історії тодішньої України козацька старшина присягнула своєму гетьману в тому, щоб «у послушенстві його залишатися ». Одночасно українцями була складена й присяга на вірність королеві Речі Посполитої, а також, щоб «мешкати у згоді й приязні» з кримським ханом.

Для того щоб зрозуміти таку поведінку козацької старшини під час проведення Богуславської ради, треба повернутися трохи назад та оцінити міжнародне становище новопосталої у геополітичному просторі Європи Української держави. Перебуваючи у «силовому полі» боротьби за першість між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією (включно з Кримським ханством), правителі гетьманства, які з 1654 року відмовилися від польсько-литовського сюзеренітету, вимушені були визнавати залежність від інших монархічних володарів — царя та султана, а потім знову поверталися до протекції короля. У той час така поведінка у зовнішній політиці була типовим явищем для цього європейського регіону. Саме так, наприклад, протягом багатьох століть діяли правителі Пруссії, Сербії, Угорщини, Трансільванії, Волощини, Молдавії та інших країн. Не маючи можливості самостійно відстояти свою незалежність та намагаючись утримати владу над підлеглими територіями, вони шукали для себе серед більш могутніх династичних володарів надійних захисників-сюзеренів, але це аж ніяк не свідчило про зникнення їхніх держав з політичної карти світу.

Попередники Петра Дорошенка також були вимушені проводити політику лавірування і відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого й тим самим забезпечувати міжнародно-правову легітимність України, а особливо — убезпечувати її від поглинення іншими державними утвореннями. Відомо, що гетьман Богдан Хмельницький протягом 1654-1657 років перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана, а також намагався здобути угорсько-трансільванський і шведський сюзеренітет. Іван Виговський у 1658 році спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Юрій Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 році обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Іван Брюховецький, який розпочав у 1663 році з російської протекції, закінчив 1668 рік бажанням визнати зверхність Османської імперії.

Визнання старшинами Петра Дорошенка за свого провідника в серпні 1665 року було підтверджено на Генеральній раді, яка відбулася у Чигирині в січні наступного року. Відразу ж по цьому новий гетьман вислав декілька листів до польсько-литовського короля Яна II Казимира. У них він повідомляв про визнання його сюзеренітету, а також прохав направити королівські універсали до Запорозької Січі й Лівобережної Гетьманщини, щоб вони повернулися з-під влади Москви до «королівської ласки». Також Дорошенко просив про звільнення від обов'язку утримувати польські залоги коронної армії в містах України. З Чигирина до Варшави вирушило посольство, яке мало завдання від гетьмана домовитися з монархом Речі Посполитої про таке: щоб підрозділи коронного війська не поводилися жорстоко з українським населенням; польські жовніри не зупинялися на «квартирування» там само, де й козацька піхота; королівський гарнізон було виведено з Чигирина; гетьману надали привілей на вибір різних прибутків з Чигиринського староства; прискорили присилку королівських листів на Запорожжя; дали згоду на звільнення з польської в'язниці митрополита Йосифа Тукальського, екс-гетьмана Ю. Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, а також, щоб король клопотався про повернення з московського полону рідних братів Дорошенка — Андрія і Григорія.

Зважаючи на те, що бажаної реакції з боку Яна II Казимира на ці прохання не було, Петро Дорошенко на початку 1666 року повторно відрядив до столиці Польсько-Литовської держави своїх представників. Від імені «всієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря та осавулів, полковників, сотників, отаманів, товариства і черні» й за дорученням «одностайної» козацької ради вони зверталися до варшавського сейму 1666 року про визначення автономно-державного статусу Війська Запорозького; права Православної церкви, питання про функціонування української мови, забезпечення українцям належної освіти тощо. Козацькі посли також мали домагатися, щоб сейм сприяв у справі затвердження королем на гетьманстві Дорошенка, якого було обрано «единодушно і вільними голосами». І хоча домагання гетьманського уряду зводилися лише до відновлення умов Зборівської угоди 1649 року, вони так і не були прийняті польською стороною. Король відписав Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й здійснював відносини з Кримським ханством без погодження з Варшавою. Більш того, на Правобережну Україну вирушило багатотисячне військо Речі Посполитої для упокорення «бунтівливого» гетьмана.

18-19 грудня 1666 року поблизу містечка Браїлів на Поділлі сталася битва між українською армією, якій допомагали війська Кримського ханства, та коронними підрозділами на чолі із С. Маховським. Як вправний полководець, Дорошенко завдав удару ворогові, коли той рухався на марші. Це трапилося десь за 10-11 км від подільського міста Браїлова. Під захистом пересувного табору поляки змогли пройти лише кілька кілометрів, але все ж таки були розбиті козацькою піхотою і татарською кіннотою. У жорстокому бою, який тривав понад дві години, загинуло близько півтори тисячі шляхтичів, тоді як втрати українців і татар були в декілька разів меншими. Перемога у цій битві дала змогу Петрові Дорошенку оволодіти Браїловим та в лютому 1667 року оточити Білу Церкву — одну з найбільших польських фортець на Правобережжі.

Наступ коронної армії та переговори Варшави і Москви про поділ України за її спиною підштовхнули Петра Дорошенка до пошуку кращого захисника-протектора. А оскільки польський король і московський цар вже показали, на що вони здатні, вибір зупинився ще на одному монархові, який хоча й виступав раніше в ролі сюзерена Українського гетьманства, але швидше формального, ніж реального. Це був не хто інший, як «володар усього світу», султан Османської імперії Мегмед IV. Історики засвідчують, що перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом мали місце вже в лютому 1666 року, коли після козацької ради в Лисянці гетьман повідомив турецького султана про схильність до визнання його протекторату. Очевидно, це й справді було так. Адже у квітні того ж року в листі великого візира Високої Порти Кепрюлю-заде Фізіля Агмеда-паші вказувалося на те, що український гетьман є підданим турецького султана. Восени того ж року Дорошенко, згідно зі свідченнями очевидців, присягнув представникам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві». Серед причин звернення гетьмана до мусульманського володаря про визнання його зверхності було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель. Окрім того, гетьману необхідно було заручитися військовою допомогою татар та домогтися їхнього невтручання у внутрішні справи свого уряду.

Інформацію про фактичне розв'язання питання щодо розподілу сфер впливу над Україною між Москвою та Варшавою Петро Дорошенко одержав ще влітку 1666 року. 26 липня він звернувся із скаргою до короля на те, що Чигирин не ставлять до відома про хід польсько-московських переговорів. Дізнавшись про умови польсько-московського перемир'я, яке було укладене у січні 1667 року в Андрусові, гетьман Дорошенко на початку лютого відіслав своїх послів до Бахчисарая з пропозицією про укладення українсько-кримського союзу. Козацькі полковники М. Зеленський та Д. Лісницький також мали домагатися від кримського хана відновлення стосунків з московським царем та його участі разом з українцями й татарами у військових діях проти Польщі. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханства гетьман хотів замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму. Зважаючи на те, що хан без свого зверхника султана Мегмеда IV не міг вирішити поставлених перед ним важливих питань, Дорошенко направив своїх дипломатів ще й до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 року посольство Українського гетьманства на чолі з М. Раткевичем-Портянкою було прийнято султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50-тисячне військо. Польський дипломат Є. Радзієвський, що в той же час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому у султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі». Автор анонімної реляції засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернуть поляків догори ногами». Вважаємо, що Дорошенкові посли хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися від нього наказу залежному кримському хану виступити разом з українцями проти Польщі.

Після відправлення до Криму й Туреччини посольств, які мали чіткі антипольські інструкції, Петро Дорошенко з метою відмови від Андрусівських домовленостей продовжував переговори з московськими представниками в Україні — воєводою російського гарнізону в Києві П. Шереметєвим та стольником В. Тяпкіним. У свою чергу ті вмовляли гетьмана відмовитися від союзу з татарами. На що Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків із Кримом, оскільки хан є союзником Речі Посполитої. Окрім того, відзначав гетьман, згідно з положеннями Гадяцької угоди 1658 року він залишався підданим польсько-литовського короля.

До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією виступу до Галичини, щоб спільно з татарами розгромити основні частини польської армії та об'єднати цей український регіон під гетьманською булавою. Проте цей похід українсько-татарських сил завершився перемир'ям між Варшавою та Чигирином поблизу Підгайців, яке було укладене 19 жовтня 1667 року. У зв'язку із вторгненням козаків Запорозької Січі на чолі з отаманом Іваном Сірком до Криму, татари відмовилися підтримувати Дорошенка й, по суті, примусили його підписати угоду з поляками про підданство королю. Натомість Дорошенко обіцяв не приймати ніяких іноземних протекцій. Крім того, він зобов'язувався не перешкоджати шляхті повертатися до своїх маєтків в Україні та не вводити своїх військ до тих міст, де ще не було запроваджено інститутів козацької держави. Зі свого боку, польська сторона дозволяла українським представникам прибути на черговий сейм для оголошення своїх вимог й обіцяла не вводити коронні підрозділи на територію, що належала до Українського гетьманства. Однак у наступні роки положення Підгаєцького перемир'я фактично не виконувалися жодною зі сторін.

Отже, посольства Петра Дорошенка з дорученнями про допомогу до Криму й Туреччини, його переговори з Москвою та Варшавою, а також похід козацького війська до Західної України й укладення перемир'я з Річчю Посполитою так і не призвели до об'єднання українських земель та не змогли завадити процесу примирення між Польщею і Росією. 28 жовтня 1667 року Андрусівське перемир'я все ж таки було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Крім того, продовжувався переговорний процес щодо остаточного оформлення попередніх польсько-російських домовленостей у вигляді «вічного миру».

Реакція Петра Дорошенка та його оточення на ці дії християнських монархів щодо поділу України була вкрай негативною й навіть близькою до панічної. Як засвідчував один з посланців тогочасного московського резидента в Україні стольника В. Тяпкіна Тютєрев, український гетьман, довідавшись про ратифікацію Андрусівських домовленостей у Москві, був дуже засмучений разом з усією старшиною і пролежав «тяжко хворий» протягом двох днів. Після цього, як описував далі своє перебування в Чигирині Тютєрев, Дорошенко запросив його на службу Божу до церкви, де правили київський митрополит Й. Тукальський і архімандрит Гедеон (Ю. Хмельницький). Під час служби згадувалися польський король і московський цар як захисники християнської віри. Очевидно, такі дії гетьмана мали засвідчити перед посланцем Москви те, що він хоч і шукав захисту в турецького султана, однак не «побусурманився» й сподівався на інше розв'язання російсько-польського протистояння за Україну.

У зв'язку з позицією Українського гетьманства положення Андрусівського перемир'я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня-грудня 1667 року польсько-російські переговори тривали у Москві. Поряд із твердою позицією Петра Дорошенка, іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала загроза безпосереднього втручання в боротьбу за Україну Османської імперії, яка вирішила зміцнити свої позиції у східноєвропейському регіоні. Адже Московський договір, який був укладений між Росією й Польщею в грудні 1667 року, мав чітку антитурецьку та антиукраїнську направленість. Згідно з дослідженнями російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, скільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу». Але звернемося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській історіографії договору, який доповнював положення Андрусівського перемир'я.

Вже на початку першої статті Московського договору декларувалася його основна мета — «проти бусурманського (турецького султана і кримського хана) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів залишається». Польський король на прохання московського царя пробачав всілякі провинності й відступництва «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, як на нашу думку, про головне — польський король та московський цар погоджувалися на подвійне підпорядкування України з огляду на самостійну політику «козаків українців, які противляться», і особливо на турецьку загрозу протегування над ними. Згідно з договором, цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п'ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч».

Зрозуміло, чому гетьман Дорошенко та його оточення так різко відреагували на цю угоду, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 року, під час перебування в козацькій столиці, вони вислухали від Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького «багато грубих слів... і ніякої їм учтивості у Чигирині не було». Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та делегувати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й росіян, виклавши в листі від 1 січня 1668 року до В. Тяпкіна свої думки про участь Московської держави в поділі території Українського гетьманату. З огляду на важливість цього непересічного документа, як типового джерела тогочасної політичної думки й розуміння позиції гетьманського уряду, вважаємо за необхідне процитувати його з мінімальними скороченнями. «...A ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, — писав Дорошенко, — розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Богу дякувати, війна припинилася; але яка з того користь для Православної церкви? ...Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь у таку неволю... А того ярма ані ми, ані батьки наші носити не звикли...». Такою різкою й не дуже дипломатичною була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору.

Ознайомлення козацької старшини з текстом Московського договору змусило їх також звинуватити польського й російського монархів у порушенні попередніх домовленостей з Українським гетьманством. У січні 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій були прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів козацької держави: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з'єднанні й жити би осібно і давати данину Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя) і Королівської Величності з цього часу не бувати». Щодо міжнародних проблем гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького». Крім того, українська сторона висувала такі умови підданства османському володарю: Україна все ж таки не повинна була сплачувати данину; султан не мав права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; прислані в Україну турецькі війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до гетьманства й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; кордони козацької України в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; султан не має права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті; турецькі урядовці мали писати листи до Чигирина українською мовою, а посли від Османської імперії вміли нею розмовляти. Якби Мегмед IV не прийняв цих пропозицій, то гетьман з усім «Військом Запорозьким подумає й іншим яким про себе заявить способом». Тобто, гетьманський уряд «лякав» султана тим, що у випадку неприйняття запропонованих умов Україна буде шукати собі іншого протектора. Як показали подальші події, султан Мегмед IV погодився лише з окремими пунктами, а саме — не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків) та дозволити їм самостійно обирати гетьмана, який мав правити довічно.

Протягом першої половини 1668 року Петру Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там загальноукраїнську раду для вибору гетьмана «обох боків» Дніпра. Вона відбулася 8 червня, а її хід та результати (які детально описані істориками) переконливо засвідчили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а Петра Дорошенка обрано гетьманом «всього Війська Запорозького». За результатами ради в листі до великого коронного гетьмана Я. Собеського Дорошенко писав: «...усе Військо вкупі, і Задніпровські обидві сторони під єдиним регіментом у послушенстві мені належати стали». Отже, мрія Дорошенка, хоча й ненадовго, здійснилася. Він нарешті зумів зробити те, що не вдавалося його попередникам Ю. Хмельницькому й П. Тетері, а саме — об'єднати розтерзану сусідніми монархами та внутрішніми чварами Україну.

«За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство», — зробив з цього приводу висновок відомий історик та один з нащадків гетьмана Дмитро Дорошенко. В усіх українських церквах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Адже в цей час він видав ряд універсалів щодо охорони багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності. Посилення влади Дорошенка дуже налякало верхівку Польсько- Литовської держави, яка непокоїлася, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився на «удільного» володаря. Ці побоювання відображалися в багатьох тогочасних листах і документах. Так, наприклад, львівський єпископ Й. Шумлянський, який за дорученням короля проводив переговори з П. Дорошенком, звітував до Варшави: «...ці люди (українці. — Т.Ч.) не хлопи, але народ самостійний». Очевидно, саме тому польські хоругви ще перед походом П. Дорошенка на Лівобережжя підступно напали на Паволоцький і Кальницький полки, тим самим порушивши умови Підгаєцького перемир'я 1667 року.

У червні 1668 року коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це зумовило відтягнення основних сил Дорошенка з Лівобережжя — наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши набік пакти (Підгаєцькі. — Т.Ч.), починають наступати з військовою потугою на Україну», — описував складне міжнародне положення козацької України сам гетьман у листі до господаря Молдавського князівства.

Залишаючи Задніпров'я, Петро Дорошенко призначив там наказним гетьманом миргородського полковника Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного). Призначений гетьманом над «сіверськими» полками, Ігнатович (це сталося 8 червня 1668 р.) вже наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобережної частини Українського гетьманату та склав присягу московському цареві. Не виключено, що досвідчений Дорошенко залишив Ігнатовича на Лівобережжі з далекосяжним планом. Розуміючи, що російські війська не залишать у спокої Лівобережжя, а «сіверському» гетьманові все одно доведеться визнати московську протекцію, зважаючи не лише на військову силу росіян, але й на статті Андрусівського перемир'я, Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царя. Очевидно, що він заздалегідь передбачав укладення Ігнатовичем українсько-російського договору, який би забезпечував широку державну автономію лівобережної частини Українського гетьманату й «денонсував» положення аж занадто колабораційного Московського договору 1665 p. І. Брюховецького з Олексієм Михайловичем. Після цього, враховуючи попередню домовленість (інша справа, що Ігнатович у силу об'єктивних та суб'єктивних причин на деякий час відійшов від такого плану й навіть воював зі своїм колишнім патроном), обидва гетьмани, за сприятливої зміни міжнародної ситуації, мали б об'єднати «свої» частини України. Гіпотезу про таку «запрограмованість» гетьманства Д. Ігнатовича частково підтверджують як подальший розвиток подій на «обох берегах» Дніпра, так і окремі документальні свідчення.

Восени 1668 року рада запорозького коша обирає П. Суховієнка гетьманом від свого імені, а також частини правобережних і лівобережних полків. Слід відзначити, що підтримка лівобережних козаків стала можливою лише у зв'язку з присутністю в Україні майже стотисячної орди кримського хана Аділ-Гірея. Зрозуміти причини, якими керувалися турецько-татарські провідники, відмовляючи у своїй протекції Дорошенку й наставляючи на гетьманство іншу кандидатуру, дозволяють рядки листа калги-солтана Крим-Гірея до польного гетьмана Корони Польської Д. Вишневецького від 23 листопада 1668 p.: «...Ми, бачачи шалберство Дорошенкове, вчинили так: писаря, який із Запорожжя з військом Запорозьким зі мною вийшов, прийняли ми його за приятеля і гетьмана Петра Суховія; про що просимо і бажаємо, щоб ти, не слухаючи Дорошенкових приповідних листів, проти присяги підгаєцької зі мною був і на Україну не наступав».

23 липня 1669 року відбулася рада частини козацьких полків Правобережної України, на якій П. Суховієнку запропонували відмовитися від гетьманства на користь іншого претендента на булаву гетьмана — М. Ханенка, якого підтримували поляки. Зважаючи на конфлікт з татарами, які вже не хотіли підтримувати Суховієнка, він погоджується підтримувати новообраного на раді Ханенка. На початку осені 1669 р. ханенківці відвойовують у Петра Дорошенка Торговицю, Звенигородку й Тарасівку та оточують його в Стеблеві. Той зі своїми прихильниками був змушений оборонятися в Стеблеві. Починаючи з 25 жовтня підрозділи Ханенка (куди входили Уманський, Кальницький, Паволоцький та інші полки) атакували місто і вже майже добилися перемоги, коли на допомогу обложеним надійшли підрозділи кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, канівського полковника Якова Лизогуба, полковника Григорія Дорошенка та загони Білгородської орди. Внаслідок цього ситуація кардинально змінилася, і 29 жовтня 1669 року підрозділи М. Ханенка були вщент розбиті об'єднаними силами дорошенківців. З часом Петро Дорошенко за підтримки Османської імперії зумів побороти своїх противників та опанувати політичною ситуацією на Правобережжі.

Від першого року гетьманування Петра Дорошенка не полишала думка про об'єднання з Лівобережною Україною. У цьому його підтримувала й більшість старшин його уряду. Ще 27 січня 1670 року, напередодні підтвердження Андрусівського перемир'я, частина козацької еліти, у складі наказного гетьмана Якова Лизогуба, лубенського полковника Григорія Гамалії, наказного чернігівського полковника Івана Пригари, полковників кількох кінних полків — Михайла Раєвського, Івана Вербицького, Івана Шульги, зверталася до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полків із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й єдності». Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви: «Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись».

Крім заходів, направлених на опанування загальноукраїнською внутрішньополітичною ситуацією (очевидно, що листи від старшини розсилалися по Лівобережній Україні не без відома гетьмана), Петро Дорошенко здійснив корекцію своїх зовнішньополітичних задумів, — якщо раніше (у другій половині 1667 р.) він запрошував московські війська воювати проти Польщі, то тепер звернувся до великого коронного гетьмана Речі Посполитої з проханням надати йому підрозділи для військових операцій проти росіян. 19 лютого 1670 року у листі до Я. Собеського Дорошенко пропонував йому участь у поході на Лівобережну Україну, де розміщувалися московські гарнізони. Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчив і лист Петра Дорошенка до білоцерківського коменданта, де пропонувався план відвоювання в Москви лівобережної частини України. Окрім того, гетьман також прохав польського урядовця звернутися до свого короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир'я. У першій половині 1670-х років, згідно з дослідженнями польського історика М. Яворського, Дорошенко уособлював тенденцію до співжиття України з Річчю Посполитою, але на нових умовах, які визнавали б широку автономію українських земель. Гетьман бажав добитися від Речі Посполитої широких релігійних, культурних і політичних прав.

Які ж причини спонукали Петра Дорошенка та його оточення відмовитися від присяги королеві, що була дана три місяці тому, у жовтні 1667 року? По-перше, принципове рішення щодо орієнтації на султанську зверхність було прийняте гетьманом ще у 1666 році, по-друге, Дорошенко зрозумів, що Андрусівське перемир'я між королем і царем є справою більш довготривалою, ніж очікувалося; по-третє, польська сторона не дотримувалася взятих на себе зобов'язань у Підгайцях, а також постійно порушувала положення Гадяцької та Чуднівської угод. Але, незважаючи на взаємні образи та декларування (хоча й таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Однак, всупереч цьому, політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Свідченням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження Петра Дорошенка на гетьманстві в березні 1668 року. Хоча універсал польського монарха й був вручений гетьману лише через рік (імовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику ще 3 березня 1668 року, переконливо промовляв про правильно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику: «лякати короля султаном, а султана королем».

У червні на старшинській раді Війська Запорозького урочисто прийняли турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану, а у вересні 1668 року до Чигирина прибув Гачабаш-паша, який запевнив Петра Дорошенка у прийнятті України під турецький протекторат. Але головні події, що підтверджували новий зовнішньополітичний поворот у прагненні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, розгорнулися у 1669 році. У березні на Генеральній раді поблизу Корсуня було офіційно проголошено про «підданство салтану » на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Невдовзі гетьман П. Дорошенко прийняв від нового сюзерена Мегмеда IV булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень.

У відповідь на таку політику уряду Петра Дорошенка поляки скористалися «козирною картою », яку довгий час тримали в « рукаві»: за їхньою підтримкою, від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі, на противагу Дорошенку гетьманом обирається М. Ханенко. Ще перед тим на користь останнього склав «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великого клопоту Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею — за Правобережжя, мав розв'язувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації України. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (Ханенка деякий час підтримував хан Аділ-Гірей) для протидії тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні.

Ще одним доказом того, що гетьманський уряд Дорошенка проводив політику полівасалітетності, стало висилання «пунктів» від «усього Війська Запорозького» наелекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 року (і це після березневої заяви про підданство султанові!). У них знову, в основному, повторювалися вимоги, які були направлені на сейм 1666 року. «Пункти» про потреби Війська та «руського» народу зачитали вже на коронаційному сеймі в жовтні 1669 року, коли на королівському троні Речі Посполитої був затверджений Михайло Корибут-Вишневецький. На цьому сеймі були присутні посли від Дорошенка, екс-генеральний обозний І. Демиденко та писар Чигиринського полку С. Ковальський, що мали при собі інструкцію, як діяти і що говорити на сеймі. Вони зустрілися з новообраним королем і передали йому петицію від Українського гетьманства. Цікаво, що король Михайло Вишневецький прийняв українців, незважаючи на оголошений раніше, на останньому із сеймових засідань, лист від силістрійського паші про перехід Дорошенка під султанську протекцію. Крім того, у цей же час у Варшаві перебували посли від «альтернативного» гетьмана М. Ханенка, які також повідомили короля й «стани» Речі Посполитої про «зраду» Петра Дорошенка. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина направив до польського короля листа, в якому запевнив його, що не піддавався султанові. Це ще раз засвідчило бажання гетьмана не відмовлятися від сюзеренітету короля.

Одночасно з «паралельним» визнанням польської й турецької протекцій, що мало нейтралізувати коронні війська від вторгнення до козацької України й розірвати перемир'я між Польщею та Росією задля об'єднання право- і лівобережного гетьманських урядів, Петро Дорошенко не забував і про московський напрямок у своїй зовнішній політиці. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати традиційну козацьку дипломатію з російським государем, а саме обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку ». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск із боку Москви та якоюсь мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох боків Дніпра».

Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» припадає на кінець 1668 року. У листопаді Петро Дорошенко, після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметєвим, відіслав до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі «статті», на яких гетьман погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з П. Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому у дванадцяти запропонованих «статтях» один з перших пунктів засвідчував бажання Петра Дорошенка залучити московські війська для боротьби з татарами. Також козацький зверхник висловлював сподівання, що на польський трон після смерті Яна II Казимира буде кандидувати царевич Олексій та прохав прислати до нього царського представника для укладення «великого» українсько-російського договору. Невдовзі до Чигирина прибула довірена особа царя — відомий дипломат В. Тяпкін. Йому й були оголошені «таємні» пункти (старшина не хотіла, щоб вони стали відомі широкому загалу з огляду на тогочасні антимосковські настрої в Україні), згідно з якими: цар мав вивести свої гарнізони з українських міст; зберігалася непорушність козацьких «прав і вольностей»; гетьманом «обох боків Дніпра» повинен бути Петро Дорошенко; з українських станів не стягувати податків; лівобережний регіментар І. Брюховецький має віддати свою булаву Дорошенкові. За підрахунками вчених, протягом 1667 — першої половини 1668 років гетьман прийняв у Чигирині 8 російських посольств.

Протягом 1669 року, в якому Дорошенко, визнаючи королівську, здобуває також і султанську протекцію, український гетьман також неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об'єднання всієї України під зверхністю московського монарха. У силу різних причин, найголовнішою серед яких було російсько-польське примирення, ця «мрія» (яка, на нашу думку, лише декларувалася заради складних дипломатичних комбінацій гетьмана, кінцевою метою яких було унезалежнення своєї влади) так і не здійснилася. Коли у червні 1673 року до гетьманської резиденції прибув царський посланник Полховський з місією агітувати Петра Дорошенка щодо підданства цареві, то гетьман відповів московському дипломату, що государ у свій час не прийняв його до себе, а тому зараз хай не гнівається про турецьке підданство Українського гетьманства. Окрім того, гетьман висловлював занепокоєння політикою Москви, яка була направлена на поглиблення мирних стосунків з Річчю Посполитою. «...Невідомо, для чого це цар робить, чи не хочуть вони вдвох з польським королем мене зловити і звести мене зі світу? Про своє життя мені байдуже, але чи буде від того краще цареві?» — говорив Дорошенко. Він заявляв Полховському, що він лише тоді прийме царську протекцію, коли московський монарх присягне йому дотримуватися укладеного між ними договору про охорону «вольностей» України та її станів. Лише у цьому разі, а також за умови дотримання таємності українсько-російських переговорів, продовжував гетьман, він може позбутися зверхності Мегмеда IV, тим паче що султан порушив попередні домовленості й почав «перетворювати церкви на мечеті».

Між царем і гетьманом планувалося встановити зв'язки васалітетного типу, але з певною специфікою, яка полягала у сплаті податків безпосередньо до Москви, а не через залежного господаря. На додаток Дорошенко висловлював згоду в разі потреби здати гетьманські клейноди, «якщо знайдеться хтось, кращий за мене, хто би й царя не підвів, і себе з Україною не загубив». Власне, ці його слова і були втілені у життя через три роки, коли Петро Дорошенко передав до Москви турецькі санджаки, тим самим намагаючись забезпечити єдність України під владою І. Самойловича.

Але перед тим Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королеві. На весняний сейм 1670 року він вислав своїх представників С. Білоцерківського і П. Смардовського. Українські посли мали отримати відповідь на «супліку» Війська Запорозького на сейм 1669 р. (адже послів, що поверталися з того сейму, було вбито загоном польського шляхтича Карвовського, який, очевидно, й знищив відповідні документи), а також довідатися про час і місце проведення польсько-української мирної комісії з вироблення окремої угоди та запропонувати якнайшвидше її проведення з метою затвердження вже на сеймі 1670 року. Окрім того, вони мали одержати королівську резолюцію у справі приналежності Лівобережної України: чи мав Дорошенко її й далі «відвойовувати у Москви, чи покинути останній на поталу» ?

Зацікавленість української сторони у швидкому проведенні спільної комісії була продиктована нічим іншим, як бажанням турків поміняти Дорошенка на гетьманстві на користь слабшого і більш поступливого політика, якого вони бачили в особі Ю. Хмельницького. Отже, у травні 1670 року Дорошенко вислав на комісію (місцем її проведення був визначений Острог) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем. Вони мали донести до польських комісарів під керівництвом чернігівського воєводи С. Бенєвського такі вимоги гетьмана та « всього Війська Запорозького»: гетьманська влада має поширюватися на Київське та Брацлавське воєводства, до яких повинні були прилучитися частини Полісся (Пінський, Мозирський і Річицький повіти), Волинського («по Горинь») та Подільського («по Меджибіж») воєводств; на території Українського гетьманства заборонялися «королівщини», польська шляхта не мала права там не лише проживати, але й мати землі та маєтності; всілякі урядові посади, включно з сенаторськими у Київськім воєводстві, повинні належати лише православній шляхті, а у Брацлавськім і Чернігівськім воєводствах поперемінно мали урядувати католики і православні; коронне військо могло перебувати в Україні лише за викликом гетьмана; козаки мали вільно пересуватися в межах цілої Речі Посполитої без сплати мита; визнати «вольності» православних і скасувати унію на українських землях; православні єпископати в Луцьку, Львові, Перемишлі та Холмі мали підпорядковуватися владі київського митрополита; православна віра та українська мова повинна була визнаватися як у церквах, так і в трибуналах, судах та сеймах; 9) заснування другої Академії в Києві на правах із Краківською та скасування єзуїтських навчальних закладів в Україні; повернення Православній церкві відібраної уніатами власності та дозвіл на участь у вальному сеймі Речі Посполитої митрополита і п'яти православних єпископів.

Запропонований проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчив чергову спробу Петра Дорошенка унезалежнитися від коронної влади. Але сподіванням Дорошенка так і не судилося здійснитися, зважаючи на колабораційну політику його супротивника М. Ханенка, який 2 вересня 1670 року підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою. В основному, Острозька (Ханенка) угода повторювала положення Слободищенського трактату Ю. Хмельницького з Яном II Казимиром і значно поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Недарма Петро Дорошенко, після повернення його послів з тогорічного варшавського сейму (там спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханенком, а Дорошенка визнано «зрадником» Речі Посполитої), відразу ж скликав старшинську раду і за ЇЇ результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров... вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!». Гетьман просив повідомити королю Михайлу Вишневецькому, що з 1667 року він вірно дотримувався Підгаєцького перемир'я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів.

Щоб остаточно «налякати короля султаном», 1 грудня 1670 року старшинська рада остаточно ухвалила визнати протекцію Мегмеда IV. Окрім того, Дорошенко виконав свою погрозу й послав до Бахчисарая брацлавського полковника Лисицю із завданням прохати кримського хана про надання військової допомоги проти Польщі. З аналогічним дорученням до Стамбула відправили паволоцького полковника Яроша. Обурений відмовою укласти з ним договір, у листі до Собеського від 7 грудня 1670 року Дорошенко в доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир'я, що порушувалося, на його думку, насамперед комендантом Білої Церкви та польським полковником Я. Пивом, який повністю вирізав поліське село Ольшанку. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій Королівській Милості», — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана».

У лютому 1671 року, після завершення Генеральної ради в Корсуні, до короля Речі Поспо-литої звертаються чигиринський полковник Я. Корецький, канівський — М. Павлович, білоцерківський — С. Бутенко, паволоцький — Г. Гамалія, кальницький — Г. Коваленко, тарговицький — С. Щербина, уманський — Г. Білогруд, корсунський — Ф. Кандиба, кожен з яких особисто відправляє листа (текст усіх листів був майже ідентичний) до монарха про підтримку політичного курсу П. Дорошенка та власними образами на непоступливість польської сторони — «...Адже тоді (перед 1648 р.) не тільки гетьман чи полковник, але й найменший староста та ревізор був поляк, через що Військо терпіло всілякі утиски й мусило з такого ярма визволитись. Вже двадцять років, як не можна згасити тої пожежі. Звольте, Ваша Королівська Милість, виявити нам свою панську ласку і не стримуйтеся, благаємо, в задоволенні всіх наших потреб».

Щоб приспати пильність польської сторони, український гетьман і далі листувався з королем Михайлом Вишневецьким та великим коронним гетьманом Я. Собеським. У кінці березня 1671 року Дорошенко знову вислав до Варшави пропозиції про примирення (вони повторювали Острозький проект), тим самим востаннє пропонуючи Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні, за сприяння татарсько-турецьких сил, розпочинає облогу Білої Церкви. Натомість на територію правобережної частини козацької України вступає польська армія на чолі із Собеським, яка, підсилена полками М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року оволоділа Брацлавом, Могилевом, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами. Незважаючи на сутички між обома арміями, П. Дорошенко не полишав задумів про укладення «ґрунтовного трактату» з Річчю Посполитою, про що свідчив його лист до короля від 24 серпня 1671 року.

Окрім турецького, польського і московського напрямків забезпечення монаршої зверхності, Петро Дорошенко відпрацьовував і варіант підлеглості бранденбурзькому курфюрсту. Хоча, очевидно, це був знову лише тактичний хід задля тиску на Річ Посполиту і з метою отримання від неї більших «привілеїв і вольностей». Адже така підлеглість передбачалася лише у випадку висунення Фрідрихом І Вільгельмом своєї кандидатури під час чергових виборів польського короля. 28 березня 1671 року гетьман направив до курфюрста лист, в якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини... багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших заключали угоду за присягою самого Його Милості Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів, але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім'я наше знищити».

Початок у 1671 році українсько-польської війни наблизив час безпосереднього втручання Османської імперії в події, що розгорталися в Україні. Нарешті турецький султан відгукнувся на прохання П. Дорошенка й розпочав підготовку до великого походу проти Польщі на допомогу своєму українському підданому. Влітку 1672 року майже 200-тисячна турецька армія (до неї входили підрозділи османських васалів) перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні Петро Дорошенко мав аудієнцію у Мегмеда IV, де, очевидно, той дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах. Українські представники були постійно присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у Бучачі — «перед кожною сесією бували у каймакана (керівника турецьких дипломатів)». Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам, були такими: західні кордони Української держави окреслити по річках Лабунь і Горинь; віддати йому всі гармати, що знаходилися у польських фортецях; віддати ту частину артилерії, яку руський воєвода забрав з Чигирина; щоб не було іншого митрополита та до юрисдикції Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі; щоб всі уніатські церкви були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовано костьоли, були віддані. В листопаді український гетьман отримав грамоту- «нісан» від султана на підтвердження його прав щодо володіння Україною у статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед IV також вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною диплома-тичною перемогою Петра Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 року розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Виявилося, що Мегмед IV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «колег»-монархів. Він оголосив провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам'янці. Турецькі гарнізони ввійшли не лише до західноподільських міст, але й до східних — Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда IV, останній у січні 1673 року видав спеціальний диплом-«берат», в якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його (П. Дорошенка) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам», це не зняло напруження у відношенні українців до присутніх на їхніх землях турецьких військових та урядовців.

Відмова польського уряду від більшої частини Правобережної України відкривала перед лівобережною частиною гетьманату і Московською державою можливість повернення її під свою владу. Москва, яка «склавши руки» дивилася на розгром Польщі турками (хоча на основі Андрусівського і Московського договорів мала допомогти їй військами), вирішила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережну Україну, і тепер намагання російських військ оволодіти даною територією не будуть порушувати Андрусівської угоди. Таким чином, Україна була розподілена між трьома монархічними державами.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало розв'язання спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикції міста Могилева. Не справджувалася й найголовніша мета Петра Дорошенка — об'єднатися з Лівобережною Україною. Адже плани Порти здійснити похід на Київ так і залишилися на папері, не розв'язувалося питання щодо надання султаном військової допомоги для підкорення «задніпровської» території Українського гетьманату. Як свідчили сподвижники Петра Дорошенка, той «сам лютує, що піддався турчинові». В Україні, зокрема на волинських землях, поширилися чутки про те, що гетьман хоче відмовитися від зверхності султана. Невдоволення султанським протекторатом висловили правобережні козаки на Генеральній раді у червні 1673 року під Росавою. Уманський полк, та й самі жителі Умані, висловлюючи протест проти «обусурманення» Дорошенка, знову відійшли під владу його противника М. Ханенка, який значно активізував свої дії. Окремі правобережні полковники робили спроби перейти на Лівобережжя, під «високу руку» царя. Все це змусило Дорошенка продовжити переговорний процес із представниками Речі Посполитої і вимагати від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 року. Але навіть під загрозою наступу багатотисячної султанської армії провідні політики Речі Посполитої не йшли ні на які поступки українському гетьману.

На початку 1674 року у Дорошенка виникла нова проблема у зв'язку з наступом на Правобережну Україну війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який разом з росіянами хотів відвоювати її для себе. Правобережний гетьманський уряд знову звернувся із проханням про допомогу одночасно і до султана і до короля, які на той час перебували у стані війни між собою. Це ще раз переконливо засвідчувало, що Дорошенко не надавав переваги тій чи іншій протекції, а лише хотів використати їх задля збереження своєї влади над Україною. Черговий прихід Мегмеда IV на Правобережжя у серпні 1674 року закінчився відступом сил Самойловича і Ромодановського та відновленням гетьманського управління Дорошенка над більшою частиною правобережних земель. 5 вересня гетьман мав прийом у султанському шатрі поблизу Умані. Тут Мегмед IV вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також уже другу золоту булаву. Таким чином, Петро Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені султана Османської імперії.

Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі здійснило черговий наступ коронне військо на чолі з новопроголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським, які відвоювали у Дорошенка Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман у грудні 1674 року вислав до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собесько- го призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди. Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка й вислав до Чигирина своїх представників — відомого вже єпископа Шумлянського та полковника королівської гвардії С. Морштина. Вони мали отримати від гетьмана чіткі й остаточні запевнення в тому, що він назавжди відмовляється від турецької протекції, адже у Варшаві ходили чутки про піддання Дорошенка королю лише на період зими, після чого він знову, як гадалося, повернеться під зверхність султана. Ці чутки мали правдиву основу, адже про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула.

Одержавши звістку про те, що Ян III Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішив відмовитися від укладення двохсторонньої угоди з Річчю Посполитою і висунув концепцію про скликання трьохсторонньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Українське гетьманство мало виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами. Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство», — свідчили відомості зі Львова за липень 1675 року. У королівській канцелярії у той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше як «напівкнязем». Власне, цей жартівливий титул якнайкраще підходив Петрові Дорошенку з урахуванням того, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Але і цей проект трансформації гетьманату в Українське полівасалітетне князівство Дорошенку не вдалося втілити в життя, а тому він знову повернувся до апробованих, хоча (як засвідчувала багаторічна практика) й безперспективних договірних стосунків з Польською Короною. У лютому 1675 року він вислав до Варшави разом з польським посольством Й. Шумлянського так звані Чигиринські пункти, які, в основному, опиралися на положення Гадяцької угоди. Згідно з ними український гетьман мав перебувати на таких самих правах, як і великий литовський князь у межах польсько-литовсько-української федерації. Але вже вкотре ці домагання були відхилені королівським урядом. «Нічого не було сказано в листах Вашої Королівської Милості, яким способом мала бути вчинена згода між мною і королем», — писав Дорошенко 25 березня до Яна III Собеського, жалкуючи, що на той час не було укладено українсько-польської угоди. Тоді ж гетьман посилає до султана Мегмеда IV посольство на чолі з генеральним писарем М. Вуяхевичем і полковником Г. Гамалією. Ті мали просити в султана допомоги для походу на Лівобережжя та підтвердження султаном гетьманських повноважень Дорошенка. 28 березня османський монарх видав спеціальний універсал до «володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва», в якому наголошувалося на тому, що у відповідь на прохання українських дипломатів султан « приймає це звернення за умови, що він (Дорошенко) справедливо служитиме згідно з наказом, виданим мною. Чесно дотримуватиме своїх слів протягом того часу, який він вирішив перебувати під нашим протекторатом» . Мегмедом IV підтверджувалися попередні васальні зобов'язання Українського гетьманату щодо надання своєму сюзеренові у разі потреби необхідної кількості війська. Натомість у фермані нічого не говорилося про грошову данину.

Невдовзі війська Османської імперії та Кримського ханства прийшли на Правобережжя, але їхні дії призвели лише до руйнації й так вже знекровленого довголітніми війнами краю та сприяли падінню авторитету гетьманської влади Дорошенка серед мешканців Брацлавщини та Південної Київщини. Це розумів і сам гетьман, який висловлював своє невдоволення турецьким і татарським воєначальникам. «Неслухняність» українського правителя вже давно непокоїла Високий Диван і ханський уряд, які бажали зміни сильного гетьмана на більш податливого козацького провідника. По суті, влітку 1675 року завершилися відносини Чигирина зі Стамбулом, що було спричинене взаємною недовірою обох сторін. 10 жовтня того ж року гетьман Дорошенко складає присягу на вірність московському цареві, а його посольство у Москві просить Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. В той же час протягом першої половини 1676 року правобережний володар надсилав листи до Стамбула із запевненнями у своїй вірності та проханнями про надання військової допомоги проти Польщі. Отже, як бачимо, наприкінці свого правління український гетьман визнавав одночасну протекцію вже від трьох монархів — польського короля, турецького султана і московського царя.

Таким чином, протягом 1675-1676 років зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду Петра Дорошенка щодо одночасної підлеглості України кільком монархам. Причиною цьому були не лише намагання обох сторін — польського короля і турецького султана — інкорпорувати Українське гетьманство на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який попри великі зусилля так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. «Обидві протекції (короля і султана) нічого іншого не могли принести, тільки те, що зараз маємо», — підсумовуючи свою діяльність у сфері зовнішньої політики, зазначив вже наприкінці 1674 року сам Дорошенко.

Турецька протекція (як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенку лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман Петро Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Оцінюючи українські вимоги під час підготовки Острозької комісії 1670 p., польський підканцлер Ольшевський зазначав, що гетьман Дорошенко разом зі своїми прихильниками хоче «народ руський і провінцію руську зробити самостійною і незалежною».

Під час свого гетьманування Петро Дорошенко проявив себе не лише як державний діяч, який дбав про цілісність української території, права рідної мови та поширення національної освіти. Він особливо турбувався про охорону традиційної для українців православної віри, забезпечуючи при цьому захист багатьох церков і монастирів. 29 березня 1667 року гетьман підписав спеціальний універсал про «охорону всього духовного стану» України. Довгий час Дорошенко добивався звільнення з польського полону київського митрополита Йосифа Тукальського, а потім всіляко підтримував його діяльність. Гетьман давав особисті кошти на церкву св. Петра і Павла у Чигирині та інші храми. На сьогодні відомо декілька десятків універсалів П. Дорошенка, якими він брав «під гетьманську протекцію» такі величні старовинні православні святині, як: Флорівський та Видубицький монастирі у Києві, Георгієвський (Лебединський) монастир на Сумщині, Пустинно-Миколаївський та Пивський монастирі на Київщині, Густинський (Прилуцький), Батуринський (жіночий), Петропавлівський (Глухівський) монастирі на Чернігівщині, Хрестовоздвиженський (Полтавський) та Мгарський (Лубенський) монастирі на Полтавщині, Терехтемирівський, Лисянський та Канівський монастирі на Черкащині та ін.

Після складення булави восени 1676 року деякий час проживав під домашнім арештом у містечку Сосниця на Чернігівщині. Потім, на вимогу царського уряду, у 1677 році був висланий до Москви, де перебував протягом кількох років і утримувався у Микільському «грецькому» монастирі поблизу Кремля. Протягом 1682-1684 років П. Дорошенко був воєводою у містечку Хлинов (сучасне м. В'ятка), після чого одержав у власність невеличке село Ярополче (Єрополче). Більше двох десятиліть прожив український гетьман на чужині.

В одного з найближчих сподвижників українського гетьмана Богдана Хмельницького, довголітнього полковника Війська Запорозького, а потім і його найвищого достойника Петра Дорофійовича Дорошенка доля видалася досить схожою з долею великого Богдана. Він так само, як і його знаменитий попередник, гетьманував близько десяти років, його теж спочатку дуже любили у народі і називали « Богом даним », йому також доводилося вибирати зовнішньополітичну орієнтацію між королем, царем і султаном, і він так само, як і Богдан, був неодноразово одружений. Ім'я першої дружини Дорошенка не збереглося в історичних анналах. Вдруге він пов'язав своє життя з родовитою племінницею власного патрона Б. Хмельницького, двоюрідною сестрою його сина Юрія (який також свого часу встиг потримати булаву) Любов'ю Павлівною Яненко. З нею він прожив багато років — приблизно із середини 50-х до середини 80-х років XVII століття. Як виявилося невдовзі після одруження, Люба була небайдужою до «зеленого змія» й, поки її чоловік перебував у військових походах, напивалася і, як засвідчує тогочасний документ, «робила різні злодійства». Сторінки архівних документів не розкривають суті «злодійств» п'яної гетьманської дружини. Хоча можемо впевнено стверджувати про її подружню невірність, з огляду на те, що Петро Дорошенко згідно зі старовинним звичаєм неодноразово « накривав її чорним платтям », але завжди пробачав своїй молодій дружині такі сімейні гріхи. Очевидно, він її все-таки сильно кохав.

Якнайкраще це може засвідчити один маленький епізод з їхнього подружнього життя, коли невірна дружина Дорошенка певний час перебувала в неприємній (хоча й почесній) ролі заручниці, а люблячий чоловік у цей час добивався її звільнення, незважаючи на попередні «заслуги» Люби. Це трапилося після того, як у 1676 році гетьман Петро Дорошенко добровільно склав булаву на користь свого суперника Івана Самойловича. Останній на вимогу московського царя Олексія Михайловича в березні 1677 року відправив свого довголітнього суперника в почесне заслання до Москви, а його дружину разом з матір'ю і братами Дорошенка залишив поближче до себе — переселив їх з Чигирина у містечко Сосницю на Чернігівщині. Таке поводження з ріднею своїх реальних чи потенційних супротивників було досить поширеною практикою у ті часи. Це робилося задля того, щоб мати певний політичний вплив на своїх теперішніх або майбутніх суперників. Так, наприклад, сини самого Самойловича деякий час були почесними заручниками в Москві. Один із синів його нещасливого попередника, гетьмана Михайла Ханенка, знаходився в тій же ролі при дворі польського короля у Варшаві, другий — у турецького султана в Стамбулі, а третій — у полоні в того ж таки Дорошенка. Довгий час І. Самойлович утримував ще одну поважну заручницю — дружину правобережного гетьмана Андрія Могили, але про цю історію поговоримо трохи пізніше.

Перебуваючи з початку весни 1677 року в Москві, Дорошенко неодноразово звертається до царя із проханням відпустити дружину додому. Олексій Михайлович іде назустріч екс-гетьману й висилає до Батурина свого посланця — піддячого Василя Юдіна з метою залагодити цю справу. Протягом травня царський представник намагався добитися згоди від І. Самойловича про відправку Люби до Росії. Але лівобережний гетьман під різними приводами відмовляв йому в цьому. Найголовнішим аргументом був той, що Петро не звернувся зі своїм проханням особисто до Самойловича. Навпаки, Дорошенко прислав до Батурина лист, в якому просить поклопотатися про його повернення в Україну. А тому, зазначав гетьман у розмові з Юдіним, «до Петра Дорошенка йому, гетьману, посилати насильно жінку його неможливо... а в листі (Петровому) написано, що буцімто велено жінку його прислати по указу царської величності, і щоб гетьман (Самойлович) взяв його у малоросійські міста...». Розуміючи, що йому чиняться перепони у виконанні царського завдання, В. Юдін відвідує матір і братів Дорошенка й просить їх відпустити Любу до Москви. Ті відповіли, що це повинен вирішити І. Самойлович. А через деякий час до гетьмана прийшов брат Петра Дорошенка, Андрій, і розповів йому ось що: «...і по від'їзду його (Петровому) до великого государя в Москву, почала вона (дружина Люба) пити жахливо і без відома його, Андрійова, ходити і чинити злодійства. І нині, приїхавши до Сосниці, наказав він, Андрій, їй збиратися їхати до брата Петра. І вона при батькові своєму Яненку говорила йому, Андрію, з криком: буде її він до Москви насильно посилати, і брат його Петро недовго буде на світі жити. І він, Андрій, почувши від неї такі слова, бив чолом гетьману, щоб її до брата тимчасово не відсилати ». Після цього Андрій оголосив Самойловичу і присутньому у гетьманській канцелярії російському піддячому Юдіну, що напише про всі злодіяння своєму братові Петру у Москву, щоб той остаточно вирішив долю своєї дружини. А до того часу він радить не відпускати її з України.

Можливо, й справді Люба взялася за старе, а може, таку інтригу закрутив І. Самойлович, щоб не відпускати її до чоловіка (знаємо, що він перед цим неодноразово викликав до себе Андрія й мав з ним довгі розмови), але саме таким чином був досягнутий результат — дружина Петра Дорошенка й далі продовжувала залишатися почесною заручницею.

Йдучи назустріч настійливим проханням Дорошенка, російський цар висилає до Батурина ще одного свого представника, але тепер вже рангом вище — стольника Олександра Карандєєва. Він прибув у гетьманську столицю 5 липня 1677 року. А вже через два тижні дружина Дорошенка вирушила до Москви, а з нею, згідно з документом, «...8 скарбних возів, ридван і коляска, а під тими возами по 2 коней у возі, 5 возів з усякою рухляддю, по одному коню у возі... Провожатих з нею (дружиною Петра) 6 чоловік і прислужниця; і він, Олександр (Карандєєв), поставив біля неї 8 людей». 28 липня того ж року Люба Дорошенко нарешті приїхала до свого чоловіка. Разом Петро і Люба прожили ще деякий час у наданому царем будинку. Але невдовзі, десь близько 1685 року, «малоумна» (так писав про неї Петро у листі до Самойловича) дружина екс-гетьмана померла. Петро Дорошенко недовго горював і одружився втретє — на Агафії Єропкіній.

Наш герой мав трьох синів — Олександра, Олексія й Петра, та дві доньки — Катерину і Марію. Всі вони мали велике потомство, яке з часом поєдналося родинними зв'язками з відомими дворянськими «фаміліями» Російської імперії — Чернишових, Загряжських, Гончарових та ін. Найбільш відомою серед нащадків українського гетьмана стала Наталія Гончарова, дружина Олександра Пушкіна. До речі, в поемі «Полтава» російський поет так писав про далекого родича своєї коханої дружини:

Когда бы старый Дорошенко, Иль Самойлович молодой, Иль наш Палей, иль Гордиенко Владели силой войсковой, Тогда б в снегах чужбины дальней Не погибали казаки...

Сучасники залишили окремі спогади про життя та діяльність Петра Дорошенка, в т. ч. й ті, які засвідчували його політичні переконання. Сам король Речі Посполитої Михайло Корибут-Вишневецький, затятий борець з українським «сепаратизмом», якось змушений був визнати те, що «Дорошенко... не бажає, щоб польська шляхта повернулася до своїх спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням». У 1670 році пропольськи налаштований правобережний гетьман М. Ханенко відзначав, що його політичний супротивник «виправляє собі вічне гетьманство» у сусідніх монархів та хоче володарювати на зразок господарів сусідніх князівств — Волоського і Молдавського.

Ще у 1830 році в Москві опублікували історичну повість невідомого автора, яка мала назву «Дорошенко». Одним з перших, хто створив художній образ Петра Дорошенка, був Тарас Шевченко. Зокрема, український гетьман став одним з головних персонажів його поезії «Заступила чорна хмара» (1848). Поет називав Дорошенка «славним», а також «старим гетьманом», що, на нашу думку, підкреслювало не так вік гетьмана, адже йому у 1676 році було тільки 49 років, як його стародавнє козацьке походження та довгі роки служби у Війську Запорозькому ще з часів Б. Хмельницького.

...Не боюсь я, отамани, Та жаль України... Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. —

власне, у цих словах, які Шевченко вклав у вуста Дорошенка, відображалося прагнення гетьмана до звільнення України від іноземних поневолювачів.

Збирач українських народних пісень, фольклорист і мовознавець Микола Гатцук у 1857 році опублікував збірник, де помістив записану й поширену на той час в Україні пісню-думу «Дорошенко — славний гетьман». У ній були й такі слова:

Згинув марне Дорошенко, В Московії тліє, Його ж слава гетьманськая Ніколи не згине!

У середині XIX століття видатний український та російський історик Микола Костомаров охарактеризував Петра Дорошенка, як видатну людину, що була віддана ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини. Трохи згодом Володимир Антонович зробив висновок про те, що саме Дорошенко «вирізняється в ряду сучасних йому козацьких ватажків: не дрібний егоїзм, не стремління до наживи і особистої вигоди керує ним — він щиро турбується про благо вітчизни». «Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України, який вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу», — так оцінював діяльність Петра Дорошенка вже на початку XX століття ще один видатний учений Михайло Грушевський.

«Богом даним гетьманом Петром» називали у народі Дорошенка вже за життя, віддаючи належне тим самим його великому вболіванню за долю свого краю. Протягом 1665-1676 років цей гетьман продовжував справу Богдана Хмельницького щодо утвердження Української козацької держави та був найбільш послідовний у справі її об'єднання. Але внутрішній розбрат поряд із завойовницькою політикою могутніх сусідніх держав, які посилали на українські землі багатотисячні армії, призвели до руйнації соборницьких планів одного з найвидатніших вітчизняних державних діячів другої половини XVII століття.

Забутий на батьківщині й не потрібний Батурину та Москві, він помер 9(19) листопада 1698 року. У селі Ярополчому (нині — с. Ярополець Волоколамського р-ну Московської обл., Російська Федерація), за 15 кілометрів від районного містечка Волоколамська, й до цього часу зберігається могила Петра Дорошенка. Імовірно, що останньою дружиною гетьмана Агафією Єропкіною близько 1700 року тут була встановлена пам'ятна плита. Вже на початку XVIII століття на місці його поховання була споруджена дерев'яна (очевидно, за ініціативи відомого церковного діяча Дмитра Ростовського), а потім і кам'яна каплиця-склеп, яка неодноразово перебудовувалася. У 1830 році історик Дмитро Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії» помістив малюнок могили, зроблений художником Яковом Аргуновим ще у 1824 році. У верхній частині зображення знаходиться надмогильна плита, яка захищена дерев'яним дахом, що тримається на чотирьох цегляних стовпцях. Окремо на малюнку відтворювався напис на плиті: «Лета 7206 Ноября в 9 день преставился раб Божий Гетман Войска Запорожского Петро Дорофеев Дорошенко, а поживе от рожества своего 71 год и положен бысть на сем месте». У 1848 році каплиця була перебудована і в такому вигляді проіснувала аж до 1953 року, коли її знесли у зв'язку з аварійним станом. Також відомо, що на початку XX століття у розкішному парку графів Чернишових в Ярополчому знаходилося погруддя Петра Дорошенка роботи німецького скульптора О. Тріппеля.

Сьогодні місце поховання визначного державного діяча України упорядковане за ініціативи подвижників з Товариства української культури «Славутич» у Москві — Павла Поповича, Миколи Шекіра, Бориса Козаренка, Миколи Зозулі, Івана Шишова, Василя Антоніва, Василя Думи та ін. На відзначення 300-річчя від дня смерті гетьмана у 1998 році поблизу кам'яної плити було встановлено 4-метровий дубовий хрест, виконаний народним художником України Миколою Теліженком. У 2000 році місцевою владою нарешті була відновлена кам'яна каплиця, на якій встановили дошку з написом російською мовою «Часовня над могилой Гетмана Украины П. Д. Дорошенко. 1627-1698. Охраняется государством». Краєзнавцем Антоніною Кожем'яко за рахунок особистих коштів було відреставровано погруддя гетьмана України, яке нині знаходиться у Народному музеї с. Ярополець.

Історичні пам'ятки, пов'язані з життям і діяльністю Петра Дорошенка, окрім Росії, збереглися і в Україні. У Чигирині, де народився та довгий час урядував гетьман, залишився фундамент збудованої ним церкви св. Петра і Павла, а також частина укріплення місцевої фортеці, яку в народі називають «баштою Дорошенка». Зараз вони відбудовуються за старовинними малюнками та кресленнями. На сьогодні видається можливим віднайти місцероз- ташування будинку Петра Дорошенка у місті Прилуках на Чернігівщині, адже відомо, що під час перебування його на на посаді полковника Прилуцького полку в другій половині 1650-х років його двір знаходився «на ринку, проти Пречистенської церкви».

На жаль, сьогодні в Україні навіть відсутній пам'ятник гетьманові. Очевидно, що на встановлення достойного монумента на честь Петра Дорошенка заслуговує не тільки містечко Чигирин на Черкащині, але й Прилуки на Чернігівщині, Богуслав на Київщині, а, можливо, і столичний Київ. Виникає також і закономірне питання: а чи хоча б один з наших вищих урядовців та дипломатів під час перебування у Москві відвідав та схилив голову перед прахом гетьмана, могила якого знаходиться всього за 120 кілометрів від російської столиці? Чи багато майданів і вулиць у містах незалежної України, які у свій час так мужньо боронив від різних зайд гетьман Петро Дорошенко, названі на його честь?

*** Наприкінці XVII століття в Україні стала надзвичайно популярною пісня, в одному з най-перших варіантів якої були й такі слова:

Один гетьман Дорошенко,
Що веде Військо Запорозьке хорошенько!

Історики та етнографи й до цього часу дискутують із приводу того, хто ж був тим відважним полководцем, який так «хорошенько» керував козаками. Чи це був Михайло Дорошенко — запорозький гетьман у 20-х роках XVII століття, а чи ж його внук Петро, який гетьманував на чотири десятиліття пізніше? Власне, обидва представники цієї відомої козацької родини заслуговують на своє увічнення в знаменитих пісенних рядках. Однак, переконані, що саме Петру Дорошенку присвячені наведені вище рядки. Адже цьому гетьману протягом 1665-1676 років довелося продовжувати політику свого великого попередника Богдана Хмельницького щодо утвердження Української держави та боротися з багатьма її ворогами, а отже — неодноразово очолювати козацьке військо під час битв з окупаційними арміями Речі Посполитої, Московської держави та Кримського ханства. Та найбільшою шаною для цього визначного державного діяча, політика, дипломата, полководця і благодійника козацької доби, попри століття іноземного і політичного поневолення України, залишаються навічно вкарбовані у національну пам'ять слова з незнищенної з давніх-давен і до сьогодні народної пісні:

Ой, на горі та женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть.
А попереду Дорошенко!..




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

За обставин катастрофічного стану білоруськості в Білорусі, коли навіть на селі втрачено живомовне середовище, а населення масово зрікається рідної мови, що підтвердив недавній сумнозвісний референдум, місцеві патріоти ставлять за приклад „білоруську оазу" на Білосточчині (Польща). Та парадокс ситуації полягає в тому, що ця уявна оаза білоруськості охоплює, крім власне білоруських етнічних теренів, передусім і головно - українські - Північне Підляшшя, де протягом кількох останніх десятиріч влада намагалася з українців зробити білорусів.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka