Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 17 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Михайло Ханенко (1620-1680 pp.)

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1620-го у козацько-шляхетській родині Степана Ханенка в Умані народився син, якого охрестили Михайлом. Батько майбутнього гетьмана під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного брав участь у багатьох війнах з Османською імперією, Московським царством і Кримським ханством. Його матір'ю була донька прикордонного старости Речі Посполитої, українського шляхтича Лукомського. До свого обрання гетьманом Правобережної України Михайло Ханенко брав участь у боях, які вів Уманський полк у складі Війська Запорозького з 1648 до 1657 років.

Неординарні військово-організаторські здібності сприяли тому, що наприкінці 50-х pp. XVII століття він став на чолі рідного полку. Про його політичні погляди можуть свідчити рядки з листа, якого він підписав разом з іншою старшиною до обраного на противагу Івану Виговському у московському військовому таборі самопроголошеного гетьмана Івана Безпалого, критикуючи його за проросійські погляди: «...Народившись разом з нами, народом вільним, і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає».

Восени 1659 року Ханенко в ранзі уманського полковника був присутній на козацькій раді, де гетьманом ще єдиної козацької України обрали Юрія Хмельницького. Але вже 17 жовтня Ханенко разом із козацькою старшиною змушений був підтримати т. зв. Переяславські статті-2. Чергова угода між Україною і Московською державою у Переяславі перекреслювала договірні статті гетьмана Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем 1654 року, адже під тиском Москви українська державність значно обмежувалася.

Маємо свідчення, що 1660 року Ю. Хмельницький призначив Ханенка наказним гетьманом, у чиї завдання входило обороняти південно-східні кордони України від наступу польських військ. У лютому того ж року полковник Ханенко вже керував обороною Могилева, що на Дністрі. Війська великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Потоцького після багатоденної облоги міста відступили, втративши кілька тисяч жовнірів. На козацькій раді наказний гетьман пропонував користуватися такою тактикою: на зиму відступати на Запорожжя, а навесні виходити до східних кордонів з Польщею для проведення військових операцій.

Влітку 1660 року Михайло Ханенко очолив Уманський полк під час Чуднівської кампанії. Полковник входив до спеціальної козацької делегації, яка спільно з посланцями польської сторони виробила десять пунктів, що загалом повторювали Гадяцьку угоду 1658 року, але не згадували про окреме Руське князівство. Саме тоді полковник Ханенко стає ворогом Москви — російський посол Сухотін повідомив царя про зраду йому правобережної старшини на чолі з Ю. Хмельницьким. Тоді ж кримський хан навіть хотів зробити Ю. Хмельницького господарем Волоського князівства (сучасна Румунія). Саме у цьому контексті слід розглядати похід уманського полковника та наказного гетьмана М. Ханенка до Волощини наприкінці січня 1661 року, де козаки у боротьбі з яничарами повернули господарський трон скинутому перед тим за наказом султана Костянтину Щербану.

У1661 році варшавський сейм нобілітував Михайла у шляхетський стан разом із членами його родини — Романом, Павлом, Сергієм та Лаврентієм Ханенками. Уманському полковнику також було підтверджено й надано ряд маєтностей. У вересні того ж року, під час перебування на чолі козацького посольства у Варшаві, Михайло Ханенко виконав спеціальне доручення короля: на прохання Яна II Казимира він намагається переконати учасників опозиційної шляхетської конфедерації взяти участь у війні з Москвою. А вже наприкінці 1662 року Ханенко розглядається урядом Речі Посполитої як один з можливих претендентів на гетьманську булаву. У щоденникових записах Патріка Гордона за 1663 рік читаємо, що з усіх відомих козацьких старшин «на польському боці залишився тільки якийсь Ханенко, що мав свою невелику армію ».

За правління Павла Тетері полковник Михайло Ханенко деякий період знову був наказним гетьманом. Разом зі своїм полком він зводив переправу через Дніпро біля Ржищева для переходу через річку військ короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана на Лівобережну Україну. Він підтримав гетьмана й під час повстання на Правобережній Україні, зокрема, налагодив контакти з жителями Умані та домовився про здачу міста королівським військам. У той же час, за сприянням Тетері, Ханенко влаштовує свого сина Павла «до наук» на королівський двір, де той виховувався під наглядом матері польського монарха.

Після обрання у 1668 році П. Дорошенка «гетьманом обох боків Дніпра», кіш Запорозької Січі не погодився з окремими аспектами його політичної програми і, насамперед, із шляхами її досягнення. На противагу йому запорожці обирають свого гетьмана — П. Суховієнка (Суховія), який з допомогою низовиків і кримських татар зробив не одну спробу скинути Дорошенка. Запорозько-татарського ставленика підтримував Михайло Ханенко, що очолював один з найбільших правобережних полків.

Після того, як під Корсунем, на Генеральній раді правобережної частини Українського гетьманату (березень 1669 p.), прихильники Дорошенка звернулися за військовою допомогою до турецького султана, Ханенко звинуватив Дорошенка в «зраді». При досить міцній (але таємній) підтримці польського уряду уманський полковник став готувати себе на гетьманську посаду. «Учинили з Уманським, Кальницьким, Паволоцьким, Корсунським та іншими полками Раду під Уманем і вибрали Гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього — Суховія», — повідомляла московського царя 8 вересня 1669 року канцелярія гетьмана Лівобережної України Демка Ігнатовича (Многогрішного). До речі, у тогочасній Варшаві не було секретом, що М. Ханенко був ставлеником групи сенаторів і сеймових послів Речі Посполитої, які дотримувалися профранцузької орієнтації. В той же час П. Дорошенка начебто підтримувала «австрійська» партія польської еліти, яка орієнтувалася на Габсбургів.

У Речі Посполитій у 50-х — першій половині 60-х років XVII ст. профранцузькі настрої репрезентувала королева Марія-Людовіка та її оточення. Вони наполягали на замиренні Польщі зі Швецією при посередництві Франції, заперечували проти елекції московського царя на польський трон і бажали бачити на ньому французького принца Людовіка де Конде, а також вказували на небезпеку війни з Україною і Кримом у разі примирення з Московською державою. У свою чергу проавстрійськи налаштовані польські політики домагалися, щоб Польща підписала мирний договір з Москвою та спільно виступили проти Швеції. Таким чином, коли Марія-Людовіка, виражаючи інтереси французького монарха Людовіка XIV, виступала за примирення зі шведським королем Карлом X Густавом і вимагала вивести з польської території австрійські війська та замиритися з Українським гетьманатом, то її політичні противники відкидали французьке посередництво у польсько-шведському примиренні та не хотіли втягувати союзників Речі Посполитої у боротьбу з Росією. Така політична конфігурація європейських панівних кіл, як вже відзначалося, значно впливала на розгортання подій у козацькій Україні.

Одразу по обранні нового гетьмана між його прихильниками та полками Дорошенка зав’язалися військові дії. Спочатку Ханенко намагався об'єднатися із силами лівобережного гетьмана Многогрішного. Він направив до нього декілька листів, в одному з яких (від 26 серпня 1669 р.) писав: «...Сам, милість твоя, розсудити можеш: чи можливо те, що ніколи у Війську Запорозькому не бувало, щоб гетьмани (Дорошенко) на вічне собі панство у сусідніх монархів виправляли? Для того, буде ти любиш отчизну, зволь зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йти, а я з цієї сторони з Військом Запорозьким, щоб ми того неприятеля могли попередити, щоб як у нашій Україні знаків турських не бувало...». Але Многогрішний відмовив королівському ставленику в допомозі. Тоді Ханенко разом з колишніми гетьманами Ю. Хмельницьким та П. Суховієнком вирушив у похід проти свого політичного противника. Самовидець свідчить, що «мусив Дорошенко в городі Стеблеві зачинитися, якого приступом Ханенко брав і вже на валу козаки були. А же Сірко діставав... додав оному помочі». Крім запорозьких підрозділів І. Сірка та Білгородської орди, на допомогу оточеним військам До-рошенка прибули полки його брата Григорія й канівського полковника Лизогуба.

Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 року він був ущент розбитий об'єднаними силами дорошенківців. Разом із декількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися з кільця і відступити на Січ, де його згодом було обрано кошовим отаманом. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його «братання» з «невірним султаном». Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити «православну віру, отчизну і козацькі вольності».

Опираючись на запорожців, Ханенко не забував про налагодження добрих стосунків із Кримським ханством. Навіть татарський посол у Варшаві називав Дорошенка «зрадником» і на офіційному рівні підтримував уряд Михайла Ханенка. Нунцій Марескоті повідомляв Папу Римського Климентія X про підданство Дорошенка «ворогові всіх християн». Формуванню негативного політичного іміджу свого супротивника сприяв і сам Ханенко. Його листи до польського короля красномовно свідчили про те, що Дорошенко присягнув на вірність турецькому султану Мегмеду IV, хоча сам обвинувачуваний, апелюючи до варшавських урядовців, не погоджувався з такою оцінкою своїх дій.

Незважаючи на свою чітко виражену політичну орієнтацію на Варшаву, Михайло Ханенко у 1670 році започаткував дипломатичні відносини з Москвою. «Аби твоїм бажанням Військо Запорозьке під руки царські могло знаходитись», — прохав Ханенко царя Олексія Михайловича. Однак, на нашу думку, такий крок гетьман зробив лише для того, щоб убезпечити себе від нападу російських військ та лівобережних полків Многогрішного. Його посольство на чолі з полковником Обидою повернулося на Запорожжя з царською грамотою, яка прощала всі попередні виступи січовиків проти Москви. Разом з тим, російський монарх зауважував, що прийме Ханенка під свою зверхність лише в тому випадку, коли той буде репрезентувати всю Правобережну Україну.

Найбільш яскраво колабораціонізм уряду Ханенка щодо Речі Посполитої проявився під час підготовки та укладення «великого» українсько-польського договору в 1670 році. Власне, у цей час Варшавою стосовно України було застосовано досить підступну тактику, коли на противагу занадто вже «удільницькому» проекту угоди, запропонованому П. Дорошенком, поляки за допомогою свого протеже висували власний, який задовольняв панівні кола Польщі. Події навколо підписання Острозької угоди та сам її зміст були ґрунтовно проаналізовані істориком Д. Дорошенком, а тому зупинимося лише на тих її моментах, які характеризують взаємовідносини між королівською та гетьманською (Ханенка) владами.

31 серпня 1670 року до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від Михайла Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд був запланований заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами (стали «щиріше трактувати»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (нагадаємо, що переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько 5 місяців). Окремі положення цього договору були такими: українці відмовлялися від усіх чужоземних протекцій та не мали права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов'язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої козацький гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо. Повний текст Острозької угоди був затверджений на вальному сеймі у Варшаві 22 грудня 1670 року.

Політичні, економічні та конфесійні права українського народу, порівняно з попередніми договорами в Гадячі та Чуднові, значно обмежувались, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко здобував деяку перевагу. Сам король Михайло Корибут-Вишневецький так розумів домовленості 1670 року: «...Щоб у тій вольності і цілості залишалися, як було перед війною (перед 1648 р.)». Отже, більше ніж два десятиліття воєнних дій між українцями та поляками так нічому й не навчили Річ Посполиту — вона знову хотіла повернутися до передреволюційних відносин з Військом Запорозьким.

Але це було неможливо з багатьох причин, серед яких головною була проблема «одержавлення» Війська Запорозького, яке, незважаючи на розкол, продовжувало утворювати поліцентричний Український гетьманат. А тому майже всі домовленості 1670 року так і залишилися на папері. Про це, зокрема, свідчив лист Михайла Ханенка до короля від 14 листопада 1671 року, де гетьман звертався до сюзерена: «...прохаємо, аби згідно з цим же трактатом (Острозьким), ствердженим конституцією, ми були збережені при наших козацьких вольностях з усіма полками, щоб ВКМ ПНМ (ваша королівська милість пан наш милостивий) своїм панським листом зволив повідомити...». Отже, протягом року, що минув від часу Острога, ці «вольності» так і не були забезпечені Польською короною.

Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проти Речі Посполитої. Восени гетьман радив королеві, щоб той разом з московським царем об'єднався проти турецького султана, а також попереджав Михайла Вишневецького, що «Дорошенко і Многогрішний постановили, щоб ні під Вашою Королівською Милістю, ні під Москвою, але під турком були, і в чому їм Боже не допоможи, щоб підданства, як волохи й інші турку не віддавали...». У листах до коронного підканцлера та польного гетьмана Михайло Ханенко настійливо прохав прислати коронні війська в Україну: «Тільки те потрібно, щоб гетьмани (Речі Посполитої) на Україну збиралися, а нам, щоб неприятель з володіннями своїми не розповсюджувався, допомагали».

Однак панівні кола Польщі не виявили одностайності в підтримці Ханенка. Коронний гетьман Собеський та підканцлер Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, 3. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та 20 тисяч злотих. Козацька рада в Корсуні, яка відбулася 2 лютого 1671 року, висловила протест проти дій Михайла Ханенка та запорожців у зв'язку з Острозькою комісією. На раді зазначалося, що Острозькі умови повертають Україну до її стану перед війною, розпочатою Б. Хмельницьким. Старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від ухвалених в Острозі рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі.

У травні 1671 року коронний гетьман Собеський оголосив про скликання посполитого ополчення на Правобережну Україну. На початку липня 14-тисячне польське військо вступило на землі Поділля. Михайло Ханенко відрядив до Собеського свого посла, який 16 серпня мав розмову з коронним гетьманом і повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. Ці формування взяли дієву участь у поході польської армії на Правобережжя, про що засвідчував у своїх щоденникових записах французький підданий Ульріх фон Вердум.

Щоб ударити в тил полкам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ, сподіваючись на розгром суперника. Після того, як Собеський завоював землі понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього у вересні знову прибули посланці від правобережного гетьмана. Ханенко сповіщав, що він із військом отаборився неподалік від Чигирина. До нього приєднався полковник І. Сірко, з яким Ханенко збирався воювати проти білгородських татар — союзників Дорошенка. Щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, Ханенко прохав Собеського прислати на Січ універсал від імені короля.

І. Сірко, який був одним із головних винуватців розгрому полків Ханенка під Стеблевим у 1669 році, постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана. Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили кілька важких і виснажливих спільних походів на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.

Козаки правобережного гетьмана (йому на той час підкорялося шість полків) вступили в Ямпіль, а потім у Брацлав. Польську залогу Ханенко не допустив у Ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 року український гетьман зустрівся із Собеським у Брацлаві, де відбулася спільна українсько-польська нарада з військових питань. Поляків репрезентували коронний гетьман Я. Собеський і князь Д. Вишневецький, а українців — гетьман Ханенко та його старшина: полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький. На ній було прийнято рішення просуватися до м. Кальника, козаки якого підтримували Дорошенка. Другого дня відбувся банкет, на якому було «випито декілька жбанів української горілки та стріляно з усіх гармат польської артилерії».

Подальші події свідчать, що гетьман Ханенко не був слухняним виконавцем у руках польських урядовців. Старшина Ханенка, звертаючись до Собеського, казала: «Доволі того, що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги (у правобережні міста) не приймемо». Все ж полякам, що вдалися до хитрощів, пощастило оволодіти Брацлавом — важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом із Собеським оточили полковий Кальник, обороною якого керував наказний полковник Урбанович. Коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але Ханенко наполягав на цьому. Після безрезультатних переговорів з кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці та її тривала облога.

Наприкінці жовтня 1671 року до українсько-польського табору прибули королівські посли, які привезли Михайлу Ханенку від польського монарха довгоочікувану гетьманську булаву й тисячу червоних золотих. Але коронний гетьман поділив гроші між всією козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих, Сіркові — двісті. Одразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці з рук каштеляна Лужицького вручили своєму отаманові булаву. Цей акт означав офіційне затвердження Польською короною Ханенка на гетьманській посаді від «імені його королівської милості».

Коронне військо, яке завоювало близько сорока правобережних міст і містечок, все ж непевно почувалося в чужому краї. Собеському так і не вдалося оволодіти Кальником. Ханенко також був дещо стривожений, тому прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками й польськими жовнірами раз по раз виникали збройні сутички. Стали напруженими і взаємини самих ватажків козацтва — Михайла Ханенка та І. Сірка. Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенку, якщо той випустить на волю його дружину й старшого сина. Оголошена відставка, на думку гетьмана, мала заспокоїти невдоволених козаків.

Через деякий час багато полкових міст, які перебували під впливом Михайла Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Ханенкові козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. В грудні 1671р. Дорошенко із 27-тисячним військом підступив до Ладижина. Ханенко з козаками зачинився в замковій фортеці. На вимогу видати свого гетьмана Ханенкова старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який дуже цікавий з погляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала «польського» гетьмана протягом його правління. Докоряючи Дорошенку за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонись королеві, природному своєму панові... Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі от короля клейноди і знаки військові положить, і по залученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді, запевно, і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми...».

У грудні 1671 року Михайло Ханенко вислав своїх послів на сеймик Люблінського воєводства, прохаючи внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, але й у Короні Польській та Литовському князівстві. Наступним ішов пункт про забезпечення королівською владою навчання українців у Київській академії та відкриття для них шкіл. Ханенко пропонував вищому законодавчому органу шляхетської республіки забезпечити «вольності» козаків у королівських, магнатсько-шляхетських та духовних маєтностях згідно з умовами Острозької угоди 1670 року.

26 січня 1672 року відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити в тому числі і «козацьке питання», проте вже в лютому вона була зірвана. У березні, перебуваючи в Ладижині, гетьман запевнив короля Михайла Корибута: «...щиро і вірно стоїмо при достоїнствах ВКМ ПНМ (вашої королівської милості пана нашого милостивого) з Військом Запорозьким». Крім того, він повідомляв до Варшави про прихід в Україну значної кількості молдавських бояр « з жінками і дітьми », які втекли від турецької протекції й просилися під владу короля. Ханенко звертався до польського монарха з проханням про їхню підтримку та призначення над ними гетьманом боярина Д. Сандова. Невдовзі він висилає до Варшави посольство на чолі з М. Булигою, який мав отримати платню з королівського скарбу на Ханенкове військо.

За свідченням літописців, загальне керівництво над польсько-українськими військами після від'їзду Собеського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так, у березні 1672 року в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, у зв'язку з чим козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський полк. Михайло Ханенко був підтриманий також Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками. Він вислав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька рада. Але Дорошенко, побоюючись втратити булаву, відмовився від цієї пропозиції.

У той же час Ханенко організовував звернення від козаків Чортомлицької Січі до Михайла Корибута із запевненням їхнього підданства. ЗО квітня 1672 року низовики писали до короля: «Взявши від предків наших з давнього часу ту науку, аби так завжди стало, статечно і вірно при вродженому панові, найяснішому монархові Королівства Польського залишалися, чого ми до скону життя нашого (бажаючи того і обіцяючи від наступників наших) хочемо і обіцяємо у вірному ВКМ ПНМ (вашій королівській милості пану нашому милостивому) залишатися підданстві...». У травні гетьман знаходився у Варшаві, де разом зі «старинними» козаками Уманського полку мав зустріч з польським королем у приміщенні сенату Речі Посполитої. Саме тоді ним була складена особиста присяга на підданство Михайлові Корибуту-Вишневецькому.

Наприкінці літа 1672 року в Україну з величезним військом вступив турецький султан Мегмед IV. Для з'єднання з ним під Кам'янець вирушив Дорошенко з полками, які нараховували 27 тисяч вояків. Ханенко з 18-тисячним військом виступив з Ладижина, щоб завадити пересуванню загонів свого супротивника і його об'єднанню з армією падишаха. Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, відбулася битва, яка завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман із двома полками ледве встиг відійти до Ладижинського замку. Сердюцькі загони Дорошенка й татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але, так і не здобувши його, змушені були відступити. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, звідки неодноразово посилав листи до московських воєвод із проханням надати йому військову допомогу, видавав універсали до запорожців і жителів м. Переяслава про спільні дії проти «невірних».

Не дочекавшись підтримки від Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку й вирушив на з'єднання з коронним гетьманом Собеським, який на Галичині продовжував воювати з турецько-татарськими військами. Спільними силами гетьманам вдалося розбити великі татарські чамбули під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. 20 липня Ханенко одержав наказ від короля послати під Кам'янець- Подільський «тисячу-півтори добрих молодців» на допомогу місцевому гарнізону. Однак під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 року оборонці Кам'янця капітулювали, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській. На деякий час його військово-політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.

У середині липня з Варшави повернулося посольство Максима Булиги, яке мало лист Михайла Корибута до гетьмана Ханенка. В ньому, зокрема, говорилося: «Словом королівським підтверджуємо всіляких прав і вольностей згідно з асекурацією, від нас і від вельможних сенаторів, урядників і гетьманів даною, не тільки цілу і непорушну дотримаємо, але у всіляких проханнях так питання релігії, добр і свобод Військо Запорозьке уконтентуємо і через конс-титуцію сеймову затвердимо». Король дотримав слова і всі запевнення відносно надання «добр і свобод» втілив наступного року у своєму універсалі від 28 березня 1673 р. до «Ханенка, гетьмана війська нашого запорозького, зі старшинами і козаками, нам і Речі Посполитій послушними і вірними з боку нашого... полковникам, отаманам, сотникам і всій старшині і черні військовій, як теж городовим обивателям, вірним підданим нашим». У тому ж році на вальному сеймі затвердили фінансування лише для трьох «хоругв» Михайла Ханенка.

16 жовтня 1672 року Туреччина та Польща підписали договір у Бучачі. У його четвертому пункті були слова, присвячені особисто Ханенкові, де проголошувалося: «Козаки, що були з Ханенком, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів повернутись». На певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні перебратися до Умані — Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам згідно з турецько-польським договором уступалася частина України.

Наприкінці жовтня Михайло Ханенко вже брав участь у поході короля Михайла Корибута-Вишневецького під Люблін, проти організованої там місцевою шляхтою Голомбської конфедерації на чолі із С. Чарницьким. Польський король використовував війська Ханенка для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він мав розмову з московським послом Протасовим, в якій заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на такі пропозиції гетьмана Москва не реагувала.

Невдовзі король видав універсал до козацького війська гетьмана Михайла Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 року Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було 12 тисяч козаків. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському й турецькому підданстві, буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить. 11 вересня полки Ханенка й війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його раніше завжди підтримували, однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли.

Новий гетьман Лівобережної України І. Самойлович сповістив московського монарха, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка повернення гетьманських клейнодів. Той же на це відповідав, що залишив їх у Димері, там, мовляв, знаходився польський полковник Я. Піво, якого він стратив.

«Під Хотином, коли Собеський бив з козацькою допомогою турків, турчин найгірше узлився на тих козаків... які трималися поляків з Ханенком і виявилися при хотинській поразці для нього найголовнішими супротивниками», — писав Самійло Величко про Хотинську битву, яка відбулася 10-11 листопада 1673 року під Хотином, що на Поділлі. 30-тисячне військо на чолі з силістрійським бейлербеєм Гусейн-пашею обороняло захоплену раніше турками Хотинську фортецю. Великий коронний гетьман Я. Собеський на чолі майже 40-тисячного війська, до якого окрім поляків, литовців, волохів і молдаван входили також підрозділи українського козацтва, атакував турецькі позиції протягом 10 листопада. Однак головним і вирішальним став підготовлений штурм вранці наступного дня — 11 листопада. За допомогою сильного артилерійського вогню піхота Собеського вдерлася до оборонного табору Гусейна-паші і дала змогу драгунам довершити розгром турків. Польська артилерія знищила міст через Дністер, не залишивши можливості ворогу для відступу. Перемога військ Речі Посполитої була вражаючою — лише 4 тисячі турків змогли вціліти і відійти до Кам'янця. Хотинська битва стала першою після довгих років поразок польської армії. Вона мала великий європейський резонанс і сприяла обранню Я. Собеського на польський трон. Разом з тим, вона не розв'язала довголітнього польсько-турецького конфлікту на Правобережній Україні. Хоча окремі сотні, які раніше перебували під владою Ханенка, продовжували традиції П. Конашевича-Сагайдачного під стінами подільської фортеці, але сам гетьман у цей час знаходився далеко від Хотина.

Політична кар'єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З 500 козаками Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько-московським військам Самойловича й князя Ромодановського, що вели боротьбу з полками Дорошенка. На початку березня 1674 року під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двохтисячний загін полковника Григорія Дорошенка.

Але саме це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня 1674 року в Переяславі відбулася козацька рада. «На Генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук... з рук своїх здав» на користь царського регіментаря й гетьмана «обох берегів Дніпра» Івана Самойловича. Будучи у «відставці» і проживаючи на Лівобережній Україні, Михайло Ханенко навесні 1677 року написав листа до нового короля Речі Посполитої Яна III Собеського з пропозиціями про співробітництво. Згідно з окремими даними, він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду взамін Є. Гоголя, якого призначив король Речі Посполитої наказним гетьманом Правобережжя. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з Польщею. Остання згадка про колишнього королівського підданого в документальних джерелах датується кінцем 1678 року — екс-гетьман Ханенко перебував у батуринській в'язниці під арештом у командира московських стрільців. Сучасник Михайла Ханенка залишив дуже цікавий опис того, як виглядав правобережний гетьман. « Була це, — свідчив Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури, з жовтим обличчям і кучерявим, чорним як смола волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкується з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями...».

У 1671 році німець Вердум, який був в оточенні польського короля, залишив запис у своєму щоденнику, який стверджував, що Ханенко мав трьох синів і дружину, старший його син з матір'ю був у полоні в Дорошенка, «другий попав у полон до татар... одісланий до Царгорода... третій — перебував під наглядом у княгині Замойської, матері короля».

***

«Він виявляє більше серця, ніж розуму», — ці слова, на нашу думку, найкраще характеризують гетьмана Михайла Ханенка як політичного діяча і просто людину. Так, він мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності та природний талант допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Разом з тим, він став заручником політики профранцузької партії у сеймі Речі Посполитої, яка використовувала його проти Петра Дорошенка. Отже, Михайлу Ханенку не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів гетьмана Дорошенка в його прагненні утвердити єдину Українську козацьку державу.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство унікальне для історії Київської Русі, оскільки, відірване на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії – Києву і Чернігову – попри мандрівки між Тмутараканню і Києвом численних орд іноетнічних кочовиків. У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Більша його частина розташовувалася на Керченському півострові, з поширенням на частинами території степового і гірського Криму.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka