Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Купить беспроводные микронаушники в красноярск.
лічилка
Новини сайту

Іван Самойлович - гетьман доби барокко

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1620-го у сім'ї православного священика з містечка Ходорків на Житомирщині народився син, якого охрестили Іваном. Згодом батько віддав свого сина навчатися до Києво-Могилянського колегіуму. Іван мав братів Василя, Мартина і Тимофія, які стали священиками. На відміну від них, після навчання Іван став служити писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку, а згодом перебрався на Полтавщину. Там він став сотником Веприцької сотні Гадяцького полку. У 1669 році Іван Самойлович був обраний на посаду генерального судді лівобережної частини Українського гетьманату, а потім став гетьманом у результаті змови проти Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного) та обрання на старшинській раді 17 червня 1672 року в Козачій Діброві, неподалік від Конотопа.

Після свого обрання гетьманом Іван Самойлович разом зі старшиною склав присягу на вірність московському цареві Олексію Михайловичу. Він також підтвердив положення Глухівських статей 1669 року та підписав нові — так звані Конотопські статті, які визначили характер відносин між Українським гетьманатом та Московським царством. Згідно з 4-ю статтею українсько-російського договору 1672 року, український гетьман та його оточення брали зобов'язання «без указу Великого Государя Його Царської Величності і без ради старшини до сторонніх монархів ні про що не писати і з усними своїми присилками зноситись не намагатися».

У лютому 1673 року гетьман запропонував московському цареві йти походом на Крим або ж розпочати заходи щодо підкорення правобережного гетьмана П. Дорошенка. Цар не погодився розгорнути військові дії проти татар, але дав згоду наступати на Правобережжя. Проте перед майбутнім походом Олексій Михайлович висунув Дорошенкові певні умови підданства, які були виписані в спеціальній грамоті й відіслані Самойловичу для доставки за адресою. Та той ослухався царського наказу і не послав їх у Чигирин, мотивуючи це тим, що Дорошенко ні за яких умов не погодиться визнати московський сюзеренітет.

Наприкінці січня 1674 року лівобережні козацькі полки під проводом самого Самойловича та московські війська на чолі з боярином Г. Ромодановським переправилися через Дніпро та почали відвойовувати в П. Дорошенка (а також іншого правобережного гетьмана М. Ханенка) «тогобічні» міста й селища. 17 березня того ж року в Переяславі відбулася об'єднана Генеральна рада, на якій полковники семи правобережних (Білоцерківського, Брацлавського, Канівського, Корсунського, Паволоцького, Тарговицького та Уманського) і представники всіх лівобережних полків, за рекомендацією боярина Г. Ромодановського, висловили бажання «вчинити гетьмана Івана Самойловича на обох боках Дніпра єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким» та щоб московський цар прийняв їх у підданство «на таких же статтях», як і Лівобережну Україну. Тут також було укладено Переяславські статті, які, в основному, повторювали положення Глухівського й Конотопського договорів України з Росією. У першій статті «Переяслава-3» відразу ж уточнювалося, що «окрім царя і його дітей, у турецького султана й у кримського хана, і ні в жодного із сусідніх монархів у підданстві не бути». Ромодановський від імені свого монарха запевнив правобережців, що вони будуть «у підданстві у Великого Государя на колишніх правах і вольностях, і нічим їх права і вольності порушені не будуть». Але фактично Самойлович і не встиг цілковито оволодіти Правобережжям, а його населення — «задовольнитися» царською протекцією, оскільки за допомогою багатотисячних військ Османської імперії ця частина гетьманату знову опинилася під владою П. Дорошенка. Крім того, на правобережні землі вступила армія Речі Посполитої, що активно протистояла не лише заходам султана та царя, але й діям обох українських гетьманів.

На третьому польсько-російському з'їзді в Андрусові у 1674 році коронні посли почали вимагати повернення Києва. Царські представники на чолі з Одоєвським дипломатично відповідали, що Московська держава володіє не лише Києвом, а й усією Україною, як Лівобережжям, так і Правобережжям, «з-за уступки від Польщі Задніпров'я туркам і цар відвоював його зброєю у султана, а не від польської держави ». Турецько-російський збройний конфлікт, який спалахнув у зв'язку із втручанням у справи Правобережної України московського царя й лівобережного гетьмана, з часом переріс у справжню війну за право володіти землями правобережного Подніпров'я.

До певної зміни зовнішньополітичних декорацій вищеназваними державами призвели події, пов'язані зі смертю в 1674 році не зовсім успішного короля Речі Посполитої Михайла Корибута-Вишневецького та у 1676 році — найвдалішого з московських царів допетровської епохи Олексія Михайловича. їхні наступники спробували, хоча й не кардинально, але дещо змінити правила гри й примусити свого супротивника відмовитися від потенційного виграшу, яким для кожного була Україна. Найбільш професійно в цьому напрямку почав діяти обраний 1674 року і коронований через два роки польський король Ян III Собеський. У 1675 році він підписав союзницький Яворівський договір із французьким королем Людовіком XIV, що був спрямований на війну з бранденбурзьким електором та проти поширення гегемонії австрійських Габсбургів. Наступного року поблизу Журавно польський король укладає перемир'я із султаном, а ще через рік — мирний договір з австрійським імператором та шведським королем. Усі ці міждержавні акти зміцнювали позиції Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою та Османською імперією.

У свою чергу, Московія, незважаючи на існування Андрусівських і Московських домовленостей з Польщею, у 167 5 році підписує мирний договір з Австрією, положення якого були спрямовані проти посилення королівських повноважень та збереження традиційних шляхетських вольностей у Речі Посполитій. Відень також обіцяв вступити до ініційованої росіянами антитурецької ліги після завершення війни з Францією. Одночасно московський уряд остерігався того, що у випадку переможного завершення спільної з поляками боротьби проти турків, Польща відразу розпочне наступ проти Росії. Саме тому остання розпочинає вишукувати можливість укладення сепаратного миру з Османською імперією. Однак у цьому її випереджає польський король, який 17 жовтня 1676 року підписує перемир'я з Мегмедом IV.

Таким чином, у жовтні 1676 року припинилася чотирьохлітня польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної України, не була повністю розв'язана. Про свої «права» на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні Андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережжя, але вже поміж Портою з одного боку і Росією та Лівобережною Гетьманщиною — з іншого. Однак московський цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, продовжували тримати свої війська в правобережних містах.

Коли в 1675 році московський цар запропонував польському королеві об'єднати свої війська для боротьби проти Дорошенка, Самойлович відрадив йому це робити, остерігаючись виникнення більш тісного союзу між Польщею й Росією. У березні того ж року гетьман прийняв у себе польських послів на чолі з О. Клодницьким, що їхали до Москви. Після одержання королівського листа та розмови з послом гетьман відпустив поляків у напрямку польського кордону, про що відразу ж повідомив коронному гетьману Речі Посполитої Д. Вишневецькому. Влітку лівобережний регіментар писав до канцлера Великого князівства Литовського, що він разом з російським військом Ромодановського знову вирушає до Дніпра для оволодіння Правобережжям.

Повернення собі «втраченої» частини гетьманату стало одним з головних завдань зовнішньої політики уряду Івана Самойловича. У листі від 18 вересня 1676 року до охотницького полковника І. Новицького він писав: «...Богу від усіх нехай буде благодаріння, понєваж отчизну нашу, розторгнену Україну, привів під єдиного монарха і регімент (управління гетьмана) у з'єднання». Ці слова були визначальними для всього періоду правління Самойловича. Від часу укладення Бучацького договору Османська імперія вважала Правобережну Україну своєю власністю, а козацького гетьмана — своїм підданим. Втручання Московської держави й перехід П. Дорошенка під владу царя змусили Порту призначити іншого «намісника» в Україні. Але Ю. Хмельницького ще треба було «посадовити» в Чигирині, який знаходився під владою Івана Самойловича та московських воєвод. Гетьманська столиця відігравала важливу стратегічну роль у військових та політичних планах ворогуючих сторін. Саме тому влітку 1677 року турецька армія здійснила намір захопити Чигирин.

Одержавши звістку про можливий наступ турків на Правобережжя, гетьман Іван Самойлович ще з осені 1676 року розпочинає активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті чого були укріплені найбільші південні міста, а також дві тогочасні столиці України — Київ та Чигирин. Внаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон із 7 тисяч козаків і 5 тисяч московських солдатів. Це допомогло невдовзі, у серпні 1677 року, витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім-паші.

Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом з підрозділами Г. Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії коло Бужина, що спричинило відхід турків з-під Чигирина, залога якого трималася з останніх сил. Вночі малочисельний козацький десант зумів тихо перепливти Дніпро, оволодіти позиціями яничар і закріпитися на правому березі річки. Під його прикриттям наступного дня за наказом Самойловича переправилися основні сили (близько 15 000 чол.), які відразу вступили у бій з ворогом, змусивши його відступити. Дії українського війська відзначалися цілеспрямованим наступальним характером і вирішили кінцевий результат всієї військової компанії 1677 року, яка практично була програна Османською імперією.

У листопаді 1677 року стольник Карандєєв запропонував Івану Самойловичу «порадитися із старшиною про військові й інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед... прислати статті». Незважаючи на те, що на старшинській раді такі пропозиції- «статті» були вироблені, генеральному писарю В. Кочубею, який віз їх до Москви, Самойлович доручив донести царю Федору Олексійовичу свою рішучу позицію. Вона полягала в тому, що росіяни не повинні вести розмову з польськими послами про віддачу Речі Посполитій якої-небудь частини Правобережної України, а особливо Києва й Чигирина. Гетьман Самойлович писав до дяка І. Іванова в листі від 19 грудня 1677 року про те, що українським народом на переговорах з поляками, «як скотиною якою мали б торгувати», але «народ малоросійський за гноблення і особливо — гоніння на віру відторгнувся від Речі Посполитої і вільно піддався государю московському». Регіментар навіть хотів виїхати до Москви, щоб особисто взяти участь у переговорах, але росіяни, передбачаючи реакцію польських дипломатів, всіляко відмовляли його від цього. Разом з тим, серед московських дипломатів існувала й інша точка зору щодо розв'язання «українського питання» — у другій половині 1677 року Ордин-Нащокін запропонував Федору Олексійовичу скликати в Києві з'їзд представників усіх країн, які були зацікавлені в проблемі визначення міжнародного статусу України: «І тепер потрібно із султаном турським царству Московському шукати міцного миру, а королівство Польське від ради спільної не відштовхувати». Крім того, Ордин-Нащокін планував закликати на цей міжнародний з'їзд представників України, Молдавії, Болгарії і Сербії.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Посполитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст. було не під силу боротися з Османською імперією, яка ще не зовсім втратила свою колишню могутність. Наприкінці грудня 1677 року до Стамбула вирушило московське посольство на чолі зі стольником А. Проскуровим. В інструкції послам, що затверджувалася царем Федором, був цікавий пункт стосовно України. Відзначалося, що вона «з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 році знову вернулась під владу царя». У зв'язку з цим, як говорилося далі в наказі послам, султан не мав права приймати в підданство гетьманів Війська Запорозького і тим самим претендувати на володіння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської політики «післяпереяславського» періоду, на думку царя, мали засвідчувати законні права Московщини на українські землі. Дискусійність такої «легітимності» очевидна і є проблемою іншого дослідження. Разом з тим, у 1667 році государі «Всієї Русі» власноручно відмовилися від її більшої, правобережної частини: «...Козаків з другого боку (Правобережжя) Його Царська Величність звільняє від присяги, виконаної собі на підданство».

Варшавська еліта була занепокоєна можливістю мирного урегулювання російсько-турецьких відносин. Адже в цьому разі першою постраждала б Річ Посполита. «Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну», — відзначав познанський воєвода. І це справді було так. У квітні 1678 року керівники російського посольства Чаадаев та Українцев заявили у Варшаві, що не віддадуть полякам ні Києва, ні Білої Церкви (а отже — Правобережжя). Натомість польський резидент у Москві скаржився на те, що Іван Самойлович іменує себе «гетьманом обох боків Дніпра» й відбирає «Дорошенкові» міста. Але невдовзі уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб покращити відносини з Москвою й змусити її виконувати пункти Андрусівського перемир'я. 17 серпня 1678 року в Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 року. А 31 січня 1679 року в Гродно знову відбулося спільне засідання польських та російських дипломатів, на якому мала вирішитися проблема «вічного миру ». Польща в черговий раз вимагала від Москви повернення Києва. Посли відповідали, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і «бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають». Таким чином, як підсумовували російські посли, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель. Поки московські та польські дипломати звинувачували один одного в невиконанні Андрусівських домовленостей, лівобережний гетьман І. Самойлович проводив власну політику щодо Правобережної України, яка на той час полягала у так званих «великих згонах» місцевого населення на Лівобережжя.

У цей час знову з черговою ініціативою про визначення міжнародного статусу Українського гетьманату виступив відомий російський дипломат О. Ордин-Нащокін, який тоді вже став ченцем під іменем Антонія. Він запропонував скликати в Києві з'їзд представників Речі Посполитої та Московської держави, які спільними зусиллями мали привернути на свій бік українське населення, що визнавало владу Ю. Хмельницького й турецький протекторат. У даному випадку передбачалося, щоб правобережні козаки жили зі своїми «вольностями» під зверхністю обох монархів, а отже, йшлося про встановлення російсько-польського кондомініуму над Правобережжям. Однак така пропозиція досвідченого дипломата викликала не лише спротив польської сторони, але й неприйняття московськими «думними людьми» на чолі з патріархом Йоакимом.

Московський цар у своїй грамоті до лівобережного гетьмана Самойловича від 10 січня 1678 року стверджував, що всі правобережні міста, відвойовані в турків, ніколи не будуть віддані Польщі. Він обіцяв, що прислані українцями статті впишуть до інструкції московським дипломатам. Крім того, в Україну постійно присилатимуться «списки з їхніх розмов з поляками». Занепокоєність долею правобережних земель відображалась у зверненні Івана Самойловича до стольника В. Тяпкіна: «Між тим, як у нас у козацькому народі постійно одна думка і один намір і справа, хто володіє Києвом і Чигирином, тому повинний бути покірний весь малоросійський народ». Одночасно з дипломатичними заходами Іван Самойлович дав наказ своїм полковникам розпочати підготовку до війни з турками. За рік до цього польський резидент Свідерський скаржився московському уряду на те, що Самойлович іменує себе «гетьманом обох боків Дніпра» й займає «Дорошенкові» міста, на які претендувала Річ Посполита.

Влітку 1678 року через Дністер здійснила переправу майже 140-тисячна армія Османської імперії на чолі з великим візиром Кара-Мустафою. За повідомленнями щоденника московського військового інженера, шотландця Патріка Гордона, її складові підрозділи очолювали: «Імена пашів згідно іншої реляції. Це ті ж, які були під Віднем (у липні-вересні 1683 p.): Змір-паша Аданський, Хусейн-паша Болуський, Кара Мегмет Візир-паша Діарбекирський, Мустафа Візир-паша Силістрійський, Халіль-паша Сивашський, Агмет-паша Марашський, Хасан-паша Софійський, Хусейн Візир-паша Дамаський, Хієз Ала-паша Текійський, Бекір-паша Алепський, Осман-паша, Хасан-паша Армітський, Ібрагім Арасп Візир-паша Будай- ський, Агмет Візир-паша Темешварський, Хайдер-паша Боснійський, Бей Великого Каїра, Шейх-огли Агмет-паша Агрійський; крім того, Каплан-паша, Ерцек-паша, Ескішер-паша и Делефер-паша». За кількісним складом до османської армії входило: 15 000 яничар і стільки ж сейменів, 15 000 саперних військ, ЗО 000 сіпагів -кіннотників, 15 000 «іншої гвардії», 2000 артилеристів, 10 000 молдаван і волохів, а також 30-40 000 татар. Усього Чигирин штурмувало близько 132-142 000 осіб.

Друга облога Чигирина, однієї з найбільших українських фортець, тривала з 8 липня до 12 серпня 1678 року. «Сімнадцять хоругв серденгестів (назва спеціального штурмового підрозділу яничарського корпусу), у котрих було понад однієї тисячі піхотинців, зодягнених доволі легко, без лат і панцирів, лише в суконних червоних каптанах, узявши в руки гаки для захоплення оборонців, а також яничарки, нахиливши до землі знамена, через шквальний вогонь козацьких мушкетів, пішли на штурм [Чигирина]», — так описував початок першого штурму козацької столиці України польський резидент С. Процький, який знаходився у таборі Кара-Мустафи.

За наказом Самойловича Чигирин обороняли 11 тисяч 713 чоловік, серед яких були козаки Чигиринського, Гадяцького, Сумського, Охтирського, сердюцького (очолював Данило Рубан) полків, а також московські стрільці та драгуни. У результаті численних штурмів османської армії, бомбардування міста (за підрахунками одного з чигиринських комендантів Патріка Гордона, турки вистріляли 11 тисяч 882 ядра та скинули на фортецю 4 тисячі 379 бомб) та підкопів під мури туркам вдалося завоювати Чигирин. Як зазначав гетьман Самойлович, Чигиринська фортеця, «як би у вустах [турків] майбутня, кісткою їм у горлі стала». Яничарські офіцери, які штурмували Чигирин у 1678 році, невдовзі свідчили французькому дипломату де ла Круа, що « ніколи перемога не коштувала їм так дорого, що вони втратили більше тридцяти тисяч чоловік і ще не зустрічали більш сильного спротиву»; їх вразила мужність українських козаків, «які, втративши одну руку, билися іншою до самої смерті»; а ті, хто повернувся з походу до України, здавалися французу «швидше залишками після кривавої поразки, ніж переможним військом». Тим не менш Чигирин був цілковито знищений і перестав існувати як військова фортеця та козацька столиця Правобережної України.

Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, Самойлович враховував прагнення «князя Малої Русі-України» Ю. Хмельницького взяти під свій контроль правобережний регіон), Самойлович вирішив знищити всі фортеці на правобережному Подніпров'ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі й Слобожанщині. Восени 1678 року розпочався перший етап «великого згону». 4 вересня гетьман наказував канівському полковнику Д. Пушкаренку, щоб «хто б з вами йти не захотів, то й того для спільної одностайності, силоміць із собою звідти (з-під Канева) впровадьте... сюди до Переяславля». Щоб не залишати султану та Хмельницькому бази для матеріального забезпечення й поповнення людськими ресурсами своїх військ, на Правобережну Україну в жовтні був висланий спеціальний загін на чолі з полковником Лисенком для переселення всіх її жителів і спалення міст та селищ.

У 1679 році розпочався другий етап «великого згону». Син гетьмана — Семен Самойлович — разом з окремими сотнями Київського, Переяславського, Прилуцького, Ніжинського та двох компанійських полків і загоном російського воєводи Л. Неплюєва наприкінці лютого 1679 року зайняв Ржищів, а згодом Канів і Корсунь. Жителі цих міст разом з населенням Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбовки «на сей бік (лівий берег) зігнані і від неприятеля відлучені, а села і містечка в тій стороні всі без останку спалені». До речі, саме цей період діяльності Івана Самойловича найбільш негативно оцінюється вітчизняними істориками, які ставлять гетьману в провину знищення Правобережної України.

У червні 1679 року, відповідаючи на запит царя про вибір міжнародного партнера, Самойлович писав до Москви про неприйняття лівобережним урядом ідеї московсько-польського союзу. Гетьман настійливо радив укласти мирний договір з Османською імперією. У розмові з дяком Є. Українцевим він говорив, «щоб цар із султаном і ханом захотів мирний договір становити». Він також відмовляв російських урядовців від пропонованого Варшавою спільного походу з польськими військами у район Дунаю: «...хоча би ми разом з поляками над неприятелем і перемогу здобули, то поляки стануть цю перемогу й славу приписувати собі».

Зважаючи на позицію Українського гетьманату, Московська держава шукає шляхів до примирення з Туреччиною. На початку 1679 року до Стамбула прибули царські посли В. Дау- дов та Ф. Старков, проте їхня місія виявилася невдалою. «...Москва з турками не погодилася, з нами зараз хоче», — так оцінював тогочасні напрями зовнішньої політики царя Ян III Собеський. Трохи згодом вже Мегмед IV, побоюючись можливості укладення «вічного миру» між Росією й Польщею, звертається за посередництвом до молдавського господаря Г. Дуки. Той прислав до Москви посольство під керівництвом Я. Білевича. У квітні 1679 року молдавський представник повідомив російських бояр, що Мегмед IV готовий укласти з ними мирний договір. Головною умовою турецької сторони було встановлення кордону між володіннями обох монархів, який би пролягав по Дніпру. Правобережжя мало належати Порті, а лівобережна частина України — Московській державі. Султан навіть погоджувався віддати цареві Київ. Звичайно, в Москві з великим задоволенням прийняли дані пропозиції. Разом з тим, ідучи на дипломатичну хитрість, московський уряд зауважив, що в царському підданстві мають перебувати і правобережні козаки. Автоматично це означало відхід Правобережної України до російських володінь. З'їздивши до Стамбула, молдавський капітан Білевич привіз у грудні того ж року відповідь султана, який, зрозуміло, не погодився відступити царю всю територію України. Серед багатьох причин такої відмови вказувалось і на те, що Річ Посполита не бажає розв'язання даної проблеми на користь російського монарха.

Московський цар мав змогу особисто пересвідчитись у цьому — влітку 1679 року до Москви прибуло чергове польське посольство, очолюване П. Бжостовським та Я. Гнінським. Намаганню обох сторін укласти військовий союз проти Туреччини знову перешкоджало територіальне питання. І росіяни, і поляки вже вкотре, забувши про Андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої мав стати майбутній мир з Османською імперією. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. «...Зрадники ...про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перед яким з батьківських місць тікати мусимо», — обурювався з цього приводу король Речі Посполитої.

У цей же час серед частини козацької старшини, яка оточувала І. Самойловича, були й прихильники протилежної зовнішньополітичної лінії, які схилялися до союзу з Польщею. Це, зокрема, підтверджує лист Яна III Собеського до литовського князя М. Радзивілла від 20 березня 1680 року, в якому, зокрема, було написано: «...позавчора мали відомість від полковника Війська Запорозького із Задніпров'я... що коли Москва з турками трактат підпише, то від неї підуть і до Речі Посполитої вернуться до підданства».

Іван Самойлович все-таки зумів переконати не тільки свою старшину, але й московський уряд у доцільності союзу з турками. Для укладення мирного договору з Портою й Кримським ханством у листопаді 1680 року до Бахчисарая в складі російського посольства вирушив представник гетьманського уряду С. Ракович. Раніше стольник В. Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся в Батурині, вислухав пропозиції гетьмана Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року можна вважати зовнішньополітичним успіхом саме гетьманської адміністрації, адже лівобережний гетьман Іван Самойлович, по суті, був його творцем.

Відразу після укладення договору в Бахчисараї Мегмед IV почав зміцнювати свою владу на Правобережжі, віддавши його під управління молдавському господарю Г. Дуці. 14 жовтня 1681 року польський король повідомляв своїх послів у Москві: «...донеси і те Його Царській Величності, що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немирові за рішенням султана турецького... а не так як у пактах є... що Україна козакам належати має».

Однак після отриманого тексту Бахчисарайського договору в серпні 1682 року лівобережний гетьман України висловив незадоволення цими постановами. Він відверто писав до Москви: «Із списку із затвердженої султанової грамоти... чиниться нам дуже досадливо і шкідливо... що салтан турський дозволяє між ріками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх у тому боці мати хоче, а посли Ваші мали наказ, щоб між тими ріками людей не селити». Невдовзі посол Тяпкін звітувався перед царями: «Гетьман Самойлович просив нас, щоб донесли Його Царській Величності... замість задніпровських пустих сторін, які нині за перемирними договорами учинилися за султаном турським, пожалував би Великий Государ його, Гетьмана, за численні його вірні і безперестанні служби і за відняття честі його, обох боків Дніпра, яка честь від нього тепер відійшла в сторону султана турського, указав тим всім народом бути єдиним під його гетьманською владою і булавою».

Відносна поразка на дипломатичному фронті змусила гетьмана застосовувати інші засоби для того, щоб не дати Туреччині й Польщі оволодіти Правобережжям. На заклики супротивної сторони до населення Лівобережної України переходити на правобережні землі Іван Самойлович відповів укріпленням кордонів та виданням універсалів, де під загрозою «нещадного карання на горло» заборонялося переходити через Дніпро. Реагуючи на звернення Яна III Собеського з пропозицією до українців «з обох боків» Дніпра переходити на його бік для боротьби з турками, лівобережний гетьман у травні 1682 року видає універсал до всього козацтва, в якому говорилося: «...поляки... переманюють і заохочують наших людей... на життя в тогобічну порожню Україну, а особливо на військові звитяги, оманливо обіцяючи (бо ніколи того не учинять) велику свою уважливість і давні вольності, щоб.... не слухали нестатечних звідців і розкольників миру». Але не тільки Польща переманювала на свій бік лівобережних козаків — у березні 1683 р. Самойлович з обуренням повідомляв до Москви, що до нього приїхав посол від кримського хана Мурат-Гірея з проханням надати 10-тисячне військо. Одночасно ханські закличні листи розповсюджувалися в усіх лівобережних полках. Щоб убезпечити свої володіння від досить частих переходів, Іван Самойлович виставляє прикордонні застави «від Запорогів по Київ і по Батурин міцні». Протягом лише 1684 року за гетьманським наказом було страчено двадцять козаків, а до Москви було відправлено в кайданах переяславського полковника Войца-Сербина, який хотів перейти на службу до польського короля. Самойлович заарештував навіть жінку правобережного гетьмана А. Могили, що проживала на Лівобережжі.

У свою чергу, гетьман і його старшина неодноразово зверталися до правобережного козацтва з пропозиціями переходити на їхній бік. Київський полковник К. Солонина пропонував «тогобічним» козакам, щоб «під регімент пана гетьмана піддалися... і не за польське достоїнство, на якім багато ошукано, але за власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну». «...То є вже безчестя над безчестям так очевидно відривати від нас наших підданих», — скаржився польський посол московським царям на дії лівобережного полковника. Наприкінці 1683 року, знехтувавши міжнародними угодами, Іван Самойлович зробив спробу відсунути західні кордони лівобережної частини Українського гетьманату поблизу Києва, а влітку 1684 року намагався оволодіти Богуславом. Лише завдяки тому, що комендант польського гарнізону спалив місто і знищив міст через Дніпро, гетьман був змушений відвести свої війська.

У той же час гетьманський уряд Івана Самойловича продовжує надавати необхідні консультації московському цареві щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, в т. ч. і щодо російсько-турецьких переговорів, які після укладення Бахчисарайського миру між державами тривали з метою уточнення окремих його положень у Стамбулі. Звичайно, найбільше І.Самойловича турбувало питання статусу українських земель. Він подав на розгляд російського монарха чотири статті, які б, на його думку, «виправили» ряд бахчисарайських домовленостей щодо України. По-перше, відзначалося що не «обережено» Запорожжя; по-друге, «затверджено, щоб як на тому боці Дніпра, який туркам залишається, так і на цьому боці, який у високій Вашої Милості державі залишається, міст знову не будувати... [Це] до тих договорів не належало»; по-третє, гетьман писав, що турецький султан захотів робити свої поселення між Бугом і Дніпром, а «посли Ваші мали указ, щоб між тими ріками людей не селити і татарам не ночувати»; по-четверте, Самойлович звертав особливу увагу свого сюзерена на те, що султан «хитрістю бусурманською постановив», аби населення Лівобережжя без перешкод могло переходити на Правобережжя, а тому гетьман вимагав, щоб російський посол П. Возніцин «міцно настояв» на тому, щоб це положення не було вписано до ратифікаційної султанської грамоти. Отже, як відзначали вітчизняні та зарубіжні дослідники цього питання, у цей час лівобережний гетьман говорив, що можна укладати «вічний мир», але за умови відмови Варшави від Києва, Правобережної України та Запорожжя, а також ведення спільних військових дій проти Криму. Очевидно, що такі пропозиції Самойловича були нездійсненними й, мабуть, саме тому він їх запропонував російській стороні.

У кінці травня — першій половині червня 1683 року у Москві перебувало австрійське посольство, яке представляло інтереси польського короля. На запитання цісарських посланців С. Блюмберка й Я. Жировського щодо приналежності Києва і Правобережної України московські бояри на чолі з князем В. Голіциним дали таку відповідь: «...По вчинених під Журавном договорах польський король Поділля і всю Україну по старим рубежам уступив на сторону султана... а коли поміж Царською Величністю і султаном турським по війні учинені мирні договори, і султан написав Царській Величності Київ з іншими містами». Наприкінці спільних засідань, відповідаючи на вимоги посланців Леопольда І, царські дипломати заявили: «Царська Величність дозволяє бути вічному миру на таких статтях: щоб усе завойоване було у володінні і державі під високодержавною рукою Його Царської Величності у такому ж обмеженні, як і нині перебуває, і щоб ніколи з боку Королівської Величності не було згадано». Таким чином, московська сторона знову відмовлялась від Правобережжя й погоджувалась на утримання лише Лівобережної України, але разом з Києвом.

У червні 1683 року московський цар надіслав Самойловичу записи переговорів з австрійськими послами Я. Жировським і С. Блюмберком, які, протегуючи Речі Посполитій, домовлялися з російським урядом про укладення «вічного миру». Проаналізувавши попереднє бачення московської й віденської дипломатії, наприкінці року гетьман відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії в Андрусові та Каджині. «За милість монаршу премилостиву вам, великим государям, уклінно дякуємо. Але ж, одне для малого часу також і для труднощів наших, тих осіб послати не встигли», — дипломатично відписував Самойлович до Москви 27 грудня 1683 року. Вважаємо, що це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою; Крім того, з досвіду попередніх переговорів в Україні було добре відомо, чим закінчуються такі «запрошення», — польська сторона відмовлялася з «хлопами» разом засідати. Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передає царським послам: по-перше, Київ обов'язково повинен залишатися під гетьманським регіментом, по-друге, кордон поблизу Києва треба відсунути західніше, по-третє, територію Засожжя необхідно передати Українському гетьманатові, по-четверте, наступні переговори можуть відбутися лише за умови рівноправної участі в них українських представників; по-п'яте, про «комісійні з'їзди» треба повідомляти завчасно. Власне, російсько-польські переговори 1683 року і були зірвані у зв'язку з позицією Самойловича стосовно «сожського» питання, адже царські та королівські дипломати так і не змогли дійти згоди щодо цієї проблеми.

Австрійський імператор та Римський Папа Іннокентій XI настійливо добивалися від польського короля підписання мирного договору з царем на висунутих московським урядом умовах. 14 грудня 1683 року для підготовки проекту польсько-російського «вічного миру» до Андрусова прибуло королівське посольство, очолюване К. Гжимультовським. Перший з'їзд дипломатів відбувся на початку січня 1684 року. На ньому поляки вимагали «учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними». Москва не погодилася з таким «сценарієм» спільних переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі 1685 року, пропонував шляхті: «...При тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних), що їх мусить зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільйон, другий...(грошей)». У цей час імператорська воєнна рада Австрії розробила план створення могутньої антитурецької коаліції, до якої, крім неї, мали ввійти Польща, Росія, Персія, Україна, Молдавія, Валахія і Трансільванія. Ці задуми невдовзі втілилися в життя, але вже в зовсім іншій міждержавній конфігурації. Ще у березні-травні 1684 року була організована так звана «Священна ліга» за участю Австрії, Венеції та Речі Посполитої під патронатом Римського Папи Іннокентія XI.

У другій половині 1684 року гетьман Іван Самойлович переконував князя В. Голіцина й княгиню Софію, що вступати в союз із Річчю Посполитою не можна, а якщо і вступати, то лише на основі «вічного миру », який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне «весь тягар війни на російське царство», Також Іван Самойлович повідомляв Москву про серйозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити планам розгортання в майбутньому війни проти Туреччини. В листопаді, під час розмови з дяком Є. Українцевим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної «смути» в Москві навесні-влітку 1682 року, коли польський король «цьому радів... султана і хана умовляв на війну проти государів...». А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. Окрім того Самойлович говорив про неможливість довіряти полякам через їхню постійну зрадливість, надавав інформацію щодо малочисельності військ європейських союзників Речі Посполитої, згадував про труднощі оборони Чигирина від турків та відзначав неможливість швидкого завоювання Криму, загострював увагу на проблемі віросповідання православних у Польщі тощо. «На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть», — говорив гетьман російському представникові й пропонував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV «певну відомість» щодо його ставлення до Австрії й Польщі. Під таким тиском гетьманського уряду московський цар у зверненні до польського короля від 9 червня 1684 року як аргумент висунув тезу про те, що ще Б. Хмельницькому були віддані не тільки міста й містечка поблизу Києва, але і вся територія по Случ і Горинь. Разом з тим, про участь українських послів у переговорах у Батурин було повідомлено: «...що робиться на комісії, дамо знати».

Та, незважаючи на офіційне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема Правобережної України не вирішувалась належним чином. Саме тому Іван Самойлович потай від царів змушений був підтримувати зовнішні відносини з Кримським ханатом і навіть своїм давнім ворогом — Річчю Посполитою. 8 квітня 1684 року лівобережний гетьман наказував полковнику І. Новицькому: «...хочемо, щоб про виправу цих посланих (до кримського хана) мало хто відав». Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К. Гжимультовського для підписання «вічного миру». Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнутий лише за рахунок поділу її держави. Одержавши звістку про польське посольство, Самойлович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, в якому пропонував московському уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя. На початку березня 1684 року, з огляду на те, що коронна армія на чолі із С. Яблоновським вирушила до молдавського кордону, гетьманич Семен Самойлович на чолі Стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з Гомельською, Чечерською, Пропойською та Кричевською волостями. Це був своєрідний демарш Українського гетьманату, застосований усупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територіального військового конфлікту з Варшавою.

На початку 1685 року до московської столиці з Батурина відправляється український посол Л. Кочубей. Він мав прохати царя, щоб той добивався від поляків повернення території на лівому березі р. Сож, а також обговорити питання відносно майбутнього об'єднання лівобережної частини Українського гетьманату з Правобережжям та усією Західною Україною, «...яких славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заславль, Корець...».

Незабаром у листах до стольника С. Алмазова, окольничого Л. Неплюєва та думного дяка Є. Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти укладення московсько-польського договору. У січні 1686 року він вислав до Москви своїх представників Г. Самойловича та І. Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. Поштовхом до цієї поїздки стала отримана в гетьманській канцелярії звістка щодо можливого виїзду польських комісарів з Варшави до Москви. «Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми...» — говорилося в інструкції українським послам. Однак, якби все ж таки «вічний мир» передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу «тогобічного Дніпра» потрібно було відкласти і не розглядати її на переговорах. У випадку ж її розгляду посли мали вимагати розширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої. Українські науковці зазначали, що пропонуючи такий варіант укладення « вічного миру», І. Самойлович свідомо розраховував на затягування часу, а польський історик Я. Перденія зробив висновок, що вимоги українського гетьмана були найважливішими під час переговорів у Москві.

Разом з тим, гетьманський уряд виробив більш ґрунтовний проект, згідно з яким цар, як протектор Лівобережної України, не повинен був укладати мирний договір з польським королем. Документ, що одержав назву «Статті Івана Самойловича», з'явився 27 січня 1686 року у результаті наказу московського уряду та переговорів Івана Самойловича з представником царя — севським воєводою Л. Неплюєвим. У «статтях» гетьманського уряду відзначалося, що українське керівництво ще задовго до тогорічного польського посольства К. Гжимультовського виступало проти укладення договору між Москвою і Варшавою: «...В недавне прошлых летех колико кратно, по указу их царского величества, присланным ко мне, о полских желаниях людем говорил я, і статьями им великим государем доносил, что без вечного миру, і без договору, о какой особой прибыли, их царского пресветлого величества стороне, с стороною польскою против бусурман в союз вступати не прилично...». Окрім того викладалося багато причин неможливості, на думку лівобережного гетьмана, ухвалення чергового російсько-польського миру: 1) він би порушував попередні мирні домовленвйті царя із султаном (очевидно, йшлося про Бахчисарайский договір 1681 p.); 2) поляки дотримуються іншої віри, з огляду на що не будуть дотримуватися мирних настанов; 3) у Речі Посполитій завжди порушувалися права православних, а отже, вони не будуть дотримуватися і після « вічного миру»; 4) може розпочатися війна з Османською імперією; 5) важко було б організувати пропонований поляками похід на Крим; 6) якщо польському королю відійде Правобережна Україна і Запорожжя, то Польща заявить усім про слабкість московського царя; 7) Правобережна Україна раніше була відвойована у поляків Військом Запорозьким, яке добровільно піддалося царю; 8) гроші, які б мала виплатити Москва Речі Посполитій як компенсацію за володіння Лівобережною Україною за умови неукладення миру, стали б у великій пригоді цареві; 9) Польща не надала допомоги цареві під час оборони українсько-російськими військами Чигирина; 10) можливо, що польська сторона готується до укладення сепаратного миру з турками і татарами, а їхня готовність підписати «вічний мир» з росіянами є лише відволікаючим маневром; 11) у разі зриву підписання договору, українські війська разом з царською армією зможуть протистояти польським походам на Україну; 12) цар не повинен втягуватися у довголітню і виснажливу війну європейських країн з турками; 13) протягом минулих війн на стороні Польщі воювало багато українських та донських козаків, багато з яких загинуло; 13) Річ Посполита не знала великих нападів турків на свою територію; 14) поляки разом з австрійцями ведуть лише оборонну війну проти султана, а царю пропонують організувати обтяжливий похід на Крим.

Одночасно гетьман Іван Самойлович наводив переконливі аргументи щодо переваг укладення «вічного миру» саме з Османською імперією: по-перше, турецький султан, незважаючи на війни проти нього, залишається сильним у військовому плані; по-друге, французький король, який є союзником австрійського цісаря та польського короля, а також венеціанського дожа, не виступає разом з ними проти Османської імперії; по-третє, незважаючи на існування християнської «Священної ліги» європейських держав (куди входить і Польща), вони не є єдиними і не бажають успіху Австрійській імперії у боротьбі з турками; по-четверте, Річ Посполита ослабла і вже не в змозі вести велику війну з турками.

У разі наполягання польської сторони на терміновому укладенні миру український правитель пропонував цареві все ж таки на деякий час затриматися з його підписанням і подивитися, як будуть діяти польський король та австрійський цісар: чи будуть вони наполягати на продовженні війни з турками, зважаючи на позицію Франції? Нещиру позицію Речі Посполитої відносно Московської держави, окрім вищевикладених «статей» Самойловича, мали б підтвердити і свідчення купця-грека Юрія Раджея та запорожця Андрія Калістрата, які гетьман надіслав до Москви. Перший з них, перебуваючи у Вільно, чув від місцевого купця (теж грецького походження), що «учинив мир вечный і познав помощь от царства Російского, тщатся і радеют, с турком войну совершити вскоре. По сем тот с царством Російским учиненный разрушити, і доходити войною всего того, что в сих договорех поступятца і боле промыслами доступати восхощут». Другий певний час був у турецькому полоні, звідки був визволений венеціанцями, після чого потрапив до палацу короля Яна III Собеського у Жовкві. Там він особисто почув, що «король итолиянским языком говорил резиденту такие слова, надеюсь на Бога, что Москву введу в войну турскую, для того великие послы к Москве посланы, і как турской возъярится на Москву, вместе і я радети буду, с турком покой учинит, і обращу войну на царство Московское, которым образом удобно возмогу отобрать Заднеприе (Лівобережну Україну)...». Але, як засвідчили подальші події, царський уряд не прислухався до цих пересторог, а також не прийняв до відома позицію Івана Самойловича.

Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн « Священної ліги » проти Османської імперії, дозволяла царському уряду мати певну надію на успішне розв'язання свого головного геополітичного завдання в другій половині XVII століття — питання про володіння Україною «з лівого берега Дніпра». З огляду на це, в лютому 1686 року в Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в надзвичайно напруженій атмосфері, оскільки обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини. Крім того, Ян III Собеський у цей час намагався вмовити Івана Самойловича відректися від московської протекції. Вже на початку переговорів, 4 березня, Гжимультовський заявив росіянам, що для того, щоб він підписав мирний договір, треба передусім повернути Польщі ті землі (йшлося про Засожжя), які «козаки, всупереч усім колишнім умовам польсько-московським, безправно забрали». І тільки після того, як польський король повідомив своїх дипломатів про невдачу в таємних переговорах з лівобережним Українським гетьманатом, вони почали погоджуватися на компромісні рішення. 6 квітня був підписаний текст договору, що складався з 33 статей. «Вічний мир» став актом остаточного міжнародно-правового розподілу України на дві частини. «Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів Малоросійського краю (Лівобережної України. — Т.Ч.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи», — проголошувала четверта стаття. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі, адже «їхня Царська Величність тих козаків, що будуть за Дніпром... не будуть і не велять приймати у свою оборону». Але, разом з тим, не було вирішено проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель вздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина: «...Ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер». Отже, московсько-польський договір 1686 р. хоча й закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, але не розв'язав одного з головних питань територіального спору між обома державами — проблеми політичного статусу правобережних земель Подніпров'я.

Майже вся християнська Європа святкувала підписання «Вічного миру ». У Польщі навіть була викарбувана медаль із приводу цієї події. На одному боці був зображений бюст короля Яна III Собеського, на другому — фігури польського й московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю півмісяць, що символізувало підкорену в майбутньому Османську імперію. Разом з тим, зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з іншого — росіянин, може асоціюватися з другим наслідком укладеного миру, що полягав у міжнародно-політичному розподілі Української козацької держави.

Одночасно з польсько-російськими домовленостями король Речі Посполитої хотів через митрополита Четвертинського вплинути на Івана Самойловича, щоб той «не заважав» порозумінню між Польщею й Росією. Однак гетьман не тільки не прислухався до побажань Яна III Собеського, але й ще більше радикалізував свої вимоги. Результатом активного втручання гетьманської влади в переговорний процес став запис у сьомій статті «Вічного миру» про відкладення на невизначений термін питання щодо належності правобережних земель «від містечка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольне, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов і Чигирин», а також пункту щодо захисту польським королем православної віри на землях Корони Польської та Великого князівства Литовського.

Московські посли Б. Шереметев, І. Чаадаев, П. Волков та І. Волков, які вирушили до Яна III Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори з проблеми належності правобережного Подніпров'я. «І нині бив чолом нам В. Г. (великому государеві) гетьман Іван Самойлович, щоб ми зволили про домагання тих пустих земель наш Ц. В. (царської величності) указ до вас послати...», — говорилося в інструкції царському посольству на чолі з Б. Шереметєвим, яке вирушило до Польщі в липні 1686 року. Воно одержало письмову інструкцію від царя, де зазначалося, що, за настійливими домаганнями гетьмана Самойловича, необхідно всілякими засобами добиватися повернення «пустих земель». Окрім того російські посли мали вимагати від уряду Речі Посполитої, щоб «козаки Війська Запорозького, котрі нині в Польщі на службі його королівської величності затримані, а уродженці вони цього боку Дніпра (Лівобережжя), і дружини і діти їх і нині живуть у помешканнях своїх у наших царської величності малоросійських містах, і ті були б звільнені, і дана їм свобода, по договорам». У кінці серпня московські царі звернулися до своїх посланців у Польщі з тим, щоб вони, згідно з вимогами Івана Самойловича, звернулися до короля відносно заборони титулуватися А. Могилі « гетьманом Війська Запорозького », а також вимагали більше не приймати втікачів із земель «царської величності». 22 грудня польський король, перебуваючи у Львові, ратифікував польсько-російський договір, але справа про долю подніпровських земель була відкладена.

Зі свого боку, український гетьман також звертався до короля Речі Посполитої із проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна III Собеського Самойлович стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана і було здобуте його сином Семеном у «турецького» гетьмана Ю. Хмельницького, внаслідок чого з'єдналося з рештою території України. В іншому документі під назвою «Пункти від Самойловича гетьмана» лівобережний правитель переконував польського короля: «А як на тій чигиринській (стороні) Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозького... всі і дальші края за перших гетьманів належали до булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак із сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх у бік Й.К.М. (його королівської милості) уступивши, так ми без спору й учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать». Тому Самойлович вимагав у короля, щоб «перелічені власні землі наші при нас були залишені, які хоч у пустці, а нехай будуть наші». Він аргументував це тим, що «та праця наша (війна з турками і татарами) не за однією їх Ц. П. В. (царською пресвітлою величністю) Російською монархією... але й для захисту країв Корони Польської». У цих словах гетьмана проглядається давня традиція « служіння » відразу обом монархам. У листі до коменданта Білої Церкви С. Раппе гетьман писав про те, що правобережні землі України, включаючи Білу Церкву, здавна належали українському народу й Війську Запорозькому (« ми тоді, гетьман з Військом Запорозьким і з усім народом нашим малоросійським, засвідчуємо, що не тільки тих міст, на слободи названих, здавна Війську Запорозькому приналежних, не маємо в сторону Королівства Польського відпускати, але й усіх тих земель, якими ми, почавши від Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, володіли, в якій лінії і Біла Церква...»), і запитував: «То для чого б ґрунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?».

Оскільки всі ці протести української сторони ігнорувалися польською владою, Іван Са-мойлович розпочинає проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. «Рубіж собі далі по Случ шукає і займає», — повідомляли сучасники. Коронний канцлер М. Огінський писав до Москви, що «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем». Ян III Собеський скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і «якусь собі удільність, як другий Хмельницький... вживає». При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких мало стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави. Заходи Івана Самойловича, спрямовані на повернення правобережних територій, так перелякали поляків, що змусили скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього питання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман «бажає забрати собі всю Україну», «не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати ».

Цілеспрямована зовнішня політика Івана Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його усунення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, в чолобитній до царя від 7 липня 1687 року старшина відзначала, що Самойлович «про землі того боку Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам треба». Більшість вітчизняних істориків переконані, що гетьман Самойлович дотримувався думки про необхідність об'єднання території по обидва боки Дніпра до останніх днів перебування на посаді. Однак несприятлива міжнародна ситуація завадила возз'єднатися двом частинам Українського гетьманату в єдину державу — Лівобережжя залишалося під протекцією московського царя, а Правобережжя перебувало під владою турецького султана і польського короля.

Обмеження з боку Москви у веденні зовнішньої політики не давали змоги гетьману Самойловичу активно впливати на розвиток подій у східноєвропейському регіоні. Разом з тим, зважаючи на глибоку обізнаність лівобережного гетьмана щодо стану справ у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі, російський монарх постійно звертався до Івана Самойловича за порадою та консультацією відносно різних проблем зовнішньої політики Московської держави. У зв'язку з чим гетьман намагався спрямовувати міжнародну діяльність свого протектора в необхідному для України напрямку. Одночасно заявляв, що гетьманська влада має поширюватися і на Волинь та Західну Україну. «Нам, Війську Запорозькому, той бік Дніпра належить», — неодноразово проголошував Іван Самойлович протягом свого гетьманування царю, усвідомлюючи своє правонаступництво на володіння правобережними землями, що стали ареною військової боротьби між Варшавою, Москвою та Стамбулом.

За гетьманування Івана Самойловича Українська Православна церква, яка перед тим визнавала зверхність Константинопольського патріарха, була підпорядкована Московському патріархату. А після невдалого спільного українсько-російського походу на Крим у 1687 році Самойлович був скинутий з гетьманства, заарештований і відправлений на заслання до далекого сибірського міста Тобольська, де помер і був похований у 1690 році.

Іван Самойлович мав трьох синів — Григорія, Семена та Якова, які були полковниками Війська Запорозького. Старша донька гетьмана Параскева вийшла заміж за російського воєводу Федора Шереметєва, молодша — Анастасія — мала за чоловіка племінника митрополита Гедеона Четвертинського.

* * *

Гетьман Іван Самойлович проявив себе як здібний воєначальник у війні об'єднаних сил Лівобережної Гетьманщини та Росії з Османською імперією 1676-1681 років. Одночасно, у 1681 році він висловив незадоволення підписанням між Росією і Османською імперією Бахчисарайського миру, згідно з яким більша частина українських земель відходила під владу султана і хана. Так само гетьман рішуче виступав і проти укладення польсько-російського «Вічного миру» 1686 p., який узаконював розподіл України. Саме Іван Самойлович заснував виділення з козацької старшини окремої владної групи, т. зв. значкового військового товариства, яке започаткувало творення українського (з кінця XVIII століття — малоросійського) дворянства. Протягом свого правління він здійснював політику щодо об'єднання Правобережної та Лівобережної України. Самойлович також був визначним меценатом української культури — на його кошти по всій Україні було збудовано десятки православних храмів і монастирів. Він мріяв зробити гетьманську владу спадковою для своїх синів — Григорія, Семена та Якова, а також задумував створити монархічне Українське князівство. У роки правління Івана Самойловича остаточно утвердився державний устрій Українського гетьманату, який потому залишався незмінним майже століття. Вже у наш час, у 2002 році, земляки-нащадки встановили пам'ятник гетьману Івану Самойловичу на його малій батьківщині — у селі Ходоркові Попільнянського району, що на Житомирщині.




Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka