Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 17 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Григорій Дука - господар молдавський і гетьман український

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1628-го у православній грецькій родині, що переїхала до Молдавського князівства із західних румунських земель й оселилася в Яссах, народився хлопчик, якого назвали Георге. За доби князювання свата гетьмана Богдана Хмельницького — Василе Лупула — юнак здобув боярський титул. У 1665 році Георге «при допомозі грошей і друзів» вперше став господарем Молдавського князівства, однак уже наступного року був зміщений з цієї посади. Згодом Дука відправляється до Стамбула, де шукає захисту й допомоги в турецького султана Мегмеда IV і завдяки військовій підтримці останнього знову здобув господарство та правив у Молдавії з 1668 до 1672 року. А в 1681 році Георге став Григорієм (Юрієм) на український лад, оскільки отримав з рук султана гетьманську булаву Правобережної України.

***

Молдавський боярин Балабан у червні 1681 року повідомляв у листі до Варшави: «Вчора затверджено господаря, Його Милість, на державу, придано йому Україну, щоб під його владою була... Сам господар виїжджає в тих днях до Порти, щоб лицем своїм впасти під ноги цесарські при нової держави одібранні, згідно зі звичаями Порти». Опираючись на багатовікові традиції адміністрування імперії в країнах, що належали Османам, турецький монарх назначив Григорія Дуку своїм намісником у правобережній частині Українського гетьманату («Україні від Дніпра до Случі»), яка, згідно з умовами Бахчисарайського миру, відійшла до володінь Османів. У даному випадку можна також говорити про утворення своєрідної українсько-молдавської персональної владної унії (союзу). Адже в особі Дуки об'єднувалася влада над Молдавським князівством та Українським гетьманатом із «правого берега» Дніпра.

Під час свого другого правління Григорій Дука підтримував тісні стосунки з українським гетьманом П. Дорошенком. У момент відбиття нападу польських військ Яна Собеського на Правобережну Україну, у вересні 1671 року, окремі підрозділи господаря допомагали цьому українському гетьману та подільському полковнику Є. Гоголю обороняти Могилів. Не втримавши місто, частина козацьких військ на чолі з Гоголем та К.Мігалевським разом з підрозділами Григорія Дуки відійшла на територію Молдавського князівства, де певний час утримувалася за рахунок господаря. Але наприкінці турецько-польської війни 1667-1672 років, яка велася за право володіння Правобережною Україною, Дука не надіслав султану необхідної кількості військових підрозділів. Саме тому він знову був позбавлений посади. Хоча наприкінці 1673 року, за допомогою силістрійського баші, Дука стає вже господарем сусіднього Волоського князівства.

Втретє бачимо Григорія Дуку володарем Молдавського князівства протягом 1678-1684 років. Саме цей період діяльності молдавського господаря стає найбільш продуктивним у його біографії, і не лише з огляду на його активне посередництво у турецько-польських і турецько-російських переговорах. Річ у тому, що одночасно з виконанням обов'язків господаря Молдавії він стає гетьманом Правобережної України і протягом майже трьох років на посаді найвищого урядовця цієї частини Українського гетьманату здійснює ряд заходів, які значно вплинули на її подальшу долю.

Маємо відомості про те, що в 1677 та 1678 роках Дука на чолі військ свого князівству брав участь у походах турецької армії на тогочасну столицю козацької України — місто Чигирин на Черкащині. Це засвідчує молдавський літопис Й. Некульчі та М. Костіна, а також згадки послів Польщі в Туреччині Я. Гнінського та С. Процького. Зокрема Гнінський відзначав у своєму щоденниковому записі від 27 червня 1677 року: «Господар Мултянський (інша назва Волоського князівства) до сераскера (Ібрагім-паші) прийшов, а військо пішло до Тягині, щоб рухатися далі у напрямку Чигирина». Більш докладний опис участі військових підрозділів під керівництвом Григорія Дуки залишив інший польський дипломат Процький, який супроводжував турецькі війська під час їхнього походу в Україну влітку 1678 року. У своєму «Щоденнику виправи під Чигирин» він згадує, що ЗО червня Григорій Дука «...того ж дня після обіду презентувався візирові (Кара-Мустафі) у чотирьох тисячах. Мав хоругви досить упорядковані, всі із стрільбою, пістолетами, обмундировані... дві тисячі людей з мушкетами... На хоругвах всіх хрести, а на двох: на одній — св. Юрій, на другій — св. Михаїл. Біля кожної хоругви польська музика (котли, сурми, трубачі), а за самим господарем турецька музика». Також маємо невеликий опис самого Дуки та його оточення: «...сам сидів на коні дуже красивім; шість ординарців коло нього в пурпурових жупанах із золотими пасами». Процький не залишив свідчень про конкретні бойові дії господарських військ на території України, а лише зазначив, що в липні дві тисячі мультян мали добувати кожен день воду для турків, і що 15 жовтня Дука покинув турецьку армію.

22 листопада 1678 року відомий молдавський культурний і церковний діяч Спафарій, під час перебування у Москві, звертається з листом до своїх племінників Івана й Степана в Молдавію, в якому піднімає питання щодо можливої участі князівства як посередника в російсько-турецьких переговорах. Ті відразу повідомляють про таку цікаву пропозицію Дуці. Розуміючи, що Спафарій висловлює бажання офіційних кіл Москви, господар одразу ж висилає до Стамбула свого представника - логофета Мирона Костіна з дорученням дізнатися про наміри султана щодо укладення миру з царем. За результатами поїздки Костін доповів Дуці про бажання Порти, знесиленої Чигиринськими походами в Україну, розпочати переговорний процес з Росією. Цю інформацію Дука передав до Москви, і вже навесні 1679 року до Молдавії прибуває російський посол В. Даудов.

У розмові з московським дипломатом Григорій Дука розповів про відсутність серед правлячої верхівки Туреччини одностайної думки стосовно відносин з Московською державою. З одного боку, як зазначав Дука, султан виступає за продовження війни, з іншого — існує думка великого візира, муфтія та окремих полків про необхідність припинення військових дій і укладення миру. Окрім того, господар повідомив послові про те, що султан Мегмед IV незадовго до приїзду Даудова збирався відправити до Москви посланця з вимогою до царя відступити йому всю територію Українського гетьманату («якою володів Богдан Хмельницький»), але згодом відмінив цю місію. Натомість султан наказав Дуці направити до Москви своїх дипломатів, які мали обговорити з царем питання щодо відходження України під зверхність Османської імперії.

Дука відразу ж розгорнув активну діяльність, що була спрямована на виконання важливого наказу свого протектора. 23 березня 1679 року він писав лист до московського царя Федора Олексійовича з пропозицією прийняти свого посла І. Білевича, а вже 5 травня того ж року останнього зустрічають у Посольському приказі Московської держави. Головною метою посольства було, як засвідчував сам Білевич, «...те, що господар його, бачачи між царською величністю і султаном Турським війну і кровопролиття і полон, задумав, щоб тую війну припинити і помирити». Разом з тим, основним завданням, яке ставили перед молдавським послом султан і господар, було «просити України і Києва». Саме такий запис залишили в посольських книгах московські дяки, а тому не можемо погодитися із твердженнями М. Смирнова та 3. Вуйцика про те, що Туреччина вустами І. Білевича вимагала встановлення кордону між Москвою й Портою по Дніпру, а також давала згоду на відступлення Києва росіянам. Останнє було ініціативою молдавського господаря, який, на нашу думку, вів подвійну гру. З одного боку, за дорученням султана він мав вимагати всієї території України, а з іншого — заявляв, що за умови, коли московський цар визнає його повноправним посередником (а не представником султана), він буде домагатися відмови Туреччини від її бажання володіти Україною. Очевидно, слід погодитися з молдавським істориком І. Єремією, який стверджував, що така позиція молдавської сторони під час місії Білевича визначалася тим, що «боярство... переслідувало мету мати Росію за гаранта автономії країни в системі Османської імперії».

Одночасно з Білевичем до Молдавії вирушив український посол Л. Уманський, який за наказом царя і дорученням гетьмана І. Самойловича повинен був зустрітися з молдавським господарем і погодити деякі питання російсько-молдавських та українсько-молдавських відносин. У липні 1679 року JI. Уманський звітував до Малоросійського приказу про свої розмови з Дукою. Той настійливо радив царю і лівобережному гетьману йти «війною... у Волоську землю та турків, нічого не боячися, а відпору їм дати буде нікому». Окрім того, Дука передав через Уманського два особистих листи до Самойловича, датованих 19 червня 1679 року. У них він висловлював надію на встановлення миру між Османською імперією та Московською державою, а також прохав гетьмана надіслати до Молдавії ікони для православного монастиря в Четецує. 22 червня Дука надіслав лист до Самойловича з проханням відрядити козацькі війська для зайняття Немирова, який не обороняють турки. З українським послом JI. Уманським, після виконання тим дипломатичної місії, до Батурина приїхав також спеціальний представник молдавського господаря Г. Корецький. Він повідомив Самойловичу про спроби турків побудувати декілька фортець на Дніпрі, а також про надання султану півтори тисячі людей та семисот возів з Молдавії.

У другій половині серпня Григорій Дука, виконуючи султанський наказ, знову відрядив до Москви І. Білевича. Дорогою до Росії той на деякий час зупиняється в гетьманській столиці, де має розмову із Самойловичем і передає йому лист від молдавського гетьмана А. Бухуша з проханням до українського правителя посприяти в справі укладення миру між Москвою та Стамбулом. Лівобережний гетьман, прислухавшись до порад молдавських сусідів, вручає Білевичу лист до царя, в якому рекомендує останньому якнайшвидше замиритися із султаном.

Щоб пересвідчитися в щирості намірів господаря Дуки, І. Самойлович ще навесні 1679 року надіслав до Молдавії свого розвідника А. Лук'янова, який був за походженням молдаванином і служив козаком компанійського полку. Той у червні того ж року повідомив до Посольського приказу, що Григорій Дука одержав завдання від султана відрядити до Росії своїх послів з вимогою, «щоб царська величність уступив (Україну) по Дніпру, а він, воєвода, може те у султана вчинити, що по його проханню султан до миру згоден». Повідомлення А. Лук'янова мало певний вплив як на характер зустрічі другого молдавського посольства, так і на ставлення московського уряду до посередницьких функцій Григорія Дуки.

В інструкції, наданій І. Білевичу для переговорів у Москві, господар Дука висловив своє бачення проблеми міжнародно-правового становища Українського гетьманату. «Україна, яка стала причиною усіх тих бід (війн між Польщею, Туреччиною і Росією), від правління того, якому випало тоді володіти нею (П. Дорошенку), і привів добровільно і піддався в підданство під велике царство Турське, і прийняв бунчук і інші клейноди, і для того Україну нині Турське царство ніякими мірами покинути не може, тому що й поляки, які володіли дідично Україною, коли прийшли в договори із султаном між іншими договорами, коли дійшло до України, була вона в підданстві під солтаном, залишили і поляки так, щоб під ними же була», — відзначав Дука, згадуючи про те, що, згідно з Бучацьким договором 1672 року і Журавненським перемир'ям 1676 року між Польщею й Туреччиною, Правобережна Україна відійшла в управління П. Дорошенка під протекцією Порти. Далі висловлювалося бажання, щоб московський цар уклав договір із султаном і «про Україну ніяку біду не вчинив». Посол Білевич віз із собою також лист Григорія Дуки до царя Федора Олексійовича, в якому було викладено умови, за яких султан погоджувався укласти мирну угоду з Москвою.

29 листопада 1679 року І. Білевич виклав у Посольському приказі умови свого господаря. Основною з них була вимога Османської імперії віддати їй Україну в територіальних межах по р. Дніпро (отже — всю Правобережну Україну). Після цього Білевич повернувея до Молдавії, але не сам, а з російським послом у Стамбулі Н. Кудрявцевим. Той привіз до Мегмеда IV листи, в яких говорилося, що цар згодний на переговори, але лише за посередництвом кримського хана. Таким чином, Григорій Дука усувався від участі в російсько-турецькому переговорному процесі. Однак молдавський господар і надалі був не проти виконувати окремі дипломатичні доручення як московського царя, так і турецького султана. Зокрема молдавські урядовці привозили листи російського посла Н. Кудрявцева зі Стамбула до Москви та доставляли до цих столиць різні відомості міжнародного характеру.

На початку 1680 року Григорій Дука приймає в себе з високими дипломатичними почестями українського посла О. Турбаловича. Після повернення до України, той вручив гетьману І. Самойловичу листи від господаря та інших молдавських урядовців із запевненнями в продовженні дружніх стосунків між обома країнами. Окрім того, Дука запропонував царю та гетьману делегувати своїх послів не в Бахчисарай, а безпосередньо до Стамбула. Але Самойлович відкинув таку пропозицію і переконав царя знову направити послів до Криму. Згодом молдавський господар приймає в себе гетьманського посла І. Сербина. У липні 1680 року Дука відрядив до України П. Михайлова, який у Батурині вів переговори з І. Самойловичем та московським стольником М. Головіним.

Незважаючи на те, що Григорія Дуку було усунуто від прямого посередництва в російсько-турецьких переговорах, перераховані вище факти переконливо засвідчують великий внесок молдавського господаря в справу укладення 3 січня 1681 року між Московською державою та Османською імперією Бахчисарайського миру. Згідно з його положеннями, кордон між обома державами мав проходити по р. Дніпро. Другий пункт договору (московський варіант) проголошував таке: «...від річки Буг і до пом'янутого рубежу ріки Дніпра Султановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити і старих козацьких розорених міст і містечок не відбудовувати; і з боку Царської Величності перебіжників не приймати і позволить того чинити нікому не веліти і поселення людям своїм ніякого народу на згаданих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими. А які люди нині в тих козацьких містах і містечках і селах живуть, із тих поселень вислати геть і дати їм волю, де захочуть, там і йдуть...».

Таким чином землі Правобережної України («від Бугу до Дніпра») мали залишатися пустими. Але в турецькому варіанті Бахчисарайського договору відзначалося: «...І по сю сторону Дніпра (Правобережжя. — Т.Ч.) бути величнішого... государя нашого Салтанової Величності під владою... а від Києва до Запорожжя, по обидві сторони Дніпра міст і містечок не робити». У квітні 1682 року в Стамбулі у присутності російського посла П. Возніцина остаточно був затверджений саме цей варіант, хоча при ратифікації цього договору султаном у березні 1682 року окремі пункти були змінені турецькою стороною. Землі Правобережної України (окрім Києва, Трипілля і Стайок) мали відійти під владу Османської імперії. Договір був укладений терміном на 20 років. З турецького боку саме Григорію Дуці довелося впроваджувати його положення на практиці — у червні 1681 року від імені турецького султана він став гетьманом Правобережної України.

На нашу думку, ідея стати володарем Українського гетьманату виникла в Григорія Дуки під час першого Чигиринського походу турецької армії в 1677 році і сформувалася під впливом таких факторів: участі Дуки як посередника в турецько-польських переговорах 1676 року, де одним з головних було питання про те, хто буде володіти козацькою Україною «від Дніпра до Случі»; відмови від гетьманської булави П. Дорошенка та проголошення «князем-гетьманом» слабкого Ю. Хмельницького, у маріонетковості якого Дука переконався під час походів на Чигирин у1677та1678 роках; присутності в турецькому таборі близько десятка претендентів на гетьманський уряд і потенційної готовності султана вибрати найбільш здібного з них; ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні протягом 70-х років XVII століття та налагодження особистих контактів з П. Дорошенком, І.Самойловичем й, очевидно, Ю. Хмельницьким.

Як свідчив молдавський літописець Й. Некульчі, Дука сам домагався в Мегмеда IV можливості управляти правобережною частиною Українського гетьманату. 23 липня 1681 року Григорій Дука з великим почтом прибув до Стамбула. Вже через чотири дні, 28 липня, він зустрічався з великим візиром Кара-Мустафою, а також із султаном Мегмедом IV. Останній вручив господарю «кафтан на підтвердження господарства волоського і при ньому України великі уряди відібравши...». Хроніка М. Костіна засвідчує, що Дука отримав у Стамбулі не лише кафтан, а й булаву. З інших джерел знаємо, що, окрім цих атрибутів влади, Дука одержав ще бунчук і шапку.

Про те, на яких умовах молдавському господарю була віддана Правобережна Україна, свідчив молдавський боярин О. Балабан, зазначаючи, що той мав перед султаном лише обов'язок колонізувати спустошені довголітніми війнами землі та надавати для потреб імперії боєздатне військо й володіти Україною «без жодного трибуту ». Це підтверджував і сам Дука, заявляючи в розмові з московським послом М. Тарасовим, що не вводив ніяких податків на території Правобережжя. Виправдовуючись перед представником царя, Григорій Дука говорив про те, як він хотів, щоб Москва віддала Стамбулу цю частину України, і дуже жалкує, що цього не трапилося. А тепер, як заявив новопризначений правобережний гетьман Тарасову, згідно з наказом султана «тую уступку (Правобережжя)... відати і оберігати йому, Дуці». Австрійський дипломатичний представник у Туреччині Г. Крістодо де Кунз у той час повідомляв своєму імператору, що Дуку призначили управляти «козацьким краєм» задля того, щоб він заселив спутошені землі та в майбутньому міг надати султану декілька тисяч козаків для участі у військових діях.

Одержавши Правобережну Україну з рук турецького султана, Григорій Дука звертається до традиційних форм управління краєм. Очевидно, вже у вересні 1681 року він своїм універсалом призначає наказним гетьманом на Правобережжі молдавського боярина, грека за походженням, який добре знав «козацьку мову», Івана Дрешнича (з вітчизняних джерел він більше відомий як Ян або Іван Драгинич, поряд з цим зустрічаються й інші прочитання його прізвища — Грединевич, Грединовський). О. Балабан зазначав, що Григорій Дука мав намір призначити й вислати свого намісника (« гетьмана, якого буде розуміти...») до Немирова ще в червні 1681 року. Очевидно, вже у вересні того ж року поблизу цього правобережного міста відбулася козацька рада (про неї згадує у своїй хроніці Й. Некульчі), на якій було обрано запропонованих Дукою та Драгиничем полковників. Керівником Корсунського полку став І. Гу- бар-Бершадський (Губаренко), Черкаського — Вергун, Чигиринського — Уманець (за іншими даними — Гримбашевський), Білоцерківського — С. Куницький.

Наказний гетьман І. Драгинич писав до лівобережного полковника JI. Полуботка: «...маємо врученням від ясновельможного пана воєводи і господаря земель молдавських і земель українських. А то з найвищого дозволу самого цезаря Порти Оттоманської, роздав полки на цьому боці Дніпра, окрім Київського, українським достойним людям, які полковники від нас поставлені, щоб вільно призивали своїх полків людей на ті попелища, звідки вийшли і де родилися... рівним чином і Губаренко полк Корсунський врученням має від господаря...». 30 вересня 1681 року польський король Ян III Собеський в одному зі своїх листів писав про немирівського старосту С. Куницького: «Не знаю, що й робити з тим Куницьким віроломним, який проти пактів (Журавненського перемир'я 1676 р.) назначений полковником — чи пустити його, чи затримати, чи покарати». Окрім призначення наказного гетьмана та полковників, Дука почав налагоджувати судову систему на Правобережжі: «суди згідно звичаїв їх встановив, за собою останню залишивши апеляцію». Це стало ще одним доказом того, що молдавський господар не хотів запроваджувати нові державні інституції в Україні (за молдавським чи турецьким зразком), а лише намагався відновити узвичаєний тут суспільно-політичний устрій у вигляді Війська Запорозького.

Як же відреагував тогочасний міжнародний політикум на нову посаду Григорія Дуки? Гетьман Лівобережної України І. Самойлович у кінці серпня 1681 року повідомив до Москви про те, що господар здобув Правобережжя за наказом султана. Пізніше він постійно відписував московському царю про приїзд Дуки до правобережної частини гетьманату. Цар Федір Олексійович, одержавши від Самойловича звістку про призначення Дуки, відразу ж відрядив до останнього свого посла П. Возніцина, щоб той безпосередньо розпитав у господаря про те, що сталося. Пізніше цар направив до Дуки лист, в якому вказував на порушення тим умов Бахчисарайського договору.

Але найбільш бурхливу реакцію факт переходу правобережних земель України під владу молдавського господаря викликав у короля Речі Посполитої Яна III Собеського. У своїй інструкції польському послу в Росії від 14 жовтня 1681 року король наголошував: «Донесли і те Й.Ц.В. (його царській величності), же Господар Волоський є в Україні і поселився в Немирові... не так як у пактах є, так за короля Михайла, як теж і в свіжих Журавницьких, у Стамбулі стверджених (1678 p.), що Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов'янські народи завоювати, а потім і цілу Європу... коли провінція, козакам пактами обіцяна, відпадає в інкорпорацію поганської держави...». За свідченням папського нунція в Польщі, Туреччина з допомогою молдавського господаря Дуки хотіла заселити Правобережну Україну «найкращим і найхоробрішим європейським народом, загартованим на труди і холод, якого гарту не мають навіть племена азійські». Очевидно, тут ішла мова про реколонізацію українцями правобережних земель, які потерпали внаслідок міждержавних війн середини XVII ст.

Другим кроком Григорія Дуки в ролі «воєводи і господаря землі Молдавської і землі Української» (саме так він підписував у той час листи; такий же напис зустрічаємо і на його гербі), після призначення наказного гетьмана та полковників, стали заходи, спрямовані на якнайшвидше заселення Правобережної України. Перебуваючи в Немирові, Дука видає універсали до полковників, козаків та жителів правобережних полків. «...Скоро по відібранню володіння українськими землями відразу старанно почав прикладати сили, щоб спустошена Україна знову квітнула через поселення людей... яким-то людям даю свободу на 15 років...», — говорилося в його зверненні до канівського полковника І. Губаренка від 20 листопада 1681 р. Закличні універсали Дуки, в яких він оголошував «слободи» (землі, на яких могли селитися та працювати селяни й протягом певного часу не сплачувати за це податків чи відробляти якісь повинності) від 5 до 20 років, як відзначав Самійло Величко, «ходили в народі» протягом 1682-1683 років. Відомий також універсал Дуки про запровадження вільного поселення на Правобережній Україні від 16 червня 1682 року. Універсали хоч і були адресовані правобережним українцям, але розповсюджувалися також на Лівобережній Україні. Це викликало негативну реакцію її уряду. Однак на гнівні листи І. Самойловича з вимогою не переманювати його підданих Дука відповідав, що він лише допомагає людям повернутися на попереднє місце проживання (більшість населення Правобережжя в результаті так званих «великих згонів», організованих гетьманом Самойловичем у 1679-1680 роках, було переселено на лівий берег Дніпра). Султанський ставленик виправдовував свої дії тим, що, згідно з положеннями Бахчисарайського миру, українці, які раніше проживали на Правобережжі й силою були виведені на Лівобережжя, стали підданими Османської імперії.

Окрім того, Григорій Дука був не проти спеціальних операцій щодо зворотного «перегону» лівобережців, які, очевидно, проводилися за ініціативою правобережних полковників і копіювали попередні дії І. Самойловича. На початку 1683 року чигиринський полковник Уманець організував рейд невеликого загону козаків на Слобожанщину. Вони мали спалити Охтирку, Харків і Лохвицю,а їхнє населення « перегнати » на Правобережжя. Однак цей загін був оточений і захоплений у полон. На допиті чигиринські козаки засвідчили, що Уманець збирався відправити на Лівобережжя з такою місією ще 80 чоловік.

Розлючений діями Дуки, гетьман І. Самойлович (він, до речі, ще з 1674 року титулувався не інакше, як «гетьман обох боків Дніпра») лаштує чергове посольство до Москви і в інструкції своїм посланцям від 20 липня 1681 року вказує, щоб вони передали царю таке: «...що салтан турецький дозволяє між річками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські, і володарів своїх у тій стороні мати хоче». Аналізуючи зміни до тексту Бахчисарайського договору, внесені султаном Мегмедом IV під час ратифікації в Стамбулі, Самойлович наголошує, що коли той не буде відпускати людей на Правобережну Україну, то Порта визнає це за порушення турецько-російських домовленостей. «А якщо б ми людей туди (на Правобережжя) пустили (що учинити недостойно), то ця сторона (Лівобережжя) збідніє дуже жителями... знаю, що більшість, для плодовитої тої землі, з цього боку нашого Дніпра йти захочуть», — відзначав лівобережний гетьман, хвилюючись, що Григорій Дука переманить до себе багато його підданих. Саме тому І. Самойлович запропонував царю терміново змінити дану статтю Бахчисарайського договору.

Порушуючи Бахчисарайські домовленості, Дука почав відроджувати старовинні українські міста Подніпров'я — Чигирин, Черкаси, Канів, Корсунь та ін. Окрім того, він дає наказ збудувати резиденцію для наказного гетьмана І. Драгинича в Немирові, а також починає споруджувати власний палац у с. Циканівка (Циганівка), що розташовувався над Дністром навпроти молдавських Сорок. Саме звідси Дука планував керувати правобережним Українським гетьманатом та Молдавським князівством. Тут, в українському прикордонному селищі, він хотів оселитися разом зі своєю родиною. Також літописці подають інформацію про те, що Григорій Дука «звелів збудувати собі для своєї господарської резиденції в Брацлавському полку за Бугом, біля містечка Печери, знаменитий дім». Є відомості про оборонні замки, збудовані українсько-молдавським правителем у Могилеві та Ямполі.

Маємо обмаль інформації про політику Григорія Дуки в соціально-економічній сфері. Однак можемо стверджувати, що за його наказом І.Драгинич збирав у правобережних полках на свою користь якісь податки. У1682 році той видає універсал канівському полковнику І. Губарю-Бершадському з наданням права збирати грошові збори з торговельних операцій на території свого полку. Можливо, такі ж універсали були направлені й іншим полковникам Правобережної України.

У 1682 році Дука мав зустріч зі львівським православним єпископом і представником польського короля Й. Шумлянським у Немирові. На ній розв'язувалися питання про підтримку правобережним Українським гетьманатом православної віри та особисто Шумлянського в його безперервній боротьбі з конкурентами за єпископську посаду. Також обговорювалася проблема виборів та затвердження королем митрополита для Української православної церкви.

На початку наступного року Дука розпочинає активну дипломатичну діяльність. Він листується з Яном III Собеським та І. Самойловичем. У посланні королю від 12 лютого 1683 року з молдавської столиці Ясс він ставить питання щодо продовження роботи польсько-турецької комісії з визначення належності прикордонних українських та молдавських територій тому чи іншому монархові, зокрема, відзначаючи, що лише «при відкритій і вільній границі будуть продовжуватися на пограниччі і в другій тутешній землі (Україні) певні справи і замішання» . Місяцем раніше, 11 січня, «господар Молдавії та України» звертався до Самойловича: «Досить ясний доказ сусідської приязні моєї до Вашої Милості, милостивого пана, є в тому, що я, супроти ворожих речей і задатків... з огляду на свіжо постановлений і тепер потверджений мир між монархами, іду з неодмінним і спокійним сусідством до Вашої Милості, милостивого пана... Тепер доходять до нас сюди постійні плачливі скарги від людей, що вийшли на свої місця на цей бік Дніпра (Правобережжя), що там (на Лівобережжі) їхні жінки й діти лишаються в жахливому ув'язненні. Це все діється супроти пактів, постановлених між монархами — найяснішою Портою та їхніми пресвітлими царськими величностями». З березня Дука знову звертається до гетьмана і висловлює йому свою стурбованість ситуацією, що склалася, крім того, він повідомляє, що посол від Самойловича, який перебував у нього, з почестями відправлений з Молдавії.

Влітку-восени 1683 року Дука, виконуючи другу умову султана щодо його правління в Україні (надання військового контингенту для ведення війн з Туреччиною), бере участь у відомих Віденських подіях — облозі 200-тисячною Османською армією на чолі з великим візиром Кара-Мустафою австрійської столиці, битві турків з об'єднаними польсько-австрійськими військами під Віднем (12 вересня 1683 р.) та локальних сутичках між противниками на території Угорщини й Словаччини. Військові підрозділи, очолювані Г. Дукою, надійшли для допомоги туркам під Віднем у другій половині червня 1683 року. Очевидно, володар Молдавії та Правобережної України мав у розпорядженні не більш як 5-6-тисячне військо. Серед них було й декілька козацьких полків, які формувалися з українців Правобережжя.

«Хроніка Сілігдара» подає короткий опис участі підрозділів Дуки в підготовчих інженерно-будівельних роботах, що проводилися поблизу австрійської столиці. У записі турецького урядовця від 1 липня зазначається: «...Мали бути збудовані мости на річці Раба... щоб збудовано три мости... до робіт тих втягнутий також воєвода волоський господар Сербан і воєвода молдавський Дука». Сілігдар Мегмед-ага вказував також на розташування молдавсько-українських сил у складі армії Кара-Мустафи під час вирішальної битви ворогуючих сторін 12 вересня — вони знаходилися в тому крилі турецького війська, що перебувало на березі Дунаю.

Цікаво, що після того, як союзницькі війська Яна III Собеського 29 жовтня здобули замок в Остригомі, Григорій Дука відмовився платити великому візирові Османської імперії «належного від нього з титулу податку». За це він був ув'язнений турками до часу сплати належних грошей. «...У понеділок дня дев'ятого (листопада) випущено його (Дуку) на волю і дозволено йому рушити у зворотну дорогу до свого краю», — знаходимо запис у щоденнику Сари Мегмед-паші.

Тривала відсутність Дуки в Молдавії та Правобережній Україні спричинила формування там сильної опозиції серед молдавського боярства та козацької старшини. Довголітній конкурент Дуки за молдавський трон Симон Петричейку, який з 1674 року перебував у Польщі, прибув до князівства й організував у Лопушанах боярський з'їзд, де більшість присутніх склала присягу на вірність новопроголошеному господарю Молдавського князівства. Прибічники Дуки на чолі з Праговичем втекли до Волоського князівства, а С. Петричейку видав спеціальний універсал, в якому амністував тих представників молдавської еліти, що раніше служили туркам і їхньому наміснику, а тепер перейшли на його бік. Одночасно він оголосив про конфіскацію маєтків у тих бояр, які продовжували визнавати зверхність Порти. У середині грудня 1683 року Петричейку оволодів Яссами — тогочасною столицею придунайського князівства. У цей час, позбавлена підтримки свого чоловіка, дружина Дуки прохала допомоги в татар (дружина Г. Дуки у 1684 році прохала захисту у гетьмана С. Куницького). Успішній кампанії ПІ. Петричейку сприяла військова підтримка польського короля та призначеного від його імені в Правобережній Україні гетьмана Куницького.

Ще в серпні 1683 року на Правобережжі була проведена старшинська козацька рада, яка висунула на гетьманську посаду кандидатуру немирівського старости і білоцерківського полковника С. Куницького. Ян III Собеський затвердив це рішення козацьких старшин. Куницький разом зі своїми прихильниками, так само, як і Петричейку в Молдавії, відразу ж почав розправлятися з представниками Дуки. Вже у вересні він виганяє з Немирова І. Драгинича, який «утік за Дністер до Сороки, в міста волоські». Скориставшись відсутністю Дуки, С. Куницький у жовтні-грудні 1683 року організовує похід до Молдавії на чолі 5-6-тисячного козацького війська. Тут правобережні козаки об'єднуються з підрозділами ПІ. Петричейку і спільними зусиллями витісняють нечисленні турецько-татарські сили з молдавських земель та завойовують значну територію Північного Причорномор'я.

Незважаючи на успіхи пропольської партії в особах Ш. Петричейку та С. Куницького, Григорій Дука повертається до Молдавії, плануючи з допомогою Буджацької орди, яка йшла з-під Відня, прогнати своїх опонентів. Наприкінці грудня він з'являється у своєму маєтку в Домнештах і, ознайомившись із ситуацією, на початку 1684 року скаржиться до Стамбула, що козаки «відібрали у нього Поділля і Україну». Хоча татари й перемогли об'єднані війська Петричейку й Куницького поблизу Тобакської фортеці (30 грудня 1683 — 5 січня 1684 pp.) і Дука мав усі підстави знову відновити втрачені позиції, він раптово був атакований й осаджений у Домнештах хоругвами польського шляхтича С. Димидецького. Через зраду частини бояр місто було захоплене, а Григорій Дука у першій половині січня 1684 р. потрапив у полон: «господаря Дуку пан Димидецький піймав і віддав до рук п. Волчинського, ротмістра Й. К. М. (його королівської милості), у Сучаві сидить, по якого тут зі Львова кілька хоругв виправлено, аби його сюди припроваджено, пан то великий і на рахунок грошей, взято з ним Миронашка, Костіна і маршалка і інших багато людей гідних несподівано піймано», — засвідчував тогочасний документ. Із Сучави Дуку забрали спочатку до Станіслава, в замок Потоцького, а звідти конвоювали до королівського замку в Яворові, поблизу Львова. Тут 21 березня його представили Яну III Собеському. Згідно з розпорядженням польського короля, Григорій Дука, хоч і мав статус полоненого, однак користувався великою свободою дій, проживаючи в одному зі львівських приватних будинків разом з обслугою. Рідні намагалися його викупити, але безуспішно. Через деякий час він помер власною смертю у Львові. Його син невдовзі перевіз тіло батька до Молдавії.

До нашого часу дійшло зображення герба Дуки, на якому знаходиться щит, де поруч з державними гербами Молдавії і Волощини та династичного знака молдавських господарів бачимо й предмет, що символізував козацьку Україну — гетьманську булаву. І понині в селі Печери Тульчинського району на Вінниччині зберігаються залишки замку, який збудував для себе у 1682 році Григорій Дука.

***

Григорій Дука був доволі амбітним політиком свого часу. Будучи в різні періоди господарем Молдавського та Волоського князівств, він планував також стати королем Угорщини і гетьманом усієї України-Русі (а не лише її правобережної частини), а українське гетьманство передати в спадок своєму зятю — сину господаря Волоського князівства Кантакузіо. Факт призначення молдавського господаря гетьманом однієї з частин України від імені султана Османської імперії є доволі цікавим не лише з огляду на тогочасні турецько-російські, українсько-турецькі та українсько-молдавські політичні відносини. Ця подія, що стала єдиною у своєму роді (адже як до, так і після 1681 року королі, султани, царі та хани затверджували або призначали на гетьманській посаді лише українців), переконливо засвідчила можливість національної моделі управління у формі гетьманства та існування державної автономії Правобережної України. Господар Дука став одним з найкращих володарів Молдавського князівства у XVII столітті, який здійснював найбільш реалістичну внутрішню та, головним чином, зовнішню політику. Саме під час цієї короткочасної молдавсько-української персональної унії, після довготривалих війн між Річчю Посполитою, Османською імперією, Московською державою, Кримським ханством за Україну, відбулися певні позитивні зрушення стосовно стабілізації суспільно-політичного життя на українських землях Правобережжя.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

В цій статті ми поговоримо про дивні старовинні знаки Європи (хоч в ширшому розумінні, це стосується символіки, що належить не тільки європейському континентові, але й значно більшому ареалу). Ці знаки настільки своєрідні за своїм використанням, що описати в кількох словах їхню функцію і значення постає складною задачею, що потребує детальних знань в області європейської символіки, геральдичних форм, історії і цілого ряду інших дисциплін.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka