Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Степан Куницький - охоронитель козацького устрою на Правобережжі

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1634-го у родині православного українського шляхтича зі Східного Поділля народився хлопчик, якого назвали Степаном. Згідно з даними польських гербовників, у середньовічній Речі Посполитій було декілька шляхетських родин, які мали прізвище Куницькі. Найбільша з них проживала у Люблінському воєводстві, інші — на Волині і в Підляшші. Згадку про шляхтичів Куницьких зустрічаємо також у матеріалах ревізій панських маєтностей, що проводилися на Київщині та Брацлавщині ще у XV столітті. У 1683 році ім'я шляхтича та військового товариша Війська Запорозького Степана Куницького, який став гетьманом козацтва Правобережної України, без перебільшення прогриміло по всій Європі.

***

Спустошливі походи турецьких військ, «великі згони» правобережного українського на-селення на Лівобережну Україну протягом 1679-1680 років призвели до значного зменшення кількісного складу козацтва в регіоні. Окрім того, період функціонування «польської» козацької організації Правобережної України з 1679 по 1683 роки досить слабо репрезентований джерельною базою. Відомо, що в цей час «старшими» (але не гетьманами) над українськими козаками, які перебували на Поліссі, польським урядом призначалися представники козацької старшини — генеральний суддя Мирон, полковники О. Урбанович та М. Булига, а також київський стольник К. Ласка. Разом з тим, король видавав так звані «приповідні листи» представникам польської шляхти на вербування козацьких полків. За влучним висловом історика В. Антоновича, набрані відділи «зберігали тільки ім'я козаків». Загони під керівництвом полковників-шляхтичів П. Тишецького, К. Лончинського, К. Тишкевича, Демблевського, Праєвського, Висоцького, головним чином, займалися не обороною Правобережжя від татарських набігів, а грабуванням місцевого населення.

9 червня 1681 року Степан Куницький повідомляв гетьману І. Самойловичу про те, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час арештував якогось польського капітана. Після зміщення Ю. Хмельницького Правобережна Україна була віддана у володіння молдавському господарю Г. Дуці. Той, у свою чергу, призначає наказним гетьманом Я. Драгинича, а Куницький погоджується стати від його імені білоцерківським полковником (за іншими даними — корсунським). 30 вересня 1681 року Ян III Собеський в одному з листів писав: «Не знаю, що й робити з тим Куницьким віроломним, який проти пактів назначений полковником — чи пустити його, чи затримати, чи покарати?»

Звістка про передачу «турецької» частини правобережних земель під управління молдавському господарю Г. Дуці викликала велике занепокоєння серед варшавських кіл. В інструкції королівському послу до Москви від 14 жовтня 1681 року вказувалося, що «Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов'янські народи завоювати, а потім і цілу Європу». З цих слів стає зрозумілою та велика роль, яку відводив польський монарх Правобережній Україні і її козацькому устроєві у східноєвропейському геополітичному просторі. У тому ж році депутати вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймає козацькі посольства і не доводить до їхнього відома змісту переговорів. Виступаючи на одному із сеймових засідань, Ян III Собеський нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв'язки з українськими козаками, і для прикладу звернувся до висвітлення подій Хотинської битви 1621 року, «... коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська — 60 000 ».

Ян III Собеський знову і знову заявляє про те, що згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими 1678 року в Константинополі журавненськими статтями) договорами Правобережна Україна має належати козакам. Про це читаємо у його листах до великого литовського князя М. Радзивілла, а також білоцерківського коменданта Раппе. В останньому, датованому 2 вересня 1682 року, читаємо: «У трактаті під Бучачем записано, що Україна козакам належати має (самим, а не кому іншому), що умисне підтвердили під Журавном, як і в Константинополі». Саме тому, на думку польського уряду, Порта не мала права втручатися у справи України, так як сама віддавала її козацьким гетьманам. Але у даному випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували спочатку під керівництвом наказного гетьмана Є. Гоголя, а потім «старших» — О. Урбановича, К. Ласки, Мирона, і були підвладні Польщі. Отже, згідно з логікою Яна III Собеського, Правобережжя мало належати йому.

Наприкінці липня 1683 року на раді правобережного Війська Запорозького, яка зібралася поблизу Білої Церкви, була ухвалена відозва до владних структур Речі Посполитої, в якій, зокрема, зазначалося, що, по-перше, «народ християнський український вже не має змоги терпіти турецького панування і чекає вдалої війни польського короля із султаном»; по-друге, козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю, «аби разом з Польщею йшли проти Порти»; по-третє, «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються», адже великий візир Кара-Мустафа зібрав усі їхні війська для походу на Відень. У зв'язку з цим, шляхтич і військовий товариш Війська Запорозького Степан Куницький прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Буджацької орди та Молдавського князівства, сподіваючись, що це сприятиме відходу татар і ногайців з театру бойових дій у Центрально-Східній Європі, а також запевняв польсько-литовського короля Яна III Собеського у спроможності набрати для цієї операції до 10 тисяч козаків. Наприкінці листа Куницький прохав польського короля, «до ніг падаючи Вашої Милості... щоб нас (правобережних козаків), блукаючих овечок, так як батько і пастор до своєї ласки прийняв».

Очевидно, що у другій половині 1682 року Степан Куницький зустрівся з королівським посланцем Василем Іскрицьким, адже всі подальші дії «віроломного» українця свідчили про ознайомлення з документами, які Іскрицький привіз із Варшави на Правобережну Україну. У зв'язку з цим Куницький розпочав активну діяльність у справі скликання козацької ради. У цьому йому допомагав холмський каштелян Станіслав Друшкевич, якому король дав посаду «комісара над козаками» і відправив зі спеціальною місією стосовно набору козаків для війни з Османською імперією та її васалами. Повноваження у новопризначеного комісара були достатньо значними, оскільки він міг від імені короля видавати на Правобережжі спеціальні накази — «ординанси». С. Друшкевич суттєво допоміг Куницькому, бо мав із собою певну суму грошей, які були виділені з королівської канцелярії. Як свідчив сам польський урядовець у своєму щоденнику: «Швидко те зробив за два місяці: козаків затягнув, гетьманом Куницького зробив». Звичайно, що королівський комісар перебільшив свої заслуги, адже українця обрали гетьманом на раді, згідно з козацькими звичаями, тобто вільними голосами.

24 серпня 1683 року, у відповідь на звернення правобережного козацтва, Ян III Собеський, перед виходом до Відня, своїм універсалом призначив Степана Куницького гетьманом правобережного Війська Запорозького. Новий гетьман відразу ж назначив полковників правобережного Війська Запорозького, серед яких першими були Казимир Станецький та Андрій Могила. Наприкінці вересня — на початку жовтня підрозділи гетьмана Куницького оволоділи Немировим, вигнавши звідти турецько-молдавського ставленика Івана Драгинича. Польський історик 3. Вуйцік так оцінював цю подію: «Куницький зайняв Немирів, що не оборонявся — нову столицю незалежної від Порти України». Діставши згоду короля на похід до Молдавії та Буджака, гетьман Куницький почав запрошувати до себе козаків з Лівобережної Гетьманщини й Запорожжя, а також Війська Донського.

Набравши близько 5-6 тисяч чоловік (окремі джерела називали значно перебільшену кількість — від 8 до 20 тисяч козаків) і залишивши за старшого у Немирові свого брата Олександра, правобережний гетьман Степан Куницький у другій половині жовтня 1683 року вирушив на боротьбу з «невірними бусурманами» до буджацьких степів Причорномор'я, Ногайська орда яка підпорядковувалася союзникові і васалові Османської імперії — Кримському ханству. Вже сучасники розуміли головну мету цієї військової кампанії. Один з них, італієць К. Брюнетті, писав: «...Козаки сказали, що з найбільшою охотою нападуть на Крим (тобто землі, підвладні ханству), щоб примусити татар, що перебувають сьогодні у війську Турецькім і стільки шкоди завдають Австрії, до повернення для оборони власних своїх вогнищ».

У складі українського війська, що вирушило до Буджака через Молдавію, окрім правобережців, було також більше двох тисяч лівобережних козаків, 400 польських жовнірів, до 200 запорожців та 200-300 донських козаків. Цей похід частково був профінансований Ватиканом, а гроші козакам вручив папський нунцій у Речі Посполитій О. Паллавічіні. Окрім того, певні кошти та одяг були одержані також і від Яна III Собеського: «А козакам... дали кафтани і гроші по два таляри». Після початку походу, перебуваючи у Шаргороді, Степан Куницький «ординував полк п. Станецького, щоб ішов на консистенцію до Могилева». Знаємо також про те, що піхотні підрозділи цього війська очолив виходець з Лівобережної України А. Могила. Здійснивши переправу через Дністер у районі Сорок, козацькі підрозділи рушили в напрямку Кишинева. Йдучи в похід, Куницький за отримані від папського нунція гроші придбав декілька гармат, порох, кулі й олово.

У листопаді 1683 року, у той час, коли військо Яна III Собеського воювало у Словаччині, козацькі полки Степана Куницького зайняли місто Нагаї, де знищили турецько-татарську залогу і рушили до Кишинева. Там вони об'єдналися з військом господаря Молдавського князівства пропольської орієнтації Шимоном Петричейку. За свідченням молдавського літописця Мирона Костіна, «піднялися сорочани, оргеєвці, лопушани». Невдовзі тут сталася цікава подія: укладення взаємної присяги молдавських військ Шимона Петричейку та правобережного Війська Запорозького. «...Військо Волоське в Кашеньові (Кишиневі) виконало Юрамент по службі Божій Й[ого] Королівській] М[илості] і Речі Посполитій, і нам, Війську Короля ЙМ Запорозькому, яко теж Запорозьке і Дунайське волохам теж присягу виконало», — повідомляв український гетьман до Кракова. Дана присяга засвідчувала бажання певної частини молдавського народу відмовитися від турецького протекторату. Під зазначеним у документі «Дунайським військом», очевидно, виступали представники Війська Донського, тобто від 200 до 300 донських козаків, які брали участь у поході до Молдавії й Буджака на запрошення Степана Куницького.

13 листопада 1683 року українське військо вже було поблизу турецько-молдавської Тягані. Там відбулася козацька рада, яка ухвалила «Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту, попалити і йти на Буджак перед зимою». У листі до короля від 24 листопада Куницький повідомляв, що відправив кілька тисяч козаків у буджацькі степи, а сам з піхотою залишився під Тягинею, щоб штурмувати Бендерську фортецю.

Вранці 5 грудня 1683 року українсько-молдавське військо здобуло переконливу перемогу над турецько-татарськими силами на чолі з Яла-пашою та Юсуф-агою під Кіцканами (в інших джерелах називаються Тілгротин або Філогранум (у документі читаємо «Фіброгори»). У цій битві загинув тягинський бей Алі, старший над Буджацькою ордою Алігер-паша (Алі-Гірей) та кілька татарських мурз. За свідченнями очевидців, Тягинський шлях упродовж чотирьох миль був усіяний ворожими трупами. Згодом Куницький відзначав, що у його війську не загинуло жодної людини. Після цієї перемоги, 16 грудня 1683 року, козаки знову атакували Бендерську фортецю в Тягині, однак не змогли здобути її й рушили вглиб ногайських володінь, до Білгорода (Ак-Кермана), Килїї й Ізмаїла. Коментуючи ці події, львівський історик Тадеуш Урбанський писав, що козаки вирішили хоча б один раз показати татарам «у їх власних кордонах, як то плюндрувати чужий край і забирати людей у ясир». Тут, очевидно, малося на увазі те, що зимовий похід 1683/1684 років був тільки першою великою виправою українського козацтва у другій половині XVII століття, адже перед тим, у 1570-х — 1620-х роках, козаки не раз турбували татар і ногайців «у їх власних кордонах».

Українські козаки успішно подолали степову зону та винищили поселення навколо Білгорода і, йдучи узбережжям Чорного моря, завоювали передмістя Ізмаїла та Килії. У тогочасних повідомленнях Куницький звітував до Варшави про знищення близько 300 тисяч (що, звичайно, було дуже великим перебільшенням) ворогів, а також, «що старий хан хоче піддатися з 5000 татар до Війська Запорозького». Отримавши повідомлення про цю перемогу, Ян III Собеський надзвичайно зрадів і вже 8 грудня у відповідь відписав гетьману: «Не може нам бути нічого милішого... отримали тут вдома, з листа Вірності Твоєї [відомості] щасливого проти того неприятеля Війська нашого Запорозького наступу...». Крім того, король наказав виготовити гетьманську булаву і печатку з «гербом старожитнім України». Трохи згодом ці та інші клейноди вручив Куницькому спеціальний королівський посланник.

У грудні 1683 року Степан Куницький отримав листа від польського короля, де говорилося: « ...Коли збуривши Буджак і Білгород, не даси вийти з Волох ворогові і не дозволиш потіхи ханові і Дуці-господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку. Правда, що там фортець і замків не маєш, але добре і монастирі, в яких можна боронитися так відважно, як у найкращій фортеці». Однак гетьман не встиг дійти до якогось із монастирів Молдавії.

Наприкінці грудня козацька розвідка повідомила свого командувача про наближення залишків багатотисячної армії турецького султана, що поверталися на батьківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджацького степу, українсько-молдавське військо дійшло до Пруту й почало переправлятися на другий берег поблизу фортеці Тобак (Тінтул), яка була збудована молдаванами у першій половині XVI століття. Саме тут 30 грудня 1683 р. їх наздогнали татарські війська на чолі з кримським ханом Хаджі-Гіреєм, які нараховували близько 12 тисяч чоловік. Протягом п'яти діб у нашвидкуруч спорудженому оборонному таборі мужньо відбивали козаки ворожий наступ, чекаючи на допомогу польські підрозділи краківського каштеляна А. Потоцького, які перебували в Яссах. 31 грудня протягом цілого дня йшла битва, в одній з атак якої «татари попереду себе пустили на табір стадо і стріляли дуже із семи гармат».

У ніч на 1 січня 1684 року у таборі відбулася рада, де обговорювалася складна ситуація. Невідомо, які на ній було ухвалено рішення, однак через два дні, не витримавши ворожого натиску, гетьман Степан Куницький разом з кінними сотнями (близько 300-500 чол.) зумів переправитися через річку й покинути табір, в якому залишалися піхотні полки на чолі з полковником А. Могилою (близько 4 тисяч 500 чол.). Та залишені своїм ватажком, козаки не розгубилися. Самійло Величко свідчив, що керуючий піхотинцями Могила (його обрали наказним гетьманом) бився з татарами протягом усього дня та, «хоч зазнав немалої шкоди від татар у своїх людях, учинив і їм такий самий ущербок». З настанням ночі він наказав усім переправлятися річкою по тонкій кризі, і хоча окремі козаки потонули, полковник уникнув поразки й зумів привести до України близько трьох тисяч козаків.

Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман С. Куницький так аргументував свій відступ-втечу: «...Повтікали за Прут волохи, побачивши це, почали втікати й козаки. Я їх не міг втримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс». Саме під час перебування у Яссах 7-9 січня Куницький отримав королівські інсигнії — булаву та печатку з «гербом старожитнім України». У свою чергу молдавська сторона і козаки, що залишилися на полі бою, звинувачували у поразці українського гетьмана. Невідомий кореспондент повідомляв, що «утік Куницький під Тобаком разом з кіннотою, а на піших козаків вся орда обрушилась, але вони оборонялися в таборі і пішли потім». 10 січня 1684 року господар ПІ. Петричейку скаржився краківському каштеляну на те, що «з табором підійшли [татари] до Трояна у суботу, перейшли Прут нижче Фальчина, вдарили на нас, били із семи гармат, проти них не можна було встояти... бо ціле козацьке військо без пороху було», а Степан Куницький, який «прийшов в Ясси з кіннотою, сьогодні в Україну до Немирова рушив і мене самого з людьми залишив».

Та Куницький інакше пояснював свою поведінку. Він знову обвинувачував у поразці своїх союзників, які «жорстоко порушили клятву вірності й обманули Запорозьке військо», а в реляції до польного гетьмана Корони Польської Потоцького повідомив, що йде на Правобережну Україну для розміщення своїх козаків уздовж кордону від Могилева до Ягорлика з метою оборони від татарських набігів. Також він прохав надіслати грошей для оплати і «затягу» нових козаків. Якби каштелян краківський А. Потоцький з наявними у нього силами (5-6 тисяч чол.) пішов на допомогу козакам і молдаванам, то, можливо, ця кампанія закінчилася б вдало. Молдавські бояри хотіли зрадити козаків і першими втекли з оборонного табору, а тому за ними змушений був рушити й правобережний гетьман. До речі, саме після поразки під Тобаком Степан Куницький зізнався полякам, що мав під своїм керівництвом близько 5 тисяч козаків, хоча перед тим гучно заявляв про набір 40-тисячного війська.

Невдоволена втечею свого гетьмана з-під Тобака, що призвело до загибелі значної кількості людей, частина козаків на чолі з піхотним полковником А. Могилою викликає Степана Куницького до Могилева. Там на початку березня 1684 року відбулася козацька рада, де було вирішено переобрати керівника правобережних полків. Самого Куницького вбили, коли він, згідно із твердженнями очевидців, «змінивши козацький жупан на чернецький одяг», збирався втекти з місця проведення ради. Тоді ж козаки ледве не позбавили життя й польського комісара С. Друшкевича, який намагався заступитися за королівського ставленика.

Похід Степана Куницького до Молдавії та Північного Причорномор'я мав дуже важливе значення, адже завдяки йому чимала кількість татарського війська відійшла з театру бойових дій з Угорщини до Буджака: «Саме цей результат мав вагу в очах папи, цісаря, Собеського. А остаточна поразка в західноєвропейських джерелах або зовсім не згадується, або тільки побіжно, його успіхи привертають до себе велику увагу і навіть стають вихідними пунктами деяких дипломатичних актів».

Як сприйняв перемогу українських козаків 4 грудня 1683 року над військами буджацького хана Алі-Гірея польсько-литовський король Ян III Собеський? Про це найкраще свідчить його власноручний лист до гетьмана Степана Куницького, який був написаний королем вже 8 грудня: «Уродзоні, вірні нам, милі. Не може бути нам нічого милішого, як коли самі повернулися з походу проти неприятеля Хреста Святого, тут вдома, з листа Вірності Твоєї щасливо проти того ж неприятеля Війська нашого Запорозького отримали успіх. Видається, Божа ласка успішно сприяє пануванню нашому, коли тоді за справу і владу Вірності Твоєї православного католицького (так в документі) народу зібраної сили на щастя наше, в ім'я Найсвятішого Пана Оборонця в поганських краях, не тільки хоробро показуючи мужність, але також до подальших за віру християнську і Хрест Святий хвалебні здобувши результати, що наше серце батьківське до Рицарства Запорозького, а найперше Вірності Твоєї зобов'язуємося самими наслідками показати, та усі їхні бажання по-батьківськи приймаємо, універсал на утримання завойованого від загрози краю посилаємо. Вольності, права, і всілякі українські свободи в особливу нашу приймаємо протекцію. У цей час хай Вірність Твоя буде того певен, що ми ніколи батьківську нашу ласку не порушимо, і як багато Вірність Твоя хвалебних для християнства зробиш. А ти і так багато від нас наступних отримаєш розпоряджень. Сукна, передусім гармати й інші для війська потреби якнайшвидше пришлемо, не затримуючись, і самі звідти в Руські краї прийдемо, коли відомості про все з язиків певних від Вірності Твоєї нетерпеливо виглядати будемо. А для тих, пізніше булави Вірності Твоїй, звичаєву печать з гербом старожитнім України готувати доручаємо і так швидко буде направлене до рук його відіслати наказуємо. Що буде першим виразом ласки нашої, яку тобі і зараз офіруємо з Військом усім милим і під батьківську опіку кличемо, і про доброчинний наший респект повідомляємо, доброго від пана Бога при тому Вірності Твоїй зичимо здоров'я. Даний в замку міста громадського Краківського, дня 8 місяця [грудня], року панського тисяча шістсот вісімдесят третього».

30 січня Ян III Собеський пише листа до Іннокентія XI в Рим, в якому відзначає бойові заслуги «козацького генерала» Куницького. Коли ж надійшли відомості про перемоги козаків у степах Північного Причорномор'я до Австрії, папський нунцій Ф. Бонвічі звернувся до австрійського цісаря Леопольда І Габсбурга з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному соборі Відня. Спочатку мали сумніви, чи можна це робити, враховуючи те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога усіх християн, перемогло почуття конфесійної нетерпимості. Український історик о. Іриней Назарко, який протягом тривалого часу працював у ватиканських архівах, з'ясував, що відразу ж після отримання з Польщі звістки про перемогу гетьмана Степана Куницького, 2 лютого 1684 року у папській каплиці в Римі відбулося урочисте богослужіння, яке провів Іннокентій XI з нагоди « перемоги козаків над татарами ».

У першому з листів Куницького від 7 грудня 1683 року «з Тягині», писаному до краківського каштеляна А. Потоцького, доповідалося про значну перемогу над турецько-татарсько-ногайськими військами 5 грудня. Цей лист викликав ентузіазм у Речі Посполитій і, як свідчила приписка краківського каштеляна наприкінці отриманого повідомлення від козацького гетьмана, Ян III Собеський 8 січня 1684 року наказав співати в усіх краківських костьолах «Те Deum» («Тебе, Боже, хвалимо») і послав козакам додатково 50 тисяч злотих. Лист Куницького до краківського каштеляна був опублікований у вигляді «летючого листка» у Кракові, який передруковувався в тогочасній пресі Австрії, Італії та Голландії. Опираючись на повідомлення правобережного гетьмана, король Ян III Собеський у листі до Ватикану в січні 1684 року поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Центрально-Східної Європи. 6 лютого 1684 року в інструкції для переговорів з Венецією, даній польському послу Роздражевському, польський король зазначав, що Туреччина кипить ненавистю до Польщі, адже та завдала їм важкої поразки «свіжою звитягою козаків» у Буджаку.

Досить повно висвітлювали бої Степана Куницького з татарами тогочасні європейські газети — польські, італійські, австрійські, німецькі, швейцарські, голландські «летючі листки» . «Новини» з німецького містечка Кельце за жовтень 1683 року відзначали вибиття козаками турків з Язлівця, Меджибожа і Бара. Краківське видання «Nowiny z Wegier » за грудень того ж року повідомляло про зайняття підрозділами Куницького «одного замочку», що над Дніпром (?). Австрійський листок, який вийшов друком 31 грудня 1683 р. у Лінці, повідомляв про звільнення українськими козаками від турків Бара, Меджибожа і Немирова та приготування Османської імперії до оборони Кам'янця-Подільського. «Eigentliche Relation» (Краків, 1684) описував битви козацтва з турками й татарами на українських та молдавських землях, зокрема, взяття С. Куницьким Немирова, а також інформував про перемогу гетьмана під Тілгротином 4 грудня 1683 року. Ту ж саму інформацію подає «летючий листок» під назвою «Extraktschreiben des Kosaken» (Краків, 01.1684 p.). Тогочасна німецька газета, що вийшла у Регенсбурзі 22 січня 1684 року, писала про успішні дії козацтва на землях Білгородської орди. Венеціанське видання «Nova е vera relatione» за початок 1684 року свідчило про перемогу козаків Куницького поблизу Тягині та завоювання ним багатьох татарсько-турецьких міст. Про військовий талант козацького ватажка повідомляли «реляції», надруковані в лютому 1684 року в італійських містах Римі, Мілані, Вінченці, Луці та Неаполі. Вони цікаві тим, що гетьмана Правобережної України йменують не інакше, як «Generale de Cosacchi».

Ось що, зокрема, писалося в італійському виданні «Nuova е distinta Relatione», що видавалося в Неаполі: «...Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валахію і Татарію».

Цікаво, що про цю перемогу Куницького також писали німецькі, швейцарські та іспанські газети. Так, «Post und Ordinar-Zeitung» з Цюріха в номері від 21 січня 1684 року вмістила повідомлення з австрійського міста Лінц від 20 січня про знищення козацьким генералом Куницьким 20 тисяч ординців, на честь чого в Римі й Венеції у костьолах співали «Те Deum ». Далі ця газета подала ще одну важливу та суперечливу звістку (зокрема, сплутала Куницького з уже покійним Є. Гоголем): «Гоголь, козацький гетьман, як тільки замерз Дніпро, рушив з усією потугою на Адріанополь, прагнучи дійти аж до Константинополя. Цей вищезгаданий вождь, котрий є вірний його королівської величності у Польщі, сам виступив у цей похід, щоб із своїми людьми та козаками завоювати ворожі країни, а також, щоб на цю весну прийт ти до нас на допомогу із сильною армією...».

Про здобутки українського козацтва в Північному Причорномор'ї йшлося у спеціальних брошурах, які вийшли друком у 1684 році в Австрії та Італії. У першій з них під назвою « Vielfache Hochsterfreuliche Relation von der Kosaken preiswurdige Sieg...» (Відень, 1684) було вміщено переклад листа Степана Куницького до краківського каштеляна із звісткою про перемогу, а також стислий виклад історичної характеристики козацтва. Італійська брошура «Conformatione delle vittorie attenute da'Cosacchi di Zaporoviacontro Tartari...» (Болонья, 1684) розповідала про перемогу козаків Куницького над 20-тисячним татарським і 10-тисячним турецьким (?) військом у Молдавії та подавала інформацію про страту у Белграді великого візира Кара-Мустафи.

Зважаючи на європейський резонанс цих подій, король Ян III Собеський намагався використати інформацію про завоювання татарських територій правобережним гетьманом на польсько-російських переговорах у Москві, змусивши росіян поступитися в окремих питаннях майбутньої угоди між двома державами. Про похід Степана Куницького та «знамениту перемогу, здобуту козацьким гетьманом над турками й татарами на Чорному морі», розповідалося також у латиномовній книзі (Краків, 1684) поляка Веспасіана Коховського та брошурі, яка вийшла друком вже у 1691 році в іспанській Барселоні.

Жваво зреагували на напад українців на мусульманське населення Північного Причорномор'я в азіатських країнах. «Тим часом перед тим, як земля аккерманська вилюдніла; польські (козаки) (яких хай Аллах Найвищий покарає!) знайшли спосіб, виправили певну кількість війська та написали втаємничені листи до господарів Молдавії і Волощини, даючи знати [кожному з них] так: «Султана в землі аккерманській на цю хвилину немає і край стоїть пусткою. Не змарнуй тієї можливості і спустоши [ту] землю». «Чекаємо на вас, виглядаємо вас!» — відповідали господарі на таке звернення. Військо польське (козацьке) вступило по цьому в кордони Молдавії, а в той час всі гяури з'їхалися в одну хвилину і понад тридцять тисяч нікчемних гяурів ударили на люд ногайський на рівнинній околиці Бендер та Ізмаїла. Руйнуючи житла і забираючи особисті речі люду магометанського, багатьох з них вбивали на палі і припікали вогнем, а села їхні пускаючи з димом і збурюючи, опанували вони містечко Ізмаїл», — читаємо про ці події в «Хроніці» Мегмед-Гірея.

У спогадах Гасан Езірі, який походив з міста Бурси у південно-західній Малій Азії і брав участь у Віденській битві 1683 року та подальших боях турків із християнами, також зустрічаємо запис про похід Степана Куницького до Буджака. Гасан Езірі присвятив цим подіям навіть окремий текст під назвою «Поразка гяурів польських під паланкою Яник-Гісар».

У ньому йшлося про таке: «Того ж часу, коли владця землі кримської Хаджі-Гірей направлявся до Криму, дійшло до його вуха, що гяури польські (козаки), які прийшли були на допомогу проклятим німецьким [військам], зараз повернулися до повного прокльонів свого краю, переповнені великою фараонською пихою з приводу того, що відбулося на полі під Віднем, і хотіли використати зручний момент, вибралися з підлим наміром вчинення погрому серед мешканців допомагаючого [через Аллаха] прикордонного замку Бендери, також опустошили околиці Килії та Ізмаїла. Тієї ж години зібрав згаданий хан військо, плюючи на неприятеля татар і віддаючися під опіку Аллаха, погнав галопом на тих безбожних зрадників і бідних проклятих. Узявши ласку Творця на допомогу, здійснив він відважний штурм і левину атаку на загони тих безбожників у місцевості, що називається паланка Яник-Гісар, коли не дійшли вони ще до Бендер. Шабля гостра і стріла, що кладуть кінець життю, багато з них залив він кров'ю, виваляв у пилюці і витрусив поза край світу, так що і слід не залишився від їхнього «вені, інших зразу закував у невільничі кайдани і в такий спосіб зруйнував їхній бойовий порядок. Ті, які уникнули шаблі, не маючи сил, щоб утриматися, покинули свою артилерію та амуніцію, вози і речі і — позбавляючись від всілякої надії, то встаючи, то знов падаючи — панічно втекли. Отримання відомості про це пробудило у всіх радість і посмішку».

В одному з документів турецького походження, який віднайшов Й. Сенковський, відзначалося: «У той час, коли хан зі своїми татарами був на віденській виправі, недовірок іменем Конашка (Куницький), один з барабашських (польських) козаків, призначений королем на гетьмана, зв'язавшись зі шляхтою і певним молдаваном (Ш. Петричейку), вирішили йти на край від Бендер до Килії і Ізмаїла. їх було близько ЗО 000 (поляки, молдавани, козаки польські і московські). Взяли Бендери і пішли до Ізмаїла — з другого боку йшов Петричейку. За вісім , годин дороги від Ізмаїла син хана Юсу-ага вдарив на Конашку і забрав близько 100 полонених. Почувши, що хан прибув до Ізмаїла, Конашка передумав — вночі з 300 чоловіками втік з обозу Петричейка й був у Яссах. Вранці хан вдарив на війська і розбив їх. А Конашка ледве дістався до Могилева, де згинув від рук козаків, обурених його втечею».

Результати зимового походу 1683/1684 років, особливо знищення правобережними козаками ногайських поселень у Буджаку, змусили лівобережного гетьмана Івана Самойловича задуматися над питанням про спільний з росіянами військовий похід на Кримське ханство. У січні 1684 року регіментар написав до московського царя листа такого змісту: «...Нині кримська країна у відсутності ханів... перебуває малолюдною. Можливо б... вибірну частину російських військ, з надійними військами запорозькими полками відпустив... в кінець Крим розорити, адже якщо цей втікач Куницький, який від нас до поляків, а від поляків до волохів передався... прибрав до себе з різних країн самовільних втікачів і волошан, не маючи ніяких гарматних снарядів, учинив у Бучаку (Буджаку) такий страх, що і в Крим прославилося те...». Зважаючи на великий резонанс тих подій, у Москві навіть припускали, що Степан Куницький наступний похід буде здійснювати саме до Криму.

Польський шляхтич Я. Пассек у своїх мемуарах, які були написані протягом 1690-1695 років, зробив такий запис: «1684... Під час тієї експедиції віденської з королівським наказом напав на татарські землі Куницький, якого був король перед експедицією від себе призначив козакам за гетьмана; був то шляхтич, люблянин. Той Куницький з козаками дуже добре гостював, бо кращі орди повиходили були під Відень; мав тоді час, палив, рубав, якщо йому протистояла якась ватага зібраної орди; військо до нього весь час прибувало, бо невільників, там вже довго затримуваних, так багато визволяв, другі, що далі, добровільно до нього приходили, почувши про військо християнське. Дива робили козаки, нікого не жаліли, сивих стинали, дітей роздирали і щось найгірше вчиняли їм; так здається, що там того ґатунку поклав три рази по сто тисяч і що там ходив собі маршем, нікого не побоюючись. Аж коли вже з Угорщини хан повертався, підійшло тридцять тисяч відбірної орди, і не такої, як інші, і послано на відсіч; і турків було щось із ним трохи. Дав їм поле під Килією, збив, зносив і здобич, що мали, утримав і повернувся щасливо за кордон».

У літописі Самовидця, який, очевидно, написаний козацьким старшиною і священиком Р. Ракушкою-Романовським протягом 1676-1703 років, читаємо: «Року 1684. На початку року в Немирові зібрався люд посполитий, що козаками йменувався, бо між ними і козаки були, а над ними старший, від короля призначений Куницький, який гетьманом іменувався, і зробивши усіх міст столичних полковників, назвавши, у яких полковники залишаються, і з тим військом пішов на Рашків у Волоську землю або у Білгородський повіт до Тягині. І там посад спалив, тільки замок залишив, інші волості спустошив, і багато б шкоди вчинив, але орда, що вийшла з ханським сином, до цього не допустила, з якими козаками війну учинила. І з тої війни Куницький з небагатьма козаками втік, розуміючи, що те військо не оборониться від орди. Але козакам орда не могла нічого учинити, — в цілості вернулися...».

Найбільш промовистим фактом, що свідчив про велике враження, справлене козацтвом на тогочасну людність Австрійської імперії, як нам видається, є захист у 1684 році німцем Й.-Й . Мюллером наукової дисертації про українське козацтво у Лейпцигському університеті. Вона мала таку назву: «Історична дисертація про козаків, яку представлено у приміщенні філософського факультету на публічний розгляд під головуванням месера Готфріда Вайса з Торуні у Пруссії. У колегії великого князя 7 червня 1684 року. Лейпциг. Друкарня Крюгера». «Мало хто знає, що у 1684 році козаки завдали відчутної пам'ятної поразки туркам і татарам... Козаки так їх переслідували після блискучої перемоги, що можна написати нову „Іліаду" після Гомера, після того як спеціальна реляція була опублікована і зблиснула як промінь сонця. Ми молимо Бога, щоб він сприяв прагненням козаків до перемоги і надихав їх на нові хоробрі вчинки», — такими словами закінчив свій дисертаційний захист Мюллер. З огляду на постійні повстання козацтва проти польської влади, але разом з тим і його важливість для оборони Польсько-Литовської держави від турків і татар у XVI-XVII століттях, один з наукових висновків дисертаційної праці був таким: «Безперечно, що, козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом. Внаслідок небезпечних нападів вони опанували Понт Євксинський, а землю на кордонах Туреччини та Московії робили корисною для польського короля...».

Треба відзначити, що із самого початку свого гетьманування Степан Куницький проводив політику, направлену на колонізацію правобережних земель. Він неодноразово відсилав своїх агентів на Лівобережну Україну із завданням закликати тогобічне населення переходити на правий берег Дніпра і освоювати Правобережжя, як Мошин, Рокитне, Богуслав. «Шляхта і духовні щоб до сейму маєтностей своїх не відбирали, де наших жінок і дітей залишили», — звертався він у листі до краківського каштеляна, перебуваючи зі своїм військом під Тягинею. З цими вимогами до короля були відправлені козацькі полковники Юрій і Лук'ян (їхні прізвища не збереглися).

У лютому 1684 року до Варшави прибуло інше козацьке посольство на чолі з генеральним писарем правобережного гетьманату Пяйковським і полковником Я. Дуніним-Раєцьким. У привезених «Супліках» від всього правобережного Війська Запорозького до польського короля були такі пункти: по-перше, дозволити проведення виборів на посаду православного київського митрополита; по-друге, надати «прадавні вольності і права» козацтву, а також збільшити плату за участь у військових походах; по-третє, заборонити шляхті втручатися у «козацькі» справи; по-четверте, надати білоцерківське староство у повне володіння правобережного гетьманату; по-п'яте, визначити розмір плати для гетьмана. Крім цього, посольство мало розв'язати ряд дрібних проблем, і, зокрема, щодо розмірів матеріального забезпечення, взаємовідносин з комендантами Немирівської та Білоцерківської фортець тощо.

Ян III Собеський у грамоті від 13 березня 1684 року відповідав, що з елекцією на посаду митрополита треба почекати, адже Київ перебуває під зверхністю московського царя, а «митрополитом повинен бути той, хто визнає Права і Конституції Коронні, житель Корони». Щодо забезпечення козацьких «прав і вольностей», то говорилося лише про те, що король «що-небудь» буде робити для їхнього покращення. Хоча, разом з тим, правобережному козацтву при умові визнання протекції польського короля дозволялося: «з жонами і дітьми поселяйтеся (на Правобережжі) безпечно, Вірності Ваші, розпочинайте щасливо, і розповсюджуйте господарство, життя здорове і веселе...». Справа із забороною шляхті перешкоджати становленню козацьких структур була відкладена на розгляд наступного сейму. Гроші на військові витрати козаків, як запевняв Ян III, були відправлені до Львова і Полонного. Щодо інших вимог, то якщо уродзонний гетьман, як і Військо Запорозьке, милість батьківську узнавати завжди будуть, король буде ставитися до них прихильно. Саме ці вимоги козаків сприяли появі наступних сеймових та королівських актів 1684-1685 років, які у межах польського законодавства надавали певного правового оформлення козацькій колонізації Правобережної України.

Окремо треба зупинитися на висвітленні того питання, коли під час походу Степана Куницького до Буджацької та Білгородської орд інша частина правобережного козацтва, а також загони із Запорозької Січі брали участь у битві європейських армій на чолі з Яном III Собеським під Віднем (вересень 1683 р.) та подальших операціях по витісненню турецьких військ із Центральної та Східної Європи.

Як відомо, 31 березня 1683 року був укладений антитурецький військовий союз між Австрією і Польщею, а отже, невпинно наближався час головної сутички з Портою. 19 квітня із засідання сенатської комісії у Варшаві повідомляли, що «козаків 1200 тільки наказав король набрати зараз під командою 4 ротмістрів — Семена, Ворони і других двох». Трохи згодом, отримавши фінансову допомогу від Римського Папи Іннокентія XI, польський король вирішив, що зможе утримати 3000-не козацьке військо. 16 липня коронним гетьманом С. Яблоновським був виданий «приповідний лист» на вербування козацького полку М. Булизі, який у середині серпня мав прибути до Львова. Загальне керівництво по набору козаків було доручено шляхтичу Менжинському (невідомо, яке відношення він мав до козацтва). Саме йому на руки видали певну суму грошей (близько ЗО 000 ліврів) для «затягу» українського війська. За військовим планом короля козацькі полки мали прибути 25 серпня під Краків, де збиралися головні сили Речі Посполитої для походу під Відень, але вони, в силу різних обставин, спізнилися із прибуттям у призначений строк. «Вже не чекаючи полків литовських, ані козаків, залишивши їм наказ поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємось бути на берегах Дунаю», — писав Ян III Собеський до Іннокентія XI наприкінці серпня.

В авангарді польських сил вирушили і 150 козаків під командуванням полковника Апостола (П. Апостола-Щуровського — ?). Вони входили до складу підрозділів волинського воєводи Я. Стадницького на правах приватної легкої козацької корогви. «... З Апостолом не маю козаків більше півтори сотні... а п. Менжинський сидить ще зі своїми у Львові, як сам пише», — повідомляв король 9 вересня під час переправи через Дунай. 12 вересня об'єднані війська Яна III Собеського та князя Лотаринзького перемогли багатотисячну армію візира Кара-Мустафи і звільнили оточений Відень. Про участь козаків Апостола у цій битві свідчить такий запис короля: «... турків зараз ведуть, як псів і худобу, їх мої драгуни і козаки немало забрали. О Менжинський, Менжинський!». Останні слова були написані королем у стані великого незадоволення з причини неприбуття до Відня головних козацьких сил. 24 вересня королівна М. Казимира, якій було доручено слідкувати за «козацьким затягом», повідомляла свого чоловіка, що Менжинський набрав лише півтори тисячі козаків. Але вже 28 вересня Ян III Собеський писав, що до його військ, які рухалися в напрямку до Будапешта, приєдналися полки Я. Ворони і Менжинського. Полковникові Семену (Корсунцю — ?) наказувалось іти «звичайною дорогою за іншими». Під час переправи через Дунай поблизу угорського міста- фортеці Остригома (Естергома) козаки Ворони не змогли взяти язика на другому березі річки, що викликало невдоволення короля. Виправдовуючись перед Яном III, полковник говорив, що «простих хлопів затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати». Але незабаром до польської армії приєдналися полки М. Булиги, Семена Палія та В. Іскрицького. У жовтні вони відзначилися в облозі Остригома, а також у битвах під угорським містечком Парканами (9 жовтня) та словацькою фортецею Сеценами (Щецином) (15 листопада). «А вони (козаки) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами — і в усіх заслужили собі на велику славу», — описував король перший штурм добре укріпленої Сеценської фортеці. «Яка то красива винахідливість і майстерність козацька», — писав інший свідок участі українських полків у післявіденському поході польської армії поляк Я. Пассек.

Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких підрозділів, їх кількість та можливість фінансування, польським урядом ініціювалося складання компутів (реєстрів) та спеціальних «ординацій плат» для Війська Запорозького, які фіксували виплату козакам Правобережної України певних грошових сум. Під час гетьманування Степана Куницького у 1683 році було проведено дві великі виплати з державної скарбниці Речі Посполитої й одна -- за посередництвом польського уряду від Папи Римського. Згідно з першим оплатним списком, що називався «Ординація плати Війську Запорозькому, якого мали бути 1200 у трьох полках, а в кожному полку має бути корогви чотири. Укладена 11 травня 1683 року», козакам під командуванням полковників С. Корсунця, Я. Ворони та Киліяна видавали 107 646 злотих готівкою і сувоїв сукна на 7312 злотих. Інша «Ординація плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Іннокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля Меча Святого затягненого» засвідчувала, що 7 полків загальною кількістю 3000 козаків отримали 267 599 злотих. Під керівництвом полковників В. Іскрицького та Булук-Баші перебувало по 500 чоловік, М. Булиги, А. Зеленецького, К. Станецького, Я. Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (його ім'я не було занесене у список) — по 400 чоловік. 13 грудня відбулася ще одна виплата п'ятьом козацьким полкам (всього 1609 чол.) С. Куницького, В. Іскрицького, С. Корсунця, Я. Ворони та А. Зеленецького. Дані виплати стосувалися тих козацьких підрозділів, які брали участь у віденській і післявіденській операціях польського війська (за винятком, власне, полку Куницького).

Відомо, що «дуже діяльна і смілива жінка» Степана Куницького проживала у Богуславі на Київщині. Вона постійно приймала втікачів з Лівобережжя та відправляла їх до свого чоловіка у Немирів. Лівобережний гетьман Іван Самойлович був змушений навіть спорядити спеціальний загін, щоб захопити Куницьку, але вона вчасно втекла до резиденції правобережного гетьмана. Дружина Куницького після вбивства свого чоловіка козаками навесні 1684 року втекла до Польщі, але влітку того ж року повернулася на Правобережну Україну і вимагала у гетьмана Андрія Могили повернути їй кілька тисяч овець та кілька сот волів, а також відшкодувати інші матеріальні збитки.

***

Степан Куницький під час свого гетьманування (із серпня 1683 року до березня 1684 року) на Правобережній Україні від імені польського короля Яна III Собеського зумів відродити у цьому регіоні козацький устрій, який був знищений тут у попередні роки під тиском тієї ж Корони Польської. Турецька загроза змусила Варшаву до поступок українцям. Розпочавши колонізаційні заходи на правобережних землях України, гетьман Куницький зміг підготувати ґрунт для своїх наступників у справі відтворення ними державних інститутів правобережної частини Українського гетьманату. Похід українського козацького війська через Молдавське князівство до Буджацького степу наприкінці листопада 1683 року — січні 1684 року відбувався у руслі боротьби християнських монархів Європи з Османською імперією та її васалами в останній чверті XVII століття. Здобувши перемогу над мусульманськими силами під Віднем 12 вересня 1683 року, польський король Ян III Собеський та австрійський імператор Леопольд І Габсбург при моральній і матеріальній підтримці Римського Папи Іннокентія XI та за допомогою Війська Запорозького намагалися перейти у наступ на позиції султана Мегмеда IV не тільки у Центрально-Східній, але й Південно-Східній Європі. Військова кампанія гетьмана Степана Куницького здобула великий розголос у багатьох країнах і ввійшла до анналів світової історії. Даний похід відбувався у руслі політики християнських монархів Європи по обороні від експансіоністських намірів Османської імперії.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Під час тільки однієї каральної акції проти антирадянського підпілля на Берестейщині та Пінщині, яка проводилася з 15 січня по 20 лютого 1945 р., радянські війська й підрозділи МДБ оточили 839 сіл, обшукали 48 479 господарств, перевірили 165 137 осіб, прочесали 12 тис. кв. км лісів і боліт. У результаті вони знищили 33 озброєні угруповання, вбили 98 і заарештували 3808 осіб. Свободу й життя можна було втратити лише за наявність у хаті творів українських класиків, за найменші прояви українських національних почуттів.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka