Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1639-го, березня 20-го дня, у шляхетській родині Степана Мазепи-Колединського народився син, якого охрестили Іваном. Це трапилося у невеличкому селі Мазепинці поблизу Білої Церкви, що на Київщині. Стародавність роду Мазеп-Колединських не підлягає сумніву. Білоцерківські шляхтичі отримали замкове селище на річці Росі з данини київського воєводи Фрідріха Пронського. Мазепи походили від давньоруських князівських родин Бабичів-Друцьких з Полоцької гілки Рюриковичів, які мали герб «Колодин». У королівському універсалі за 1572 рік було записано: «...Враховуючи службу і шляхетський стан Михайла Мазепи, зем'янина нашого київського, надаємо йому листом нашим землі пусті, людьми неосаджені, що лежать коло р. Кам'яниці, починаючи від моста, по якому проходить великий гостинець, аж до урочища Погухова». Тоді ж вони дістали додаткову землю, де й виник однойменний хутір.

У 1616 році господарем Мазепинців був Микола Мазепа-Колединський, який виконував кінну службу при білоцерківському старості. Очевидно, Микола, так само як і учасник війн Наливайка Федір, був сином Михайла. Федір Мазепа був страчений як учасник повстання Семерія Наливайка 1597 року у Варшаві: «...Вивели гетьмана (Наливайка) і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри Христової, посадили живцем у мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а врешті тіла замучених у тому бикові спалено на попіл».

Відомо, що у 1638 році батько Івана, Адам-Степан, який вочевидь був сином згадуваного вже Миколи, згідно з вироком Люблінського трибуналу був засуджений до смертної кари у зв'язку з позовом шляхтичів Андрія і Феодосія Зеленських, які звинуватили А.-С. Мазепу в убивстві їхнього батька, Яна Зеленського. Що слугувало причиною такого вчинку батька Мазепи, невідомо, але можна припустити, що це було пов'язано з тогочасним повстанням українців проти польського панування. Однак вирок не було виконано з тієї причини, що А.-С. Мазепа втік на Запорозьку Січ. Через деякий час батько майбутнього гетьмана виплатив дітям убитого ним шляхтича певну суму грошей й отримав взамін на це охоронний королівський універсал. Адам-Степан Мазепа був сучасником гетьмана Б. Хмельницького та у 1654 році обіймав посаду білоцерківського городового отамана. Він також був одним з найближчих соратників гетьмана І. Виговського. Товаришував з Юрієм Немиричем. Перебував у складі українського посольства у Варшаві на сеймі, що мав ратифікувати Гадяцьку угоду у квітні 1659 року.

Матір'ю майбутнього гетьмана була Марина, яка походила зі старовинного українського роду Мокієвських. Вона входила до Луцького православного братства. Після смерті чоловіка прийняла чернечий постриг під іменем Магдалини. До 1707 року — ігуменя Києво-Вознесенського Печерського монастиря, одночасно настоятельна Глухівського Успенського монастиря.

Чи сподівалося подружжя Степана та Марини Мазеп на таку долю свого сина? Що закладали вони в нащадка свого роду та яку змогли забезпечити йому освіту? Перед тим як перейти до висвітлення цих важливих питань, зробимо короткий екскурс в епоху, коли зростав та виховувався молодий Іван Мазепа. Без сумніву, що важливі політичні події або ж культурні процеси, які відбувалися на той час у європейських країнах, а також і в Україні, певним чином впливали на формування особистості майбутнього гетьмана.

Вже коли молодий Іван Мазепа служив при одному з найповажніших монарших дворів Східної Європи, у польського короля Яна II Казимира (про цей епізод його життя розповімо нижче), його називали «з ніг до голови козаком». Чому саме таку оцінку заслужив у Варшаві українець із «провінційного» Київського воєводства Речі Посполитої? А тому що Київщина була одним із центрів утворення українського козацтва.

Очевидно, що батько Івана, Степан, який певний час перебував на Запорозькій Січі, а потім був обраний білоцерківським отаманом та брав участь у багатьох подіях Хмельниччини, зумів передати своєму синові такі головні козацько-лицарські чесноти, як мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і приниженням лицарської гідності в козацькому середовищі завжди вважалася воєнна поразка, втеча з поля бою. Для кожного козака святим було поняття «товариства». Воно, насамперед, означало побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах військової солідарності та взаємодопомоги. Можемо також стверджувати, що саме батько навчив сина Івана їздіщі на коні, володіти шаблею та пістолем і залучив його до військової справи.

У середині XVII століття Україна-Русь продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлювалися крізь місцеві умови провідні культурні та суспільно-політичні ідеї Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку іноземних держав, роз'єднаність українських земель, національна культура продовжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу. У цей час козацька Україна подарувала світові когорту талановитих культурних діячів — майстрів архітектури і графіки, художників, композиторів, літераторів, філософів та педагогів. Іноземних мандрівників вражала висока освіченість пересічних українців. Подорожуючи нашими землями, вони зазначали, що навіть жінки і діти на відміну від багатьох інших країн тут вміли читати. Де ж навчився читати та писати Іван Мазепа?

Як і більшість тогочасних шляхетських дітей, початкову освіту він здобув удома. У цьому велика заслуга його матері Марини, яка була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина у глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє. Очевидно, що десь протягом 1650-1657 років майбутній гетьман навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому Щоденнику вірний соратник Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам і прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. Структура колегіуму складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше богослів'я. Курс навчання тривав сім років.

Згідно з твердженнями сучасника Мазепи літописця Самійла Величка, майбутній гетьман України закінчував клас риторики. У ньому юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут також він вчився писати найрізноманітніші листи й послання. На практиці знавців риторики також використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи іншої сторони. «...Мазепа вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно з ким і про що ні говорив», — так свідчив про риторичне вміння свого патрона його вірний соратник Пилип Орлик.

Під час навчання у класі риторики, яке, до речі, велося на латинській мові, Іван Мазепа вивчав і питання психології, де розглядалися такі поняття, як «воля», «свобода волі», «властивості розуму і волі» тощо. Мабуть, саме в стінах колегіуму Мазепа ознайомився з доробком знаменитого італійця Нікколо Макіавеллі, а особливо з його політичним трактатом «Володар», витяги з якого любив цитувати під час своїх лекцій І. Галятовський. Все це сприяло формуванню широкого світогляду відомого політичного й державного діяча.

Після навчання у Києві Іван переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягеллонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети він вивчав у старовинній столиці Польщі. Однак можемо припустити, що цей навчальний курс в одному з найпрестижніших університетів не тільки Речі Посполитої, але й усієї Центрально-Східної Європи був пов'язаний з поетикою, адже, як засвідчували згодом сучасники Мазепи, він умів досить добре віршувати.

Згідно з тогочасною традицією, окрім світського навчання українська молодь прагнула здобути й певну військову освіту. Адже рідко який рік обходився без війн або ж військових походів. Більшість здобувала військовий вишкіл на Запорозькій Січі, а окрема частина забезпечених молодиків на кошти своїх батьків або ж інших спонсорів виїжджала за кордон. Саме так трапилося і з Іваном Мазепою, який після короткочасного навчання у Кракові, в 1657 році, на кошти одного з меценатів Ягеллонського університету — магната Новодворського, виїжджає до Нідерландів. Там у містечку Девентер він навчався дуже популярній на той час артилерійській справі, що передбачало вивчення математики, геометрії та інженерії.

Можливо, що протягом 1658 — першої половини 1659 років Іван Мазепа закріпив здобуті раніше знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторив шлях Б. Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. За рівнем навчання тогочасні школи католицького ордену єзуїтів поділялися на так звані повні й неповні. Програма повних колегіумів складалася із трьох ступенів, до яких входили п'ятикласний курс гуманістичних наук (т. зв. середньої школи), три- чи дворічний курс з філософії й чотирирічний курс з теології. Очевидно, що Мазепа належав до тієї світської молоді, яка не бажала присвячувати себе духовній кар'єрі (тим паче — католицькій) й обмежувалася лише вивченням програми середньої школи та студіюванням філософії. Усі курси читалися латинською мовою, а тому Іван Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан де Балюз, який під час гетьманування Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: «...Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо... досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших».

Ґрунтовна освіта та виховання, здобуті під час навчання у Києво-Могилянському колегіумі, Ягеллонському університеті Кракова, одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої, а також артилерійській школі в нідерландському Девентері, дозволили двадцятирічному Іванові Мазепі-Колединському вступити на службу до королівського двору Яна II Казимира. За рекомендаціями гетьмана І. Виговського та свого батька, який послав його «навчитися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах», Мазепа в жовтні 1659 року прибув до Варшави й зайняв посаду покойового при дворі польського короля. Вже наступного місяця він разом з частиною двору в супроводі Яна II Казимира та його дружини - француженки відбув до Франції на святкування підписання Піренейського миру між Бурбонами та іспанськими Габсбургами.

Мазепа ще одного разу побував у Франції. У другій половині 1660-х років він за власні кошти приїхав сюди для навчання. На жаль, не можемо із впевненістю сказати, в якому з місцевих університетів він студіював. Однак знаємо, що Мазепа вільно володів французькою мовою. У Парижі та на півдні Франції він мав змогу ознайомитися з книгами європейських гуманістів Мішеля де Монтеня, Франсуа Рабле, Маргарити Наваррської та ін. Окрім того, Іван Мазепа став свідком реформи місцевої освіти та науки. Саме тоді єпископ Жан-Ніколя Кольбер ініціював такий прогресивний крок, як відкриття початкових шкіл для всіх дітей у парафіях, що належали до його дієцезії. Тоді ж було відкрито перші наукові академії у Вілле- франше (Божоле) та у Німі (Лангедок). Та чи не найбільші враження Мазепа дістав від функціонування державної системи управління Францією, яку протягом багатьох десятиліть уміло вибудовував її видатний Король-Сонце Людовік XIV. Опосередкованим свідченням цього стала присутність вже пізніше, у гетьманському будинку Мазепи, «на найвиднішому місці», оригінального портрета цього європейського монарха.

Результатом багаторічного навчання (а це близько 12 років) стало те, що у себе вдома, в батуринській резиденції, Мазепа мав велику бібліотеку. Згідно зі свідченнями сучасників, у ній «на кожному кроці видко латинські книжки». Про це П. Орлик у своєму щоденнику згадував: «Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

Отже, як бачимо, протягом 1650-х — 1660-х років молодий шляхтич з-під Білої Церкви здобув повноцінну освіту європейського рівня, яка включала також і знання військової справи у галузі артилерії. Досконале знання риторики, основ філософії, поетики, математики, геометрії та інженерії, опанування античною і сучасною європейською літературою, яке було б неможливе без володіння багатьма мовами, дозволили Івану Мазепі спочатку отримати посаду при королівському дворі Речі Посполитої, а невдовзі й стати помітною фігурою в старшинському оточенні гетьманів України Петра Дорошенка й Івана Самойловича.

Один з найповажніших дослідників біографії Мазепи історик Микола Костомаров писав, що той вже за молодих років був відзначений польським королем Яном II Казимиром як розумна і кмітлива людина. Іван, починаючи з 1659 року, виконував різноманітні дипломатичні завдання свого патрона — він відвозив листи до кримського хана Селім-Гірея, зустрічався з українськими гетьманами Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким. Про все зростаючу вагу придворного (а по суті — королівського ад'ютанта) промовисто свідчить надзвичайно важливе монарше доручення Мазепі, який мав привезти до України й вручити новообраному керманичу Павлові Тетері гетьманські клейноди. І хоча Тетеря дуже образився на те, що йому від імені короля Речі Посполитої булаву мала передавати «особа зовсім незначна, свій брат-козак, невідомий ні там, ні тут ніякою заслугою» (саме так було зазначено у гетьманському листі до Яна II Казимира від 22 квітня 1663 p.), але король не міг доручити таку важливу місію будь-кому.

Можливо, що в цей час Мазепа стає офіцером королівської гвардії, яка разом з польською армією на чолі з Яном II Казимиром у 1663 році вирушає відвойовувати Лівобережну Україну в московського царя. Під час цього грандіозного, як на той час, походу багатотисячного війська Іван Мазепа залишається у своєму рідному селі доглядати хворого і вже немічного батька. Разом з тим, повернення Мазепи з Варшави до України спричинило виникнення однієї з найпопулярніших у Європі XVIII-XIX століть романтичних легенд. Поява легенди про те, як молодого Мазепу прив'язали голим до коня (після того як один із шляхтичів застав його у своєї дружини) й відпустили через польські ліси на Київщину, була пов'язана з конфліктом, який трапився між двома придворними короля Яна II Казимира — молодим покойовим Мазепою та іншим королівським «пажем» Яном Пассеком.

У 1665 році від здобутих у різних боях та сутичках ран, а також хвороби вмирає старий Адам-Степан Мазепа. Після смерті батька його син успадковував чин чернігівського підчашого. Щоб забути про горе, оскільки він дуже любив свого батька, який був для нього наставником у багатьох життєвих питаннях, Іван Мазепа наступного року виїжджає на навчання до Франції. Можливо, що тоді ж він відвідує й Італію. У цих країнах він перебуває десь до 1668 року, після чого повертається до України.

Із 1669 року Мазепа розпочинає нелегку службу в козацькому війську, яке на той час очолював Петро Дорошенко. Молодий чоловік, який мав європейську освіту, певний управлінський і дипломатичний досвід та звання офіцера королівської гвардії, був одразу ж помічений гетьманом Правобережної України. Спочатку Мазепу призначили «ротмістром надвірної корогви», тобто старшиною до одного зі сформованих сердюцьких полків. Два таких полки були створені П. Дорошенком з найманців (і не лише українців), які добровільно погоджувалися безпосередньо охороняти гетьмана та його резиденцію. Це було нове українське військове формування на зразок королівської гвардії у Польщі чи яничарських підрозділів у Туреччині, а тому здобуті за кордоном знання Мазепи дуже згодилися під час організації та військових вишколів цих полків.

Через деякий час Мазепу, враховуючи те, що він володів багатьма іноземними мовами, призначили писарем до військової канцелярії. Він брав участь у складанні проектів універсалів та гетьманських листів, в т. ч. і до європейських та азіатських монархів. В обов'язки члена військової канцелярії також входила й підготовка посольств до різних країн, а саме: навчання їх дипломатичному етикету, підготовка для них спеціальних інструкцій, таємні завдання тощо. До головних функцій канцелярії входило й забезпечення міжнародних відносин України. У зв'язку з цим, праця Івана Мазепи була досить важкою з огляду на складну зовнішньополітичну ситуацію, в якій тоді перебувала козацька держава. Вона опинилася у центрі запеклої боротьби між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією. Зважаючи на відсутність повноцінної документальної бази, наведемо лише декілька прикладів участі Мазепи у подіях того часу.

Гетьман П. Дорошенко виступив проти укладеного між Москвою і Варшавою у 1667 році Андрусівського договору, який підступно розділив Україну на Лівобережжя й Правобережжя. Відповіддю на це стало визнання ним протекції Османської імперії. Гетьман зі своєю старшиною, до якої входив й Іван Мазепа, вважав, що це є найкращим розв'язанням питання складного міжнародного становища України на той час, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханства й тієї ж Османської імперії.

Перебування Мазепи при дворі польського короля добре згодилося у процесі формування політики Українського гетьманату відносно Речі Посполитої. Можливо, що колишній покойовий Яна II Казимира був одним з тих, хто вмовив П. Дорошенка, незважаючи на османський протекторат, все ж таки не відмовлятися від гарних стосунків з новим королем Польщі Михайлом Корибутом-Вишневецьким та його урядовцями. Військовий писар Мазепа брав участь у складанні вимог від Війська Запорозького до польської влади, які були виголошені генеральним писарем М. Вуяхевичем на спільній українсько-польській комісії весною 1670 року в Острозі. Однак ці пропозиції, основною ідеєю яких була повна автономність України у складі Речі Посполитої, так і не були прийняті польською стороною.

У 1672 році козацькі представники, серед яких, вірогідно, був й Іван Мазепа, були присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у західноукраїнському містечку Бучач. Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам, були такими: кордони козацької України окреслити по річках Лабунь і Горинь; віддати українцям всю артилерію, що знаходилася у польських фортецях; щоб до юрисдикції українського митрополита Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі; щоб всі уніатські церкви на підвладній гетьману території були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовані костьоли, були віддані під гетьманську булаву. В листопаді П. Дорошенко отримав грамоту-«нісан» від султана на підтвердження його прав щодо володіння козацькою Україною у статусі османського підданого. Цією султанською грамотою також закріплювалися положения Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед IV також вручив П. Дорошенку золоту булаву і коштовно гаптований кафтан. Дорогі турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам. Невідомо, чи був серед них писар Мазепа.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П. Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала тут владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 року розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Він продовжував переговорний процес із представниками Речі Посполитої і вимагав від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 року. Але навіть під загрозою наступу багатотисячної султанської армії провідні політики Польщі не йшли ні на які поступки українському гетьману.

У червні 1674 року Іван Мазепа на чолі невеликого посольства був направлений з дипломатичним дорученням до Кримського ханства. При собі він також мав листи до турецького султана. Але під час цієї поїздки він потрапив у полон до запорозьких козаків. Причиною його затримання було вороже ставлення січовиків до гетьманування П. Дорошенка, а також те, що в обозі Мазепи було близько десятка українців, яких правобережний гетьман направляв у подарунок ханові. Досить добре цю подію описав у своєму літописному творі Самійло Величко. Зокрема він свідчив, що розгнівані запорожці хотіли вбити Мазепу, однак їхній кошовий отаман Іван Сірко заступився за нього. При цьому він промовив такі, як виявилося згодом, пророчі слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, ві& нам і нашій вітчизні надалі згодиться». Січовики прислухалися до прохання отамана і не покарали Мазепу. Але протягом деякого часу він знаходився в ув'язненні на Січі, аж поки про його перебування у неволі не взнали якимось чином у Москві. Після чого білгородський воєвода Г. Ромодановський прислав до Запорожжя гінця з листом-вимогою видати поважного в'язня. Вочевидь це робилося у зв'язку з тим, що Мазепа володів певною важливою інформацією про Дорошенка. Відразу кошовий Сірко не погодився віддати І. Мазепу, та невдовзі його викупив лівобережний гетьман Іван Самойлович.

Саме так скінчилося п'ятирічне перебування Мазепи при уряді П. Дорошенка і розпочалася довголітня служба у гетьмана Лівобережної України І. Самойловича. Протягом майже восьми років Мазепа перебував у статусі «військового товариша», виконував обов'язки писаря військової канцелярії, до яких додавалися й дипломатичні завдання. Вміле виконання своїх функціональних обов'язків та різноманітних додаткових доручень стало основою для того, що у 1682 році Іван Мазепа призначається на посаду генерального осавула й таким чином входить до найближчого оточення Самойловича. У цей період можемо лише фрагментарно висвітлити діяльність Мазепи. Головним чином, його дипломатичний хист та знання канцелярської справи використовуються у вирішенні справи про повернення під єдину гетьманську булаву Правобережної України.

Генеральний осавул Іван Мазепа безпосередньо залучався до такого важливого питання, як консультації московського уряду з приводу укладення т. зв. «Вічного миру» між Росією та Польщею. За дорученням Самойловича він неодноразово відвозив до Москви гетьманські листи, а також цінні подарунки для багатьох царських урядовців. Під час однієї з таких поїздок весною 1683 року на Мазепу навіть було здійснено замах. «...Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького Сіверського, котрий приїздив з дарунками до царів, їх милостей... коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троекурова кілька разів рубнули в голову і в руку...» — свідчив документ.

У червні 1683 року московський цар надіслав Самойловичу записи переговорів з австрійськими послами Я. Жировським і С. Блюмберком, які, протегуючи Речі Посполитій, домовлялися з російським урядом про укладення такого «вічного миру». Проаналізувавши попереднє бачення московської й віденської дипломатії, наприкінці року гетьман відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії в Каджині. Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передав царським послам: Київ обов'язково повинен залишатися під гетьманським регіментом; кордон поблизу Києва потрібно було відсунути далі на захід; територію Засожжя необхідно передати Українському гетьманатові; наступні переговори можуть відбутися лише за умови рівноправної участі в них українських представників; про «комісійні з'їзди» треба повідомляти завчасно.

У другій половині 1684 року гетьман І. Самойлович переконував московського князя В. Голіцина й царицю — княгиню Софію, що вступати в союз із Річчю Посполитою не можна, а якщо і вступати, то лише на основі такого «вічного миру», який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне «всю вагу війни на російське царство».

Використовуючи знання Мазепи (який, очевидно, вів переписку із знайомими з Польщі та Франції й отримував від них тогочасні газети — «летючі листки») щодо розвитку ситуації у Західній Європі, Самойлович повідомляв Москву про серйозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити планам розгортання в майбутньому війни проти Туреччини. В листопаді, під час розмови з дяком О. Українцевим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної «смути» в Москві навесні-влітку 1682 року, коли польський король «цьому радів... султана і хана умовляв на війну проти государів...». А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. «На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть»,- говорив гетьман російському представникові й пропонував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV «певну відомість» щодо його ставлення до Австрії й Польщі. Мабуть, що цю ідею підказав гетьману Самойловичу генеральний осавул Іван Мазепа, який після свого перебування у Франції постійно цікавився її внутрішньою та зовнішньою політикою.

У січні 1686 року генеральний осавул Мазепа разом з іншим гетьманським сином, полковником Григорієм Самойловичем, вирушив до Москви. У російській столиці він мав прохати царський уряд відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. «Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми...» — говорилося в інструкції українським послам. Однак, якби все ж таки «вічний мир» передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу «тогобічного Дніпра» потрібно було відкласти і не розглядати на переговорах. У випадку ж її розгляду Іван Мазепа та Григорій Самойлович мали вимагати розширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої.

«Вічний мир» між Москвою та Варшавою все ж таки був підписаний у 1686 році. Однак І. Самойлович, незважаючи на його положення, розпочав проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. Як генеральний осавул, Мазепа у цей час безпосередньо керував окремими військовими операціями. Він також був серед тієї частини козацької старшини, яка, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, а також результати невдалого спільного з Москвою військового походу до Криму, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою.

Іван Мазепа підписав документ, складений частиною козацької старшини з переліком «провин» Самойловича й відправлений до Москви з проханням усунути непокірного лівобережного гетьмана. Він був одним з організаторів старшинської змови проти свого довголітнього патрона. Зміщення Самойловича було інспіроване з російської столиці, й саме генеральний осавул, який там бував не один раз і встиг завести впливові знайомства, передав бажання князя В. Голіцина старшині поміняти гетьмана на більш слухняного Москві. Можливо, що саме Іван Мазепа був автором поширеного в 1687 році серед козацької старшини листа, в якому говорилося:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане!
Чому ти так пустив себе в недбаннє?
Ой був єси спершу добрим всім паном,
Потім єси зостал гордим всім станом!

До цього часу історики так і не можуть сказати з упевненістю, хто ж був справжнім лідером під час організації повалення гетьмана Самойловича. Тут зійшлися інтереси двох груп. До першої з них належали колишні дорошенківці, вихідці з Правобережної України — Г. Гамалія, Я. Лизогуб, М. Вуяхевич, В. Кочубей, а також Іван Мазепа. Другу представляли невдоволені лівобережці — В. Борковський, К. Солонина, С. Забіла, В. Сербии, Р. Дмитрашко. Саме ці старшини 22 липня 1687 року виманили І. Самойловича з церковної служби, схопили його й ледве не вбили. Після чого він був переданий у руки царських урядовців і відправлений до Москви, а потім на заслання в Сибір.

Перебування в урядах гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича стало важливим етапом у політичній та військовій кар'єрі Івана Мазепи. Довголітня й вірна служба у гетьманській охороні та військовій канцелярії, виконання різноманітних дипломатичних доручень і, нарешті, отримання чину генерального осавула Війська Запорозького дали йому змогу вдосконалити свій хист як державного урядовця й претендувати на здобуття гетьманської булави. Окрім того, протягом 1669-1687 років Мазепа неодноразово брав участь у різноманітних військових кампаніях, боях і сутичках з поляками, росіянами, турками й татарами, що сформувало з нього справжнього воєначальника. Саме у добу гетьманування Дорошенка і Самойловича визначився й політичний світогляд майбутнього гетьмана, який полягав у ро-зумінні об'єднання всіх українських земель (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Запорожжя) в єдиній державі та встановленні міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського зразка.

Після скинення з правління І. Самойловича відразу ж постало питання про обрання нового гетьмана. Однак серед козаків і старшини не було єдиної думки щодо кандидатури нового керманича Лівобережної України. Серед претендентів на гетьманську булаву обговорювалися такі впливові на той час старшини, як генеральний обозний В. Борковський, полтавський обозний П. Левенець, чернігівський полковник Я. Лизогуб. Серед названих був також і генеральний осавул Іван Мазепа.

Наприкінці липня 1687 року поблизу річки Коломак зібралася козацька рада, яка мала обрати чергового володаря булави. Майдан, де відбувалася рада, був оточений московським військом, всередині якого встановили шатро російського князя В. Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради, на яку було допущено лише близько 2000 козаків. По суті, з кандидатурою гетьмана визначилися вже під час проведення старшинського зібрання, яке відбулося у князівському шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією В. Голіцина, старшина погодилася визнати своїм провідником Івана Мазепу. Сучасник тих подій, шотландець П. Гордон гак описав цю подію у своєму щоденнику: «Старшини козаків таємно справилися про те, хто був би як гетьман найбільш до вподоби генералісимусу (Голіцину. — Авт.). І коли вони почули натяк, що цією людиною був би Мазепа, то усі вони, з огляду на це, таємно того ж вечора підписали листа».

Чому саме на Мазепі зупинився вибір одного з вищих російських урядовців, який на той час разом з царівною Софією управляв Московською державою? Очевидно, що це стало результатом попереднього знайомства та неодноразового спілкування під час перебування Мазепи перед тим у Москві як посла від гетьмана Самойловича. А зблизило їх те, що князь Голіцин, так само як і Мазепа, був людиною високоосвіченою й хотів провести у Росії певні перетворення, які б наближували її за своїм розвитком до європейських країн. Саме тому йому треба було мати в Україні своїх політичних однодумців, а тим паче на гетьманській посаді. З усього кола козацької старшини чи не найкраще на цю роль підходив Іван Мазепа з його знанням багатьох європейських мов та вмінням орієнтуватися у тогочасній міжнародній ситуації.

Після досягнення попередньої домовленості старшини разом з московським князем вийшли до козацького кола, де Голіцин голосно вигукнув запитання, кого б українці хотіли бачити своїм гетьманом. З натовпу почулися вигуки: «Мазепу, Мазепу... Борковського!». У зв'язку з тим, що пролунало два прізвища, Голіцин ще раз повторив запитання, після чого, за свідченням сучасника, «всі однодушно відповіли — Мазепу». Далі все відбувалося за козацьким звичаєм обрання свого вождя.

25 липня 1687 року на раді були також прийняті так звані Коломацькі статті, які регулювали стосунки між Українським гетьманатом та Московським царством. За цими статтями Лівобережний гетьманат мав існувати під протекцією московського царя «в попередніх своїх правах і вольностях, чим пожалуваний був колишній гетьман Б. Хмельницький». Окрім того, у цих статтях Іван Мазепа йменувався гетьманом «обох боків» Дніпра, а отже, він разом з козацькою старшиною сподівався за допомогою «високої руки» Москви повернути під владу свого уряду втрачену правобережну частину гетьманату.

Статті являли собою двохсторонній договір між українським гетьманом І. Мазепою й старшиною — з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром і царівною Софією — з другого. Одні статті (1, 4-6, 9, 22) містять пропозиції українців, інші (2,10,12-15,18-20) — пропозиції росіян, а решта (3, 7-8,16-17,21) — побажання гетьмана та контрпропозиції царів. Більшість із Коломацьких статей, так само як і попередні Батуринські 1672 р. та Переяславські 1674 p., мали за основу Глухівські статті 1669 року й лише п'ять із них були новими. Як для Українського гетьманату, так і для Московського царства договір мав взаємозобов'язуючий характер і передбачав зміну його положень лише за згодою обох сторін.

Українсько-російський договір 1687 року скріплювався особистою присягою-«обіцянкою» гетьмана Мазепи на вірність цареві. Її текст був таким: «Я, раб Божий Іоанн, обіцяю перед цим святим Свангелієм Господу Богу всемогутньому, в Трійці Святій єдиному, на тому, що бути мені у найсвітліших і державнійших великих государів і великих князів Іоанна Олексійовича, Петра Олексійовича і великої государині, благовірної царівни і великої княжни Софії Олексіївни, всієї Великої, і Малої, і Білої Росії самодержців і багатьох держав і земель східних і західних і північних отчичів і дідичів, і спадкоємців, і государів, і обладателів, у їх царської величності й у їх государевих наслідників у вічному підданстві вірно і постійно, і з польським королем і султаном турським, і ханом кримським не зрадити і ні про що з ними без їх, великих государів і їх царської величності, указу і повеління не змовлятися, і не писати, і ради з ними не мати, і постановлені і дані ними, великими государями, їх царською пресвітлою величністю, мені, Іоанну, і старшині, і всьому Війську Запорозькому, і народу малоросійському на нинішній раді в обозі, у війську на річці Коломаку, пункти в усьому держати кріпко і постійно. На тому все обіцяю виконувати і цілую сіє Святе Євангеліє і Святий Животворящий Хрест Господній».

За згодою з князем В. Голіциним новий гетьман відразу ж призначив генеральну старшину. Генеральним писарем стає В. Кочубей, генеральним бунчужним — Ю. Лизогуб, генеральними суддями — М. Вуяхевич і С. Прокопович, генеральними осавулами — В. Сербии і А. Гамалія. Ще один претендент на гетьманську булаву й один з головних організаторів змови проти І. Самойловича — генеральний обозний В. Борковський зберіг за собою попередню посаду. Були також призначені й полковники: київським став К. Солонина, чернігівським — Я. Лизогуб, ніжинським — С. Забіла, переяславським — Р. Дмитрашко, лубенським — Г. Гамалія, стародубським — Т. Олексіїв, полтавським — Ф. Жученко, прилуцьким — І. Стороженко.

Після призначення генеральної старшини Іван Мазепа розпочав видавати універсали на маєтності полковій та сотенній старшині, що стало одним з перших його кроків у проведенні внутрішньої політики. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, вже на третій день після обрання, 27 липня, володар гетьманської булави надав село Мильці полтавському полковому обозному П. Левенцю. Після чого ним був підписаний ряд документів, якими утверджувалися наявні володіння або ж надавалися нові з фонду вільних військових володінь та конфіскованих у І. Самойловича. Лише протягом серпня — листопада 1687 року Мазепою було видані такі універсали: 7 серпня колишньому військовому осавулові М. Миклашевському віддано у розпорядження село Зазірки, слобідка Новосілки, гута і млини; 21 серпня старшині Стародубського полку П. Гудовичу — с. Івантенки у Погарському ключі; 25 серпня писареві Чернігівського полку І. Скоропадському — села Вихвостів і Моровиця, слобідка Дроздовиця; 6 вересня глухівському сотнику В. Яловицькому — с. Банківське; 10 вересня значковому товаришеві Іванові Ломиковському — с. Верба; 12 вересня комонному полковникові І. Новицькому — с. Нехаївка; 4 жовтня хорунжому Т. Улізку — с. Рохманів; 7 жовтня сотникові Топальському — с. Нове із сінокосами; 21 жовтня Р. Ракушці — с. Новосілки; 17 листопада військовому товаришеві М. Борсуку — с. Припутні тощо. Ці та інші старшини невдовзі склали основу найближчого оточення Івана Мазепи. Окрім того, такими заходами, поряд із проведенням регламентації роздачі рангових (військових) маєтностей, гетьман змінював економічне становище країни та бажав створити заможну й освічену верству аристократії, на яку б міг опиратися державний устрій.

Як і його попередники, що завжди ревно дбали про захист православної віри, Іван Мазепа вже на початку гетьманування починає опікуватися над українськими православними монастирями. Він видав ряд універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так, 9 жовтня 1687 року Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастирю на село Дейманівку і млин у селі Валках, а універсалом від 10 жовтня зобов'язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастирю, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастирю; 10 листопада видано універсал на володіння новими селами Гадяцькому Красноярському монастирю; 27 листопада — Макошинському Покровському монастирю; 9 грудня — Кам'янському Успенському монастирю; 18 грудня — Ніжинському Красноострівському монастирю; 19 грудня — Лубенському Мгарському монастирю; 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це, монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільськогосподарського виробництва та сприяло укріпленню господарства Українського гетьманату.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут старовинного магдебурзького права. Окрім того, Іван Мазепа заборонив козацькій старшині втручатися у діяльність міського самоуправління й заборонив полковникам і сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Так, наприклад, у гетьманському універсалі від 5 жовтня 1687 року говорилося: «...Аби в місті Стародубові майдебурское право било заховано и всякіе справи тим правом отправовалися». Згідно з цим документом, місту Стародубу також надавалися села Куртичі й Сергіївна, а також п'ять млинів. Отже, політика гетьманського уряду була направлена на посилення ролі міст у житті козацької держави. А це, у свою чергу, позитивно впливало на розвиток ремісництва та забезпечувало існування стабільної торгівлі, головними осередками якої залишалися міські ярмарки.

Із часом гетьман І. Мазепа перейнявся й тяжким становищем найнижчих верств козацької України — селянства і рядового козацтва. Він видає ряд універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Окрім того, гетьман намагався так реформувати систему податків та «оренд», щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволялося вносити скарги на своїх панів до суду. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, яку ті колись «шаблею й кровію своєю завоювали ».

1 листопада 1687 року в гетьманській резиденції у Батурині відбувся розподіл конфіскованого в І. Самойловича майна. Поряд з козацькою старшиною на чолі з Іваном Мазепою під час цього акту були присутні московські урядовці JI. Неплюєв та М. Жеденєв. Це було спричинене тим, що половина багатства попереднього гетьмана, згідно з досягнутими на Коломацькій раді домовленостями, повинна була надійти до царської скарбниці. Після проведених підрахунків виявилося, що до російської столиці мало бути відправлено 2458 золотих червоних, 23 725 єфимків, 1145 левків, 1907 рублів дрібних грошей, срібного посуду вагою 15 пудів тощо. Це було значно менше половини, тому що частина грошей Самойловича була віддана безпосередньо В. Голіцину та JI. Неплюєву. Як свідчив до Малоросійського приказу вже після зміщення Голіцина у Москві сам Мазепа, він віддав князю «денег готовых черво- ных золотых копійками и єфимками [на] 11 ООО рублев. Серебра в розных посудах [на] 3 пуда 12 фунтов. Серьги алмазные [на] 1200 р. Другое зарукавье алмазное [на] 400 рублей. Перстень алмазный [на] 200 р. Перстень яхонтовый [на] 50 р. Ковш золотой [на] 100 червонных. Лошка золотая, да пара ножей с яхонты червчетыми, в ковцежці [на] 120 р. 3 сабли турские, в том же числе 2 с[абли] изумруды, з с[аблею] червчетыми яхонты [на] 900 р.». Такою була подяка Мазепи князю В. Голіцину за дієву допомогу в обранні його гетьманом.

Але Москва була далеко, а становище Мазепи на початку його гетьманування було не дуже міцним. Серед старшин він мав чимало ворогів, які, щоб вислужитися перед царським урядом, постійно писали на нього доноси та ініціювали різні інтриги. Серед селянства і рядового козацтва поглиблювалося невдоволення козацькою верхівкою, яка прагнула до збагачення й обтяжувала своїх підданих і підлеглих все більшими повинностями. Щоб забезпечити себе надійною охороною, гетьман надав маєтності старшині компанійських і сердюцьких полків, забезпечуючи тим самим їхню прихильність. Зокрема, компанійському полковнику І. Новицькому він передав у володіння села Кліщинці, Литвяки, Хорошки і Гробище, а також слобідку Галицьку. Рядовим компанійцям і сердюкам від гетьманського імені видається грошова винагорода по 4 злотих на козака, тканина для одягу тощо. З огляду на це, козаки цих полків без заперечень виконували накази Мазепи щодо придушення народних заворушень в Україні, які було розпочалися після обрання його гетьманом і були направлені проти свавілля місцевої козацької старшини.

Як хитромудрий політик, у 1688 році Мазепа позбавив важливих посад своїх колишніх соратників і головних рушіїв змови проти І. Самойловича. Адже він розумів, що в разі потреби вони могли б організувати аналогічний заколот і проти нього. З посади генерального осавула було знято В. Сербина, полковницьких посад позбавлено К. Солонину, Г. Гамалію, Р. Дмитрашка. Як не дивно, але у той же час гетьман наблизив до себе правобережних старшин, які ще у 60-х роках XVII століття перебували на засланні у Сибіру й були налаштовані проти Москви. Серед них — М. Вуяхевич, 3. Шийкевич, П. Грибович, С. Гречаний, Г. Заруд- ний. Іван Мазепа відразу ж підніс авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно пов'язана із силою володаря: «Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака», — говорив Мазепа, повторюючи класичний вислів Макіавеллі. Стосовно міжнародної діяльності уряду Івана Мазепи у Коломацьких статтях визнавалося таке: «...щоб від навколишніх Государів листи прочитавши, до Великих Государів (російського царя) відсилати... а від себе чи проти тих листів ні до кого нічого не писати...». Зважаючи на попередню політику Самойловича щодо російсько-польського мирного договору, обумовлювалося ставлення нового гетьмана до «Вічного миру» 1686 року: «...мир і союз, укладений з Королем Польським, тримати міцно і задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступленні в сторону Польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати». Разом з тим, незважаючи на обмеження міжнародних стосунків гетьманату, І. Мазепа міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і таким чином формувати зовнішню політику свого уряду. Як свідчать документи, Мазепа підтримував певні відносини не лише з окремими урядовцями Речі Посполитої, але й Османської імперії, Кримського ханства, Молдавського та Волоського князівств. Відомо, що про всі контакти з іноземними володарями гетьман повідомляв до Москви, однак історики не виключають, що вже на початку 90-х років XVII століття гетьман вів і таємне листування.

Відразу ж після свого обрання, на виконання угоди з царем, Мазепа писав до коронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського: «...Не тільки приналежністю рубежів, але і договором «Вічного миру», на помсту загального всього християнства неприятеля бусурманина, по присяженному союзу між найяснішими монархами, їх царською пресвітлою величністю, і його королівською величністю, до того прилучені є, щоб обопільно мали собі щастя і добру поведінку, що я істинно зі своєї особи обіцяю... щоб зі сторони регіменту мого не було в ній перепони, тоді як я необхідні рубежі у договорах «Вічного миру» зберігаю».

Щоб вчасно повідомляти московський уряд про міжнародну ситуацію у Західній та Центрально-Східній Європі, гетьман Мазепа підтримував тісні стосунки з верхівкою Речі Посполитої та правобережною старшиною. Так, наприклад, 20 листопада 1688 року він посилав Я. Глуховця до польського коронного гетьмана. Після повернення свого посланця (до речі, Я. Глуховець наприкінці 1680-х — на початку 1690-х років неодноразово за дорученням Мазепи бував у Яблоновського) до України, гетьман відправляє його до Москви для доповіді про перебування в Польщі та з листом від польського урядовця на ім'я лівобережного регіментаря. Невдовзі в гетьманській канцелярії одержали листа від правобережного полковника Семена Палія з інформацією про військові дії між поляками і турками, розміщення польських підрозділів на Волині та похід кримського хана до Угорщини. Про це Мазепа негайно повідомив московських царів, додаючи, що, на його думку, правобережний полковник не надто переймався протекцією короля Речі Посполитої.

Восени 1688 року, на переговорах з російським послом Ф. Шакловитим, гетьман Іван Мазепа обговорював можливість російсько-українського підкорення Кримського ханства. Але коли похід до Криму в 1689 році закінчився невдачею, Мазепа таємно відправив влітку наступного року до Білгорода свого посланця, який мав запропонувати Кримському ханству підписати мирну угоду з Росією (адже Бахчисарайський мир 1681 року був скасований зі вступом Москви до «Священної ліги»). Ініціатива українського гетьмана опиралася на неправдиве повідомлення про те, що татари відмовляються обороняти Кам'янець-Подільський і, побоюючись наступу козацьких полків Лівобережжя, відразу ж погодяться на мир з Московською державою.

У той же час гетьманський уряд Івана Мазепи розпочав будівництво фортець-«городків» на Півдні України, які слугували б надійним захистом від постійних ординських набігів. Ці фортеці мали також стати опорою під час підготовки військових походів на Крим, що планувалося у рамках антитурецьких планів європейської коаліції держав, які входили до «Священної ліги». Використовуючи знання інженерної справи, які він здобув під час навчання у Нідерландах та Франції, Мазепа особисто очолив будівництво укріплень. Під час виконання робіт він використав запрошених з-за кордону фахівців, а також 20 тисяч козаків і переселенців із Правобережної України. І хоча такі дії українського гетьмана й викликали певне невдоволення на Запорозькій Січі, він все ж таки зумів звести систему оборонних «городків», найголовнішою серед яких стала Новобогородська фортеця.

Підводячи підсумок першим рокам гетьманування Івана Мазепи, треба відзначити, що вони були досить нелегкими з огляду не тільки на внутрішньополітичну, але й міжнародну ситуацію, в якій опинилася на той час Україна. Лівобережна частина козацької держави перебувала у залежності від московських царів, що з кожним роком все більше хотіли обмежити її «права і вольності». Правобережна Україна опинилася у вирі запеклої боротьби між Москвою, Варшавою і Стамбулом. Незважаючи на це, новообраний гетьман проводить гнучку політику щодо повернення втрачених земель. У зв'язку із зобов'язаннями перед Російською державою, Український гетьманат перебував у стані постійної військової мобілізації. Однак це не завадило Іванові Мазепі стабілізувати економічне становище в країні, опікуватися її культурою та налагодити таку систему правління, яка була типовою для багатьох європейських держав раннього модерного часу.

«Вітчизна мила, Україна, край тогобічний», — саме так неодноразово говорив гетьман Іван Мазепа про Правобережну Україну. Як відомо, ця частина колись єдиної козацької держави на ту пору перебувала під владою іноземних володарів і тривалий час була розділена міжнародними договорами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією. Повернення «краю тогобічного» під гетьманську булаву, всупереч Коломацьким статтям 1687 року з Росією, стало визначальним питанням для всього періоду правління Івана Мазепи.

І сьогодні в багатьох західноєвропейських країнах — Австрії, Німеччині, Франції, Нідерландах, Англії, коли згадується прізвище Мазепи, в уяві освіченої людини відразу ж постає чудернацький образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі, України та Росії. Чому так сталося та звідки бере свій початок легенда про українського гетьмана як східноєвропейського козацького Казанову?

Традиція описувати любовно-романтичні пригоди Мазепи була започаткована ще за життя гетьмана, починаючи з кінця XVII століття. А її виникнення історики пов'язують із приватним конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира — молодим писарчуком українцем Іваном Мазепою та королівським «пажем» поляком Яном Пассеком. Останній підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами, про що Мазепа й повідомив короля. У результаті Пассека було заарештовано, але він зумів переконати патрона у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому ґрунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними ляпасами. Маючи літературний хист, Пассек вирішив відомстити занадто гордовитому «з ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації. Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: «...Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв'язали за спиною, а ноги підперезали попід черевом коня. На коня, від природи прудкого, нагримали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Сполоханий кінь помчав додому, як шалений. А треба було бігти через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками... Добравшись додому, увесь поранений, Мазепа почав кричати: «Сторожа!»... Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити». Очевидно, що такий сюжет Пассек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполита.

Вигадку Пассека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який додав до неї ряд вражаючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пір'ям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі XII — маркіз де Бонак, який записав у своїх мемуарах: «...ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір'ям. Потім його прив'язали до коня й відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну». Цю вигадану історію повторив у своєму подорожньому щоденнику за 1709 рік словак Даніель Крман, зазначаючи, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку зі смолою і, вивалявши у пір'ї, прив'язали до коня.

Але чи не найбільше поширенню легенди про нашого земляка як козацького Казанову серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці «Історія Карла XII» (вперше вийшла друком 1731 р. в Руані, а потім перевидавалася сотні разів у різних європейських містах) він, в основному, правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана «здобути свободу для України». Однак видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Пассеком і підхоплена Отвіновським та маркізом де Бонаком. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив'язав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю», — писав Вольтер.

У 1818 році знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відому легенду. Цей геніальний твір неодноразово перевидавався різними європейськими мовами й спричинив до написання іншими авторами поетичних творів, де висвітлювалась «любовна трагедія» Мазепи. Серед них най- відоміші — поеми «Мазепа» Віктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829) та «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихнув на написання опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів — угорця Ференца Ліста та росіянина Петра Чайковського.

Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками поем Байрона та Гюго. Один з перших живописних образів Мазепи у 1823 році створив француз Теодор Жеріко. Згодом з'явився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: «Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу XII» (художник Деверіа, 1839; Коссак, 1860); «Визнання Терезою кохання до Мазепи» (Ріхтер; Яколін, 1850); «Схвалення Мазепи» (Баугіан, Коссак); «Покарання Мазепи» (Буланже, 1827; Гуєснет, 1872); «Погоня вовків за конем Мазепи» (Верне, 1826; Буланже, 1839; Венцель; Геримський); «Пододаив» вплав Дніпра» (Жеріко,1823; Делакруа, 1824); «Мазепа і стадо диких коней» (Верне, 1825; Геримський); «Смерть коня Мазепи» (Буланже, 1830; Лерай, 1849; Морот, 1882; Коссак); «Козаки знаходять Мазепу» (Харпенте; Геримський; Леві,1875); «Мазепа у козацькій хаті» (Деверіа, 1839); «Помста Мазепи» (Баугіан, Яколін). Найбільш видатним серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно Луї Буланже, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби Мазепи під час прив'язування його до коня. Експерти відзначають певне наслідування більшістю художників рубенсівського стилю та факту присутності в них певного еротизму, адже майстри пензля подають образ оголеного літературного Мазепи. Він сприймається як романтичний герой-коханець, який хоча й не уник покарання за свій гріх, але не скорився тяжкій долі.

Зрозуміло, що історичний Іван Степанович Мазепа, який умер власною смертю у 1709 році, не міг позувати названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська «Мазепіана» була намальована й написана протягом XIX століття, яке отримало гучну назву століття Романтизму. Тогочасним митцям-романтикам необов'язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням реальної персони — їх надихали поетичні рядки Байрона, Пушкіна, Гюго та Словацького. А такі видатні митці свого часу, як художники Буланже і Верне вклали у свої монументальні картини глибший зміст і розкрили образ Мазепи як тираноборця і бунтівника.

І справді, відразу ж після переходу Мазепи разом зі своїм військом на бік шведського короля Карла XII, у жовтні 1708 року, московський цар і майбутній імператор «Всея Русі» Петро І назвав українського гетьмана найбільшим бунтівником і зрадником «усіх часів і народів». Хоча на це його колишній підданий відповідав: відмова від довголітньої царської зверхності була спричинена нічим іншим, як ідеєю «вищої вірності», що полягала в служінні інтересам не царя-сюзерена, а своєї «Ойчизни, матки бідної милої України» (слова самого Мазепи), вольностям та добробуту Війська Запорозького і всього українського народу.

У даному випадку треба зауважити, що на той час у європейських країнах між монархами і васальнозалежними правителями існував феодально-суспільний договір. На практиці це означало обіцянку сюзерена в обмін на покору та військову допомогу з боку свого васала захист і поважання його прав і вольностей. При цьому, якщо угода порушувалася вищим політичним контрагентом, «ображений» мав право повстати проти свого володаря та розірвати попередні домовленості, в тому числі і в односторонньому порядку. Так само, наприклад, сьогодні працівник будь-якого підприємства може розірвати контракт з власником чи роботодавцем, якщо той не виконує укладених домовленостей щодо забезпечення належних умов праці чи відпочинку.

Як не дивно, але перманентна гостра дискусія щодо того, «вкрав наш Іван щось у сусіда Петра чи не вкрав», сягає своїм корінням ще у XV-XVI століття. Саме тоді одним з найбільших полемічних аспектів політичної філософії стало питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки — чи повинні вони постійно виявляти покору, адже, з точки зору християнської моралі, у всіх випадках опір вважався злом. З огляду на це, наприкінці XVII століття остаточно сформувалися дві політичні теорії — монархічна та антимонархічна. Перша з них базувалася на так званому монархічному божественному праві, яке передбачало сліпу покору абсолютистській владі. Друга — обстоювала ідею «народного права», коли піддані мали право на повстання проти своїх володарів-тиранів в умовах порушення останніми законів суспільного існування.

Історики вже неодноразово звертали увагу на те, що українське повстання на чолі з Іванам Мазепою проти Московського царства було надзвичайно типологічно подібним до збройних виступів залежних правителів «малих держав» Європи проти своїх володарів: Лівонії на чолі з Йоганном Паткулем проти шведського короля у 1697 році, Угорщини і Трансільванії на чолі з Ференцем Ракоці — проти австрійських Габсбургів у 1703-1711 роках, Молдавії на чолі з Дмитром Кантеміром — проти Османської імперії у 1708 році та ін. Очевидно, цей ряд можна продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах. До переліку виступів залежних правителів проти своїх монархів слід додати ще й те, що у ході Великої Північної війни 1700-1721 років гетьман Іван Мазепа, на нашу думку, хоча й невдало, але намагався повторити вчинок курфюрста Бранденбургу і герцога Пруссії Фрідриха І Вільгельма (1640- 1688 pp.). Останній заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського тим, що перейшов під час першої Північної війни з-під протекції польського короля Яна Казимира на бік Швеції, а потім повернувся назад в обмін на надання колишнім сюзереном для його країни фактичної самостійності.

Нагадаємо, що специфіка української ситуації полягала в тому, що від революційних часів Хмельниччини правителі новопосталої Козацької держави змушені були лавірувати між більш сильнішими сусідніми монархами-володарями та почергово (інколи — одночасно) визнавати їхній сюзеренітет або протекцію. А тому, з огляду на кардинальну зміну міжнародної ситуації в умовах чергової «загальноєвропейської» Північної війни, гетьман Мазепа лише продовжив (!) традицію так званої полівасалітетної політики стосовно оточуючих монархічних дворів своїх попередників на гетьманській посаді. Адже однією з причин досить частої зміни урядами Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького та Петра Дорошенка своїх протекторів (а, отже, і їхньої « зради ») протягом доби Руїни була неможливість забезпечити об'єднання козацької України під зверхністю того чи іншого володаря. Чи не найголовнішим фактором такого лавірування було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії або ж королем Шведського королівства (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося баражування гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих вольностей для України.

За гетьмана «ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й шани за такі численні вірні служби, і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і втрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Військо викоренити», — наголошувалося на основних причинах відмови України від зверхності Москви у «Правах і конституціях Війська Запорозького» 1710 року.

Хоча у маніфесті московського монарха Петра І від 1 листопада 1708 року читаємо, що «гетман Мазепа изменил Нам, Великому Государю, без всякой данной ему в том причины, и переехал к Королю Шведскому». Тобто цар начебто не бачив ніяких мотивацій відмови свого довголітнього васала від його монаршої опіки та в односторонньому порядку оголошував його дії зрадою. Однак проведений науковий аналіз українсько-російських відносин дозволяє стверджувати, що Петро І в умовах війни став поводити себе як володар-тиран стосовно васальної України і таким чином першим зрадив попереднім двохстороннім домовленостям (т. зв. Коломацьким 1687 р. та Московським 1689 р. статтям), які гарантували вільне існування козацької автономії під владою Москви. А тому вагомі причини для переходу гетьмана Мазепи, його уряду та війська на бік Шведського королівства все ж таки існували, а більшість із них мала не тільки глибоке історичне коріння, але й системний характер.

Виявилося, що в умовах Великої Північної війни: по-перше, Московське царство не бажало вирішувати справу об'єднання України шляхом повернення під гетьманську владу більшої частини її території — Правобережжя; по-друге, цар Петро І та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права гетьмана; по-третє, Москва, заснувавши Київську губернію, розпочала радикальні зміни традиційного адміністративного устрою України; по-четверте, московський уряд урізав права Мазепи у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині тощо; по-п'яте, Москва всіляко обмежувала політико-адміністративні повноваження українського «дворянства» — козацької старшини; по-шосте, Петро І розпочав перебудову козацького війська в напрямку «рекрутування» козаків, а російські урядовці різних рангів почали керувати генеральною старшиною, полковниками та сотниками; по-сьоме, російські воєначальники й солдати під час Північної війни здійснювали каральні дії та свавілля щодо різних верств українського населення; по-восьме, московський цар переобтяжував козацьке військо постійними військовими походами та будівельними роботами; по-дев'яте, Московське царство не забезпечило належної оборони України від шведського наступу й, по суті, відмовило її правителю Мазепі в належному захисті. Все це трактувалося гетьманом та його соратниками як тиранство Москви.

Розкриємо глибше останню вищеназвану і дуже важливу причину відмови васала-гетьмана у вірності сюзерену-царю. Під час спільної військової наради у Жовкві в 1707 році Мазепа попросив у Петра І надати йому для належної оборони кордонів України певну кількість російських солдатів. На що цар відповів: «Не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете, самі боронітеся ». Тоді ж російський монарх наголосив на тому, що буде виснажувати армію Карла XII неприйняттям вирішального бою та відступом російських військ у глиб своїх володінь. При цьому на шляху шведів мали знищуватися поселення, випалюватися поля й городи, а також харчові припаси для солдатів і фураж для коней. Передбачаючи можливий напад на Київ шведсько-польських військ у 1708 році, цар наказував, щоб «во время неприятельского прихода, осадя и управя Печерский монастырь, уступить за Днепр, а старый Киев оставить пуст».

Відомо, що гетьман Мазепа через відправленого до царя генерального осавула Д. Максимовича листовно висловив свою незгоду з тим, що «всі наші війська на далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити Україну буде нікому». Постійний відступ російської армії, випалювання багатьох північноукраїнських поселень і посівів, вимотування ворога локальними сутичками, постої і побори московських солдатів породжували невдоволення серед козацької старшини та українського населення. Це дуже непокоїло гетьмана, який наголошував в універсалі від 15 листопада 1708 року на тому, що «Москва... не може дати відсічі; а зараз і сама до своїх границь від військ шведських відступає, залишивши нас і Україну безборонну і безпомічну». Отже, як правитель України Мазепа намагався робити все можливе для захисту її жителів.

І до цього часу історики жваво дискутують відносно того, яким було політичне становище козацьких гетьманів як правителів України, особливо якщо прирівнювати їх до європейських чи азіатських володарів. Найбільш аргументованою видається думка про те, що гетьмани мали такий самий статус, як курфюрсти, герцоги чи барони автономних князівств Німеччини або ж князі васальних Молдавії та Волощини (сучасна Румунія) чи залежних від Османів кримських ханів. Разом з тим, повноваження Мазепи сучасники досить часто порівнювали з королівськими, хоча очевидно, що він мав самодостатню посаду і титул «гетьмана Війська Запорозького обох боків Дніпра», а також надане у 1707 році австрійським імператоромі «володарем усіх християн» Йосифом І почесне звання «князя Священної Римської імперії німецької нації».

Посли різних країн та мандрівники неодноразово звертали увагу на те, що український гетьман, незважаючи на залежність від царя, поводить себе, як справжній король. «Першим іде полк Фастівський Михайлів (полковник Михайло Омельченко), він і місце для табору обирає і стає на передовій сторожі. Потім ідуть полки війська компанійців і сердюків. Потім іде ясновельможний його милість пан гетьман. Перед ним носять булаву, над ним — бунчук з немалою і пристойною консистенцією... Вигляд ясновельможного пана гетьмана в усьому може рівнятися з королівським», — свідчив очевидець про виступ 40-тисячного українського війська до Польщі у 1704 році. А словак Даніель Крман, який довгий час перебував в Україні, зазначав, що мазепинські полковники за статусом рівнялися молдавським і волоським князям. Що ж тоді говорити про гетьмана, який свою політичну вагу, знову ж таки за оцінками сучасників, доповнював незчисленними фінансовими статками і земельними маєтностями.

Як справжній король, що зазвичай мав бути великим полководцем, Іван Мазепа на посаді гетьмана, у руслі виконання військових планів антиосманської коаліції держав у складі Росії, Польщі, Австрії, Венеції та Ватикану, здійснив 9 великих (кількість від 10 до 50 тисяч козаків), близько 12 середніх (від 5 до 10 тис.) та 40 менших (до 5 тис. осіб) літніх і зимових походів до Кримського ханства та до контрольованих турками й татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор'я та Приазов'я. Він також організував декілька масштабних морських походів проти флоту Османської імперії в акваторіях Чорного та Азовського морів.

Як справжній король, що завжди мав ревно дбати про віру жителів своєї країни, Іван Мазепа дбав про захист Православної церкви та був її великим благодійником. Він видав багато універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для усіх монастирів України. Підраховано, що на кошти гетьмана збудовано, відновлено та реставровано близько 40 православних святинь, серед яких у Києві — Києво-Печерська та Софіївська лаври, Межигірський, Кирилівський, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський та Михайлівський Золотоверхий монастирі. Окрім того він давав гроші на будівництво й утримання храмів у Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Лубнах, Глухові, Переяславі, Ніжині, Козельці, Прилуках, Бахмачі та Батурині. У соборі Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі й до цього часу зберігається та використовується при урочистих молебнях дорогоцінний антимінс, подарований Мазепою. Не забував гетьман і про ще один королівський обов'язок — розвиток міст та міського самоуправління. Своїми універсалами він, так само як колись польські королі, підтверджував існування старовинного демократичного магдебурзького права в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Стародубі та інших українських містах.

У запальній промові перед своїми солдатами за кілька годин перед Полтавською битвою, 27 червня 1709 року, цар Петро І «проговорився» про справжні причини несподіваної для нього політичної рокіровки колишнього підданого: «Король Карл и самозванец Лещинский привлекли к воле своей гетмана Мазепу, которые клятвами обязались между собою учинить Княжество особое под властию его, в котором ему быть Великим Князем». А за півроку до того, в царському указі від 10 листопада 1708 року, Петро І вперше охарактеризував вчинок свого колишнього васала як прагнення до незалежного володарювання: «Мазепу в У крайнє самовластным князем над ними (українцями) учинить». Зауважимо, що великими князями тоді називали царів або ж королів. Та й сам Петро І, як і його попередники, разом з царським титулуванням, продовжував іменуватися великим князем.

Полтавська битва перекреслила усі плани гетьмана Івана Мазепи стати великим князем, тобто королем чи царем. Поразка шведів та мазепинців під Полтавою стала причиною того, що цього не зовсім вдалого політика-інтригана, одного з найбагатших людей Східної Європи, відомого благодійника Православної церкви, полководця і легендарного гульвісу росіяни-переможці стали називати не інакше як «зрадником» та «іудою». З такого дива можна було б назвати «іудою» й Богдана Хмельницького. Той після справжньої зради московського царя Олексія Михайловича (за спиною гетьмана, попираючи умови в Переяславі, він уклав 1656 року сепаратну угоду з поляками) підписав мирний договір з королем Карлом X Густавом, і зробив це, незважаючи на війну Росії зі Швецією! До речі, цар Петро І поряд з Мазепою називав зрадниками чи не всіх українських гетьманів.

***

Як стверджували у свій час великі: у держав немає вічних друзів, а є тільки вічні інтереси. Мабуть, і гетьман Іван Мазепа та його попередники на гетьманській посаді мали власні національні інтереси, а тому не могли зраджувати своїй батьківщині, «матці милій» Україні. Хоча, і це є також історичною правдою, Іван Мазепа дуже насолив свого часу сусідній Росії, яка згодом перетворилася з малопомітного царства на могутню євроазійську імперію та почала страхати своєю величчю вже не тільки українців і шведів, але й інші народи світу.

Гей, панове генерали, Чому ж єсте так оспали! І ви, панство полковники, Без жодної політики, Озмітеся всі за руки, Не допустіть горькой муки Матці своїй більш терпіти! Нуте врагів, нуте бити! Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!

Саме у такій патріотичній віршованій формі висловив свого часу власну політичну програму один з найвеличніших державних діячів Українського гетьманату. Завдяки своїм природним здібностям, здобутій освіті, військовому вишколу гетьман Іван Мазепа став великим державотворцем, полководцем, дипломатом і культурним діячем, який творив нову ранньомодерну Україну. Вже за життя нашого героя супроводжувало багато легендарних переказів щодо окремих яскравих сторінок його біографії, кількість яких після його смерті збільшувалася і вони ставали справжніми міфами або ж набували гіперболізованого звучання. Бурхлива життєдіяльність Івана Мазепи й до цього часу оповита рядом таємниць та загадкових подій, які ще чекають на своє розкриття.