Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 17 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
газ под стеклом тут
лічилка
Новини сайту

Данило Апостол - меценат і борець за самостійність України

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1654-го, грудня 4-го дня у містечку Сорочинці на Полтавщині в козацькій родині Павла Апостола народився син, якого охрестили Данилом. Його дід, Єфрем, прийшов до України-Русі з Молдавського князівства і мав боярське походження. У 28-річному віці Данила було вперше обрано полковником Миргородського полку, а з 1693 року він перебував на цій посаді беззмінно більше тридцяти років. Данило Апостол був справжнім полководцем і брав участь у багатьох війнах та битвах, які велися Українським гетьманатом протягом останніх десятиліть XVII — першої третини XVIII століть.

Спочатку на чолі рідного Миргородського полку Данило Апостол відзначився як вправний воєначальник під час Азовських та Дніпровських походів козацького війська Українського гетьманату протягом 1695-1696 років. Під керівництвом гетьмана Івана Мазепи він здобував османські фортеці Кази-Кермен та Очаків. У 1696 році полковник Апостол разом з гадяцьким полковником М. Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика.

На початку Північної війни 1700-1721 років наказний гетьман Данило Апостол вже очолював близько 17 тисяч українців у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського та двох компанійських полків, а також кількох полків зі Слобідської України. У вересні-жовтні того ж року вони сприяли витісненню шведів із Псковщини. Українське військо підпорядковувалося воєводі Б. Шереметеву й за його наказом мало «ходить за рубеж непрестанно и чинить для прокормления себе загоны и воинский промысел над неприятель-скими жилищами». Розпис утримання козацької старшини за той час згадує про 6 компанійських і сердюцьких полків Українського гетьманату, які поруч з «городовими» козаками брали участь у Ліфляндській кампанії. У результаті вдалих дій російських підрозділів та українського козацтва на півночі Шереметев здобув звання генерал-фельдмаршала та був нагороджений орденом св. Андрія Первозванного. Залишивши два компанійські полки на Псковщині, на початку 1702 року корпус Апостола повернувся на батьківщину.

У 1706 році до Білорусії та Литви знову вирушив кількатисячний підрозділ на чолі з Данилом Апостолом, а в першій половині квітня у Мінську вже знаходилися основні сили козацького війська. Однак саме під час пересування української армії з Дубна до Мінська шведами були розгромлені окремі підрозділи під Несвіжем, у Ляховичах та поблизу Клецька. Зокрема, під Клецьком зазнав поразки українсько-російський корпус Апостола і Неплюєва, який складався із 2 тисяч 150 московських драгун і стрільців та 2 тисяч 500 козаків і сердюків. «Даниил Апостол, — повідомляв літописець, — спешившись легко, в болото впал и копием оборонялся от шведов, выскочил до своего через силу войска, ругаючи добре в глаза Неплюева, что своим нерадением много запропастил войска».

Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи та одйим з активних учасників вироблення положень українсько-польського та українсько-шведського союзу. У 1707 році, майже через півстоліття після підписання Гадяцької угоди, йайближче оточення українського гетьмана Івана Мазепи збиралося на таємні наради, де, згідно зі свідченнями Пилипа Орлика, «про способи оборони своєї радилися, і пакти Гадяцькі читали, які той же полковник миргородський (Д. Апостол) з бібліотеки взяв був». У 1708 році окремі положення Гадяцької угоди були відображені в укладеному між Україною гетьмана Мазепи та Польщею короля Лещинського договорі.

Наприкінці жовтня 1708 року разом з іншими українськими старшинами Данило Апостол приєднався до шведської армії. Однак наприкінці листопада він за дорученням Івана Мазепи залишив шведський табір і перебрався до росіян. Він попросив зустрічі з царем Петром І та розповів йому, що діє за наказом свого гетьмана, який знову хоче повернутися під царську протекцію. У результаті до Мазепи відправили листа за підписом російського канцлера графа Г. Головіна, в якому гетьману пропонувалося під час переходу на бік царя захопити в полон самого Карла XII та представників його штабу. З різних причин ця складна політична комбінація не завершилася так, як було заплановано. Однак за Данилом Апостолом було залишено посаду миргородського полковника та всі його маєтки на Лівобережній Україні. У1711 році він вже брав участь у Прутському поході в чині наказного гетьмана українського війська. У 1722 році Данило Апостол на чолі козацького корпусу, що складався з 10 тисяч чоловік, відзначився у складі російської армії під час походу до Персії.

Після смерті лівобережного гетьмана Івана Скоропадського Апостол увійшов до уряду наказного гетьмана Павла Полуботка. Разом з іншою генеральною старшиною він виступив проти обмеження державних прав Українського гетьманату Малоросійською колегією. Миргородський полковник став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723 року до російського імператора Петра І. З огляду на те, що цареві не сподобалися такі настрої українців, він видав указ про арешт головних ініціаторів і підписантів документа. Був заарештований та близько двох років провів у в'язниці Петропавлівської фортеці в Петербурзі. Його звинувачували в тому, що він до Коломацької петиції «некоторые пункты прибавил и приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставлял». Після смерті Петра I Данила Апостола хотіли відправити на заслання до Сибіру, однак все ж таки відпустили до України, куди він прибув у 1725 році. А в російській столиці залишили заручником ще на деякий час його сина Петра.

Влітку 1727 року уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Царський уряд ліквідував першу Малоросійську колегію і дозволив обрати на Лівобережній Україні нового гетьмана. З огляду на це, 1 жовтня 1727 року на генеральній раді у місті Глухові 73-річного козацького полководця Данила Апостола було обрано гетьманом. За проведенням виборів наглядав таємний царський радник Федір Наумов.

У 1728 році новообраний гетьман їздив на коронацію нового імператора Росії Петра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 року. У відповідь на гетьманське звернення російський уряд видав так звані «Рішительні пункти» 1 728 року. Вони значно обмежили гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України.

Одним з перших кроків Данила Апостола на гетьманській посаді стало реформування судової системи. 13 липня 1730 року була обнародувана спеціальна інструкція судам, яка розмежовувала обов'язки полкових, сотенних і сільських судів. Розпочалася також складна робота щодо укладення єдиного зводу законів Українського гетьманату. За мужність, відвагу й на відзнаку таланту полководця російський уряд удостоїв Данила Апостола у 1731 році однієї з найпочесніших нагород імперії — ордена Олександра Невського. У 1732 році за наказом з Петербурга гетьман відправив до Польщі 11-тисячний козацький корпус, який мав підтримати сходження на королівський трон сина Августа II. На початку 1733 року 10 тисяч козаків і 10 тисяч селян під командуванням гетьманича Петра Апостола працювали на будівництві Української укріпленої лінії, що простягалася від Сіверського Дінця до Дніпра.

Весною 1733 року гетьман пережив інсульт, у результаті якого в нього паралізувало ліву руку і ногу. Зважаючи на короткотермінове покращення, гетьман знову почав займатися державними справами, однак через хворобу і поважний вік помер на початку 1734 року. Похований був у містечку Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) у зведеній за його кошти церкві Преображення Господнього.

Період з 1708 до 1782 року в українській історії називають Глухівським, з огляду на те, що протягом цього часу столицею Гетьманщини було місто Глухів. Минуле столичного міста неможливо уявити без активної діяльності тут протягом 1727-1734 років гетьмана Данила Апостола. У Глухові знаходилися такі державні інституції, як Генеральна військова канцелярія, перша Малоросійська колегія, правління гетьманського уряду, а також друга Малоросійська колегія.

У цей час у Глухові були збудовані величні православні храми, серед яких: Троїцький собор, Спасо-Преображенська, Вознесенська, Анастасіївська та інші церкви. За гетьманування Данила Апостола Глухів продовжував розбудовуватися, в ньому зводяться нові адміністративні будівлі та православні храми. Як дослідили історики, гетьманська резиденція займала цілий квартал у південно-східній частині Глухівської фортеці. Зі смертю гетьмана Апостола в 1734 році російський царат знову скасував гетьманський уряд в Україні, але козацька старшина продовжувала наполегливо відстоювати свої права. Протягом кількох років у Глухові працювала спеціальна правнича комісія, яка в 1743 році виробила самобутній вітчизняний правничий кодекс під назвою «Права, по яким судиться малоросійський народ».

У XVIII столітті в столичному Глухові існували поважні освітні установи, велика бібліотека, театр, хор, оркестр тощо. З містом назавжди пов'язані імена таких видатних культурних діячів нашої країни, як філософ Яків Козельський, історик Петро Симоновський, письменник і вчений Федір Туманський, композитори Максим Березовський та Дмитро Бортнянський, поети Семен Дівович та Опанас Лобисевич, мемуаристи Микола Ханенко та Яків Маркович, маляри Антон Лосенко та Григорій Стеценко, ботанік Григорій Соболевський, етнограф Іван Кульжинський та багато інших.

Окремо слід розповісти про історію Миргородського полку Українського гетьманату, яким довгий час управляв Данило Апостол та представники його роду. Полковниками Миргородського полку у другій половині XVII — XVIII столітті були Григорій Лісницький (роки урядування: 1648,1654-1658), Олесь Козел (1658), Степан Довгаль (1658), Павло Єфремович Апо-стол (1659-1664, 1672-1676, 1676-1683), Дем'ян Апостол (1666-1668), Григорій Гладкий (1669-1670,1676), Михайло Кияшко (1670-1671), Іван Дубяга (1672), Данило Апостол (1683- 1727) та Павло Данилович Апостол (1727-1736 pp.).

На початку XVIII століття Миргород став великим адміністративним, торговим і культурним центром України-Гетьманщини. Це яскраво засвідчували укладені протягом цього століття реєстри та описи (компути і ревізії) людності та поселень Миргородського полку. За урядування Данила Апостола це відбувалося у 1723, 1729, 1730-1731, 1732, 1734, 1735 роках. Згідно з «Компутом всего полку Миргородского, старшины полковой, значкового товариства, старшины сотенной, атамане и рядовых козаков, зреведованых року 1723», Миргородський полк як адміністративно-територіальну одиницю автономної України-Гетьманщини очолював полковник Данило Апостол. До полкової старшини належали: полковий обозний Василь Родзянка, писар Петро Лесневич, суддя Матвій Іванович, осавул Семен Галаган та хорунжий Іван Черкас. Окрім того, разом зі старшиною були переписані військові служителі — прапорний, довбиш, пушкарі, гарматна обслуга, сурмачі, цирульник і сторожі. У полку нараховувалося 15 сотень: Миргородська полкова, Хорольська, Городиська, Власівська, Кре-менчуцька, Потоківська, Омельницька, Голтвянська, Остапівська, Білоцерківська, Багацька, Уцтивицька, Яресківська, Шишацька та Сорочинська. Кожну із сотень очолював сотник, а також городовий отаман, писар та хорунжий.

На той час миргородські козаки ділилися на кілька категорій: а) товариство заможних («можнійших») «від діда і батька козаків»; б) піших «від діда і батька» козаків, які могли нести пішу військову службу; в) піші й бідні козаки; г) козацьких вдів, які спроможні послати на службу сина чи наймита; д) злиденних і вбогих вдів; е) вдів, чоловіки і сини яких померли чи загинули під час Ладозького і Терського походів; є) товариство, чиї батьки і діди й вони самі несли козацьку службу, а зараз перейшли в поспольство. Загалом же у Миргородському полку на 1723 рік нараховувалося 3 тисячі 250 козаків « можних і середніх » та 1 тисяча 527 козаків піших, убогих і злиденних. А 212 козаків Миргородського полку не повернулося з «канальних » походів до прибалтійських територій, відвойованих Петром І у Шведського королівства. Окрім того, у Миргородському полку проживало 2 тисячі 860 «можнійших» посполитих селян, 2 тисячі 776 — «середніх», 4 тисячі 838 — «піших і дуже злиденних», а також 92 підданих і 58 селян-«підсусідків». Генеральний перепис маєтностей Миргородського полку за 1729-1730 роки подає таку статистику: у 16 містечках та 72 селах і хуторах полку нараховувалося 12 тисяч 533 двори, з яких 8 тисяч 124 — вільних військових, 3 тисячі 865 — приватних володінь і 547 — монастирських.

Протягом XVI-XVIII століть у Миргороді існувала фортеця, яка розташовувалася на невеликому підвищенні лівого берега над річкою Хорол. Вона поділялася на замок та передмістя. Укріплення Миргородського замку складалися із земляних валу та рову, частоколу та дерев'яних башт, на яких стояли гармати. До середини фортечного укріплення можна було в'їхати через Сорочинські, Міські, Дзвіничні чи Річкові (Малі) ворота. На території замку розташовувалися будівлі адміністративних установ Миргородського полку, серед яких вирізнялися полкова канцелярія та будинки полковника і сотника. Тут же знаходилася і старовинна соборна Успенська церква.

Козаки Миргородського полку брали активну участь у російсько-турецьких війнах 1734 — 1739 та 1768-1774 років й допомагали Російській імперії відвойовувати в Османської імперії Крим та Північне Причорномор'я. Окрім того, миргородці відзначилися на європейських полях битв під час Семилітньої війни 1756-1763 років. Після знищення Катериною II Запорозької Січі у 1775 році, до новоутвореної Новоросійської губернії приєднали території Омельницької і Потоківської сотень Миргородського полку. А сам старовинний полк України-Гетьманщини було ліквідовано 1781 року, а його територію включили до Київського намісництва. За переписом 1786 року до Миргородського повіту окрім Миргороду входило 6 містечок, 24 села, 53 хутори та 2 слободи. На той час на Миргородщині проживало чоловічої статі — 32 тисячі 2 особи та жіночої — 32 тисячі 494 особи.

У Миргороді народилися і проживали протягом XVIII — середини XIX століть такі видатні культурні діячі свого часу, як іконописець Лука Боровиковський, його син художник-портретист Володимир Боровиковський, а також історик, етнограф та агроном Василь Ломиковський. Протягом 32 років тут жив і творив видатний грузинський поет Давид Гурамішвілі (роки життя: 1705-1792).

У 1835 році, тобто тоді, коли Микола Гоголь видав у Петербурзі збірку повістей під назвою «Миргород», Казенною палатою Полтавської губернії було начислено «ревізьких душ» для оплати податків, серед яких нараховувалося: козаків — 160 тисяч 750 осіб; державних селян — 67 тисяч 871 чол.; удільних селян — 1 тисяча 191 чол.; поміщицьких селян (у помістях, що нараховували менше 20 «душ») — 24 тисячі 534 чол.; поміщицьких селян (у помістях, де було більше 20 осіб) — 238 тисяч 158 чол.; селян, що належали містам — 2 тисячі 46 чол.; однодворців — 3, вільних хлібопашців — 3, а також іноземних поселенців — 532 чол., менонітів — 112 чол. та євреїв-землеробців — 2 чоловіка. Як бачимо, незважаючи на скасування Катериною II Гетьманщини та Запорізької Січі, козаки з України нікуди не зникали.

Загальновідомо, що письменник Микола Гоголь народився 20 березня 1809 року у містечку Сорочинці, за 25 км від Миргорода. Воно було засноване у XVI столітті й спочатку називалося Краснопіль. Від початку XVII століття і до середини XIX століття мало назву Сорочинці. Розташоване на мальовничій річці Псел. З 1646 року належало одному з найбільших магнатів Речі Посполитої — Ієремії Вишневецькому, а з початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького тут була утворена Сорочинська сотня — адміністративно-територіальна одиниця Миргородського полку. З 1710 року в Сорочинцях знаходилося правління Миргородського полку на чолі з Данилом Апостолом. У той час було обнесено земляним валом з дерев'яними баштами на бастіонах. Згідно з компутом 1723 року, до Сорочинської сотні входили: місто Сорочинці, села Обухівка, Баранівка, Савинці, Портянка, «сільця» Алеферівка й Опанасівка, а також два поселення, що належали Сорочинському Спаському монастирю — Хутори і слободка Новопоселена. З того часу місто Сорочинці належало до маєтностей миргородського полковника, а потім гетьмана Лівобережної України Данила Апостола.

На початку XVIII століття городовим отаманом у Сорочинцях був Стефан Гегенченко. Перед 1723 роком сотником Сорочинської сотні був Петро Жученко, який помер під час Дербентського походу до Персії у 1722 році. Близько 100 сотенних козаків були записані в «товариство, яких сини і брати в походах Ладозькому і Терському повмирали»: Харка Іващенка син Григорій, Павла Лещенка брат Григорій, Кирила Старого внук Іван, Петра Кияшки сестринець Гавриїл, Стефана Шкутенка брат Ілля, Зиновій Квасенко, Івана Христенка син Лук'ян, Стефана Плакси син Семен, Якима Погореленка брат Іван, Семена Андрущенка син Стефан, Івана Тарасенка син Лук'ян, Івана Шкурченка син Федір, Павла Дробутка син Андрій, Микити Карпенка син Григорій. Окрім того у Сорочинцях проживали і вдови, чоловіки і сини яких загинули під час походів до Ладоги у 1720 та 1722 роках і до Дербента в 1722 рода; Анна Сидориха, Марії Отрущихи син Григорій, Віра Василиха, Меланії Дзюбанки син Іван, Уляна Уласиха, Катерина Семениха, Євдокія Безуглиха, Єфимії Ілляшівни чоловік Федір, Федори Дрожчихи чоловік Микита, Сфросинії Калченкової чоловік Василь, Марії Яремихи чоловік Ярема, Марії Яреськової чоловік Микита, а також Павла Швачиченка брат Федір. Наказним сотником став Микола Гараноскул, городовим отаманом — Михайло Лоєвський, сотенним хорунжим — Стефан Очеретко, писарем — Данило Лукашов. Всього у Сорочинській сотні окрім козаків нараховувалося 167 «можнійших», 371 «середніх», 727 «піших» посполитих селян, а також 49 селян-«підсусідків».

Окрім козаків, селян та міщан у Сорочинцях проживали й представники православного духівництва, адже тут було багато церков. Головним місцевим «пресвітером» тут був Степан Иосифович, дяком — Корній Василенко, паламарем — Олексій Безбородянко. Настоятелем Свято-Спаської церкви у Сорочинцях довгий час був отець Максим Варлаамович. Цікаво, що при цій церкві існувала школа на чолі з дяком Яковом, а також шпиталь зі старостою Федором Кривим. Настоятелем іншого сорочинського храму — Свято-Пречистенської церкви, був отець Андрій Сильвестрович. При ній також існувала школа на чолі з дяком Йосифом Веремієвичем, а шпиталь очолював староста Андрій. Настоятелем Свято-Миколаївської церкви був отець Симеон Иосифович, школою керував дяк Яким, а шпиталем — староста Гордій. Настоятелем Свято-Воздвиженської церкви був Йосиф Стефанович, а у школі викладав дяк Йосиф.

Особливо треба відзначити той факт, що наприкінці 1720-х — у першій половині 1730-х років Сорочинці перетворилися, по суті, на другу столицю Українського гетьманату після Глухова. Адже у цей час гетьманом став довголітній миргородський полковник Данило Апостол. Як відомо, у містечку, де народився Микола Гоголь, довгий час знаходилася полкова канцелярія Миргородського полку, отже, можна говорити про те, що Сорочинці були справжнім полковим містом. Воно стрімко розбудовується, в ньому зводяться будівлі під управлінські установи та декілька мурованих церков, серед яких вирізнялася збудована протягом 1732- 1734 років велична Спасо-Преображенська церква.

Ця церква стала фамільною усипальницею не лише для представників козацько-старшинського роду Апостолів, але й для багатьох представників української еліти XVIII століття. Тут також був похований герой російсько-турецької війни 1734-1739 років генерал-майор Георгій Леслі, який загинув 11 лютого 1737 року під час битви з Османами у пониззі Дніпра. Склеп гетьмана Данила Апостола був кам'яний і розташовувався під підлогою по центру Спасо-Преображенської церкви під великим панікадилом. Він мав форму чотиристоронньої камери зі стелею у вигляді арки. Під час огляду родинного склепу Апостолів, який був проведений у 1886 році Олександром Кседзенком, у ньому було виявлено близько 20 трун, серед яких були і дитячих розмірів.

5 лютого 1734 року у Спасо-Преображенській церкві з великими почестями поховали гетьмана Данила Апостола, і з того часу її стали називати «гетьманською усипальницею». Цей величний храм був кам'яним і складався із трьох престолів — центрального, в ім'я Преображення Господнього, північного — Покрови Пресвятої Богородиці, південного — Животворящої Трійці. Підлога у ній була залізною й складалася із кованих квадратних плит. У церкві знаходився багато оздоблений сусальною позолотою різьблений з дерева іконостас. Справа від іконостасу на боковій стіні висів різьблений з дерева й пофарбований у декілька кольорів гетьманський герб Данила Апостола.

Тестем миргородського полковника Данила Апостола з 1677 року був впливовий полковник із Правобережної України, племінник гетьмана Павла Тетері й товариш польського короля Яна III Собеського Василь Іскрицький. Його донька Уляна (Олена) у 1677 році одружилася з Данилом Апостолом. У сім'ї Данила й Уляни Апостолів було двоє синів і п'ятеро доньок.

***

Данило Апостол був не тільки одним з видатних полководців свого часу, але і вправним державним діячем. Більше трьох десятків років він очолював Миргородський полк як адміністративну і військову одиницю Українського гетьманату. За свого гетьманування він провів реформу судового устрою та намагався всіляко сприяти політичній, економічній і культурній автономії своєї країни. Окрім того, Данило Апостол відзначився як благодійник, подарувавши Сорочинському монастирю великі земельні наділи. Гетьман Данило Апостол побудував за власні кошти величну Спасо-Преображенську церкву в Сорочинцях, де й був похований.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Лемки, як і взагалі українці у Польщі, - це не діаспора. І в прямому, і в переносному значенні слова. По-перше, вони - вихідці не з чужих, а з етнічних українських земель, які не з їхньої волі опинилися за межами України. По-друге, навіть за чаркою не вчать нас жити і не докоряють клубком нерозв'язаних проблем. Більше розуміють українські проблеми, здатні співчувати, хоча у самих не менше підстав для нашого співчуття. Чого варта лише операція «Вісла», внаслідок якої всі українці були вигнані з рідних домівок. Тепер лемків найбільше не в горах, а на заході Польщі, у Любуському воєводстві. Там ми й хотіли почути відповіді на п'ять сакраментальних запитань.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka