Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 жовтня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Чи всі переселенці з Кубані — росіяни? (Ч.1)
Володимир Сергійчук - "Український Крим"

Чи всі переселенці з Кубані — росіяни? (Ч.1)

На час визволення півострова від гітлерівських загарбників тут залишалося 615 тисяч жителів, що становило трохи більше половини від довоєнного рівня - 1 127 тисяч (ДААРК: Ф. Р-3287. - Оп. 2. - Спр. 221. - Арк. 1). І за таких умов з Криму починається насильницьке переселення корінних його мешканців: 13 травня тут одержали вказівку з Москви підготуватися до суцільної депортації кримських татар. Через три дні з її планом ознайомили районних керівників, а ввечері 17 травня - місцевих, тобто тоді, коли виселення вже практично почалося (там само. - Арк. 9). За один день було відправлено за межі півострова 187 859 представників татар: 18 983 з міст і 168 876 з сільської місцевості. В результаті цієї акції припинив своє існування 421 колгосп - третина всіх колективних господарств (там само. - Арк. 3 - 4). А тому станом на 1 червня 1944 року в Криму вже залишалося тільки 420 тисяч мешканців (там само. - Арк. 1). Загальні втрати сільського населення автономної республіки, враховуючи евакуацію 83 єврейських колгоспів (близько 20 тисяч осіб) і виселення 121 німецького колгоспу (близько 40 тисяч) сягнули 170 594 осіб (там само. - Арк. 3).

Ухвалюючи постанови № 5859сс від 10 травня про депортацію татар і № 5984сс від 2 червня 1944 року про виселення так званих німецьких посібників з числа кримських греків, вірмен і болгар, Державний Комітет Оборони СРСР не передбачив одразу, хто і коли має зайняти місця виселених. Природно, в Москві розуміли: компенсувати дефіцит робочої сили в сільському господарстві за рахунок переселення на півострів 511 політемігрантів-іспанців з Узбекистану та Киргизстану, міст Горького та Кірова, що передбачалося розпорядженням РНК СРСР № 11618 від 29 травня 1944 року (ДААРК: Ф. 652. - Оп. 24. - Спр. 23. - Арк. 12), а також розраховувати на повернення всіх евакуйованих - марна справа. Тим паче, що повернувшись з евакуації, сільське населення в багатьох випадках подалося до міста. Особливо це стосувалося Фрайдорфського району, заселеному до війни в основному за рахунок євреїв. Тут, фактично, 8 колгоспів, 2 радгоспи, 2 МТС узагалі не мали робочої сили (там само. - Ф. Р-3287. - Оп. 2. - Спр. 1255. - Арк. 37).

Відомий радянський розвідник-терорист Павло Судоплатов у своїх мемуарах відкрив таємницю сталінських планів заселення післявоєнного Криму. Виявляється, існував проект створення "кримської Каліфорнії", що підтримувалося американськими євреями. У Кремлі розраховували витягнути знову з них гроші на відбудову зруйнованого війною господарства за допомогою створення єврейської республіки на півострові. В червні 1944 року Сталін обговорював цей план з президентом американської торговельної палати Еріком Джонстоном, котрий, намалювавши перед комуністичним вождем райдужну картину, обіцяв виділити СРСР після війни довгострокові кредити. Проект створення єврейської соціалістичної республіки в Криму, за словами Судоплатова, відкрито обговорювався в Москві не тільки серед єврейського населення, але й у вищих ешелонах влади (Судоплатов П. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930 - 1950 годы. - М. 1998. - С. 469).

Але оскільки у ході цих переговорів з'ясувалося, що Америка могла дати кошти тільки після закінчення війни, а до того часу не можна було залишати напризволяще землю й житло майже 230 тисяч депортованих, то до цього питання в Москві змушені були повернутися спеціально. 12 серпня 1944 року Державний Комітет Оборони СРСР у постанові № 6372с "Про переселення колгоспників у райони Криму" запланував збільшити кількість мешканців півострова на 17 тисяч сільських родин - (51 тисяча осіб) - "з метою якомога швидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників Криму". У розвиток цього рішення 18 серпня 1944 року Рада Народних Комісарів Кримської АРСР і обком ВКП(б) накреслили конкретний план розташування майбутніх переселенців. Так, передбачалося, що до Ялтинського району прибуде 1 000 родин з Ростовської області, до Алуштинського - 2 500 з Краснодарського краю, Судацького - 2 500 з Ставропольського та Краснодарського країв, Старокримського - 1 300 з Курської та Ростовської областей, Карасубазарського - 2 700 з Тамбовської та Курської, Бахчисарайського - 2 000 з Орловської та Брянської, Балаклавського - 2 000 з Воронезької і Куйбишевського - 3 000 з України (ДААРК: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 2217. - Арк. 147зв.).

Доповідаючи до Москви про підготовку до виконання згаданої постанови, заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР В. Старченко та секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко зазначали: "Враховуючи, що в Куйбишевському районі, куди мають переселитися з України 3 000 господарств колгоспників, навантаження на одного працездатного буде надзвичайно низьким, оскільки вся площа орної землі і садів може бути повністю і легко освоєна не більш як 1 500 колгоспними сім'ями, а також виходячи з малої забезпеченості житловими спорудами в районі, Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У просять зменшити план переселення з України в Куйбишевський район на 1 500 колгоспних сімей, надавши їм для розселення весь цей район" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1318. - Арк. 8).

Київські власті пояснювали свої мотиви тим, що посівні площі Куйбишевського району в 1941 році становили всього 3 130 гектарів, а для українських хліборобів, котрі звикли до виробництва, поряд з технічними культурами, в основному зернових, картоплі та городини, така обмеженість ріллі, їх надзвичайна розкиданість невеликими шматками по гірських схилах створить незвичні й важкі умови в господарській діяльності (там само. - Арк. 4).

Крім того, висувалися й такі причини невеликого навантаження на одного переселенця з України, як відсутність житла. Після виселення татар залишилося 156 вільних помешкань і куди попередньо вселили 188 родин загиблих моряків Чорноморського флоту, а придатного житла в наявності було лише на 2 010 сімей. Звичайно, це мало призвести до того, що частина колгоспників виявиться в гірших умовах, ніж вони перебували в Україні (там само. - Арк. 6 - 7). Однак плану щодо переселенців до Криму Москва не зменшила, хоча й сама Україна, спустошена гітлерівською окупацією, відчувала гостру нестачу робочих рук, особливо в південних регіонах.

А тому з Києва змушені були спустити на місця план: Вінницька область мала відправити 600 господарств, Кам'янець-Подільська - 600, Житомирська - 500, Київська - 400, Чернігівська - 350, Сумська - 350, Полтавська - 200 (там само. - Арк. 2).

Це завдання Україна перевиконала: до Криму було переселено 3 023 сім'ї, в яких налічувалося 10 379 осіб, у тому числі 6 260 працездатних (там само. - Спр. 1320. - Арк. 117).

До речі, серед них налічувалося 45 голів колгоспів, 35 - сільських рад, 44 учителі, 5 лікарів, 4 механіки, 11 агрономів, 6 зоотехніків (там само. - Арк. 114).

Але коли вони прибули на місце призначення, то не всім було куди вселитися, про що попереджували київські власті Москву. І тоді 700 українських родин, які не змогли розташуватися в Куйбишевському районі, перекинули в інші райони півострова невеликими групами (ДААРК: Ф. 652. - Оп. 24. - Спр. 27. - Арк. 70). Остаточне розселення прибулих до Криму в 1944 році у південних районах мало такий вигляд:
Алуштинський - 2.349 родин з Краснодарського краю;
Балаклавський - 2.015 - Воронезької області;
Бахчисарайський - 2.146 - Брянської та Орловської;
Білогірський - 1.556 - Курської і Тамбовської;
Куйбишевський - 2.349 - Української РСР;
Старокримський - 1.268 - Ростовської, Тамбовської та Курської;
Ялтинський - 35 - Ростовської (там само. - Арк. 9).

Що стосується степових районів Криму, то переселенці були розподілені в них так: Азовський - 162 родини з Житомирської області;
Джанкойський - 27 - Кам'янець-Подільської та Київської;
Євпаторійський - 150 - Кам'янець-Подільської та Київської;
Зуйський - 212 - Ростовської, Київської та Вінницької;
Кіровський - 428 - Тамбовської;
Нижньогірський - 320 - Тамбовської;
Октябрський - 57 - Вінницької та Київської;
Приморський - 204 - Тамбовської;
Сімферопольський - 216 - Вінницької;
Совєтський - 180 - Тамбовської (там само. - Арк. 9).

Українські селяни передбачали, що в 1944 році на присадибних ділянках виселених татарських, болгарських, грецьких і вірменських господарств з врожаю майже нічого не залишиться, а вирощене на колгоспних полях уже буде в державних засіках. Отже, вони повинні були розраховувати до нового врожаю винятково на ті продовольчі ресурси, які могли привезти з собою. А тому, не довіряючи запевненням агітаторів, котрі обіцяли, закликаючи до переселення, щоб здавали на місцях всю продукцію, бо, мовляв, у Криму все їм повернеться, багато тих, кого обставини змусили до виїзду з рідних місць, все-таки брали з собою можливу кількість харчів. Скажімо, зерна повезли 8 021 центнер, городини - 10 013. Крім того, в ешелони завантажили 1 289 центнерів грубих кормів, оскільки переселенці взяли з собою 641 корову, 204 вівці, 308 свиней і 7 038 голів домашньої птиці (там само. - Спр. 1319. - Арк. 5). Хто зірвався з насиджених місць з непорожніми руками - не помилився. Бо в Криму не дуже гостинно зустріли переселенців. Наприклад, з огляду на їхні листи до земляків у Новоград-Волинський район Житомирської області, в яких повідомлялося про вкрай важкі матеріальні умови на новому місці, секретар місцевого райкому партії Буяновський змушений був звертатися до ЦК КП(б)У та Кримського обкому ВКП(б) з проханням, щоб українським переселенцям допомогли (там само. - Спр. 1320. - Арк. 107).

Зрештою, самі кримські власті змушені були визнавати вкрай скрутне становище переселенців у Куйбишевському районі, яким не видали до 10 вересня по 2 обіцяних центнери хліба, а відтак з 292 нових тутешніх у колгоспі "Кизил-Кермен" ніхто не працював (ДААРК: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 2218. - Арк. 165). Але йшла війна, а тому необхідно було звикати до таких умов на новому місці, бо й коштів на нормальне облаштування держава не мала. Протягом п'яти наступних років організованого переселення до Криму не відбувалося. Правда, з тих 3 500 сімей, що стихійно прибули на півострів з вересня 1944 до серпня 1949 року, тисяча одержала статус переселенців. Але із загальної кількості 18.040 їх станом на 1 серпня 1949 року залишилося в Криму лише 8.173, інші повернулися в рідні місця (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 9 зв.). У 1946 вибуло 5.818 родин, 1947 - 3.114, 1948 - 950, 1949 - 286, 1950 - 794 (там само. - Арк. 8).

Процес переселення до Криму відновився 1949 року, але УРСР до нього не залучалася. Щоправда, траплялися й стихійні випадки переселення українських селян на півострів, які не могли відчутно вплинути на поліпшення справ.

Украй критичне становище, що склалося на півострові й продовжувало загострюватися, особливо в сільськогосподарському виробництві, змусило Москву повернутися до переселення українських селян до Криму. І на 1950 рік УРСР отримала план про направлення туди тисячі родин - по триста з Вінницької і Сумської і по двісті - з Кам'янець-Подільської і Київської. Агітаційну роботу у зв'язку з цим почали вести з перших днів нового року. Скажімо, станом на середину січня в Дрогобицькій області вже було подано 25 заяв (там само. - Спр. 84. - Арк. 11). Але з ідеологічних мотивів, очевидно, західні області УРСР для переселення на півострів не залучалися, оскільки з документів бачимо, що цей процес пов'язувався з східними, які більшовицькою владою вважалися більш "благонадійними". Станом на 3 липня 1950 року до Криму вже було переселено 972 українські родини: 200 - з Кам'янець-Подільської, 292 - з Вінницької, 184 - Київської та 296 - Сумської (там само. - Арк. 10). Усього ж їх того року переїхало до Криму 987 (там само. - Спр. 273. - Арк. 3). З регіонів Російської Федерації виїхала така кількість: Владимирська область - 304 родини, Горьковська - 291, Пензенська - 513, Московська - 205, Ставропольський край - 94, Краснодарський - 100, Чувашська АРСР - 106 (там само. - Арк. 92).

Однак, як і в перші повоєнні роки, кримська влада не вживала дієвих заходів для створення нормальних умов життя й праці переселенців, а тому чимало їх полишали півострів і поверталися в рідні місця. У зв'язку з цим Начальник Головного переселенського управління при Раді Міністрів СРСР С. Черьомушкін, звертаючи 9 березня 1951 року увагу свого підлеглого в Києві на те, що багато сімей, переселених до Криму в 1950 році, покинули півострів, пропонував ужити заходів щодо виявлення таких та проведення серед них "роз'яснювальної роботи щодо повернення в райони вселення" (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 105. - Арк. 4).

Справді, далеко не всі українські переселенці закріпилися в Криму. Але порівняно з російськими вони ставили менше вимог щодо влаштування на новому місці, що не так дратувало високе начальство. Скажімо, нелегко було членові Політбюро ЦК ВКП(б) Микиті Хрущову задовольнити запити своїх земляків з Курської області, котрі вирішили всім колгоспом переселитися до Криму і просили порадити там район з "життєвими умовами: вода, рослинність і т. д.", а також "надати нам Вашу допомогу в справі забезпечення нашого колгоспу на новому місці проживання" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 990. - Арк. 39). Переконавшись, що українські колгоспники у своїй масі працюють добросовісно, Москва не тільки намагалася відтепер закріпити їх на півострові, а й збільшила УРСР завдання з переселення до Криму. На 1951 рік планом передбачалося переселити 1 200 родин, і завдання було виконано на 97 відсотків (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 866. - Арк. 173). Зокрема, Вінницька область дала 754 родини переселенців і Сумська - 428 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 3).

Більше тоді прибуло з РРФСР: Владимирської області - 300, Воронезької - 799, Рязанської - 510 (там само. - Арк. 93). Наступного року УРСР одержала план переселення до Криму вже в кількості 1 400 родин. Станом на 11 листопада 1952 року на півострів з України відправили 1 549 сімей, тобто значно перевиконали доведене завдання (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 1716. - Арк. 3). Скажімо, з Житомирської області в повному складі переїхали колгосп імені Комінтерну і бригада колгоспу "За урожай" Довбиського району (119 господарств) та колгосп імені Дзержинського Чуднівського району (76 господарств) (там само. - Спр. 2077. - Арк. 51).

Річний план був перевиконаний - до Криму з областей УРСР переселили 1 426 колгоспних родин: Чернігівської - 452, Сумської - 434, Житомирської - 215, Хмельницької - 229, Київської - 246 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 27. - Арк. 93).

Це вже майже наблизилося до показника РРФСР, звідки того року до Криму переїхало 308 родин з Курської області, 447 - Воронезької, 252 - Рязанської, 202 - Московської, 102 - Ростовської (там само. - Арк. 93).

А 1953 року вперше до Криму прибуло більше організованих переселенців з України, ніж з Росії. Так, Воронезька (320), Курська (309) і Рязанська (375) області відправили на півострів тільки 1 004 родини, тоді як Сумська (617) і Чернігівська (518) - 1135 (там само. - Арк. 94). А всього в Крим того року переселилися 1 285 родин з України (там само. - Арк. 3).

За 1944 і 1950 - 1953 роки з України до Криму було відправлено 7 903 родини при плані 7 800. З Вінницької області переїхало 1 657, Житомирської - 715, Київської - 838, Сумської - 2 128, Хмельницької - 1 037, Чернігівської - 1 328 і Полтавської - 200 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 3). Питома вага українських переселенців серед тих, хто переїжджав на постійне місце проживання до Криму, весь час зростала. Якщо в 1944 році частка переселенців з УРСР становила менше п'ятої загалу, то на початку 50-х років це співвідношення, як бачимо, почало змінюватися на користь України.

Однак, розширюючи контингент переселенців на півострів, московські й кримські власті продовжували мало робити для їхнього нормального облаштування. Навіть не було організовано як слід праці тих голів і членів родин переселенців, котрі наперед приїжджали будувати собі будинки. Так, уже згадуваний С. Че-рьомушкін інформував 5 січня 1953 року уряд РРФСР, що до Кримської області в жовтні - грудні 1952 року було направлено 1 254 таких осіб. Однак, потинявшись по кілька днів без діла, вони всі покинули півострів, оскільки трест "Кримсільбуд" "не завозить на будівельні майданчики необхідну кількість лісу та інших будівельних матеріалів, не організовує використання на спорудженні будинків прибулих глав сімейств" (ДААРК: Ф. Р-3287. - 0п. 2. - Спр. 1260. - Арк. 65 - 66). У важкому становищі опинилися й переселенці попередніх років, особливо ті, хто переїхав до Криму в 1944-1946 роках. У зв'язку з несприятливими обставинами, писали керівники області П. Титов і Д. Полянський до Голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова в 1953 році, "вони не мали можливості своєчасно розрахуватися з державою за взяту позику" (там само. - Арк. 86).

А голова колгоспу імені Жданова Судацького району Старокожев у своєму листі на ім'я Маленкова 24 вересня 1953 року писав: "Переселенці 1944 року виїжджають у різні сторони через те, що саме житло (колишнє татарське - В. С.), не має того, що влаштовує російську людину, а відновити його неможливо, оскільки не спускається позика грішми, а також і будматеріалами" (там само. - Спр. 1262. - Арк. 56).

Справа ускладнювалася тим, що колгоспники, які переселилися до Криму в 1944 році, були поселені в глинобитні татарські будівлі із земляними дахами. Через невміння доглядати за ними вони, природно, розвалювалися. Не було в них також і російської печі. Сучасних будинків, зручних для переселенців, споруджували дуже мало. Наприклад, офіційним документом від 22 жовтня 1953 року засвідчено, що трест № 38 із 100 будинків, які він мав звести в колгоспах імені Кірова та імені Дороніна Балаклавського району, не здав жодного. Такі ж невтішні результати були і на рахунку будівельників багатьох інших підрядних організацій, яким постановою обкому партії та облвиконкому доручалося спорудити ще 290 будинків у різних районах області (там само. - Спр. 1261. - Арк. 58). Але, крім невлаштування з житлом, на відтік переселенців впливали й інші причини. У звіті начальника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна за 1953 рік вказується, що "основна причина - низьке матеріальне забезпечення колгоспів виходу і колгоспів вселення, наявність недоліків у господарському влаштуванні переселенців і формально-бюрократичне ставлення на місцях до потреб приїжджих" (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 65).

Наприклад, з колгоспу імені Сталіна Судацького району в 1953 році виїхало 30 родин переселенців, оскільки там не тільки не розрахувалися з людьми за їхню працю сповна, але й не створили належних побутових умов. Правління своєчасно не вжило заходів, щоб забезпечити господарства своїх колгоспників кормами для тварин, в результаті ті спродали домашню худобу й виїхали за межі Криму (там само. - Арк. 66).

Найбільш масовим був виїзд з Судацького, Алуштинського, Старокримського і Балаклавського районів (там само. - Арк. 65). Уже згадуваний М. Пузакін засвідчував, що в 1950 році Крим залишило 1 256 родин переселенців (вселилося тоді на півострів 3 049), у 1951 - 849 (3 036), 1952 - 475 (2 979), 1953 - 491 (2 910) (там само. - Арк. 109, 108, 107, 106).

Що стосується відбудови міст, то дещо кращою була ситуація в Севастополі, який після того, як його у 1948 році відвідав Сталін, одержав фінансову підтримку з огляду на розташування в місті головної бази Чорноморського флоту. В той же час, доповідаючи Голові Ради Міністрів СРСР Г. Маленкову про виконання урядової постанови від 25 жовтня 1948 року "Про заходи по прискоренню відбудови Севастополя", перший секретар Кримського обкому партії П. Титов і командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал С. Горшков 9 квітня 1953 року підкреслювали в спільному листі, що замість передбачених 1 176 мільйонів карбованців за чотири роки освоєно лише 870 мільйонів. Найбільш відстаючою ділянкою через незадовільну роботу "Россевастопольбуду" і недостатню допомогу Ради Міністрів РРФСР було будівництво житлових будинків міськвиконкому, об'єктів охорони здоров'я і культурно-освітніх закладів. Для міськвиконкому не введено ще в експлуатацію 35 тисяч квадратних метрів житлової площі, не зведено лікарняних установ на 267 ліжок, шкіл на 650 місць, два кінотеатри та інші об'єкти (ДААРК: Ф. 1.- Оп. 1. - Спр. 3604. - Арк. 39).

Продаж державі Кримом у 1953 році по 38 пудів з гектара підносилося як великий успіх, оскільки в кращі довоєнні роки такий показник становив лише 36 пудів (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 10). Однак це зовсім не означало, що сільське господарство області було відновлено після 1944 року. Навпаки. У 1953 році, наприклад, посіви зернових продовжували скорочуватися: порівнянне з 1952 р. на 17 тисяч гектарів, а з 1951 - на 37 тисяч (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 12).

Звичайно, можна пояснювати дану ситуацію деяким збільшенням посівів багаторічних трав, хоч це не підвищило забезпеченість тваринництва кормами, а навпаки, у зв'язку з низькою врожайністю їх і різким скороченням зернофуражу погіршило кормовий баланс у колгоспах і радгоспах області. Але посіви зернових зменшувалися за рахунок того, що велика кількість орних земель до 1954 року залишалися неосвоєними ще з часів війни. У колгоспах Ленінського, Кіровського, Красноперекопського, Приморського районів, у радгоспах "Каракультресту" і "Птахотресту" таких угідь налічувалося понад 30 тисяч гектарів.

Крім того, на той час ще близько 5 тисяч гектарів ріллі від війни залишалися нерозмінованими (там само. - Арк. 13). Пояснити все це можна, але нікуди подітися від того, що площа зернових культур у Криму в 1953 році - 661,4 тисячі гектарів - була меншою не тільки за два попередні роки, про що вже сказано вище,-а й від посівів 1940 (742,3 тисячі) і навіть 1913 року, коли цей показник становив 770 тисяч гектарів (Народное хозяйство Крымской области. - С. 61).

Але найбільш відсталими галузями в Криму, станом на 1954 рік, були садівництво і виноградарство. У колгоспах, наприклад, ще не були відновлені довоєнні площі цих насаджень, а багато з них перебувало в занедбаному стані. Так, у 1953 році врожайність кримських садів становила в цілому всього по 20 центнерів з гектара, в той час, коли в 1940 цей показник сягав 55 центнерів, тобто був майже в три рази вищим. Збір винограду був на 8 центнерів нижчим - відповідно 12 і 20 центнерів (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 15).

Тодішній перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов засвідчував: "Відпочиваючі могли одержати всього лише один кілограм винограду і не більше двох кілограмів фруктів, та й то низького сорту, за місяць перебування в санаторії" (там само. - Арк. 147).

А ще раніше в обласній газеті він писав: "Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а у радгоспі "Горный" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені. Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйовано лише десяту частину площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі вражені мільдю та оідіумом" (Крымская правда. - 1953. - 1 вересня).

Зі сторінок саме цієї газети довідуємося, що навіть у фірмових магазинах не можна було придбати місцевих марочних вин "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли". А майже половину продукції заводи Кримвинтресту виготовляли з ... привозного виноматеріалу, бо власного винограду на півострові вирощували дуже мало (там само. - 1953. - 7 червня).

Орган обласної влади змушений був визнавати, що "протягом останніх років радгоспи збирають дуже низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зраджуються. Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, а в радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій. Скрізь одне виправдання - низька врожайність.

Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. В радгоспі "Сонячна долина" одержали лише по 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. В господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" (там само. - 1953. - 7 червня).

Особливо різко погіршився стан садівництва в тих районах, де для цього природою були створені найсприятливіші умови - Сімферопольському, Бахчисарайському, Куйбишевському, Зуйському.

Розташовані в долинах річок Альми, Качі, Бельбек і в Салгірській долині, сади мали дуже непривабливий вигляд: меліоративні роботи не здійснювалися, дренажна система не діяла, а відтак спостерігалася велика заболоченість, значна зрідженість дерев (там само. - Оп. 53. - Спр. 136. - Арк. 9 - 10). Уже в листопаді 1944 року на пленумі Кримського обкому партії змушені були визнати, що переселений контингент зовсім не обізнаний із специфікою сільськогосподарського виробництва на півострові: "Як доглядати за кримськими садами, ніхто з поліських переселенців не знав, ніхто з місцевих керівників і спеціалістів не роз'яснив їм агротехніки промислового садівництва. А тому в колгоспі "Ленінізм" Куйбишевського району замість перекопування підгорнули дерева на 20 гектарах" (ДААРК: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 2213. - Арк. - 8).

Щоправда, стосовно переселенців з північних областей УРСР, то на цьому зібранні було сказано: "Українці трудолюбивий народ і непогано працюють" (там само. - Арк. 21).

До речі, сумлінність українських переселенців визнавали в Криму завжди. Наприклад, обласна газета через десять років після вигнання гітлерівців ось так оцінювала роль українського населення у відродженні півострова: "Глибокої осені 1952 року в колгосп імені Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 родин, усі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не було ладу в тваринництві. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже слабкою була трудова дисципліна" (Крымская правда. - 1954. - 12 січня).

Але вже через півтора року картина зовсім змінилася, повідомляв кореспондент цього часопису. Але такі зміни на той час відбувалися далеко не скрізь на півострові, зазначає симферопольський науковець Петро Вольвач, бо "не в кожне кримське село в 1952 році переселяли українських селян" (Сільський час. - 1999. - 2 квітня).

Передгірні садово-виноградні райони, визнавав 1956 року секретар Бахчисарайського райкому партії Максименко, "заселялися (після депортації татар у 1944 році - В. С.) переселенцями з регіонів, де люди мали відношення до дерев тільки тоді, коли треба було витопити піч. Через це нерідко можна було зустрітися з фактами порубок дерев, не кажучи вже про те, що більшість колгоспників довгий час не мали уявлення про те, як необхідно вирощувати й доглядати дерево" (там само. - Арк. 43).

Тож не було дивиною, що в багатьох передгірних районах, де до війни росли сади і виноградники, з'явилися кукурудза й овес (там само. - Арк. 42). Не кращі справи були і в інших галузях сільськогосподарського виробництва. Скажімо, площі посадки такої високорентабельної культури, як тютюн, у 1953 році були меншими від довоєнних на 1 800 гектарів, а врожайність знизилася майже вдвічі, якість сировини була значно гіршою (там само. - Арк. 16). Навіть і в 1954 році вирощування цієї культури ще не було організовано кваліфіковано. Зокрема, не доглядали вчасно і вміло за розсадою, внаслідок чого рослини повигоряли, хворіли, росли дуже повільно. Наприклад, чи можна було розраховувати на високі прибутки в Азовському районі, коли насіння поклали в землю на 45 днів пізніше встановлених термінів (там само. - Спр. 4997. - Арк. 14).

У цілому по Кримській області врожайність городини також знизилася вдвічі порівняно з довоєнним періодом, колгоспи і радгоспи не забезпечували нею, як і картоплею, навіть мінімальних потреб міського населення і курортів. Особливо погано забезпечувалися цією продукцією Севастополь, Керч, Феодосія (там само. - Спр. 4990. - Арк.17).

У розвитку тваринництва, на перший погляд, досягли успіхів, оскільки Кримська область у 1953 році продала державі молока, м'яса і яєць більше. Однак збільшення здачі тваринницької продукції було лише одним боком медалі: показники продуктивності худоби і птиці були вкрай низькими й також не досягали довоєнного рівня. Наприклад, надій на фуражну корову був меншим на 200 літрів (там само. - Арк. 20).

Відставання в розвитку сільськогосподарського виробництва Криму стали предметом серйозної розмови в ЦК КПРС 9 січня 1954 року. Саме за великі недоліки в керівництві сільським господарством було звільнено з посади першого секретаря обкому партії Титова (там само. - Спр. 4990. - Арк. 11). У не менш важкому становищі перебували і кримські курорти. Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов, котрий сьогодні розповідає небилиці про "дурь Хрущова", тоді говорив зовсім інше: "Треба визнати, що розвиток курортів Криму значно відстає від розвитку курортів Кавказу і, особливо, його Чорноморського узбережжя.

До останнього часу (до передачі області до складу УРСР - В. С.) курортам Криму приділялося менше уваги, ніж курортам Кавказу... Не можна вважати нормальним, коли в літній час, у пору найбільш масового заїзду трудящих на курорт (тобто в Ялту - В. С.) добова подача води на одну людину, замість 300 - 400 за нормою, доходить до 50 літрів. Ще меншу норму води одержує населення, а в санаторіях Алупки і Місхору вода подається одну-дві години на добу. В той же час. коли в Сочі, наприклад, на одну людину відпускається близько 500 літрів води на добу" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 5003. - Арк. 28 - 29). Міністерство комунального господарства РРФСР розробило програму пошукових робіт для будівництва сховища і водопровідних споруд на північному схилі кримських гір для подачі води на південний берег з урахуванням потреб і сільського господарства. Але замість посилення цих робіт, свідчив Медунов, московське міністерство розукрупнило пошукові партії, вилучило частину обладнання і направило його в Новоросійськ (там само. - Арк. 29). Реконструкція освітлення Ялти, яка планувалася ще 1950 року, так і не розпочалася. На 1954 рік воно налічувало лише 800 точок, у той час як до війни їх налічувалося 1 200 (ДААРК: Ф. Р-3287. -Оп. 2. - Спр. 1291. - Арк. 329).

Згідно із статистичними даними у 1939 році в Криму був 131 санаторій на 23 594 місця. В 1953 році їх функціонувало лише 110 на 17 409 місць. І з 1949 року не було введено жодного нового (Народное хозяйство Крымской области. - С. 265).

Будинків відпочинку в 1939 році налічувалося 40 на 5 976 місць, а в 1953 - тільки 19 на 2 358 місць, тобто вдвічі менше (там само. - С. 265). У Ялті залишався невідбудованим один із найбільших готелів - "Крим" (ДААРК: Ф. Р-3287. - Спр. 1291. - Арк. 303). На курортах Великої Ялти до війни було 2 200 місць у готелях. У 1954 році, за твердженням Медунова, - тільки 400 (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 5003. - Арк. 30).

Між іншим, про катастрофічне становище з курортним господарством керівники області П. Титов і Д. Полянський писали 22 жовтня 1953 року до Москви: "До війни в Криму було 24 готелі, а в даний час тільки 15. Магазинів у містах було 2 703, тепер - 871, ресторанів і їдалень відповідно 428 і 149. Курортники, які відпочивають без путівок, змушені годинами простоювати в чергах.

Постачання міст і курортів промисловими і продовольчими товарами здійснюється погано. В санаторіях, будинках відпочинку і в торгівлі часто не буває винограду, фруктів і овочів, кримських вин, пива, безалкогольних напоїв та інших товарів.

Таке становище в містах і на курортах склалося тому, що ряд важливих постанов уряду про заходи допомоги Криму багатьма міністерствами не виконуються" (ДААРК: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 3609. - Арк. 21).

Катастрофічне становище склалося в Криму і в галузі навчання дітей. Населення, після війни зростало, а шкільних приміщень не збільшувалося. Намагання кримської влади домогтися асигнувань на освіту не давали відчутного результату. Так, під час обговорення народногосподарського плану на 1953 рік Держплан РРФСР виключив з представленого Кримською областю проекту капіталовкладень будівництво середніх шкіл у Сімферополі та Алушті. У той же час, повідомляв секретар обкому Титов Маленкова, в обласному центрі необхідно мати ще чотири середні школи, оскільки вони "вкрай переповнені, в класах по 46 - 48 учнів" (ДААРК: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 3601. - Арк. 24).

Не менш важке становище з розподілом учнів склалося і в Алушті. В усьому Алуштинському районі, продовжував П. Титов, є "всього одна середня школа, в якій навчається близько тисячі дітей. Школа розміщена в чотирьох невеликих пристосованих будівлях. Алуштинський район є в цілому перенаселеним. У зв'язку з прибуттям великої кількості переселенців, у майбутньому навчальному році в наявних шкільних приміщеннях учні не зможуть розміститися" (там само. - Арк. 24).

Подібні звернення до Москви охоплювали чи не всі сторони життя Криму. Його керівники відчували, що наростає кризова ситуація, з якої вони вийти самостійно не зможуть. 9 лютого 1954 року член виконкому обласної ради Степанов зробив заяву про необхідність ужиття надзвичайних заходів, "в зв'язку з тим, що за останній час до Криму, і особливо в м. Сімферополь, посилився приїзд трудящих з інших областей, котрі наполегливо вимагають надати їм роботу, житлову площу, санаторні путівки і матеріальну допомогу, а вирішення цих питань без допомоги вищестоящих органів украй затруднене" (там само: - Ф. Р-3287. - Оп. 2. - Спр. 1302. - Арк. 26).

Які ж причини призвели до такого важкого становища у Криму, де й через десять років після війни дуже гостро відчувалися її катастрофічні наслідки? Звичайно, Сталін прорахувався, сподіваючись за рахунок американських грошей відбудувати Крим. І коли на початку 1946 року стало цілком зрозуміло, що план "кримської Каліфорнії" провалився, і замість євреїв треба невідкладно переселяти на півострів сумлінних, досвідчених селян, то в бюджеті, обтяженому ракетно-ядерною гонкою озброєнь, коштів на це не знайшлося.

Хід історії наближував ту подію, без якої у Криму не було виходу з тієї кризи, до якої він потрапив одразу ж після відділення його від України в 1921 році. Без живого зв'язку з Україною півострів не мав майбутнього.

І коли один з сьогодніших оборонців російського Криму - вже згадуваний колишній перший секретар Ялтинського міськкому партії Медунов на пленумі Кримського обкому партії 23 квітня 1957 року протестував проти приєднання області до Херсонського раднаргоспу: мовляв, передати Крим Херсону - це все одно, що батька віддати на виховання та опіку малолітнього сина" (сміх) (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 534. - Арк. 31), то почув від тодішнього першого секретаря Кримського обкому партії Василя Комяхова ось таке обгрунтування: "Останнім часом у ЦК КП України розглядається питання про створення Херсонського економічного району в складі Кримської, Херсонської та Миколаївської областей. Це випливає з того, що всі ці області мають схожі галузі промисловості (наприклад, суднобудування, консервна промисловість і т. д.), непогані транспортні зв'язки і в перспективі будуть мати єдину енергосистему. Тому я вважаю, що не зовсім точно і не зовсім правильно т. Медунов сказав, що Крим віддається на виховання "немовлятку" Херсону. Якби цей "батько" мав воду і електроенергію, ми б пішли на створення такого економічного району, і розвиток садівництва і виноградарства пішов би жвавіше" (там само. - Арк. 45). Крим ні першого, ні другого не мав, як і достатньої кількості продовольства. А тому ще в 1918 році постала необхідність його приєднання до України, бо тільки вона могла його утримувати й сприяти розвитку півострова.

У Москві це зрозуміли тільки в 1954 році. Але сьогодні дехто там уже забув, для чого Росія віддала Україні Крим. До слова, відомостей про таке катастрофічне становище на півострові керівництво УРСР на початок січня 1954 року ще не знало. Тоді йому було покладено довідку про Кримську область, у якій наводилися загальні показники її розвитку. Зокрема, вказувалося, що територія становить 25 881 кв. кілометр, на якій проживає 950 тисяч осіб (крім військових). При цьому підкреслювалося, що даних стосовно національного складу населення немає, такі є лише щодо членів КПРС: росіян - 69%, українців - 18,7 (ЦДАГОУ: Ф. 1. - 24. - Спр. 3599. - Арк. 91).

Промисловість області характеризувалася наявністю 552 підприємств, які в 1953 році випустили валової продукції на 3 318 мільйонів карбованців. Зазначалося також, що 125 заводів і фабрик не виконали плану минулого року.

Найбільша частка у промисловості Кримської області припадала на харчову - 44%. Суднобудівна давала 14% від усього виробленого в області, промислова кооперація - 14, промисловість товарів широкого вжитку - 13, металургійна - 4, промисловості будівельних матеріалів - 4, енергетична - 3 (там само. - Арк. 91). Названа довідка давала ось таку оцінку, скажімо, металургії Криму: "На базі залізнорудного родовища Керченського півострова (запас руди визначається понад 2 мільйонів тонн) існував металургійний завод імені Войкова, який мав до війни 3 доменних печі з річною продуктивністю 500 тисяч тонн чавуну, 5 конвертерів потужністю 350 тисяч тонн сталі на рік і цех прокату швелерів, рейок, шпунтів та інш., а також виробляв добрива для сільського господарства - томасовське борошно.

Цей завод донині не відбудований.

Проектне завдання на відбудову заводу передбачає розширення його в чотири рази в порівнянні до довоєнного. В 1954 році на будівництво відпущено 50 мільйонів карбованців.

На заводі працює ливарний цех по виготовленню товарів широкого вжитку (праски, сковорідки, горшки, пічне литво) на суму 8,5 млн. карбованців на рік. Працює на заводі 1 300 осіб.

Закінчується будівництво ливарного і ковальського цехів, і до кінця 1954 року має завершитися спорудження механічного цеху. Там же знаходиться Камиш-Бурунський залізорудний комбінат і коксохімічний завод ім. Кірова. Камиш-Бурунський комбінат відбудований і випускає 1 400 тисяч тонн агломерату на рік, що в 3 рази більше довоєнного. Працює на ньому до 4 тисяч осіб. Коксохімічний завод імені Кірова до війни виробляв 400 тисяч тонн коксу на рік. До нинішнього часу завод не відбудований. На базі Балаклавських вапняків відновлено добування флюсів для металургії з проектною потужністю 850 тисяч тонн флюсів на рік" (там само. - Арк. 91 - 92).

Транспортне і важке машинобудування Криму на січень 1954 року було представлене 5 підприємствами:

"завод № 497 імені Орджонікідзе (Севастополь) - будує баржі і катери для внутріміських сполучень і ремонтує судна. На заводі працює до 6 тисяч осіб, випуск продукції становить 190 млн. карбованців нарік;

завод № 532 (Керч) - виготовляє тральщики. На заводі працює понад 3 тисячі осіб. Завод випускає продукції на 130 - 140 млн. карбованців на рік;

завод № 831 (Феодосія) - виготовляє торпедні катери. На заводі працює близько 1 500 осіб. Річна програма заводу 80 - 85 млн. карбованців;

завод № 832 (Феодосія), на якому працює близько 1 тисячі осіб. Завод випускає продукції на 15 - 16 млн. карбованів на рік;

електромонтажний завод № 5 з річною програмою 30 млн. карбованців" (там само. - Арк. 92 - 93). Подібні звернення до Москви охоплювали чи не всі сторони життя Криму. Його керівники відчували, що наростає кризова ситуація, з якої вони вийти самостійно не зможуть. 9 лютого 1954 року член виконкому обласної ради Степанов зробив заяву про необхідність ужиття надзвичайних заходів, "в зв'язку з тим, що за останній час до Криму, і особливо в м. Сімферополь, посилився приїзд трудящих з інших областей, котрі наполегливо вимагають надати їм роботу, житлову площу, санаторні путівки і матеріальну допомогу, а вирішення цих питань без допомоги вищестоящих органів украй затруднене" (там само: - Ф. Р-3287. - Оп. 2. - Спр. 1302. - Арк. 26).

Які ж причини призвели до такого важкого становища у Криму, де й через десять років після війни дуже гостро відчувалися її катастрофічні наслідки? Звичайно, Сталін прорахувався, сподіваючись за рахунок американських грошей відбудувати Крим. І коли на початку 1946 року стало цілком зрозуміло, що план "кримської Каліфорнії" провалився, і замість євреїв треба невідкладно переселяти на півострів сумлінних, досвідчених селян, то в бюджеті, обтяженому ракетно-ядерною гонкою озброєнь, коштів на це не знайшлося.

Хід історії наближував ту подію, без якої у Криму не було виходу з тієї кризи, до якої він потрапив одразу ж після відділення його від України в 1921 році. Без живого зв'язку з Україною півострів не мав майбутнього.

І коли один з сьогодніших оборонців російського Криму - вже згадуваний колишній перший секретар Ялтинського міськкому партії Медунов на пленумі Кримського обкому партії 23 квітня 1957 року протестував проти приєднання області до Херсонського раднаргоспу: мовляв, передати Крим Херсону - це все одно, що батька віддати на виховання та опіку малолітнього сина" (сміх) (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 534. - Арк. 31), то почув від тодішнього першого секретаря Кримського обкому партії Василя Ком'яхова ось таке обґрунтування: "Останнім часом у ЦК КП України розглядається питання про створення Херсонського економічного району в складі Кримської, Херсонської та Миколаївської областей. Це випливає з того, що всі ці області мають схожі галузі промисловості (наприклад, суднобудування, консервна промисловість і т. д.), непогані транспортні зв'язки і в перспективі будуть мати єдину енергосистему. Тому я вважаю, що не зовсім точно і не зовсім правильно т. Медунов сказав, що Крим віддається на виховання "немовлятку" Херсону. Якби цей "батько" мав воду і електроенергію, ми б пішли на створення такого економічного району, і розвиток садівництва і виноградарства пішов би жвавіше" (там само. - Арк. 45). Крим ні першого, ні другого не мав, як і достатньої кількості продовольства. А тому ще в 1918 році постала необхідність його приєднання до України, бо тільки вона могла його утримувати й сприяти розвитку півострова.

У Москві це зрозуміли тільки в 1954 році. Але сьогодні дехто там уже забув, для чого Росія віддала Україні Крим.

Хрущов, справді, офіційно в акції передачі Криму Україні участі не брав. Але, ставши свідком з передвоєнних років, коли Москва вольовим рішенням перекроювала кордони, не рахуючись з етнічними межами і бажанням народів, зокрема українського (несправедливе відторгнення в 20-х Слобожанщини, Стародубщини, Таганрожщини, в 1939 - Берестейщини, в 1940 - Придністров'я), і навіть не запитуючи формального дозволу у вищої законодавчої влади УРСР, як це передбачалося за тодішньою Конституцією, з усього видно, він прагнув дотриматися чинного законодавства.

І на думку відомого правознавця В. Буткевича, "кримське питання чи не вперше в історії радянської держави стали розв'язувати у суворій відповідності з існуючим законодавством (мається на увазі національне питання) за більш менш демократичної процедури. Спершу (якщо брати республіканський рівень) це питання розглядалося в Раді Міністрів РРФСР, яка після вивчення його дійшла висновку про доцільність "передачі Кримської області до складу Української РСР". Свою пропозицію Рада Міністрів РРФСР подала до Президії Верховної Ради РРФСР, яка спершу довідалася про думку керівних органів України щодо пропозиції Ради Міністрів РРФСР. Отримавши принципову згоду України, Президія прийняла таку постанову: "Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської Рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР.

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної республіки" (Радянська Україна. - 1954. - 27 лютого).

Після цього Президія Верховної Ради РРФСР направила свою постанову до Президії Верховної Ради СРСР. А Президія Верховної Ради УРСР розглянула на своєму засіданні 13 лютого 1954 року питання "Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР".

Розглянувши це питання, вищий законодавчий орган УРСР, ухвалив таку постанову: "Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу.

Український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР як нове яскраве виявлення безмежного довір'я і щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братньої дружби між російським і українським народами. Уряд України подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму.

Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє: Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". .Факт прийняття постанов Президіями Верховних рад двох республік створив між ними відповідні правові відносини у формі "джентльменської угоди". Вона з огляду на міжнародне право є джерелом юридичним, міжнарод-ноправовим документом, якщо він укладений органом держави, який має на те повноваження (Буткевич В. Вказ. праця. - С. 46).

Президія Верховної Ради УРСР чітко діяла відповідно до статті 15-б Конституції УРСР 1937 року, а Президія Верховної ради РРФСР - відповідно до статті 16-а Конституції РРФСР, які надавали їм право укладати такі договори. Коли брати практику Радянського Союзу, то в такій формі укладалося чимало міжнародних угод (в 1934 році - з МНР про взаємну підтримку щодо попередження загрози військового нападу, в 1953 - з Австрією, Алжиром, НДР - про перетворення місій у посольства, в 1946 - з постійними членами Ради Безпеки та ін.). Припинити дію "джентльменської угоди", як і письмового договору, може лише нова угода між цими державами. Проте ця "джентльменська угода" була укладена з питання, вирішення якого тягло за собою зміну державних кордонів двох республік. А через те. що такі питання були поставлені до відома загальносоюзних органів влади, то остаточне затвердження угоди належало їм (там само. - С. 46 - 47). З цією метою 19 лютого 1954 року було скликано засідання Президії Верховної Ради СРСР, на яке запросили представників усіх зацікавлених сторін.

Від російського народу: Голова Президії Верховної ради РРФСР Тарасов М. П., заступник Голови Ради Міністрів РРФСР Маслов В. О., секретар Президії Верховної Ради РРФСР Зимін І. М.

Від українського народу: Голова Президії Верховної Ради УРСР Коротченко Д. С., перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР Гречуха М. С., секретар Президії Верховної Ради УРСР Нижник В. Є.

Від Кримської області: перший заступник голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих Лялін М. М., голова виконкому Сімферопольської міської Ради Катков М. М., голова виконкому Севастопольської міської Ради Сосницький С. Ф.

Але про формальну передачу Криму Україні тоді Хрущов не говорив. Можна погодитися з П. Вольвачем, що рішення про передачу Кримської області зі складу Російської Федерації Україні було породженням колективної думки вищого керівництва тодішнього СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося. Позиції Хрущова на той час у партії і державі не були настільки ще сильними, аби самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Як фахівець, що серед кремлівського керівництва був найбільш обізнаним з сільським господарством і тривалий час очолював УРСР, Хрущов добре знав: перебуваючи в складі РРФСР, Кримська область залишалася фактично в економічному просторі України (Сільський час. - 1999. - 9 квітня).

Хрущов, справді, офіційно в акції передачі Криму Україні участі не брав. Але, ставши свідком з передвоєнних років, коли Москва вольовим рішенням перекроювала кордони, не рахуючись з етнічними межами і бажанням народів, зокрема українського (несправедливе відторгнення в 20-х Слобожанщини, Стародубщини, Таганрожщини, в 1939 - Берестейщини, в 1940 - Придністров'я), і навіть не запитуючи формального дозволу у вищої законодавчої влади УРСР, як це передбачалося за тодішньою Конституцією, з усього видно, він прагнув дотриматися чинного законодавства.

І на думку відомого правознавця В. Буткевича, "кримське питання чи не вперше в історії радянської держави стали розв'язувати у суворій відповідності з існуючим законодавством (мається на увазі національне питання) за більш-менш демократичної процедури. Спершу (якщо брати республіканський рівень) це питання розглядалося в Раді Міністрів РРФСР, яка після вивчення його дійшла висновку про доцільність "передачі Кримської області до складу Української РСР". Свою пропозицію Рада Міністрів РРФСР подала до Президії Верховної Ради РРФСР, яка спершу довідалася про думку керівних органів України щодо пропозиції Ради Міністрів РРФСР. Отримавши принципову згоду України, Президія прийняла таку постанову: "Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської Рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР.

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки" (Радянська Україна. - 1954. - 27 лютого).

Після цього Президія Верховної Ради РРФСР направила свою постанову до Президії Верховної Ради СРСР.

А Президія Верховної Ради УРСР розглянула на своєму засіданні 13 лютого 1954 року питання "Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР".

Розглянувши це питання, вищий законодавчий орган УРСР, ухвалив таку постанову: "Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу.

Український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР як нове яскраве виявлення безмежного довір'я і щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братньої дружби між російським і українським народами. Уряд України подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму.

Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє: Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". .Факт прийняття постанов Президіями Верховних Рад двох республік створив між ними відповідні правові відносини у формі "джентльменської угоди". Вона з огляду на міжнародне право є джерелом юридичним, міжнародноправовим документом, якщо він укладений органом держави, який має на те повноваження (Буткевич В. Вказ. праця. - С. 46).

Президія Верховної Ради УРСР чітко діяла відповідно до статті 15-б Конституції УРСР 1937 року, а Президія Верховної Ради РРФСР - відповідно до статті 16-а Конституції РРФСР, які надавали їм право укладати такі договори. Коли брати практику Радянського Союзу, то в такій формі укладалося чимало міжнародних угод (в 1934 році - з МНР про взаємну підтримку щодо попередження загрози військового нападу, в 1953 - з Австрією, Алжиром, НДР - про перетворення місій у посольства, в 1946 - з постійними членами Ради Безпеки та ін.). Припинити дію "джентльменської угоди", як і письмового договору, може лише нова угода між цими державами. Проте ця "джентльменська угода" була укладена з питання, вирішення якого тягло за собою зміну державних кордонів двох республік. А через те, що такі питання були поставлені до відома загальносоюзних органів влади, то остаточне затвердження угоди належало їм (там само. - С. 46 - 47). З цією метою 19 лютого 1954 року було скликано засідання Президії Верховної Ради СРСР, на яке запросили представників усіх зацікавлених сторін.

Від російського народу: Голова Президії Верховної Ради РРФСР Тарасов М. П., заступник Голови Ради Міністрів РРФСР Маслов В. О., секретар Президії Верховної Ради РРФСР Зимін І. М.

Від українського народу: Голова Президії Верховної Ради УРСР Коротченко Д. С., перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР Гречуха М. С., секретар Президії Верховної Ради УРСР Нижник В. Є.

Від Кримської області: перший заступник голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих Лялін М. М., голова виконкому Сімферопольської міської Ради Катков М. М., голова виконкому Севастопольської міської Ради Сосницький С. Ф.

Крім того, в роботі цієї сесії Кримської обласної Ради брали участь обрані до неї депутати від Севастополя. Вони, природно, як і представники інших регіонів Криму, обирали керівництво, формували постійні комісії. Народний обранець від міста-героя Никорін, наприклад, очолив комісію Кримської обласної Ради з культурно-просвітньої роботи (там само. - Арк. 140 зв.).

То ж чи можна говорити про те, що Севастополь жив окремим державним життям від рідного йому Криму?

Звичайно, ні. Особливо ж промовисті факти адміністративно-територіальної єдності Севастополя з Кримською областю виявилися вже в перший день відкриття першої сесії третього скликання Кримської обласної Ради депутатів трудящих 28 лютого 1953 року. Того дня депутат П. Титов, виступаючи від імені також депутатів, обраних у Севастополі, вносить пропозицію обрати головою обласної Ради Дмитра Полянського (там само. - Оп. 2. - Спр. 1154. - Арк. 182). Тоді ж заступником голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих обрали Гаврила Пономаренка, депутата від Сталінського виборчого округу № 110 Севастополя (там само. - Арк. 90).

Серед членів постійних комісій Кримської обласної Ради бачимо таких депутатів, обраних у Севастополі, як прокурор Кримської області Микола Хламов, начальник обласного управління зв'язку Віктор Гончаренко (там само. - Арк. 14, 15).

І якби Севастополь був справді виокремлений повністю з Кримської області, то хіба змовчав би обласний прокурор Хламов, обираючись від зовсім відділеної від Криму адміністративно-територіальної одиниці? Він змушений був би протестувати. Однак такого прокурорського протесту ніде не зафіксовано. Між іншим, не знайдете ви ніякого прокурорського протесту і на такий прецедент: ще коли Крим перебував у складі Росії, тільки-но обраний першим секретарем обкому партії вже згаданий Полянський погодився на обрання головою Кримської обласної Ради Михайла Кузьменка, котрий не був її депутатом. Тоді останього в авральному порядку обрали депутатом Кримської обласної Ради від виборчого округу № 112 Севастополя. А потім, як кажуть, уже справа техніки, щоб прибулий з-поза меж Криму Кузьменко очолив місцевий облвиконком (там само. - Спр. 1291 - Арк. 97).

Як бачимо, ще в період перебування Кримської області в складі РРФСР ніхто в Москві, Сімферополі, Севастополі не сприймав окремий адміністративно-територіальний статус цього міста й повне його виділення з Кримської області. Інша справа, що Севастополь як військова база Чорноморського флоту виділявся в самостійну адміністративно-господарську одиницю, але не адміністративно-територіальну.

І саме в такому його статусі - окремої адміністративно-господарської одиниці в складі Криму - він був переданий 1954 року Україні. І саме так зрозуміли це і в Севастополі, де себе одразу визнали українською територією. Наприклад, у передовій статті газети "Слава Севастополя" під назвою "Державний бюджет Української РСР", зокрема, вказувалося: "В поточному році перед нашою республікою стоять великі завдання по дальшому розвитку соціалістичної промисловості, сільського господарства, житлового будівництва, транспорту, розширення товарообігу і ще більшому піднесенню матеріального і культурного рівня життя трудящих. У вирішенні цих завдань важлива роль належить Державному бюджету Української РСР" (Слава Севастополя. - 1954. - 19 червня). А далі газета подала розподіл бюджету по регіонах України, де після Києва значився Севастополь.

І ось саме в цьому головним чином була відмінність Севастополя від інших міст Криму - він, як і в період з 1949 до 1954 року, став окремою одиницею у господарському житті України. Але, як і в складі Росії, Севастополь- залишився пов'язаним з Кримом спільним місцевим самоврядуванням. Під час виборів до Кримської обласної Ради депутатів трудящих у 1955 році від Севастополя було обрано 14 депутатів. А членом обласної виборчої комісії був представник Севастопольської міської організації Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту Олександр Іщенко (ЦДАГОУ: Ф. 1 - Оп. 52 - Спр. 5001. - Арк. 9).

А 4 лютого 1956 року бюро Кримського обкому КП України рекомендувало свого нового першого секретаря Василя Комяхова кандидатом у депутати обласної Ради по Корабельному виборчому округу № 98 м. Севастополя (там само. - Оп. 53. - Спр. 138. - Арк. 46).

А якщо заглянемо в статистичний довідник "Народное хозяйство Крымской области" (Сімферополь, 1957), то в розділі "Адміністративно-територіальний поділ", серед інших міст області станом на 1 липня 1957 року побачимо і Севастополь (С. 19). Хоча в цій книзі в багатьох статистичних таблицях це місто подано окремо й підкреслюється його виділення в республіканське підпорядкування з 1948 року, однак у різних довідкових матеріалах дані щодо Севастополя включаються в загальні показники Кримської області (там само. - С. 211 - 221, 236, 239, 241 - 242, 247 - 248, 251 - 252, 255 - 256, 265, 267 - 270, 272). Наприклад, державний план розвитку народного господарства Кримської області за 1952 рік враховував результати праці таких трудових колективів Севастополя, як швейна фабрика № 4, військторг, універмаг, магазин ювелірних виробів, міськпромторг, трест громадського харчування, міськпромкомбінат, міськпромрада (Крымская правда. - 1953. - 1 лютого).

Продовження...

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Іван Кунцевич-Миньківський (Миньковський) належав д0 української православної шляхти. Його родове гніздо — Миньківці знаходилося, очевидно, на Брацлавшині, хоча були у майбутнього паволоцького полковника маєтності і під Паволоччю (нині село Паволоч належить до Попільнянського району на Житомирщині). Маємо на увазі с. Верхівню. Збіднілий шляхетський рід Миньківських «спеціалізувався» на юридичних справах і дав чимало канцеляристів. Як стверджують історики, на початку XVII ст. формувалися перші своєрідні шляхетські «династії», для котрих хліб юриста став сімейною традицією. До таких належала і родина Миньківських.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka