Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 квітня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Данило Галицький - Дитинство та юність

Данило Галицький - Дитинство та юність

Так розпочалася багаторічна одіссея блукань Романовичів по чужих світах. Тим часом Ігоревичі правили у Галичині й на Волині, де утвердився Святослав. Риторичний заклик Лешка до Андрія повернути Данилові й Васильку набуте батьком все-таки занепокоїв сіверських узурпаторів, і старший у роді Володимир "послав великі дари королю і Лешкові", як лаконічно записав галицький книжник, —щоб забезпечити себе від нападу з боку Польщі та Угорщини. Та володарі обох держав, як мовилось, підтримували Романовичів для годиться — вони хіба що лицемірно співчували княжичам-ізгоям (так називали князів, насильницьким шляхом позбавлених столів). Закликані галицькими і частиною волинських бояр на князювання, не маючи опори серед місцевої земельної аристократії й походячи з небагатого князівського роду, Ігоревичі, зрозуміло, були не самостійними володарями і мусили спиратися на ті чи інші боярські роди. Наш літопис свідчить, що через якийсь час між ними почались суперечки: "Сталася усобиця між братами Володимиром і Романом. Роман поїхав до Угрів, і бився з братом, і переміг і захопив Галич. А Володимир побіг до Путивля". Роман Ігоревич попросив допомоги в угорського короля Андрія, і останній, замість того, щоб скористатись моментом і, як обіцяв, посадити на батьківський стіл Данила, надав своє військо Романові, з яким той і здобув Галич.

З Воскресенського літопису вчені дізнались, що те сталося 1208 р. 25 Як відомо, Галицько-Волинський літопис має неправильну хронологічну сітку, додану до нього кимось з пізніших редакторів, тому його датам не можна довіряти. Їх слід корегувати за допомогою інших літописів (як у даному випадку), звертатись до спеціальних праць істориків 26.

Причин розбрату між нащадками Ігоря Святославича в літописах не знаходимо. Однак їх неважко уявити. Адже галицьке і волинське боярство закликало Ігоревичів не тому, що бажало жити під їхньою владою, а лише з єдиною метою: позбутися вдови Романа з дітьми, підтримуваних населенням міст, багатьма середніми і дрібними землевласниками, і мати у всьому покірних їм князів. Досягши свого, бояри почали інтригувати і проти нових князів, нацьковуючи їх один на одного. Слабкість центральної князівської влади була вигідна боярам, які відчували себе повновладними господарями в своїх вотчинах 27 і "державах" 28. Крім того, окремі боярські фамілії настільки зміцнились, що почали заздро позирати — ні більше, ні менше — й на князівські столи!

Боярська фронда майстерно закрутила пружину інтриги між галицьким Ігоревичем — Володимиром — та його братом Романом, що княжив у Звенигороді. Здається, існувала і конкретна причина невдоволення галицького боярства Володимиром Ігоревичем, що проглядається крізь пізнішу розповідь галицького книжника: князь спробував звільнитися від боярської опіки, тому великі феодали Галича почали віддавати перевагу його меншому братові.

Скориставшись незгодами в стані Ігоревичів, белзький князь Олександр Всеволодич вирішив заволодіти головним волинським столом. Одержавши допомогу від свого родича, польського князя Лешка (галицький літописець прямо називає Олександра "сродником" польських князів), він прийшов до Володимира-Волинського і захопив місто без бою. Характерно, що володимирські бояри самі відчинили перед ним ворота, вірні своїй політиці позбуватися старого князя, який встиг вже пустити коріння і потроху виходив з покори, і брати нового, котрий обіцяв їм повний послух. Так Святослав Ігоревич втратив Володимир і був забраний у полон до Польщі (с.482).

Немає потреби в невеликій книжці докладно описувати перипетії густо насиченої подіями політичної історії Галичини і Волині першого двадцятиріччя XIII ст. Але серед неї діє наш герой, тому-то беремо з цього калейдоскопа подій і процесів головним чином ті факти і явища, які були пов'язані з долею Данила та прямо чи посередньо впливали на неї. Деякі події подаються схематично, а то й спрощено (наприклад, Олександр Белзький не відразу надовго заволодів Володимиром, на якийсь час його вибив звідти Інгвар Ярославич Луцький, проте на кінець 1209 р. Олександр утвердився-таки у волинській столиці —с.483).

Тоді, коли сіверські й белзький князі за допомогою іноземних найманців шматували колись могутнє Галицько-Волинське князівство, наступники його престолу жили в далекій стороні: Данило — в Угорщині, Василько з матір'ю — в Польщі. Ні вітчизняні, ні іноземні джерела не зберегли подробиць цього, певно не дуже веселого життя Романової родини при чужих дворах — та що там подробиць, коли історики не мають навіть скільки-небудь певних фактів з цього періоду Данилової біографії.

Зате відомо, що коли Олександр заходився здобувати Володимир, прихильна до Романовичів заможна верхівка міст Волині зробила перший, здавалось би, дрібний крок до повернення синів грізного колись галицько-волинського государя в їхню "отчину". Громада волинського міста Берестя, одного з найбільших ремісничих і особливо торговельних центрів тогочасної Південно-Західної Русі, 1209р. звернулась до Лешка 29 з проханням послати до них на княжіння нащадка Романа. Галицький літописець розповідає: "Приїхали берестяни до Лестька й просили Романової [вдови] і дитини [Василька], бо [княжичі] були молоді; той дав їм [Василька], щоб володів ними. Вони ж [берестяни] з великою радістю зустріли його, неначе великого Романа живого побачили".

У цих словах літописця відбита народна пам'ять про засновника Галицько-Волинського князівства, що тиснув на бояр і тим самим полегшував становище народу. А також затаєна надія на те, що його сини продовжать справу батька. З утвердження одного з Романовичів на клаптику волинської землі й розпочалося об'єднання ними своєї "полуотчини" — Волині (другою половиною була Галичина).

Коли Олександр засів за володимирськими стінами, заволодівши спадковою власністю синів Романа, вдова останнього Анна послала свого довіреного боярина Мирослава до польського князя сказати: "Цей [Олександр] всю землю нашу і отчину тримає, а син мій в одному Бересті [править]". Щоб заспокоїти громадську думку, Олександр був змушений віддати Белз Василькові з матір'ю, захопивши за те ще кілька волинських міст.

Та незабаром при потуранні того ж таки Лєшка Олександр вигнав Анну з Васильком з Белза і віддав їм спочатку містечко Камінь, а потім дрібні міста Тихомль і Перемиль на півдні Волині. Василько, а згодом і Данило, сиділи в цій маленькій волості, як пише галицький книжник, "поглядали на Володимир" і думали: "Рано чи пізно, а Володимир буде нашим", тобто: як там не крути, а ми-таки повернемо собі батьківську спадщину.

Велике галицьке боярство, як мовилось, сприяло заміні одного Ігоревича на іншого. Проте Роман посів галицькій стіл не з боярської ласки, а за допомогою угорських мечів. Це викликало протест боярської олігархії, яка скористалася всенародним визвольним рухом проти угорського загону і угорського поплічника Романа. У Галицькій землі, як коротко сповіщає літописець, почалися "беззаконня і заколоти"(с.483). Боярство безконтрольно панувало там, не визнавало нічиєї влади і гнобило трудовий народ.

Тоді угорський король вирішив, що нарешті настав час для відвертого загарбання Галичини. Скориставшись із заворушення в тій землі ("побачивши беззаконня галицьке"), 1210 р. Андрій посилає туди військо на чолі з палатином 30 Бенедиктом, яке за допомогою проугорської партії бояр на чолі з Іллею Щепановичем і Володиславом Кормильчичем здобуло Галич, захопивши зненацька Ігоревича ("Роман тоді мився у лазні" —с.483). Невдаху-князя відіслали під охороною до Угорщини. В Галичині встановився жорстокий режим угорської окупації.

Галицький літописець малює картину насильств угорської залоги над галичанами: "Бенедикт пригнічував бояр і городян, і творили блуд, безчестячи жінок, навіть черниць і попівських жон" і підсумував розповідь цілком у дусі свого забобонного часу словами, що той Бенедикт "справді був антихрист через свої погані вчинки" (с.483). Загальнонародне обурення окупантами настільки зросло, що бояри змушені були кликати на княжіння старшого брата Романа — Володимира. Делегація галичан, мабуть представники міської верхівки (бо це було вчинено проти волі боярства), звернулась до Володимира Ігоревича з проханням повернутись. Ігоревичі знову з'являються в Галичині; на головному столі в Галичі утвердився Володимир, Роман (що на той час утік з угорської в'язниці)— у Звенигороді, а Святослав — у висунутому далеко на захід Перемишлі. "Данило тим часом сидів в Уграх" (с.484) — епічно зауважує галицький книжник.

Далі в літописі міститься дивне повідомлення: "Король Андрій, бояри угорські і вся земля хотіли віддати королівську доньку за князя Данила, вони обоє були ще дітьми, тому що король не мав сина" (с.484). Воно відноситься приблизно до весни 1211 р. Однак, як зауважив ще М.С.Грушевський, син і наступник Андрія ІІ Бела народився ще 1206 р. Тому вчений вважав, що наведена звістка потрапила не на належне місце и відноситься до часу безпосередньо по смерті Романа 31. Мені ж здається більш імовірним, що династичний шлюб поміж угорським королівським і галицько-волинським великокнязівським домами було замислено ще за життя Романа Мстиславича і покладено в підвалини троїстого русько-угорсько-польського союзу в 1204 або на початку 1205 р.

Надійно, як вони гадали, укріпившись в Галичині, Ігоревичі вирішили помститись на боярах. Можна припускати, що, крім емоційного почуття образи щодо зрадників, ними рухало бажання зламати шию боярській опозиції, як це зробив десятком років раніше їхній попередник Роман Мстиславич. Каральна експедиція була задумана і здійснена Ігоревичами швидко, безжально і з великим розмахом. Однак у них не було ні сили, ні характеру, ні авторитету Романа, ні широкої підтримки городян і селян Галицької землі, котрі пішли за Романом у його державотворчих устремліннях. В очах і багатих і бідних галичан Ігоревичі були просто узурпаторами, що відняли престол у малих отчичів-Романовичів.

Галицький літописець, який належав до привілейованої верстви суспільства і тому загалом співчував феодалам, з жахом розповідає, що "Ігоревичі зібрались на раду в справі галицьких бояр, вирішили перебити їх — і при нагоді перебили. І загинув Юрій Вітанович, Ілля Щепанович, інші великі бояри, було вбито їх числом 500, а інші розбіглися. А Володислав Кормильчич, Судислав і Пилип утекли до угрів" (с.484). Знову зустрічаємось з гіперболізацією давньоруським книжником історичних подій: навряд чи всіх глав галицьких боярських фамілій у столиці та провінції було разом 500. Тим паче, що якась частина бояр, і серед них найбільші, втекла закордон.

Тим не менше, число загиблих мало бути великим. Майно вбитих і втікачів було роздане прихильникам Ігоревичів мабуть, незаможним вихідцям з Чернігово-Сіверської землі, про що можна судити зі слів Володислава Кормильчича, який підбурливо говорив уцілілим боярам: "Отчинами вашими володіють інші, приблуди" (с.485).

Зрозуміле прагнення Ігоревичів оточити себе вірними людьми, створити в Галичі покірну їм у всьому боярську олігархію. Але вони не встигли цього зробити. Володислав Кормильчич та інші галицькі бояри, яким пощастило врятуватися від ножів прибічників Ігоревичів, втекли до Угорщини не тільки тому, що належали до проугорської партії і погоджувались віддати Галицьку землю королеві Андрію, аби тільки він забезпечив їхні маєтності та привілеї. Вони розраховували використати в особистих інтересах десятирічного Данила, який жив тоді заложником при королівському дворі.

Бояри-втікачі лицемірно називають Данила "галицьким отчичем", тобто визнають його законні права на батьківський стіл, і просять угорського короля відпустити з ними княжича відвойовувати Галичину в Ігоревичів: "Дай нам отчича Данила [в князі], з ним ми відберемо його [Галич] в Ігоревичів"(с.484). Сподіваючись добре нагріти руки біля чужого вогнища, Андрій ("з великою радістю", каже галицький літописець) посилає до Галицької землі чимале військо ("велику силу воїнів") на чолі з палатином Потом. Разом з цим військом їхав 10-річний хлопчик Данило з почтом та бунтівливі галицькі бояри (с.484—485).

Володислав Кормильчич та інші боярські верховоди додали до угорського війська власні збройні загони. М.С. Гру шевський узагалі вважав, ніби призвідцем кампанії угорського війська в Галицькій землі був цей "відвічний ворог Романова рода" 32. Так, певно, думав і літописець, коли вклав до вуст Кормильчича запальну промову до бояр Перемишля, коли військо наблизилось до цієї давньої столиці Галицької землі: "Браття! Чому соромитеся [піднятися проти Ігоревичів]? Чи не вони перебили батьків ваших і братію вашу, а інші майно ваше розграбували... " (с.485). Слова Володислава спонукали перемишльських бояр відчинити браму міста уграм і боярським загонам.

Історикам невідомі наміри Данилових радників, коли вони вирішили прийняти облудну боярську пропозицію. Без сумніву, вони розуміли, що малого княжича пихатий Кормильчич з компанією розглядають як маріонетку в своїх жилавих руках. Та дальший розвиток подій підказує, що вірне Данилові його оточення розраховувало в свою чергу використати ситуацію для утвердження цього Романового сина в Галичі.

Коли угорське військо обложило Звенигород, до Данила наспіла підмога — військова дружина, надіслана від брата Василька, що княжив у Белзі. Ігоревичі закликали на допомогу своїх давніх спільників — половців. Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала переваги жодній з сторін, але Роман Ігоревич злякався, вирішив вибратися з обложеного міста за підмогою ("Роман вийшов з міста, шукаючи допомоги в руських князів") і був спійманий у дорозі (с.486). Мабуть, він намагався дістатись Києва, де сидів його свояк Всеволод Святославич Чермний (Рудий), теж з династії Ольговичів. Це вирішило справу, і звенигородці, яким тепер нікого було захищати, здались.

Далі угорське військо разом з силами Романовичів іде на Галич. Володимир Ігоревич при їхньому наближенні утік не знати куди, і галичани урочисто прийняли Данила на престол. Літописець відзначив: "Всі бояри володимирські й галицькі, і воєводи угорські посадили князя Данила на столі батька його, великого князя Романа" (с.486). Це сталося у вересні 1211 р. 33

Галицький книжник повідомляє зворушливу деталь Данилового вокняжіння в Галичі. До нього приїхала з Белза мати, щоб узяти на себе управління Галицькою землею, але він "матері своєї не пізнав, бо такий малий ще був" (с.486). Насправді княжичеві тоді сповнилося вже десять років, отже, він був не такий вже й малий, а не впізнав він Анни, мабуть, тому, що не бачив її п'ять років, перебуваючи в далекій Угорщині.

Та в плани галицької боярської олігархії зовсім не входило коритися владній, енергійній княгині, до того ж оточеній волинськими придворними. Вони взагалі хотіли правити в Галицькій землі самі і для того спершу покінчили з Ігоревичами. Після повернення до Галича бояри викупили за величезні гроші з угорського полону Романа і Святослава Ігоревичів і ...повісили їх!: "Вони підкупили угрів великими дарами, і були заради помсти віддані на повішення [князі Ігоревичі]" (с.486). Цей єдиний в давньоруській історії факт публічної розправи васалів над князями ще раз свідчить про величезну силу, жорстокість, цинізм галицького боярства і повне нехтування ним моралі.

Окрилені кривавим успіхом, бояри вирішують здихатися й Анни. Того ж 1211 р.,безсторонньо сповіщає Галицько-Волинський літопис, "галичани [галицькі бояри] вигнали Данилову матір з Галича — бо хотіли княжити самі" (с.486). Джерело подає характерний епізод, який свідчить про сильний характер юного Данила, котрого не зломили поневіряння у чужій стороні.

Розлучаючись з матір'ю, малий ще княжич плакав і не хотів залишатися без неї. Коли один з бояр спробував відвести вбік його коня, Данило "видобув меч і рубонув його, але поранив лише коня під ним. Тоді мати забрала у нього меч з рук і ублагала його зостатися в Галичі, а сама поїхала до Белза, залишивши його серед невірних галичан" [бояр] (с.486—487). Це сталося в самому кінці 1211 р.

Повернувшись на Волинь, княгиня поскаржилась на боярську сваволю угорському королеві, котрий лицемірно продовжував видавати себе за покровителя Романової родини. Андрій охоче використав ситуацію, що склалася, для чергового втручання в західноруські справи. Король зустрівся з Анною і володимирськими боярами і пообіцяв повернути Данила на галицький стіл. Він співчутливо заявив: "Ось Володислав княжить, а мою братову 34 вигнав" (с.487).

Взимку 1212 р., король пішов з військом на Галич, увів туди Ганну і навіть ув'язнив ватажка боярської партії Володислава Кормильчича, великих бояр Судислава і Пилипа в одному з угорських замків. Це було зроблено демонстративно, з огляду на суспільну думку і задля досягнення угоди з краківським князем. Андрій не був зацікавлений у дійсному утвердженні Романовичів у Галичині. Тому він залишив княгиню в Галичі без допомоги, віч-на-віч з боярською олігархією, яка негайно закликала на княжіння — і це при Данилі, якого вона нещодавно прилюдно визнала галицьким "отчичем" — удільного князя Мстислава з волинського міста Пересопниці. Анні з Данилом знову довелось утікати в Угорщину, а Василько з відданим йому волинським боярином Мирославом повернувся до Белза, де він княжив тоді (с.487).

Хоча угорський король і не підтримав Анну проти боярства, тепер він (не перший раз) лицемірно удає обурення вигнанням Романовичів з батьківської землі і готується до походу на Галич. І знову зовсім не для того, щоб відновити на тамтешньому столі Данила. Характерна деталь: Андрій несподівано — для Романовичів, звичайно, — випускає з ув'язнення боярина Володислава Кормильчича, і той в обозі угорського війська, "з усіма галичанами [боярами, що підтримували його] в'їхав до Галича, і вокняжився, і сів на [княжому] столі" (с.488). Вокняжіння Кормильчича датується 1213 р. 35

Це було нечуваним порушенням феодальної ієрархії Давньої Русі, за суворими правилами якої князем міг бути лише той, хто ним народився, — прямий нащадок

Володимира Святославича й Ярослава Мудрого. Так само, як і повішення Ігоревичів, це єдиний випадок у давньоруській історії, коли боярин видерся на князівський стіл. Обидва приклади ілюструють велику силу галицького боярства, з яким не могло зрівнятися боярство будь-якої іншої руської землі початку XIII ст., за винятком хіба що новгородського.

Водночас галицьке боярство ніколи не було монолітним. Окремі роди боролися за першість, орієнтуючись при цьому не лише на різних руських князів, а й на різні іноземні країни (Польщу, Угорщину, Чехію, навіть Германську імперію). Тому боярство Галицької землі постійно роздирали суперечності. Коли додати до цього відсутність підтримки боярина-"князя" в народних масах, стане зрозумілим наступне швидке падіння Володислава Кормильчича.

Узурпування боярином галицького престолу викликало загальне обурення на Русі. "Факт цей був занадто нечуваний, аби сучасники могли з ним легко погодитися" 36. Справа була не стільки в порушенні феодальної ієрархії, — хоча це й багато важило в ті часи на давньоруських землях,— скільки в тому, що боярське правління в Галичині призводило до анархії, знесилювало край, робило його вразливішим для іноземних агресорів.

Ініціатором об'єднаних дій проти Володислава виступив пересопницький князь Мстислав Ярославич на прізвисько "Німий", котрий і сам був не проти того, щоб сісти в Галичі. Однак він поважав спадкоємні права Данила і Василька. Дуже скоро з'єднане військо Романовичів і Мстислава пересопницького (князі на час об'єднались проти спільного ворога) зробило спробу відібрати Галич у Володислава Кормильчича. їх підтримували ще белзький тоді князь Всеволод Всеволодич і володимирський — Олександр Всеволодич. Побачивши, що сила за Данилом і Васильком, краківський князь Лешко надіслав їм підмогу (с.488).

Літописець зауважує, що з Данилом "були всі великі бояри його батька" (тобто волинські), кожний з власним загоном. Натомість "Володислав виїхав з уграми і чехами своїми", тобто з іноземними найманцями, бо галицьке населення вороже ставилось до нього і не зібрало, як звичайно робилося в таких випадках, народного ополчення (с.488).

У великій битві Данилове військо перемогло Володиславове: "Сталася січа велика, і взяли гору руські й ляхи". Драматизуючи події, галицький книжник відзначає: "Данило був тоді ще такий малий, що не міг на коні їздити" (с.488), хоча насправді княжичеві було вже 12 років, і він упевнено сидів у сідлі, як належало майбутньому воїнові. Взагалі на Русі княжич у 12—13 років проходив обряд ініціації (різні випробування), після чого вважався мужчиною, рицарем. І все ж таки загони Данила не змогли здобути Галича й повернулись на Волинь. Володислав утримався на княжому столі, хоч і ненадовго. Бо він був угорським попихачем.

Самовладне правління боярина в Галичині (хоча й інспіроване угорським урядом) стало приводом до нового втручання з-за кордону в давньоруські справи. Знову угорський король і польський князь зазіхають на Романову спадщину. Якщо вірити літописцеві, Лешків посол переказав його слова Андрієві: "Не годиться бояринові княжити в Галичі". Здавалось би, обидва володарі піклувались про Данила, офіційного наступника галицького стола. У дійсності сталося навпаки. Бо далі посол краківського князя мовив: "Візьми доньку мою за сина свого Коломана і посади його в Галичі" (с.489). Цьому передували такі події.

Боярин Володислав, на час вокняжившись у Галичі, раптом відмовився ділити владу з уграми! Оскільки при краківському дворі жив тоді Данило, Лешко міг вважати себе зверхником Галицької землі 37. А король Андрій, що вважав Галицьку землю мало не своєю власністю, страшенно розгнівався на Лешка за те, що той підтримав військову експедицію Романовичів на Галич, і вчинив похід на краківського князя. Захоплений зненацька уграми, Лешко послав до Андрія П краківського каштеляна Пакослава, свого найближчого сановника, при посередництві якого государі 1214 р. уклали угоду в м.Спіші про загарбання і розділення поміж собою Галицько-Волинської Русі 38.

За Спішським договором трирічна донька Лешка Саломея була заручена з п'ятирічним сином Андрія Коломаном, котрого і посадили князем у Галичі. Західною ж частиною Галицької землі заволодів Лешко Білий. Угода чітко відбилася в нашому джерелі: "Король посадив сина свого в Галичі, а Лешкові дав Перемишль, а Пакославу Любачів"(с489). З пізнішої розповіді Галицько-Волинського ізводу відомо, що поза рамками Спішського договору краківський князь захопив забузькі землі Волині з Берестям (с.490).

Наче Романовичів не існувало більше, угорський король і польський князь безсоромно змовились поділити між собою Галичину і почали впроваджувати змову в життя. Про спільну угоду з Романом Мстиславичем і неодноразові обіцянки його вдові захистити права Романовичів і посадити Данила на стіл Галицько-Волинського князівства обидва государі забули...

План загарбання західно-руських земель сягав так далеко, що Андрій звернувся до папи Іннокентія III з проханням доручити угорському архієпископові "помазати" Коломана на "короля Галичини". За це папі було обіцяно запровадити унію галицької церкви з римською католицькою. Папа погодився, і через певний час, десь взимку 1215 р., Коломан був коронований 39.

Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську громадську думку і загальне співчуття княжичам на Русі, союзники вирішили повернути їм Володимир-Волинський. (с.489). Це було чималим здобутком Анни з синами. Звідси розпочався майбутній наступ Данила на Галич.

Доки тривали переговори з папою щодо коронації малого Коломана, угорський король почав запроваджувати в життя Спішську угоду. Він посадив сина в Галичі, тримаючи при ньому сильну залогу на чолі з досвідченим і хитромудрим палатином Бенедиктом, котрий, як вже знає читач, бував у цьому місті раніше. А Лешко увів військо до Перемишля. Боярин же Володислав Кормильчич, котрий став уже непотрібний, але в ситуації, що створилася, міг виявитись небезпечним для планів Андрія, був схоплений і засланий до Угорщини, де згодом помер (с.489).

На події 1214—1215 рр. у Галицькій землі відгукнувся пізній літописець (що скористався, як думають деякі вчені, втраченим нині Київським літописом за перші 40 років XIII ст.): "Король угорський посадив сина свого в Галичі, а єпископа і попів вигнав з церков, і своїх попів латинських привів на службу" 40. Гоніння на православну церкву були пов'язані з наступом на культуру руського населення Галицької землі, на його мову і звичаї. Угри утискали русинів у різних сферах політичного, культурного й економічного життя, чинили над ними грубі насильства. Тому церковна унія була приречена на невдачу.

Обурені безчинствами загарбників, народні маси Галичини піднялися на боротьбу проти них. Вони не пустили до свого краю присланого папою легата. У листі до Іннокентія III король Андрій мотивував неможливість в'їзду легата до Галицької землі повстанням проти Коломана і відмовою від церковної унії. Він писав, що "останнім часом народ Галичини порушив присягу й відступив від свого короля (тобто Коломана. — М. К), зібрав військо з навколишніх русинів і обложив Галицький замок, де сидить наш син з невеликою залогою" 41. Стривожений Андрій узимку 1215/16 р. навіть попрохав папу, щоб той спонукав Лешка допомогти приборкати це повстання 42. Та ображений тим, що угорський король відібрав у нього Західну Галичину, польський князь не зрушив з місця на підтримку Андрієвого сина.

Угорсько-польський альянс виявився неміцним. Апетити феодалів обох країн були надмірними, а Західна Русь являла собою такий ласий шматок, що за нього вчорашні союзники ладні були перегризти один одному горлянки. Особливо розгорівся апетит у Андрія. Досить скоро король порушив Спішську угоду: відібрав у Лешка Західну Галичину. Після цього згода між польськими і угорськими феодалами завалилась, мов карткова хатка. Щоправда, до війни не дійшло, бо угорська армія була явно сильнішою від польської, і Лешко не наважився відкрито помірятися з Андрієм силами. Зате він заходився виживати Коломана з Галича шляхом різноманітних інтриг.

Виконуючи хитромудрий план, Лешко на початку 1217 р. звернувся до новгородського князя Мстислава Мстиславича з такою пропозицією: "Ти мій брат, піди і сядь у Галичі"(с.489). Можна думати, що у польського князя були далекі розрахунки. Якщо Мстислав здобуде Галич, то, як нова там людина, шукатиме в протидії Угорщині союзника — і неминуче прийде до нього, Лешка, бо більше йому буде нікуди йти. А це дасть можливість краківському государеві знову втрутитись у галицькі справи з метою у перспективі приєднати Галичину до свого князівства. Проте зайнятий своїми князівськими справами у Новгороді Великому, де місцеве боярство за могутністю і схильністю до інтриг мало чим поступалося перед галицьким, Мстислав не одразу прийняв Лешкову пропозицію.

Мстислав на прізвисько "Удатний" (вдачливий) з 1209 р. княжив у Новгороді Великому, цілком влаштовуючи городян. Сміливий воїн і досвідчений проводир княжої дружини, він був простуватим і недалеким політиком, в усьому слухався бояр, які, подібно до галицьких, порядкували в місті та землі. Воскресенський літопис звідкись знає, що взимку 1214 р. Мстислав виїхав із Новгорода Великого і подався "до короля в Галич, просити собі Галича у нього" 43. Та у короля були інші плани щодо Галицької землі: в кінці того року він посадив на галицький стіл сина Коломана. Невгамовний Мстислав навесні 1215 р. почав загрожувати Коломанові, про що стривожено писав Андрій II папі Іннокентію III44. Все ж таки тоді королеві пощастило захистити сина від невеликої дружини Мстислава 45.

Розвідка ситуації на півдні у 1217—1218 рр. принесла сприятливі для Мстислава наслідки. Він заручився підтримкою київського князя Володимира Рюриковича і в кінці 1218 —перші дні 1219 р. форсованим маршем вирушив до Галицької землі, назавжди покинувши непевний новгородський престол. Перш ніж розповісти про обставини вокняжіння Мстислава у Галичі, варто, бодай у загальних рисах, намалювати його історичний портрет.

Він походив із смоленської князівської родини Ростиславичів. Літописи знайомлять нас з Мстиславом Мстиславичем уперше під 1193 р., коли він разом із сином великого князя київського Рюрика Ростиславича розбив половців, відбивши у них полонених русичів (с.455 — Київський літопис XII ст.). 1204 р. Мстислав бере участь у третьому і останньому переможному поході Романа Мстиславича у половецький степ46. Здобута Романом блискуча слава переможця жорстоких кочовиків краєчком крила помайнула і над Мстиславом. 1210 р. він посідає князівський стіл у Новгороді Великому і тут успішно воює проти чуді, яку новгородський літописець часом називає, поряд з іншими прибалтійськими племенами, збірним іменем “литва” 47 .А 1216 р. Мстислав на чолі новгородського війська завдав поразки сильним володимиро-суздальським князями Юрію і Ярославу Всеволодовичам. Один з північно руських літописців у захопленні розповідає, як "Мстислав Мстиславич із своїми полками пробився тричі крізь полки Юр'єві таї Ярославлі, і був сам міцний і мужній, маючи велику силу і завзяття, з сокирою в руці і рубав нею нещадно"48.Чим-чим, а бойовою сокирою Мстислав умів володіти, як ніхто. Гірше стояла справа, коли доводилось керувати князівством або сідати за стіл переговорів з іншими государями.

Своїми перемогами Мстислав зажив слави чи неї найкращого полководця і рицаря-воїна на Русі свого часу. Гадаємо, що саме його назвав поряд з Романом Мстиславичем безвісний автор "Слова про Ігорів похід"49. Дійсно, як і Роман, він громив половців і "литву" (тобто чудь); подібно до Романа, Мстислав був відомий перемогами над іншими руськими князями. В усякому разі, іншого знаменитого воєнними доблестями князя на ім'я Мстислав на політичній карті Руської землі кінця XII—першої третини XIII ст. годі й шукати.

Отож Мстислав Мстиславич з дружиною вирушив з Новгорода на Галич. "Галичани ж усі [бояри] і Судислав [боярський ватажок] послали по Данила. Данило ж не встигли приїхати, а Бенедикт Лисий [начальник угорської залоги] втіки до Угорщини із Судиславом. А Мстислав сів у Галичі"(с.489). Король Андрій не зміг допомогти своїй залозі в Галичі. Він у 1217 —першій половині 1219 рр. був з військом у хрестовому поході в Палестині50. Бояри на чолі з лідером ворожої Романовичам і відновленню Галицько-Волинського князівства партії Судиславом, тим не менше, в той момент зробили ставку на Данила, вірні своїй політиці вибивати клин клином. Вони сподівалися, що юний Данило, котрий не мав серйозної підтримки серед галицького боярства, коритиметься їм.

Та чи дійсно Данило не встиг випередити Мстислава при зайнятті Галича, як наївно вважає один з авторів Галицько-Волинського літопису? Гадаю, що ні. З Володимира-Волинського до Галича було незмірно ближче, ніж з Новгорода. Справа, мабуть, полягала в іншому. Данилові тоді сповнилось 18 років, він був дорослою людиною, загартованим у походах і боях мужем, не за віком розважливим. Данило розумів, що йому не поду-жати грізного Мстислава з його численною і випробуваною в битвах дружиною, яка легко вибила з Галича угорську залогу. Важило й інше: чи варто вступати у двобій із своїм, руським князем?! І Данило Романович вирішує укласти союз із новим галицьким володарем51.

Цей союз було скріплено звичним для тих суворих часів способом, коли вірили лише родичам, та й то не всім і не завжди. Того ж року Данило одружився з дочкою Мстислава Анною (с.489) і став уже самостійно, без материнської опіки, княжити у Володимирі-Волинському. Княгиня Анна вважала свою місію закінченою і пішла до монастиря.

Коротка юність Данила закінчилася. Настала пора зрілості. Він починає збирати батьківську спадщину — поки що волинську.

До змісту

Відскановано з: М.Ф. Котляр. Данило Галицький. Київ, ІІ НАНУ, 2001-06-25
ISBN966-02-2134-7




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Про Прокопа Шумейка — одного з героїв Національно-визвольної війни українського народу проти гніту Речі Пос­политої середини XVII ст. — не знаходимо жодної згадки в енциклопедіях та довідкових виданнях. Через брак джерел можемо лише в загальних рисах сказати про життєвий шлях цього славного сина українського народу, сучасника Нали­вайка і Хмельницького...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka