Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 липня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Останні роки життя і смерть Богдана Хмельницького
Іван Крип'якевич - "Богдан Хмельницький"

Останні роки життя і смерть Богдана Хмельницького (продовження)

Договір з Запорізьким військом склали, крім Трансільванії, також Молдавія і Валахія, які перебували тоді під політичним впливом Семигорода, але тексти цих договорів невідомі. Волоський логофет Орест і писар Данило, які в жовтні 1656 р. були в склад посольства на Україні, так пояснювали участь Валахії в союзі: «І чули ми і бачили, що під твоєю государевою високою рукою гетьман Богдан Хмельницький зі всім Військом Запорізьким від ляцького гоніння живуть в спокої... приєднались до нього, гетьмана, щоб під твоєю государевою високою рукою все православне християнство було єдине і захищене» 80.

і слова волоського вельможі свідчать, що союз карпатських князівств з Україною розцінювався в цих країнах як зближення з Росією, як перспектива майбутнього об'єднання «всього православного християнства».

До цього ж зводилась політична діяльність самого Хмельницького. Під час переговорів з Ракоцієм він підкреслював, що основою його політики є дружба з Росією. «Він раз присягнув на приязнь з царем і не має заміру давати який-небудь привід до її порушення» 81. «Побачивши власними очима польські лукавства, як вони підіймають різні народи на загибель нашу, ми мусили піддатися під опіку царської величності і цілком йому передатися». Тому гетьман вимагав, щоб союз з Семигородом був «не без користі царської величності» 82.

У таких обставинах знову розпочалися переговори з Швецією. Карл Густав спочатку не надавав особливого значення Україні, але воєнні невдачі переконали його, що власними силами він не зможе удержати окупованих польських земель, і, виходячи з цього, він змінив своє ставлення до Запорізького війська. У посланні до державної ради в липні 1656 р. король писав, що «сили козаків можуть бути дія нас важливіші, ніж приязнь поляків» 83. Швеція вела війну з Росією, і Карл Густав намагався розірвати російсько-українську дружбу. Але, знаючи, що Хмельницький твердо стоїть на позиціях дружби з Росією, король не розкривав своїх планів і заявляв, що бажає дружби з Україною «не на те, щоб відтягнути наш народ від союзу з Москвою, а щоб піднятись проти спільного ворога — короля і польської Речі Посполитої, об'єднавши наші плани і зброю» 84.

Однак потай шведська дипломатія намагалася підбурити козацьку старшину проти Росії, обіцяючи, що король готовий забезпечити Україні незалежне державне становище — під шведським протекторатом.

На Україні до шведських пропозицій ставилися, пам'ятаючи, що Карл Густав не хотів визнати прав України на її західні землі. Коди в січні 1657 р. до Чигирина приїхав шведський повноважений посол Велінг, рада старшини насамперед перевірила його інструкції. Коли ж з'ясувалося, що у привезених документах не було заяви про те, що шведський король визнає права України на західноукраїнські землі, «права на всю стару Україну, або Русь, де грецька віра існувала, і мова ще існує, аж по Віслу» — рада старшини відмовилася вести переговори з шведським послом 85.

Після цієї дипломатичної невдачі Кард Густав направив до Хмельницького іншого посла — Густава Ліліенкрону з детальними інструкціями, в яких погоджувався зберегти за Україною всі її землі. Послові було доручено схилити гетьмана до розриву дружніх зв'язків з Росією. Але король передбачав, що Хмельницький не піде на Розрив, і тому готовий був задовольнитися тим, що гетьман поверне своє військо проти Польщі і таким чином допоможе Швеції.

Тим часом Кард Густав зв'язався з Ракоцієм і в листопаді 165б р. у Семигороді був складений шведсько-семигородський договір, за яким обидві сторони домовилися про поділ Польщі. Хмель-ницький був переконаний, що Річ Посполита буде вже остаточно розгромлена. У Чигирині так розповідали про шведські плани: «Рако дієві угорському... на Короні польській не бути і королем польським не імянуватися... А гетьман запорізький тому й дозволив, щоб Корона польська розпалася 86. Хмельницький намагався використати союз з Ракоцієм для того, щоб за його допомогою та в згоді з шведами розбити останні сили Речі Посполитої, повернути західноукраїнські землі і надовго захистити Україну від агресії.

Під час переговорів з Ракоцієм Хмельницький поставив основну вимогу — повернути Україні західні землі. Російський посол Федір Бутурлін одержав про це відомості від самого гетьмана і старшини: «А домовленість, государю, у гетьмана у Богдана Хмельницького з Ракоцієм угорським є така: міста по Віслу і в яких жили руські люди благочестиві і церкви були, і тим бути містам твоєї царської величноcті Війська Запорізького». Такі самі інформації посол мав і від Остафія Виговського 87. Шведські посли також мали відомості, що українські представники вимагали цілої Червоної Русі, аж до Вісли 88. Але сумнівно, щоб Ракоцій справді погодився віддати Україні її західні землі. У переговорах зі шведськими послами князь заяви з. що він протестує проти того, щоб Запорізькому війську дати щось більше, ніж Україну, тобто Наддніпрянщину: будь-які більші поступки пошкодили б його (Ракоція) майбутньому становищу в Польщі 89.

Хмельницький зобов'язався дати Ракоцієві військову допомогу в кількості 15 тис. чоловік 90. Були також чутки, що Хмельницький погодився підтримати кандидатуру Ракоція на польську корону 91 Але гетьман і старшина рішуче це заперечували: «З угорським Ракоцієм у нас зовсім в тому домовленості не було, щоб перемогти поляків, утвердити на Короні Ракоція» 92. Гетьман, очевидно, рахувався з тим, що кандидатом на польський престол виступав цар Олексій Михайлович. Юрій Ракоцій вирушив у похід в січні 1657 р., перейшов Карпати і увійшов у Галичину. Тут до нього приєдналося українське військо під командуванням полковника Антона Ждановича. Ракоцій зайняв Краків, пішов углибину Польщі і далі окружним шляхом через Сандомир, Замостя, Люблін, Бересть дійшов до Варшави і за допомогою шведських та українських військ узяв польську столицю. Але він виявився бездарним політиком, не зумів здобути симпатії ні польського народу, ні шляхти і під натиском військ Яна Казимира був змушений відступати до Галичини. Нарешті Хмельницький, ді-знавшись про вороже ставлення князя до Запорізького війська, відкликав Ждановича, і Ракоцій, залишений тільки зі своїми силами, 12 липня 1657 р. капітулював перед поляками під Чорним Островом, на Поділлі. Похід Ждановича мав важливе значення для визволення західноукраїнських земель від польської окупації. Шляхетська Польща, ослаблена війною на два фронти, не могла захищати своїх кордонів. Хмельницький використав цю обставину і почав посилати військові застави у прикордонні райони Волині та Поділля. Посилаючи полковника Антона Ждановича в Західну Україну на допомогу тран-сільванському князеві, гетьман універсалом від 31 грудня 1656 р. закликав «всіх взагалі і кожного зокрема» приєднуватися до Запорізького війська і всім обіцяв захист: «Упевняти ласкою нашою, по хто горнутися буде до Війська Запорізького, ані найменьшої кривди не матиме ні від кого» 93. Протягом 1657 р. українські війська зайняли заставами територію між Случчю і Горинню з містами Полонне, Острог, Гоща, Степань, Межиріч, Корець, прикордонну смугу Поділля 94 і звідти пересувалися далі на захід. Хмельницький звернув увагу також на Львів і дав львівським міщанам оборонний універсал від 9 березня 1657 р., обіцяючи їм захист, «поки би вірно і за словом нам обіцяним поводилися» 95.

Коли українські війська зайняли Волинь, шляхта південної Білорусії, яку непокоїли шведські загони, почала шукати захисту у запорожців. Так, у червні 1657 р. до Чигирина приїхали делегати Пінського повіту, присягнули на вірність Запорізькому війську, пообіцявши залишатися в дружбі «в час щастя і нещастя, непорушно, вічними часами». Тоді ж вони зобов'язалися визнати владу російського царя — схилитися «до вічного підданства» 96.

Те, що Хмельницький продовжував війну проти Польщі у згоді з Швецією і Семигородом, викликало тривогу серед держав Центральної Європи, які боялися зростання шведської могутності.

Найбільше була стривожена Австрія, яка під час тридцятилітньої війни зазнала сильного удару з боку Швеції. Віденський двір вирішив відрядити до Чигирина своє посольство. Послом було призначено архієпископа Петра Парчевича, за походженням хорвата, який здавна мав зв'язки з південними слов'янами і твердив, що знає «козацьку» мову. Парчевий на початку 1657 р. приїхав з Угорщини через Карпати до Галичини, але це було якраз під час походу Ракоція на Польщу, дорогами рухалися різні війська, тому посол добирався кружним шляхом через Ярослав, Сокаль, Дубно, Корець і лише в березні прибув до Чигирина. Хмельницький прийняв Парчевича у Суботові. Посол привітав «Світлого і вельможного гетьмана славного і войовничого народу запорізького від імені імператора Фердинанда III; гетьман, з свого боку, з почестями прийняв посланника «найвищого монарху світу», заявив у розмовах з ним про свою згоду на царське посередництво У переговорах з Польщею, обіцяв зав'язати дружбу з австрійським домом і погодився також відкликати своє військо, послане на допомогу Ракоцію 97. Але все те було тільки актом дипломатичної ввічливості. Посольство підготувало лише ґрунт для переговорів Польщі з Хмельницьким. Ян Казимир за роки війни переконався у силі України і використовував кожну нагоду, щоб вступити у переговори з Хмельницьким. На початку 1657 р. до Чигирина поїхав луцький писар Станіслав Веньовський. Він мав завдання переконати козацьку старшину в «шкідливості» для України дружби з Росією й умовити гетьмана знову піти у підданство до короля. Беньовський повів пропаганду Між старшиною шляхетського походження, скориставшись давніми знайомствами з Виговським і Тетерею. Але нічого конкретного не добився. Хмельницький відповів королю лише ввічливим листом 98.

У червні 1657 р. до Чигирина прибув посол бранденбурзького курфюрста Фрідріха-Вільгельма ігумен Данило. Курфюрст, який лавірував між Польщею та Швецією, пропонував Хмельницькому договір про дружбу.

Хмельницький відповів йому 1 червня 1657 р. листом, який починався так: «Ніхто не може мати сумніву, що якнайсмачніша страва нам смакує, коли замість розкішного обіду дістаємо від когось сві-доцтва приязні і щирої прихильності. Бо це привілей приязні, що він не зневажає навіть кількох контрактів, коли рівно розділяє між ними почесті і вигоди. Тому так шукають її і здобувають всякими заходами, особливо приязнь правдиву і щиру». Лист складався із загальних фраз, а суть справи ігумен Данило мав передати усно, і вона лишилася невідомою 99.

Дипломатичні зв'язки України з іншими державами викликали незадоволення російського уряду. Гетьман не приховував од царя своїх переговорів з Семигородом і вже з листопаді 1656 р. повідомив київського воєводу, «що у нього з угорським і з мунтянським, і з волоським, і з кримським ханом підписаний договір, що їм бути з ним у приязні 100. Але Хмельницький не утаїв, що подав семигородському князеві військову допомогу, і це неприємно вразило російський уряд. Російські політики вбачали у цьому і порушення перемир'я, встановленого у Вільні, і виступ гетьмана проти обрання царя польським королем. У лютому 1657 р. посол Василь Кікін передав гетьману, що цар незадоволений його діями за те, що об'єднався проти поляків з Ракоцієм. щоб «разом над поляками промишляти і посадити на Короні польській Ракоція». Цар прийняв Запорізьке військо під свою руку, підкреслював посол, і держить його у своїй ласці. «Коли ви Ракоцієві дали слово, що зробите його польським королем, якого добра ви в цьому собі шукаєте? Ракоцій вам не одновірець, а чужовірець — якого добра він буде вам бажати?» Далі посол зазначив, що польські пани погодилися обрати на польське королівство царя, і гетьман з військом повинен допомогти це здійснити. Коли ж гетьман вже зв'язався з Ракоцієм, і послав військо на Польщу, він повинен подбати про те, щоб зайняті тим військом території передати під владу царя: «Все те, що вони в цьому поході заберуть у польського короля — значні коронні міста, чи то по обох боках Вісли, чи при угорській границі — нехай тим володіє наш великий государ. Промишляй над поляками і приводь до цього, щоб Корона польська з Литовським великим князівством була під царською рукою разом з Московською державою» 101.

Знаючи про переговори Хмельницького з Карлом Густавом, цар не забороняв їх, а висловив бажання, щоб гетьман написав листа до шведського короля, в якому згадав би всі його «неправди» у відношенні до царя і порадив би королеві шукати згоди з Росією. Хмельницький погодився написати такого листа. «До короля свейського напишем про його неправди, щоб з вашою царською величністю не воював».

Одночасно в листі до царя Олексія Михайловича від 13 березня 1657 р. він виправдував дії українського війська тим, що польський уряд почав наступ на Україну і домовлявся з ханом про новий похід на неї. Але гетьман не мав наміру підтримувати кандидатуру Ракоція на польський престол. «Спостерігаючи неправди ляцькі... ми поставили для оберігання ваших царської величності українських міст на пограниччі кілька тисяч людей ратних. А потім, як ми достеменно доні далися, ляхи нацьковують різні землі на государя, на вашу царську величність, і на нас, і послали наперед Мислешевського, а потім Ромашковича до хана кримського, все намовляючи на нас. і ми... ратним людям піти звеліли туди, де б неприятелів віри нашої ляхів змогли знайти, а в той час і Ракоцій на них за кривди свої вирушив. А ми не на допомогу Ракоцію те військо послали, щоб його на королівство польське ставити, ми послали для того, щоб неприятелів наших, де вони не з'явилися, за щастя вашої царської величності і допомогою Божою громили» 102.

Пояснення Хмельницького не задовольнили російський уряд. У березні 1657 р. до Польщі був висланий посол Климент Ієвлеп з дорученням заявити протест проти порушення Польщею віленського перемир'я, тобто проти нападів на українські прикордонні землі. Але польські пани від себе подали різні матеріали, які мали скомпрометувати гетьмана: про його допомогу Ракоцієві, про руйнування польських міст і винищення шляхти, про відносини з Швецією та ін. 103 Ці відомості, очевидно, справили деяке враження в Москві, і в червні 1657 р. до Чигирина приїхав царський посол, окольничий Федір Бутурлін з наказом з'ясувати політичну позицію Хмельницького 104.

Бутурлін пред'явив гетьманові ряд обвинувачень: що він підтримує кандидатуру Ракоція на польський престол, хоч польські пани погодилися обрати королем Олексія Михайловича («пошуки кращого від царської величності ви переносите на Ракоція»), що гетьман вступив у зв'язки з шведським королем, незважаючи на те, що король є ворогом російського царя, і допомагає королеві здобувати польські міста: що українські війська разом з семигородським і шведськими воювали проти Польщі, яка мала приєднатися до Російської держави. Бутурлін негативно відгукнувся про окупацію Білорусії Запорізьким військом, закидав Хмельницькому, що той не забезпечує російського війська в Києві квартирами та ін. Нарешті сказав, що всі ці дії гетьмана суперечать присязі, яку він склав цареві. Хмельницький у своїй відповіді Бутурліну кілька разів підкреслював, що він ніколи не відступить від царя. Бутурлін намагався передати дослівно його заяву: «Трактую певне, що і я і всі живущі в Малій роси від його царської величності високої руки невідступні, і просимо вас, щоб ви наше моління і просьбу до царської величності донесли, аби його царська величність кожному, хто нас перед його царською величністю почне звинувачувати, тому вірити не велів 105. Гетьман заявляв, що він і все Запорізьке військо «бажає те бачити і зичить, щоб государ наш, його царська величність . був на Короні польській і приєднана була б Корона польська до його царської величності держави так само, як і Велике князівство Литовське; але й те бажаємо бачити, щоб і сам король польський біля ніг його царської величності смиренно шукав милосердя і був би його царської величності підданим, звеличав би Господь Бог рід християнський над всіма іновірцями» 106.

Хмельницький ще раз пояснив, чому він увійшов у зв'язки з Семигородом і Швецією і яка мета цих зв'язків. «А що ми прибрали до себе в товариство шведа і Ракоція, не погодивши з ним, великим государем. ...то вчинено це від страху... щоб вони, ляхи, не з'єдналися з шведами і з Ракоцієм на розорення наше; а того нікому ми не зичили і не зичим, щоб йому Короною польською володіти, а щоб його царська величність з шведом зволив про мир вчинити згоду; а ми того чаєм, щоб швед на мирний договір погодився; а якщо мирний договір буде недоступний, то ми на свейського короля інший спосіб знайдемо, а нині би розпочату справу з ляхами до кінця привести, щоб всіма великими зусиллями з обидвох сторін, яко вашої царської величності військо... ляхів било, щоб до кінця викоренити і з'єднати-ся з іншими державами не дати» 107.

Свої міркування щодо зовнішньої політики російського уряду гетьман висловив Бутурліну: «Тілько те мені гетьманові дивно, що йому, великому государю, його царської величності бояри доброго нічого не порадять: Короною польською ще не володіли і про мир не домовилися, а з другим панством, з шведами війну почали!» Хмельницький відзначав, що його мирна політика відносно Швеції захистила Україну від наступу шляхти та інших сусідів: «І тільки би я, гетьман, союзною приязню і дружбою з ними, шведами, не з'єднався, то поляки би зі всіма тими, з ким у нас згода, як зі шведами, так і з Ракоцієм, також і з волохами і з мунтянами, з кримськими татарами, і нас би всіх, царської величності підданих, в Малій Росії висікли, і випалили, і пустку зробили; треба було царській величності нас оборонити, коли би його царської величності раті на допомогу не підоспіли, а ми би всі марно згинули, а потім царської величності Російській державі було би не радісно» 108.

Розмова між Бутурліним та гетьманом і старшиною спочатку мала характер суперечки. Російський посол дорікав Хмельницькому за самостійні дії, закидав йому «пиху», протиставляв йому, «простому чоловікові», «божого помазаника» — царя. Хмельницький також «говорив сердито» і закидав цареві «немилосердя» 109. Але згодом Бутурлін переконався, що Хмельницький не має наміру розривати союз з Росією, що він не підтримує Ракоція і не заперечує проти приєднання Польщі до Росії і не збирається настроювати Швецію проти Росії. Тепер він ясно бачив, що вся політика гетьмана спрямована на захист України від наступу шляхетської Польщі. Хмельницький погодився передати шведському послові, який саме приїхав до Чигирина, список «неправд» шведського короля по відношенню до царя та закликати його до миру з Росією. Обіцяв також зараз же надати квартири російським стрільцям у Києві, розглянути непорозуміння, які виникли в Білорусії між російськими заставами та Запорізьким військом, заборонити приймати селян-утікачів та ін. Бутурлін у своєму звіті цареві передав усе те, що гетьман говорив на своє виправдання,— без зауважень і закидів. Отже, розмова російського посла з гетьманом закінчилася повним порозумінням.

***

Ще навесні 1656 р. Богдан Хмельницький захворів, а на початку 1657 р. хвороба набрала небезпечного характеру 110. Не сподіваючись на одужання, він вирішив розв'язати справу успадкування гетьманства. З цією метою скликав на початку квітня 1657 р. старшинську раду за участю представників міст 111. За згодою ради Хмельницький передав гетьманську булаву малолітньому синові Юрієві і про це повідомив царя листом від 23 квітня» 1657 р. «Тебе, великого государя, сповіщаємо, що, почуваючи себе недобре, я за згодою всіх полковників доручив гетьманство сину моєму Юрію Хмельницькому, і за нього низько чолом б'ючи, прошу, щоб й. ц. в. ласкавий до нього був і в постійній ласці своїй тримав» 112.

Гетьманський посол до царя генеральний обозний Федір Коробка в розмовах з думними боярами в Посольському приказі у травні того ж року зазначив: «Гетьманство своє гетьман за старістю і недугою здав за радою полковників і всього війська сину своєму Юрію. Тепер йому 16 років. А хоч дали йому гетьманську булаву, але влади він ніякої мати не буде, доки живий буде його батько; всім володітиме і гетьманом називатися і писатися буде його батько, Богдан Хмельницький» 113. Треба відзначити, що рішення Хмельницького зробити посаду гетьмана спадковою викликало невдоволення певних кіл старшини. На гетьманство претендував, насамперед, Іван Виговський, який, скориставшись хворобою Хмельницького, захопив у свої руки фактичне правління країною. При підтримці полковників-шляхтичів він готувався до розриву союзу з Росією. Хмельницький дізнався про ці заміри Виговського і дуже гостро реагував на них 114.

Передаючи гетьманство Юрієві, Богдан Хмельницький мав на меті насамперед не забезпечення династичних інтересів, а збереження .і закріплення зв'язків України з Російською державою. Це був основний напрям його політики від самого початку Визвольної війни. Він ніяк не міг погодитися на те, щоб прихильники панування шляхетської Польщі знову взяли верх на Україні.

Богдан Хмельницький залишив синові саме такий заповіт, і це видно, зокрема, з його бажання, щоб Юрій мав благословення московського патріарха. Генеральний обозний Федір Коробка, як посол гетьмана, передав це бажання в Москві: «А гетьман і все військо, всі від малого до великого, бажають того, щоб святіший Никон, патріарх московський, зволив приїхати до Києва і там поблагословити... гетьманового сина на гетьманство. Всі вони будуть раді патріаршому приїзду 115. Церемоніал патріаршого благословення, якому тоді надавалося особливого значення, мав ще тісніше зв'язати молодого гетьмана з Російською державою. Після тривалої і тяжкої хвороби ранком 27 липня (6 серпня н. ст.) 1657 р. Богдан Хмельницький помер у Чигирині 116. Похорон гетьмана було призначено через чотири тижні, щоб встигли приїхати в Чигирин представники всього Запорізького війська.

Український народ з великим жалем і сумом сприйняв вістку про смерть Богдана Хмельницького, «і плакали багато над гробом вождя свойого» 117. У день похоронів, 25 серпня, тіло Богдана Хмельницького було перевезено з Чигирина до Суботова і поховано к кам'яній Іллінській церкві, яку він за життя збудував 118. Попрощатися з гетьманом прибуло дуже багато людей. Літописець Самовидець писав, що на похороні Богдана Хмельницького «безліч народу, а найбільше людей військових було» 119.

У народній думі співається по те, як Хмельницького поховали за старим козацьким звичаєм:

Тоді ж козаки штихами суходіл копали.
Шликами землю виносили,
Хмельницького похоронили:
Із разних пищаль подзвонили.
По Хмельницькому похорон счинили 120.

Невідомо, чи труна Богдана Хмельницького залишилася на місці поховання. У «Чернігівському літописі» XVIII ст. було вміщено відомості, що 1664 р., коли польсько-шляхетські війська захопили Чигирин, за наказом Стефана Чарнецького тіло Богдана і тіло його сина Тимоша були видобуті і викинуті з домовини 121. Але ця вістка не підтверджується документами і не вважається достовірною.

Початок розділу "Останні роки життя і смерть Богдана Хмельницького"

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Серед територiй заселених автохтонним українським населенням Пiдляшшя, а зокрема його пiвнiчна частина, розташована зараз в межах Польщi на правому березi Бугу, займає особливе мiсце. Регiон цей бо, аж до останнiх десятирiч ХХ ст., майже нiчим не зазначав назовнi своєї приналежностi до українського нацiонального простору.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka