Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 вересня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Голосуючи на Всеукраїнскому референдумі...
Володимир Сергійчук - "Український Крим"

Голосуючи на Всеукраїнскому референдумі, кримчани не прислухалися до Бахарєва й «Крымской правды»

Трагічні наслідки сімдесяти чотирьох років панування більшовицької влади не обмежилися лише численними безневинними жертвами в період цієї вакханалії. Вони нагадують про себе й тією спадщиною її національної політики, коли цілі народи інтернувалися на інші території, що залишилося на довгі роки вогнищем міжетнічних конфліктів, ускладнюючи процес самовизначення й відродження власної державності.

Коли ж з другої половини 80-х років XX століття розпочався закономірний історичний процес розпаду більшовицької імперії, то комуністична номенклатура, аби її зберегти і самій втриматися при владі, вдалася до розпалювання російського націоналізму, хапаючись за нього, як за рятівне коло.

Розуміючи, що доля СРСР залежить насамперед від позиції України, Москва вдалася до провокування сепаратистських настроїв у різних регіонах цієї республіки. Скажімо, раптом виникає проблема русинства в Закарпатті, яку створюють за допомогою заокеанських ділків від науки, розпалюються пристрасті навколо сумнозвісної Донецько-Криворізької республіки...

Але особливу ставку зроблено на відірвання Криму від України. На думку відомого українського політика Миколи Поровського, це має свої закономірності, оскільки зареєстровані на півострові 160 тисяч членів КПРС завжди були найконсервативнішою частиною компартії. Чи не половину з них становили відставники армії, військово-морського флоту, КДБ, політорганів та пенсіонерів з компартійної номенклатури. Ці люди особливо насторожено сприйняли процеси демократизації, що розпочалися в Україні, і протидіяли будь-яким демократичним змінам на півострові.

Особливе несприйняття викликали у них процеси українського національного відродження. Щоб протидіяти цьому, в надрах Кримського обкому партії зародилася і вже в 1988 році на обласній партконференції дістала схвалення ідея утворення автономії, аби в такий спосіб відгородитися від національно-визвольних процесів, що відбувалися в Україні (Голос України. - 1995. - 1 червня).

Прискорений процес її втілення в життя активізувався після того, як Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет Української РСР.

До руйнівного процесу цілісності території УРСР долучилася й Компартія України. На засіданні секретарі-ату ЦК 22 жовтня 1990 року під головуванням Г. Харченка було запропоновано "комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму; Кримському обкому партії виступити з ініціативою прийняття Декларації про статус Криму" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 11. - Спр. 2240. - Арк. 17).

Крім того, спеціальними заходами доручалося секретаріатові ЦК КПУ і Кримському обкому партії "активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму" (там само).

І хоч комуністична більшість у парламенті УРСР гарантувала прийняття відповідного закону в угоду Кремлю, там вирішили перестрахуватися, доручивши кримській партноменкла-турі організувати місцевий референдум з цього приводу.

Слухняно виконуючи ці вказівки, преса півострова розгорнула широкомасштабну пропагандистську кампанію, переконуючи населення, що всі економічні негаразди, які у зв'яз-ку з банкрутством так званої планової економіки дедалі поглиблювалися, зникнуть, як тільки Крим одержить вищий статус.

Що дасть мешканцям півострова перетворення області в автономну республіку, не прорахували ні правознавці, ні економісти, ні історики. За що кримчани голосуватимуть, ніхто не знав, як правило, в масі говорили: потім розберемося. Водночас кримські ветерани закликали не пускати в Крим візитерів із Західної України, заборонити друкувати молодіжній газеті "Крымский комсомолец" статті, які містять іншу від офіційної точку зору на референдум.

До речі, саме ця газета, проаналізувавши ситуацію, що склалася в Криму, устами С. Сосновського 1 січня 1991 року заявила, що на півострові готується "апаратна автономія, за якою ховається апаратна автократія". Однак керівник прес-центру обкому партії В. Козубський заявляв на спеціально скликаному засіданні прес-клубу "Кримської правди" з приводу результатів майбутнього референдуму: "Я впевнений, що переможе здоровий глузд, що кримчани не відмовляться від того, аби стати гос-подарями своєї долі" (Кримська правда. - 1991. - 8 січня).

Наголошуючи на тому, що в області створено могутній народногосподарський потенціал, "Кримська правда", яка особливо старалася довести необхідність виділення півострова в особливий статус, оцінюючи основні виробничі фонди промисловості, сільського господарства, будівництва, зв'язку приблизно в 9 мільярдів, а валовий національний продукт регіону в 11,4 мільярда карбованців, забувала нагадати вклад України в розвиток області, починаючи з 1954 року. Навпаки, з її сторінок систематично велася цілеспрямована агітація проти українського національного відродження. Так, начальник відділу охорони праці науково-виробничого об'єднання "Фотон" М. Чернишов повідомляв кримчанам зі сторінок цього часопису, що в столиці республіки "неприємно вразив жовто-блакитний прапор, що майорів над будинком виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів" (Кримська правда. - 1991. - 1 січня). Нічого не бачу осудливого в самій національній символіці, розповідав далі М. Чернишов, але коли, мовляв, "відкидаються законні державні символи, це не приносить нічого, крім відчуття анархії і насилля" (там само).

Такі пасажі, що кидалися в непоінформоване правдивою інформацією середовище кримчан, сприяли нагнітанню нездорової обстановки в суспільстві, підігріванню напруження у відносинах між росіянами і українцями. Але робилося це свідомо, оскільки ні сам Чернишов, ні журналістка "Кримської правди" Г. Томашевська, яка брала в нього інтерв'ю, навіть не згадали про загальновідоме: на той час біля будинку Київради поряд з національним синьо-жовтим прапором висів і тодішній державний прапор УРСР - червоно-лазуровий.

Економічний ефект від кримських курортів щорічно тоді становив понад 1 мільярд карбованців. Але кримський бюджет мав від цього лише 1 мільйон. На цьому тлі, визнавали місцеві чиновники, - Крим справді колоніальна курортна територія. Але чому так сталося? Чи винна в цьому Україна? Жодного слова.

Щоправда, лунали тверезі голоси, які прямо вказували на винуватця всіх бід, що впали на півострів. Так, начальник підвідділу головного планово-економічного управління облвиконкому Г. Пономарьов, роз'яснюючи причини низької економічної віддачі від курортів для бюджету області, писав, що ще "в 60-х роках ВЦРПС (тобто, Москва - В. С.) передала свої функції в Криму більш як 450 підприємствам, об'єднанням та відомствам різних регіонів СРСР. Як кажуть, від Москви до самих до неосяжних окраїн... У відданні ж шести кримських територіальних об'єднань профспілок зараз тільки 16 відсотків від загальносоюзного фонду здравниць, у яких для кримчан путівки фактично не виділяються. Крім того, місцевим радам заборонено розміщувати на Чорноморському узбережжі Криму заклади відпочинку для місцевого населення" (Кримська правда. - 1991. - 10 січня).

"Рада Міністрів СРСР, - продовжував Г. Пономарьов, - замість того, щоб рятувати кримські курорти, ухвалює, зрозуміло, без будь-якого погодження з облвиконкомом, рішення за рішенням про будівництво нових відомчих здравниць... Практично не беручи участі у формуванні бюджету місцевих рад, центральні відомства не мають наміру це робити і в майбутньому. Тим часом, за економічними розрахунками, тільки платежі за землекористуваннями курортними територіями могли б дати кримським курортам понад 400 мільйонів карбованців на рік" (там само).

Однак, і на цьому треба наголосити, в тій же "Кримській правді", зовсім не аналізувалися економічні зв'язки півострова з іншими областями УРСР. Напередодні кримського референдуму така спроба була зроблена лише раз на сторінках цієї газети заступником голови облагропрому В. Пробийголовою. Він, зокрема, навів дані, які не дуже сподобалися ідеологам кримської автономії: прихід дніпровської води допоміг збільшити середньорічне виробництво зерна більш як удвічі, овочів - в 1,8 раза, плодів і ягід - більш як у 4,5. м'яса - майже в 3,5. яєць - у 4,9 раза.

Тільки завдяки зрошуваному землеробству виробництво всієї сільськогосподарської продукції за період з 1963 року зросло в 2,5 раза, а прибуток колгоспів збільшився майже в 5 разів.

Такі успіхи в сільськогосподарському виробництві, продовжував В. Пробийголова, залежали також і від того, що з України йде повне забезпечення мінеральними добривами, без яких немислимий інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, саме вона майже повністю постачає прокат чорних металів, чавунні, сталеві та пластмасові труби...

Далі В. Пробийголова зробив ще одне дуже важливе уточнення: розвиток потужностей Криму неможливий без енергетичних ресурсів - 7,3 мільярда кіловат-годин електроенергії (91 відсоток) область "імпортує" з України. А це, мовляв, ще раз підтверджує тісний економічний зв'язок з УРСР. Розривати ці зв'язки - нерозумно.

Такі слова, очевидно, вжалили кореспондента О. Базюка, котрий перелякано запитав:

"Чи означає це, що ви проти автономії?"

"Ні в якому разі, - відповів В. Пробийголова, - але в складі України" (Кримська правда. - 1991. - 11 січня).

Це уточнення В. Пробийголова зробив невипадково: кримська влада, хоч і запевняла, що в її плани не входить повернення області до складу Російської Федерації, організовувала референдум з такими питаннями для відповіді, які повністю виключали майбутню долю півострова в складі України. Бо після цього в зручний час планувалося оголосити про відміну Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1954 року (про те, що цей Указ підтверджений спеціальним Законом СРСР, кримська преса замовчувала).

Досягнувши бажаного результату на кримському референдумі 20 січня 1991 року, кримська партноменклатура досить легко подолала й інший рубіж: 12 лютого комуністична більшість у Верховній Раді УРСР ухвалила постанову про перетворення Кримської області в автономну республіку.

Черговим кроком для створення бази для відриву півострова від України був всесоюзний референдум на підтримку оновленого СРСР. Які він мав наслідки, досить промовисто пояснив на пленумі Кримського обкому партії 11 травня 1991 року доцент П. Хрієнко: "За те, щоб бути в складі Союзу РСР на принципах Декларації про державний суверенітет, 17 березня в Криму проголосувало 84,6 відсотка від числа тих, хто взяв участь у голосуванні. Це - факт. Нікуди від цього не дінешся. Але я маю й інший факт. Понад дві третини кримчан, за даними досліджень, якими я керував, ніколи не знайомилися із змістом згаданої Декларації. Переконаний, що й багато присутніх у цьому залі також толком не вникли й її зміст. Виходить так, що загальний рівень нашої політичної культури дозволив голосувати за те, чого більшість не знає" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 55. - Спр. 7021. - Арк. 65).

У той же час місцеві комуністичні лідери на чолі з Головою Верховної Ради Криму Миколою Багровим обмежили доступ на півострів українських газет та журналів, скоротили трансляції українських радіо- та телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочали шалену кампанію дискредитації та паплюження всього українського і всіляке популяризув'ання сепаратистських ідей.

Щоб створити видимість підтримки цих дій населенням, КДБ та військова розвідка Чорноморського флоту через свою агентуру швидко створили маріонеткові організації російсько-націоналістичного спрямування, до яких їм вдалося залучити людей переважно пенсійного віку. На фінансування їх діяльності комерційними організаціями підозрілого походження виділялися величезні кошти, здобуті нерідко в результаті кримінальних афер, як це було зі скандально відомою фірмою "Імпекс 55" (Голос України. - 1995. - 1 червня).

А пленум Кримського - тепер уже республіканського - комітету компартії ставив своїм завданням добиватися: "Невід'ємним правом Кримської АРСР повинні стати власність на землю і природні ресурси, недоторканість території, право самостійно визначати й регламентувати функціонування різних форм власності, визначати політику в питаннях мови, культури й освіти, самостійно здійснювати на своїй території бюджетну, цінову, податкову, кредитну, інвестиційну політику, міжреспубліканські й зовнішньо-економічні зв'язки" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 55. - Спр. 7021. - Арк. 89 - 91). Усе це робилося за сценарієм з Москви, вказівки якої слухняно виконували компартійні чиновники як у Сімферополі, так і в Києві. Недивно, що вони й підтримали гекачепістів у серпні 1991 року.

Але якщо в Києві компартійна номенклатура, рятуючи власну шкуру, з готовністю проголосувала за Акт проголошення незалежності України, то кримська верхівка, яка завжди була тісно пов'язана з московською комуністичною елітою, приділяючи її курортному обслуговуванню надзвичайно багато уваги, за що одержала величезні кошти з партійної каси на створення численних фірм, підкорилася командам з столиці тепер уже сусідньої держави: для того, щоб протидіяти поширенню української державної влади на півострові, Верховна Рада автономії 4 вересня 1991 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет Криму. У цьому документі зазначалося, що Крим вважається учасником союзного договору і зовсім не згадувалося про входження півострова до складу України (Кримська правда. - 1991. - 6 вересня).

Такий крок був можливим уже тому, що кримська компартійна номенклатура не втратила ніяких своїх позицій у зв'язку з підтримкою заколотників з ГКЧП. Вона навіть свого лідера Багрова, котрий відверто став на їхній бік, переобрала на посаді Голови Верховної Ради Криму.

Подібний поворот у кримських подіях заохотив багатьох антиукраїнські налаштованих політиків і політиканів на півострові. Вже згадувана обласна молодіжна газета навіть дозволила собі не опублікувати в черговому номері повідомлення про Акт проголошення України самостійною державою, продовжуючи друкувати карту СРСР і Криму.

Цей же "Крымский комсомолец" уже 24 серпня 1991 року чітко вказав, куди треба повернути вектор місцевої політики: "Остановив танки, Россия спасла Свободу. Но сама она в Крым не придет". Тобто, необхідно ставити питання знизу.

І цей заклик не залишився голосом волаючого в пустині: "Кримська правда" 12 вересня надрукувала статтю депутата Верховної Ради КАРСР В. Межака підзаголовком "Вернути Крим у Росію".

Крим повинен мати автономію в складі Російської Федерації, наголошувалося в цій публікації, або свій окремий вагон у поїзді. Те, що півострів має вже свій вагон у складі Українського поїзду, автора не влаштовувало. Не міг він пояснити читачам і те, що дасть така пересадка.

Та це не обходило ідеологів відділення Криму від України. У ході підготовки до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта про державну незалежність України вони повсякчас переконували місцеве населення, що Крим - це не Україна.

Один з таких - кореспондент "Крымской правды" (після проголошення Україною незалежності редакція демонстративно припинила україномовний випуск, посилаючись на нерентабельність) М. Бахарєв - 5 жовтня глузливо писав: "Захотят ли крымчане жить под жовто-блакитным флагом?"

Цитуючи свою подібну публікацію річної давності, М. Бахарєв зневажливо відгукувався про державницькі устремління українців: "Но толпа, подогретая нацио-налистическими амбициями, не єсть многонациональный народ Украины, мнение которого никто не спросил. И уж, конечно, зто решение вызовет резко негативную реакцию абсолютного большинства населення Крыма, который 36 лет назад был подарен Украине в честь 300-летия ее воссоединения с Россией" (Крымская правда. - 1991. - 18 жовтня).

Ставши рупором російських шовіністів Криму, ця газета аж захлиналася від антиукраїнства. У переддень Всеукраїнського референдуму з її сторінок можна було довідатися, що ніхто практично в Криму не проголосує на підтримку самостійної України, а відтак півострів засвідчить про свою приналежність до Росії. Спеціальна передова М. Бахарєва "Тоска по родине" закінчувалася словами: "Я зачеркну слова "Да, подтверждаю", проголосовав тем самым против независимости Украины". А поряд газета опублікувала зразок бюлетеня з перекресленим словом "Так" (Крымская правда. - 1991. - 30 листопада).

Але населення Криму, в першу чергу, звичайно, українці, більшість яких, незважаючи на асиміляцію, на примусове переписання їх та їхніх предків на росіян, генетичне відчули свою приналежність до України. Вони пішли на виборчі дільниці й сказали своє слово.

З грудня "Крымская правда" змушена була оголосити результати волевиявлення кримчан: 54,2 відсотка від тих, хто узяв участь у референдумі, або 561.498 громадян, висловилися зате, щоб Крим був українським.

Незважаючи на песимістичні прогнози Бахарєва, захотіли жити під синьо-жовтим прапором і 57 відсотків севастопольців.

Коментарів з приводу цих результатів у газеті Бахарєв не опублікував, оскільки цей оракул виявився неспроможним відчути українськість Криму. Він, як і всі російські шовіністи, не зрозуміли, що Крим був українським, і таким він залишиться, його майбутнє - тільки з Україною.

Це змушений був визнати інший ідеолог сепаратизму - вже цитований Межак, який раніше переконував мешканців півострова не голосувати за незалежність України: "поезд ушел, а крымский вагон уже намертво прицеплен к украинскому поезду" (Крымская правда. - 1991. - 26 грудня). Це й справді так, оскільки саме так розпорядилася історія, саме такою є воля місцевого населення: Крим - український.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Розглядаються джерела та аналізується література з історії останнього походу Романа Мстиславича у червні 1205 р. під польське місто Завихост. Автор висловлює сумнів щодо популярної в історіографії версії, що тоді галицько-волинський князь планував здійснити виправу до Саксонії, вважає, що Роман Мстиславич вступив в конфлікт між польськими князями Владиславом Лясконогим та Лешком Бялим. В статті доводиться, що Роман Мстиславич загинув під час пошуку зручної переправи через Віслу у зіткненні його дружини з якимсь польським військом. Наводяться аргументи щодо вірогідного поховання тіла галицько-волинського володаря на території князівської резиденції в князівській родинній церкві св. Пантелеймона біля Галича.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka