Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 липня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Гра в українізацію
Володимир Сергійчук - "Український Крим"

Гра в українізацію

Політика кримських більшовиків одразу після остаточного захоплення влади в 1920 році не відрізнялася від царської стосовно українців. Без перебільшення можна стверджувати, що більшовицька влада цілковито знехтувала тутешнє українство. Сама вона визнавала, що навіть "статистичне управління Криму, публікуючи в 1922 році попередні результати перепису 1921 року, не виділило українців як окремої нації, а віднесло їх до російського населення. В праці С. А. Усова "Историко-экономические очерки Крыма", виданій у 1925 році в м. Сімферополі, при порівнянні двох переписів 1897 і 1921 року національність - українці - також не показана" (ДААРК: Ф. Р-137. - Оп. 6. - Спр. 42. - Арк. 1 зв.). Відтак українське життя на півострові майже зовсім завмерло - не було бодай однієї української школи.

Навіть та школа в Севастополі, яку організували на початку 1918 року на свої кошти самі українці, утримуючи 6 класів до 1921 року, була більшовиками розпущена, оскільки приміщення вони зайняли під військову частину. Взимку 1921 - 1922 років у колишній українській школі розмістили російську, посилаючись на те, що це - побажання батьків (там само: Ф. Р-663. - Оп. 1. - Спр. 1194. - Арк. 2).

Незважаючи на те, що з 1923 року в СРСР здійснювалася так звана коренізація, "питанням культроботи серед українців Криму на рідній мові ніхто до нинішнього часу (1928 року - В. С.) не займався, і ні по лінії Наркомосвіти, ні по лінії профспілковій таке не обговорювалося і не ставилося на обговорення навіть у порядку вивчення" (там само. - Арк. 2).

Скажімо, планом з розвитку освіти на 1925 - 1926 навчальний рік на півострові передбачалося мати 359 татарських шкіл, 289 - російських, 131 - німецьку, 11 - грецьких, 10 - вірменських, 5 - єврейських, 3 - болгарських, 2 - караїмських, і жодної - української (там само. - Оп. 1. - Спр. 202. - Арк. 96 зв.). Свідчення того часу, як архівні, так і газетні, стверджують, що кримська влада регулярно збирала представників різних меншин, обговорювала з ними проблеми їхнього національно-культурного будівництва. Наприклад, у 1926 році Президія Кримського центрального виконавчого комітету вважала за необхідне підтримати 6 пропозицій Кримнаркомосвіти у зв'язку з першою конференцією безпартійних вірменів, зокрема: при розгалуженні шкільної мережі на майбутній бюджетний рік приділити увагу найширшому охопленню дітей вірменського населення, як міста, так і села; поклопотатися запрошенням підготовлених учителів і своєчасною передплатою навчальних посібників, рекомендацій, літератури, газет вірменською мовою; перетворити деякі вірменські школи першого ступеня (Керч, Сімферополь) в школи-семирічки без переведення їх на самоокупність (Державний архів Севастополя: Ф. Р-79 - Оп. 1. - Спр. 213 - Арк. 1-а).

Кримська освітня влада навіть листувалася з Наркоматом освіти УРСР, але тільки з приводу скликання першої Всекримської конференції трудящих... євреїв, видання болгарської літератури та надсилку навчальних програм (ЦДАВОВУ: Ф. Р-166. - Оп. 6. - Спр. 1222. - Арк. 20).

Подібної уваги про розвиток української школи ми не зустрічаємо.

Тому й не дивно, що, оглядаючи роботу з національного будівництва на початку грудня 1926 року, власті Криму виділили росіян, татар, німців, євреїв, греків, болгар, вірмен, а також згадали "інших", куди віднесли караїмів (5 000 осіб), поляків(3 000), естонців (3 000), чехів (2 000), циганів(1 500) та італійців(650). Про українців - знову ні слова (там само: Ф. 663. - Оп. 1. - Спр. 991. - Арк. 2 - 3).

Підстави для сумнівів щодо справжньої кількості українців у Криму дають і офіційні матеріали перепису 1926 року. Зокрема, в них вказується, що всього українців у Криму налічується 77 123 особи, в тому числі немісцевих - 43 214 (Всесоюзная перепись населення 1926 года. - М., 1930. - Т. 39. - С. 19). Але там же є посилання й на те, що вихідців з України налічується 72 289 (там само. - С. 34 - 35).

Зокрема, з Мелітопольського округу їх було 14.358, Херсонського - 7.694, Одеського - 4.026, Харківського - 3.548, Дніпропетровського - 4.024, Київського - 2.920, Запорізького - 2.496, Кременчуцького - 2.767, Маріупольського - 2.383, Полтавського - 2.609, Миколаївського - 1.960, Роменського - 2.186, Шевченківського - 2.244, Прилуцького - 1.753, Вінницького - 584, Лубенського - 1.582, Зінов'ївського - 1.428, Кам'янецько-го - 1.703, Конотопського - 1.174, Ста-лінського - 572, Чернігівського - 1.151, Білоцерківського - 1.074, Криворізького - 781, Глухівського - 997, Уманського - 922, Таганрозького (якраз перед переписом він був переданий до Росії) - 589, Сумського - 571, Луганського - 447, Волинського - 621, Молдавської АРСР - 468, Первомайського - 386, Могилівського - 498, Бердичівського - 443, Ніжинського - 445, Тульчинського - 299, Проскурівського - 351, Шепетівського - 285 (там само. - С. 34 - 35). А якщо додати сюди переселенців з Кубані, Слобожанщини, Донщини, що тоді масово прибували на півострів в організованому порядку, хіба не знайдеться серед них чимало тих, у кого в жилах текла українська кров?

Наприклад, українців у Кубанському окрузі тоді налічувалося 915 450 (там само. - С. 146) - майже вдвічі більше, ніж росіян. А переселилося з Кубанського округу на півострів на час перепису - 1 147 (там само. - С. 34).

З інших, густо заселених українцями регіонів РРФСР, станом на 1926 рік до Криму прибуло: з Курщини - 6.736 осіб, Брянщини - 4.237, Чорноморщини - 605, Донщини - 1.154, Вороніжчини - 1.660, Саратовщини - 1.690 (там само. - С. 34 - 35).

Про те, що українці поза межами Криму на той час ще намагалися зберігати своє національне обличчя, свідчать матеріали про динаміку нашого етносу в найближчому до півострова Мелітопольському повіті, який завжди поставляв людські ресурси за Сиваш. У 1925 році, наприклад, на Мелітопольщині із загальної кількості шлюбів 4 571 винятково українських було зареєстровано 4 179. Українці, крім того, в 305 випадках одружилися на росіянках, у 14 - на польках, у 9 - на болгарках, у 5 - на єврейках, у 11 - німкенях, у 1 - на вірменці (Материалы по статистике Мелитопольского округа за 1925 год. - Мелітополь, 1926. - С. 7).

Тож є підстави засумніватися в реальному стані національної структури Криму в середині 20-х років. Тим паче, що офіційно названу кількість українців одразу ж після перепису 1926 року спростовували насамперед самі вони. Так, у їхньому зверненні до Президії Кримського центрального виконавчого комітету, зокрема, зазначалося: "Вказана кількість є применшеною через неправильні записи перепищиків, котрі, як це спостерігалося в Сімферополі, з деякими українцями доходили до суперечки про національність, і в силу байдужого ставлення самого населення до анкетних питань про національність. Насправді ж українське населення Криму становить від 15 до 16 відсотків усього населення, якщо взяти до уваги статистичні дані довоєнного періоду і ту обставину, що відпливу українців з Криму не спостерігалося, а навпаки, починаючи з 1923 року, помічається великий наплив їх з України" (ДААРК: Ф. Р - 663. Оп. 1. - Спр. 1194 - Арк. 2). З цього приводу з'явилася і газетна публікація в Харкові, в якій підкреслювалося, що "Крим. ЦСУ абсолютно не приділило уваги виділенню українців у самостійну національність" (там само: Ф. Р-137. - Оп. - 1. - Спр. 300. - Арк. 15).

Однак, незважаючи на це, українців у Криму продовжували ігнорувати. Так, у виданій у 1929 році вже згаданій книжечці П. Нікольського "Крым. Население" українці взагалі виключені з переліку етносів навіть за матеріалами перепису 1926 року. Їх називають лише в зв'язку з так званою російською групою, куди, крім них, зараховують великоросів і білорусів (Никольский П. Крым. Население. - С. 13).

Що стосується сільського українського населення, то згідно з переписом 1926 року його налічувалося в Криму 51.436 осіб. Щодо чисельності воно посідало також третє місце після татар (146.717) і росіян (131.802). Решту селян становили німці (40.160), болгари (10.916), греки (9.103), представники інших народів. Найменше наших співвітчизників було в південних районах Криму, здавна освоєних татарами. В такому суто татарському районі, як Судацький, українців налічувалося всього 505 осіб; у Бахчисарайському їх мешкало 674; в Карасубазарському - 895 (тут, до речі, були населені пункти, де вони становили більшість, скажімо, Джемрек, Султан-Сарай, Мусабіє, Урус-Ходжі); 1015 українців проживало в Севастопольському - районі масового розселення татар, 1 698 - в Ялтинському.

Українці переважно мешкали на той час у степових районах Криму. В Керченському їх проживало 12.294 - майже стільки, скільки й росіян - 12.822. У 69 населених пунктах цього району українці становили більшість. До власне українських поселень у той час належали Бакси, Джаржава, Катерліс, Мескечі, Новомиколаївка, Старий Карантин, Остабань, Паша-Салин і багато інших.

Другим за кількістю українців був Джанкойський район - тут їх проживало 11.433. Українське обличчя зберігали Армянськ, Біюк-Кият, Воронцовка, Ішунь, Новоіванівка, Тарха, Кула та ще близько ста поселень.

Населених пунктів з переважно українським населенням чимало налічувалося також у Євпаторійському і Сімферопольському районах, де чисельність їх становила відповідно 10.601 і 10.076 осіб. Окремими невеликими групами проживали наші співвітчизники у Феодосійському районі - загалом 2.245 осіб. До речі, українські родини в кримському селі були, як правило, багатодітними. Наприклад, товариство зі спільного обробітку землі в селі Бараб Сімферопольського району в 1925 році в заяві на виділення вільних угідь засвідчувало ось так про своїх членів: Гончаренко Левко Іванович - 6, Гончаренко Панас Федорович - 5, Гончаренко Антон Федорович - 4, Гончаренко Касьян Леонтійович - 7, Гончаренко Іван Харитонович - 9, Гончаренко Костянтин Харитонович - 4, Гончаренко Федір Миколайович - 8, Щербина Григорій Харитонович - 6, Щербина Олексій Трохимович - 5, Щербина Дмитро Романович - 9, Чуприна Василь Іванович - 7... (ДААРК: Ф. Р-663. - Оп. 1. - Спр. 375. - Арк. 192 - 194).

Щоправда, додаткової землі українцям з цього села не виділили, оскільки на ній розташували комуну "Червоний орач", що складалася з демобілізованих червоноармійців (там само. - Арк. 191).

Не дочекавшись почину згори і не побачивши навіть ознак того, що питання про національно-культурні потреби українців буде вивчено і опрацьовано, представники нашого етносу в містах Криму почали самі організовано заявляти про себе і домагатися своїх прав. Однак це не давало помітних результатів. Замість допомоги їм доводилося відчувати нові перепони і гіркі розчарування. Наприклад, утворений у Ялті в 1926 році "Червоний куток", навколо якого об'єдналося 150 українців, не добився протягом півтора року приміщення й матеріальної допомоги і змушений був ліквідуватися.

З великими труднощами українцям Сімферополя вдалося в березні 1926 року отримати дозвіл на відкриття Українського клубу, члени якого протягом трьох років не могли добитися відповідного приміщення, тулячись у приймах у різних школах вечорами у маленьких кімнатках. Та дотація в сумі 50 карбованців на місяць, яку Український клуб одержував з жовтня 1927 року, природно, не могла задовольнити потреб ні бібліотеки, ні клубу з його гуртковою роботою (там само: Ф. Р-663. - Оп. 1. - Спр. 1194. - Арк. 2 зв.).

У скрутних умовах перебувала й початкова українська школа, відкрита на вимогу батьків-українців у 1927 році. Тулилася вона в двох кімнатках у приміщенні 2-ї об'єднаної школи. У них на площі 53 квадратних метри розміщувалися: сама українська школа, бібліотека, клуб, хоровий, драматичний і музичний гуртки, читальня. Крім того, в цьому приміщенні працювало товариство "Взаємодопомога" (там само. - Арк. 2 зв.).

У подібному становищі опинилися і українці Севастополя, де їх було досить багато, зокрема, серед військових налічувалося близько 75 відсотків. З 1925 року припинив існування український театр, який користувався значним успіхом не лише серед українців, але й росіян. На початок 1927 року в Севастополі не було навіть українського клубу, в той час, як менш чисельні національні меншини - вірмени, грузини та інші - мали можливість відвідувати свої культурно-освітні організації (Вісті (Харків). - 1927. - 1 лютого).

Що стосується національно-культурної роботи в українських селах Криму, то її, як такої, взагалі не велося. У хатах-читальнях не було жодної української книги, газети чи журналу. В більшості українських сіл учителі, ніби спеціально, - росіяни, а в неукраїнських селах якраз було зосереджено більшість педагогів-українців (там само. - Арк. 3).

З приводу відкриття українських шкіл у селах, в Наркоматі освіти Кримської АРСР відповідали: мовляв, селяни не цікавилися українізацією. А тому керівники українських організацій Криму висували своє запитання до влади: "А чи проробив Наркомосвіти з наукового боку і з точки зору педагогічної доцільності питання про українізацію шкіл з тим, щоб у подальшому провести кампанію постановки питання перед селянами на місцях? Ні. Якщо міські українці почали ставити питання про нацшколу, то селяни не тільки не відмовляться, але навпаки, будуть ще вдячні. Треба тільки підійти до питання серйозно, продумано, а головне без усяких упереджень" (там само. - Арк. 3).

Гіркоти українцям додавалося від того, що про все це говорилося на всекримській нараді з культроботи серед нацменшин, але нічого не змінювалося. Тому в 1928 році вони вважали за доцільне заявити: "необхідно визнати, що злочинним було б з нашого боку безкінечно вмовляти масу і мовчати, не доводячи до відома вищих властей Кримської АРСР (там само. - Арк. 3 - 3 зв.).

Перед Президією Кримського виконавчого комітету (в копіях обкому ВКП(б) і Кримській раді профспілок) правління Сімферопольського Українського клубу і Сімферопольського українського товариства "Взаємодопомога" клопоталися про вирішення таких питань:

"а) обговорити своєчасність, культурну і політичну доцільність розв'язання національно-культурних потреб українського населення Криму;

б) запропонувати Наркомпросу Криму негайно створити компетентний дорадчий орган для вивчення з наукового боку і педагогічної доцільності питання про культроботу серед українського населення Криму рідною мовою, а також для проробки практичних заходів у цьому питанні (перекидання вчителів, влаштування курсів українознавства для них, проведення роз'яснювальної кампанії на місцях та інше), допустивши до участі в цій нараді культпрацівників місцевого українського клубу і Севастопольської української школи;

в) через складність питання, значимості маси і відсутності в апараті відповідних культпрацівників для спрямування роботи в подальшому, запропонувати Наркомосвіти негайно організувати в себе підсобний орган з роботи серед українського населення, для чого місцевий український клуб перевести на становище "Будинку української соціалістичної культури" (Будинок просвіти) загальнокримського масштабу, в якому зосередити напрямок і керівництво шкільним і позашкільним, а також політичним вихованням української маси;

г) запропонувати ОМХу м. Сімферополя негайно надати для українських організацій (клубу, школі, тов-ву Взаємодопомоги) відповідні приміщення, по можливості в центрі міста, маючи на увазі розкиданість українського населення і значність маси;

д) беручи до уваги, що засобів на національну культроботу серед українського населення до цього часу не витрачалося і що Сімферопольська міськрада матеріально також допомогти не може, асигнувати з коштів КримЦВКа на облаштування бібліотеки, організацію українського театру і на витрати по організації клубів у м.м. Севастополі і Ялті 6.500 карбованців (з них на театр 3.500 карб. - до включення його в бюджет Наркомосвіти)" (там само. - Арк. 3 зв.).

Яких заходів було вжито через півроку після подання цієї записки, можна судити з поміток на ній, датованих кимось з кримських керівників 16 січня 1929 року: "Погіршення з шкільним і клубним приміщенням (учнів з 44-х стало 109, а кімнат прибавили дві маленьких для класів, вселивши туди ж школу-грамоту (заняття вечором). Поряд з цим, де був клуб і школа, вселили школу безпритульних, заняття останніх з 2 - 6 г., і там же заняття до 7 г. вечора з учнями 2-ї семирічки. Звідси висновок - для бібліотеки, клубу і гуртків місця немає... Для сіл. Видано 10 бібліотек-пересув. (на укр. мові)..." (там само. - Арк. 3 зв.).

Цілком можливо, що такий стан українства в Криму змусив місцеву більшовицьку владу розглянути цю проблему, оскільки з Кремля саме тоді дуже часто проголошували гасла про успішну коренізацію національних меншин, крім того, й власті УСРР певною мірою висловлювали занепокоєння неувагою до українців півострова. А тому за рішенням Президії Кримського Центрального виконавчого комітету від 12 квітня 1929 року вже до 1 травня в Сімферополі було підготовлено матеріали й висновки щодо здійснення низки підготовчих заходів щодо переведення на українську мову шкіл і політпросвітніх закладів у місцях компактного проживання нашого етносу.

Зокрема, було встановлено, що "всі головні риси, властиві кримським українським населеним пунктам, притаманні і діалектним групам південно-українського говору, який ліг в основу літературно-розмовної української мови.

Російська культура дуже мало, якщо не зовсім невеликий виявила вплив тільки на незначну заможну частину освіченого населення, яка користувалася українсько-російським жаргоном для відповіді росіянам і взагалі особам з міст. У сільському й домашньому спілкуванні існує говір переважно український. Що ж стосується населених українських пунктів, віддалених від міста і пізнішого утворення, як Чистеньке, Бешарань, Миколаївка, Іванівка, Контуган (Сімферопольського району) і всіх населених пунктів Джанкойського і Євпаторійського районів, то в таких говір і побут залишився в повній українській своєрідності" (там само. - Оп. 2. - Спр. 141. - Арк. 1 зв.).

Цікавими виявилися під час опитів в українських селах відповіді учнів. На запитання російською про введення української мови "зустрічає мовчанка або рідкі, пасивні, поза емоційними переживаннями відповіді з одного-двох і не більше трьох-чотирьох слів по-російськи з лексикону поставлених запитань речень учителя, або відповіді, повні емоційних переживань на рідній мові (Катерліс), або байдуже слухання "лекції-бесіди" поза активністю переживань (Бакси)" (там само. - Арк. 1 зв. - 2).

З цього було зроблено висновок, що "учитель, культпрацівник - "напівіноземець", якого часто доводиться зустрічати в українських населених пунктах, не володіючи рідною мовою села, в процесі роботи культзакладів живе своїм емоційним життям, а аудиторія в стороні від таких. Відсутність роботи на рідній мові сковує особу, знижує активність і загальний розвиток" (там само. - Арк. 2).

А тому в доповіді, з якою виступив представник Українського педколективу Згоровський, чітко вказувалося: "в постановці питання про можливість, необхідність і доцільність переведення культпросвітзакладів на рідну мову перед населенням необхідно зробити висновок як правильності чи політ. і педагогічної неграмотності постановки тов., що проводили кампанію" (там само. - Арк. 2).

З доданих протоколів було однозначно видно, що в таких населених пунктах Керченського району, як Бакси, Булганак, Катерліс, де опитування проводилося винятково уповноваженими Наркомату освіти, населення схвалило і визнало доцільним переведення культзакладів на українську мову. А в селах Нова Миколаївка і Джаржава, де належної підготовчої роботи не було проведено, відповіді звучали так: "населення поки що не бажає, хоч і говорить по-українськи" (там само. - Арк. 2).

У Джанкойському районі опитування українського населення щодо переходу на рідну мову здійснювалося завідуючими існуючих російських шкіл, а тому зовсім не випадковими виявилися висновки.

"За матеріалами стат. управління: село Ново-Павлівка - 90% українців, у зав. школою Гончарової - жодного. Населення не погодилось.

За матеріалами стат. управління: село Біюк-Кият - 98% українців, у Ляшкової, яка проводила кампанію, "діти абсолютно не знають української мови, а тому населення не бажає перевести (школу - В. С.) на рідну мову".

За матер. стат. управління: село Карт-Козак - 98% українців, уч. Миряшина: "діти народилися в Криму і більше балакають російською мовою, а тому громадяни категорично відмовляються від переведення викладання на українську мову", і далі за національність: "у всіх групах діти - малороси". За матер. стат. управл.: с. Магазинка - 54%. "Шкільна рада вважає, що українську мову можна ввести як предмет, хоча діти, як і дорослі, розмовляють російською". По селу Коз. Шагин - "ввести як предмет".

По Середн. Сараю Воронц. с/р - 92%, кампанію проводила вчит. Саблаєва. "Населення вважає українську мову абсолютно непотрібною в кримських умовах, а тому, беручи до уваги вищесказане, збори просять вести навчання, як і донині, російською".

По Воронцовці - 80%. Кампанію проводив уч. Морозов. "Через те, що жителі сел. Воронцовка всі народжені в Криму і нічого спільного з Україною не мають, тому введення української мови не бажають".

По Керчен. дільниці № 4 кампанію проводила уч. Дем'янова - "Українську мову ввести як предмет в обов'язковому порядку".

По сел. Тархи - 96%. Кампанію проводила вч. Ветвицька: "Діти розмовляють абсолютно інакше, ніж на Україні", а тому "більшістю голосів постановили продовжувати навчання російською мовою".

По сел. Тюбей (сільгосп.), уч. Поль - "Населення визнало необхідним переведення школи на українську мову".

Сел Булат-Коджа і Джанжора - уч. Шкарупо: "Населення не погодилося на переведення". Обговорення немає в протоколі.

Сел. Магазинка - "Вважати недоцільним перехід школи на українську мову. Крім того, дітям створюється подвійне навчання - вчити російську мову й українську мову окремо".

Сел. Магит. Кампанію проводила сільрада. - "Українську мову ввести як предмет" (там само. - Арк. 3 - 3 зв.).

Ознайомившись з документами так званої роз'яснювальної роботи щодо українізації шкіл у Криму, можна побачити - і це визнавалося в Сімферополі ще в 1929 році, - що ті, кому доручили опитати населення, відповідних інструкцій з боку відділів та Наркомату освіти КАРСР не мали, а більшості з них "українська соціалістична культура, а також доцільність побудови педпроцесу на рідній мові абсолютно чужа, неприйнятна, не кажучи вже про результати, пов'язані з особистими несприятливими наслідками, як-то: переведення по службі через незнання мови, курси по перепідготовці, якщо населення погодиться на переведення" (там само. - Арк. 3 зв.).

Зазначені матеріали вказували на те, що навіть і ті села, які вирішили переводити свої школи на українську мову ще в 1928 році, як у Тюбеї Джанкойського району, могли розраховувати на це лише в 1930/31 навчальному році, оскільки і тут, і в інших українських селах району "зустрічаються ті, що володіють вірменською та іншими мовами, але не володіють мовою села (українською)" (там само. - Арк. 3 зв.).

У Євпаторійському районі місцевий відділ освіти відзначався повною байдужістю до переведення в українських селах шкіл і культпросвітніх закладів на рідну мову. Дійшло то того, що з багатьох українських сіл приходили "казусні" відповіді на зразок: "украинцев нет". І це в той час, коли процес створення багатьох населених пунктів у районі відбувався в 1922 - 1923 - 1924 роках шляхом переселення селян Подільської та Київської губерній на запасний земельний фонд (там само. - Арк. 3).

Що стосується Сімферопольського району, то в ньому роз'яснювальна кампанія була проведена лише в селі Миколаївка і в місті, де вже існували українські школи. Ставилося питання про відкриття такої і в Іванівці та Контугані. Відкрити їх міг би член президії Українського обласного педколективу Молдавський, завідуючий школою в Миколаївці (там само. - Арк. 4).

Хоч і з великими потугами, але процес українізації Криму поступово відбувався. На Всекримській конференції нацменшин у 1930 році відзначалося, що на півострові вже організовано близько 17 самостійних українських шкіл, у тому числі одну неповносередню (там само. - Спр. 626. - Арк. 69 - 70). Крім того, планувалося відкрити найближчим часом 1 хату-читальню, 2 червоних кутки, 1 клуб та 1 бібліотеку (там само. - Арк. 73). Як було здійснено ці плани сказати сьогодні важко, оскільки архівних матеріалів не збереглося. За твердженням же тодішніх керівників освіти півострова (О. М. Желєзнов, О. А. Шендель, Г. М. Пантелейчук), на початку 30-х років у Криму було понад сорок шкіл з українською мовою навчання (там само: Ф. Р-3026. - Оп. 4. - Спр. 736. - Арк. 56 - 57).

На жаль, плани з розвитку освіти українською мовою в Криму мали підтримку лише до кінця 1932 року, коли відомою постановою ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР було зупинено процес українізації на всій території Радянського Союзу. В цьому документі, зокрема, вказувалося, що "ЦК ВКП(б) і РНК СРСР рішуче засуджують виступи і пропозиції, які виходять від окремих українських товаришів, про обов'язкову українізацію цілого ряду районів СРСР (наприклад, в ДСК, Казахстані, Середній Азії, ЦЧО і т. д.).

Подібні виступи можуть грати на руку тим буржуазно-націоналістичним елементам, які, будучи вигнаними з України як шкідливі елементи, проникають у заново українізовані райони і ведуть там розкладницьку роботу" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 2-а - Спр. 5282. - Арк. 4).

У зв'язку з цим Москва пропонувала керівництву вказаних регіонів "негайно призупинити подальшу українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, пресу і видання на російську мову і до осені 1933 року підготовити перехід шкіл і викладання на російську мову" (там само. - Арк. 4).

І хоча Крим не називався в згаданій постанові, однак вона була сигналом до згортання українізації на півострові. На закритому засіданні колегії Наркомату освіти КАРСР 19 березня 1933 року було ухвалено рішення "посилити більшовицьку пильність, зміцнити безпосередньо живе керівництво підвідомчими організаціями й повести ще енергійнішу та рішучішу боротьбу з буржуазно-куркульськими та націоналістичними тенденціями" (ДААРК: Ф. Р-20. - Оп. 10. - Спр. 113 - Арк. 1). Зрозуміло, що насамперед це стосувалося українського питання. З того часу в документах не йшлося вже про задоволення освітніх і культурних потреб місцевих українців рідною мовою. Незважаючи, звичайно, на те, що їхня кількість збільшувалася тут рік у рік. Так, якщо в 1930 нашого етносу в Криму налічувалося 79.165 (ДААРК: Ф. Р-663. - Оп. 2. - Спр. 550. - Арк. 49), то в 1939 - 154.123 (там само: Ф. Р-219. - Оп. 1. - Спр. 115. - Арк. 15).

Щоправда, незважаючи на повторне підтвердження таємної директиви Наркомосвіти РРФСР від 9 липня 1933 року про безумовне переведення українізованих шкіл на російську мову (ДААРК: Ф. Р-20. - Оп. 3. - Спр. 113. - Арк. 53), ще в 1937 - 1938 навчальному році функціонувало 2 школи в - у Сімферополі та Красноперекопському районах (там само: Ф. Р-3026. - Оп. 4. - Спр. 736. - Арк. 56).

У 1940 - 1941 навчальному році вже діяла одна - середня, де в 17 класах вчилося 569 учнів (там само. - Арк. 56). А за тогочасними даними Наркомату освіти КАРСР про розподіл учнів за рідною мовою, українських дітей у школах півострова навчалося 7 716: у початкових класах - 4 202, V - VII - 2 956, VIII - Х - 558 (там само: Ф. Р-20. - Оп. 10. - Спр. 208. - Арк. 37 - 37 зв.).

Скажімо, в Ак-Шеїхському районі, де не було української школи, українських дітей було більшість, у Джаманадській і Кизильбайській початкових, Монайській неповносередній, а в інших - не менше третини (там само. - Спр. 42. - Арк. 2 - 22).

До речі, з інших національних меншин Криму німецьких дітей у школах налічувалося тоді 7 388, єврейських - 3 338, вірменських - 1 269 (там само. - Спр. 208. - Арк. 37 - 37 зв.).

Природно, що таке ставлення до навчання українських дітей рідною мовою в Криму, взагалі до розвитку української культури не сприяло зміцненню національної самосвідомості нашого етносу на півострові. Багато українців не тільки не користувалися материнською мовою, а й байдуже ставилися до того, що їм змінювали національність.

Це, до речі, яскраво ілюструється порівнянням темпів приросту населення. Станом на 1930 рік сільське українське населення півострова зросло лише на півтори тисячі осіб і сягнуло 52 950 (там само. - Ф. 663. - Оп. 2. - Спр. 550. - Арк. 49). У містах чисельність українців зросла до 23 930, а в селищах міського типу - до 2 285 (там само. - Арк. 49).

За своєю загальною кількістю - 79 165 - українці в Криму станом на 1930 рік посідали, як і чотири роки перед тим, третє місце: росіян налічувалося тоді 324 415 (на селі - 131 655), а татар - 196 255 (там само - Арк. 49).

Однак протягом тридцятих років темпи приросту українського населення Криму різко зросли навіть порівняно з російським. Так, у 1939 році чисельність українців становила 154 123 особи, тобто в два рази більше, ніж у 1930 році, в той час як приріст росіян знизився порівняно з попереднім десятиліттям - їх на півострові тепер було 558 481 (там само: Ф. Р-137. - Оп. 9. - Спр. 14. - Арк. 1).

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Описуючи похід Аттіли в Італію, Йордан зауважує, що по завершенні його король гунів повернув своє військо і рушив на північ - “за Данубій” (Дунай). Куди ж пішов Аттіла з Італії і де ж був центр його земель?

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka