Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Імперська політика русифікації на Стародубщині

Імперська політика русифікації на Стародубщині.

Адміністративні та економічні аспекти імперської політики на Стародубщині. Політика брехні та розбрату. Зубожіння місцевого населення. Індустріалізація. Переселення до Сибіру. Перепис 1897-го року. Український дух стародубської народної культури 19-го ст.

19-те століття позначилося для Стародубщини новим сплеском активності імперської адміністрації у намаганні перетворити цей край з українського на російський. Імперський уряд чудово розумів, що у роки Гетьманщини Стародубський полк був найрозвинутішим економічно серед усіх козацьких полків України, тому російська влада намагалася зробити все можливе, аби позбавити Україну тієї міцної бази, якою була для неї саме Стародубщина. З цією метою російська адміністрація у краї провадила тотальну русифікацію, підтримуючи неукраїнські елементи на Стародубщині, й у першу чергу росіян-старообрядців, протиставляючи їх адміністративно та економічно стародубським українцям.

Початок цьому процесові був покладений адміністративною реформою імперського уряду, згідно з яким на стародубських землях, що входили тепер до складу Чернігівської губернії, старі козацькі міста, які споконвіку мали статус адміністративних та економічних центрів, відтепер цього статусу позбавлялися, а замість них російською владою створювалися нові центри, на місці старообрядських та білоруських поселень, які тепер, у бюрократичній державі, перебирали на себе усі ті переваги, які надавав їм імперський закон. Так, на звичайні села були перетворені російським урядом сотенні міста Стародубського полка Баклань та Велика Топаль, а Почеп, який за Гетьманщини мав значення неабиякого торгового українського центру на кордоні з Росією, і у якому налічувалося цілих дві козацьких сотні, так і не став, за російським володарюванням, центром окремого повіту, залишившись звичайним містечком та перебуваючи у затінку сусідніх старообрядських слобод, які, за допомогою російського уряду, набули статус головних економічних центрів краю. Натомість, позбавляючи адміністративних повноважень козацьку старшину Стародубщини, російський уряд створює новий повітовий центр у найбіднішому регіоні краю, серед переселенців-білорусів на північному заході, де серед боліт, у нездоровому кліматі, ледве жевріють убогі люди, для яких створення нового повіту не несе з собою жодного покращання їхнього життя. Так виникає на Стародубщині новий Суразький повіт, що став найбіднішим регіоном цілої Чернігівської губернії.

У 1723-му році у невеличкому селі Суражичі, яке належало Мглинській ратуші та входило до складу Мглинської сотні Стародубського полка, налічувалося всього 13 дворів. Але після того, як Катерина ІІ ліквідувала українську Гетьманщину, саме на це зубожіле білоруське поселення була звернута пильна увага імперського уряду, який бажав бачити адміністративними центрами краю лише неукраїнські міста. 1781-го року Суражичі отримали статус міста та почали іменуватися Суражем-на-Іпуті, а Указом від 6 червня 1782-го року новоствореному місту було подаровано й герб, на якому змальований кущ конопель у золотому полі. Через п’ятнадцять років Сураж уже був «заштатним містом» Малоросійської губернії, а з 1803-го став повітовим центром Чернігівщини. Не зважаючи на те, що Суразький повіт налічував п'ятнадцять волостей та займав величезну територію з населенням у 150 тисяч чоловік, він був найпівнічнішим та найбіднішим у Чернігівській губернії. Та маючи права повітового центру, розвивався сам Сураж, хоча його розвиток і проходив на сумному тлі загального зубожіння навколишніх українських поселень. Так наприкінці 19-го ст. у місті налічувалося вже 900 дворів і більше 5,8 тис. жителів. У Суражі були зведені кам'яні будівлі казначейства, міського училища та в'язниці. Малося також декілька заводів – один свічний, два шкіряних, три олійних та два цегельних. Паперова фабрика випускала 100-120 пудів картону на рік. У 1907-му році в місті з'явився телефон, а через два роки - перша електрика.

Але на відміну від Суражу, аж ніяк не пощастило сусідньому з ним Новому Місту, яке було створено 1782-го року з козацького села Засуха. Мати на Стародубщині ще один український повіт зовсім не входило до імперських планів, тому вже 1797-го року Новоміський повіт було ліквідовано, а Нове Місто «виведено за штат». І хоча у 1802-му році цей повіт було поновлено, але уряд вирішив за краще будувати на Стародубщині міста серед більш близьких собі по крові російських старообрядців, ніж розвивати їх серед українців, тому 1809-го року Нове Місто остаточно було позбавлено повітового статусу, а центром повіту була оголошена старообрядська слобода Зибка, яка відтепер стала містом Новозибковим. Так, пригнічуючи та знущаючись над старообрядцями у Центральній Росії, імперська влада допомагала їм ставати потужною силою тут, на Стародубщині, на чужій для цій влади українській землі. А Нове Місто згодом стало звичайним селом, лише у своїй назві залишивши згадку про свій колишній «міський» статус.

Схожою до долі Нового Міста була й доля старовинного українського поселення на Стародубщині – Погару. Лише шістнадцять років, з 1781-го по 1797-ий, Погар був повітовим центром, а потім, рішенням уряду, перетворюється на «заштатне місто» Стародубського повіту. Лишившись адміністративних повноважень, Погар швидко занепадає та перетворюється на глухе провінційне містечко, в якому тепер мало що нагадує про його колишню славу та могутність часів Речі Посполитої та Гетьманщини. Таким чином, стараннями російського уряду, лише два українських міста Стародубщини – Стародуб та Мглин зберегли за собою статус повітових центрів. Інші два українські повіти краю мали свій центральний осередок в неукраїнських містах – населеному білорусами Суражі та старообрядському Новозибкові. Але закабаливши українців Стародубщини адміністративно, уряд дуже швидко закабалив їх і економічно, будуючи шляхи сполучення так, аби вони проходили саме через старообрядські поселення, минаючи українські. Таким чином була побудована спочатку ґрунтова дорога, а потім і залізниця, яка, прямуючи повз Стародубщину з російського Брянську до білоруського Гомелю, з’єднувала з ринками збуту старообрядські Новозибків, Злинку та Клинці, залишаючи осторонь українські Стародуб, Мглин та Погар. Лише українському Почепу пощастило, завдяки своєму географічному положенню на одній лінії з Брянськом та Новозибковим, стати ланкою цього економічного ланцюга, і саме Почеп у другій половині 19-го ст. перебирає на себе функції головного українського центра краю, але навіть і він поодинці не міг протистояти зростаючій експансії старообрядців, яким допомагав імперський уряд, сприяючи подальшій русифікації Стародубщини.

Користуючись економічними пільгами з боку російського уряду, зростали старообрядські Клинці. У 1812-1814 рр. у посаді була побудована перша суконна фабрика, а у 1832-1834 рр. виникло цілих шість ткацьких підприємств. У 1862-му році в посаді знаходилися 13 суконних та 10 панчішних фабрик, 5 шкіряних і 3 чавунних заводи. Посад Клинці у 2-й половині 19-го століття перетворюється на один з центрів текстильної промисловості Росії. Клинцівські сукна неодноразово отримували винагороди на Всеросійських і Міжнародних виставках. У 1854-му році в посаді відкрито поштове відділення з телеграфним зв'язком, в 1882 році - громадський банк, а в 1887 році Клинці були сполучені залізницею з Москвою, що мало величезне значення для подальшого розвитку посаду. На 1907-й рік у Клинцях було 28 промислових підприємств, число жителів складало 12 тисяч чоловік, без приміських сіл. Відкриті чоловіча і жіноча гімназії, технічне училище, початкові школи, функціонують дві міські та одна земська лікарні.

Подібною до Клинців складалася ситуація й у Новозибкові. Особливо успішно місцеві старообрядські купці розвивали сірникову промисловість. У 1880-х рр. число фабрик і заводів даного профілю в місті Новозибкові та його околицях досягло 10, а річне виробництво товару складало приблизно 250-290 тисяч ящиків по 1 тисячі коробок у кожному. Сумарна вартість виробленої продукції знаходилося на рівні 705-740 тисяч рублів. А на початок 1900-х років Новозибківський повіт став найбільшим у Російській імперії виробником сірників. На сірникових фабриках Новозибківщини працювала найбільша частина всього фабричного люду Чернігівської губернії. Новозибківські «сірнички» десятками тисяч ящиків вивозилися до Персії, Китаю, Туреччини та інших країн.

Таким чином, завдяки економічному розквіту, у 19-му столітті в старообрядських посадах та слободах Стародубщини остаточно складується цілком своєрідна місцева культура, що сильно відрізняється як від української, так і від центральноросійської православної культури. Поступово збіднілий український люд з навколишніх поселень усе частіше відправляється на заробітки до Клинців та Новозибкова, оселяється там, поєднуючи свою рідну культуру з місцевою старообрядською. Так і виникає у цих старообрядських містах особлива атмосфера, своєрідна культура, у якій єднається як старообрядське так і українське. А наслідком цього стає неповторна міська архітектура Новозибкова, Злинки та Клинців, де поруч завжди розташовані будівлі старообрядські та українські. Найбільш блискучі експонати колишнього старообрядського життя збереглися й зараз, особливо багато їх у Злинці та Новозибкові. Старообрядські оселі привертають увагу й сучасних глядачів, своїм вивершеним різьбленням дахів та наличників, а ще особливим кольором, що яскраво єднає фарби червону та синю, через що ці старообрядські хати нагадують чомусь буддійські храми у Монголії, а це, у свою чергу, заставляє задуматися про генетичні зв’язки цих росіян – переселенців з Волги з їхніми азійськими предками.


71.Архітектура сучасного Новозибкова поєднує у собі українські та старообрядські риси.


72. Старообрядська хата у Злинці.

На тлі прискореного розвитку старообрядських поселень на Стародубщині, ще виразніше можна було помітити той великий занепад, якого зазнали українські міста краю. Навіть статус повітових центрів, що мали у 19-му ст. Стародуб та Мглин, не надавали їм можливості на рівних конкурувати зі старообрядцями, яких явно підтримувала імперська влада. Так Мглин, населення якого на 1861-й рік виросло вчетверо, до кінця століття так і залишався невеликим адміністративним та торгівельним містечком. Хоча у місті мешкало 11 тисяч осіб, але вся його промисловість тривалий час складалася лише з трьох цегельних заводів, двох салосвічних та одного шкіряного. Заводи ці були дуже дрібні, а їх продукція, що не перевищувала по вартості й 10 тис. рублів, реалізовувалася на місці. Втім і ці підприємства проіснували недовго: на початку 20-го ст. їх вже не стало. У занепад приходила й торгівля прядивом, олією та худобою. Будівництво Поліської залізниці, яку царський уряд свідомо спрямував осторонь від Мглина та Стародубу, остаточно знищила економічне значення цих головних осередків розвитку української культури у краї. Процвітали у Мглину лише місцеві ремесла. А з початком прискореної індустріалізації в інших місцевостях імперії з Мглина розпочався й швидкий відтік населення.

Звичайно ж, ситуація, яка складалася у старовинному українському місті Стародубщини, не могла не турбувати її кращих синів, особливо тих з них, які, вивчаючи українську історію, бачили, як сильно за допомогою імперської влади руйнувалися квітучі колись поселення Гетьманщини. Правнук гетьмана Розумовського, Олексій Толстой, чий родовий маєток Красний Ріг знаходився якраз на землях Мглинського повіту, з прикрістю згадував в одному з своїх листів, що за російської влади Мглин перетворився у «худе містечко», варте занедбаним та нікому не відомим російським містам Лузі та Новоржеву, у яких йому довелося побувати:

Город есть еще один,
Называется он Мглин,
Мил евреям и коровам,
Стоит Луги с Новоржевым.


73. Єкатерининський острог на вулиці Малеча у Стародубі.

Так само як і Мглин, зазнав руйнації й український Погар, який за Гетьманщини був місцем великої торгівлі. Його ярмарки славилися ще у 17-му столітті. Торгівля тоді велася переважно прядивом, конопляною олією, худобою та салом. Місцеві купці скуповували коноплі та прядиво у селян і самі вели крупну торгівлю із закордоном. Початок же 20-го ст. Погар зустрів «заштатним» містом з населенням менше трьох тисяч чоловік. Це були в основному кустарі - ремісники. Широкий розвиток у місті отримало лише городництво. Особливо же прикро було дивитися на козачу столицю Стародубського краю – місто Стародуб. Навіть у наш час, на початку 21-го ст., перебуваючи у Стародубі, можна помітити, як сильно відрізняється в архітектурному плані Стародуб гетьманський (17-18 ст.ст.), від Стародубу імперського 19-го століття. Якщо у добу Гетьманщини козацькі полковники та гетьмани будували багато церков задля підвищення культурного та релігійного розвитку населення міста та всього Стародубського полка, то кращим та майже єдиним виявом «імперської культури» у Стародубі 19-го ст. стала будівля Єкатерининського острогу – тюрми, що й символізувала собою становище Стародубщини та цілої України під російським імперським ярмом. Обшарпаний силует цього острогу, що був зведений у 1-й третині 19-го ст., і зараз височить у Стародубі на вулиці Малеча, нагадуючи всім небайдужим про справжню мету імперської «культурної місії» у краї.

Найбільше значення для повзучої русифікації Стародубського краю мало будівництво Поліської залізниці, що розпочалося 1885-го року. Готуючись до нової війни за переділ світу з європейськими країнами, російський імператор Олександр ІІІ видав наказ про форсоване будівництво залізниці від Брянську до Гомелю, яка повинна була мати неабияке стратегічне значення. Цією залізницею, у випадку початку бойових дій у Європі, російські війська змогли б швидко просуватися з Центральної Росії, через Брянськ та Гомель, на Берестя, Варшаву та Берлін. Проходила ця залізниця саме через Стародубщину, єднаючи її старообрядські поселення з російським Брянськом та білоруським Гомелем. Обидва ці неукраїнські міста повинні були постачати стародубські міста іншомовними робітниками, а відрив Стародубщини від українського Чернігова та Києва, з якими не було залізничного сполучення, призводив до ще більшого послаблення економічних та культурних зв’язків Стародубщини з цілою Україною. Йшло будівництво залізниці швидкими темпами. Робітників набирали з навколишніх сіл. Працювали вони від зорі до зорі. Різноробочим платили в день від 20 до 40 копійок. Мізерного заробітку ледве вистачало на харчування та одяг. На смузі, що була відведена під залізницю, були суцільні ліси та болота. Все робилося уручну, вантажі перевозилися на конях, а де не можна було проїхати, рейки і шпали тягали на собі. Люди жили в дерев'яних бараках («балаганах»), в яких не було навіть пічного опалювання. Робітники грілися біля багаття, розведеного прямо у бараку. Ліжком служили сіно та віття. Разом із стародубцями на споруді насипу працювали й грабарі з Київської губернії, що отримали досвід на будівництві Південно-Західної залізниці до Києва.

З початком будівництва Поліської залізниці уряду довелося «відчужувати» й приватні землі, через які вона проходила. Земельні ділянки було відібрано у 669 власників. Царський уряд зобов’язався сплатити збитки усім покривдженим, але насправді добрі гроші отримали тільки ті землевласники, що були близькими до російської влади. Так графу Клейнміхелю за його ґрунти уряд сплачував по 300 крб. за десятину, а звичайним стародубським селянам та козакам не доставалося більше 70 крб. на душу. І це не зважаючи на те, що експлуатація залізниці дала імперській казні колосальні доходи. Як це й бувало завжди у Російській імперії, користувалося цими прибутками лише обмежене коло осіб біля влади.

1887-го року будівництво Поліської залізниці було закінчено. Але з усіх українських міст Стародубщини тільки Почепу пощастило стати частиною нового економічного шляху. Російському уряду явно не хотілося нового розквіту українських міст краю. Так на бажання мешканців Стародуба мати залізницю й у себе, уряд відповів цинічною відмовою: «Аби не порушувати старовинного благоліппя міста». Довелося заможним стародубцям самим збирати гроші на будівництво. 1895-го року місцевий підприємець Водинський за власний кошт побудував колію від Стародуба до станції Унеча на Поліській залізниці. Але на гарну колію коштів забракло, тому вузькоколійка Стародуб-Унеча навіть у радянські часи залишалася предметом постійних кепкувань з боку дотепних стародубців. Про «водинку», як називали цю колію за прізвищем її будівника, розказували й такі анекдоти: Машиніст, на ходу, висунувшись з вікна паровоза: "Сідай, бабка, підвезу!" Бабка (уїдливо): "Спасибі, синку, мені спішно треба".

Лише 1899-го року було побудовано й відгалуження Поліської залізниці на південь, яке з’єднало старообрядські Новозибків та Климів з українськими Семенівкою та Новгородом-Сіверським. Але далі на південь цю залізницю будувати не стали, й таким чином Новгород-Сіверський та Стародуб так і залишилися тупиковими станціями, а Стародубщина й до наших днів є відірваною від Чернігова, Києва та решти України, з якою не має залізничного сполучення. Так російський уряд зробив свій черговий крок по відриву Стародубщини від України, з’єднавши її залізницею з Гомелем та Брянськом.

З будівництвом Поліської залізниці пов’язане й постання ще одного економічного центру сучасної Стародубщини – Унечі, що виникла 1887-го року як залізнична станція третього класу. Назву свою ця станція отримала від однойменної річки, на якій вона розташована, а річка Унеча походить своїм іменем від українського слова «юнеча» у його сіверському варіанті, що означає «молода ріка», «нове русло» (на відміну від «стариці» - русла старого, пересохлого). Перші населенні пункти з іменем Унечі виникають тут у 17-му столітті – з 1672-го року відомим є хутір Унеча, а з 1770-го Унецька Рудня. Поруч із ними виникла й сучасна Унеча, що відіграла важливу та трагічну роль у подіях боротьби України за незалежність 1918-го року, а тепер є районним центром сучасної Стародубщини у складі РФ.

Імперський уряд чудово розумів, що головною силою українського руху на територіях колишньої Гетьманщини є українське козацтво, тому зробив усе можливе, аби як можна сильніше послабити цей рух, перетягнувши на свій бік продуманою культурною та економічною політикою заможніших козаків, а загальну масу козацтва перетворити, по суті, на таких самих безправних селян, як власне російське селянство. З цією метою ще уряд Катерини ІІ-ої указами 1767-1783 рр. зрівнював у правах козацьку старшину з російськими дворянами, а виборні козаки та їх «підпомічники» указом від 16 листопада 1781-го року були переведені на положення російських селян-однодворців з одночасним накладенням на них подушної податі та забороною вільного переходу на інше місце проживання. Указом 1783-го року про перетворення лівобережних козачих полків на регулярні частини російської армії, українських козаків звели до статусу звичайних солдатів. З цих пір вони цілком втратили свої колишні козачі права та привілеї, і хоча як і раніше називалися козаками, фактично стали селянами. Тепер вони несли усі селянські повинності, а деякі з них навіть потрапляли у кріпацьку залежність до поміщиків, хоча українська старшина в той же час отримала всі права і привілеї російського дворянства. Так, відірвавши та посваривши між собою окремі шари стародубського козацтва, російський уряд зміцнював свої позиції у краї.

Поміщики-кріпосники не лише володіли селянами, але гнобили і стародубських козаків, прагнули привласнити собі суспільні козачі землі, вели з козаками тяжби, заставляючи їх платити руйнівні викупи за спійману худобу, навіть і на тих вигонах, які відвіку належали козакам. Політика царського уряду сильно зачіпала стародубських козаків, викликаючи у них постійні протести, аж до втеч. Не випадково спільна кількість козачого населення на Стародубщині у той період помітно зменшилася.

Деякі сподівання на відродження гетьманського устрою на Україні з’явилися для стародубців з початком походу в Росію військ французького імператора Наполеона І 1812-го року. Наляканий розпочатою війною російський уряд шукав допомоги й в українських козаків, благаючи їх відродити окремі козацькі загони для боротьби з коаліцією європейських держав, яку очолювала Франція. Вістки про відродження козацького війська сколихнули всю козацьку Стародубщину, надаючи місцевим українцям надію на відродження колишньої незалежності. Великих зусиль для цієї справи прикладав і визнаний лідер тогочасного українства краю, колишній стародубський полковник Михайло Миклашевський. За короткий строк, в серпні 1812-го року на Чернігівщині було сформовано 15 козачих полків, загальною чисельністю в 18 тисяч чоловік. Другий Чернігівський полк майже цілком був сформований з козаків Стародубського та Новозибківського повітів, а до складу 6-го Чернігівського полка увійшло 213 козаків Стародубського і 374 Мглинського повітів. Правда командирами цих полків уряд призначив надійних росіян, Потресова та Турчанинова, не сподіваючись мабуть цілком на вірність українців, але не зважаючи на це, стародубці допомагали своєму війську й матеріально, виділивши вже у перші дні війни 17 хур, 19 волів і грошові кошти. Але коли війна закінчилася, козацькі полки були знову розформовані російським урядом, і таким чином надія стародубських українців на відродження свого національного устрою й цього разу була зведена нанівець.

І тільки 1832-го року було видано указ про обов'язки українських козаків щодо військової служби та інших повинностей. Козаки оголошувалися особливим станом, а землі, успадковані від предків, навіки козачими. Тепер при обзаведенні господарством козаки мали переваги перед казенними і поміщицькими селянами. Деякі з козаків почали будувати власні заїжджі двори, займатися торгівельним рільництвом, торгувати вином, пивом та медом. Уряд свідомо починав сприяти розвитку у краї шинкарства, аби таким чином горілкою спаювати місцевий народ. Прибуток від продажу вина отримували козаки, що мали шинки. Але деякі козачі суспільства поступалися своїм правом продавати вино відкупникам і поміщикам із здобуттям від них платежу та деяких вигод. Так, наприклад, у селі Лищичі Стародубського повіту козаки, що проживали там разом з казенними селянами, в січні 1835-го року уклали на три роки контракт з тамошнім відкупником, по якому надали йому право продавати вино за 136 крб. 45 коп.

Але ті козаки, що мешкали у невеличких поселеннях, не мали можливості вигідно займатися торгівлею. Частіше вони займалися наданням постоїв. А після ліквідації в Росії кріпацтва 1861-го року всіх українських козаків знову зарахували до розряду сільських обивателів, поруч із селянами. Селяни козацького стану числилися такими аж до відміни станового ділення в Росії декретом більшовицького уряду від 23 листопада 1917-го року.

Та не зважаючи на ті деякі пільги, які отримували від російського уряду час від часу стародубські козаки, більшість українського населення Стародубського краю жило у 19-му столітті настільки жахливо й бідно, що важко було повірити, що ще сто років тому, за часів Гетьманщини, це була квітуча, багата земля. Але саме про це свідчать документи з імперських архівів, які збереглися до наших днів. Так наприклад 22 листопада 1844-го року Чернігівський, Полтавський та Харківський генерал-губернатор князь Долгоруков в одному зі своїх розпоряджень писав, що «в заштатному місті Погарі та у Почепі жебрацтво розвилося до вищого ступеня». Особливо заважало стародубцям розвинуте шинкарство, яке відігравало на самих низовинних інстинктах, як саме й те, що більшість стародубських лісів потрапило у власність поміщиків та держави, і де кремезні стародубські сосни нещадно вирубалися для потреби російського флоту, в той час коли місцеве селянство не мало можливості нарубати дрів для власного обігріву в холодні осінні й зимові часи. Селянське незадоволення шинкарями та панськими лісниками призводило навіть до відкритого опору та збройних суточок з ними. Так 1837-го року недалеко від Красного Рогу селянами було розбито три шинки, а в Пашицькому лісі 25 селян з Рославця підстерегли та убили головного лісника.

Не покращало економічну ситуацію серед стародубського українства навіть ліквідація кріпацтва у Російській імперії 1861-го року. Проведена царатом реформа надала селянам практично лише одну особисту свободу, в той час як кращі ґрунти залишалися у власності поміщиків, та ще й для того, аби отримати свій мізерний клаптик землі, селянинові доводилося відробляти на колишнього господаря панщину, як і у старі, кріпацькі часи. Результатом незадоволення українським селянством політикою імперського режиму на Стародубщині стало масове народне повстання проти нього, яке охопило весною 1861-го року майже весь край. Ситуація на Стародубщині склалася настільки небезпечною, що владі довелося висилати війська для приборкання народного руху навіть із Чернігова. Російський контр-адмірал Унковський, який керував цією військовою операцією, змушений був визнати, що головною причиною повстання стало страшенне народне зубожіння, до якого довела стародубців імперська влада. У своєму донесенні Унковський писав: «1 травня 1861-го року виїхав я з Чернігова в Почеп, де за донесеннями Мглинського справника близько 5000 душ, поселених на землях графа Клейнміхеля, вийшли з покори місцевим властям і не відбували панщинної повинності. З цієї нагоди із Стародубського повіту в Почеп було направлено резервний батальйон Вітебського піхотного полку. 4 травня увечері прибув я до Почепу та направив роти військових по різних навколишніх маєтках для дій... Я побував у Житні, Старому Почепі, Витівці, Підбілові, Дивівці та Деремні. У всіх пойменованих поселеннях селяни приведені були до покори без особливого примусу, сили та покарань; прикладу їх наслідували сусіди і, таким чином, у Мглинському повіті порядок встановився у найкоротший час. Але за тривалість спокою не можна ручатися до тих пір, поки селяни не будуть забезпечені становищем, схожим на людське, бо я застав їх в убогості без житла та без хліба. Жахливий стан селян помітний особливо в поселеннях Козорізівка та Витівка, найближчих до Почепу. Жителі цих поселень виснажені до такого ступеня, що при володінні навіть міцними нервами, неможливо бути байдужим очевидцем їхнього стану». До знищення та загибелі довів Стародубщину імперський уряд.

Вистачало в стародубців злиднів і від хронічного нехлюйства, що завжди було притаманне російській бюрократичній системі. Злиденним лихом ставали для мешканців краю постійні пожежі, які вельми часто спалахували у стародубських містах, винищуючи дерев’яні будови. Влада ж, як і завжди, спокійно заплющувала очі, не бажаючи витрачати державні гроші на протипожежну безпеку, чекаючи нових пожеж, та сподіваючись лише на одвічний російський «авось». Так у тому ж самому Почепі 13 серпня 1871-го року трапилася велика пожежа. Спалахнув дьоготь, яким торгували в центрі міста на базарному майдані. Бочки від сильної температури вибухали і розліталися на всі боки, горіла земля, горіла вода в річці, покрита шаром дьогтю. Пожежа знищила майже всю центральну частину міста, згоріло більше 300 будинків. І такі випадки, на жаль, траплялися на Стародубщині з жахливою постійністю.

З жахливою постійністю нищилися на Стародубщині й соснові ліси, які вважалися завжди справжньою красою та гордістю краю. Так трапилося з почепським лісом, який примикав до міста з боку Речицького хутору. З давніх років почепські козаки відносили цей сосновий бор до розряду «вільних лісів». У нім дозволялося рубати «скільки завгодно своїй потрібності», а «торгувати рубленим» вважалося гріхом, що межує із злочином, та було строго заборонено. Та все змінилося з ліквідацією Гетьманщини. Російський уряд віддав «вільний речицький ліс» у володіння графові Клейнміхелю, і з тих пір ліс став називатися Графським. А 1878-го року граф Клейнміхель продав цей ліс на зруб купцям Меєру Зельдовичу та Шендеру Лозинському. 25 років падали під сокирою стрункі речицькі сосни, роняючи смолисті сльози. Заповзятливі купці поставили на Речицькім хуторі два невеликі заводи: смолокурний та парову лісопильню. Невисокі ціни забезпечували зручний та швидкий збут. Через кілька років лісу не стало. Один з земських діячів Мглинського повіту початку 20-го століття, знаходячись у Почепі, склав для земської управи такий запис: «Лісу в районі Почепу немає, лише по сінокосах розкидана лозова поросль, яка, як жартують місцеві жителі, і на мітлу не гідна». Так загинув Почепський ліс.

Не змінилася на краще доля почепського українства й з початком капіталізації краю, з будівництвом Поліської залізниці. Єдине на Стародубщині українське місто, що було пов’язане міцними економічними зв’язками з іншими значними центрами, Почеп, поволі індустріалізується, але праця робітників на заводах та фабриках міста була важкою та виснажливою, особливо на прядильних підприємствах. Газета "Орловський вісник" за 25 січня 1896-го року писала: «Всіх робітників-прядильників у м. Почепі буває до 400 чоловік, а інколи і більш. Що стосується гігієнічних умов, при яких відбувається робота прядильників, то ці умови вкрай убивчі для життя і здоров'я. Фабричній інспекції слід було б звернути увагу на прядильні приміщення - це вогнища грудних та інших легеневих хвороб, і зобов'язати власників цих приміщень владнувати потрібні пристосування для видалення пилу, серед якого працюють прядильники. Особливо жахлива робота в літню жару: брудне повітря накопичується в будинку, робиться задушливим. Тут же робітники здійснюють свій денний та нічний відпочинок. Проводячи, таким чином, майже все життя в запорошеній атмосфері, прядильники наживають собі сухоти, середня тривалість їх життя дорівнює 45-50 рокам. Працюють робітники по 14-15 годин на добу, виключаючи невеличкі перерви на обід».

Дискримінаційна економічна політика імперського режиму щодо стародубського українства, всебічна підтримка владою старообрядського капіталу та гальмування розвитку національного українського виробництва на Стародубщині призводила до того, що розвинута у роки Гетьманщини українська промисловість краю у 19-му столітті зазнала нищівної руйнації, віддавши першість у економічному житті іншим, неукраїнським силам. Українською за духом залишилася тільки дрібна, кустарна промисловість, але українське село навіть у важких умовах імперського диктату зберегло та розвинуло свої місцеві промисли, довівши можновладцям, що лише владне свавілля змогло позбавити Стародубщину розвинутої національної економіки. Не маючи можливості взяти участь у розвитку великої промисловості, захопленої старообрядським та єврейським капіталом, українцям довелося розвивати дрібне виробництво на селі, але й тут вони досягли значних результатів.

Так, наприклад, майже в кожному дворі села Писарівка Мглинського повіту займалися виробництвом коліс. Обробка сирого матеріалу проводилася найпримітивнішим способом — без участі машин, які б змогли полегшати працю людини. Знаряддя купувалося у місцевих ковалів у Мглині, але частіше у Стародубі, Клинцях та Злинці, де ціна їх була хоча і вище, але якість краща. Для первинного обзаведення колісною майстернею необхідно було 50 рублів. Основні витрати йшли на будівництво парильні, тому таким пристосуванням обзаводився далеко не кожен господар. У всьому селі було дві парильні, що служили для розпарювання обіддя. Власник парильні отримував невелику «подяку», найчастіше натурою.

Бондарський промисел був розвинений у селі Рюхові Стародубського повіту та селі Піщанка Суразького повіту. Бондарі займалися виробленням бочок та бочонків, діж, цебрів, відер, дійниць, обручів та дводонних бочонків. Особливо вдало розвивався промисел у Піщанці. Вироби бондарів відрізнялися добротністю. Займалися промислом лише дорослі чоловіки. Близько половини кустарів тримали й не по одному наймиту. Це були бідні майстри з інших місцевостей. Не маючи засобів для ведення власного виробництва, вони наймалися до заможного кустаря. Жили у Піщанці багатше за своїх сусідів. Річний дохід кустаря-господаря досягав двохсот рублів. Всі сільські бондарі виробляли за рік до 20 тисяч виробів на 18 тисяч рублів.

У селі Рюхові виробів робилося наполовину менше, ніж у Піщанці, і збувалися вони через перекупників, що знижувало доходи. Село Шуляківка славилося теслярами, а у Білогорщі робили дерев'яний посуд. Кожне село займалося своїм промислом. Але головним заняттям кустарів залишалося все-таки землеробство. Зі всіх кустарів Писарівці лише один жив на чистий дохід від свого промислу, бо він «завдяки постійній вправі працював краще за інших, він міг навіть зробити колеса легких, із залізним ходом, екіпажів». Адже все-таки більшою мірою вироби кустарів не відрізнялися високою якістю. Як пояснювали самі кустарі: «хоча не пригоже, та зате дешево». Тому навіть хороші майстри не піклувалися про гідність своїх виробів. Лише наприкінці 19-го століття розрізнені селянські артілі поступово почали організовуватися в промислові виробництва. Так, невеликі олійні підприємства виникли у Лизогубівці, Гудові та Рахманові; щетинне виробництво у селищі Лужки. Власником винокурних виробництв у селі Рахманові став поміщик Авербух, а у Волокитних Кустичах Войнич-Сіноженський. У Рюхові працювала лісопилка. Та все-таки, попри все бажання, сільська промисловість Стародубщини аж ніяк не могла вести конкурентну боротьбу з розвинутим виробництвом старообрядських міст та слобод краю.

Не маючи можливості конкурувати на рівних з розвинутим старообрядським виробництвом, українцям Стародубщини не залишалося нічого іншого, як йти у місто та найматися за будь-яку платню на місцеві заводи, поповнюючи таким чином лави міського пролетаріату, який складався з різноманітного населення, що потрапляв на Стародубщину з Росії та Білорусі, рухаючись Поліською залізницею. Населення міста швидко інтернаціоналізувалося, відриваючись в умовах загальних злиднів від рідного коріння, та ставало бажаною здобиччю для всіляких революційних шахраїв, яких з кожним роком все більше з’являлося на теренах нашого краю. Трохи довше українська ментальність зберігалася лише в українському Почепі, який, населений переважно українцями, не губив свій український дух. А у самому кінці 19-го століття місцеві робітники спромоглися навіть розпочати економічну боротьбу за свої права та за ліквідацію несправедливих трудових законів Російської імперії.

У 1899-му році на цегельному заводі графа Клейнміхеля у Почепі розпочався перший на Стародубщині український страйк робітників. Мглинський повітовий справник повідомляв прокурора Стародубського окружного суду про те, що робітники заводу в кількості 30 чоловік «припинили роботу і зажадали збільшення обумовленої оплати з 7 крб. 70 коп. до 12 крб. за 26 робочих днів». Управляючий маєтком графа Клейнміхеля Василь Буряченко погодився збільшити зарплату до 9 крб., але робітники наполягали на надбавці хоча б до 10 рублів. Викликана заводчиком поліція заарештувала ватажків. Робітників розігнали, а страйк було зірвано. Цікаво, що серед ватажків цього страйку були й вихідці зі Східної Стародубщини: «селяни Трубчевського повіту Степан Битків, Никифор Мінаєв, Опанас Фалєєв та Кузьма Филимонов». Не зважаючи на свої зрусифіковані прізвища, ці сини стародубського народу не забули свого коріння, та вступили у боротьбу в єдиних лавах зі стародубськими українцями Чернігівської губернії.

Перша невдала спроба страйку у Почепі стала сигналом для розгортання нової, більш потужної хвилі робітничої боротьби. Спочатку застрайкували прядильники на заводі Рудицького, потім розпочалися хвилювання й серед селян у Доманичах. З’явилися й серед почепської інтелігенції прихильники робітничого руху. У Почепі створився підпільний революційний гурток, до якого входили Григорій Шишеня, Михайло Черенцов, Олександр Ковальов та Брешковський. Була серед них і жінка - дочка Почепського нотаріуса Віра Павловська. У селищі Степері вони встановили гектограф, на якому друкували листівки, в яких закликали селян громити поміщицькі маєтки та захоплювати панські землі. У "Верхньому саду" Почепу організовували маївки та революційні збори. Поліцейські шукачі вислідили таємну друкарню і схопили керівників. Михайло Черенцов за вироком суду був розстріляний, Віра Павловська та Григорій Шишеня вислані в заслання до Сибіру. Але вже дуже скоро революційні події 1905-го року показали, що стародубські селяни та робітники не скорилися імперській владі, та мають сили для нової боротьби.

Вельми загострилися у 19-му столітті й відношення поміж старообрядським та єврейським капіталом. Старообрядські купці, які відчули турботу до себе з боку імперського уряду, намагалися використати адміністративну допомогу з метою усунення єврейських промисловців зі стародубського ринку, знищивши таким чином ту торгову монополію, яку мали євреї на Україні під час існування Російської імперії. Як відомо, в Росії з часів Катерини ІІ для євреїв існувала так звана «межа осілості», до якої входила територія України, Білорусі, Польщі та частина Прибалтики, і на схід від якої, в межах російської етнографічної території, євреям селитися заборонялося. Стародубщина, яка була частиною України, також вважалася територією, на якій євреям жити та займатися торгівлею не заборонялося, але місцеві старообрядці прикладали багато зусиль, аби добитися в уряду дозволу на заборону єврейської торгівлі у краю. І імперський уряд, який вбачав у старообрядцях надійну силу у своїй русифікаторській політиці на Стародубщині, як міг допомагав своїм ставленикам.

Так, указом про створення зі старообрядської слободи Зибкої повітового міста Новозибкова від 1809-го року, євреям було заборонено поселятися та прописуватися у місті. Таким чином найбільший старообрядський центр на Стародубщині урядовим рішенням було позбавлено від конкурентної боротьби з єврейським капіталом, надавши старообрядцям можливість у спокійних умовах займатися розвитком власної торгівлі та просуванням своєї експансії на українські місцевості краю. Правда євреї, наймаючись на посаду помічника винних відкупів, знаходили можливість обходити дану заборону і продовжували селитися у Новозибкові. З 1835-го по 1852-й рік число євреїв, які займалися винним відкупом у Новозибкові, зросло з 3 до 100 чоловік. Разом з сім'ями число євреїв у Новозибкові в 1852-му році складало 377 чоловік. А імперський уряд, для якого політика спаювання населення у державі була дуже вигідною, не заважав єврейським комерсантам порушувати у даному разі закон. Даремно патріот Стародубщини Олексій Костянтинович Толстой писав у своїй поезії «Богатир» про те, як:

Дерутся и режутся братья,
И мать дочерей продает,
Плач, песни, и вой, и проклятья
Питейное дело растет!

У даному випадку навіть інтереси місцевих старообрядців не могли перебільшити для російського уряду вигоду від алкогольного одурманювання власного населення, тому й прохання старообрядців про видалення євреїв з Новозибкова, що були подані у Сенат 1835-го та 1854-го року, не були урядом схвалені.

Але за допомогою російського уряду старообрядці краю настільки посилилися, що у другій половині 19-го століття вже не тільки контролювали в економічному плані власні слободи, а й намагалися витіснити єврейський капітал з інших місцевостей Стародубщини. Антисемітська політика, яку провадили у Російській імперії уряди Олександра ІІІ та Миколи ІІ, дуже сприяла старообрядцям у цьому. Часто доходило до справжнього насильства та погромів, коли старообрядці, упевнені у тому, що уряд завжди є на їхньому боці, силою виганяли євреїв зі стародубського ринку. Найбільший погром у краї відбувся 29 вересня 1891-го року у Стародубі. Цей погром влаштували місцеві торговці-старообрядці, які були незадоволені торгівельною конкуренцією з боку євреїв.

Ще більше великодержавний антисемітизм на Стародубщині посилився після революційних подій 1905-го року, коли імперський уряд зовсім офіційно розпочав створювати різноманітні «чорносотенні» організації, бо саме в євреях вбачав найголовнішу загрозу для свого існування. Та якщо в зросійщенних містах краю чорносотенці могли розраховувати на прихильність до себе, то в українському Почепі місцеві українці дали антисемітам рішучу відсіч. Коли під час проведення у місті великого ярмарку російські великодержавники спробували влаштувати єврейський погром та пограбували декілька лавок і магазинів, місцеве українство не піддалося на провокацію, та виступивши проти чорносотенців, розгорітися масовому погрому не дозволило.

Жахливе економічне становище стародубського українства, неможливість на рівних зі старообрядцями брати участь у торгово-промисловому житті краю, зубожіння та злидні, заставляло місцевих жителів покидати рідну землю та шукати щастя в інших місцях. Наприкінці 19-го століття розпочинається значне переселення українців краю на схід імперії, до Сибіру. Переселення велике, яке сучасники справедливо назвали «не переселенням, а втечею», а причиною цього були «постійні народні злидні та невдачі». Після того, як 13 липня 1889-го року імперським урядом був ухвалений закон про переселення сільських обивателів та міщан на казенні землі Іркутської та Єнісейської губерній, тисячі стародубців відправилися «за долею» на далекі землі, подалі, як їм здавалося, від жорстокої влади імперських чиновників. І число переселенців до Сибіру зростало з кожним роком. Якщо 1894-го року зі Стародубського повіту виїхало на поселення лише 12 осіб, то 1895-го вже 251 чоловік, 1896-го – 850, а 1897-го – 2353. За п'ятнадцять років, з 1883-го по 1897-й рік, населення Стародубського повіту зменшилося загалом майже на вісім тисяч чоловік (з 155 тисяч осіб до 147668), і це не зважаючи на високий рівень народжуваності серед українського суспільства того часу. Така сама ситуація була й у інших повітах Стародубщини.

Переселялися до Сибіру люди й з інших українських земель. На мапі Уссурійського краю від 1896-го року можна вже побачити більше ста сіл, назви яких повторюють імена українських поселень Чернігівської губернії. Цікаво, що перебираючись на нові місця мешкання, українці Чернігівщини оселялися саме так, як і на Україні, будуючи свої села у природних умовах, як можна більше наближених до природних особливостей рідної землі. Так українці з південних повітів губернії і у Сибіру селилися на півдні, у лісостеповій смузі, а жителі Стародубщини навпаки, йшли далі на північ, туди, де розпочиналася тайга, яка їм більше нагадувала про рідні соснові ліси Північної України. Таким чином і мапа Південного Сибіру робилася тепер подібною до мапи України, де стародубські села були розташовані на крайній північній околиці української землі. Деякі з цих поселень зберегли свої назви й до сих пір. Навіть на острові Сахаліні існує зараз село Стародубське, мешканці якого й досі пам’ятають, звідки переселилися сюди їхні предки. Є село з такою назвою і на Кавказі, під П’ятигорськом. Так заселяли українці зі Стародубщини нові землі, і не здогадуючись, що дуже скоро імперські чиновники оголосять їх чужими на своїй рідній, споконвічній предківській землі.

1897-го року в Російській імперії відбувся перший загальнодержавний перепис населення. У переписних листах, крім іншого, вказувалася мова, якою розмовляє людина у побуті, а також її віровизнання. Графа «національність» у цих переписних листах була відсутня. Результати перепису для чотирьох стародубських повітів Чернігівської губернії (Стародубського, Мглинського, Новозибківського та Суразького) з’явилися дуже дивними. На відміну від усіх інших повітів Чернігівської губернії, число осіб на Стародубщині, що розмовляли «малоруською» мовою, дорівнювало лише… 778, або 0,12% від усього населення краю. Більшість же населення Стародубщини, згідно з результатами цього перепису, розмовляло мовою «великоруською» - 70,07 %.

Дані перепису 1897-го року не мали нічого спільного ані з попередніми регіональними переписами на Чернігівщині, ані з даними сусідніх, «великоросійських» губерній. Так у Орловській губернії, до якої входила Східна Стародубщина, кількість українців дорівнювала 4174 особам, і таким чином здавалося, нібито на Східній Стародубщині, де імперська русифікаторська політика велася вже з кінця 17-го століття, кількість українців була вищою, ніж у козацькій Західній Стародубщині. Суперечили дані перепису 1897-го року й тій динаміці, що спостерігалася на козацькій Стародубщині ще з часів Гетьманщини. Так, наприклад, як свідчить "Генеральний обліковий табель малоросійських та слобідських полків" від 1742-го року, в Стародубському козацькому полку "великоросійських чинів та всякого звання людей" нараховувалося 212 осіб, а малоросійського - 20480, у тому числі: отаманів і рядових козаків - 13025. А найближчий до перепису 1897-го року регіональний перепис 1859-го року, занесений у «Список населених місць Чернігівської губернії за даними 1859 р.», вказує на 268 290 осіб українців у краї. Якщо ж ми подивимося на наступний після 1897-го року загальнодержавний перепис, що відбувся вже у СРСР 1926-го року, то тут кількість українців на Стародубщині дорівнюватиме 123 940 чоловікам, і це при тому, що на цю пору Стародубський край був відірваний вже від Чернігівщини, та входив до складу Росії, і московські більшовики робили усе можливе, аби довести всім, що українців на Стародубщині немає.

Як же виникла оця «демографічна яма», і як так сталося, що навіть у таких козацьких поселеннях, як Нове Місто та Погар на Стародубщині, 1897-го року не було жодного українця? Дивовижні результати першого загальноімперського перепису по Стародубщині викликали багато запитань уже у сучасників. Дехто із них вважав, що помилки у перепису виникли через те, що переписувачі добре не розбиралися у особливостях сіверської говірки української мови, та чуючи у мові стародубців такі елементи, що відрізняли її від загальновживаної української мови (наприклад її полтавського діалекту), відносили стародубську говірку до неукраїнської (російської чи білоруської) мови. Але і в цьому разі дивує той факт, що носіїв сіверської говірки записували у «росіяни» чи «білоруси» лише на Стародубщині, хоча на цьому діалекті розмовляє майже вся північна та центральна Чернігівщина, від Новгорода-Сіверського до самого Чернігова, і мова чернігівських сіверян мало чим відрізняється від мови сіверян стародубських, а між тим перепис 1897-го року позначив мешканців Чернігова та Новгорода-Сіверського саме як українців.

Чинна імперська влада намагалася довести, що нібито ніяких помилок у перепису немає, і «росіяни» Стародубщини це ті старообрядці, які заселяли край, починаючи з 17-го століття. Але у цьому разі їм суперечили інші цифри того ж самого перепису. Адже усіх старообрядців по всій Чернігівській губернії налічувалося, за даними перепису, всього 43 615 осіб (а крім Стародубщини вони мешкали й у Городницькому повіті), і таким чином їх загальна кількість по Стародубщині не могла складати більше 6,8 % від загальної кількості населення (всього на Стародубщині 1897-го року мешкало 635 313 осіб). Відомо, як завзято захищали старообрядці власну віру, як противилися вони спробам уряду навернути їх у офіційне православ’я, тому сподіватися на те, що переважна кількість старообрядців могла перейти до 1897-го року у православ’я ми не можемо, та й архівні документи не підтверджують цього. І таким чином офіційна вигадка про нібито цілком старообрядську Стародубщину так і залишається вигадкою, якій суперечить сам перепис.

Залишається повірити тільки в одне – в те, що цей перепис по Стародубщині був сфальсифікований імперським урядом. Наприкінці 19-го століття владарі імперії вже добре розуміли, що їхня держава є лише великим колосом на глиняних ногах. Національні протиріччя вже роздирали Росію, і уряд вважав українців, поляків, грузинів та фінів найголовнішими ворогами імперського спокою. Українців як нації для імперських чиновників взагалі не існувало, були лише «малороси», а всі «українці» вважалися австрійськими та німецькими шпигунами. З початком 20-го століття, готуючись до великої війни, російський уряд розпочинає цілеспрямований наступ на і без того вельми обмежені права національних меншин держави. Прем’єр-міністр Столипін намагається ліквідувати автономію Фінляндії, від Польщі відбирається Холмщина. У цьому плані Стародубщина, через яку прямує стратегічна залізниця на Берлін та у серце Європи, мала бути «зачищеною» від «українських агентів». Тому цей маленький край на мапі великої імперії і привертає таку велику увагу імперських можновладців. Нібито обмежені права «великоросів» на Стародубщині турбують царський уряд, заставляючи його видумувати нові й нові вигадки про національний склад населення краю впродовж двох перших десятиліть 20-го століття. Турбують вони й Тимчасовий уряд у Петрограді, який, не маючи реальної влади навіть у столиці після Лютневої революції 1917-го року, тем не менш рішуче вимагає від української Центральної Ради не поширювати прав української автономії на «північні повіти Чернігівської губернії». Турбують права стародубських старообрядців і більшовицьких «інтернаціоналістів», які нарешті завершують державну справу, розпочату царським урядом у 1897-му році. 1919-го року Стародубщина буде відірвана від України – так більшовицькі «безбожники» захистять нарешті місцевих старовірів, розстрілюючи та тавруючи в той же час по всій країні віруючих православних, мусульман та іудеїв. Так червона імперія завершить той процес, що розпочала імперія царська.

Але справжня українська Стародубщина жила та продовжувала жити так само як і раніш. Численні імперські утиски не змогли зруйнувати народну українську культуру, яка продовжувала розвиватися на Стародубщині в 19-му столітті. Український народ, у той час, коли імперська влада нищила ту, цілком виважену, систему освіти, що існувала на Україні з часів Гетьманщини, з великим зусиллям, знаходячись під жахливим ярмом, віддаючи свою снагу та відвагу справі розбудови рідної культури, боровся та не корився. Шукаючи шляхи знищити ті перепони, що влаштовував царський уряд в галузі здобуття народом справжньої освіти, стародубське українство, не зважаючи на власну економічну злиденність, до якої його прирекла імперська політика у краї, будувало на рідній землі нові церкви, а при церквах відкривало школи для своїх дітей, бо іншого шляху відродити у краї освіту такого рівня, як було за часів Гетьманщини, в неї не було. Певна річ, що про будівництво численних кам’яних храмів, як це було на Стародубщині за славних гетьманів, мови й не йшло. Але не лише Стародубщина, а вся українська Сіверщина прикрашається у 19-му столітті невеличкими дерев’яними церквами, з любов’ю збудованими місцевими майстрами у народному сіверському стилі. Будови оригінальної конструкції, обов’язково пофарбовані у блакитний колір, стародубські церкви 19-го ст. символізували собою спрагу народу до Божої справедливості та свободи. І як не нищили ці церкви більшовики, багато їх збереглося і зараз по стародубських селах, нагадуючи сучасним стародубцям про невмирущу славу та боротьбу за власну індивідуальність їхніх предків. Одним з кращих зразків сіверської церковної архітектури 19-го ст. у краї є церква Миколи Чудотворця у селі Старий Почеп сучасного Почепського району. Цей храм, розташований у самому центрі села, був споруджений 1863-го року місцевими теслярами на засоби прихожан.


74. Церква Миколи Чудотворця у селі Старий Почеп.

У середині стародубські храми також прикрашалися за українським зразком. І хоча імперські чиновники намагалися викоренити український церковний стиль із життя, замінивши його загальноросійським стилем, але устежити за кожним українським селом вони не могли, тому і продовжували існувати на Стародубщині українські церкви. У таких церквах і дотепер збереглися місцеві народні ікони поліського стилю, які прочани і зараз прикрашають на український зразок розшитими селянськими рушниками. Українські за стилем бувають і царські ворота у храмі, з вишуканим ажурним різьбленням рослинного характеру та овальними іконами, що увінчані короною - характерним елементом декору українського бароко. Найбільш характерними церквами з українським убранням, які збереглися і зараз, є церква Василя Великого у селі Душатині Суразького району та церква Різдва Богородиці у селі Лищичі Унецького району, хоча слід зауважити, що український церковний стиль є притаманним переважній більшості церков сільської Стародубщини.

Великим попитом серед сільського населення Стародубщини користувалися й місцеві ікони поліського українського стилю, які у великій кількості продавалися на ярмарках у Стародубі та Новозибкові. Оригінальністю відзначалися й місцеві писанки, які готувалися народом кожен рік перед Великоднем. Візерунки стародубських писанок 19-го ст. збереглися до нашого часу завдяки невтомній праці дослідниці народної творчості Пелагеї Литвинової з Сумщини, яка видрукувала їх у 1899-1902 рр. у поновленому виданні своєї книги «Південноруський народний орнамент». З народних виробів нерелігійного характеру на Стародубщині слід визначити виробництво вітрил для кораблів, яке було розповсюджене у Новозибківському повіті. Таким чином, своєю творчістю, стародубське українство доказувало всьому світові, що український дух на Стародубщині не загинув і у 19-му столітті, попри всі сфабриковані результати загальноросійського перепису.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (ім'я її так і залишилось невідомим історикам). Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли Ярослава однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka