Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 16 липня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Землеволодіння козацької старшини
Іван Крип'якевич - "Богдан Хмельницький"

Землеволодіння козацької старшини

За збереження феодального землеволодіння активно виступила також козацька старшина, яка до 1648 р. володіла в основному хуторами, невеликою кількістю орної землі та сіножатями, лісами, ставами й іншими угіддями. Ці землі заможні козаки здобували займанщиною неосвоєних ґрунтів або купівлею, а збільшували їх за рахунок «диких полів», вирубуючи ліси, засновуючи слобідки і нові хутори.

Після Визвольної війни перед старшиною відкрилися можливості ведення великого господарства. Займаючи вищі військово-адміністративні посади, старшина розпоряджалася величезними фондами майна, залишеного панами, які покинули Україну,— їх садибами і будинками, рухомим майном, землями і господарствами; козацька біднота нарікала, що «старшина всім тим лядським добром заволоділа» 1, а очевидці розповідали, що в руках окремих козаків були міхи срібла, скрині дорогого одягу, табуни коней тощо 2. Маючи в руках великі грошові суми, старшина могла вкладати їх у різні прибуткові підприємства, насамперед у землю.

Старшинське землеволодіння зростало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і царських привілеїв. Збереглися деякі документи купівлі старшиною окремих земель. Так, брацлавський полковник Тиміш Носач 1652 р. купив у пана Яроша Черепинського хутір у Припоні Корсунського полку. Умова про продаж-купівлю — рідкісний документ того часу — була такого змісту: «Року 1652 р. місяця жовтня другого дня. Переді мною, Миськом Стадниченком, на той час наказним полковником Запорізького війська в Корсуні,— і при мені був пан Федір Калина, корсунський отаман, Іваш Ш... 3 і Івахнин Калько і інших козаків Запорізького Війська було немало. Ставши перед нами особисто, пан Ярош Черепинський і пан Тиміш Носач, полковник Запорізького війська брацлавський,— говорив [Черепинський] ті слова: «Пане полковнику і панове отамани, явно чиню цим моїм писанням, що я продав п. Тимошеві Носачу, брацлавському полковникові, хутір на Припоні з усіма приналежностями, а саме з ставком і озером і сіножатями і полем, тобто нивами і запустами, з усім і на усім, і халупу, що належить до цього хутора, за суму триста золотих; на що були люди добрі і віри гідні, вище названі сусіди, при цій продажі або і купівлі, від пана Черепинського; що так і я, пане полковнику, панове отамани, віддаляю сам себе, жінку і дітей своїх, близьких і далеких родичів своїх від того хутора, на вічні часи; вільно пану Тимошеві Носачу, брацлавському полковникові, дати, дарувати, продати і, як бажає, на найкращу свою користь повернути: що як ми погодилися і сторгували, так для ліпшої віри і більшого підтвердження казали руками своїми підписати і печать звичайну полкову притиснути. Діялося в Корсуні року і дня вище названого. Мисько Стадниченко, полковник Запорізького Війська корсунський. Отаман Федір Калина корсунський. Яків Семенович, підписок Браславського полку».

Водночас Ярошенко, син Яроша Черепинського, продав Носачеві свою сіножать і луку, на якій мав своє гумно, за 43 золоті 4.

Землями, залишеними польськими панами, розпоряджався військовий скарб, який продавав окремі села старшині. Так, у червні 1656 р. Богдан Хмельницький повідомив універсалом: «Іж на потребу войсковую взяли єсьмо осмь тисячей золотих польских у пана Павла Яновича Хмелницкого, за которую суму пустили єсьмо єму в спокойное уживаньє маетности пана Грузевича», села Бугаївку, Беркове, Масани і Бощівку в околицях Чорнобиля 5. Того ж місяця шурин гетьмана Яким Сомко купив села Вороньків і Рогозів біля Переяслава: «Іж отдал до скарбу нашего войскового Яким Сом-кович, товариш наш, суму певную за всі грунта панскиї, так ворон-ковскиї, яко і рогозовскиї, за которими нивами суму отобравши, ониї в посесію і в вічноє уживане помененому Якимови подаєм» 6. Другим джерелом розширення старшинського землеволодіння стали гетьманські надання.

У Березневих статтях 1654 р. військовій старшині було віддано «для прокормленья» доходи з млинів; так, по млину мали одержати військовий писар, військові судді, військові і полкові осавули та всі полковники; це мотивувалося тим, що полковники і писарі «росход великий имеют», а осавули «на услугах войскових всегда обретаютца и хлеба пахать не могут» 7. Також і гетьман надавав старшині млини: у травні 1656 р. він дав млин Оникієві Силичу 8, тоді ж звільнив від податків млин Павла Тетері 9.

Хмельницький дав старшині також деякі земельні володіння. Так. військовий канцелярист Кость Мокрієвич одержав від гетьмана слобідку Ройську і села Сибереж та Ямище 10; слабинський сотник Іван Димонтович — села Смолин і Максим 11; миргородський полковник Григорій Лісницький — містечко Шишак 12. Павло Титеря мав наданий йому Хмельницьким двір в Переяславі 13; лубенський осавул Левко Костянтинович, що відзначився в 1655 р. у бою під Городком біля Львова, за наказом гетьмана одержав двір у Лубнах і сіножаті біля Пісочної 14.

Збереглися два універсали Богдана Хмельницького від червня 1657 р., якими він повертав дітям померлого паволоцького полковника Івана Миньківського села Миньківка, Вербівка і Верхівця і при-значив опікуном Михайла Івановича, який, «яко ближайший кревний догледати пожитки на виживленє потомков помененних збирати маєт, нікого іншого ані з близьких, ані з далеких кревних не припускаючи» 15.

Окремі землі давали також полковники. Чернігівський полковник Іван Попович у квітні 1651 р., «видячи значниє услуги в полку нашом товариша нашого пана Оникия Силича, завжди при боку нашом на услугах войскових зостаючого і жадноє значноє потреби никогди не омешкиваючого», надав йому ниви Тополівщину, Кондратівщину і Сеньківщину на Старому Білоусі, «йко не маючиє жадного до себе по-ссесора, і нихто до них през літ килка з жадною належностю не одзивался» 16 . У 1657 р. чернігівський полковник Іван Абрамович дозволив Іванові Войцеховичу заснувати слободу, з якої пізніше виросло село Дубровна 17. Тут слід також згадати про надання Богдана Хмельницького тим шляхтичам, які вступили до Запорізького війська, як, наприклад, Сава Унучко і Артем Красковський, Олифір Радченко, Михайло та Ілля Рубці, Лука Носанович, Станіслав Кохановський, Павло Ярмултовський та ін. Всі вони стали старшинами Запорізького війська і поріднилися з козаками шлюбними зв'язками; так, Кохановський віддав свою дочку за військового канцеляриста Карпа Мокрієвича, а зятем Ярмултовського був значковий товариш Петро Ворошило 18.

Коли порівняти кількість універсалів Хмельницького для старшини, привертає увагу те, що надань для старшини було порівняно небагато, здебільшого це або невеликі вартістю надання (млини, доми), або надання незначним особам — сотникам, осавулам та ін. Невідомо, чи були випадки надання тій старшині, яка займала керівне місце в Запорізькому війську (за винятком Лісницького і дітей Миньківського), причому це не є наслідком відсутності архівних документів — тут виявилися характерні риси політики Богдана Хмельницького. Відомо, що селянсько-козацька маса з неприхованою ворожістю ставилася до спроб відновити феодальний лад і насамперед не погоджувалася на те, щоб козацька старшина створювала велике землеволодіння. Богдан Хмельницький повинен був зважати на цю обставину. Він хоч і не перешкоджав ростові старшин-ського землеволодіння, намагався утримати цей процес у таких формах, щоб вони не спричиняли народних виступів.

Проте більшість старшини не погоджувалася з цією поміркованою політикою гетьмана. Старшина мала в руках великі фінан сові засоби і шукала шляхів до дальшого збагачення. Головний шлях до цього на той час лежав через придбання земельної власності. Не знаходячи підтримки у Хмельницького, старшина намагалася здійснити свої плани поза плечима гетьмана, безпосередньо порозумітися з російським урядом. Російський уряд захищав тоді інтереси феодалів-кріпосників-дворян, боярів, вищого духовенства, посадських «лучших людей», які, налякані зростанням народних рухів, об'єдналися в один фронт. «Соборное уложение» 1649 р. зміцнило феодальне землеволодіння і посилило кріпосні права на селянство. Коли ж українська старшина звернулася до російських боярів у справі поширення свого землеволодіння, вона зустріла в них повне взаєморозуміння і співчуття. Царський уряд не відмовився допомогти українській старшині в її класових прагненнях.

Перші заходи в цьому напрямі зробили посли Запорізького війська, які у березні 1654 р. виїхали до Москви для оформлення умов об'єднання України з Росією,— генеральний суддя Самійло Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря. Вони одержали царські грамоти для Запорізького війська й української шляхти, які торкалися також землеволодіння, добилися надання Чигиринові статусу гетьманської столиці, особисто Хмельницькому — Суботова й інших селищ, а також Гадяча. А далі, використовуючи своє становище, посли випросили маєтності для себе: Зарудний — містечко Старий Мліїв «з селянами і зо всіма угіддями». Тетеря — містечко Смілу. Як виходить із заяви Тетері, обидва вони одержали ці землі потай від гетьмана: «Що про те і гетьман Богдан Хмельницький не відав» 19.

Успіхи послів заохотили й іншу старшину до поширення своїх землеволодінь за допомогою російського уряду. Найбільше зуміла добитися родина Виговських. Генеральний писар Іван Виговський 1654 р. одержав «грамоти» на місто Остер з селами, містечка Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, седа Городище, Лісовичі, Ківшовате «з усіма доходами та угіддями», а також місто Ромни з селами 20. У 1657 р. він просив для себе маєтностей на Білій Русі, що належали раніше його тестеві новгородському каштелянові Богданові Стеткевичу, але в Москві йому відмовлено, бо ці землі «роздані шляхті присяжній, а від них назад взяти не можна» 21. Данило Виговський дістав «грамоту» на місто Прилуки та містечка Бориспіль, Баришівку, Вороньків, Басань, Білгородку, Рожів — з селами, доходами й угіддями. Костянтин Виговський одержав Козари і Кобижчу. Він просив для себе також маєтки його тестя Мещеріна на Білій Русі, але в цьому йому було відмовлено 22.

Дуже розширила свої володіння родина Золотаренків. Іван Золотаренко, наказний гетьман над полками, які брали участь у поході російських військ на Білу Русь, у вересні 1654 р. випросив собі царську грамоту на місто Батурин «зі всіма угіддями і селами», коли Батурин згорів, він одержав у серпні 1655 р. містечка Борзну і Глухів. Брат Івана ніжинський полковник Василь Золотаренко у травні 1655 р. одержав містечко Нові Млини «з селами, млинами і всіма угіддями на ріці Сеймі», а в серпні того ж року — містечко Мену. Близький родич Золотаренків стародубський полковник Тимофій Оникієнко за свою «службу и раденье» просив собі містечко Сосницю «близько брата мойого наказного гетьмана Івана Никифоровича і містечка його Батурина, щоб мені жити близько від братів моїх Івана і Василя і одержав це містечко» 23. Тимонівський сотник Михайло Махаринський. який їздив послом до Москви в серпні 1654 р., одержав государеву грамоту на с. Ілляшів-ка, яку тримав у заставі на 500 золотих від князя Четвертинського, а також на містечко Тимонівка-Дранка 24.

Київський полковник Антін Жданович 1656 р. просив царя дати йому грамоту на «пустуючі містечка» Обухівка, Германівка, Любеч та с. Королівка «со всеми издавна к ним принадлежностями» 25. Це тільки неповні дані про землі, які старшина одержала від російського уряду. Є підстави гадати, що багато іншої старшини добивалося маєтків для себе. За дещо пізніший час, від 1658 до 1659 рр., є дані про те, що старшина вживала заходів, щоб за нею було затверджено різні маєтності: так, Самійло Зарудний одержав привілей на Мліїв і Шавулиху; генеральний обозний Тиміш Носач — на Капустину Долину, Деренковець і хутір Черепин; Данило Виговський — на Смілу; Костянтин Виговський — на Балаклію та Орловець; Григорій Лісницький — на Вільшану; Іван Ковалевський — на Сквиру і Романівку 26.

Наведені дані розкривають широку картину прагнень старшини утворити велике землеволодіння, зайняти місце давніх феодалів. Старшина намагалася здобути не окремі землі, а цілі округи з містами, містечками, селами, хуторами. Деякі старшинські родини (Золотаренки, Виговські) готувалися заволодіти суцільними територіями які були «ключами» давніх панів. Старшинське землеволодіння охоплювало найбільше Чернігівщину і середню частину Київщини, де збереглися шляхетські та монастирські володіння; очевидно, ці різні групи землевласників допомагали одна одній. Деяка частина старшини намагалася здобути собі землі на території старих козацьких полків — Канівського, Черкаського, Чигиринського, розраховуючи, мабуть, на те, що дисципліноване реєстрове козацтво не наважиться виступати проти її землеволодіння. Майже не зустрічаються в джерелах дані про старшинські маєтки на Брацлавщині, тому, очевидно, що ці землі були зруйновані набігами польських шляхетських військ. Старшина також обминала Полтавщину, населення якої жило близьким до Запоріжжя життям і вороже ставилося до старшинського землеволодіння.

У зв'язку з цим виникає питання, наскільки надання, одержані старшиною, були фактично реалізовані, чи мали змогу нові власники на ділі володіти наданими їм маєтностями. Відповідь дають заяви Павла Тетері, які він зробив російським боярам у Москві під час свого другого посольства у серпні 1657 р. На переговорах про надання маєтків військовому писареві Іванові Виговському на Білій Русі він заявив: «Хоч царска величність його, писаря, і батька його, і братів і пожалував, тільки вони тим нічим не володіють, опасаючись Війська Запорізького». Коли ж бояри почали заспокоювати Тетерю, що на Україну поїдуть цар ські посли «і про ті маєтності, якими кого царска величність пожалував, оголосять, і їм можна буде, з відома Війська Запорізького, тим всім володіти свобідно», то Тетеря заперечував проти цього. «І Павло Тетеря говорив, що царска величність у войско ні про що про те, чим хто від царскої величності нажалуваний, оголошувати не велів, тому що про те і гетьман Богдан Хмельницький не відав; а тільки у війську про те довідаються, що він писар з товаришами впросили собі у царської величності такі великі маєтності, то їх усех відразу поб'ють і почнуть говорити: вони зі всім войском царській величності служили і за нього, государя, помирали, а маєтності випросили собі вони одні, писар з товаришами. Та вони ж почнуть говорити, щоби всіма містами, які у Війську Запорізькім, володіти одній царскій величності, а їм, крім заплати, нічого не треба». Тетеря ще раз заявив, що «у Війську Запорізькім володіти їм нічим не можна». Сам Тетеря також не володів наданим йому від царя містечком Смілою і навіть царську грамоту заховав у землі: «Дана йому царською величністю жалувана грамота на містечко Смілу, і та грамота була у нього схоронена в землю і зіпсувалася; він просив дати йому нову грамоту, «а у війську про те не заявляти» 27.

Свідчення Тетері показують, які труднощі зустрічали Виговські, Тетеря й інша старшина, що одержала царські грамоти потай, без відома гетьмана і Запорізького війська — вони не могли цих надань використати. Є й інші відомості, які також підтверджують, що царські надання не реалізувалися і зберігалися у таємниці. Так, на маєтки, вже подаровані царем, з'являлися інші претенденти, просячи їх для себе. На містечко Стайки, надане Іванові Виговському, просив собі царської грамоти Михайлівський Золотоверхий монастир; містечко Кобижча, дане Костянтинові Виговському, бажав одержати Богоявленський монастир 28, Вороньків, подарований Данилові Виговському, купив у військового скарбу Яким Сомкович 29. Інша справа була з маєтками, наданими відкрито, за дозволом Запорізького війська. Сам Богдан Хмельницький без перешкоди володів Суботовом та іншими селищами, які за ним були затверджені царськими грамотами 30. Так само та старшина, що одержала на свої володіння універсали гетьмана або полковників, користувалася ними без перешкоди; це відбувалося під контролем Запорізького війська. Так, Данило Виговський володів містечком Сміла (Тясмин), про це згадували угорський посол Шебеші та шведський посол Гільденбрандт 31. Але більше відомостей про фактичне володіння старшини наданими їй землями поки що не вдалося виявити.

Підсумовуючи дані про старшинське землеволодіння, треба відзначити, що хоч старшина докладала багато зусиль, щоб зайняти становище великих землевласників, проте її досягнення під час Визвольної війни і в перші роки після Переяславської ради були незначні. Впертий опір селянства і козацтва не дав старшині запровадити в життя її землевласницьких планів. У результаті більшість старшини залишилася при малому землеволодінні — будинках, млинах, хуторах, окремих селах. На роль, яку відігравала старшина в усьому феодальному землеволодінні, вказує кількісне порівняння гетьманських і полковницьких надань окремим феодальним групам: монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — близько 50, старшина — близько 20. Хоч ці цифри випадкові і неповні, але їх відношення показує, що старшина у своєму землеволодінні далеко відставала від духовенства і шляхти. Згодом це стало причиною того, що найвпливовіша старшинська група на чолі з Виговським почала шукати виходу в переговорах з польською шляхтою і польським урядом. Діставши з Варшави запевнення у наданні їй рівних прав зі шляхтою і забезпеченні повних прав на землю та на феодальні привілеї, ця група погоджувалася приєднати Україну до шляхетської Речі Посполитої, розірвавши зв'язки з Російською державою і ліквідувавши всі соціальні й політичні досягнення, які український народ здобув у Визвольній війні. Таким чином старшина сподівалася задовольнити свої класові інтереси, захопити землю і підкорити своїй владі маси селянства й козацтва. Ці плани активно й відкрито почав здійснювати Іван Виговський після смерті Богдана Хмельницького.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

...звідси ми подалися до Сигету - столиці Мараморощини-регіону, у якому компактно проживає біля шестидесяти тисяч українців.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka