Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 21 липня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Такси Uber
лічилка
Крим — з Україною
Володимир Сергійчук - "Український Крим"

Крим — з Україною

Українізація Чорноморського флоту, з одного боку, придушення російськими більшовиками кримськотатарської автономії на початку 1918 року, з іншого, витворили нову політичну ситуацію навколо Криму, в результаті чого Центральна Рада змінила свою політику щодо півострова. Так, 14 лютого 1918 року на засіданні Ради Народних Міністрів УНР було ухвалено погодитися на укладання миру з радянською Росією за умови, що "Крим остається під впливом України" і "Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 5. - Арк. 25 зв.).

І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до української держави. Однак після того, як більшовики показали себе в Криму на початку 1918 року, воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України.

У ті дні з Центральною Радою намагалися порозумітися щодо розв'язання кримськотатарської проблеми і керівники Всеросійського мусульманського військового шуро, котрі просили не роззброювати мусульманських частин, які перебували на території України, а взяти їх на утримання, щоб пізніше вони могли перейти до Криму, звідки частина мала повернутися до Казані (там само: Ф. 2592. - Оп. 1. - Спр. 37. - Арк. 23 - 23 зв.).

Забувши про останню умову (чи не тому, що Центральна Рада не збиралася обговорювати питання Криму з Росією, а лише з органами кримськотатарського народу), Раднарком РРФСР у переговорах з Німеччиною наполягав, щоб до уваги бралися території, лише названі в III Універсалі. Тоді на ноту НКЗС РРФСР від 26 березня 1918 року МЗС Німеччини дало відповідь нотою від 29 березня 1918 року:

"Остаточне встановлення кордонів між Росією і Україною повинно мати місце в російсько-українському мирному договорі, який негайно укласти зобов'язувався Російський Уряд по Мирному договорі з нами і нашими союзниками. До цього імператорський Німецький Уряд у відповідності з прокламацією Української Центральної Ради вважає, що до власне України відносяться такі дев'ять губерній: Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська і Харківська: сюди ще слід додати частини Холмської губернії, які відійшли до України за мирним договором союзників з нею" (Буткевич В. Право на Крим // Крим не тільки зона відпочинку. - Львів, 1993. - С. 30 - 31).

Як бачимо, нота - це не Брест-Литовський договір, і в ній ідеться про остаточне вирішення територіальних проблем між Росією і Україною. Центральна Рада продовжувала наполягати на кінцевому врегулюванні територіальних проблем з РРФСР. Остання тим часом поквапилася відрядити до Криму своїх емісарів з метою відокремити півострів від України. 2 - 5 березня 1918 року в Сімферополі 20 делегатів провели губернську конференцію РСДРП(б), яка вибрала до складу губкому Ю. Гавена (латиша, направленого в Сімферополь після роботи в Мінусінській Раді), Ж. Міллера (учасника революції 1905 року в Ризі) та інших діячів РСДРП(б), людей, котрі були не досить добре обізнані з місцевими умовами і не уявляли чітко, яка територія входить до Таврійської губернії. 7 - 10 березня 1918 року ці ж делегати скликали з'їзд Рад Таврійської губернії, на якому створили Таврійський ЦВК Рад.

Не маючи кадрів, які б підтримували їх (фінансово їх підтримав Петроград, виславши 49 мільйонів у карбованцях), вони обрали себе до ЦВК Рад (Жан Августович Міллер став головою ЦВК, а Ю. Гавен його заступником), головою РНК став парторганізатор Обухівського заводу, член ВЦВК А. Слуцький.

19 березня 1918 року Таврійський ЦВК Рад прийняв декрет, який проголосив Радянську Соціалістичну Республіку Тавриду. Виник казус. Нові керівники проголосили свою незалежну "республіку" навіть на території України. Раднарком РРФСР швидко повідомив, які землі належать до Таврії. Через три дні (22 березня 1918 року) Таврійський ЦВК виправив свою помилку, оголосивши, що в Республіку Таврію не входять Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти. За переписом 1897 року в Дніпровському повіті проживали 73 відсотки українців, у Бердянському - 59, а в Мелітопольському - 54 відсотки.

Радянська Соціалістична Республіка Таврида протрималася місяць і була розігнана кримськими татарами 30 квітня 1918 року. Мабуть, у РНК РРФСР зрозуміли, що відокремлення РСРТ від України і проголошення її самостійною державою було помилкою. Позбавлена підтримки місцевого населення, зазначає В. Буткевич, влада була приречена на провал. Простіше було надати народові право самому висловити свою волю. Але в Раднаркомі РРФСР чудово розуміли, що це буде не та воля, якої праглося Росії. Тому влада прийняла досить дивне рішення: щоб народ повірив, що ним керують його представники, була видана вказівка перелицювати всіх своїх емісарів на українців. У листі до С. Орджонікідзе 14(1) березня 1918 року В. І. Ленін вказував, що потрібне "негайне створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії, залучення у справу селян, рішуче і безумовне перелицювання наших частин, які знаходяться на Україні, на український лад - таке тепер завдання. Потрібно Антонову заборонити називати себе Антонов-Овсієнко, - він повинен називатися просто Овсієнко. Те ж саме слід сказати про Муравйова (якщо він залишається на посаді) і інших.

...Передайте товаришам Васильченку, Жакову та іншим, що як би вони не мудрували виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, однаково буде включена в Україну і німці будуть її завойовувати" (В. І. Ленін. ПЗТ. - Т. 50. - С. 50). Проте це не допомогло.

Як писав начальник австрійського Генштабу міністрові закордонних справ Австро-Угорщини: "Шлях на схід пролягає через Київ, Катеринослав і Севастополь, звідти починається зв'язок від Батумі і Трапезунд. По-моєму, Німеччина для цієї мети має намір залишити за собою Крим як свою колонію в тій чи іншій формі. Вони ніколи не випустять з своїх рук цінного Кримського півострова" (Буткевич В. Право на Крим. - С. 32).

У ноті німецького дипломатичного представника в РРФСР Мірбаха до НКЗС 3 травня 1918 року повідомлялося: "Імператорський уряд дасть повну силу права на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, який до цього часу належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору" (там само. - С. 519).

У квітні 1918 року, коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили "про готовність прилучитися до української держави, коли запевняться їм національно-культурні права".

Назустріч українському війську до Сімферополя приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, "що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія". Делегація Севастополя у складі 64 осіб підтвердила: Севастополь здасться без бою, коли його братимуть українські війська. А представники Керчі розповіли, що в них "приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправлять в Україну, якщо українці займуть це місто" (Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. - К., 2000. - С. 161).

У ті дні українські політики так обґрунтували необхідність приєднання Кримського півострова до України: "Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримськотатарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою.

Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв'язаний як найтісніше територіяльно і географично. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самовизначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний организм, зв'язаний з Україною в тісну федерацію.

До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економичні передумови. Україна - країна хлібна із великими промисловими можливостями в майбутності, - кримський південь - це Рів'єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни - до вигідного для українців і себе порозуміння" (Відродження. - 1918. - 23 квітня).

А тому вже 15 квітня 1918 року згідно з наказом міністра внутрішніх справ УНР урядовець Яким Христич був відряджений до Сімферополя для заснування там філії Інформаційного бюро МВС УНР, до обов'язку якої належало повідомляти населення півострова про політику "Українського Правительства, нашими законами і взагалі вести там працю щодо зближення Криму до України" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. І. - Спр. 132. - Арк. 16).

19 квітня 1918 р. на засіданні Ради Народних Міністрів УНР слухалося питання про лист німецького посла Мума у справі Чорноморського флоту. У зв'язку з цим Голові уряду й міністрові закордонних справ доручалося відповісти баронові Муму, що законом Центральної Ради Чорноморський флот оголошений флотом Української Народної Республіки, і уряд України просить допомогти йому звільнити кораблі від тих злочинних більшовицьких елементів, котрі захопили їх, і привести флот до послуху Українському урядові, що проти німецьких військових сил український флот, як такий, не виступає, тому Рада Народних Міністрів зазначає, що ті кораблі, які зараз під орудою злочинних елементів виступають проти "германських військових сил, вважаються морським призом" (там само. - Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 4. - Арк. 111 зв.).

На цьому ж засіданні було вирішено послати телеграму командуванню Чорноморського флоту, що воно не повинне "боротися з германськими військовими силами" (там само. - Арк. 111 зв.).

Водночас треба зазначити, що Всеросійське Шуро представників мусульманських організацій зі звільнення Криму, яке мало свій осередок в Одесі, не зрозуміло цього. Воно, зокрема, маючи ще якісь ілюзії щодо існування самостійної Кримської республіки, виступило проти наказів керівника оборони Криму отамана Мясникова, командира Севастопольської фортеці й Чорноморського флоту, підняти синьо-жовті прапори на території всього півострова. Протест цієї громадської організації, що розсилався представникам центральних держав і мусульманських об'єднань Росії, вимагав від Центральної Ради негайної відмови від "будь-яких посягань на повну незалежність вільної Кримської Республіки" (там само: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 4 зв.). Коли 27 квітня Запорізька бригада отамана Натієва виступала до Мелітополя, українці півострова запропонували створити в Криму до повного з'ясування ситуації Комісаріат у справах громадян української національності. Отаман Натієв підтримав цю пропозицію, уповноваживши Христича бути тимчасовим комісаром України в Криму (там само. - Арк. 17).

Під час вступу німецького війська до Сімферополя від його командування було видано відозву до населення, в якій зазначалося, що військо прийшло в Крим задля того, щоб визволити край від більшовицької анархії, встановити лад і спокій. "Под защитой нашого ружья, - сказано було у відозві, - должна возстановится фабричная и торгово-промышленная жизнь края, политическая свобода разрешається" (там само. - Арк. 17).

На запитання делегації від громадських інституцій Сімферополя про творення майбутньої влади на півострові, німецький комендант відповів, що його влаштовує будь-яка конструкція, лише б вона виходила від відповідальних організацій (там само. - Арк. 17).

На цей же час на півострові утворився свого роду політичний вакуум: попереднього парламенту як такого не існувало, оскільки більшовики розгромили фактично всі його організації, а багато найавторитетніших депутатів і міністрів виїхали за кордон. Саме ж населення виявляло різні погляди: більшість, особливо торговці, робітники, городяни, незалежно від національності, стояли на ґрунті української орієнтації, менша частина, головним чином татарське духовенство, мала турецьку орієнтацію. Але всі кола кримського населення мали в справі визначення півострова спільний погляд: для з'ясування політичного стану необхідно негайно скликати кримські Установчі Збори, а до того часу вся влада буде мати форму місцевого самоврядування.

Виходячи саме з таких настроїв, Я. Христич повідомляв 15 травня 1918 року до Києва: "З моїх переговорів з політиками краю я виніс таке враження, що коли буде наша добра воля і не втратимо моменту підготовить "Общественное мнение", то коли зберуться кримські Установчі Збори, можна бути упевненим - край забажає федерировать з Україною" (там само. - Арк. 17).

Звичайно, це не входило в плани більшовицької Москви. І на початку квітня 1918 року керівник кримських більшовиків О. Слуцький послав телеграму в РНК РРФСР з проханням підтвердити, що "Крим до України не відходить". У відповідь на це Сталін телеграфував, що чутки про відхід Криму до України не мають підстав, що "за документом німецького уряду, який є в нас, ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть тільки материкову частину Таврійської губернії" (Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. - С. 97).

Ще в лютому 1918-го, коли владу в Криму, і, зокрема, в Севастополі, на короткий час захопили більшовики, вони і слухати не хотіли про те, що Україні має належати якась частка Чорноморського флоту. Відомий діяч радянського Морського відомства Федір Раскольников передав з Москви членам Центрофлоту Чорного моря таку директиву Ради Народних Комісарів радянської Росії: "Черноморский флот составляет достояние всей Федеративной Российской Республики, за исключением Украины, которая составляет самостоятельное государство, и ни один корабль Черноморского флота не может ходить под украинским флагом" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 89. - Арк. 194).

Але командуючий Чорноморським флотом адмірал Саблін, незважаючи на "реверанс" більшовицького уряду, який призначив його начальником Морських сил Чорного моря з надзвичайними повноваженнями, вирішив спочатку з'ясувати ставлення моряків-чорноморців до українізації. Одержавши позитивну відповідь, він надіслав 29 квітня 1918 року до Києва телеграму, у якій заявив про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки. Того ж дня, о шістнадцятій годині, за сигналом з флагманського корабля "Георгій Побєдоносець" на Чорноморському флоті були підняті синьо-жовті українські прапори.

Українська влада добре розуміла, що Крим - це міст на Близький Схід, і кримська проблема не може розв'язуватися без участі Туреччини. Усе, що відбувалося в Криму, знаходило відгук серед мусульманських народів, сусідніх держав, особливо Туреччини. І справа тут не лише в географічній близькості, але й у значній кримськотатарській еміграції за море. Кримські татари, яких змусили свого часу покинути рідну землю, так і не асимілювалися з турками. Татарська література, татарські пісні набули великого розголосу і посіли своє місце у мистецтві слова Туреччини. А татарські газети, як ті, що виходили в Туреччині, так і на півострові, мали надзвичайно великий авторитет.

І це все безумовно було враховано керівництвом Центральної Ради, котра 9 лютого 1918 року підписала Берестейський договір з центральними державами і, вирядивши до Стамбула свого посла Миколу Левитського, доручила йому насамперед з'ясувати ставлення Османської Порти до кримського питання. Крим справді перебував у полі зору турецьких політиків, тим паче після того, як 26 лютого 1918 року український пресовий представник у Стамбулі Хоменко в інтерв'ю місцевій газеті висловився за приналежність півострова до України.

У місцевій пресі, повідомляв Левитський до Києва, "ведеться агітація за утворення незалежної Кримської Республіки із мусульманського населення. Одні часописи приєднують Крим до Туреччини, а другі мріють про протекторат над незалежним Кримом" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 21). Уже з першого дня приїзду українського посла його почали відвідува- ти кореспонденти стамбульських газет, цікавлячись позицією УНР щодо Криму, але жодне видання не надрукувало повідомлення Левитського, що Україна вважає півострів своєю складовою частиною (там само. - Арк. 21).

Коли ж український посол одержав конфіденційну інформацію, що на основі повідомлень Джафера Сейдамета, котрий, рятуючись від більшовиків, прибув до Туреччини, місцеві військові кола планують експедицію на півострів під виглядом допомоги мусульманському населенню, аби потім, залишившись, здійснити самовизначення кримськотатарського народу, попросив аудієнції у великого візира.

Треба сказати, що перед цим болгарський колега повідомив українському послу в Стамбулі думку міністра закордонних справ Османської Порти щодо кримської державності: "...На усім Кримськім півострові 400 000 людей населення, а мусульман усього там 200 000 (яка може бути держава?), не стоїть і підіймати питання" (там само. - Арк. 22).

На початку своєї розмови з великим візиром, що відбулася 24 квітня 1918 року, Микола Левитський виклав детально позицію Центральної Ради щодо кримського питання, зокрема в ставленні до мусульманського населення півострова, підкресливши: воно жодного разу не порушувало питання про повну незалежність і самостійність Криму. А потім заявив, що Уряд УНР розглядає Крим як складову частину української держави, "в котрій мусульманському населенню повинні бути забезпечені всі його національні права" (там само. - Арк. 22).

На запитання великого візира, "як уявити се забезпечення, чи то буде повна автономна одиниця у федеративнім зв'язку з Укр. Народ. Респ., чи се окрема провінція з широким місцевим самоврядуванням", прозвучала така відповідь українського дипломата: "про федерацію немає тут балачки, так як мусульмане не посідають компактною масою і досить перемішані з нашим населенням, в більшости повітів мають значну меньшість і тілько в 1-му Ялтінськ. мають більшість (68%), завдяки чому не можуть бути виділені в окрему цілком територіальну одиницю і тому тут лише може йти балачка про гарантії національної свободи, але в яких юридичних формах се виллється, я зараз сказати не можу, се питання в найближчім часі буде вирішено в порозумінню з національним кримським совітом, який збереться після очищення Криму від большевиків" (там само. - Арк. 22).

Очевидно, надання кримським татарам автономії лежало і в розрахунках турецького уряду, бо великий візир після заяви Левитського перепитав: "Виходить, що Ви свободу мусульманам даєте?" А одержавши ще раз ствердження українського посла, почав його переконувати, що Туреччина не збирається брати протекторат над Кримом: "запевняю Вас, що ми про це і не думали, і не думаєм, до нас звернулись одновірці за військовою допомогою проти большевиків, ми в свій час дали приказ одному нашому полку, який був на румунськім фронті, вирушити вкупі з австрійськими частинами, і в сій допомозі ми ніяких політичних намірів не мали і просимо Вас не дивитись на сю допомогу як на політичну якусь акцію, нас лише може цікавити питання, чи не будуть з національного боку утиснуті наші одновірці, і коли Ви кажете про забезпечення національної свободи, то на сім справа кінчається" (там само. - Арк. 23).

Ось чому, враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар, і взагалі кримського населення, а також лояльність до цього турецьких властей, про що засвідчував посол УНР зі Стамбула, уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов до влади, поставив питання про включення півострова до складу України. Зокрема, на засіданні Ради Міністрів 7 травня 1918 року, де розглядалося питання про державний кордон, особливо звертали увагу на необхідність приєднання Криму. Заслухавши при цьому текст заяви гетьмана Павла Скоропадського про його переговори з німецьким послом і про його намір послати останньому лист від свого імені, в якому підтверджувалася б необхідність приєднання Криму до України, таку акцію було схвалено (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 6 зв.). До речі, тоді ж було ухвалено рішення доручити окремим міністрам розробити документи, які могли б послужити підтвердженням економічної необхідності приєднання Криму до України (там само. - Спр. 8. - Арк. 2).

У листі до німецького посла Мумма уряд Української Держави, зокрема, зазначав: "При зложившихся відносинах, коли види, що були в 1917 році в місяці падолисті на устрій Всеросійської Федеративної Республіки, куди повинна була ввійти і майбутня Кримська Республіка, цілковито розпалися і тепер Правительство Української Держави примушено в найбільш рішучий спосіб обстоювати на захованню в складі Української Держави цілого Кримського півострова, не кажучи вже про північну частину Таврійської губ. До сего примушують зовсім очевидні і ясні міркування про стратегічну і економічну конечність. При тім ся точка погляду вповні правомірна.

Правительство Української Держави на підтвердження власне представленого має честь пояснити, що воно зовсім не посягає на які-небудь святі національні права населення на Кримськім півострові, бо цілком сумні-ву не підлягаючі статистичні дані вказують, що в 1897 році при всенародній переписи населення Російської імперії, в 5-ти повітах Таврійської губ. на Кримськім півострові з числа всього населення в 556 592 душ, осіб, що вказали на татарську і турецьку мову як на свою рідну, було 186 081. З сеї цифри належить відрахувати 5 609 караїмів і 3 312 євреїв. Татарське населення, отже, включивши сюди теж маленьку горстку турецького населення, яке претендує на утворення незалежної Кримської, а іменно Татарської Республіки, складає всього тільки 32% всього населення на Кримськім півострові. Рівно ж по одиноким повітам се процентове відношення ніде не доходить до цифри над 33. Т. ч. решта населення, яке Українська Держава обов'язана по всій справедливости і природним правам перекати після розпаду Російської імперії під свою власті охорону повинна би при умові признання Музулманської Кримської Республіки підчинитися цілком явній меншости Музулманського світа на Кримськім півострові, що європейською дипломатією все уважалося зовсім недопустимим.

На таке невідповідне розв'язання стільки серйозного національного питання Правительство Української Держави в ніякім випадку згодитися не вправі, не рискуючи нарушити найелементарніші засади справедливости і не відступаючи від принципів міжнародного права. Воно також відвічальности перед масами нетатарського населення, яке становить 2/3 всего населення, на себе взяти не може...

На підставі всього представленого, Правительство Української Держави має честь просити Вашу екселенцію, Пане Посол, зробити Вашому Правительству відповідне представлення, щоб військовій команді Німецької армії в Таврійській губ. були дані належні вказівки, щоб назначувані Українські урядові власти в Таврійській губ., не виключаючи Кримського півострова, не встрічали перепон при виповнюванні вложених на них служебних поручень, позаяк Правительство Української Держави, при пояснених власне условіях, не може відмовитися від своїх прав на всю Таврійську губ., включаючи значить і Крим, що повинні увійти в загальний склад Української Держави.

Правительство Української Держави уважає за можливе увідомити Вас о своїм намірі, що воно має ввиду відносно другої організації власти на кримським півострові, йти широко назустріч побажанням населення сеї території, направленим до отримання політичної автономії, в якій цілком і розроблюється потрібний проект" (там само: Ф. 3 766. - Оп. І. - Спр. 132. - Арк. 12 - 15).

З цього приводу в Міністерстві закордонних справ Української Держави було скликано спеціальну нараду, на якій кримську проблему обговорювали відомі професори - Богаєвський, Кістяківський, Ейхельман, міністр Василенко, колишній генеральний секретар справ міжнародних Шульгин, отаман Сливінський, а також Галіп, Суровцева, Суховерський, Ткаченко та Оренчук.

Обговоривши інформації з місць (до речі, тоді було одержано повідомлення від українського урядовця Якима Христича про бажання німецького генерала Коша створити для себе "другу Ніццу" (там само. - Арк. 16)), нарада висловилася за приєднання Криму до України.

Зокрема, професор Богаєвський обґрунтував це рішення таким чином: "Питання Криму для України має значення її дальшого самостійного політично-економічного істнування. Крим дає домінацію над північним Чорним морем, охорону чи небезпеку українським портам. Керченський пролив готов відіграти роль другого Босфора. Політика німецька, що стремить до помочі повстанню нових держав на розвалинах Росії, зглядно до утворення буферних держав на сході, повинна взяти це під увагу, щоб в нових державах мати вірних та справді самостійних союзників. Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви і в кождім евентуальнім непорозумінню може відіграти роль Італії. Без Бесарабії і Холмщини організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такім випадку ілюзорична. Що до народностей, що заселяють Крим, то принцип самовизначення націй мусить мати розумні границі, неможливо ж штучно розділяти комплектні географічно-економічні одиниці. О анексії мови бути не може, так як Україна тепер доперва в стадії повставання, отже з даних околиць і з Криму може повстати нова держава Україна.

Що до націй, що замешкають цю територію, то може бути вироблена вже після цего спеціяльна норма автономії чи навіть федерації. Пока видвигати федерації не можливо, так як це бажання одностороннє, а таке поставлення справи тепер буде означати фактичний відказ від Криму" (там само. - Арк. 2 - 6 зв.). 30 травня 1918 року міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко звернувся з спеціальним листом до німецького посла Мумма, обумовлюючи в ньому необхідність включення Криму до складу України такими аргументами:

"Крим тісно зв'язаний економічно, політично і етнографічно з життям і населенням України. Українська Держава з свого боку ніколи не зможе нормально розвиватись без злуки з Кримом. Правда, коли проголошено було III Універсалом Українську Народню Республіку, там було зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму. Але перш за все Універсал взагалі зазначив тільки головні частини Української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність немає абсолютної більшости, приєднаються пізніше. Через те по Третьому Універсалу не зазначено ні Холмщину, ні частин Курської, Воронежської губ., области Війська Донського, ні Бесарабщини. А між тим тоді малося на увазі, що ці землі конче перейдуть до України. Так само думали і відносно Криму. Такий спосіб встановлення кордона спершу тільки в загальних рисах поясняється також і тим, що тоді Українська Республіка розглядалася тільки як федеративна частина Росії. Так само і Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути теж федеративною одиницею Росії, і таким чином автори III Універсалу розуміли, що зв'язку з Кримом - цим стратегічним і економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежности, зв'язок з Кримом яко федеративної одиниці не відбувшоїся всеросійської федерації, може увірватися цілком. І тому тепер, коли українські війська за допомогою дружнього нам німецького війська захопили Крим в свої руки, повстало питання про приєднання Криму до Української Держави.

При тому, стоючи на принципі самовизначення, не порушуючи волі населення, нарешті розуміючи ріжні відміни в життю Криму, український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися, знаючи настрої значної більшости населення Криму, маючи на увазі інтереси тої людности і її стародавні зв'язки з Українським Урядом, немає жодного сумніву, що воля населення Криму може бути висловлена тільки за злуку з Україною" (там само. - Спр. 186. - Арк. 30 - 30 зв.).

Виконуючий обов'язки Перекопського повітового старости Петро Вільнер у своїй доповіді до Міністерства внутрішніх справ Української Держави також наголошував на бажанні об'єднатися з Україною. Зокрема, він вказував: "Безумовне ж тяжіння до України проявилось у тому повному задоволенні, з яким представники населення поставилися до мого приїзду як представника Української Держави, що, як здавалося в той час, розв'язувало в політичному смислі питання про Крим, оскільки Перекопський повітовий комісар на пропозицію передати справи, погодився, попросив зачекати 2 - 3 дні і негайно виїхав до Симферополя за інструкціями" (там само. - Спр. 132. - Арк. 27).

Подібне було і в Євпаторії. Коли призначений сюди повітовим комісаром Української Держави Байдак приїхав до міста, то керівники міста "висловлювали свою радість, що нарешті прибув представник влади від Української Держави" (там само. - Арк. 26). До речі, в доповіді Байдака підкреслювалося, що "майже весь склад службовців у місті - і більшість інтелігенції міста - українці. Є серед службовців кілька татар, але вони зовсім не самостійники" (там само. - Арк. 26). Але наступного дня, 7 червня, із Сімферополя приїхав повітовий комісар Тимчасового уряду і привіз розпорядження генерала Сулькевича: "Ни в какие сношения с правительством Украины не вступать и требования их не исполнять" (там само. - Арк. 26).

Одержавши копії такого розпорядження, призначені українським урядом повітовими старостами в Перекоп і Євпаторію Вільнер і Байдак підготували детальну шифровану телеграму до Києва, в якій просили конкретних інструкцій. Але місцеві телеграфісти відмовилися прийняти її без дозволу німецького коменданта. Той же, у свою чергу, рекомендував українським урядовцям їхати за дозволом до генерала Коша, показавши при цьому його розпорядження: "Всем офицерам, состоящим на службе в Украине, оставить свои должности и немедленно возвратиться в Симферополь" (там само. - Арк. 26).

8 червня обидва українські урядовці прибули до Сімферополя, де намагалися зустрітися з генералом Сулькевичем. Але той не прийняв їх, а товариш міністра внутрішніх справ нового кримського уряду князь Горчаков порадив їм повертатися до Києва, бо, на його думку, питання Криму буде вирішуватися не в Сімферополі і не в Києві, а, очевидно, в Берліні.

Крім того, князь Горчаков сказав, що весь переворот у Криму був здійснений без участі громадських діячів, винятково німецьким командуванням і що питання Криму в Берліні вирішено, з усього видно, заздалегідь. На доказ цього він розповів, що коли урядом Скоропадського було запропоновано Соломону Криму обійняти посаду старости Таврійської губернії і останній вирішив послати телеграму до Києва з уточненням, чи включає вона і колишні північні повіти, то німецький комендант заявив: "Я можу вас запевнити, що питання стосується тільки про три північні повіти, до Криму Україна не має ніякого відношення" (там само. - Арк. 26 зв.).

Справа вся в тому, що в той час німецьке командування дедалі більше й більше схилялося до варіанту, який не ставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу. За повідомленням полковника Химича, в травні 1918 року до Криму приїжджав з Берліна міністр колоній, через якого кримські німці просили імператора Вільгельма взяти їх під свій захист (Інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки Національної академії наук України: Ф. XI. - Спр. 3318. - Арк. 1.).

2 - 3 липня 1918 року на нараді представників імперського уряду і Верховного головнокомандування кайзеру Вільгельму II було заявлено: "Зараз Великоросія і Україна претендують на Крим. Згода в цьому питанні між обома так само неможлива, як і в питанні про кордони. Порядок, в крайньому разі, слід встановити. Більшовицькі злочинці там ще на волі. Ми не можемо заднім числом чинити правосуддя. Населення не в змозі сформувати уряд. Генерал Сулькевич готовий керувати країною у згоді з нами" (там само. - С. 571).

У зв'язку з цим у Криму поширювалися чутки "1) Про анексію Криму Німеччиною (німецька колонія), 2) Про анексію тільки прибережної смуги південного берега й повернення іншої частини Україні, 3) Про утворення татарської держави з німецьким управлінням і економічними інтересами" (там само. - Арк. 2). Крім того, в повідомленні полковника Химича зазначалося, що "міські самоуправи і земства, обрані на широких соціалістичних началах, незадовільно справляються із своїми завданнями. Основою для їхньої діяльності служать більшовицькі розпорядження і накази німців" (там само. - Арк. 2). У цьому документі також повідомлялося, що "німці, очищуючи Севастополь від присутності українського елемента, потроху виселяють його, відправляючи на Україну" (там само. - Арк. 3).

А на початку червня 1918 року німецьке командування вирішило передати владу в Криму російському генералові Сулькевичу, котрий видав розпорядження, щоб місцеві власті "ні в які зносини з Урядом України не вступали" (ЦДАВОВУ. - Ф. 3766 - Оп. І. - Спр. 132 - Арк. 27 зв.). Гетьман Скоропадський намагався через німців вплинути на ситуацію в Криму, тим паче, що губернський з'їзд землевласників та хліборобів Таврії 12 червня 1918 року, ознайомившись з позицією Уряду Української Держави, підтримав приєднання Криму до України. Зокрема, голова з'їзду Закеров дав до Києва таку телеграму: "Горячо приветствуем этот шаг правительства" (там само. - Спр. 186. - Арк. 738).

Центральний орган Курултаю, який користувався великою популярністю серед населення, також висловився за приєднання Криму до України на автономних началах (Екатеринославский вестник. - 1918. - 7 червня).

Однак Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, котрий був проросійськи налаштованим, за словами Д. Дорошенка, "з свого боку почав боротися з "українською пропагандою", почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіціяльні телеграми й папери українською мовою. Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Досить було проголосити економічну бльокаду півострова. Я настояв в Раді Міністрів на проголошенні "митної війни" з Кримом; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики, для овочів, дров для сушки, стружок, опилок для упаковання; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки - і цього всього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер усе це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці. Німці звернулись до нас з нотою, прохаючи зняти бльокаду. Ми відповіли, що не можемо цього зробити. Тоді вони звернулися до нас вдруге, мотивуючи своє прохання тяжким становищем кримської людности. Від нас була відповідь, що українське правительство взяло на себе зобов'язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов'язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського правительства, яке досі не хотіло порозумітися з нами. Німці більше до нас не зверталися, а уряд ген. Сулькевича мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об'єднання з Україною" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - С. 301 - 302).

Підтримуючи Д. Дорошенка, Рада Міністрів у своїй постанові від 27 липня спеціально доручала міністру фінансів "звернути найсуворішу увагу на те, аби ніякі продовольчі вантажі не вивозилися з українських портів до Криму", для чого йому надавалися найширші повноваження щодо митного огляду суден (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 135 зв.).

Дуже ретельний аналіз економічної спроможності Криму, який здійснили тоді місцеві спеціалісти, однозначно засвідчував, що півострів не може повноцінно існувати без найтіснішого господарського зв'язку саме з Україною. За висновком одного з них - М. Бененсона, у 1918 році тут не добрали значну кількість не тільки кормових культур, що вдарило по тваринництву, особливо в плані використання робочої худоби, а й продовольчого зерна. Якщо в 1916 році його зібрали 13 888 тисяч пудів, у 1917 - 14 252 тисячі, то в 1918 - лише 10 199 тисяч (Бененсон М. Экономические очерки Крыма. - Симферополь, 1919. - С. 26). Така ситуація на півострові повторювалася досить часто, оскільки його північна частина, як, до речі, і материкові повіти Таврійської губернії, належать до території, на якій панують східні вітри, що негативно впливає на розвиток сільськогосподарського виробництва. Відзначаючись надзвичайною сухістю й високою температурою, вони досить часто приносять весною і влітку страшні посухи, а взимку обумовлюють сильні заметілі й видування снігу з полів. Ці вітри систематично спричиняють чорні буревії, коли в повітря піднімаються величезні маси піску й пилу, що й призводить до загибелі врожаю.

Одну з таких, яка сталася в 1892 році, ще пам'ятали в Криму: тоді пиловий туман, що надавав особливого характерного забарвлення заходові сонця, був помітний навіть у Санкт-Петербурзі (Земледельческий центр и Юг Европейской России. - СПб., 1911. - С. 12).

Природні умови не давали півострову можливості виробляти потрібну кількість кормових культур, що гальмувало розвиток сільськогосподарського виробництва. За винятком вівчарства, Крим по суті не міг розвинути в необхідних масштабах тваринництва, що, через малий вихід робочої худоби, насамперед, позначалося на спроможності розорювати перелогові масиви землі. А щоб обробити наявний на той час орний масив, на півострів змушені були щороку ввозити понад дві з половиною тисячі коней (Бененсон М. Вказ. праця. - С. 28).

Напередодні Першої світової війни для потреб міського населення до Криму ввозилося на забій близько 25 тисяч голів великої рогатої худоби. Якщо до війни в основному її переправляли з Кубані, Катеринославської та північних повітів Таврійської губерній, то пізніше головним джерелом постачання великої рогатої худоби для Криму стали сусідні з півостровом Бердянський, Дніпровський і Мелітопольський повіти (там само. - С. 28). Не розвивалося на півострові і свинарство, що обумовлювало завезення головним чином з Мелітопольського повіту трьох чвертей необхідної для споживання свинини (там само. - С. 29).

За період після приєднання Криму до Російської імперії тут різко скоротилося поголів'я овець, незважаючи на заходи, які уряд уживав для його розвитку. Якщо в 1897 році в селянських господарствах на півострові ще налічувалося 1 млн. 483 тисячі овець, то в 1917 - вже тільки 350 тисяч, тобто в чотири рази менше. Склалася парадоксальна ситуація, коли кримські жителі постійно скорочували поголів'я, на місцеві пасовища приганяли великі отари (щороку в середньому по 100 - 120 тисяч голів), насамперед, з Дніпровського повіту і навіть Бесарабії через Одесу, Миколаїв, Херсон, Каховку і Перекоп. При цьому місцеве значення пригону зводилося не тільки до того, що вівці з некримських регіонів випасалися на півострові, а й залишали тут майже весь приплід і молочні продукти, а також деяку частину вовни. Підрахунки свідчили, що в Криму забивали для потреб місцевого населення більше половини привізних овець (там само. - С. 31 - 32). Природно, оскільки на півострові не розвивалося власне вівчарство, то й не було відповідної бази для переробки вовни. Дві невеличкі фабрики цього напрямку - в Джанкої і Феодосії на кільканадцять робітників кожна - навіть не бралися до уваги при аналізові кримської економіки (там само. - С. 58).

Відставала й тютюнопереробна галузь, котра, здавалося б, мала всі умови для свого поширення на півострові. Ті 8 нових підприємств, що з'явилися на півострові після 1913 року, як писав М. Бененсон, "не вплетуть нових лаврів у вінок слави кримської тютюнової індустрії. В Криму давно визначилось декілька стійких тютюнових виробів зі своєю ринковою маркою. Те, що виникло, є тільки пучка тютюну без визначеності сорту, назви, без певної витримки і, головне, без вмілого сортування, яке є центром премудрості в тютюновій справі. Здається, якщо перемінити всі етикетки і розклеїти їх на будь-які пачки і коробки, то тютюни і папіроси нових фірм мало що втратять і споживач також" (там само. - С. 58).

З інших галузей переробної промисловості на півострові могла б мати стабільний розвиток консервна, але вона повністю залежала від поставок українського цукру, якого ввозилося 623 тисячі пудів. Він був не тільки предметом першої потреби, але й забезпечував виробництво консервів і вина. В 1918 році, у зв'язку з економічною блокадою Криму Україною, всі консервні фабрики півострова, які раніше спеціалізувалися на виготовленні фруктового варення, сиропів, цукерок тощо, змушені були перейти на виробництво овочевих і м'ясних консервів.

Незважаючи на великі можливості власного виробництва, кримські прилавки були завалені сушеними фруктами з Греції і Туреччини, оскільки на місці не могли налагодити безперервної переробки свіжих плодів (там само. - С. 60 - 61,73).

А брак необхідної кількості борошномельних підприємств спричиняв до того, що навіть в урожайні роки на півострів доводилося завозити велику кількість борошна. Так, у 1913 році до Криму було ввезено 4 948 тисяч пудів борошна і 1 277 тисяч пудів висівок (там само. - С. 68).

Українські хлібороби, до речі, давали можливість розвиватися кримській хліботоргівлі, через Феодосію, Севастополь і Євпаторію відправляли на експорт головним чином пшеницю. Феодосійський порт в окремі роки експортував близько 25 мільйонів пудів зерна, що, як правило, надходило з північних повітів Таврійської, Катеринославської, Полтавської та Харківської губерній. Це мало дуже велике значення для розвитку економіки всього півострова (там само. - С. 69). В основному саме з прилеглих українських територій Крим міг одержувати й усі інші продукти, котрими його не могло забезпечити власне виробництво. Зокрема, завозилося щороку 90 500 пудів молочних продуктів, 45 тисяч пудів яєць, 27 тисяч голів птиці, 18 тисяч пудів олії, 1 млн. 204 тисячі пудів картоплі, а також 721 200 пудів сіна (там само. - С. 73 - 74).

Крім того, народне господарство півострова великою мірою залежало від ввезення з сусідніх українських губерній таких важливих товарів, як кам'яне вугілля (з Донбасу його переправляли щороку в середньому 2 млн. 395 тисяч пудів), дров (1 млн. 406 тисяч пудів, в основному з Чернігівської губернії), а також металу із заводів Придніпров'я і криворізької руди (там само. - С. 75).

Для повноцінного функціонування народногосподарського комплексу Криму, якщо судити за результатами 1913 року, не вистачало промислових і продовольчих продуктів на суму 40 127 900 карбованців (там само. - С. 77).

Яскравою ілюстрацією критичної ситуації, в якій опинився Крим на той час, є доповідна Сімферопольського повітового старости. Якщо до оголошення економічної блокади Криму мешканцям півострова було байдуже, чи він стане "татарським, німецьким, українським, чи розіб'ється на 5 самостійних республік, аби лише обиватель був спокійним за своє життя, - тепер же населення його, починаючи відчувати голод, шукає вихід з становища, що склалося. Нетатарське населення, незважаючи на повне неосвідомлення про становище в Україні і незалежно від особистих своїх політичних симпатій до тієї чи іншої державної комбінації, повинуючись голосу шлунка, шукає форму, в якій можна було б вилити свої бажання щодо приєднання до України, знаючи, що це відкриє кордони" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 14. - Арк. 4).

Як повідомлялося далі в цьому документі, губернські земська і продовольча управи мали повну картину того, що очікує півострів у майбутньому, якщо він буде залишатися ізольованим. Ці дві інституції писали Сулькевичу і німецькому генералу Кошу, що навіть у відносно урожайному 1917 році для забезпечення населення Криму необхідно було ввезти 553 341 пудів хліба. Що ж стосувалося 1918 року, то врожай на півострові був незадовільним. У Перекопському повіті, наприклад, хліб викосили на корм худобі. Весь відносно задовільний урожай Євпаторійського повіту забрали німці. Можна було розраховувати на якусь частину зерна з полів Феодосійського і Сімферопольського повітів (там само. - Арк. 4).

На час мого приїзду до Сімферополя, писав далі повітовий староста, "там видано населенню останній запас хліба (на 2 дні 1 фунт). Більше в розпорядженні Продовольчої Управи не залишилося. Обиватель звик до останніх днів купляти вільно будь-яку кількість хліба, тепер при наявності карточок він стає в чергу до булочних звечора.

Масла і взагалі жирів на ринку немає майже зовсім. Ціни на продукти піднімаються кожний день" (там само. - Арк. 5). Але економічне становище Криму стало катастрофічним не тільки через відсутність українського хліба. Півострів повністю залежав від залізничного сполучення із своїми споживачами також від України. В листі голови Сімферопольської фруктової і винної біржі А. Пастака вказувалося, що для реалізації щедрого врожаю фруктів, зокрема, для вивезення літніх сортів необхідно було щодня 30 вагонів, а для зимових - 60. Але, щоб відправити цю кількість, треба було своєчасно поставити до Криму близько 1 000 вагонів пакувального матеріалу (там само: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 133. - Арк. 13).

Важке становище складалося і для виноградарів та овочівників Криму. Так, Феодосійська повітова народна управа зверталася до Києва за дозволом вивезти з Харкова 500 пудів мідного купоросу, 300 - сірчаного оцету, 20 - залізного купоросу, 40 хлорного барію, 3 - паризької зелені, бо інакше буде поставлено під загрозу існування виноградників, садів і городів (там само. - Арк. 18).

Не можна було забувати і про "фуражне" питання. Воно, за висловом крайового міністра землеробства і продовольства Раппа, складалося ще гірше, ніж хлібне. Причина полягала в тому, що на півострові урожай вівса, ячменю і сіна видався низьким, а доставка з північних повітів Таврійської губернії через митну війну Уряду Української Держави вкрай ускладнилася (Утро Юга (Сімферополь). - 1918. - 27 серпня).

Скажімо, річна потреба Ялти в сіні досягала 400 тисяч пудів, зернового фуражу - близько 500 тисяч пудів, а також 500 тисяч пудів висівок. Для Севастополя ці цифри відповідно становили: 840 тисяч, 800 тисяч і 600 тисяч. Приблизно таких обсягів потребував і Сімферополь (Вольный Юг (Севастополь). - 1918. - 16 липня).

Наприкінці серпня 1918 року великої гостроти в Криму набуло "цукрове" питання. І хоч німецькою владою в Україні було закуплено 300 вагонів цього продукту для півострова, однак через митну війну ввезти його не було можливості (Утро Юга. - 1918. - 27 серпня).

Природно, що в умовах 1918 року цей дефіцит загострився в стократ. І тільки тоді в Криму по-справжньому відчули залежність від України, зокрема те, що без відновлення економічних зв'язків з нею, які складалися протягом багатьох століть, населення півострова чекає катастрофа. Уже в серпні 1918 року голова Таврійського союзу борошномелів Г. Каганський висловився за "безумовно необхідне економічне об'єднання Криму й України" (Утро Юга. - 1918. - 25 серпня).

Ця газета в ті дні писала, що між Кримом і Україною є багато зв'язуючих частин і немає нічого, що їх роз'єднувало б. Навіть у діяльності "урядів обох, незважаючи на відсутність правильних відносин між ними, існує багато спільного. Обидва уряди свідомо спрямовують усі зусилля на спокійну творчу працю, закликають до державного будівництва, ведуть боротьбу із залишками більшовизму й зайняті відновленням порядку і законності, зруйнованих поглиблювачами революції. Цього одного достатньо, щоб простягнути один одному руки і працювати разом в ім'я спільної ідеї. Телеграф уже повідомив нам про проект нового виборчого закону, підготовленого для міських дум українським урядом. В основному він співпадає з проектом кримського уряду..." (там само. - 28 серпня).

5 вересня 1918 року з'їзд власників садів у Сімферополі ухвалив просити кримський і український уряди припинити митну війну, яка "тяжко відбивається на економічному добробуті півострова. Для переговорів з українським урядом уповноважено професора Деккера" (Відродження. - 1918. - Ч. 131). А з'їздом представників торгово-промислових організацій і біржових комітетів, кооперативів, банків, продовольчої управи, міських голів, земських управ було обрано делегацію для переговорів з Україною у складі голови сімферопольського біржового комітету Харченка, голови губернської продовольчої управи Стевена, колишнього губернського комісара Богданова, представника феодосійської біржі Цвібака і лісопромисловця Халітова. Делегація одержала наказ домогтися митного об'єднання і прав Криму мати свого представника під час переговорів з економічних питань з іншими державами (Приазовский край. - 1918. - 25 вересня). Кримський крайовий уряд навіть за таких складних для населення півострова умов намагався ще апелювати до німецьких властей, а відтак обнадіював мешканців півострова, що Берлін допоможе їм усамостійнитися від України. На початку вересня 1918 року в кримських газетах було опубліковано повідомлення, що "за одержаними від представника уряду в Берліні відомостями, незалежність Криму від України встановлена.

Граф Татищев вступив у переговори з представниками України про негайне припинення економічної боротьби і про вироблення плану економічних зносин між Україною і Кримом" (там само. - 4 вересня).

Але в першій частині повідомлення кримські власті видавали бажане за справжнє, оскільки після прибуття посольства з півострова до столиці Німеччини заступник міністра цієї держави Штумм заявив послу Української Держави барону Штейнгелю, що "ці панове не будуть офіційно прийняті, що розмова про Крим може йти тільки між Німеччиною і Україною", а тому український посол додавав: "що, власне, питання вирішене, що Крим наш" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. 3. - Спр. 1. - Арк. 46).

Про це ж заявив у розмові з кореспондентами і Голова Ради Міністрів Української Держави Федір Лизогуб: "У питанні про Крим Німеччина визнала фактично за нами всі права на володіння Кримським півостровом. Питання про переговори з кримським урядом не порушувалося, і ці переговори можуть початися за ініціативою кримського уряду, коли він до нас звернеться, і можуть відбутися в Києві" (Приазовский край(Ростов). - 1918. - 12 вересня). Деякі місцеві міністри теж почали схилятися до думки, що Кримський крайовий уряд нежиттєздатний, а тому в найближчий час стало можливим приєднання півострова до України (ЦДАВОВУ: Ф. 106. - Оп. І. - Спр. 14. - Арк. 5).

Очевидно, це добре розуміли і в Берліні, оскільки німецький уряд надіслав 10 вересня до Сімферополя телеграму, в якій радив розпочати з Україною переговори про об'єднання, у яких обіцяв виступити посередником (Відродження. - 1918. - Ч. 134).

На нараді, яка відбулася 15 вересня 1918 року в залі засідань Кримського уряду, крім його членів, були також присутні і представники німецького уряду: від Імперського господарського відомства - таємний радник Відфельд, від військового округу - майор фон Девіц, капітан принц Рейс, майор Зігмунт, лейтенант Кумров. Після того, як засідання було відкрито, принц Рейс попросив генерала Сулькевича накреслити всі пункти, що стосуються до господарської частини, які необхідно узгодити з Українським урядом на переговорах у Києві. Керівник Кримського уряду наголосив, що найважливішим питанням у цей час для півострова залишається вивезення фруктів. Якщо виявиться неможливим найближчим часом вивезти плоди у великій кількості, то господарства багатьох власників садів будуть розорені (Краткий отчет о деятельности Делегации Крымского Правительства в Ки-еве с 28-го сентября по 16-е октября 1918 г. - Симферополь, 1918. - С. 62). Представник міністерства фінансів Никифоров повідомив, що через труднощі, які виникли після припинення грошового обігу між Україною і Кримом, особливо великі проблеми мають селяни, котрі пов'язані розрахунками із земельним банком. Присутній на засіданні від міністерства землеробства Домброво вказав на необхідність ввезення з України харчових і кормових запасів, вугілля.

Вислухавши все це, генерал Сулькевич підсумував, що Кримським урядом уже двічі робилися спроби ввійти в переговори з Україною, але поки що безуспішно. Якщо німецьке командування не забезпечить підтримки, то немає сенсу намагатися і втретє налагодити контакти з Києвом.

У відповідь таємний радник Відфельд порадив: відповідне клопотання Кримського уряду до Німецького командування при Українському уряді належить підготувати таким чином, аби не довелося чекати нової відмови (там само. - С. 64).

Підбиваючи підсумки засідання, генерал Сулькевич заявив, що кримські "представники будуть уповноважені вести і заключати переговори в Києві за власним розсудом на основі широких повноважень без зобов'язання для них запитувати для окремих постанов затвердження Ради міністрів у Сімферополі" (там само. - С. 64).

Наступного дня командуючий німецькими військами в Україні генерал Кош повідомив Сімферополь, що в Берліні вирішили "погодиться на політичне з'єднання Криму з Україною на основах автономного внутрішнього управління. Норма з'єднання має бути вироблена спільно з представниками Українського Уряду" (там само. - С. 67).

Генерал Кош, крім того, повідомив, що має бути передбачено: "Кримський Уряд не є Державним Урядом, а Крайовим Урядом без власного Міністра Закордонних Справ. Крим не повинен мати політичних відносин з іноземними державами" (там само. - С. 67).

17 вересня 1918 року, як і вимагали німці, члени Кримського уряду дали свою відповідь. У ній вони наполягали на тому, що "з'єднанню Криму з Україною не протирічило б спільне Міністерство Закордонних Справ з участю в ньому Криму і з представництвом останнього в посольствах і консульствах" (там само. - С. 68).

Ретельно проаналізувавши ситуацію, генерал Сулькевич і його оточення змушені були піти на переговори з Києвом. До такого кроку уряд Сулькевича змусили не тільки німці, а й з'їзд власників садів Криму, який звернувся до Києва й Сімферополя з проханням знайти порозуміння (Відродження. - 1918. - Ч. 131). Оскільки 20 вересня, як передбачалося на згаданому засіданні Кримського уряду, переговори в Києві не розпочалися, 22 вересня Головне німецьке командування звернулося до сімферопольських властей із запитом про ймовірну можливість прибуття до Києва делегації Криму, підкреслюючи, що це є бажаним (Краткий отчет... - С. 66).

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Дослідники ділять історію Православ'я на три основних періода, яким відповідають три політичні парадигми

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka