Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Народні пісні та казки Східної Слобожанщини

Народні пісні та казки Східної Слобожанщини.

Як і вся Україна, Східна Слобожанщина є справжньою скарбницею народної творчості, в першу чергу пісенного. Зразки народної творчості записувалися тут і в 19-му та на початку 20-го століть, та і в наші часи, попри всі лихоліття політики руйнування української свідомості на цих землях, народна пісня витримала та подолала усі перешкоди, адже задушити пісню, як і душу народу не так вже і легко. Справжніми перлинами є місцеві пісні, що дійшли до нас з 19-го століття, часто сумні, як сумною була і доля місцевої людності після того, як російська імператриця Катерина Друга знищила козацький устрій на Україні та Слобожанщині, перетворивши вільних козаків на підлеглих істот імперської держави. Пропоную Вашій увазі декілька народних пісень цієї пори, записаних на Східній Слобожанщині.

1. Пісня, що записана в Острогозькому повіті, 1861-го року:

Ай умру я, моя мати, та й умру,
Зроби ж, моя мати, з клин дерева труну.
Ай де ж тобі, мій синочку, клин дерева взяти?
Та будеш ти, мій синочку, в дубові дощати лежати.
Та де ж тебе, мій синочку, поховати?

Поховай же, мене, мати,
В чистім полі при шляху.
Нехай мене не ховають
Ні попи, ні дяки;
Нехай мене заховають
Запорозькі козаки.
Та що попи, та що дяки –
Всі денежки заберуть,
А запорозькі чумаченьки
Мед-горілочку поп’ють.
Та ні попи, та ні дяки
Мене в Царство не введуть,
Запорозькі чумаченьки
Гарной пісні пропоють.

2. Теж саме.

Чи я в лісі не калина була?
Чи я в лісі не червоная була?
Взяли мене, поламали,
І в пучечки пов’язали,
Така доля моя!

Чи я в полі не билина була?
Чи я в полі не зеленая була?
Взяли мене, покосили,
І в копиці зволочили,
Така доля моя!

Чи я в батька не дівчина була?
Чи я в батька не коханая була?
Взяли мене, заміж вдали,
І світ мені зав’язали,
Така доля моя!

3. За книгою М.Г. Халанського «Народні говори Курської губернії», 1904 р.

Щедрівка:
Щедрик - ведрик!
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кінчик ковбаски.
Дайте кишку!
З’їли у затишку!
Дайте ковбасу!
Додому понесу!

Веснянка:
Ой весна, весна, днем красна!
Що ти нам весна принесла?
Принесла я вам літечко,
Щоб родилося житечко,
А дівчатам по квітці,
А парубочкам по дівці.

Весільна:
Пропиєць, пропиєць,
Галеччин батечко!
Пропив свою дочку
На солодкім медку,
На гірці горілці.

На Новий рік:
Сито, сито, на новоє літо!
Зароди, Боже, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, усяку пашницю.
Всього желаю, празником поздоровляю!

Дякувати Богу, що не вмерла остаточно українська пісня на Східній Слобожанщині і в наш час. Але як сильно вона деградувала в радянську епоху! Порівняйте, будь ласка, щедрівки з 1904-го року з сучасною колядкою, що була розміщена одним з відвідувачів Острогозького форуму:

4. Колядка з Острогозьку. Записав Driver.

Меланія пребагата,
В неї много срібла, злата.
На церкву Божу хрести клала,
Нисчих, убожих наділяла.
Ой, дайте нам большой пирог,
За той пирог заплатить Бог.

Добре, що почути україньску пісню на Східній Слобожанщині можна і на людях. От цікавий перифраз двох дуже відомих на Україні пісень, який дописувач Острогозького форуму Бебут почув у місцевій електричці Лиски – Острогозьк:

5.

Місяць на небі - зірочки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
На тому човні дівка співала,
А козак чує - сердечко мре.

Ой очі, очі, очі дівочі,
Десь ви навчились дуріти людей?
Чи вас ворожка приворожила?
Чи чарівниці вона далась?

Жаль, що почути предківські пісні можна зараз скоріше від літніх людей, та й ті швидше за все пам’ятають лише уривки від них. На Острогозькому форумі мені вдалося побачити лише одну більш-менш повну версію пісні, яку згаданий вже вище пан Бебут записав від своєї старої родички. І хіба ж це не перлина нашої народної творчості?

6.

Копав, копав криниченьку
Неділеньки дві.
Жалів, кохав дівчиноньку
Людям, ні собі.

Приспів: Ох жаль, жаль – не помалу,
Любив дівчину з малу.
Любив дівчину з малу,
Любив, та й не взяв.
Ой жаль, жаль.

Ой, із чий то криниченьки
Орли воду п’ють?
Ой, чию ж то дівчиноньку
Під руки ведуть?

Приспів.

Один веде під рученьку,
Другий під рукав.
Третій стоїть, слізно плаче -
Любив, та й не взяв.

Ох жаль, жаль – не помалу,
Любив дівчину з малу.
Любив дівчину з малу,
Любив, та й не взяв.

Ой жаль, жаль - не буде.
Візьмуть її люди.
Візьмуть її люди,
Моєю не буде.
Ой жаль, жаль.

Від інших пісень збереглися лише невеликі уривки, які, не зважаючи на це, зберегли у собі всю чарівничу красу своєї колишньої суті. Ось вони:

7. Віють вітри, віють буйні, аж дерев’я гнуться,
Нема ж того козаченьки - самі сльози ллються.
Ой немає, та й не буде - поїхав в Одесу,
Сказав - рости дівчинонька на будущу весну.

Росла, росла дівчинонька, та й на пору стала,
Ждала, ждала козаченька, та й плакати стала.
Ой не плачте карі очі - яка ж ваша доля?
Полюбила козаченька при місяці стоя.
Ой не я ж то полюбила - полюбили люди…

8.

Посіяла огірочки близько над водою,
Сама буду поливати дрібною сльозою.
Ростить, ростить огірочки, в чотири листочки,
Не бачила миленького чотири годочки.
А на п’ятий побачила, як череду гнала,
Добре утро не сказала, бо мати стояла.
Бо мати стояла, а батько дивився,
Не сказала йому здраствуй,
Щоб не посварився.

9.

І шумить і гуде - дрібний дощик іде,
А хто ж мене молодую та й додому проведе?
Обізвався козак у зеленому саду -
Гуляй, гуляй, дівчинонька, я й додому проведу.

Не менш чудовими є й українські народні казки, що записувалися у різні роки на Східній Слобожанщині. У збірці казок, які опублікував у спільноті «Слобідська Україна» в Живому Журналі Андрій Лавриненко, мене найбільше вразила казка «Циган та чоловік», яка була записана п. Залюбовським у Курській губернії, та видрукована у «Працях етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» за 1872-1878 рр. Вразила ця казка мене тим, що цілком подібну до неї я читав у роки свого дитинства, у книжці «Казки Верховини», що була видана в Ужгороді 1970-го року. Вразило мене саме те, що однакові казки, нічим не схожі на казки інших народів, були розповсюджені у двох цілком протилежних куточках України – неподалік від берегів Дону та за горами Карпатами. І це для мене було найяскравішою ілюстрацією слів нашого державного гімну про Українську землю «від Сяну до Дону», а ще найґрунтовнішою аргументацією проти російських великодержавників-імперіалістів та їхніх підлабузників на Україні, які постійно намагаються замулити нам очі, вселивши розбрат поміж українцями Східними та Західними, які нібито не є братами одні для одних. Ці дві казки з двох різних кутків нашої спільної Батьківщини яскраво свідчать про нашу єдність – єдність Соборної Великої України.

Казка зі Східної Слобожанщини наводиться мною як можна більше наближеною до мови оригіналу, але за нормами сучасного українського правопису:

10. «Циган та чоловік». Записана у Курській губернії.

Ішов чоловік шляхом, а над шляхом росла якась деревина. Дивиться чоловік – сидить циган на тому дереві на гілці, і руба її, і вже підрубав зовсім, от-от гілляка уломиться. Чоловік і каже:

- Цигане, цигане, упадеш.

- А почим ти знаєш? Хіба ти Біг? – відізвавсь циган.

- Я не Біг, а ішов, та знаю, що упадеш.

Не поняв віри циган мужикові. Сидить собі на гілці та й цюка. Ще не покривсь чоловік той горою, а циган вже доцюкавсь, що гілка луснула і бебехнув з нею циган на землю. Зараз схопивсь циган і побіг доганяти мужика.

- Батечку, голубчику, - наздогнавши блага циган мужика, - коли ти взнав, що я упаду, то ти знаєш, чи скоро я і умру: скажи, мій голубе, скільки мені на світі жити ще зосталось?

Щоб швидше циган відчепився – «як тричі кашлянеш, то й умреш», - відказав чоловік, що попадя.

- Е, побіжу ж я, та хоч скажу жінці, що скоро вмру, - заголосив циган.

Подавсь циган до жінки, та дорогою задихався та й закашлявся. Тільки що кашлянув у третє, так і розтягся на шляху і лежить ні живий – ні мертвий. Їхав на ту пору тим шляхом пан. Зупинив кучер коней, почав штовхати цигана, щоб устав із шляху. Не ворухне циган. Підходить до його сам пан, торка його ногою, і пита: - Чом ти, цигане, не підводишся?

- Мені чоловік казав, що я вже вмер.

Розсердивсь пан і звелів кучерові стьобнути цигана батурою. От кучер як стьобне – мовчить циган, він у друге, у третє... Не змігся циган влежати, та як схопиться, - давай панові дякувати:

- Спасибі тобі, паночку, що ти воскресив мене! Мені чоловік сказав, що як тричі кашляну, то і вмру. Я кашлянув тричі, та й думав, що вже вмер. Теперечки побіжу, похвалюсь жінці, що живий зоставсь.

Подібна до цієї казка із Закарпаття була вперше опублікована в журналі «Наш рідний край», № 3 за 1927-й рік.

11. «Циган і смерть». Закарпатська казка.

Жив-був циган. Пішов він якось у ліс дров нарубати. Побачив високого, крислатого бука, видряпався на нього, сів на гілляку, та й рубає її стовбура. Проходить повз нього чоловік і питає:

- Що ти там рубаєш?
- Не видиш? Дрова рубаю.
- Та як рубаєш?
- Так, як і всі люди!
- Ой, дивись, а то впадеш звідти, - каже перехожий.
- А ти що, Бог, що все знаєш? - обурився циган.

Чоловік бачить, що тут ні з ким говорити, махнув рукою й пішов собі далі. А циган далі січе сокирою. Цок раз, цок двічі, а гілляка - трісь! Бухнув циганисько на землю, лежить, стогне. Відлежався, відстогнався, далі схопився й біжить за перехожим. Догнав чоловіка й питає:

- Ви, мабуть, пророк, бо й справді сталося так, як ви казали. Якщо так, то скажіть мені, коли я помру? Посміхнувся чоловік так й каже:

- Помреш тоді, коли нижче хребта в тебе охолоне.

Циган відразу вхопився рукою нижче хребта, та холоду там не було, і циган відразу ж заспокоївся.
Поки було літо, циган не боявся смерті. А як настала зима, погано одягнений циган став мерзнути. Прийшли йому на згадку слова, які сказав йому перехожий. Вхопився рукою за місце нижче хребта, а воно холодне, як лід.

- Ой, біда, треба з світом прощатися! - каже циган жінці.
Вийшов на дорогу, ліг і лежить. Чекає смерті. Саме їхав чоловік на ярмарок. На конях дзвоники голосні, господар батогом у повітрі махає. Забув циган про смерть, схопився й тікає. Розсердився чоловік на цигана й давай шмагати його батогищем. Раптом циган згадав про холодне місце й ухопився за нього. А те місце вже було гарячим.

- Дай вам, чесний ґаздо, доброго здоров'я за те, що ви мені нижче хребта розігріли і від смерті врятували! - подякував циган чоловікові й щасливий повернувся додому.

Яка з цих двох казок більше смішна – судити Вам.


Початок казки з Курської губернії. Оригінальне видання.


Ілюстрація до закарпатської казки.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Року Божого 1596-го, у переддень святих Петра і Павла, у родині українського шляхтича Михна з містечка Чигирина народився син, якого охрестили Павлом. Очевидно, ще з дитячих років Павло був добре знайомий з Богданом Хмельницьким, адже той також народився і зростав на Чигиринщині у той самий час. У 20-х роках XVII століття Павло Михнович подався на Січ, де брав участь у багатьох походах запорожців до Османської імперії і Кримського ханства.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka