Насправді, слід визнати, що царський уряд, прагнучи контролювати частину Дикого поля на своїх південно-західних рубежах, не сподівався такого масового напливу українських переселенців й часто мусив визнавати нові поселення та посилати туди своїх представників уже за певний час після заснування.

У цьому плані цікава доля судилася нині найбільшому слобожанському місту - Харкову. Попи Микільської церкви з Білгорода 1655 р. скаржились у Москві, що свого часу зайняли землі побіля річок Лопані й Харкова, але 1654 р. на тих землях оселились українці, вирубуючи ліс та заводячи пасіки. Виявилося, що справді поблизу впадіння Лопані в Харків оселилося 37 українських родин, і поселення стрімко розростається; колоністи вже почали мостити дорогу до Торських соляних озер. Першим харківським отаманом став Іван Кривошлик. Одразу ж переселенці почали споруджувати фортецю за своїми звичаями, а 1656 р. до Харкова було надіслано російського воєводу Воїна Селіфонтова. Уся рання історія Харкова насичена непорозуміннями між приставленими воєводами й українським населенням, яке вперто не и сторожову службу та слухати воєвод, роз'їжджаючись із Харкова на Тор та по пасіках, хутірцях і лісках.

Під час Великого посту 1655 р. на Берліцьке городище на Пслі прийшли правобережні емігранти з містечка Ставищ Білоцерківського полку на чолі з отаманом Герасимом Кондратовичем (Кондратьєвим). Характеристика переселенців засвідчує, що це були не військові, а радше міщани. Одразу ж почалися претензії, бо землі належали буцімто путивльському Молченівському монастиреві, поряд був заповідний ліс – а поселенці одразу почали той ліс рубати, варити дьоготь, побудували ґуральню.

Так само на кордоні з Гетьмащиною, поблизу мальовничого Лебединого озера, 1657 р. виникло велике поселення Лебедин, тісно пов'язане з Полтавщиною. Велике селище Боромля з'явилося 1659 р., коли до річки Боромлі прийшла партія переселенців з козацької України.

Покинуте в стародавні часи Зміївське городище і його околиці, особливо понад Сіверським Дінцем, надзвичайно приваблювали уходників, тут навіть перехрещувалося кілька колонізаційних потоків. Урешті, 1655 р. стало відомо про поселення Зміїв, куди через велике значення цих місць було і надіслано з Білгорода воєводу Якова Хитрово, якого хутко замінили на Івана Ржевського. Зміївські поселенці на чолі з отаман Тишком Сапроновичем, а потому з Тарасом Івановичем не вельми зважали на воєводу, здебільшого мешкаючи, як і харків'яни по «уходах»: у лісах та на пасіках. Вони продовжувані колонізацію місцевості понад середньою течією Дінця.

Поблизу кордону (за межуванням 1647 р.) почали поступово виникати нові села й містечка, засновувані переселенцями з сусіднього Полтавського полку. 1654 р. переселенці заснували поселення на Колонтаєвій гаті - Колонтаїв. Одразу з огляду на важливість цього місця російський уряд прислав туди воєводу та російську залогу, але ця залога не втрималася й почала розбігатися. Дуже швидко довкола Колонтаєва по обидва боки річки Мерли почали осаджуватись українські села: Красна Лука, Рублівка, Лихачівка, Синолицівка. Далі на схід, у мальовничій місцині, наприкінці 50-х рр. XVII ст. переселенці з Корсуня заснували слободу Красний Кут, де спорудили фортецю. Згодом, у 60-70-ті рр. нові емігранти разом зі слобожанами почали заселяти місцевості по річці Коломак. Це викликало жваві протести Гадяцького полку, оскільки гетьманці вважали землі по Коломаку своїми.

1665 р. переселенська громада на чолі зі славнозвісним полковником і кошовим Іваном Сірком заснувала на південь від Харкова велику слободу Мерефу, затуливши татарам хід до міста.