2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з’явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)». Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок – про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.

На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).

- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.
- О! Так це ж українські села.
- Ні. Там живуть хохли.
З людських вуст.

Як порушити державний кордон?

Якщо в одному з північних районів Луганської області ви вирішите перейти російсько-український кордон, то це не становитиме для вас великих труднощів.

Більше того, якщо ви перетинаєте державну смугу не в пункті офіційного пропуску, а скажімо лісовою стежкою чи ґрунтовою дорогою, то акт порушення державного кордону для вас самих ще довго лишатиметься непоміченим. Ви не помітите кордону не лише тому, що до сьогодні відсутні будь-які демаркаційні знаки (прикордонні стовпи, буї на річках), а й тому, що по обидва боки кордону живуть українці. Природа, приватні будинки та громадські споруди, розмовна мова населення (суржик – суміш російської і української, а часом і чиста українська) – все це вам не дасть зрозуміти, що ви вже знаходитесь в Російській Федерації. І лише після того, як ви потрапите до значного адміністративного центру, в якому побачите чужу державну символіку, ви зрозумієте – це вже сусідня країна. Щоправда навіть після цього вас не полишатиме відчуття культурно-адміністративної роздвоєності. Адже поруч із офіційною російською символікою ви побачите символіку народну. Наприклад з вітрин одного з магазинів в Богучарі (райцентр Воронезької області) на вас дивитиметься стилізоване зображення степової лисиці (фенька), на голові якої красується…оселедець.

Проте повернемось до перетину кордону і зробимо це, як належить, в законний спосіб. На часом досить пристойно обладнаних (у що спочатку важко повірити) пропускних пунктах вас зустрінуть українські митники і прикордонники, а через пару сотень метрів – їх російські колеги. Українських служителів кордону спостережливому мандрівнику вдасться відрізнити від росіян по кокардах і шевронах. Мова ж спілкування та рівень службової етики у прикордонників досі, нажаль, де-факто лишаються спільними.

За російським кордоном.

Наступним, що нагадає вам, що ви вже за кілометрів 30 – 40 від українського кордону будуть численні закопчені самовари із довжелезними півтораметровими трубами. На автобусних станціях власники цих підігріваючих пристроїв люб’язно запропонують вам чай, каву, пиріжки та шашлик. Самовари, навколишній сервіс та чистота дозволять подорожньому на собі відчути всі принади постоялих дворів і трактирів російської глибинки середини позаминулого століття. Якщо ви все таки наважитесь попити чайку, то для цього вам природно знадобляться рублі. Офіційно обміняти іншу валюту (мова йде не лише про рідну нам гривню, а й про інші значно популярніші платіжні засоби) на російський дерев’яний навіть у майже мільйонному Воронежі надзвичайно складно. Обмінні пункти, до яких ми так звикли, там практично відсутні. Якщо ви наважитесь здійснити обмін на руках, то приємною несподіванкою для вас виявиться міцність нашої грошової одиниці. В народі її вартість майже на чверть вища від курсу офіційно встановленого нацбанками сусідніх держав.

Аби читачу не здалося, що автор свідомо підбирає негативні сюжети з російського життя – кілька слів про прогресивні зміни в сфері побутового обслуговування. Ринкова економіка опановує пострадянський простір семимильними кроками, відтак на окремих російських автостанціях можна побачити кілька конкуруючих туалетів, що пропонують свої послуги за ціною від 50 копійок до 3 рублів. Сервіс відчутний і в готелях. При в’їзді адміністратор вас попередить, що якщо в ночі ви почуєте звук сирени чи гучний дзвінок, то це означатиме, що не сталось «нічого страшного», просто треба зібратись на першому поверсі будівлі. Як ми зрозуміли, в таких випадках краще якнайшвидше хапати документи і речі і тікати подалі від гостинної будівлі, яка за кілька хвилин може перестати існувати.

Як живеться українцям в Росії? Штрихи до історії.

Хто ж такі російські українці і як їм живеться в цій своєрідній системі? Очевидно, що Росія занадто велика географічно, а суспільна свідомість росіян має занадто міцні шовіністичні коріння аби в цій державі національне життя українців було скрізь однаково гарним. Радше навпаки – краї, області та республіки Федерації, де українці можуть розраховувати хоча б на символічну підтримку держави, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Якщо ж говорити про українців Вороніжчини, Білгородщини, Ростовської області та інших прикордонних з Україною областей, то їх особливістю є те, що вони, місцеві українці, є автохтонами цих земель.

Так, перші масові поселення українців на Вороніжчині виникли ще за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. А вже пізніше предки цих українців стали мешканцями Росії внаслідок встановлення, часом дуже довільного, міждержавних кордонів. Особливо не заглиблюючись в історію, коли на цих землях існував козацький полковий устрій, зазначимо, що ще в першій половині ХХ століття в краї існували українські заклади культури та освіти (в тому числі і україномовна вища школа), на вулицях висіли україномовні об’яви та вивіски, виходила україномовна преса. Українська Вороніжчина подарувала вітчизняній культурі Миколу Костомарова та Євгена Плужника. На сьогодні з минулих часів єдиним проявом уваги до національних потреб українців з боку радянської, а тепер російської влади, лишилось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. Якщо на початку століття українці становили більшість населення Воронезької губернії, то тепер за офіційними російськими даними в області їх лишилось не більше 5%, а в абсолютних показниках – близько 120 тис. осіб.

Як українці захоплюють владу в російській провінції або «підеш у владу – перевертнем станеш».

Не зважаючи на негласне заперечення права розвиватись, українці Росії здобувають своє місце під сонцем. Нащадки козаків виявляють неабиякі здібності в мистецтві кар’єрного будівництва, а нерідко і пристосуванства та спромагаються посісти далеко не останні, а часом і перші посади в місцевих владних інституціях. Звичайно, про жодні прояви сепаратизму чи спроби проведення проукраїнської політики цими українцями з місцевих органів влади не йдеться. Ці люди виховані в російсько-радянській системі, хоч і не завжди позбавлені усвідомлення власного етнічного походження, проте далі визнання факту національної приналежності справа не йде. Більше того, такі особи, начебто спокутуючи «гріх» своєї малоросійської крові, часто стають поборниками ідей російської великодержавності та експансіонізму.

Пригадується розмова з головою райадміністрації одного з прикордонних російських районів, етнічним українцем, який захоплено описував запроваджену ним систему заходів з виховання в громадянах України, мешканцях прикордонних районів, позитивноузалежненого ставлення до сусідньої держави. Так, за його наказом райадміністрація допомагає будувати в прикордонному селі на російській території велику церкву, аби прихожани з сусідніх сіл ходили з України через кордон до російської церкви. Знов таки за його ж наказом українські роженеці можуть народжувати дітей в районному пологовому будинку по російський бік кордону; тут же, в російському районі, деяку роботу дають нашим будівельникам; нашим же селянам «добрі люди» допомагають через кордон пальним і мастилами. Більшість з цих дій виглядала б не інакше як дружній крок з боку російського сусіда, якби не переконання вищезгаданого російського чиновника, яким він поділився без особливих вагань: мовляв «незалежна Україна – це ненадовго». Нажаль, подібний типаж перевертня не є поодиноким.

Хохли чи українці?

Місцеве ж українське населення, не зважаючи на століття посиленої русифікації, зберегло мову та окремі народні традиції. Щоправда, з національним усвідомленням справи набагато гірші. Значна частина місцевих українців опинилась поза процесами відродження національної свідомості і державотворення. Відрізані російським ідеологічним кордоном та бездіяльністю українських чиновників, українці північно-східної Слобожанщини, так званого Подоння, великою мірою залишились хохлами. Більшість цих людей не усвідомлює необхідності існування власної української держави. Очевидно, що вони воліли б жити разом із своїми одноплемінниками в одній країні (тим більше, що багато хто з них має родичів в сусідніх областях України), проте назва цієї держави для більшості цих людей, нажаль, поки що не «Україна».

В свідомості місцевих українців глибоко закоренився комплекс меншовартості і другорядності, приховування власної національної ідентичності. Яскравою ілюстрацією цього може бути опис подібної ситуації. Кілька жінок середнього віку, мешканок району компактного проживання українців, розмовляють між собою суржиком. Це триває до тих пір поки вони не помічають поруч із собою незнайому людину. Ви наближаєтесь – суржик зникає. Ви запитуєте у жінок українською (суржиком) як вам знайти необхідну вулицю – вам відповідають російською. Незнайомець віддаляється – в мову жінок повертається українська… Про подібні настрої серед українців Росії, як правило, не прийнято говорити. Очевидно це вважається серед свідомих українців ознакою поганого тону. Але час усвідомити, що не вербалізувавши проблему, не розставивши всі наголоси і крапки над «і», ми не зможемо приступити до її ефективного вирішення.

Життя та перспективи української громади Вороніжчини.

Коли пишуть чи говорять про закордонних українців, зазвичай згадують організовані громади. Так от, на Вороніжчині громадське життя українців потужним не назвеш. В майже мільйонному Воронежі ця громада обчислюються кількома десятками осіб. Симптоматичним є той факт, що керують цим організованим національним життям вихідці з Великої України, а не місцеві українці (цілком можливо, що подібна ситуація і в самій громаді). Організації українців позбавлені власного приміщення, а доступ до відведених владою для зборів громадських організацій держаних споруд ускладнюється адміністративними формальностями. До цього додається традиційна проблема бідності, низького рівня організаційного менеджменту, майже повної відсутності покоління організованої української молоді. Активна публічна діяльність українських організацій в основному обмежується традиційними відзначеннями (виступи, концерти) пам’ятних дат та подій хрестоматійного плану (наприклад, річниця народження Марко Вовчок чи Лесі Українки). Про вшанування знакових для нації, що відроджується, подій, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою та її героями, на підросійській Україні зазвичай не йдеться.

Можливо найближчим часом українці Вороніжчини матимуть кілька досягнень в національному житті. Так, в одному з класів однієї воронезької школи мають відкрити факультативне вивчення української мови (справа гальмується тим, що технічно ніяк не вирішується «архіскладне» питання про те, як платити вже «вибиті» півставки для вчительки української). Серед планів, що начебто мають от-от здійснитись, також відкриття української бібліотеки в Кантемирівці (райцентр Воронезької області на кордоні з Луганщиною) та відділу української літератури у Воронезький державній обласній науковій бібліотеці. Хотілося б вірити, що рік України в Росії принесе хоча б ці невеличкі досягнення, а не обмежиться традиційною балаканиною про дружбу народів.

Хто подбає про українців Росії, коли МЗС забув це зробити?

Знайомство з життям українців прикордонних з Україною російських областей наводить на думку, що в нашому МЗС відсутні люди, які хоча б іноді задумувались над тим, а чи варто підтримувати одноплемінників за кордоном та використовувати український фактор в Росії у міждержавних політичних, економічних та культурних відносинах. Складається враження, що занадто багато енергії наших дипломатів іде на запопадливі реверанси та заглядання в рота сусідам; на альтернативні ж дії вже не вистачає сил. Росіяни відкрили консульства не лише у прикордонному Харкові, але й добралися до Львова. Чи хтось думав в нашому МЗС над тим, щоб відкрити хоча б скромні представництва чи місії якщо не одночасно в Бєлгороді, Ростові, Воронежі та Краснодарі, то в одному (двох) з цих міст (очевидно, що не можна забувати також і про Татарстан, Якутію та Далекий Схід).

Хто відповість на питання: якщо у нас такі чудові відносини з Російською Федерацією, то чому не можна її послу в Україні систематично нагадувати, що давно вже час відкрити відділи української літератури в бібліотеках, українські класи та гуртки української мови в усіх місцях компактного проживання українців, створити умови сприятливого розвитку для громадських організацій українців? Чи хтось спробував у нашому МЗС та інших відповідних державних установах знаходити, вести облік та працювати з тими особами, які займають в Росії керівні посади в державних, громадських, бізнесових структурах, і при цьому якось пов’язані з Україною і мають до нашої Батьківщини певний сентимент?

Не чути і про роботу МЗС з організаціями закордонних українців (крім того, що наші посли зустрічаються з провідними діячами західної діаспори, яка систематично допомагає проплачувати різноманітні державні заходи за кордоном). А не завадило б поцікавитись якими проблемами живуть організовані вихідці з України і на пострадянському просторі, які в них проблеми, чим вони можуть допомогти в провадженні української зовнішньої політики на своєму місцевому рівні. Певно вартувало б організувати тренінгові курси для лідерів і активістів українських громадських організацій, повчити їх ефективному управлінню організаціями та сучасним технологіям поширення інформації про Україну, допомогти регулярно обмінюватись досвідом.

Народу якої країни служать українські губернатори?

В силу своїх обов’язків МЗС спостерігає за транскордонними діяннями російських і українських губернаторів з сусідніх областей, слідкує аби ті в пориві братньої любові у своїх численних міжобласних угодах «випадково» не скасували міждержавний кордон. Але чи хтось в МЗС нагадує нашим губернаторам, що вони є не самоврядними намісниками, які лише дбають про свій імідж дружителів російського і українського народів «поділених міждержавними кордонами» та відновлювачами «розірваних економічних зв’язків», а й державними службовцями високого рангу, які у міждержавних стосунках мусять крім іншого представляти і національні інтереси країни. Бо виходить дивна ситуація: наприклад Луганська обласна адміністрація знаходить зусилля і ресурси аби подарувати сусідній російській області вилитий з бронзи пам’ятник Шолохову, коли ж заходить справа про те, що необхідно зібрати українські книжки для відкриття української бібліотеки в сусідньому російському райцентрі, то книжки збирають діячі українських громадських організацій з власних фондів. Отакі у нас губернатори… Власне і дивного нічого в цьому не має. Їх поведінка чудово вписується в модифіковане народне прислів’я «Яка річка – такий млин, який «папа» – такий й син».

Думки на завершення.

Навряд чи в одній статті можна вмістити всю проблематику російсько-українського порубіжжя, тим більше коли по його обидва боки живуть українці. І власне суть питання не зводиться до того як описати всі проблеми, а скоріше звучить так: як і хто зможе їх вирішити?

Ми хронічно запізнюємось на поїзд в майбутнє під назвою «Євросоюз» і мусимо міцно закрити свій східний кордон для нелегальної міграції, наркобізнесу і тероризму. Водночас маємо як ніколи подбати про українців, що в силу різних обставин опинились відрізаними від материнської землі. Якщо це не почати робити тепер, то через одне-два покоління Україна вже не матиме унікального кількамільйонного лобі на сході, а про українців Подоння можна буде прочитати лише у підручниках з історії та етнографії. Докласти зусиль до покращення ситуації можуть всі, а зобов’язані це зробити насамперед володарі м’яких державних крісел.

Проте, чи можемо надіятись на те, що це робитимуть люди з відсутнім здоровим національним чуттям? Вони, хохли, лишились не лише по російський бік кордону, вони тут, серед нас, і що найгірше – щодня відчуваємо їх засилля на державних посадах. Якщо порівняти відданість інтересам країни багатьох наших губернаторів із описаним вище головою російської райадміністрації, то порівняння виявиться не на користь перших. Крім почуття патріотизму могли б наші чиновники повчитись за кордоном (на Вороніжчині наприклад) і українській мові…

Як не гірко про це писати, але по десяти роках незалежності дух хохлізму живе. Це об’єктивне явище, з яким, тим не менше, миритись не можна. Українці – сильна нація, що не скорилась ворогам зовнішнім, не скориться і внутрішнім. Тож всі разом мусимо подбати, аби процес одужання йшов якнайшвидше. Найкраще одужання – в дії та праці. Маємо по переду ще півтерміну «року України в Росії», а потім ще цілий їх рік - у нас. За цей час мусимо нарешті навчитись дружити із користю для себе, від так - подбати про наші інтереси на сході.

До змісту