Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 січня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Смотрите европласт лепнина у нас на сайте.
лічилка
Організація феодального господарства
Іван Крип'якевич - "Богдан Хмельницький"

Організація феодального господарства

Феодальне землеволодіння на території Запорізького війська розвивалося в інших умовах, ніж давнє шляхетське землеволодіння. До 1648 р. магнати і шляхта займали провідне становище в економіці країни, володіли величезною кількістю землі, жорстоко експлуатували підлеглих їм селян, користувалися привілеями у торгівлі, мали державний апарат, що в усьому захищав їхні інтереси. Тепер же головну роль відігравало дрібне землеволодіння селян і козаків, які займали більшість землі, вели на ній господарство і вороже ставилися до спроб феодалів повернути втрачені маєтки.

За таких обставин більшість феодальних власників після 1648 р. становили невеликі пани, що володіли одним-двома селами, але існували також і великі землевласники. До них, зокрема, належали монастирі, а також частина козацької старшини.

У тогочасних документах згадуються різні угіддя і доходи феодального господарства. Межигірський монастир одержав с. Чернин «с подданими і со всіми пожитками і приналежностями, з давних часов до того села належачими, то єсть с данью медовою, ловами рибними, сіножатьми, борами і пущами» 1. Михайлівському монастиреві було надано містечко Вигурівщина «с ставами, сіножатьми, озерами, полями і іншими всіми акциденціями... з арендами вшелякими, так пивними, яко медовими і горілчаними» 2. Павло Хмельницький одержав чотири села «з млинами, ставами, полями, сіножатьми и с данью медовою і с деревом бортним і зо всіми ґрунтами і пожитками, до тих сел чотирох належачими, і з подданими на ґрунтах тамошних сидячими» 3. Ці «пожитки» часто належали панові тільки юридично, бо селяни не визнавали його влади, самі користувалися його землями та угіддями, і тільки силою пан міг підкорити їх своїй волі.

Про плани самих панів свідчать надзвичайно цікаві з цього погляду заяви військового судді Самійла Богдановича Зарудногф і пере яславського полковника Павла Тетері в Москві у березні 1654 р. Обидва бажали мати свої маєтки «зі всіма землями і підданими і зі всіма приналежностями, полями, лісами, уходами та озерами», а також добивалися права беззастережно усім цим володіти: «І щоб ми були вільні у своїх подданних, могли як хочемо ними володіти, як ми самі, так діти і наслідники наші, котрі би мали від нас ті маєтності одержати, і щоб до них ніхто, крім нас і наслідників наших, ніякої справи не мав на вічні часи». Вони вказували також на шляхи розширення свого господарства: «Також щоб нам дозволено було на тих землях своїх... людей селити, млини ставити і різні пожитки, які раніше були і які самі можемо вымислити, приспособляючи без всякої в тому ні від кого перешкоди. Також і про те б'ємо чолом, щоб нам дозволено було різні напої для своїх же підданих держати, вино курити і відкуп, як звично на Україні, мати і при всьому тому звичаю, как в тому краю ведеться перебувати» 4. Отже, ці видатні представники старшини всіма засобами прагнули до того, щоб установити феодальне землеволодіння, «як раніше було», підкорити трудящих і експлуатувати їх так само, як це робили колишні пани.

З інших документів відомо, як пани здійснювали свої класові прагнення. Насамперед вони спрямували зусилля на те, щоб одержати всі маєтки, на які претендували. У цілому ряді гетьманських універсалів є накази, щоб селяни і козаки не використовували панських земель і підприємств, не перешкоджали панським урядникам. Універсалом ніжинському полковникові Шумейкові від липня 1650 р. гетьман наказав селянам повернути панам їх землі, щоб «коториє на ланах панских збоже літа воєнного позасівали, знявши збоже, тепер ниви поотдавали» 5. В універсалі від травня 1654 р. черкаському полковникові є наказ просто зігнати людей, які поселилися на монастирських землях: «А хто би що монастирского посіл, такових зараз зжени, ваша милость» 6.

Землевласники вживали заходів, щоб визначити точні межі своїх земель: «Абисте пасеку тую, належачую до монастиря Печерского, от иних грунтов чужих отграничили, потрафляючи в тоє аби тая пасека так тепер зоставала в околичностях своїх, яко за давних веков грунта ей приналежали» 7. Для панів найважливішим було примусити селян до данин і робіт, які передбачалися давніми привілеями і новими гетьманськими універсалами. Але впертий опір селян змушував старшину іти на деякі поступки.

У чому полягали такі поступки, видно з листа одного з стародубівських панів Миколи Абрамовича до отаманів і всіх «мужів» Мглинської та Дронівської волостей у червні 1650 р. У багатомовному вступі пан намагався переконати своїх підданих, що залежність селян від пана встановлена Богом: «Бо він у відвічній своїй божественній постанові поклав на вас такий стан, що бути вам підданими, а не панами. І від початку світу предки ваші в цьому стані умирали і такому божому призначенню не противились і на панів своїх руки ніколи не піднімали, за що, без всякого сумніву, насолоджуються небі лицезрінням свого творця». Сучасні ж піддані, зазначалося в листі, впали у великий гріх, піднімаючи руку на свого пана. Але пан Абрамович вирішив простити їм їхні провини: всі гріхи великі кидаю в ріку Іпуть і пускаю за водою в море». Водночас пан пропонував селянам такі умови: «Що стосується полегшень у податках, то я розпорядився не вимагати того, що належить мені особисто, тобто чиншів, дупел, медів, до самої осені, хоч і сам я маю потребу, зазнавши так багато, збитків у моєму господарстві. Але військові стації не можу вам подарувати, бо це належить не мені, а йде на утримання жовнірів; тому як неможливо жовнірам жити без хліба, так неможливо і мені подарувати вам їх стацію. Однак і в цьому я звелів зробити вам пільги: ввесь повіт давав, згідно з гетьманською постановою, по 11 золотих з диму— з вас же я звелів взяти тільки по 5 золотих; видайте ж їх зараз, обов'язково ради самих себе, бо краще, як це візьме підстароста, ніж після приходу військ почали б брати самі жовніри, що привело б до більшої втрати. Щодо мене, прошу лише, щоб ви для мене засіяли на зиму жито, згідно з моїми вказівками, даними підстарості, який розкаже вам все у подробицях. Нічого обтяжливого від вас не вимагаю і я певний, що ви до цього схилитеся і все це зробите; а я буду мати в цьому доказ, що ви щиро і насправді, а не на словах повертаєтесь до підданства та вірності мені, вашому панові. З цим передаю вас господу Богу, в його святу опіку, а він сам хай приведе вас до справжнього покаяння і хай покладе в серця ваші бажання, щоб ви жили в такому стані, в якому споконвіку хотів вас мати Бог, і щоб ви віддавали боже Богові, а панське панові» 8.

Подібні умови висували також інші пани. Від селян, які користувалися їхньою землею, пани звичайно брали десятину урожаю. Таку норму встановив навіть Хмельницький в згаданому вже універсалі ніжинському полковникові в липні 1650 р.: «Коториє збоже по при-мирью сего літа на ланіх панских сіяли, ярину — аби десятую копу дали» 9. Так само універсалом від травня 1652 р. наказував козакам Ковалина і Дівичліску, що належали Пустинському монастиреві: «Хтоколвек з Козаков на грунте монастирском оседлость маєт, повинен десятину дават на монастир зо всего збожа» 10. Також ройські слобожани мали давати десятину Лукашеві Носачовичу 11. Десятину платили і конотопці, які користувалися землею путивльського боярина Микифора Яцина; на суді конотопський війт заявив: «Хто пахал на земле прежде, давали єсма десятину» 12.

Пізніше пани намагалися взяти від селян данини натурою та грошові чинші за давніми нормами. Є відомості, що селяни з Ніжинського полку 1650 р. платили панам річний чинш 13. У джерелах згадується медова дань у монастирському с. Чернині та в селах Павла Хмельницького, а в Ковалині і Дівичліску очкове — податок від вуликів 14.

Нарешті феодали бралися до найважчої справи — притягнути селян до обов'язкових робіт, тобто до давньої панщини. Найшвидше вдалося підкорити селян монастирям, які користувалися особливими привілеями. Вже у грудні 1648 р. Хмельницький, я« вище було згадано, наказав селянам з Підгірець, підлеглим Печерського жіночого монастиря, «абисте яко ви поданиє так и тиє, которие с охоти своєє, под тот час в козачество не хотячи, до того монастиря роботи і повинности отправляти удалися, ... ігуменьї печерской... послушни били і роботи всякие отправляли» 15. В універсалі 1656 р. селянам сіл Луки і Хитці, які належали до Мгарського монастиря, пропонувалося: «Приказуєм сурово вам всей громаді в тих сельцях, жеби до роботизни поміненим отцем мгарским билисте во всем помочними і аби ні в чом им спречними не були і от роботизни вшелякої не вимовлялися» 16.

Характерно, що в останньому універсалі панщинні роботи для монастиря називаються м'яко — «допомогти монастиреві»; очевидно, пани саме таким способом притягали селян до панщини, залучаю-чи їх спершу до різних допоміжних робіт. Як одну з таких допоміжних робіт документи називають лагодження гребель, наприклад, боршнянським селянам було наказано, «абисте, як перед тим, греблю монастирскую гатили, так і тепер послушними били» 17. Інколи до такої роботи притягали навіть козаків. Так, при млині Батуринського монастиря під Липовим «греблю тую аби всі направляли, як козак, так міщанин» 18.

Про те, як важко було панам змушувати селян до панщини, свідчить розповідь судового возного про селянський опір на Львівщині в червні 1649 р., тобто тоді, коли там уже знову був встановлений шляхетський режим. Підстароста з Кам'янки-Струмилової викликав до себе селян з усіх сіл, щоб поставити вимогу відроблення панщини. «Наперед стала сілецька громада з війтом і присяжними. До цієї громади, а наперед до війта пан підстароста сказав такі слова: «Війте, маєш тут всю громаду?» Війт відповів: «Нема їх, тільки 13». Перерахував їх пан підстароста. Після цього пан підстароста питався: «А кілько їх може бути у вашому селі?» Війт сказав, що може бути близько 50. Потім питав пан підстароста: «Чому їх немає?» Сказав війт: «Не знаю я, чому, я з десятниками два дні наказував». Потім пан підстароста до них: «Дітки, самі знаєте, що до цього часу, закриваючись жовнірами, ви не відроблювали мені панщини, не віддавали податків, належних замкові, тепер уже нема жовнірів, корогва, яка всю зиму і до тепер лежала, вже вийшла; знаєте, що ми мало на замкових полях сіяли; тепер треба, щоб панщина від вас була і щоб ви віддавали замкові, хто що винен». Потім питав: «Скільки тепер з вашого села могло б виходити плугів?» Сказав війт: «У цьому тижні може бути два плуги, в другому тижні — один, у третьому — два, в четвертому — жодного, бо четвертої неділі робить кожний по три дні в тиждень». Так само перед підстаростою стали й інші села. З Желдця з'явилося 22 селян з 80, з Дернова — тільки 4, з Руди — 8, з Батятич — 56, з Ланів — 14, з Купичволі не було жодного.

Підстароста дав наказ всім селянам виходити з плугами і боронами на роботу. Але переговори з селянами виявилися майже безрезультатними; з Дернова вийшло троє селян з плугами, та й то робили тільки один день, з Батятич — тільки один і також лише на один день роботи, з Купичволі не вийшов ніхто, з Сільця також не з'явився жоден, а десятники заявили, що «прийти на панське не хочуть» 19.

Так ставилися до панщини селяни Львівщини, де шляхетське панування вже було відновлене і де по селах військо підтримувало «порядок». Ще важче було підкорити селян Наддніпрянщини, де позаекономічний примус викликав ще більшу протидію. Треба, однак, підкреслити, що і відомостей про панщинні роботи на цих землях збереглося мало. Немає також даних про те, щоб селянам наказували виконувати такі роботи. В універсалах Хмельницького, що регулювали земельні справи, а таких універсалів збереглася велика кількість, є тільки накази загального змісту: «Абисте во всем били послуш-ними і вшелякую повинность ведлуг звичаю давного оддавали...», «...так, яко здавна, і тепер звиклоє послушенство отдавали...», «...ве вшелякой повинности знайдовалися и послушними... били...», «„.в от-давані повинностей звичайних аби спротивними не били» 20 . Але ніде нема прямих наказів виконувати панщину, ніде не визначено докладніше характеру робіт, їх тривалості та інших подробиць, звичайних в аналогічних документах за період до 1648 р. Очевидно, тогочасні настрої широких народних мас, їх протидія відновленню феодальних порядків не давали можливості прямо примушувати селян виконувати панщинні роботи. Обов'язки селян визначалися тільки в завуальованій формі, як «звиклоє послушенство», і дуже рідко вживався термін «роботизни». Але й щодо цього загального «послушенства», то селяни неохоче його дотримувалися, і в усіх універсалах є накази суворо карати непослушних.

Слід зазначити, що основна форма панського господарства того часу — фільварок — на території Запорізького війська майже не згадується. Про фільварки є тільки такі відомості: в 1652 р. Павло Тетеря продав «фільварок, або хутір свій власний», у Переяславі 21; у 1657 р. ченці Мгарського монастиря зайняли «под фольварок» ліс під Лубнами 22.

Можна зробити висновок, що великі власники, не розпоряджаючись за нових умов даровою робочою силою, кріпосними селянами, не змогли організувати землеробського господарства у більших розмірах і були змушені залишати частину своїх земель у користуванні селян та задовольнятися десятиною з урожаю, якщо селяни хотіли її давати.

Деякі пани намагалися зміцнити своє господарство засновуванням слобід. Ця форма поселення у перші роки Визвольної війни служила організації вільних селян, і зараз пани, зокрема козацька старшина, хотіли використати її для заселення своїх земель. Війна змусила багатьох людей покинути насиджені місця, і вони шукали собі захисту в панів, які охоче бралися використовувати бездомних людей у своїх інтересах. Зарудний і Тетеря у вищенаведеній заяві просили, «щоб нам дозволено було на тих землях своїх... людей селити, які будуть приходити» 23. Тимонівський сотник Михайло Махаринський просив затвердити за ним зруйноване село Ілляшівка, «щоб я... міг на тій землі призвати людей вільних і безпритульних» 24.

Старшина заснувала ряд таких слобід. Чернігівський сотник одержав від Хмельницького універсали «на слободу Гучин осажовати... а по... осаженю, людей на той слободці... тоєю слободою диспоновати і владіти» 25. У Юрія Бакуринського була «слободка вновь зачатая садить отцем єго Николаєм на дуброві Свинопуcкоє» 26 Лукаш Носачович взяв під свою владу слободу, що заснувалася на його землі, і продав її Карпові Мокрієвичу 27. Чернігівський полковник Іван Абрамович у 1657 р. дав дозвіл своєму приятелеві Іванові Войцеховичу осадити слобідку під Конотопом і закликати туди всіх, «хто із товариства Війська Запорізького бажає собі на слободу йти» 28.

Населення слободи на деякий час звільнялося від данин та інших обов'язків; отже, слобода не давала панові, який її осаджував, безпосередньої користі, але власники розраховували на збільшення доходів після закінчення пільгових років. Не одержуючи прибутків від землеробств, великі землевласники звертали більшу увагу на сільськогосподарські промисли, що не вимагали багато робочих рук, а давали великі бариші.

Особливе значення мало млинарство, яке було тісно зв'язане з землеробством і дозволяло панам використовувати зернову продукцію малого землеволодіння. Всі великі землевласники мали свої млини. Відомі млини Густинського монастиря у Валках, Мгарського — в Тишках і Вільшаниці, Батуринського — в Липовому, Максаківського — в Холмах та інших селах, Богоявленського — в Мостищах, Ксаверові та ін., Межигірського — в Харківцях, Микольського — в Максимівці, Городищі, Вереміївці та на Росі, Михайлівського — під Трипіллям, Софійського — на Бовкуні. Як вже згадувалося, генеральна старшина і полковники одержували млини «для прокормлення», а крім того, старшина і шляхта мала млини в своїх господарствах.

Як заповзятливо пани займалися цим промислом, видно з даних про млин Густинського монастиря у Валках. У цьому млині ченці мали право користуватися двома колами, кам'яним і ступним. Але під час повстань селяни чи козаки захопили цей млин і використовували його для себе, не даючи на монастир «звичайної мірочки». Ченці добилися, що гетьман видав два універсали, якими їм поверталося давне право на користування двома колами в млині і заборонялося будь-кому молоти без «мірочки». Та вони не задовольнялися цим і випросили собі у гетьмана ще й третє коло і таким чином стали єдиними власниками млина. До того ж, вони добилися видання наказу, який зобов'язував селян с. Валок і сусідніх сіл гатити монастирську греблю. Але й це не задовольнило ченців: вони хотіли мати користь і з інших млинів і добилися права одержувати «мірочку» в Шкурятишиному млині 29.

Ще більші прибутки давало виробництво спиртних напоїв. Козаки, міщани, селяни, як уже згадувалося, наполегливо добивалися участі у цьому промислі, але панівні класи намагалися обмежити права народних мас і зберегти ці прибуткові промисли лише в своїх руках. Виробництво горілки і інших спиртних напоїв стало виключно державною монополією, і військовий скарб здавав цей промисел в оренду, насамперед старшині і заможним міщанам. У Києві виробництво горілки орендував магістрат і він переслідував «своєвольників», які тримали свої шинки. Київська «капітула» (соборне духовенство) і Братський монастир мали право варити мед на деякі свята 30. Михайлівський монастир мав медові і горілчані оренди у містечку Вигурівшина 31. У джерелах згадуються шинки Микольського монастиря в Максимівні та інших селах 32. Максимівський монастир користувався також «арендами шинковними» 33.

Раз тільки знайдено дані про рудні — на землях Унучка і Красковського біля Любеча 34. У деяких місцях випалювали по лісах попіл — поташ, а гданські купці складали умови на його експорт 35.

Всі наведені дані свідчать, що тогочасні пани — духовенство, шляхта, козацька старшина, не маючи змоги одержувати прибутки від землеробства, використовували для цього різні сільськогосподарські промисли, які легше було організувати. Тут слід ще раз звернути увагу на те, наприклад, що Зарудний і Тетеря у своїх господарських планах не згадують про фільварки і продукцію хліба, а дбали про те, «щоб нам дозволено було... млини ставити і різні пожитки, які раніше були і які ми самі можемо приладить і вимислити...; щоб нам дозволено було різні напої для своїх же підданих держати, вино курити і відкуп... мати» 36. Звідси видно, що хоч старшина прагнула одержати великі землі, проте основний доход вона шукала не в землеробстві, а в сільськогосподарських промислах і тому звертала на них головну увагу.

У цих своїх планах феодали не могли розраховувати на використання осілого селянства, яке вороже ставилося до кріпосних повинностей, а мусили шукати собі такої робочої сили, яка підкорялася б їм беззастережно. Такі беззахисні елементи вони знаходили в тогочасних «люзних людях», гультяях, у тих групах населення, які були розорені війною, втратили свої садиби та майно і шукали хоч якого-небудь притулку і прожитку. Таких людей пани використовували й у землеробстві, і на різних промислах. Так, ченці Густинського монастиря на своєму хуторі у Маціївці «для помочи своєї приспособили людей убогих» 37. У с. Підгірцях Печерського жіночого монастиря знайшлися люди, «коториє с охоти своєє, под тот час в козачество не хотячи, до того монастиря роботи і повинності отправляти удалися» 38. У Максаківському монастирі, за даними від 1654 р., працювало 30 «монастирских работников» 39. Біднота працювала наймитами і пастухами, робітниками у броварнях, винокурнях, поташевих будах, селітряних майданах, як згадував Самовидець 40. Що наймана праця була поширеним явищем у господарстві, про це свідчить Самовидець, який пише, що в 1649 р. стільки людей пішло на війну, «же трудно било о наймита» 41.

Як видно із наведених даних, козацька старшина й інші великі власники шукали різних способів, щоб за нових умов влаштувати своє господарство і розвинути його якнайуспішніше. Але повного успіху вони не досягали. На перешкоді їм стояли селянсько-козацькі маси, які з ненавистю ставилися до відродження феодального ладу і не давали панам змоги організувати велике землеволодіння. Це були непримиренні табори, між якими загострювалися класові суперечності.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На всім обширі Білорусі, де корінне населення говорить українською, нема жодної української школи, жодного українського класу. Офіційно в Білорусі вважається, що українців на Берестейщині нема. Звичайно, ми тут є. Звичайно, прилучив нас до Білорусі Сталін не з-за чого другого, а лише задля „політичної доцільності": щоб дорога Москва -Варшава не проходила Україною, щоб ослабити міць України як національного конкурента інтернаціонального СРСР, щоб „збити" тут, на Берестейщині, рівень українського націоналізму. Все Сталіну вдалося. І коли до війни на Берестейщині в школах вчили українською, в часи війни Берестейщина належала до рейхскомісаріату „Україна", а по війні аж до початку п'ятдесятих на Берестейщині, на теренах сучасної Білорусі, діяло, за архівними даними, близько 300 груп УПА, кожна числом від 10 до 500 чоловік, - то після ситуація різко змінилася.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka