Найбільшою працею Миколи Костомарова, у якій він висвітлив складний життєвий шлях гетьмана України Івана Мазепи, була велика книга, яку він так і назвав: «Мазепа». Протягом декількох сотень сторінок визначний український історик змальовує перед своїм читачем трагічну долю козацької України та її гетьмана. Це була перша праця, що вийшла друком у Російській імперії після проголошення анафеми на великого гетьмана, яка була присвячена саме Івану Мазепі, адже за 170 років до того ніхто з російських істориків не наважився узятися за цю важку тему, аби не постати перед дилемою – або писати імперську агітку замість правди, або навіки посваритися і з офіційною владою і з офіційною церквою, які вимагали від митців змальовувати фігуру Мазепи лише одною, виключно чорною фарбою.

Певна річ, що і над головою Миколи Костомарова тяжіла і імперська церква, і імперська влада. Для того, аби його праця могла вийти друком у Росії, декількох чорних мазків автору не зробити можливості не було. Таким чином і з’являється епілог праці «Мазепа», декілька сторінок, у яких Костомаров змушений перекреслити все те, про що писав до того. Так він урятував свою працю від цензури, у надії на те, що сумлінний читач зможе відділити триста попередніх сторінок самої праці від чотирьох з половиною сторінок змушеного епілогу. На жаль, сучасні російські шовіністи дуже полюбили цитувати саме цей костомарівський епілог, міцно затуляючи очі від основного пласту цього великого твору. А твір цей возвеличує Мазепу, а не принижує його.

Майже одночасно з «Мазепою» створює Костомаров іншу працю - «Руську історію в життєписах її найважливіших діячів», у якій описує тисячолітню історію України і Росії за допомогою біографій найвизначніших синів та дочок цих народів - від Володимира Великого до імператриці Єлизавети. Не оминув у цьому творі Микола Костомаров і долі славного українського гетьмана, якому присвятив окремий розділ, під назвою «Гетьман Іван Степанович Мазепа». Через те, що ця праця не була присвячена цілком українському гетьману, Костомарову вдалося уберегтися від занадто пильного ока імперської цензури, і висловитися щодо Мазепи більш відверто, не вдаючись до зайвих реверансів у бік влади та церкви. Пропоную своєму читачу ближче ознайомитися зі справжніми поглядами Костомарова на Мазепу через розгорнуту цитату з цього твору мовою оригіналу, тобто російською (як ми знаємо, написання наукових творів українською мовою за часів Костомарова в Російській імперії було під забороною, і, як приклад того, тогочасна етнографічна праця його про українську народну поезію дуже потерпіла від цього – Костомарову заборонили друкувати тексти народних пісень українським фонетичним письмом):

«Карл шел в Украину с большими надеждами. Малороссийский гетман Иван Мазепа вступил с ним в тайный договор... Тогдашнее положение Малороссии делало естественным такое явление. С самого Богдана Хмельницкого эта страна находилась в постоянном колебании.

Уступая тяжелым обстоятельствам, малорусс поневоле клонил голову то перед ляхом, то перед "москалем", то перед турком, а в душе не любил никого из них: его заветным желанием было прогнать их всех от себя и жить дома на своей воле... Казацкие старшины и вообще люди, у которых горизонт политических воззрений был шире, чем у простолюдинов, пропитаны были совсем иными понятиями, чем какие господствовали у великоруссов. Они чуяли, что русская самодержавная власть посягнет на то, что в Малороссии называлось казацкою вольностию. Уже со стороны великорусских важных лиц делались зловещие намеки на необходимость поставить Малороссию на великорусский образец. По поводу постройки Печерской крепости в Киеве, стали отрывать казаков от хозяйственных занятий и гонять на земляные работы, а великорусские служилые люди, наводнявшие Украину, обращались с туземцами нагло и свирепо. Мазепа был человек своего времени; для него, поставленного на челе власти в своем крае, независимость Малороссии не могла не быть идеалом. При невозможности достигнуть этого идеала он, наравне со своими соотечественниками, мог только втайне вздыхать, а перед великоруссами казался верным слугою царя. Но вдруг явилось искушение и надежда достичь желанной цели. Уже не раз польские сторонники шведского короля делали Мазепе соблазнительные предложения; он их отвергал, потому что не надеялся на успех. Но когда противник Карла и союзник Петра лишился короны, и Петру приходилось теперь одному без союзников бороться с победоносным соперником, когда Петр готовился уже не расширять пределы своего государства, а защищать его средину от неприятельского вторжения, - Мазепа увлекся предположением, что в предстоявшем повороте военных обстоятельств победа останется за шведским королем, и если Малороссия будет упорно стоять за Россию, то Карл отнимет ее у России и отдаст Польше, а потому казалось делом благоразумия заранее стать на сторону Карла, с тем, чтобы, после расправы с Петром, Малороссия признана была самостоятельным независимым государством. В этом смысле Мазепа стал вести тайные переговоры».

(Микола Костомаров «Руська історія в життєписах її найважливіших діячів», випуск 6, Санкт-Петербург, 1876 р., стор. 601-602).

Як бачимо, Костомаров вважав гетьмана Мазепу патріотом України, який мріяв та боровся за те, аби вона стала незалежною державою. Треба не забувати про це у протистоянні тій облудній брехні, яка виливається і на Костомарова і на гетьмана Мазепу сучасними російськими шовіністами та їхніми підлабузниками в Україні.

До змісту