Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 квітня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні - Післямова
Сергій Леп'явко - "Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні"

Козацькі війни 1591-1596 років завершили собою перше сторіччя історії козацтва, коли воно переживало період становлення і росту. Одночасно вони відкрили собою нове XVII ст., яке по праву ввійшло в історію України під назвою козацького сторіччя. Тому характер козацтва, його позитивні і негативні риси відбилися на всій наступній історії нашого народу.

Про козацтво кінця XVI ст. можна сказати, що воно нагадувало собою підлітка, уже дорослого фізично, але духовно ще не сформованого. І на це, здавалось би, можна списати його політичну безпорадність під час перших козацьких війн. Однак таке пояснення буде далеко не достатнім. Чи не таку ж ваду ми зустрічаємо у діях Богдана Хмельницького через півсотні років? Тому напрошується висновок більш жорсткий. Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право... служити котромусь із сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт змусило володарів навколишніх держав рахуватись із собою, хоча заплачена за це ціна була неспівмірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося. Козацтво не змогло (за винятками окремих осіб з його середовища) усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою. Очевидно, що саме це було однією з головних причин трагедії козацької України.

Такий висновок мало збігається з позицією апологетів козацтва, котрі не бажають помічати у ньому глибоких внутрішніх суперечностей, а всі його політичні прорахунки і поразки списують на зовнішні обставини. Водночас неісторичною видається і позиція козакофобів (від П. Куліша до відвертих ненависників всього українського), які розглядають козацтво тільки як руйнівну антикультурну силу. Адже, якщо навіть говорити про козацтво в хронологічних межах 1569-1648 років, то його руйнівний щодо існуючої системи суспільних відносин потенціал проявлявся тільки у відповідь на сильні зовнішні подразники. Адже колонізація магнатами і шляхтою традиційно вільних земель, тенденція до покріпачення, поступовий перехід місцевої влади до рук етнічно польського елементу - все це мало щодо населення Придніпров'я характер зовнішніх, примусово привнесених чинників. На відміну від Галичини, Волині і Західного Поділля, на Придніпров'ї не визріли внутрішні регіональні умови для покріпачення, ополячення та ін. Соціальна обстановка у цьому краю була зовсім іншою.

Найяскравішим проявом цих відмінностей і реальним господарем Придніпров'я було козацтво. Воно змогло організувати ефективну систему оборони Придніпров'я від татар. Під козацьким патронатом проводилося швидке економічне освоєння великих земельних просторів. І вже на початку XVII ст. сучасники відзначали, що тут, поза межами традиційної волості, козаки "у великій державі свою удільну державу творять". При такій ситуації стає зрозумілим, що будь-яке втручання у внутрішні справи цієї умовної "держави" викликало рішучий спротив. Водночас козацтво майже не покидало меж свого звичного поширення (єдиний виняток - події кінця XVI ст.) і тому його "руйнівна" діяльність щодо шляхти зводилася до неприйняття на-в'язуваних йому форм суспільних відносин на своїй давній території. Польські політики не врахували цих особливостей Придніпров'я і значення козацтва у місцевому житті. Попри всі пропозиції та окремі спроби, вони так і не змогли виробити щодо козацтва адекватної соціальної політики і обмежувалися напівзаходами або потребами поточного моменту. У перші десятиріччя після Солониці з таким завданням досить успішно справлялися діячі, які мали великий досвід спілкування з козацтвом, насамперед Ян Замойський і Станіслав Жолкевський. їм вдавалося балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникати небажаних конфліктів і навіть іноді використовувати його для своїх потреб. З козацького боку таку політичну гру підтримувала старшинська верхівка на чолі з Петром Сагайдачним, яка, врахувавши досвід минулого, будь-яким чином уникала відкритого збройного протистояння з урядом. Однак наступні покоління польських політиків втратили ту обережність, чутливість і гнучкість у ставленні до козацької проблеми, яка була властива поколінню Жолкевського. А це, поряд з об'єктивними факторами, привело до загострення конфлікту і в результаті замість потенційного союзника уряд отримав все більш озлоблюваного і агресивного противника. Нерозв'язаність соціальних проблем козацтва робила ситуацію безвихідною. Бурхлива колонізація Придніпров'я дала в розпорядження козацтва цілу армію готових на все заради землі і волі селян. Тому воно було приречене на зростання і посилення, а разом з тим - на опозиційність і на поглиблення внутрішніх протиріч.

Разом із вільним населенням Придніпров'я ще нещодавно чисельно невелике козацтво у першій половині XVII ст. перетворилося на "козацький народ", перемогти який Річ Посполита виявилася безсилою.

Про колосальний внутрішній потенціал цієї нової спільноти свідчить хоча б той факт, що для її знищення під час Руїни були потрібні спільні багаторічні зусилля всіх сусідніх країн - Польщі, Московії, Криму і Туреччини, а також братовбивча війна всередині самого козацтва. Наполег-ливість усіх противників козацької України свідчить, що у цій боротьбі йшлося не тільки про чисто політичні інтереси, але і про більш тонку, майже не досліджувану спеціалістами матерію. Є підстави говорити про принципову несумісність пропонованих козацтвом форм громадського життя (дивного переплетіння архаїчного військово-політичного устрою і ранньобуржуазних економічних відносин) і, особливо, внутрішньої динаміки його розвитку - з одного боку, та традиційними суспільствами навколишніх держав - з іншого. Тому останніми було зроблено все можливе, щоб знищити неспокійного сусіда, який підривав усталену систему стосунків у Східній Європі. У нерівній боротьбі з зовнішнім ворогом, розколота внутрішніми конфліктами козацька Україна загинула. Пізніші Гетьманщина і Січ були лише невеликими, позбавленими колишньої енергії, уламками цієї унікальної спільноти. Величними надмогильними пам’ятниками розтраченим силам та нереалізованим можливостям козацтва стали собори Гетьманщини доби Івана Мазепи.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Петро Конашевич-Сагайдачний. Безперечно, ця непересічна історична особа заслуговує на таке вшанування, як ніхто інший з тогочасних українських діячів. Адже це він водив козаків у переможні морські походи до берегів Криму й Туреччини, це під його керівництвом Військо Запорозьке в складі польської армії мало не захопило Москву, саме його талант полководця вберіг Центральну Європу від вторгнення багатотисячної турецької армії у 1621 р., і, нарешті, його геній передбачив об'єднання козацтва і православної церкви задля майбутнього відродження української державності.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka