Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 липня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні - Післямова
Сергій Леп'явко - "Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні"

Козацькі війни 1591-1596 років завершили собою перше сторіччя історії козацтва, коли воно переживало період становлення і росту. Одночасно вони відкрили собою нове XVII ст., яке по праву ввійшло в історію України під назвою козацького сторіччя. Тому характер козацтва, його позитивні і негативні риси відбилися на всій наступній історії нашого народу.

Про козацтво кінця XVI ст. можна сказати, що воно нагадувало собою підлітка, уже дорослого фізично, але духовно ще не сформованого. І на це, здавалось би, можна списати його політичну безпорадність під час перших козацьких війн. Однак таке пояснення буде далеко не достатнім. Чи не таку ж ваду ми зустрічаємо у діях Богдана Хмельницького через півсотні років? Тому напрошується висновок більш жорсткий. Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право... служити котромусь із сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт змусило володарів навколишніх держав рахуватись із собою, хоча заплачена за це ціна була неспівмірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося. Козацтво не змогло (за винятками окремих осіб з його середовища) усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою. Очевидно, що саме це було однією з головних причин трагедії козацької України.

Такий висновок мало збігається з позицією апологетів козацтва, котрі не бажають помічати у ньому глибоких внутрішніх суперечностей, а всі його політичні прорахунки і поразки списують на зовнішні обставини. Водночас неісторичною видається і позиція козакофобів (від П. Куліша до відвертих ненависників всього українського), які розглядають козацтво тільки як руйнівну антикультурну силу. Адже, якщо навіть говорити про козацтво в хронологічних межах 1569-1648 років, то його руйнівний щодо існуючої системи суспільних відносин потенціал проявлявся тільки у відповідь на сильні зовнішні подразники. Адже колонізація магнатами і шляхтою традиційно вільних земель, тенденція до покріпачення, поступовий перехід місцевої влади до рук етнічно польського елементу - все це мало щодо населення Придніпров'я характер зовнішніх, примусово привнесених чинників. На відміну від Галичини, Волині і Західного Поділля, на Придніпров'ї не визріли внутрішні регіональні умови для покріпачення, ополячення та ін. Соціальна обстановка у цьому краю була зовсім іншою.

Найяскравішим проявом цих відмінностей і реальним господарем Придніпров'я було козацтво. Воно змогло організувати ефективну систему оборони Придніпров'я від татар. Під козацьким патронатом проводилося швидке економічне освоєння великих земельних просторів. І вже на початку XVII ст. сучасники відзначали, що тут, поза межами традиційної волості, козаки "у великій державі свою удільну державу творять". При такій ситуації стає зрозумілим, що будь-яке втручання у внутрішні справи цієї умовної "держави" викликало рішучий спротив. Водночас козацтво майже не покидало меж свого звичного поширення (єдиний виняток - події кінця XVI ст.) і тому його "руйнівна" діяльність щодо шляхти зводилася до неприйняття на-в'язуваних йому форм суспільних відносин на своїй давній території. Польські політики не врахували цих особливостей Придніпров'я і значення козацтва у місцевому житті. Попри всі пропозиції та окремі спроби, вони так і не змогли виробити щодо козацтва адекватної соціальної політики і обмежувалися напівзаходами або потребами поточного моменту. У перші десятиріччя після Солониці з таким завданням досить успішно справлялися діячі, які мали великий досвід спілкування з козацтвом, насамперед Ян Замойський і Станіслав Жолкевський. їм вдавалося балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникати небажаних конфліктів і навіть іноді використовувати його для своїх потреб. З козацького боку таку політичну гру підтримувала старшинська верхівка на чолі з Петром Сагайдачним, яка, врахувавши досвід минулого, будь-яким чином уникала відкритого збройного протистояння з урядом. Однак наступні покоління польських політиків втратили ту обережність, чутливість і гнучкість у ставленні до козацької проблеми, яка була властива поколінню Жолкевського. А це, поряд з об'єктивними факторами, привело до загострення конфлікту і в результаті замість потенційного союзника уряд отримав все більш озлоблюваного і агресивного противника. Нерозв'язаність соціальних проблем козацтва робила ситуацію безвихідною. Бурхлива колонізація Придніпров'я дала в розпорядження козацтва цілу армію готових на все заради землі і волі селян. Тому воно було приречене на зростання і посилення, а разом з тим - на опозиційність і на поглиблення внутрішніх протиріч.

Разом із вільним населенням Придніпров'я ще нещодавно чисельно невелике козацтво у першій половині XVII ст. перетворилося на "козацький народ", перемогти який Річ Посполита виявилася безсилою.

Про колосальний внутрішній потенціал цієї нової спільноти свідчить хоча б той факт, що для її знищення під час Руїни були потрібні спільні багаторічні зусилля всіх сусідніх країн - Польщі, Московії, Криму і Туреччини, а також братовбивча війна всередині самого козацтва. Наполег-ливість усіх противників козацької України свідчить, що у цій боротьбі йшлося не тільки про чисто політичні інтереси, але і про більш тонку, майже не досліджувану спеціалістами матерію. Є підстави говорити про принципову несумісність пропонованих козацтвом форм громадського життя (дивного переплетіння архаїчного військово-політичного устрою і ранньобуржуазних економічних відносин) і, особливо, внутрішньої динаміки його розвитку - з одного боку, та традиційними суспільствами навколишніх держав - з іншого. Тому останніми було зроблено все можливе, щоб знищити неспокійного сусіда, який підривав усталену систему стосунків у Східній Європі. У нерівній боротьбі з зовнішнім ворогом, розколота внутрішніми конфліктами козацька Україна загинула. Пізніші Гетьманщина і Січ були лише невеликими, позбавленими колишньої енергії, уламками цієї унікальної спільноти. Величними надмогильними пам’ятниками розтраченим силам та нереалізованим можливостям козацтва стали собори Гетьманщини доби Івана Мазепи.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Важливим аспектом дослідження еволюції українського козацтва є питання про його землеволодіння. Зародження останнього було зумовлено насамперед колонізацією південних степових просторів України. Спершу власті не чинили жодних перешкод мисливству та рибальству. Завзяті уходники сягали навіть пониззя Дніпра, розвідуючи багаті рибою та звіром місця. Згодом на прибутковість промислу звернули увагу урядовці, які почали збирати податки з його учасників до державної казни. На середину XVI ст. більшу частину уходів уже контролювали власті. Працюючи постійно на одних і тих самих уходах, що тяглися аж до татарських поселень, козаки освоювали їх, засновували пасіки, хутори. Окремі пасіки, за словами королівських ревізорів, коштували досить дорого, адже там були не лише посіви, а й ставки та городи.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka