В уяві багатьох сучасних росіян міста Ростів, Озів та Таганріг є типовими містами донських козаків. Місто Ростов-на-Дону є чільним містом Ростовської області, яка займає більшу частину колишньої Області Війська Донського, і таким чином репрезентує собою у 21-му столітті весь Донський край. Але насправді, і Ростів і Таганріг, більшу частину своєї кількасотлітньої історії, не мали до донських козаків ніякого відношення, не кажучи вже про стародавній Озів, історія якого налічує, за археологічними відомостями, декілька тисячоліть.

У 16-му столітті, в той час, коли розпочиналося організоване життя донського козацтва, устя Дону та навколишні землі узбережжя Озівського моря знаходилися під владою турків, які перетворили Озів на велику фортецю, і тримали там міцний гарнізон, за допомогою якого контролювали приморську територію та не давали донським козакам посунутися на морське узбережжя. Кілька разів донці за допомогою запорозького козацтва намагалися вибити турків з Озова, і навіть одного разу захопили місто, але після декількох років оборони, змушені були покинути турецьку фортецю. Остаточно вибили турків з Озова тільки російські війська під керівництвом генерала Лассі у 18-му столітті, але через те, що донські козаки не мали до цієї перемоги ніякого відношення, жодного шматочка відвойованої від турків землі до Області війська Донського приєднано не було, і вся ця територія перейшла під російське імперське управління. Не належали до донського козацтва і міста Ростів з Таганрогом, які були побудовані тут росіянами. Навколишні землі активно заселялися українськими селянами, тому не даремно в адміністративному плані Озів, Таганріг та Ростів були підпорядковані українським новоросійським губерніям, і керувалися з території сучасної України.

1708-го року, за указом Петра Першого, територія Російської держави була поділена на вісім губерній. Одна з новоутворених губерній отримала ім’я Озівської, на честь фортеці, яку Петро за 12 років до того, за допомогою українських козаків, відвоював від турків. Але вже через три роки після утворення губернії, Росія програла війну туркам, і за умовами Прутського договору змушена була повернути Озів Османській імперії, та відмовитися від володіння узбережжям Озівського моря. Але залишивши Озів, росіяни тем не менш зберегли за Озівською губернією її стару назву, перенісши губернський центр спочатку в Тамбов, а потім в Вороніж. Як і всі тодішні губернії, Озівська займала велику територію – крім російських етнічних земель до її складу входили землі донських козаків, а також території сучасних Луганської, Донецької, і більша частина Харківської областей України, разом зі Східною Слобожанщиною. 1725-го року губернія була остаточно перейменована на Воронізьку.

В другий раз Озівська губернія була утворена 1775-го року, після остаточного повернення Озова до складу Росії. Та вже через кілька років Катерина Друга проводить нову адміністративну реформу, скасувавши первісне губернське управління, та ввівши замість губерній нову адміністративну одиницю – намісництво. Було прийнято рішення зорганізувати намісництва таким чином, аби разом об’єднати такі землі, що близькі одні до одних за своїм економічним станом та оселяються однаковими національними групами. Так 1783-го року Ростів, Озів та Таганріг увійшли до складу Маріупольського повіту Катеринославського намісництва, і на довгі сто років стали частиною тодішньої України, адже Катеринослав це сучасний Дніпропетровськ, а Маріуполь зараз місто обласного значення Донецької області.

1796-го року померла імператриця Катерина. Її син Павло Перший не любив мати, та знищував у державній політиці все те, що вона зробила. Так він відразу ліквідував намісництва, перетворивши їх знов на губернії, і під такою назвою вони проіснували аж до самого занепаду Російської імперії. Катеринослав було перейменовано на Новоросійськ, знов таки, аби знищити пам’ять про Катерину Другу, і таким чином Катеринославське намісництво стало Новоросійською губернією. Українські землі в усті Дону залишилися своєрідним анклавом в складі цієї губернії. З них було створено Ростовський повіт, в який, крім Ростова, входили й Таганріг (як повітовий центр) з Озовом. З півночі та сходу територію Ростовського повіту оточувала територія Війська Донського, до якого він не входив, як українська земля, а на півдні повіт межував з Землею Чорноморського війська на Кубані (це українське козаче військо в адміністративному плані за часів Павла Першого також підпорядковувалося Таганрогу, і таким чином теж було частиною української землі).

Зі смертю Павла Першого Катеринославу знов повернули його старе ім’я, і Новоросійська губернія стала відтепер Катеринославською. Ростовський повіт продовжував існувати в складі Катеринославської губернії. Центр повіту було перенесено до Ростову, Таганріг мав статус окремого градоначальства в складі Ростовського повіту, а Озів з міста перетворився на посад того ж самого Ростовського повіту. Земля Чорноморських козаків отримала окремий адміністративний статус, і до Катеринославської губернії більше не належала.

Мапа Новоросійської губернії.

Саме за часів перебування Ростова у складі Катеринославщини різко зріс його промисловий потенціал, і це місто стало справжнім центром всього Донського регіону. Врешті-решт, російський уряд прийняв рішення відібрати Ростовський повіт від Катеринославської губернії та прилучити його до Області Війська Донського, підвищивши таким чином економічне значення Донської землі, адже самі донські козаки ніяким виробництвом ніколи не займалися, виконуючи лише карні функції на службі імперії. Так, лише 1887-го року Ростів, Озів та Таганріг стали частиною Донської Області, до того більше ста років адміністративно перебуваючи у складі України. З цих українських земель в Області Війська Донського було створено два округи – Ростовський та Таганрозький (Озів увійшов до Ростовського округу). Правда 1904-го року Ростов-на-Дону отримав права окремого градоначальства, яке за новими законами не входило до складу губерній чи областей, і таким чином знову вийшов з підпорядкування Донського війська, належавши до його складу всього 17 років. Таганрозьке ж градоначальство втратило усі свої права на міську автономію ще 1887-го року, з переходом до складу Донської області.

Незважаючи на перехід до Області Війська Донського, українські землі в усті Дону в національному плані залишилися українськими. Донські козаки так і не змогли колонізувати ці землі. Згідно з переписами кінця 19-го століття, в Ростовському окрузі козаки складали лише 20 % неміського населення, а українські селяни – 80 %, українським етнічно залишався і Таганрозький округ. Починаючи з 1917-го року, з поваленням імперії, нова Україна почала вимагати повернення до себе своїх етнічних земель зі складу Донщини. Але це вже зовсім інша історія…

До змісту