Імперська політика Росії. Воєнна тактика. Постійні пожежі. Доля Радогоща. Розбійники та партизани. Зубожіння населення. Голодомор 1601-1603 рр.

Перехід Стародубської землі під московську юрисдикцію мав вельми негативний вплив на всі галузі культурного та економічного життя краю. Спочатку постійні війни із Литвою, а потім звичайна байдужість московського уряду до добробуту жителів Стародубщини, призвели до нечуваного в роки перебування нашого краю в складі Литовської держави, погіршення суспільно-економічної ситуації. Для московського уряду Стародубщина була лише новою, приєднаною до імперії провінцією, плацдармом для наступних захоплень територій. Але коли війни з Литвою на деякий період припинилися, у Москви з’явилися нові імперські завдання, тепер уже на сході, і це була боротьба за приєднання до Росії Казанського та Астраханського ханств. Про Стародубщину на деякий період було забуто – колишні литовські фортеці, якими так славився край, і які сильно постраждали в роки стародубських війн, поновлювали абияк. Хоча московські хроніки розказують про відбудову Стародуба, Радогоща та Почепа, але дуже стрімкий термін їх відбудови, як і той факт, що з цього часу вони втрачають роль значних фортець, вказують на те, що відбудова ця була лише формальністю, призваною «залатати діри», як то кажуть, а не дійсно підвищити рівень обороноздатності краю. На зміну удільним князям, які дбайливо піклувалися долею власних земель, прийшли московські воєводи та намісники, які думали лише про хабарі та свій особистий добробут. У випадку нападу на стародубські фортеці ворогів, дуже часто воєводи просто спалювали місто, а самі тікали на схід, до Московщини. Так, наприклад, під час Стародубської війни, почепський воєвода Юрій Ушатий, довідавшись, що українсько-литовське військо звільнило від росіян Стародуб та рушить на Почеп, просто видав себе за хворого, відсунувся від усіляких справ, та тікав у Росію, кинувши місто напризволяще. Його ж заступник Федір Сукін наказав російським воякам запалити Почеп разом з посадами, та швиденько, доки не підішли українські війська, вирушив услід за Ушатим. Українське військо, коли підійшло до Почепа, знайшло там лише одні руїни на згарищі, та бідних місцевих погорільців, що кляли російський уряд та з радістю присягали на вірність Литовській державі.

А що вже казати про Радогощ! Колись, у часи Київської Русі, це місто виникло як один з торгівельних центрів краю. Сама його назва свідчить про те. Це було місце, де зустрічалися купці («гості» по староукраїнські), та влаштовували свої наради, на яких вирішували принципи спільної торгівлі. Через те й місто назвали Радогощем, тобто місцем, де «радяться гості», або містом, де завжди раді гостям. Розквітнув Радогощ і у роки Литовської держави. Й досі місцеві мешканці показують місця, де за литовців знаходилися захисні споруди міста – «брама» та «башта», а круті вулички й дотепер називають тут по-староукраїнському „узвозами”. А от під московським пануванням Радогощу не пощастило. Шість разів підпалювали московські воєводи місто під час Литовських та Лівонської війн. Жителі не встигали відбудовувати свої домівки. Нарешті, після останньої пожежі, у 1563-му році, влада вирішила місто більше не відновляти, і залишила городян мешкати прямо на згарищі, без усілякого захисту. Відбудували Радогощ тільки поляки, у другій чверті 17 ст., і з тих пір став він зватися Погаром, тобто містом, що було відновлено на горілому місці.

В середині 16 ст., коли Іван Грозний готувався до завоювань татарських ханств на Волзі, Стародубщина взагалі знаходилися без захисту російських військ. У 1549 - 1550 роках воєвода з військом знаходився лише у Почепі, а у 1550 - 1551 рр. у Корачеві, навіть у Брянську війська не було. Край знову було кинуто напризволяще, а стародубцям вельми пощастило, що кримські татари не зробили набігу на їхні землі цієї пори, як це трапилося, наприклад, пізніше, у 1571-му році, коли орди хана Девлет-Гірея дійшли аж до Корачева. Тільки з 1557-го року московські війська займають найбільші міста Стародубщини, але порядок у краї їм навести не вдалося.

Байдужість влади до народних потреб призвела до невіданого раніш зубожіння місцевого населення. Багато стародубських селян, городян та «служилих людей» потрапляло у боргову кабалу до російських феодалів, яким царський уряд надавав землі на Стародубщині, так вільні раніш стародубці перетворювалися на холопів. Ті, хто не бажали бути московськими рабами, йшли до лісу, де створювали партизанські загони, що воювали із загарбниками. Партизан та лісних розбійників ставало так багато, що їздити стародубськими шляхами стало небезпечно, але від влади якої-небудь допомоги годі було чекати. Нарешті жахливі роки московського панування завершилися страшним трьохрічним голодом 1601-1603 рр. Це був справжній голодомор початку 17 ст. Невідомий нам по імені очевидець, що жив тоді у Почепі, написав, що: «люди мерли голодною смертю, мерли і в Почепі і на посаді», а 2 травня 1603-го року, на місцевому цвинтарі: «закопали... чоловік з триста». Так от жилося стародубцям у Московській державі.

До змісту